Текст книги "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

   “Так” – підтвердила газета, на яку випадково тицьнула пальцем.

   Ні! І намисто, в якому колись виходила заміж Софійчина, а отже, й Ростикова мама...

   Ні! Ні! І коробочка від парфумів... І навіть те поїдене шмаття – належало теж комусь із їхнього роду...

   Ні! Ні! Ні! їх заливали сусіди... У мами є біла сукня... Софійка до певної міри – Ростикова гувернантка...

   Але вона зовсім не зобов’язана доводити до кінця справу з Дашківським! Вона взагалі вже не

   поткнеться ніколи до Леськовичів! Подумаєш: якийсь привид мучитиметься в замку чи й зовсім зникне з лиця землі!..

   Та й цілком допустимо, що Ростик любитиме алгебру! Хоч ніхто з їхньої родини не має симпатії до цієї науки... І тато в них – не гладкий!.. Правда, недавно мама дорікала, ніби він уже починає поправлятись...

   – Це поки ти вдома була, – тато відмовив. – А тепер знову завдяки твоїм зошитам доведеться на духовний харч переходити.

   Імена? Тато зветься Славик, брат– Ростик... Святослав і Ростислав: нічогісінько спільного!!!

   Ні! Ні! Ні!..

   66.          Два викриття

   Софійка так любить братика! Вона зовсім не бажає міняти його юну шестимісячну – хай і вредненьку – вдачу на жодну іншу!

   Що ж робити? – гарячково шукала відповіді, бовтаючи ложкою в супові. Коли ж висьорбала чашку живлющого рятівного чаю, думки трохи прояснились.

   А коли баба Валя цього ранку прийшла забирати малого до себе, ще жахніша думка пронизала дівчинку. Баба – відродження прародички Гонорати, яка заповзялася знищитинове втілення

   Шй?шш ІШШІ

   Казимира! Слід було йти в атаку. Виклично зупинилась перед бабою.

   –           Ану, признайтесь: ви ж таки приховуєте щось про той Леськівський замок?

   –           Е-е-е... Дитино, та що ти таке видумуєш? – невинно закліпала сусідка.

   –           С-с-софійко, с-с-схаменис-с-сь! – благально шипіла мама.

   –           Або ви кажете зараз самі, й ми мовчатимем, або я викрию вас перед усім будинком!

   –           Але ж, дитинко...

   –           Софіє!!! – вигукнула мама вже загрозливо.

   –           Кажіть, бо Ростика вам більше не бачити, як власних вух!

   –           Ну, все, все, умовили! – позадкувала стара. – Ввечері приходьте до мене і все дізнаєтесь!

   –           Господи, що дізнаємось? Це ви обоє серйозно? – перелякалась мама. – Я зателефоную, щоб замінили уроки... Ні, я, пані Валю, вам, звичайно, довіряю, але... З Ростиком побуду сьогодні сама...

   Все! До замку більше – ні ногою!

   Як тепер поглянути в очі Кулаківському? Як вимолити прощення за свій учорашній злочин перед хлопцем?

   Але Вадим підійшов першим.

   –           Ну, ти й буквоїдка, ну, й зануда! – докірливо зиркнув з-під чуба.

   –           Ваде, я перед тобою дуже...

   Але той не дослухав:

   –           Подумаєш, причалив на якийсь четвертак пізніше! Після школи кимарнув трохи, а потім дружбани підрулили, башку закумарили... Коротше, поки пригріб до акації, ти вже й здиміла. Облом було підождати?

   Ах, так?! То кавалер сам зволили спізнитись? А вона, дурна, бідкалась, переживала!..

   Залишалось хіба що розреготатись...

   67.          Прокол

   –           Вибачте мені, дітки, простіть... – Баба винувато металась перед мамою і Софійкою. – Бог свідок: не хотіла, ненароком вийшло... Хто ж знав, що ти, Софійко, така розумна?..

   Господиня поклала перед своїми прокурорами альбом зі світлинами і вказала на ту, де стояли дві скромно вбрані, убогі дівчини:

   –           Осьо, познаходила спеціально! Вона – та, що правіше!

   -Хто?

   –           Таж моя двоюрідна! Зі старшою сестрою – рідною моєю бабцею!

   –           Гонората – в свитині? – не зрозуміла Софійка.

