Текст книги "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

   –           Вона ж... вона ж при дитині цілує свого кота!

   –           То й що? Ти ж сама кажеш, що коти – великі чистьохи. Тим паче Фантик. Вичесаний, вимитий, доглянутий! Не те, що ця... – Мама зневажливо кивнула в бік Чорнобілки. І, згадавши, що киця – Сашків дарунок, ввічливо підправила: – Ця, сухоребра!..

   Ну, можна витримати?!

   –           Дякуємо за чай, – підвелась із-за столу. – Ми вже ситі!

   Гордо покрокувала до кімнати. Сашко, дожовуючи, неохоче поплівся услід.

   57.Крах надій

   На уроках почувала щось не те. Ще не знала точно, але гриз якийсь прихований сумнів. Він закрався, щойно вчителька назвала оцінки 7-В за самостійну з алгебри.

   Дмитрик сяяв од чергового успіху.

   Вадим отримав “двійку” і зверхньо чвиркав крізь зуби:

   – Подумаєш, якась ідіотична самостійна! Такі дебільні завдання...

   Десь уже чула ці слова. Тільки “незрозумілі завдання”! Усе більший сумнів просвердлював Софійчині думки, коли окрилений “дванадцятками” Дмитрик, не гаючись, записався до математичного гуртка. Щось не те, щось не те, щось не те!

   Леле!.. Таж Іваненко – любить алгебру! Любить і любив завжди! Як вона, розтелепа нещасна, проґавила такий важливий факт?! А Казимир не любить!!! І Вадим не любить? Черв’ячок сумніву не втихав і гриз далі.

   Вадима не могли залити сусіди, бо живе у власному домі. Вадим ходить у чому завгодно, тільки не в чорному і білому. Вадим не любить малювати, його звуть зовсім не так,як батька, та й батько той гарний, стрункий, рудуватий, як син, і ніяк не товстий.

   “Якісь такі незрозумілі завдання!” – цю фразу недавно вимовив... Сашко. Коли приходив просити Софійчиної допомоги з алгебри.

   Гнала від себе той нахабний сумнів, як докучливу муху, коли вже поверталась додому. Адже прекрасно знала, що Сашка, який жив у напівпідвалі, сусіди затоплювали. Більше того: тими сусідами були вони – Софійка і її батьки, бо тоді жили над ними. Якось у вмивальнику не було води, й Софійка забула закрутити кран...

   Чи ходить Сашко в чорному і білому? Та він завше убогий і сірий, як церковна миша! Як горобець зі смітника! Як... Хвилиночку!.. Яка барва утворювалась, коли Павлик змішував чорну й білу фарби? Сіра! А що було сказано в газеті-під-казці? “Між чорним і білим!” Отже, сіре – це і є між чорним і білим?!.

   Черв’ячок усе глибше вгризався в Софійчин мозок. Незчулась навіть, як іззаду хтось вигукував її ім’я.

   –           Софко! Таж Софко!!! Так урвала, що я вже задовбався доганяти!

   Поруч об’явився... Кулаківський!

   –           Тобі вже, Софко, за тим прилизаним зубрил-кою всі інші дрібні в очах? М-да: я ж у іксах так не шарю, як він!

   –           Хто? – вдала, що не розуміє.

   –           Ну, не тушуйся, не тушуйся: всім ясно, що ти від новачка прибалділа!

   –           Кажи, що маєш, бо в мене справи! – хлюпнула холодною водою на палахке вогнище Валового чуба.

   –           Ти б краще придивилась, як він малює! Мазня і маразм! А малювалка йому все одно “десятки” ліпить: за сімпотну морду і за те, що підлиза!

   –           Все сказав? – насупила брови од свіжої ідеї. Чи малює Сашко? Хіба оформлення офісу —

   не прояв малярських здібностей?! Ще один аргумент!

   Вадим не відставав:

   –           Сьогодні, той-го... погода негаліма! Додому йти щось обломно: може, прошвирнемось по скверику? Чи в кафешку? Або на скутері вмажемо, га?

   Біла материна сукня? Не пригадує, щоб Саш-кова мама вбиралась у щось подібне, але...

   –           А ще ти, може, той-го... для понту віршика якогось забацала б?..

   Сашків батько... Гм... Нічого не знає і про Сашкового батька...

   –           Софко, то як?

   –           Га? Ах, так: я спитаю в Сашка!

