Текст книги "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Ой, треба скоренько вернутись до попередньої теми, щоб не почав про жалість і про любов!

–           Слухай, підозріваю, що Мокренко є нащадком Щербанівських, але це ще слід перевірити. Так от, тих Щербанівських більшовики репресували, їхній музей назвали Пролетарським. Вулицю Поштову, де жив Мокренко, перейменували на свою Більшовицьку. Тож не дивно, що і старий парк...

–           Мама розказувала, що й Вікторівку хотіли перейменувати у якийсь... Стривай, згадаю!.. Політ...

–           Ну, там хоч політ – висота якась! А тут же...

–           Слухай, ти часом у депутати не балотуєшся? – в’їдливенько зиркає на Софійку Сашко.

Це ж чого він раптом згадав про депутатство? Невже щось пронюхав про джипи Вербовського? Та ні, хто б йому сказав?

–           ...Бо говориш багато й красиво, а от почути інших...

–           Атож, якийсь депутат цілком може бути замішаний у цьому криміналі з картинами, інакше чого б усі цю пригоду прикривали? – заторохтіла далі Софійка. – Але зараз ми не зовсім про картини, еге ж? Ми про зміну назв. Правда, були й інші приклади, коли назви мінялись на краще, бо не все так однозначно навіть у тій радянській історії. Пригадуєш, пан Гарбуз розповідав, що Бардаківку, наприклад, переіменували на Щасливівку? Чи Псярівку на Сонячне і все таке... Гм, чи хотіли б ми тако жити в Псярівці чи Смердюкібці, хай би яка давня історічна назва то не була, та?

Але я ж не про це, я про те, що...

–           Та дослухай, кажу! Вікторівну переіменувати хотіли не на Політ, а на Політвідділок, о! Політичний відділок тобто!

–           О Господи! Видно, той невідомий Віктор був куркулем або чимсь іншим їм сала за шкуру залив, що аж так позбиткуватись! І що?

–           Не прижилося! Вікторівна лишилась. Тільки й того, що колгосп імені Леніна...

–           До речі, думаю, правильний наголос усе-таки на першому складі. Ох, а колгоспи – то взагалі окрема тема! Дідусь розказував, що...

–           Можна, я добалакаю? – вхопив її за руку Фадійчук. – Двоє слів – і ти далі вільно провадиш свою агітпромову! Так-от, не Віктор, а Вікторія. І не куркуль, а пані. Різницю січеш?

–           Е-е-е...

–           Після нашої позавчорашньої розмови я навмисно до мами дзвонив, перепитував: чого, мовляв, отой твій наголос не на цьому, як його...

–           Та ти що? Пані? Вікторія? – аж зупинилась дівчинка. – Це, може, та сама...

–           Ага, пані Вікторія Щербанівська!

–           «Зладнали маєтки, окрім Вишнопільських, ще й на взірець качанівських», – промурмотіла про себе Хазяйчині слова зі сну. – Аз Радзивілкою ми вчора набирали та набирали в інтернеті слово «Качанівка»! Тільки й вияснили, що це було угіддя панів Тарновських, які дуже дбали про своїх селян, предок яких багато зробив, щоб відмінити кріпацтво. Тарновські зробили з хутора цілий музей, театр, оркестр і парк! Туди різні митці приїздили: і Гоголь, і Костомаров,

І Репін, і Глінка, й Куліш, і Шевченко!.. Я собі вирішила, що у них, у Щербанівських був тільки старий парк, а там ще ціле село!.. От де вели своє сільське господарство! Леле, чого ж ти зразу про це не сказав?

–           А мені що, хтось давав слово вставити? – лагідно дорікнув Сашко. – У тебе ж сьогодні наче словесну трубу прорвало!

–           Вибач, – Софійчині щоки миттю зашарілись. – Вибач, вибач!

–           Та чого там, – почервонів і хлопець. – Забуто! Як ти на те, щоб на цих вихідних...

–           Зустрітися? – перебила Софійка. – Але ж у мене...

Миттю затнулась, бо второпала, що знов наступила на ті самі граблі.

–           ...Щоб на ці вихідні навідатись до моєї мами в Матвіївну, – лагідно всміхався Фадійчук. – Заодно сходити у Вікторівну, га?..

Боже, який він, цей Сашко! Який же!.. Ну, який!.. Та вона б його зараз... Ну, тобто потисла руку... Як своєму найтерплячішому, найвірнішому, наймудрішому другові!