   –           Та не Гонората ніяка! Як на духу признаюсь вам, діточки: збрехала! Родичка моя – не господиня замку! Захотілось мені, старій, дурній, у пани пошитись... Насправді ж бабця мої в замок на службу найнялись! Нянькою до паненяти їхнього! Ні як пани звалися, ні як жили вони, ні як служилося бабці, нічого більш не знаю. Навіть кіт Фантик – і той не Ганнин був, а хазяйчин!..

   –           Ганна? Улюблена нянька Завтрашнього? Себто – Казимира Дашківського?

   –           І чи улюблена – теж не знаю. Одне точно: родичка моя – ніяка не пані, ніяка не Гонората... Отака я: з мужиків репаних, куди мені межи панство?!. І вас, інтелігентів, я справді не достойна! Простіть, якщо зможете...

   То бабин секрет – лиш у такій дрібниці?!

   –           Це ви нам вибачте! – припала до старої мама, вмудряючись при цьому свердлити Софій-ку вбивчим поглядом. – Ми тут не все зрозуміли, понавидумували казна-чого! Вже й не знаю, як вас просити, скільки вам платити, аби не відмовились і далі глядіти малого!

   Вони ще там перепрошувались, а Софійка шкідливою мишкою вислизнула з сусідчиної квартири: що ж, бувають і невеличкі проколи, не все ж тільки гладенько та гладенько!..

   68.          Ще один прокол

   Софійка приховувала навіть од себе, що вже настав початок жовтня. Подумаєш – ще один невеличкий прокольчик! Подумаєш – газетна фраза про істину, яку будуть “мати на початку жовтня”, трохи не справдилась!..

   До того ж у їхній родині свято: увечері вирушають на день народження до тітоньки Сніжани. Дідусева розповідь про цей день і про те, як

   тітоньчине ім’я “впало з неба”, стала вже легендою, яку теж варто відсвяткувати.

   Тому поява Сашка сьогодні була зайвою. Але куди вже дінешся від цього одержимого?

   –           Софійко, то як діємо далі? – з ходу сипонув проблемами. – Ти не забула, що вже початок жовтня? Та й Завтрашній уранці телефонував, питав, як справи.

   –           Ой, та в нас поки що суцільна плутанина! – підступала здалеку. – Он і в газеті підказка була якась туманна: “Із трьох кутків поставити однакових, а вийти з четвертого боку”.

   –           Туманна, кажеш? Чом же ти раніше мовчала? Трьох моїх сестер поставити по чотирьох кутках замковища!.. Ото поставимо та й вивеземо спокійно заповітну коробочку з Леськовичів! А тоді підсиплемо твоєму Дмитрикові...

   –           У тім-то й річ, що Дмитрикова кандидатура відпадає! – видихнула нарешті.

   –           Як це?

   –           Так! Алгебру він любить, он що!

   –           Стривай-стривай! Якщо алгебри не люблю я... то й новим пристановиськом для Дашківського мав стати я?!

   –           Ти також уже відпав, – буркнула Софійка. – Ростик мій тепер найбільше підходить!.. І чобітки, і всі фотографії з шафи, і нова газетна підказка– все вказує на наш рід... Навіть баба Валя, як колись її родичка Ганна для Казимира,

   підробляє для Ростика нянькою! – переказала пригоду з сусідкою.

   –           Оце новини! Чудово! Тепер нас уже ніщо не зіб’є з потрібного шляху, – засяяв хлоп’як. – То на коли плануємо вилазку в Леськовичі?

   –           Невже ти не розумієш? – схлипнула. – Я не хочу міняти Ростика навіть на найкращих та най-шляхетніших принців! А тому кидаємо цю затію і більше до неї ніколи не повертаймось! Чого мовчиш? – перепитала здивованого Сашка.

   –           Та... Тепер зрозумів, чому ти тоді кинула коробочку мені за комір!.. Значить, Ростика шкода, а мене ти була готова...

   –           Ну, чого ти?.. – намагалась усміхатись, але бачила, що товаришеві явно не до сміху.

   –           А зі мною, значить, можна все, так? – Хлопцеві очі аж розривались від образи. – Затикати Сашком усі дірки навіть без попередження?!. Сашко все витерпить,еге ж?..

   –           Та я ж...

   –           Значить, кажеш, кидаємо цю затію? І я кажу: кидаємо! Її більше немає, як немає більше нашої дружби!