   –           Що-о-о? Забити зі мною стрілу ти питаєш дозволу в якогось Сашка? – Вадимів чуб обурено зметнувся вбік. – Чи не в того бомжика?

   Дозволу на метання стріли? Софійчині мізки вже зовсім закупорились: якої стріли? Вона в Сашка про батька запитає!

   –           У його батька? Це типу свекра? Квіточки, колясочка... Шоколадка за двадцять копійок... – Вадим уже люто сплюнув. – Може, ви вже й розписані? Ну, знаєш!..

   І швидко пішов геть.

   –           Е... А?.. – тільки й спромоглася промимрити йому вслід. Що сталось, чого він хотів? Чому образився?

   Гаразд, тут головне – думки не згубити. Отож найбільше спілкувалась хіба з його сестрами, точніше, зі своею ученицею Любкою...

   І тут – як обухом по голові – давні Казимирові слова:

   “Вас візьмуть до мене за гувернантку!!!” Дашківський промовив їх чи не першої зустрічі. Точніше, він запитав: “А як ся назива панна гувернантка?” А потім: “Прошу дуже, хіба панна Софі не знає, що мої батьки хочуть найняти її гувернанткою?”

   Софійка тоді зовсім не зреагувала й нічого не записала до блокнотика. А хіба ж не гувернанткою стала Софійка для Сашкової сестри, та й для самого хлопця?!

   Терміново бігти по додаткові відомості!

   58.Неждана сповідь

   Маму зустріла вже на сходах: із Ростиком на руках.

   –           У мене, Софійко, на шістнадцяту годину батьківські збори, – пояснила. – То ти вже сама розігрієш обід. Суп і тушковані перці в холодильнику. ..

   –           А дитину що, з собою береш?

   –           Та ні: баба Валя...

   –           Тільки не до баби Валі! – намагалась відібрати у мами братика. – Я вже є, і я з ним по-

   буду! Навіть коли доведеться пожертвувати супом і уроками!

   –           Але якщо вже домовились... – Мама наполягала на своєму.

   Невже аж настільки довіряє сусідці й не сприймає усерйоз рідної дочки? Невже аж настільки зачерствіла мамина душа? Мабуть, у Софійчиних очах мама прочитала цей докір, бо мовчки віддала Ростика.

   Чого не зробиш заради ближнього?! Он і на Сашкову точку доведеться тепер волоктися з малим. На запитання про батька Сашко зам’явся і почервонів.

   –           Він– моє болюче місце... Але тобі розповім... Ти не зважай, що зовні я такий успішний...

   Софійка ввічливо на це не зважила.

   –           Насправді, якщо хочеш знати, я дуже мучуся... – Сашко ніяково ялозив ганчіркою і

   поглядом по циферблату ваги. – Мама запевняє, що тато покинув нас тільки через те, що народились мої сестри... Розумієш, дівчата, ще й троє відразу... Він сказав, що не прогодує нас, і покинув.. . А я гадаю... я гадаю, що головна причина в мені... Я тоді противний був, не слухався...

   Сашко задивився кудись убік і замовк. Через якусь хвилину продовжив:

   – Мені здається, я... я його розчарував! Я не виправдав його надій... Єдиний син – і... Це вже зараз я узявся за розум... Тепер він би нізащо нас не кинув... Та й сестри вже гарніші зробились: усі кажуть, вони геть і схожі на нього стали! А як народились... Миршаві такі були, червоні, поморщені... Це якби тепер нас усіх побачив... Але ні, не приїжджає...

   –           Сашку, що ти таке говориш?! – жахнулась дівчинка. – Наш Ростик теж некрасивим народився, але ніхто й не думав його кидати!

   –           От і є, що основна причина таки в мені... Ти ж знаєш, – Сашків голос аж охрип від хвилювання, – я тоді навіть... курив!

   –           Господи! – вибухнула праведним гнівом. – Твоя Ромашка робила коли-небудь шкоду?

   –           Ромашка? Ну, звичайно... Але до чого тут...

   –           І ти від того її починав любити менше? Хотів її покинути?

   –           Ні, звичайно! І мови бути не може!

   –           Хіба може батько тільки через якусь шкоду покинути рідну дитину? Звісно, якщо той батько справжній?!.

   –           Ти вважаєш, що я таки не винен? – Сашко наче аж полегшено підвів очі.