36. Ще крок. ЧИ ДВА?

Але до Пустельника, звісно, нікому не дорівнятися! Ось він знову на Софійчиній кухні, а вона і мліє, і вмирає, і воскресає!

Звичайно ж, у гостях і баба Валя! Вона знов принесла смаколиків, і мама вимушена запросити сусідку до чаю. Уже чай випито, і тарілка майже порожня, а баба настійливо надиктовує мамі нові рецепти. Мама спершу чемно пропускала її теревені повз вуха. Але коли баба нагадала про шлях до чоловічого серця через шлунок і про те, що, мовляв, ось-ось повернеться з відрядження її, Танін, Вячеслав, мама схаменулась і побігла по блокнотик.

Так вони з Пустельником втратили ще двадцять чотири цінні хвилини.

–           Чи ж я не казав, що вона – таємний агент? – підозріло киває дядько в сусідчин бік. О, він і не уявляв, які близькі до істини його припущення! Але Софійка лиш подала застережливий знак. Мовляв, будьмо обережні.

Потім пішла розмова про котів і Ростика – ще плюс вісімнадцять хвилин.

Тоді баба насилу згадала, що в неї удома негодований чоловік, і кинулась його рятувати – пішла нарешті.

Фу-у-ух, тепер можна послухати дядькові Сергієві столичні новини.

Виявляється, йому вдалося домовитись і з журналістами, і з експертами:

–           Цими днями один телеканал відрядить сюди кореспондентів, і сюжет побачить уся країна! Хай тоді спробують нам завадити!

–           Ой, хай би днів зо два не приїздили, щоб Калинин нічого не запідозрив! – шепче йому Софійка, поки мама відвернулась до умивальника.

–           Як там із ним? – змовницьки примружив око Пустельник.

Поки Софійка гинула від того примружування, мама, виявилось, уже помила чашки й перетворилась на саму увагу, тож довелось перейти на езопівську мову:

А в нас тут усе на місці. 1 старий парк, і дуби взовж алеї, і навіть художники, які за гроші намалюють будь-кого і будь-що! Ми нині з Сашком там гарне-е-енько прогулялись!

– Матиму до тебе прохання, – підтримав алегорію Сергій. – Передай одному художнику від мене долари, я йому винен!

Пустельник протягує Софійці конверта.

–           Дякую, неодмінно! – аж сяє від такого взаєморозуміння дівчинка.

–           Гаразд, але якщо музейники всі такі чесні, – висловлює свіжі гіпотези мама, – то хто міг навести на картини злодія?

–           Таню, ти мислиш у правильному напрямку! – вчепився за мамину думку Пустельник. – У Вишнополі, я чув, є один знавець і перекупник старовини... Якби ж згадати прізвище...

–           Я Кваша? – раптом плеснула себе по лобі Софійка від остаточного здогаду.

–           Ні-ні, не таке, як у мене...

–           Я Кваша! – Софійка жартувала вже навмисне.

–           Кажу, зовсім не таке!.. Хоча... Теж їстівне!

–           А як Кваша? – вже відверто сміялась дівчинка.

–           Моє прізвище мене цілком влаштовує! – аж розсердився дядько. – А головне те, що воно влаштовує мою Сніжинку, сьогодні вона його навіть наспівувала під «Місячну сонату»! – всміхнувся.

Боже, який він милий, коли отак наївно дав себе розіграти! А якби не ота Сніжинка, якій раптово стало

подобатись його прізвище, то й узагалі зворушив би Софійку до сліз!

–           А як вам Кваша? Кваша Григорій Борисович?

–           А-а-а! Ти про це? – Сергій збентежено почухав свої патли, а потім і собі дзвінко засміявся. – Ти знаєш, воно! Казав же: якесь харчове, їстівне!

Реготали всі троє. Тобто вже двоє: маму покликали з вітальні Вірка, Надька й Любка.

Пересміявшись, дядько знов посерйознішав:

–           Але ж де того Квашу знайти? Кажуть, то великий конспіратор, спілкується тільки з надійними...

–           Вважайте, дядечку, що я надійна!

–           Тобто?