   Сашко швидко попрямував до виходу.

   –           А я ж вірив, – зупинився на порозі, – я ж був готовий... А я ж ради тебе... Ет!..

   Розпачливо махнув рукою і зник за дверима.

   69.Смуга мовчання

   Ні, цей Сашко таки зіпсував Софійці свято! Замість насолоджуватись тітоньчиним частуванням і дідусевими бувальщинами, тепер мусила терпіти докори сумління.

   Звісно, вийшло негарно. Та й хто знав, що Фадійчук настільки вразливий? Він же такий податливий був, такий безвідмовний, такий зручний у користуванні!

   Нічого, сам же прибіжить миритись!

   І газетну підказку як швидко розшифрував: троє однакових – це справді можуть бути його сестри! Отже, якщо поставити Любку, Вірку й Надьку по трьох кутках муру, то можна запросто вивезти Казимирову душу, перевезти її до Вишнополя і тут спокійно шукати для неї власника? Тьху, якого власника? Вона ж уже закрила цю тему!

   Але можна просто зберігати його тут. Ба навіть випустити і спілкуватися з ним поза стінами похмурого замку? Ні, це небезпечно для малого!

   Надалі прагнула не згадувати леськовичівської пригоди. Намагалась не думати про нещасного Дашківського. Він теж не давав про себе вістки. А може, й телефонував на мобілку, як знати? Сашко-бо не приходив. Навіть Любка на уроки не з’являлась. Вадим – і той перестав пропонувати

   Софійці побачення. Тільки Дмитрик, як і раніше, був привітним і ввічливим.

   А ще баба Валя віднині спокійно й безперешкодно бавила Ростика. Софійка ж у вільні хвилини вкладала у нього всю сестринську ніжність, невтомно забавляла й розважала малого. А той – сонечко ж таке! – завше радо ждав сестриного приходу і щасливо сміявся! І як можна підселяти ще когось у цю невинну щиру душу? Хоча з іншого боку...

   Чим далі, тим більше звикала до думки, що Казимирова делікатна вдача не повинна б зашкодити малому. Ну, подумаєш, часом назве її Рос-тик “панною Софі”!.. Подумаєш, висуне раптом якусь несподівану теорію!.. Вона любить Ростика тепер, любитиме й потім! Зрештою, і до Яна-Ка-зимира завше Софійка мала тільки щонайкращі почуття!

   А що, коли хлоп’ятко різко подорослішає? Що, коли викаже батькам усі замкові таємниці, і Софійку покарають? Бо чи ж має право сама вирішувати аж такі питання? Але якщо привидові Божою волею призначено саме Ростикове тіло, то хіба гріхом буде комусь ту волю виконати?

   Навіть омріяна екскурсія 7-В до Києва, дбайливо зорганізована Лідою Василівною на осінніх канікулах, не дуже втішила. Дмитрик захворів і поїхати не зміг, а Вадим цілу дорогу спілкувався

   тільки з ненависною Завадчучкою. Помста за невдалі побачення?

   70.          Мир

   Осінь усе глибшала, як глибшали Софійчині сумніви й вагання. Вкутавшись у подаровану тітонькою шаль, бродила золотими листяними заметами. Парк оголився і спорожнів. Тільки їхня з Вадимом акація ще ніяк не скидала срібно-зеленого кучерявого вбрання. Софійка знала: акація не жовкне, вона зеленіє до останнього і просто осиплеться якоїсь ночі під натиском тяжкого приморозку.

   Так не жовкне і її кохання – його зможе понищити лиш якась непереборна обставина. І ходитиме вона сьогодні цими алеями дотемна, і ніщо не завадить Софійці зустрітина цих алеях його...

   Ну, хіба раптом ідеальний Дмитро Іваненко зустрінеться перший – тоді, звісно, доведеться з ним ділити смуток цієї прощальної пори.

   Вадова постать справді з’явилася не скоро, але все ближчала в сизо-золотому тумані. Ось вона вже неминуче постане перед замисленою і байдужою до всяких там перехожих дівчинкою.

   – Ух, ледве злиняв од своїх старих! – видихнув замість привітання. – А то немає розслабухи ні в школі, ні на хаті! Хочуть мене в якісь Айнштайни

   закадрити: уроки та уроки! Скутера в гаражі забадяжили!..

   –           Привіт! – ледве стримувала радість.