   –           Ні ти, ні твої сестри! Навіть якби була в чомусь винною ваша мама, нормальний батько не відмовився б від вас!

   –           Значить, таки батько?.. – Хлоп’як знову зажурився. – Тоді чому ж він такий?

   –           Оцього вже і я не знаю!.. – задумано перебирала бомчика на Ростиковій шапочці.

   –           Тоді я, розумієш, ще про одне переживаю... Як думаєш, я не можу перейняти його ці, як їх, гени? Я так хвилююсь... Гени підлості– це ж, мабуть, перехідне?

   –           Не бійся! – аж засміялась. – Якщо раптом хтось погодиться вийти за тебе заміж... Тобто я хотіла сказати, якщо ти й одружишся... Якщо ти одружишся, то, мабуть, будеш найвірнішим чоловіком і найвідповідальнішим батьком!

   –           Ти так гадаєш? – Сашкові очі освітили пів-обличчя, засліпивши на мить навіть Софійку. – 0 так! Я теж у цьому переконаний!!!

   –           Софійко, чому ти не помила посуду?

   Це вже мама повернулася. За виховання взялась. “Бо твоїх дітей бавила!” – хотіла відрізати.

   Але щось зупинило Софійку, й вона кинулася зносити до крана тарілки.

   –           Мам, а Сашків тато був гладким? – Софійка й забула поцікавитись у хлопця.

   –           Чого це тебе зацікавив той... той чоловік?.. – Мама скривилась ще більше, ніж при вигляді Чорнобілки.– Тоді був худим, а зараз... Одні наші знайомі бачили його. Одружився, від’ївся, чи пак поправився, посоліднішав. Почувається прекрасно, спогади не турбують...

   –           Мамусю, я люблю тебе, – прошепотіла раптом під дзюркотіння води.

   –           Що таке? – не розчула.

   –           І тата люблю... – ввімкнула воду сильніше.

   59. "Не бійтесь заглядати у словник"?

   От лише звався Сашків батько не так, як син.

   Він звався Іваном. Утім, яка різниця, як саме: не так, і годі.

   Це єдина ланка, яка не вписується в ланцюжок.

   Бо навіть біла парчева сукня у Сашкової мами є. Точніше, колись була. Із неї потім Любці й Вірці пошито шкільні блузки.

   Не зважувалась поки що висловлювати свої підозри Сашкові. Як і Завтрашньому. Та й важко було провести зв’язок між цими двома – такими різними – постатями. Навіть те, що тепер Сашко зробиться охайним і шляхетним, чомусь

   не тішило. Зрештою, остаточно ще ж нічого не відомо...

   Казимир вдруге просить передати йому щось почитати. Причому українською. Мовляв, йому однаково, якою мовою читати, проте коли готується в українську родину... До того ж він уже знає, що його люба мама була саме українкою, – мусить же хоч він заповажати цей факт. Та й набридло бути ніким: затишніше до когось прихилити голову, до чогось належати...

   Але коли вони знов потраплять до замку? Може, якось попросити Ві-ку-ку підкласти книжку-другу в батькову сторожку? А як пояснити? Ще ж і не що-небудь – словника просить! Бачте, начитався в Рильського: “Не бійтесь заглядати условник: це пишний яр, а не сумне провалля!”

   Та й де б у Віти взялись удома словники? Доведеться самій вирватись до Леськовичів!

   Тим часом написала Віті розлогого подячного листа, висловила захват Павликовим портретом. А щоб потішити подружчине серце, передала через неї Павликові дотепне прохання. Хай спробує намалювати ще й Ві-ку-ку! Отак, як Софійку: у вигляді якоїсь квітки! Цікаво, з яким-то цвітом порівняє він їхню балакучу товаришку?

   А з Казимиром і справді треба серйозно побалакати. Поки з’ясуються остаточні подробиці,

   пора вже думати, як його звідти виманити. Ось хоча б такі свіжі газетні ворожіння-знахідки:

   “Із трьох кутків поставити однакових, а вийти з четвертого боку”, – зовсім нічого не зрозуміло! Це були поради, як городити двір. Хай собі. Але що цей рядок дає Софійці? Про всяк випадок переписала його до заповітного блокнота...

   Поки Сашко придумає, як здійснити наступну вилазку до замку, вона пошукає гостинців для Завтрашнього. На якій полиці в мами зберігаються словники?