І Софійка стисло змалювала йому відвідини Поштової. Ах, і надсучасні відеокамери не змогли б відтворити тієї ніжності, того здивування, з якими в цей час дивився на Софійку найдосконаліший і найвродливіший у світі чоловік Сергій Якович Кавун!.. Жодна земна істота не зазнала такого щастя, яке переживала цієї миті вона, провінційна семикласниця!..

Шкода, що цю коротку ідилію обірвав телефонний дзвінок.

–           Так-так, моя Сніжинко! Вже йду! – став збиратись дядько Сергій.

–           А щодо Кваші я подумаю. І дам тобі знати, – таємничо кинув на прощання.

–           Як, уже йдеш? – зазирнула до кухні мама з братиком під пахвою. – То бувай, бо в нас тут невеличка пригода, нам з Ростиком треба до ванної!

–           Па-па, козаче! – помахав малому Сергій, і Рос-тик охоче замахав обома руками. – І тобі щасливо, красуне-розумничко!

Це вже стосувалось її, Софійки!..

–           О, мало не забув!

Га? Він ще щось каже?..

–           Тобі привіт від Ірки! – проголошує вже з порога.

–           Завадчучки? – ошелешено кліпає дівчинка. Невже й сюди залізла?

–           Від білої-пребілої! Найбілішої! – здається, Пустельник надумав її розіграти, але дівчинка ніяк не може збагнути в чому, за словами Кулаківського, прикол.

–           Білої'? А прізвище ж як? – заінтриговано тягнеться вслід за дядьком Софійка.

–           Здогадайся, ти ж Со-фі-я, мудра! До того ж, хитрунко, це буде тобі невеличка помста за «Я – Квашу»!

–           Але ж стривайте!

Проте весело-зухвалі Пустельникові кроки відлунювали уже в під’їзді.

37. ПРИСТРАСТІ КРАКІВСЬКІ

От хіба тут уроки в голові? Своїм фізичним тілом Софійка присутня на фізиці, але думки її чинять активний опір вчительському поясненню. Бо в голові формувалось те, що у фізиці зветься інерцією, тобто і досі колотяться підозри та відкриття, зроблені протягом цієї знов безсонної ночі.

По-перше, Пустельник. Він уразив її ще й своєю новою рисою – вишуканим почуттям гумору. А таємниця, що віднедавна єднала їх двох, тільки двох, додавала особливого чару Софійчиним почуттям. І нехай!

Нехай він знову і знов повертається до своєї Сніжинки, хай пірнає у вир професійного життя, але у світі завжди буде одна людина, яка вірно й самовіддано чекатиме його з будь-яких життєвих випробувань!.. Ні, трошки не так: після будь-яких життєвих штормів у нього завжди буде острів, на якому він може вилити душу... Ні, краще: відпочити душею!..

По-друге, за цю ніч Софійка розгадала, хто така найбіліша Ірка, що переказувала Пустельником вітання. Це, та, з якою познайомились торік у київському дворі дядька Сергія! Дочка від першого шлюбу забраковано-го Сніжаниного нареченого! Отого Валентина Білого, яким недавно дорікала тітоньці на кухні і який... Ет, Бог із ним! Біла дівчинка – ось що головне! «Передай Пустельникові, що, коли все набуде гласности, один пейзаж об’явиться у нього там, де ти вистроювала хатку з білою дівчинкою!..» – саме так мовила бабуся зі сну! А вистроювали хатку вони в альтанці запущеного дядькового двору! Гм... Гласності крадіжка досі не набула. Телебачення тільки має приїхати... Отже, картини ще ніхто не підкидав. Це добре чи погано? Може, цьому варто запобігти? У будь-якому разі треба побалакати з самим Сергієм.

По-третє, вулиця Поштова. На неї зараз тягло Со-фійку, мов магнітом, і вона вже вирішувала, як знову підмовити Леську відвідати Квашу. Це не зовсім правильно, що ітиме туди без відома і вказівок Пустельника, проте ходила ж раніше, і нічого! Досвід усього її попереднього життя показав, що вона й сама дещо може!

Добре, що бали за тему Софійка встигла набрати на попередніх уроках! Тепер учителі її не турбують,

і можна більш-менш спокійно чекати підсумків навчального року. І думати-мріяти-думати!..

–           Ти бачиш, бачиш? – хтось штовхнув Софійку ліктем під бік.

–           Га? Що?

Перед Софійкою стояла схвильована Радзивілка, позаду якої гомоніла шкільна перерва.

–           Оно в куток, у куток дивись!

