Текст книги "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

   1.Здрастуй, нове життя!

   Питання вирішене: Софійка на серпень вирушає до табору відпочинку.

   Хоч мама ще бідкалась, мовляв, не буде кому допомогти з Ростиком, а тато потерпав, що вперше відпускають доню надовго й далеко, ніхто вже не сумнівався: до табору Софійка таки поїде.

   –           Як ти там будеш без нас, дорогенька? – запитувала мама вслід мікроавтобусові, що віз на оздоровлення вишнопільських  дітей. І робила “па-па!” пухкенькою Ростиковою ручкою.

   –           Хто за тобою підбиратиме твої речі? – скочив у дверці на приступку тато, подаючи Софійці ще один, забутий нею на асфальті, пакет.

   Софійка ж, набурмосено  споглядаючи торби, якими обставили її кохані батьки (ніби в таборі їсти не даватимуть!), міркувала про інше. Вона гадала, що нехай ліпше мама-тато попереживають, як житимуть без самовідданої старшої дочки, без сумлінної помічниці й дармової няньки. А вона втомилась і хоче нарешті відпочити. Вона має правона канікули бодай останнього літнього місяця. Все інше її не хвилює.

   Віддалік печально глипав на церемонію прощання (аж отерпла: здалося – Вадим!) – Сашко. Таки припхався, відпросившись у директора фірми! Ясно ж казала – не треба її проводити!

   Втім, і ці тяжкі думки миттю випарувались із утомленої Софійчиної голови: у відкритий люк автобуса дихнув бадьорий вітерець, а перед очима замиготіли свіжі краєвиди.

   Вперед, до нових обріїв!

   Здрастуй, незвідане й манливе, обнадійливе і майже самостійне життя!

   Щоправда, вже увечері затужила за родиною. Авжеж, це вам не якісь півгодинки їзди до бабусі в Половинчик! А цілих сорок хвилин тряскої бруківки у протилежний бік!

   Крім того, тут так гамірно, всюди якісь чужі люди! Чужа кімната, яка називається “корпус”, ще й “номер чотири”. Ліжка у три ряди – тут їх спатиме цілих двадцять душдівчат! Вони як назвали всі по черзі свої імена, то в Софійчиних вухах так і застрягло: “НатАлінОляДашІлонаРит...”!

   Біла постіль, білі штори на широченному вікні, біла медсестра, яка відразу ж заглянула їм у голови і спитала про здоров’я... Просто лікарня якась, а не табір відпочинку! Рука в медсестри спітніла й гаряча, не те, що в рідненької – так далеко зараз! – тітоньки Сніжани!

   Ну, гаразд: їхня вчителька (тут вона зветься вожатою Аллою Іванівною) теж трохи подібна до Сніжани своєю висвітленою косою і тоненькою статурою. Але Ростик? Хто замінить Софійці братика? Хто тепер посмикає за чуба, хто усміхнеться до неї маленьким серпиком нижнього першого зубчика?..

   А обід!!! Леле, якби знала, що й тут годуватимуть супом, – нізащо б не поїхала! Тарілка супної юшки стала останньою краплею: Софійка скривилась, щоб заридати. Лиш угледівши, що до неї занепокоєно метнулась метушлива біла медсестра, дівчинка мусила проковтнути сльози і навіть зажувати їх ложкою ненависної страви.

   Оце попала так попала!..

   2.У світлі "Місячної сонати"

   О десятій вечора просурмили грізне “Спа-ти по кімна-тах!”, яке означало, що треба вкладатися в ліжка. Хто лягає в таку рань? Усі дівчата це розуміли. Ще й були схвильовані приїздом на нове місце. Мабуть, через таку переміну домашнього життя на колективне табірний період тут так і називають – зміною (правда, чомусь – третьою, хоч для Софійки це вперше). Тож “НатАлінО-ляДашІлонаРит...” наразі шумів, пищав, хіхікав, навіть потроху кидався подушками. “Показилися!” – супила брови Софійка, бо мала зовсім інший настрій.

   За стіною так само борюкалися хлопчаки: їхні ліжка також стояли впритул, теж на двадцять душ (разом усі сорок становили загін “Орлятко”).

   Але хлопчачий вожатий Андрій Ігорович і їхня “рідна” Алла Іванівна так строго наказували

   мовчати і так суворо насаджували тишу, що невдовзі повмовкали і найкрикливіші.