   –           Але не на того напали! – торочив про своє Вадим. – Яв мент врубався, що до чого, навернув їм на вуха лапші – й ноги в руки! Бачу, все одно спізнився! Ти тут давно? Чувака ніякого не бачила? З плеером? У мене з ним стрілка забита!

   –           Не було нікого.

   –           От невезуха! Прийдеться на мобілу тратитись! – Кулаківський красиво відгорнув чуба, дістав мобілку й став ефектно тиснути на кнопки. – Блін, рахунок на мілині! Не хоч за компашку по свіжу картку зганяти?

   Софійка радо поспішила за Вадимом. Не встигли вийти зі скверу, як наткнулися на Сашка. Той поспішав кудись із чималеньким пакунком: не інакше, як за дорученням свого шефа.

   –           Оба-на! Я фанатію! – саркастично зареготав Кулаківський.

   Сашко, мовби й не про нього, заклопотано прямував вулицею.

   –           Затуляйте носи: бомжатник на горизонті! – ще гучніше сміявся Вадим.

   Софійці зробилося зле, воліла провалитись під землю. Такий... найкращий – і таке городить!

   –           Що, слабо таку лялю, як у мене, відхопити? Проґавив свою б’ютифул ґйол, тепер шмарклі втираєш?

   Це вже було занадто! Сама незчулась, як із криком “Сашку, зачекай!” ринулась назустріч, точніше, вже навздогін Фадійчукові. Сама незчулась, як їдко махнула на прощання Краківському:

   – Покєдово, пацан! Тусуйся сам із собою!

   Хай уже потім, пізніше, тяжко шкодуватиме, що вкотре втратила нагоду наблизитись до коханого. Потім ридатиме ночами й придумуватиме, як помиритись. А зараз головне – догнати Сашка! Запитати, як міг її так надовго забути, висловити йому всі свої образи й сумніви! Привітатись, побалакати. Зрештою – просто почути голос!

   Хлоп’як зіщулено мчав уперед, не озираючись на Софійчині поклики.

   Лелечко, яке гонористе!

   – Та спинись уже, навіжений! —

   засапано перегородила йому шлях. – Дай хоч слово сказати!

   –           А не гидуєш торкатись до бомжика? Білі руці замурзати не боїшся? – стояв перед дівчиною і водночас поривався йти далі.

   –           Вислухай же, будь ласка! – мало не плакала. – Я ж до тебе, як до людини, а ти...

   –           Вибач, поспішаю! – Сашків голос був незворушний, а сам він знову рвонув уперед.

   –           Ну, то й іди собі, потворо!!! – з насолодою вигукнула мамине стосовно Чорнобілки. Схлипуючи, відступила й зупинилась. – Іди собі!

   –           То чого хотіла? – Сашко несподівано завагався, а голос його миролюбно здригнувся.

   –           Уже нічого, дякую!

   –           Може, помиритись? – буркнув, опустивши очі.

   –           До побачення!

   –           То я... я теж думав... Як-не-як, із дитинства дружимо... – Сашко поворушив носком черевика придорожнє листя.

   –           То ти мені пробачаєш? – зітерла руками повеселілі сльози.

   –           А обіцяєш не підсипати мені за пазуху всяких Казимирів? – Щасливий погляд так і рвався з-під насуплених брів.

   –           Обіцяю! Отже, мир?

   –           Мир! – сяйнув усмішкою Сашко.

   Із соромом, але й з приємністю відчула, що має над цим хлопцем владу і що та влада – знов у її руках.

   –           То коли визволяємо Завтрашнього? – миттю перейшов до діла Фадійчук. – Він уже втомив своїми телефонними допитами! Заморився його переконувати, що всейде за планом і що вже ось-ось!..

   –           Як добре, що ти не відібрав у нього надії! То що, беремо сестер, магнітофона і в неділю першим автобусом – до Леськовичів?

   71.          Дивний заповіт

   –           Доню, тобі листи вже йдуть навіть і з-за кордону! – Тато поклав перед Софійкою довгастий рожевий конверт.

   Невже з Польщі?! На конверті було написано явно не польською, та й на зворотній адресі стояло: “Франція”. Дивно!

   –           Хто ж прочитає? – затурбувався Сашко, який саме навідав Софійку з приводу завтрашньої поїздки. – Я не зможу, бо в школі цю, як її... англійську вчу!..