В кутку, точніше у вузькому коридорчику навпроти бібліотеки, зчепились Кулаківський і Альбабарін.

–           Відсохни, я сказав! І зійди з дороги! – шипів на противника Вад.

–           Це хто кому має вступатися? – стояв непорушно аківець.

–           Ти, шнобель обковбасяний, що, зовсім нюх загубив? – бризкав слиною Кулаківський. – Не знаєш, із ким заїдатись, а з ким на ви!

–           Нобеля колись матиму. За очищення світу від такого мажорного сміття, як ти! А чого на ви, якщо не секрет?

–           Не секрет! – Вадим закипав. – Як братків натравлю, то лишишся не те що без Нобеля, але й без свого тупорилого нюхала, гарантую! Скинься в тюбик, бо зараз так будку розхитаю, що з рейок зійдеш!

–           Ио! – спокійно, але міцно вхопив Кулаківського за груди Альбабарін. – Перелякав, аж у самого в шкарпах, тобто в шкарпетках мокро! Так?

–           Точно з’їхав! – прохрипів Кулаківський. – Ти що, крейзі? Та я тобі зараз... А-а-а!

Не встигли дівчата нічого второпати, як Вадим по-летів-поточився у протилежний кінець коридорчика.

–           Дурень закоцаний! – примовляв, спинившись аж під стіною і зсуваючись по ній додолу.

Думаєш, як сам укурений, то всі такі? Я тебе попереджав, це востаннє!

Алі-баба, гидливо переступивши поваленого супротивника, гордо покрокував далі.

Лесьчин погляд крізь затуманені коханням окуляри полетів за переможцем, а Софія наблизилась до Вада:

–           Ти цілий?

–           У-у-у, я йому... Блі-і-ін! Я йому ще зро-о-облю! – товкся об стіну головою чи від болю, чи то від розпачу сердешний Кулаківський.

–           Покажи лице, – присіла біля нього Софійка. – Ти цілий?

Вадим зиркнув на неї таким набряклим оком, що стало водночас і смішно, і страшно.

–           Бігом до медпункту! – дістала з кишені й притулила до його ока мокру серветку.

–           Він мене покалічив! – нив Кулаківський, і Софійці вже ставало більше противно, ніж комічно чи страшно.

–           Слухай, чого він на тебе в’ївся? І про що попереджав? – Софійка подала Вадимові руку, той звівся, і вони пошкандибали до медсестри.

–           У-у-у, весь фасад попсував! – тулив до ока Софійчину серветку.

–           До весілля загоїться, ще й нове скоїться, – обережно втішила. – Краще поясни, що сталось.

–           Це він, усе він! Софко, як раптом що, ти ж мене вирулиш, добре? Скажеш, що він перший на мене напав, скажеш, що то не я, а він траву покурює, добре?

–           Вадиме, ти про що-о-о? – знов стало страшно.

–           Тільки тобі, як другу... – Вадим підійшов до дзеркала в коридорі й уже спокійніше роздивлявся підбиту

пику. – Він сьогодні... Мене в туалеті з цигаркою застав...

–           Велике диво!

–           Ну, не з простою цигаркою, ми... Короче, ми з пацанами трохи вирішили планом побалуватись... Не я: мене пригостили!..

–           Наркотиками? – в Софійчиному голосі, певно, стільки переляку, що Вад бігом завиправдовувався:

–           Дуже легкими! І тільки раз!.. Другий!.. Клянусь тобі, Соф, усіма своїми кінцівками, що востаннє! Я лиш другий раз підряд, а він уже мене і просік, гад! І доколупується, наче право до мене має, наче я йому сто доларів винен!

–           Та за це, – скривилась дівчинка, – ще й від себе зацідила б тобі в друге око, та не хочу рук мурзати!

–           Ти права, Софко, як завжди, права! Тобі замість нашої вчихи лекції читати... – Вадим ще раз дослідив око – до медпункту іти передумав. – У мене самого депресуха від того, що на траву, на ширку спокусився, віриш? Воно ж геть і не вставляє толком, лиш кумарить! А тут ще й той ідіот по кумполу дає, наче в рідні батяні найнявся!

–           Наступного разу хай покличе мене, я добавлю! – справді готова була зараз його телепнути чимось замашним по тому красивому, але порожньому рудому кумполу.