   Тоді Алла Іванівна тихенько вийшла (чи не до Андрія Ігоровича?), і Софійка нарешті взялась писати додому.

   Напівлежачи, мішала в сутінках сльози з незграбними літерами. Насамперед хай заберуть її назад у Вишнопіль – більше вона тут не буде ні дня. Далі: нехай куплять і перешлють їй сюди мо-білку – з єдиного телефона в головному корпусі дзвонити не дозволяють, а як же інакше вона почує голоси мами і Ростика? Також нехай терміново передадуть кимось плитку шоколаду (можна без горішків і можна дві) та ще бодай пачку чіпсів: без цих життєдайних продуктів вона зовсім охляне. А ще хай обов’язково напишуть доньці листа (вона ще ніколи не отримувала листів!): чи здорова Чорнобілка й чи клює риба в дідуся на Відьминому ставку? А ще...

   Софійка прикидала, як би ще яскравіше повідати батькам про свої поневіряння. Не забувала й про те, що на пошті конверта можуть розпечатати й викрити всі таємниці. Вже уявляла, як її викликано на суд табірного керівництва, як її ревно переконують у вітамінності супу. Еге, не на ту на-

   скочили! Софійка зашифрує звіт про нещастя веселими фразами!

   Раптом звідкись іздалеку почулась музика. Якийсь невідомий піаніст спершу ніби розминався, граючи гами. Потім, після кількох фальшивих нот, на світ усе-таки вирвалась рівна красива мелодія. Мелодія заполонила ніч дивними ніжними звуками. Софійка не витримала й навшпиньки підійшла до напіврозчиненого вікна.

   Грали десь поза табором. Із-за отого ліска. Грали гарно і сумовито. Від музики місячне сяйво наче осипалося й осідало на деревах, на сусідньому корпусі, на високому паркані.

   –           Та це ж – “Місячна соната” Бетховена! – вигукнула раптом.

   Аж сама подивувалася власній музичній кмітливості:

   –           Так-так, “Місячна соната”!

   Місяць, котрий догори ногами був би схожий на перший Ростиків зуб, тепер відповів Софійці півмісяцем своєї молодої усмішки.

   “Щастить же мені на ці місячні ночі!” – зраділа подумки. Адже віднедавна вже їх не боялась. Навіть коли повня.

   Весь “НатАлінОляДашІлонаРит...” корпусу номер чотири спав. І не бачив, як у довгастому проході між ліжками танцювала під далеку мелодію худенька дівчинка з розпущеним волоссям.

   Може, то танцювала русалка?

   3.Злети і падіння – день наступний

   Ох, і занудна ця Алла Іванівна! Ледве ублагала її відпустити на пошту. І то: наказала йти не під час, а після обіду. І не самій, а з кухаркою, що якраз вирушає до магазину по продукти.

   Тим часом у таборі проводився конкурс малюнка на асфальті, у якому Софійка ненароком ще й відзначилась. Хоча починалось усе не так уже й гладко.

   Тема: літо і дружба. Не дуже розженешся! Ну, квіточки, метелики як представники літа – це

   простіше. А друзі? Софійка вперше виявила, що не має подружок. А малювати всяких хлопців на зразок Сашка – не так зрозуміють.

   Врешті-решт зобразила Чорнобілку.

   –           Який симпатичний песик! – запищали дівчата, з’юрмившись над юною художницею.

   От і дружи з такими! Що того не зрозуміли б, що цього...

   Зате коли Алла Іванівна попросила намалювати по центру сонце, Софійка перевершила всіх.

   Бо хто не брався, у кожного сонце виходило якимось кривобоким. А вона присіла, обкрутилась навколо себе, тримаючи крейду у витягнутій руці. От вам коло – рівнісіньке!

   Всі тільки ахнули.

   – Молодець! – похвалила вожата. – А тепер протягнімо від нього промінці до окремих картинок! Усі ми – діти Сонця! Вийдуть справжні Літо і Дружба!

   Захоплено кинулись проводити промені.

   –           А ти винахідлива! – почула біля себе голос.

   Ой, який опецьок! Бідолашний! Чому він не

   худне? За нього ж ніхто заміж не схоче!

   Змірявши сердегу співчутливим поглядом, усе-таки спромоглась на ввічливе:

   –           А-а-а, дрібниці.

   Коли оголошували переможців, серце тривожно затріпотіло.