   “Власні імена людей”: ти ба, ще й такі словники бувають! Взялася гортати: ого, цікаво! “Вадим – значення цього імені не знайшло одностайного тлумачення”. Маєш! “...Більшість же дослідників схильні виводити його від давньоруського дієслова вадити – сперечатися, викликати незгоди”.

   Чудово!.. “Казимир – від відомий і руйнувати”. Ще ліпше!

   “Дмитро – належний богині хліборобства Деметрі”. Тю!..

   Сашко, тобто Олександр, – “мужній оборонець, захисник людей”. О, до цього, як завше, не підкопаєшся! Якби хоч справді! Раптом – нова ідея. Чи не збігається переклад Сашкового імені з іменем його батька?

   “Іван – Божа благодать, дар богів”. Не збігається! Ні тлумаченням, ні суттю!

   Може... А якщо – Тадеуш? “Тадей (Тадій, Фа-дей) – хвала”. Знову – ніякого збігу! Щоправда, чула десь оте “Фадей”... Стривайте-стривайте! Сашкове прізвище – Фадійчук!!! Якщо Сашко Фадійчук – ім’я справжнього Завтрашнього, то й оте Казимирове “мого батька звуть так само, як і мене” розшифровується просто: Дашківського-старшого звуть Тадеушем. І те, і те – “хвала”!

   Хвала Рильському, що порадив звертатися до словника! Хвала Казимирові за нагадування про це! Хвала Софійці за її кмітливість!

   60.Кімната для думання

   Вихід знайшовся сам по собі: баба Валя забажала відвідати замок своєї двоюрідної бабці. Звичайно, вона прихопить із собою золотих дітей: Софійку та Сашка. Безперечно, вона дозволить Софійці відлучитись від замку до своєї леськовичівської подружки, поки Сашко люб’язно водитиме стару замковищем. Так-так, усередину вони не заходитимуть: розуміє, що там усе валиться.

   Софійка зі шкіри пнулась, демонструючи перед сусідкою свою лагідність. Проте не забувала про діло. Сашкові доручила вивідати в баби якомога більше. Сама, звісно, нідо якої подружки не піде: тихцем пробереться усередину палацу до Казимира.

   При цьому навіть Сашко не знав усієї правди. Бо ж як сповістити йому, що невдовзі до його характеру доплюсуються мрії, думки і звички привида? Дуже ймовірно, що після цього й почуття до Софійки у нього подвояться (хоча куди вже далі?), адже й Дашківський до дівчинки не байдужий. Шкода, що від цього ні Казимирової вихованості, ні краси у Сашка, звісно, не прибуде...

   Тим часом Завтрашній ще більше змарнів і спрозорішав. Нічого, до початку жовтня (а це через кілька днів) ще дотягне, а там нарешті все й вирішиться.

   –           О, Софі, чи ви нарешті познайомите мене з моїм новим тілом і новими родинними умовами? – В Казимирових очах заграв гарячковий, аж хворобливий блиск. Та усі його рухи стали ще більш полохкими й нервовими, навіть при гарному настрої, як-от нині.

   –           Так-так, неодмінно познайомлю!

   Кинула поглядом у вікно, за яким Сашко запопадливо провадив бабу Валю до Гоноратиного будиночка, і замовкла. Як показати Дашківському те миршаве хлоп’я в латаних джинсах? Як сповістити про напівпідвальне приміщення, кур’єрську посаду, торгову точку?.. Як воно: після хоромів у злидні?..

   –           А хоч про маму-тата кілька слів скажете, паннунцю?

   –           У вас буде чудова мама і... і три розпрекрасні сестрички!

   –           О, Софі, я такий вдячний вам! – Ледь відчутними устами Ян-Казимир дотулився до Софійчиної руки. – Втім, я готовий уже будь-куди, аби звідси!

   – Але як ми здійснимо це велике переселення? – перевела на інше. – Я колись читала про джина, який поміщався у пляшці...

   Атож, непогано було б тоді з тієї пляшки, наприклад, напоїти Сашка! Для цього не конче навіть одкривати йому справжню причину...

   –           Тобто чи зможете ви перейти в рідиноподібний стан? – запитала й розтлумачила Янові щойно пройдені ази з фізики.

   –           В рідиноподібний? Не знаю, люба Софі. – Бліде паничеве чоло перекреслила аристократична зморшка. – Але в, як його... газоподібний... Себто я можу розсипатись на дрібні пилинки, й ви зібрали б мене в якусь коробочку...