–           Наступного разу не буде, Софко, обіцяю! Ти ж знаєш: порожняка не жену! Он як сказав училці, що по інтернет-клубах на уроках не буду зависати, і не зависаю! От і зараз, глянь: міг би в медпункт злиняти, а не линяю, на ботаніку суну! Лиш... ти нікому ні слова, ага? Коли що, то ти ж за мене, добре?

Софійка тяжко й осудливо зітхнула.

–           Ти ж мене знаєш, ти ж для мене завжди була не шоха-ботанка, не якась занюхана мандоліна, – підлещувався Кулаківський. – Ти реальний кореш, чула, Софко?!

–           Боже, яка честь! Та мовчатиму вже, куди подінусь?! – зітхнула ще тяжче.

–           Мерсі-мерсі-мерсі! Ти завжди мені була найкайфовіша подружка!

–           Іди вже, гер-р-рою! Від слова «героїн»...

–           М-м-му! – зліпив і послав їй долонею повітряного цілунка Вад. – Зустрінемось на уроці!

Як мовить її тітонька-лікарка, що з нього візьмеш, окрім аналізів?..

От Альбабарін – інша справа! Молоток хлопець! Закохатися в такого чи що? Ностальгійно глянула в той бік, де подаленіла ашникова струнка постать і куди, очевидно, полинула заворожена Радзивілка. Тільки ради подруги не робитиме цього! Ну, й ради Пустельника, звісно!

3 8. ТРЕТІЙ ПОХІД НЛ ПОШТОВУ

–           То що, так нічого й не розкажете про Мокренка для нашого реферату?

Це вже втретє горлають Григорієві Борисовичу на вухо Софійка з Лесею. На столі, як і годиться, красуються гостинці: пакет сметани, пачка масла і булочка (одну господар уже змаламурив). Пахне так, що в самої слинка тече!..

–           Га? Нема чого розказувати!

–           А його дитячі фотографії – не зостались?

–           Ага, всі думають, що той буржуйський синок золота наховав! А він голий, як бубон.

–           Ми ж не про золото – про фотки всякі чи документи!

Але Кваша знову оглух: розпотрошив пакета, налив у миску сметани й допався до булочки. Міцний горішок!..

–           Ми б заплатили!

–           Га? – ожив дідок.

–           Заплатили б, кажу! Батьки для гарних оцінок нічого нам не шкодують!

Леся трохи здивовано витріщилась на Софійку: вона цьому скупареві збирається ще й платити? Чим? Вони й так повитрушували кишені, щоб напхати цього ходячого шлунка!

Софійка й сама лякалась того, що молола, але ж язиком ворушило тільки прагнення істини!

Проте як збадьорів наш Григорій Борисович! Навіть булку покинув!

–           Ну, фотографії я вже давно попрод... Фотографій, на жаль, не маю! Картини теж... Тобто, картин теж не маю... Але є...

Від вивченої з фізики амплітуди тремтіння Софійчиного тіла навіть ослінчик підскакував. Ну, що, що-о?..

–           Але є тут одне барахло... Кахи-кахи! Я хотів сказати, є один дуже цінний блокнот... Там господар записував старечу маячню, коли вижив з розуму... Точніше, блокнот із унікальними записами! Дуже дорогий, тому я досі його нікому не... Тому я беріг його, як святиню!

–           Покажіть! – тепер Софійка з усіх сил гасила радість в очах, бо Лесьчин красномовний погляд нага-

дував їй, що ентузіазм покупця автоматично піднімає ціну на товар.

–           А подайте-но мою третю ногу! – Кваша навіть повеселішав.

Леся подала йому палицю, і він аж підскоком поспішив до комори.

Хвилини, поки він там нишпорив, здалися вічністю. Хоч Радзивілка на миґах і пропонувала альтернативний варіант, виразно поглядаючи на двері. Утім, і Леська не могла приховати цікавості.

Нарешті Кваша виніс тонкого зашарпаного блокнота в клейончастій палітуртці. Обтрусив пилюгу, поклав перед гостями:

–           Ось! Двісті доларів!

Дівчата розгублено перезирнулись. І від названої суми, і від звичайнісінького вигляду блокнота.

–           Можна глянути? – Леся перехопила ініціативу і тепер чи то прикидалась, чи то розчаровано кривилась.

–           Якісь каракулі!.. Шусто... Ку-ста-най... шустечко... Тімара-сти-чин-ське, – бурмотіла Радзивілка, розгорнувши знахідку на першій-ліпшій сторінці.