   –           Перемогла... – При цих словах старшої вожатої Софійка скромно опустила голову і підготувалася ступити крок. Яким буде приз? Набір олівців? Альбом для фотографій? А може... мо-білка, може?

   –           Перемогла... дружба-а-а!– радісно вигукнула старша вожата.

   Всі трохи ніяково загули: видко, не лише Софійка приміряла на себе лаври. Такої суперниці не сподівався ніхто...

   І призів нікому не довелося вручати!

   Табір містився на околиці мальовничого села Леськовичі. Тож до пошти далеченько.

   Вкидала конверта у скриньку з особливою пильністю.

   –           У вас, мабуть, є школа мистецтв? – Софійка не була дурна й чудово розуміла, що варто замилити очі хитрій поштарці, яка прикидається, ніби дуже зайнята якимись бандеролями.

   Пі? Яка школа мистецтв? У нас і просту школу скоро закриють, бо дітей усе меншає!

   А хто ж тоді учора вночі так гарно грав?

   –           О, доцю, не питай!

   А все таки?

   –           Ой, то, доцю, наш знаменитий...

   – Не залякуй дитини! – зненацька втрутилась кухарка. – Не бачиш: воно собі городське, приїхало й поїде. І так худе й щупленьке, а після твоїх балачок зовсім їсти перестане!

   Поштарка вмовкла і повернулась до своїх бандеролей.

   Зворотним шляхом Софійка скоса позиркувала на обвішану торбами кухарку.

   –           Допомогти? – просокорила запобігливо.

   –           Куди тобі щось нести! – зневажливо кинула жінка. Проте дала одну сумку – легшу, з батонами.

   Гм, що ж вони приховують? Хоча... для села може бути незвичайною будь-яка гра на форте-п’яно!..

   Але ж школа... Чому в ній бракує школярів? У них он у Вишнополі навіть класи переповнені.

   –           У ваших Леськовичах пропадають діти? – підступила якомога обережніше.

   –           Хай Господь боронить! Відки ти взяла таку дурню? – аж пригальмувала супутниця.

   –           Але ж... Он і школу закриватимуть...

   –           А, ти про це! Закриватимуть, бо люди з села тікають! Роботи путньої нема, село затуркане, до траси далеко!.. Тільки й добра, що чотирикласна школа і цей нещасний табір. А та пащекуха і їх порозгонить!..

   Ну, дяка Богові, таки діти не пропадають! Уже легше!

   А нічна музика – якби тільки й горя!

   4.            Ку-ку! Привіт!

   Зате на підвечірок подали... вареники! Змилосердилась кухарка! Що то – особисте знайомство!

   І все ж у животі зосталась незаповнена порожнеча: метились не з’їдені ще в обід суп і перловка. Бо з трьох вареників – який наїдок?

   Бродила таборовим дворищем. Яке тут усе квадратне! Алейки, клумбочки – мов під лінієчку! Над ними – коробочки-корпуси. Мабуть, аби діти краще засвоювали геометричні фігури?

   І все ж цікаво, чи дійшов уже лист? Чи пакують уже батьки омріяні ласощі?

   Бродила й уявляла, що із замовленого вони покладуть до посилки. Ось тато хоче потішити Софійку пакуночком вафлів. Ось мама переконує, що він зіпсує дитині зуби. Ось дядько Сергій запевняє, що коли в міру, то солодке навіть сприяє натхненню. А Сніжана жартує, що має знайомого стоматолога. Звісно, ніхто не зважає на малого Ростика, який тим часом ухопив цукерку і смокче її разом із обгорткою. Знає Софійка їх усіх як облуплених! Усіх недорогих і рідних!..

   Цікаво, а як там... Ні, вона не думає про Вадима! Чи трохи думає? Ну, зовсім трохи: чи, наприклад, помітив, що її немає в місті? Тільки уявити: на прохання покликати Софійку до телефона почує: “А Софійка – в таборі!” Ні, краще так:

   “Софійка поїхала на відпочинок!” “Невже? – запитає він. – Чому я про це не знав?” – “Якби ж ти хоч іноді подзвонював їй за останні два тижні!” – сердито скаже мама. А ще ліпше, якщо вона здивується: “Хіба то не через тебе вона щовечора займає телефон, розповідаючи про свої новини? До когось гак жебонить!..” Та коронним номером могли б стати мамині слова: “Можеш подзвонити їй на мобільний!”