   “А потім підсиплю її вміст у Сашкову страву”, – продовжила подумки. А вголос мовила:

   –           Що ж, годиться! Але як ви розсиплетесь?

   –           Я казав, що музика – це вибух і вирування почуттів? Коли чую її, часом здається, що ладен розсипатись на попіл і змішатися з мелодією. Мені тоді здається, що я – не ув’язнений панич, що я – вільний, я – повсюди! Гадаю, коли почую чиєсь прекрасне виконання, то спроможусь на цілковите розщеплення.

   –           Але ж, Казимире, як ми тоді визбираємо вас по всій залі?!

   –           Ми можемо заграти мелодію не в цьому великому холі, а в моїй кімнаті для думання! Тим паче зручно, бо там, крім почуттів, ви поназбируєте ще й дуже багато моїх думок, а серед них є вельми цінні!

   –           Кімната для думання? Щось про таку досі не чула!

   –           Ви її навіть бачили, чарівна Софі! – загадково усміхнувся привид.

   І повів дівчинку до Ганниних покоїв.

   –           Ось вона, моя улюблена кімната для думання! – показав... на шафу! – Саме в ній любив подовгу сидіти, зосереджуватись, осмислювати пережите. Іноді думки тут настільки ущільнювались, що треба було відчиняти дверцята. Відтоді, як я самотній, часто вмощуюсь тут поміркувати над життям і нежиттям! А ще – згадую, згадую, згадую...

   Гм, справді, з шафи привидові молекули повигрібати буде простіше, ніж із великого приміщення!

   –           Не повигрібати, а зібрати, як пилок із квітки, мила Софі! – уточнив Дашківський.

   Прощаючись, віддала Завтрашньому книжки і словники. Хай ніде їх не губить: скоро, дуже скоро вона приїде, аби забрати його з цих стін!

   61.          Вмістилище для духу

   –           Ну, що з’ясував? – допитувала Сашка у Вишнополі, коли за бабою Валею зачинилися двері її квартири.

   –           Мовчить, як партизанка! – розчаровано розвів руками хлопець. – Я вже і так, і сяк! А вона лиш: “Мій чемний синочку”, “Та невже? Та що ти кажеш?!”, “А я нічого цього й не знала 6!”

   Ет, знайшла кому доручити випитування!

   –           Зате я розвідала багато нового! – І переказала товаришеві свої відкриття.

   –           Отже, повеземо твого Дмитрика в замок і попросимо заграти “Місячну сонату”! – аж сяяв од почутого Сашко. – Там же й пересиплемо в нього зібрані від привида пилинки!

   Сердешний, досі вважає, що Казимир – це Дмитро Іваненко!..

   –           Припустимо, мелодію можна і з магнітофона. Але от коробочку?.. Яку візьмемо: від взуття? Від макаронів? Од Ростикових сумішей?..

   –           У чому ж іще краще переносити чийсь дух, як не в коробці для духів? Моя Любка малою парфуми й не називала інакше, як дух. Казала мамі: “Дай попахну (значить, понюхаю) твій дух!” У тебе є щось підходяще?

   Звісно, в Софійки є щось підходяще! Коробка з-під парфумів, подарованих колись мамі татом! У шафі!

   Шукаючи коробочку, знову натрапила на чобітки й світлини.

   –           Запитаєш у свого Дмитрика, чи не носив у дитинстві подібних чобітків! – принагідно до-

   дав Сашко. – Адже, як і коробочка, всі речі з цієї шафи можуть бути важливими для нашого діла.

   –           Я ліпше в тебе запитаю, – вдала, ніби жартує. – Чи не носив ти у дитинстві таких чобітків?

   –           Ні я, ні мої сестри! – засміявся. – Та й до чого тут я?

   Якщо справді речі з шафи мають значення, то, напевне, отой поїдений міллю одяг теж чимало підказав би... Ох, ці чобітки!.. Вони й справді мовби натякають, що Софійка чинить щось не те... Неприязно відклала їх убік. Так, вона теж сумуватиме за теперішнім Сашком, але це не значить, що її зупинять чи відвернуть від мети якісь вагання-сумніви.