Що вона верзе? Софійка витягнула шию і читала далі вже сама:

–           Хоро... Іон-майський... Восторка Красімна... хаза дікона...

–           Григорію Борисовичу, що ви нам підсунули? – вже цілком щиро обурювалась подружка.

Софійка ж перегорнула іншу сторінку. Там було порожньо. Ще через кілька аркушів натрапила на наступну нісенітницю:

–           Кувирх... кувізо... ліхторити... Ви що, смієтесь із нас?

Може, ви взагалі самі це надряпали? Щось написали в гарячці... – наступала Радзивілка.

Господи, ще розсердять!

–           А що? – Кваша, як не дивно, замість обуритись, таки збентежився. – Це написано власною рукою великого художника Мокренка! А каракулі... Бо ж лівою! Не забувайте, що права у нього не діяла!

–           То ще треба довести! – Леся перетворилась на міс Рішучість.

–           А... Га? – господар не знав, що придумати. – Справді його, клянусь!

–           І що з того? Самі ж казали, що він перед смертю вже не при розумі був!

–           Не при розумі!.. Та... Та, може, якщо хочете, вустами безумця глаголяться пророцтва! Ось і автограф його власною, хоч і лівою рукою! – спромігся на гідну відповідь Кваша.

Дівчата знічев’я і розгублено гортали блокнота, в якому взагалі було більше порожніх сторінок, ніж списаних абракадаброю пожовклих аркушів.

–           Добре, сто!

–           Що сто? – не второпали семикласниці.

–           Сто доларів!

Леле, вони й забули, що за це ще й мають платити! Ні, слід було заздалегідь порадитись із Пустельником.

–           Гривень! – задкував старий, і це означало, що в його очах жодної цінності блокнот усе ж не має.

–           Захотіли наївним школяркам втюхати макулатуру? – готувалась іти геть Радзівлка. – І що ж, цікаво, ми перепишемо звідси в реферат?

–           Можна, ми спершу візьмем його додому, порадимось із батьками? – жестом заспокоїла подругу Софія. – Вам щось лишимо під заставу!

Ге, які хитрі! Подивитись! А мені тоді шукай вітра в полі!

–           П’ятдесят! – наважилась ризикнути Софійка. – Лиш зараз нема, завтра принесу!

–           Гри-и-ивень? – тепер уже торгувався дідок.

–           Ти що, дурна? —тягла до виходу Леся. – Дякуєм, дідусю, не треба. Ми просто так іноді принесемо вам їсти. До побачення!

–           Ну, хай уже п’ятдесят! – сполошився Кваша, – І то лиш через те, що ви такі добрі!

–           Гаразд, – Софійка. – Хай буде хоч щось! – прошипіла до Радзивілки.

–           Ну, якщо маєш зайві гроші! – пхекнула дівчинка й рушила до дверей.

На тому й попрощались.

3 9. ЛІКАР У ЧОРНОМУ ХАЛАТІ!

Уже перед поворотом до свого будинку Софійка почула привітне:

–           Добрий вечір!

–           Ой! Ви, пане Гарбуз? – приємно було зустріти знайомого, та ще й любителя-краєзнавця!

–           Я, чого ж не я? А ти ж як? Як живеш, як навчання? – поцікавився для годиться.

Ох, до чого тут навчання! Тут би проконсультуватись! Із Сергієм уже ніяково, а Віктор Гарбуз —у таких справах знавець!

–           Пане Вікторе, як ви вважаєте, чи має вартість блокнот, списаний рукою божевільного, але колись талановитого художника?

–           Ти натрапила на блокнот Ван Гога?

–           Ох, мені не до жартів! Тим паче «Русалка» цього художника, мені видається, в сто раз краща од знаменитих Ван-Гогових «Соняшників»!

–           А-а-а! Часом не про нашого земляка Юліана Мокренка?

–           Ой, та ви його знаєте?!

–           Як художника не дуже. Тільки за намальованою «Русалкою» та будиночком з мальвами... Більше як людину, що постраждала від страшного тоталітарного режиму...

–           Боже, ви його знали?

–           Особисто ніколи не бачив. Але здогадуюсь, чого ти питаєш, здогадуюсь! – ляснув себе по лобі чоловік. – Тобі той сексот щось хоче продати, хіба ні?!