   Відколи вдома сказали, що комп’ютер – це надто дорого для сімейного бюджету, Софійка, як дочка неегоїстична й ощадлива, почала мріяти про дешевше – мобілку.

   У таборі зараз гуртки за інтересами. Софійка ніяк не може визначитися зі своїми інтересами. Що вона вміє? Що любить? Якби клуб любителів читання! Тут, кажуть, є бібліотека, треба якось навідатись. А решта...'Із жахом усвідомлювала, що, мабуть, не має справжніх інтересів. Музика? Що знає у ній, крім семи нот і “Місячної сонати”? Малювання? Мала плани, але сьогоднішній день... Це якби вміти малювати, як ось на цьому малюнку! Засліплена своїм сонячним колом, на нього й уваги не звернула! Хтось із юних малярів постара-а-ався!

   На асфальті – аж вихлюпував барвистими хвилями сад. Вдалині – якісь будівлі, а на передньому плані гойдаються, мов живісінькі, голівки пречудових квітів! Невже і крейдою можна так правдоподібно зображати?

   Хто ж автор? Це справжній талант!

   Перше місце можна 6 і дати!

   –           Ку-ку! Привіт! – пролунало із-за паркану.

   Вслід за вітанням у дірку пролізла рум’яна кучерява дівчинка років дванадцяти.

   Раніше Софійці щастило на знайомства із людьми, котрі вилазили переважно з кущів. Дірка в паркані – вже щось новеньке.

   –           Ти намалюва’? Гарно! – Дівчинка зупинилась поруч із Софійкою над малюнком.

   –           На жаль, це малював хтось інший...

   –           Скільки вже тут було тих конкурсів “Літо і дру’ ” – вперше бачу, щоб аж так...

   –           Ти – з Леськовичів? А хіба місцевим у таборі можна?

   –           Зі мною вже змири’! Тільки вечір – я вдома повправляюсь і сюди! Вже не одну зміну зустрічаю і проводжу... Не одних друзів... Хочеш, тепер дружитиму з тобо’? Я – Віта.

   –           Я – Софійка, але...

   Хіба так просто можна зробитися друзями?

   –           О, ти тля’, який симпатичний котик! – підбігла Віта до Софійчиного малюнка.

   –           Мій!.. – зашарілась дівчинка і вирішила, що дружба нашвидкуруч в окремих випадках таки можлива. Навіть між дівчатами. – То які в нас плани на цей вечір?

   5.            Річкове диво

   Уночі накрапав дощик, і малюнки на асфальті розпливлись барвистими патьоками. Всі журились і бідкались.

   Софійка так марно вишукувала на сірому тлі образ коханої Чорнобілки, що навіть перестала думати про “Місячну сонату”. Цієї-бо ночі мелодія знов стелилась над околицями: так само після кількох невдалих початків, так само після невправних школярських гам. Тільки й того, що крізь шум водяних крапель чулася набагато слабше. Хоча, може, то Софійці вже снилось? Потомлені, всі цієї ночі спали справді як на дощ!

   Із сумом споглядала залишки вчорашнього квіткового пейзажу.

   –           Нічого, новий намалюю! – скрушно махнув рукою... вже знайомий з учора опецьок!

   –           Як? Це ти так гарно малюєш? Аж не віриться! Ну... На перший погляд ти не схожий на художника!

   –           А на кого схожий?

   Не признається ж йому, що схожий швидше на якогось м’ясника, ніж на пейзажиста! Софійка для того надто вихована! Тому обійшлася чемним:

   –           Хіба що сонце у тебе трішечки кривувате!

   –           Та-а-а, дрібниці! – скептично зміряв дівчину її ж учорашнім поглядом.

   –           Але... зажди! Розкажи, як це в тебе виходить. І чому квіти й дерева? Адже тема була – друзі?

   –           Ти ще не з’ясувала в своєму житті, що саме квіти й дерева і є найвірнішими друзями? – іронічно запитав хлопчина (потім з’ясується, що його звуть Павликом) і пішов геть.

   Хм, який... який неввічливий!

   Ура! Сьогодні їхній загін іде на річку! Досі нагода поплавати випадала тільки в Половинчику. Та й то, скільки там того Відьминого ставка – старій жабі по коліна! Тутже, кажуть, розкішний ставок!

   Софійка бризкалась і пірнала, як навіжена. У-у-ух-х-х, краса! А дно яке – пісочок!.. У-у-ух-х-х, яка приємна водичка!