   62.Під нашу акацію

   На виховній годині керівничка Ліда Василівна заявила, що невдовзі їхній клас поїде куди-небудь на екскурсію. Спершу, очевидно, до Києва. Хоч непогано б кудись і далі: до Криму, наприклад. Побачити осінні гори і море. А ще якби відвідати печери!.. Ліда Василівна колись була в Мармуровій, дуже цікаво!

   –           А ми з татом були в Еміне-Баїр-Хосар! – втрутився новенький. – Там саме завершували експеримент: кількох людей поселили в печерах – без годинників. Через два тижні їх випустили, а

   вони були переконані, що просиділи в підземеллі цілих два місяці!

   –           Так, – підтвердила вчителька, – вважається, що в печерах навіть організм зношується повільніше!

   –           То це, хто хоче зберегти молодість, хай живе на глибині? – Ірка навіть одірвалась від дзеркальця.

   –           Гй-ги, прикиньте: через сто років виповзає з печери юна Завадчучка! – реготнув Вад. І пропищав: – “Де мій мен на білому мерсі?”

   –           Аз мена Кулаківського вже порохно сиплеться! – захихикали дівчата.

   –           Хай там як, а в печерах час іде повільніше! – вгамувала учнів Ліда Василівна. (Ще одне підтвердження Казимирової правоти!)

   –           То коли відчалюємо до Криму? – не вгавав Кулаківський.

   –           Кажу ж: спершу – до Києва. Там теж є печери. Святої Лаври! Але заждіть, я ж не те мала сказати! Поки там що, сьогодні, діти, ми підемо...

   –           ...до старого парку! – зітхнули школярі в один голос: надто добре вивчили звички своєї Ліди Василівни.

   –           Правильно! Адже насамперед, діти, мусимо знати...

   –           ...свій рідний край! – прогудів клас.

   Що ж, біологічна мала рацію: краса осіннього рідного парку була незрівнянною. Куди братися тим Києвам і Кримам!..

   Софійка блукала задумлива, навіть не дуже вслухалась у вчительчині розповіді. Її місце відмінниці наразі заступив Дмитрию він слухняно йшов поруч Ліди Василівни і з цікавістю стежив за вчительчиними поясненнями. Біля нього – чималий гурт дівчат. Завадчучка теж тепер у тому гурті: намагалася протиснутись найближче до Іваненда. Сподівається засліпити Дмитрика новим блиском для губ! Ніби не знає, що новенький сидить і товаришує з Софійкою. А ще ж недавно Ірка полювала на Кулаківського! Зрадниця!

   Вадим же зі своїм плеєром плівся позаду, оточений поріділою купкою найвідданіших ад’ютантів.

   –           Софко, то я тобі, значить, попід саме вухо? – раптом наздогнав Софійку.

   –           Тобто?.. – від несподіванки не второпала запитання.

   –           В смислі, по барабану я вже тобі? Паралельний?

   Що мала відповісти? Признатись, що її почуття – це не розмінна монета, а її вірність чиста, як сльоза? Освідчитися, зрештою?

   –           Що, запала вже на того бомжика? Щось не можу вдуплити, чим же він тебе купив? Дірявими штаньми чи допотопною мобілкою?

   –           Сашко – мій друг! З дитинства! – мусила вступитися за Фадійчука.

   –           А я хто? Мені, прикинь, западло бути в прольоті! Я, знаєш, крутіший і навороченіший за того здихлика! Хочеш, куплю тобі на лотку якогось хавчика? Пачку чіпсів? Чи коробку цукерок? Чи...

   –           ...віддаси мені гроші за коралі? – ляпнула й одразу пошкодувала.

   –           Ах, ти так? – зиркнув з-під чуба. І вже готовий був іти геть, але зупинило благальне Со-фійчине:

   –           Вибач, я не хотіла!!!

   –           А якщо не хотіла, то плюнь на ту висюльку! Плюнь і розітри!

   –           Гаразд! Я вже плюнула!.. – промимрила жалібно.

   –           Та й стара моя питає постійно, чого не приходить та проноза, що прокляття зняла. Підсіла на тебе, відьмачка! Коротше, якщо ти до мене щось маєш, то приходь сьогодні о сьомій під нашу акацію!

   Вадим поспішив уперед, а Софійка зосталась посеред осінньої алеї приголомшена і з повною душею золотого листя.

   “Нашу акацію”?..

   63.          На порозі перевтілення

   Коли Софійка остаточно змучилась, вибираючи вбрання на сьогоднішній вечір, у двері подзвонили.