   –           Найкраще прочитав би сам Дашківський: це ж йому давала уроки французької мадмуазель Луїза! – трохи іронічно мовила Софійка. – Але, поки там що, і я спробую.

   Писав якийсь нотаріус Жермен, син колишнього нотаріуса покійної мадам Марі Фіртик. Він дуже зворушений листом, надто ж – постскриптумом до нього. Бо переконався, що має справу не з самозванцями, а зі справжніми спадкоємцями красуні Марі. Жермен-бо досі не може завершити справу свого батька: дати раду зі спадком мадам Фіртик. Адже мадам Фіртик склала досить дивний заповіт!

   О, Марі була дуже гарна! Після розлучення зі своїм польським чоловіком Тадеушем Дашківським вона отримала багато майна. Вийшла за бідного аристократа Ніколя Котьє(причому наполягла, щоб зостатись на своєму дівочому прізвищі) і переїхала до Франції.

   Попри те, що мадам була гарна й багата, ні дітей, ні щастя не мала. Мучилась вона якоюсь таємною душевною тугою. Плакала за якимось ефемерним сином, якого вважала живим, бо ж, як чудно промовляла, не міг він розтанути на її очах. А ще казала, що то вона – синова убивця, що нема їй за це прощення. Усе поривалась вернутись на Україну, знайти там хлопця, але в радянські часи це було заборонено.

   Тож коли нащадки Дашківського переслали Жерменові з Польщі Софійчиного листа (а всім здалось: його писав Маріїн син), він дуже стішився і радо сповіщає: всі статки Марі Фіртик заповіла синові Янові-Казимирові, який десь загубився. Якщо ж не йому, то бодай замкові, у якому він зник. У Софійчиному листі, мабуть, якраз і йдеться про той – Леськовичівський – замок.

   Далі йде перелік адрес, за якими треба звернутись, і документів, які слід підготувати. Будуть розпочинати клопотання про відродження замку, гроші знайдуться. Це єдине і головне, що може зробити Жермен для пам’яті про мадам Марі й свого батька-нотаріуса.

   –           Оце-то так! – Сашко захоплено дивився на таку розумну поліглотку Софійку.

   –           Це ж у замкові тепер можна буде облаштувати шикарний табір відпочинку! – планувала Софійка. – І ніхто з дітей не дорікне тепер, як-от Павлик, що в таборі все – під лінієчку, нудне й квадратне!.. Тепер замість “корпус номер чотири” казатимуть “пурпурова кімната”, “оксамитова кімната”, “мармурова кімната”!.. Штори й постіль будуть не білими, а у тон. Об такі не зважишся витерти носа! Під стінами не спатимуть штабелями по двадцятеро!.. Що казати про ванну!..

   –           Як добре, що Завтрашній ще не встиг перевтілитись і ще зможе почути цю новину!

   72.          Будь, шо буде!

   Яке дивне відчуття: повертаючись рейсом Леськовичі – Вишнопіль, вони заплатили тільки за двох. З малих Любки, Вірки й Надьки ще грошей

   не вимагали. А про Казимира Дашківського, котрий був тепер у Софійчиній сумочці звичайним вмістом коробки від парфумів, ніхто й не здогадався!..

   Найбільшим випробуванням були тільки гостини у Ві-ку-ку. Так-так, Вітин тато запевнив, що його донька образиться, якщо Софійка не відвідає подруги. До автобуса залишався час, і вони всім кагалом рушили до юної леськівчанки.

   Радості господині не було меж, але, як і слід було передбачити, Ві-ку-ку вмить занюхала якусь таємницю.

   –           Що ти носишся із нею, як із писаною то’? – намагалась відібрати в Софійки сумочку. – Сядь поїж, вона ніку’ не дінеться!

   –           А що у те’ з цим хло’? – пошепки вказувала на Сашка. – Ой, щось не з простої дружби він за тобо’ хвостиком біга’!

   Ледве перевела Вітину цікавість на інші події. А подій було, як завжди, чимало:

   –           Алванівна і Андрігорович пожени’! Весілля було на сла’, табірна кухарка пекла й вари’!

   –           Знаєш, а я всерйо’ подумую, щоб написати літопис Леськовичів у любовних історіях. Як гада’, любов наших вожатих сюди підійде?