   –           Плаваєш, як русалка! – захоплено, аж заздрісно пищали дівчата й вигукували хлопці. Відтоді як Софійка намалювала сонячне коло, вона стала популярною.

   Русалка! Щось приємно кольнуло біля серця. Вона ж і є Русалкою! Русалка! Русалонька!..

   Цікаво, чи допливла б до того берега?

   Ага, допливеш! Алла Іванівна й Андрій Ігорович стояли над водою, мов квочка з півнем, і забороняли плисти навіть до буйків, що низкою червоніли на тлі очерету.

   Але де їм услідкувати за такою кількістю – ще й малознайомих – дітей! Та ще й – за Русалками?

   За кілька хвилин Софійка вже обігнула очерети, плетиво яких нагадувало Павликів малюнок. І ахнула! Вдалині, за кущами й деревами, височів... замок!

   Софійка занурила у воду напечену сонцем голову й удруге кинула оком на зелене узбережжя. Видиво не зникало. Промила очі свіженькою хвилькою. Ні, є! Шпилі й башти ще чіткіше окреслились над верховіттям і яскравіше заблищали на сонці. Таке буває лиш у казках! У тих, де русалки виходять за принців...

   Вражена, неохоче погребла до галасливої табірної зграї. Дуже кортіло розпитати Аллу Іванівну, тільки як признатись, що запливала за буйки? Тим паче, вожаті зосереджено шикували своїх підопічних: час повертатися в корпуси. А табірний гонг уже вигравав позивні: “Бе-ри ложку, бе-ри хліб і всі-дай-ся за обід!”

   Весела братія радо поспішила на поклик. Та й Софійка нині готова була здолати будь-який суп!

   6.            Прикрий вечір

   –           Ку-ку! Привіт! Соф’, ти досі не обра’ собі гуртка за інтересами? – висунулася з-за паркану кучерява голівка.

   –           Та якось ще не...

   –           Раджу піти на малюва’! Його веде наша сільська вчителька Любсавна, вона хороша! А ти чудово малюєш!.. Жаль, що гуртка з плавання ще не завели...

   –           А плавання тут до чого?

   –           Ну, ти ж і плаваєш, чу’, непога’. Егеж-егеж, мусиш звикнути, що я тут все про всіх зна’. Хобі в ме’ таке. Та й ми ж на річку хо’: ви на панські купальні, ми – на опуст. Це ж сьодні Іллі, після нього нас уже в річку не пускають, бо верба в е... Ну, в одному місці виросте. А ви, табірні, ще весь серпень у воді бовтаєтесь – і нічо’ вам!..

   Боже, от усезнайка ця Ві-ку-ку! А як працює розвідка! І що за панські купальні? А в якому це місці має вирости верба в того Іллі?..

   Софійка укладала в голові почуте і вже розкрила рота, щоб розпитати. Але Ві-ку-ку, тримаючи товаришку за руку, вже стукала до дверей з написом “Юний художник”.

   За дверима – суцільне розмаїття. По кутках – натюрморти: із живими й штучними квітами, фруктами, із посуду, зі старих кедів та м’яча... На стінах – репродукції (о, Шишкін!) та різношерсні дитячі малюнки.

   Хто з дітей працював за столом, хто – за дошками-мольбертами, майже такими, як у Пустельника. Хто через кальку перебивав контури казкових героїв, хто – фантазував щось фарбами й олівцями. Дехто малював з натури і, по суті,

   мало не живцем переносив на папір котрийсь із натюрмортів. Чи зуміє так Софійка?

   Ой, а це що за дивовижа? На мольберті – не просто поставлений Любою Савівною пучок квітів... Рослини – мовби виліплені з глини, наче мініатюрні будиночки з кольоровими віконцями-пелюстками! Не букет – загадкова архітектурна споруда!

   –           Оце-то та-а-ак!.. – не втрималась від захоплення. – Наче в казці!

   –           Так-так, Софійко! – лягла на худеньке плече рука Люби Савівни. – Наш Павлик завжди уміє подивувати!

   Павлик? І тут – цей нечемний Павлик? Уже хотіла зневажливо гмикнути, як учителька продовжила:

   –           Павликові роботи виставлялися навіть в області! їх відзначили у Києві! А ще дали третє місце на конкурсі в Японії!