   Сашко влетів до кімнати з широко розплющеними очима:

   –           Збирайся! Ідемо! Мій шеф у справах проїжджає сьогодні через Леськовичі! Туди й назад! Я домовився, щоб нас підкинув! І магнітофона з записом “Сонати” позичив! На батарейках, не треба й розетки! Бери коробочку і вперед!

   –           Зачекай, але... Я не можу сьогодні... В мене важлива...

   –           Якщо немає кому посидіти з Ростиком – прихопимо з собою! Я попередив шефа, що в тебе може бути дитина!

   –           Але...

   –           Що є важливішим за визволення нещасного? Ти ж тільки про це й мріяла!

   –           Стривай, ти ще не все знаєш...

   –           Розкажеш дорогою! Шеф чекає унизу в машині!

   –           А... а ми встигнемо до сьомої? До пів на сьому?

   –           Встигнемо, встигнемо! Біжім!

   Сашко встановив магнітофон у кутку Ганниної кімнати. Софійка повимітала з шафи павутиння й пил.

   –           Прошу дуже Софі не перестаратись: там є цінні думки! – не то жартував, не то ридав Даш-ківський.

   Обоє розуміли його стан. Адже нарешті настало те, чого чекав століття.

   –           Ну, ще тиждень-другий я міг би пождати... – Привид швидко закліпав. – Бо якось так раптово...

   –           Тримайтеся, друже! – Сашко прикидався незворушним. – Усе буде гаразд!

   –           Ви певні, що хочете цього, Казимире?! – не витримала Софійка й кинулась до Завтрашнього. Хапала його в обійми, а він танув у неї під руками. Цілувала в щоки, але на вустах – лиш солоний присмак...

   Вони плакали обоє: дівчинка і напівпрозора тінь. Метались, тягнулись одне до одного, і здалеку могло здатись, наче вони танцюють. Тим паче, що тепла й сумна мелодія вже заполонила кімнату: Сашко ввімкнув магнітофон.

   –           Годі, Софійко, годі... моя хороша! – Сашків голос теж зрадливо тремтів.

   Бідолашний, він же не відає всієї правди, він же не знає, чим обернеться для нього Софійчин план!!!

   –           Сашку!!! – Це вперше озвалась до нього так ніжно, так сердечно. – Сашку!.. – сама не помітила, як на мить притулилась і до нього, як цьом-нула в запалу щоку.

   –           Ти чого? – спалахнув од зворушення й несподіванки.

   Як сказати? Ні, вже що буде:

   –           Казимире, пора до шафи! Гучніше музику!

   Мелодія розливалась і

   справді наче розривала серця. Вона вирувала, і панувала, і вбивала, і воскрешала!

   Коли нарешті втихла, то Софійці здалось, що і її вже розмело на порошинки.

   Не дивно, що від Яна-Казимира взагалі нічого не зосталось. Бо ж хіба звались Яном-Казимиром ті пилинки, що дівчинка мітелочкою змахнула зі стінок? Дбайливо зсипала до паперового пакетика (в поліетилені ще задихнеться) і, не закриваючи його, заховала в коробочку від парфумів.

   У шафі зоставалась тільки самотня привидова, чи пак Софійчина, мобілка. Не зважилась її взяти. Може, колись... від нього ще пролунає дзвінок?.. І медальйон. Його таки забере, на згадку!

   –           Здається, все... – Притулила коробочку до грудей і... поволі зсунулась на дірявий паркет.

   –           Вимкни вже ту музику... – ще спромоглась махнути рукою. Бо світ ніби й досі коливався у такт мелодії.

   64.          Чергова несподіванка

   Отямилась від плюскоту води.

   –           Нарешті! – Сашко хлюпав їй в обличчя водою з якоїсь колби. – Добре, хоч дощ учора пройшов: з-під ринви начерпав!.. Як ти?

   –           Нормально... А де... Казимир?..– і вмовкла, зауваживши в руках коробочку від маминих парфумів.

   Отже, сталось. Вигляд коробочки відразу повернув до тями.

   Тепер якось перемістити її в Сашка. Розчинити у колбі? Навряд чи забажає випити дощової води. Якби все не так раптово, то підготувалась би, прихопила із дому пляшку мінеральної. Чи бодай усе гарненько втовкмачила б йому.

   Бо зараз навряд чи Сашко здатний її зрозуміти.