   –           Жаль, що те’ не бачить тут Любсавна, бо якби ба’, то була б дуже ра’. Але нічо’, Віта передасть їй від Соф’ приві’!

   –           Музика із замку луна’ все тихі’, але дощі пірячать безпереста’, хіба за ними щось почу’? Якби не так сумно – могла б співати, але...

   Нарешті й Софійка відчула, що з подругою щось не те. Ві-ку-ку замовкла, із її очей викотилась гірка сльоза:

   –           Павлик давно не пи’!..

   Софійка заспокоювала подругу, як могла. Хоч у душі збагнула: коли серце до когось не лежить, не допоможе й потрійне листування!..

   Все інше минуло напрочуд гладко. Напівпрозорий Дашківський швидко розпорошився, причому навіть не від музики, а від щасливої листовної вістки про мамине каяття.

   Перед цим розцілувався з друзями і сказав:

   –           Нехай мені допоможуть віра, надія і любов!

   Софійка і Сашко здивовано перезирнулись:

   наче знає, що саме зараз по трьох кутках замковища стоять слухняні Вірка, Надька і Любка! Дівчатка, звісно, теж ні про що не здогадувалися. Софійка-бо перед цим наплела їм щось про порятунок замкового деревця. Утім, вони й так були готові на все ради своєї вчительки: адже завдяки їй усі троє так гарно вчаться у школі!

   Софійка охайно зібрала порошинки зі стінок шафи.

   Сховавши коробку, чемно запитала Вітиного батька:

   –           А як би ви подивились на те, щоб ваш військовий пункт перенесли в приміщення для табору відпочинку, а тут усе відродили?

   –           Якщо начальство накаже – передислокуємось хоч і на Марс. А тут, якби хто вклав гарні кошти, було б чудове місце для привалу!

   –           Є надія! – у двох словах оповіла про французьких меценатів.

   –           Гарне повідомлення. Ви взагалі з собою привезли сонце! – усміхнувся вусань. – Бо досі небесна канцелярія в Леськовичах влаштувала цілу диверсію у вигляді безперервних дощів. Ми вже навіть розробляли план евакуації під секретною назвою “Ноїв ковчег”!

   Уже недовго сердешному Дашківському проливати сльози!

   Аж коли Софійка винесла за ворота заповітний вантаж, Сашко побіг забирати сестер. Отже, мали тепер гарантію, що Казимир – у їхніх руках. Бо інакше він так і не покинув би замковища.

   Зоставалось найтяжче.

   Софійка потерпала: боялася зіпсувати справу.

   Щойно ступила за поріг власної квартири, як упевненість покинула її, Зараз мала щонайбільше бажання – назавжди позбутись тієї коробочки. Гаразд, вона її просто поставить у коридорі, на краю тумбочки для взуття. А далі будь, що буде:

   або її просто викинуть, або ж її розкриє не вона, не Софійка.

   Із дитячої залунав Ростиків сміх, а з дверей визирнув Пустельник, який щойно бавився з малим.

   –           Софійко, а я тебе якраз чекаю! То де та київська передача?

   Ах, передача! Ще з київської екскурсії в Софійчиній кімнаті лежить оберемок пензлів і тюбики фарб, які для Сергія передали друзі.

   Мерщій винесла пакунок, сама ж поспішила до зали: як зараз поведеться Ростик? Він усміхнувся до сестри вже двозубим ротиком, потягнувся до неї рученятами. Ні про що,золотенький, не здогадується!

   Коли ж нарешті з острахом вийшла в коридор, то вразилась: коробочки... не було!

   Не було її й у відрі для сміття.

   –           Мамо, ти не бачила своєї колишньої коробки від парфумів? Отут, на тумбочці?

   Мама не бачила.

   –           Біля тумбочки щойно дядько Сергій пакувався-узувався, може, часом прихопив?

   Скоріш за все, коробочку він просто ненароком скинув у розкритий рюкзак... Тепер або викине, або, якщо встигне показати тітоньці Сніжані, принесе Софійці назад – уже відкорковану? Оце накрутила!

   – А може, кицька десь із коробкою загралася? – припустила мама. – Вона ж досі гасає кімнатами, як мала! Все на світі перекидає!

   Далась же мамі та кицька!

   Ростик несподівано заплакав. Ні Софійка, ні мама ніяк не могли його вгамувати. Поки не взялись навперебій читати йому вірші: Шевченка, Тичини, Драча...