   Третє місце на конкурсі в Японії! Оце-то та-а-ак! Насуплений і засоромлений Павлик уже зовсім не здавався товстим. Навіть... навіть симпатичним здавався! Лице червоне од ніяковості, як помідор, – це, звичайно, мінус... Але чуб – майже такий красивий, як у Вадима!..

   Уклякла біля картини, мов статуя. Отямилась тільки від Павликової колючки:

   –           Вибач, не люблю, коли в мене стоять за спиною!

   Грубіян! Егоїст! Задавака! Зараз вона йому!..

   – Ніколи не думала, що в тебе на потилиці очі є!.. – вигукнула мстиво і швидко покрокувала до свого нового робочого місця.

   До кімнати прибігла перша. Як добре, що тут ще нікого нема! Впала на ліжко й тяжко заридала. Сьогодні все проти неї. Шахову дошку без лінійки (Люба Савівна сказала, щопочатківцям така робота гарно тренує руку) намалювати не вдалося. На Софійчиному аркуші вона роз’їхалась, наче поламана колісниця. Софійка нервово подерла малюнок (який сором!) і взялась до акварелі. Фарба розтеклася, і Софійка спересердя усе завазюкала чорним (о, ганьба!). Марно заспокоювала Люба Савівна, марно умовляла Віта!

   Софійка втекла геть із того проклятого гуртка за інтересами.

   їй ніщо не потрібне! Вона нікого не хоче бачити! Прагне тільки додому, додому, додому! Зараз же спакує свої манатки: може, ще встигне на вечірній рейс? Фе, що з цією сумкою? Чому вона так смердить? Що це...

   Леле!.. Тільки нині Софійка згадала, що одну з торб мама напакувала бутербродами та іншими наїдками! Щоб дитя не було голодне... А дитя ходило голодне, дитя давилося супами і зовсім забуло про мамині запаси!

   Що тепер із цим добром? Перебрати? Викинути? Доїсти й отруїтися? Сльози фонтаном бризнули на білу наволочку.

   А вночі знову лунала “Місячна соната”.

   Тихенько підійшла до вікна, заслухалась. Певно, невідомому піаністові було так само сумно, як і Софійці: мелодія розливалась тужливо, безнадійно... і прекрасно!

   Знову хлюпнули сльози. Софійка хлипала і раз по раз утирала солоні потоки білою шторою. Втирала і втішено усміхалась.

   Так плаче дитина, коли її пригортає і жаліє мати... Так плаче дівчина у принца на грудях... Так плаче без п’яти хвилин семикласниця, згорнувшись калачиком і поринаючи у сон...

   7.            Дарунок

   А наступного ранку, не встигло ще просурмити “Вста-вай, вста-вай, шта-нята одя-гай!”, до табору нагрянула мама. Збентежена і перелякана, вона обнімала доню за плечі й безперестанку говорила:

   –           Вчора отримали твого листа!.. Тато не хотів мене відпускати, казав, що це в тебе на перших порах, що це минеться, але я наполягла!

   –           . ..Ота твоя фраза: “Тут дуже добре, і, щоб я не плакала від щастя, про мене постійно дбає біла

   медсестра”! А коли прочитали, що в таборі дуже смачні супи, навіть тато погодився, що з тобою біда! – Мама тремтячими руками мацала Софійчину голову й ніяк не могла второпати, до чого тут конспірація і шифрування.

   –           .. .Може, я збігаю до лікаря і взнаю діагноз?.. Ось, – кидалась вона від торби до торби. – Ми спакували тобі трохи перекусити... Все, що ти просила... А ще – горнятко тушкованої картопельки... Бабуся – трохи смаженої рибки... Канапки...

   –           ...Чи, може, тебе сьогодні ж забрати? Чи, може... Доню, кажи, чого ти хочеш, кажи, як тебе рятувати!!!

   Ну, яке забрати?!. А ставок, а замок, а “Місячна соната”? У Софійки тут стільки справ, а мама – забрати! Канапки! Вона цінує мамину працю, але...

   Не мама, а велика дитина! Ледве заспокоїла, ледве переконала, що все гаразд! Смішна! Мила, дорога і кумедна мама!..

   Уже провела її до табірних воріт, як вона спохопилась і запорпалась у сумочці:

   – Ой, зовсім забула! Тато купив тобі... щоб могла подзвонити, коли захочеш... Ось!

   І простягнула Софійці... мобілку!!!