Софійка так спалахнула від слова «сексот», що навіть не здивувалася Гарбузовій проникливості. Потім замимрила:

–           Ні, ви нічого такого не подумайте! Він не те що... оте, що ви кажете... Він навіть жодних загравань до нас, дівчат!.. Геть і поглядів ніяких!

–           Ти про що, дитино? А-а-а, про залицяння? Який з нього залицяльник? Як і з мене вже! Його й замолоду, кажуть, якась Валюська знехтувала, навіть замолоду! Що вже казати...

–           Ва-люсь-ка? – не переставала дивуватись. – А хіба його наречена звалась не Люся?

–           Люська-Валюська – так її, здається, й досі називають!

–           Ви її знаєте?

–           Знаю, як не знати! Вона й на мою свободу замахувалась, та не на того напала, не на того! Я своєї науки ні на рибу, ні на рибгоспницю не проміняю!

Спинилися коло хвіртки, і Софійка, роззирнувшись по двору й кинувши погляд на вікна баби-Валіної квартири, стишила голос:

–           Скажіть, а та Валюська часом котів не любила?

–           Котів? Котів не знаю, але коти її точно мали любити: вона ж усе при рибі, все при рибі!

Звісно, Фантик завше ласує рибними паштетами!

–           А де вона живе?

–           Їй-Богу, не знаю. Не мав щастя в неї гостювати, що не мав, то не мав! Але знайшла про що балакати! Краще розказуй, що тобі той кагебіст продати хоче?

Що таке кагебіст, Софійка знала. Це співробітник тієї організації, яка ото в архівах у двадцяті роки звалась ОДПУ! Та чому Гарбуз кагебістом обзиває нещасного Квашу?

–           До кожної людини, яка повернулась із таборів, органами був приставлений таємний наглядач. Щоб слідкував за колишнім репресованим. Чи не задумала раптом та людина вільнодумствувати, або, як вони кажуть, займатись антирадянщиною! От сексот, «секретний сотруднік» тобто, усе чистісінько нагору й доповідав!

А, то це всього-на-всього «секретний сотруднік»?! Ху, аж полегшало! А то мало ганьби не набралась! Що ж, деякі слова тлумачаться різними поколіннями по-різному...

Відколи стояли біля Софійчиної хвіртки, але про «До побачення» не могло бути й мови.

–           Але ж Кваша... – все-таки не вірила Софійка. – Простий убогий доглядальник! Грубу підбілював!

'чого він вартий. Я з Квашею давно не спілкуюсь і не хочу, бридкий він мені. Нечистий...

–           У чорному халаті! – погодилась. – А оглух він давно?

–           Оглух? Та він чує ліпше, ніж сто зайців разом!

А вони з Леською... Он чому по мобілці тоді, після першої їхньої зустрічі, розмовляв! Мабуть, чергову оборудку влаштовував! Господи, чи це не сниться? Може, й сниться, бо ж не висипляється кілька днів!..

–           А... А ви не знаєте, як звали дітей Вікторії та Олександра Щербанівських?

–           У них діти були? Так-так, щось пригадую... Здається, батьківську справу продовжували... Але в роки репресій усі пропали... Син і дочка начебто...

–           Два сини й дочка! Софія, Кирило і... Ну, хто третій?

–           Поняття не маю, зеленого поняття!

–           А Юліан – міг бути їхнім всиновленим?

–           Гм... Здається, на тих фотографіях, що Кваша на продаж приносив, були вони разом... Чи не вони? Кажу ж, був на археології помішаний! Світлинами не цікавився.

–           Шкода... Може, хоч про самих панів Щербанівських щось знаєте?

–           Уже що ні, то ні! Крім того, що музей створили. Той музей, у якому працівники тепер нічого не хочуть робити, лиш на відсутність грошей нарікають! Через те я, дитино, й відрікся від офіційних посад і зарплат: не по дорозі мені з тими бюрократами, не по дорозі!..

–           Ох, піду я, пане Вікторе! Моторошно це все... Додому хочеться, до мами, у безпеку...

–           Звісно-звісно, це ж тобі не в хату, обставлену під-слушками, не під опіку доглядача-стукача!

А й справді! Справді? Чомусь мимоволі зиркнула на сусідчине вікно.

Там, здається, ворухнулась фіранка...