   Далеко від дороги почулися сигнали авто.

   –           Шеф гукає! Вперед! – потяг дівчину до виходу.

   –           Давай... хоч попрощаємось...

   –           Навіщо нам прощатись, коли ми зараз удвох їдемо до Вишнополя?

   –           Із цим замком... із... Прости мені!..

   Вхопила Сашка за комір, на мить рвонула його

   до себе... Після сьогоднішнього поцілунка він, певно, сподівався чогось подібного... Натомість різким рухом вона запхала коробку хлопцеві за пазуху, в останню секунду відкривши її. Оттепер усе! Казимирова душа повинна злитись із Сашковим серцем...

   –           Отже, до машини? – запитала отетерілого Фадійчука.

   Але той лиш перелякано мацав свої груди і живіт. Сорочка на ньому надималась і купчилась, наче перед злетом. Перевтілення – це й справді непросто!

   –           Що ти мені підкинула? – заойкав.

   –           Що зі мною? Куди я попав? – пролунав із Сашка ще один голос.

   Господи, невже все закінчиться звичайним роздвоєнням особистості? Невже від сьогодні нещасний говоритиме двома голосами?!.

   Але з-під Сашкового одягу вже випручувався... Дашківський!

   –           Матка Боска, панно Софі! – Привид аж охрип від шоку. – Нащо ви мене так пом’яли?

   Завтрашній набув своїх попередніх форм, хоч продовжував фиркати й обтріпуватись. Лиш страшенна блідість його обличчя тепер виказувала пережите.

   –           Казимире??? – в унісон прокричали Сашко й Софійка.

   Той обвів друзів повеселілими очима.

   –           Як мовила моя нянька, що се було, що сі стало? – спромігся на жарт. – Пам’ятаю точно, що розмістився в коробці. Спочатку– тісно, потім – наче так і треба... Але тоді мене кинули в щось чуже! Прошу дуже, я ледве вирвався!..

   –           Як? Хіба ви не повинні підселитись у Сашка? – дивувалась.

   –           Не зважайте, Завтрашній! – усміхнувся й Сашко. – Це Софійка після того, як зомліла, ще не прийшла до тями! Вона переплутала мене з...

   –           Ні, я нічого не маю проти: Сашкова душа справді велика, самовіддана й містка! Сашкова

   душа світла! – виправдовувався привид. – Але ж явно не моя!..

   Вдалині знову посигналило авто.

   –           їдемо? Чи спробуємо ще раз загнати Казимирів дух до коробки? Нам же треба відвезти його до справжнього власника! – запитав хлоп’як.

   –           Даруйте, але я волів би... трошки побути на повітрі: оговтатись, поміркувати... Якщо ви не заперечуєте, звісно...

   –           Тоді ми вирушаємо! – Софійка зовсім не проти була покинути це зачароване місце. – Я вдома дещо обмізкую... Коли що– ключі від балкона маємо, а мобілка – в шафі! До скорої зустрічі!

   65.          Нові підозри

   Ледве встигли до машини: Сашків начальник уже починав гніватись і хотів рушати.

   –           Я звик, що ти, як правило, дотримуєш слова! – дорікнув підопічному.

   Добре, що вдома якраз була тільки Сніжана. Сиділа з малим: батьки пішли в гості. Вона все пояснила на свій лад:

   –           У нашої Софійки – побачення.

   Ой леле! Побачення! А вже пів на восьму! Поки вскочила у святкового костюма, поки добігла до заповітного місця... Звичайно, там уже нікого не було! Вадим – не Сашко. Він до безконечності

   не чекатиме. Гордий. Це Софійка зосталася ні з чим! І все через того Фадійчука!

   Але чого не врахувала? Чому так ганебно помилилась із тим перевтіленням?..

   – Я ще пам’ятаю тебе в цих чобітках! – Тітонька, намагаючись утішити племінницю, дістала з шафи старе взуття. – А незабаром їх носитиме Ростик! – Сніжана пригорнула напівсонного малюка.

   Невже?.. Ні, ні і ще раз ні! Софійка замахала руками й заплющила очі. Ростик? Ні! Мало які чоботи бувають на світі?! Тітонька понесла вкладати малого, а Софійка все не погоджувалась із новим відкриттям. Адже якщо речі в шафі мають сенс, то всі фотографії теж красномовно вказують на їхню родину...