   ...Якось так несподівано все звалилося, що не спромоглась навіть гідно стішитись! Та ще й ці наїдки: як їм дати раду?

   На допомогу прийшла Алла Іванівна. Завваживши Софійчину розгубленість, вона проголосила:

   –           А зараз, дівчата, ми всі виручимо нашу товаришку й організовано порятуємо її від навали харчових запасів! Усі – на картоплю! На рибку! На бутерброди!

   Поклик знайшов щирий відгук у співчутливих серцях “НатАлінОляДашІлонаРиту.. й за якихось чверть години торбину було спустошено.

   8.            Бентежна екскурсія

   Тепер, коли всі під’їли, а отже, подобрішали, можна завести про наболіле.

   –           Алло Іванівно, а чому те місце, де ми плаваємо, називають панськими купальнями?

   –           Ти ж бачила, який пологий берег, який чистий пісочок? Там колись панський пляж був! Тут у селі ніби якісь Дашківські, чи як їх там, панували.

   –           А мешкали де?

   –           Вам за буйки не можна, то ви й не бачили. Далі, за очеретом, – палац їхній. Гарний, з башточками.

   Отже, не примарилося! Замок справді є!!!

   –           Якщо гарний,– підступала все ближче, – то чому б нашому загонові не піти до нього на екскурсію?

   –           На екскурсію? – аж стрепенулась вожата.– Хоча... Якщо– вдень... І якщо– всі

   разом... І якщо – не заходити всередину... Спробую домовитись!

   Ось він, маєток! Ось воно, заповітне! Входили на територію – за високі цегляні мури, а Софій-чине серце вискакувало з грудей.

   Спочатку – численні господарські будівлі, потім – лабіринти забрукованих алей у темних хащах (бідолашні пани! як їм було тут холодно й вогко!). Аж раптом – високий шпилястий дім!

   –           Насправді це не справжній середньовічний замок. Справжніх на нашій території не збереглося, – уточнила вожата. – Це тільки стилізація під замкову архітектуру. Зроблена із новіших матеріалів.

   –           То це не старовинне? – аж зупинився Павлик, який щойно вправно робив замальовки побаченого.

   –           Ну, років двісті, мабуть, є! – Алла Іванівна з цікавістю зазирнула на Павликову роботу (диви, як їй, то можна!). А може, вона просто підступала ближче до Андрія Ігоровича?

   –           Тому краще не шуміти, бо ще щось обвалиться на голову! Не бігати, не штовхатись, до експоната руками не лізти!

   Справді, тут і на стінах росте трава. Он, на башті, – навіть деревце! Дубок, здається? Що ж буде з баштою, коли він виросте?..

   Загін “Орлятко” слухняно повернув за ріг, слухняно розкрив рота на широку засклену веранду, на ажурні балкони.

   І раптом...

   Раптом звідкись ізсередини залунали фортеп’янні акорди. За мить вони перетворились на справжнє музичне шаленство: так поодинокі дощові краплі стають хлющею.

   –           Оце, діти, звучить “Місячна соната” Бетховена! – Вожата ще не вийшла з ролі екскурсовода. – Ой... Тут же – двері замкнено!.. Це ж – не ніч!.. Діти! Ой-ой-ой! Мабуть, пора до табору!

   –           Але нас так багато: що може нам загрожувати? – намагалась переконати Софійка. – Давайте ліпше все дослідимо!

   –           Зрештою, справді? – запитально глянув на вожату Андрій Ігорович.

   Підбадьорена Софійка, а за нею інші “орлята” повилазили на приступки й поприлипали до шибок.

   –           Ось тут, у цій залі! – Павлик майже шепотів, але його шепіт відбився від стін і розкотився луною.

   Частину дітвори з приступок ніби вітром здуло, решта ж покрадьки ринули до вікон.

   –           Оно воно! Оно! Оно!

   У глибоких сутінках покоїв білів рояль, на ньому перебирала клавіші якась дрібненька напівпрозора тінь. Це було хлоп’я, хоч за довгим

   волоссям, панськими панчішками й нагрудним бантом можна було б угледіти в ньому і дівчинку.

   Зненацька тінь повільним, наче у сні, рухом повернулась до непроханих глядачів.

   У дітей (Софійці здалось – у неї) вп’ялися двоє величезних, бездонно сумних очей. Очі ніби бачили і ніби не бачили гостей. Такі очі Софійка, без сумніву, вже зустрічала: в примари Катрусі Кулаківської! Певно, так дивляться усі привиди.