   Отже – вже?.. Чи ні? Як знати?

   73.          Замкові новини

   Коробочка й справді невдовзі об’явилась. Її впізнала й передала Софійці тітонька Сніжана: Пустельник ненароком прихопив разом із київськими пензлями.

   –           Тітусю, а ви коробочку відкривали?

   –           Таж вона порожня! Тільки запах парфумів!

   –           Але ви – відкривали?

   –           Я? – Сніжана задумалася. – Здається, першим її відкрив-таки Сергій: подумав, київські друзі пожартували. А потім я кажу: це ж Софійчина, з її шафи!

   Уже й сніжок несміливо перелітає через Вишнопіль, а Софійка досі в невідомості. Змінився Ростик чи не змінився? Так, він полюбив поезію, але в усьому іншому... А ще в нього лізе черговий зубчик, і він часто плаче ночами...

   –           Принаймні можемо перевірити в замкові! – категорично заявив Сашко. – Що, коли Дашківський – знову там?

   –           Е ні, він би подзвонив!

   –           У що? Ти ж забрала мобілку!

   Леськовичівський замок зустрів німотою. Хіба вітри завивали на вежах, нашіптуючи вже якусь не місячну – передзимну, вітрову сонату.

   –           Казимире-е-е! Аго-о-ов! – блукали межи стін хлопчик і дівчинка.

   Тихо. А може, все, що тут було, – приверзлось, примарилось?

   –           Ви в курсі, що із замку пропав привид? – спитав не то жартома, не то всерйоз Вітин батько. – В усякому разі, таке відчуття у більшості леськівчан. Та і я давненько його не стрічав! І ніби чогось уже й не вистачає!..

   –           Якщо пропав, то тепер можна буде й ту стару каліку-шафу на розпал пустити, і паркет обдерти, – докинув батьків колега. – Бо ж не дозволяло, потерча мале!А в нас у каптьорці холодно.

   –           Е ні! – заперечив Вітин тато. – За таке й думати забудь! Тут якщо кого на розпал, то це нас із тобою! Ще, гляди, нашому шефові прийдеться й продані люстри вертати: щойно згори телефонували! Казали, що якийсь французький хазяїн

   цієї хати їде до нас з’ясовувати ситуацію. Кажуть, гроші везе шалені: будуть замок відновлювати!

   –           Той магнат поселиться тут, чи що?

   –           Ні, він хоче зробити в замкові будинок відпочинку: тільки для дітей. Для нещасних і для щасливих, для забутих батьками й для плеканих – для всіх дітей! Правда, Софійко? – підморгнув дівчинці.

   –           Правда! – щасливо погодилась. І вголос подумала: – Але ж як бракує тут Завтрашнього!..

   –           Що? Вже завтрашнього дня чекаєш? Настане він, як дембель, – нікуди не дінеться!

   74.          Завтрашній – Пустельник?!

   Софійка лежала на канапі з мокрим рушничком на чолі. Так завжди чинила мама, коли Чорнобілка діяла їй на нерви. А тут спробуй не нервуватись! Ні, не через кицю, – вона, як завжди, Софійку тільки радує. Через... Пустельника! Сьогодні вранці дядько Сергій похвалився родичам новою картиною. Мовляв, приснився йому сюжет, і він не зміг його не зобразити.

   Все б нічого, тільки ж на полотні перед Софійкою і її батьками постав... Леськовичівський замок! Точнісінько такий: із муром, хащами, з балконами, ще й із молодесеньким дубочком на краю вищої башточки!

   –           Ти що, бував у Леськовичах? – в один голос запитали тато й мама.

   –           Ні, а що? – здивувався Пустельник. – Це я сон змалював! Дивний такий сон, яскравий, нав’язливий – мовби віщий якийсь.

   –           Там же – точнісінько такий замок!

   –           Невже? Якось поїдемо зі Сніжаною подивимось!

   Рушник охолоджував чоло, пальці перебирали муркотливо-сонну Чорнобілчину шубку.

   “Шукати в межах Вишнополя”? Недаремно, отже, занесло столичного Пустельника в їхню провінцію! Ніколи б не подумала, що Казимир перевтілиться в Сергія! Хоча... Що знає вона про свого дядька? Так, його рідну київську хрущівку теж заливали сусіди. Так, Сергій ніколи не палав любов’ю до математики. Його батько зветься не Сергієм, але якщо рахувати, що має таке ж прізвище – Кавун? Зате його батько не товстий! Ху-дий-худющий: Софійка при першому знайомстві ще й дивувалась, що в хрущівках живуть люди-хрущики!