40. ТАЄМНА Вечеря

Сашко цього вечора завітав лиш на п’ять хвилин раніше за Пустельника. З букетом півоній, при параді:

–           Спеціально ради тебе роботу кінчив раніше! Ходімо погуляємо такою погодою.

Ох, ну що вона за подруга така?! Як пошуковцем у Вікторівку – то хоч зараз готова з ним їхати, а як зробити приємність прогулянкою – так уже й сил немає!..

–           Сашку, знаєш... І ти ж утомився... А коли просто вдома посидимо, з нашими дітьми пограємось...

–           З нашими дітьми? – аж засвітився.

–           Ну, з твоїми сестрами й моїм братом! Якраз мама надумала татові зробити сюрприз: піде його з відрядження зустрічати. То й приглянемо за малими!

Не встиг Сашко погодитись – дядько Сергій у двері (аж дивно: як це баби Валі цього разу не принесло? Здогадалась, що її викрили?). Звісно, яке вже тут гуляння!

А тут і мама дядькові навпроти:

–           О, Сергію? Заходь-заходь! Ти вже, Софійко, будь за хазяйку, а я – на вокзал!

Почалася звична процедура ділового чаювання. Присмачена, правда, вже не бабиними, а маминими пундиками, спеченими з нагоди татового приїзду. Добре, хоч навколо гасали-галасували діти, бо так розмову буде важче підслухати: всі троє переговорників мимоволі озирались у бік баби Валіної квартири.

Спочатку Софійка похвалилась дядькові, що розгадала, хто така біла дівчинка, і, не згадуючи Хазяйки, переказала сон про картину в альтанці. Тоді вирішили з Калиничем. Дядько Сергій, окрім грошей, забезпечив їх ще й маленьким диктофончиком.

Тоді Софійка, завмираючи серцем, переповіла про несанкціоновані відвідини Поштової. Дяка Богові, Пустельник не розсердився, навіть схвалив Софійчине рішення купити блокнота. Дав п’ятдесят гривень і знов нагадав про диктофончика. Правда, спохопившись, трошки покартав за необережність, але окриленій Софійці те вже не вадило. Далі, запинаючись, дівчинка натякнула, що чула, ніби депутат Вербовський... Ну, що він дуже цікавиться мистецтвом, і... Словом, чи не може він бути покупцем картин, і настільки реально це довести, і... І покарати винних...

Наостанок вони з Сашком поділилися планами відвідати Вікторівку, на що Пустельник тсказав:

– На пошук полотен це навряд чи вплине, але поїхати, звісно, можна... Інша справа, чи ви не забагато на себе набрали: неповнолітні, а вирішуєте, як дорослі... Але хай щастить, тримайтесь мені мужненько, ти, Сашку, бережи нашу красуньку! А я побіжу, мені ще кілька питань утрясти... – Завмер на хвильку і, кинувши погляд на півонії, змовницьки підморгнув хлопцеві: —Спасибі за підказку! Ти нехотячи нагадав мені, що маю Сніжинці дещо купити!

Софійка вже приготувалась тяжко зітхнути і тяжко запечалитись од вічної світової дилеми, коли виходять ті, хто тобі найбільше потрібен, а зостаються ті, хто... Але раптом помітила, що у вазі з півоніями немає води. Забула налити – Пустельник перебив! Знітилась і побігла по склянку. Це ж і з самим Сашком вона так, як із цими нещасними квітами!..

Проте хлопця зараз хвилює інше:

–           Софійко, ти... Портрет отой, що Калинин тебе... Розумію, що я тобі його подарував, але... В тебе ще й той, що Павлик малював, є, і копія з нього... А мені...

–           Ти хочеш його собі? – після провин Софійка, як правило, добрішала. Тим паче, Пустельник і так уже встиг побачити, яка вона там гарна, і похвалити. – Ну, забирай, дарую!

–           Ти серйозно? – аж підхопився з крісла. – Боже, я... Я такий радий! Такий вдячний тобі! Ти... Ти така... Тільки я не на зовсім – я ксерокопію зроблю.

А тут і мама з татом у хату! Щасливі, наче сто років не бачились! Тато – ще й із купою гостинців. Розбуркавши напівсонного Ростика і роздавши всім подарунки (перепало не тільки Вірці, Надьці й Любці, а й Сашкові), батьки з малим подались на кухню, дівчат Сашко погнав спати, а Софійка з Фадійчуком зостались у ніяковій тиші самі.