   – А-а-а-а!!! – Юні дослідники кинулись урозтіч від замку.

   –           Спокійно! Нічого страшного, – намагався вгамувати переляк Андрій Ігорович.

   Проте Алла Іванівна, штовхаючи в плечі, випихала хлопців і дівчат із непевного замковища:

   –           Всі по двоє – до центральних воріт! Швидше, швидше, швидше!

   Так не тікають навіть од грози.

   А “Місячна соната”, сміючись і ридаючи, видзвонюючи і хлипаючи, наче бігла їм услід.

   Останніми покидали мури двоє: Софійка, яка, оглядаючись, усе намагалася вловити у тьмяних вікнах загадковий погляд, і Павлик, який гарячково домальовував у альбомчику сміливе (не боїться такої висоти!) баштове деревце.

   9.            Заради дружби

   Сиділа за клумбою і телефонувала Вадові. Недаремно ж стільки місяців берегла номер його мобільного в своєму записничкові!

   Зараз ошелешить сьогоднішньою пригодою... Втім, навряд чи це його зацікавить. Може, запитати... Ні, просто попросити передати вітання однокласникам... Або сказати “Алло!” й послухати реакцію на свій голос... Або...

   –           Ку-ку! Приві’!

   Ох, ці принади дівчачої дружби!.. Поспішно сховала мобілку й блокнотика.

   –           Я принесла то’ домашніх пиріжків! Хо ? Ми з мамою пекли!

   Що ж, доводиться чимось і жертвувати:

   –           Гаразд уже, давай!

   Поки Ві-ку-ку не забила їй баків теревенями й не потягла на черговий гурток, Софійка пішла в наступ:

   –           Віто, а хто то в Леськовичах ночами грає?

   –           Ну... це наш... Певно, магнітофона хтось умика’! – ухильно зарум’янилось Вітине личко.

   –           А якщо по щирості, як подружка подружці? – не здавалася Софійка.

   –           Не мо’ табірним дітям розказувати – аби не розлякати... Але як подружці... Привид це наш... Замковий... З маєтку панів Дашківських! Відтоді, кажуть, як вони замок цей покинули! Перед революцією, сімнадцятим роком! Нічого подіяти не можемо! Піаніну хтіли з кімнати винести – підняти годі! Порубати – не наважились! Вже й міліцію виклика’ – нічо не помага. Як тільки ніч – так і музика! Причому одна й та сама – завжди! Страшна така, моторошна!

   –           Страшна? Як на мене – звичайнісінька “Місячна соната”!

   –           Він і не в місяць гра’!

   –           А вдень?

   –           Ти про сьоднішню оказію з вашою екскурсією? В Леськовичах уже намагаються це поясни’. Може, привид хтів просто вигнати вас геть? А мо’, бажа’ комусь із ваших сподобатись.

   –           Навіщо?

   –           Оцього вже не зна’! Ясно одне: удень таке сталося вперше!

   –           Може, проберемось туди крадькома?

   –           Здуріла? Я не хо’!

   –           Але ради мене, твоєї подруги?..

   –           Гм... Якщо тобі так кортить на побачення з привидом... Доведеться влаштува’! Тобі на день? На вечір? Опівночі?

   –           На день, звичайно! – Софійка вже й сама перелякалась власної затії.– Але... Як ти це зробиш?

   –           Замок значиться у військовому окрузі. А мій тато в Леськівській частині прапорщик. Його кабіне’ – в хазяйських прибудовах, біля воріт. Завтра після обі’ в нього чергування. Попро’, щоб провів нас.

   О,           запахло неабиякими враженнями!

   –           Ти спробуєш? Дякую!!! Чим тобі віддячити, люба Вітусю?

   –           Ет, пусте! – Лукаві рум’янці заховались під кучері. – Хіба що покаж’ мені свою нову мобілку і повідаєш, кому хтіла дзвони’! Як подру’ подружці, ради нашої щирості, еге ж?..

   10.          На побачення

   В Алли Іванівни відпроситись було на диво легко: вона саме шарілась після якоїсь тихої фрази Андрія Ігоровича. Питала дозволу піти на пошту,

   бо й справді мала вкинути подячно-щасливого (а може, прощального, хтозна?) листа батькам. Схоже, навіть якби Софійка й зізналась про замок, вожата в цю мить не заперечувала 6.