   Чорнобілка вп’ялась кігтиками в Софійчину руку, і дівчинку наче промкнуло істиною. Вона дослівно згадала ту Казимирову фразу про Павлика: “Він – як мій тато!” Софійка сприйняла її як свідчення, що майбутній тато Завтрашнього

   буде товстим, як Павлик. А що, коли йшлося про Павликове уміння малювати? Адже Пустельників батько – теж художник! І те, що в Дашківського часом підсвідомо проявлялось бажання малювати, – ще одне підтвердження зв’язку із Сергієм!

   Оце наробила рідному дядькові!

   Усім іншим підказкам – про білу сукню, гувернантку, “Місячну сонату”, істину на початку жовтня, пошук між чорним і білим – поки що не знаходила підтвердження, але вже нічому б не здивувалась. До того ж у Софійки сильно розболілась голова, і вона, згорнувшись калачиком навкруг коханої киці, задрімала.

   75.          Леськовичівські вісті

   Вітин лист, здавалося, світився ще зсередини. Бо ніс таку новину, таку новину!

   Павлик написав листа! Перепрошував за довге мовча’: по-перше, готував роботу до чергового конкурсу, а по-дру’... Він таки намалював портрет Ві-ку-ку! У вигляді квітки, як просила Соф’! Соф’ ніколи не вгадає, хай Соф’ приї’ і поди’: Павлик намалював її у вигляді... всюдисущої, простої і прекрасної... кульбабки!!! Але ж як гарно намалюва’, щоб усі тільки ба’!

   А ще – свою нову виставку в Будинку школяра Павлик назва’ на честь леськовичівської адресат-

   ки: Вікторією! Бо, каже, багато ідей саме Ві-ку-ку йому підказа’ своїми цікавими листами!

   Ой, якщо Ві-ку-ку не збожеволіє від щастя, то підка’ йому ще бата’ пречудових ідей! А ще – занесе і цю історію до майбутньої своєї кни’!

   Софійка тішилась так, наче це на її честь назвав Павлик свою виставку. Молодчина Ві-ку-ку! Молодчина й вона, Софійка, що так гарно придумала їх із Павликом подружити!!!

   Софійка має для Ві-ку-ку ще один сюрприз: нарешті вона докладно зможе розповісти історію матері Казимира Дашківського – теж для її майбутньої краєзнавчої книги. Чи, може, приберегти цю історію для себе? Непогана б вийшла... Ні, подружці, то вже подружці!..

   Але на цьому леськовичівські новини не вичерпувались. Адже учора до їхнього замку над’їхала ціла столична комісія! Ходили, міряли, вираховували, складали кошторис... Чималенька вийшла сума, але французький гість запевнив, що це його не зляка’.

   Постановили, що з весни в замкові почнуться відновлювальні робо’, а поки що вирішено дещо одягти в спеціальні коробки, “законсервувати” на зи’! Тим часом хо’ відшукати ескізи колишнього оформлення кімнат: вони є в секретних

   військових архівах. Бо хочуть зробити все, як було. Це буде й музе’, і дитячий санато’! І все те – на честь якогось Яна-Казимира (мабуть, короля?)!

   Софійка із задоволенням додасть до майбутнього інтер’єру кілька Павликових ескізів. А ще – через Віту попросить його намалювати для замку великий розкішний портрет Завтрашнього! А ще там повісять Пустельникову картину! А ще – там звучатиме часто “Місячна соната”! А ще – на вежі читатимуться вірші! А ще...

   А ще – татів патруль перенесуть у табірне приміщення! – це вже знов із подружчиного листа. Тато і радий, бо там теплі’ й світлі’, ніж у замкових руїнах. Лиш, каже, запривидом буде скуча’.

   Далі йшов традиційно докладний перелік Вітаних домашніх і господарчих справ, сусідських та інших, дрібніших сільських новин. Вони були менш цікаві, але зовсім не затіняли перших Софійчиних сонячних вражень.

   76.          Вишнопільські вісті

   Сьогодні Софійка знову лежить із мокрим рушником на чолі й Чорнобілкою біля калатаючого серця.