Текст книги "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Сашка турбувати не стане. Хай спокійно риє свої канави!

Вона піде шукати будиночок сама! Сьогодні ж, щойно закінчаться уроки!

Уроки не закінчувались довго. На хімії у Софійки потекла паста, і хрусткий, накрохмалений —у кращих Сніжаниних традиціях – білий халат зарябів жахливими синіми плямами.

На алгебрі нова прикрість: Оксана Олегівна перехопила Вадимову записку, яку той передавав Софійці. Хоч він, мабуть, просто просив списати самостійну. Епістолярій Кулаківських її вже давно не цікавить, а все ж... І не перепитаєш на перерві, чого, мовляв, ти, Вадимчику, хотів!

Зате Ірчина записка до Дмитра дійшла безперешкодно! «Дімончику! Перше й друге завдання виїхала на шпорах. Якщо стрельну в тебе ще й третє, буде зовсім люксово. Цьом-цьом! Іра», – встигла прочитати боковим зором. Атож, цінна інформація! Поєднання лірики й фізики, тобто математики! Мабуть, і шпори, тобто шпаргалки в того-таки Дімончика вициганила! Чого ж не називала його так, як перед Кулаківським: лунь, тобто лох, тобто наївний простачок?.. Утім, треба просто глибоко вдихнути – ви-и-идих, вди-и-их – ви-и-идих! От і гаразд, і навіть подумки не стане Софія коментувати цього неподобства!

Укрліт теж не минула без несподіванки. Ірка забула свого підручника і позичила в Іваненка. Хай би, але ж тепер Софійчина книжка – на двох.

–           Не сподівалась, Дмитре, що прийдеш без книжки! – дорікнула вчителька.

–           Вибачте, буває... – промурмотів Дмитро, спалахнувши по самі вуха.

Софійка ледве стрималась, щоб не виказати справжньої винуватиці. Точно лунь!

Лишалось пересидіти фізкультуру. Справді пересидіти: коли Софійка взялась діставати з пакета форму, там виявилась тільки спортивна кофта, а замість решти... Іграшковий ведмедик і пляшечка з молоком! Рос-тикова робота! От шалапут малий! Невже до баби Валі мама понесла його з Софійчиними кросівками?

Спішно запхала те добро назад у пакет (не всі ж мають почуття гумору!). Доведеться стирчати на лавці штрафників. Фізкультурник, який досі пробачав їй (що правда, то не гріх: забувала форму й раніше) та іншим дівчатам таку недисциплінованість, нині був сердитий. Адже через мжичку не зміг повести школярів на стадіон, а через якісь непередбачені зсуви у розкладі якраз мусив провадити урок у двох класах одночасно: в сьомому «А» і сьомому «В».

Трохи нудно і дуже твердо, але в штрафному сидінні є свої плюси. Наприклад, можна від стежити, що веківські хлопці спортивніші за аківських. Дмитро Іваненко – той узагалі суцільна спритність і грація. Вадим Кулаківський у баскетболі не дуже, але який же фірмовий прикид, як поважно себе несе! Чемпіон! Олімпієць!І всі підігрують! Недарма й вона колись клюнула... Е ні, он той високий аківець – його всі знають за оригінальним прізвищем Альбабарін —усе намагається Вада штовхнути, підчепити, принизити. Ех, учився б із ними Сашко Фадійчук: той показав би, хто справжній чемпіон! Колись, як ще в одному дворі жили, ніхто з паруботи обігнати його не міг!

...О, гля, що робиться: частина підпорядкованих Кулаківському векіців уже переметнулися в ад’ютанти до алі-баби! Та її Чорнобілка, коли їй дають шмат ковбаси й наказують служити, і то поводиться з більшою гідністю! Чують силу? От вам і чоловіча дружба!

–           Щоденника неси! Чи я по-китайському говорю? – кинув Софійці фізрук, минаючи її лавочку. Чи не вшосте за півгодини!

Вони що, змовились проти неї? Ну принесе, принесе вона йому того щоденника!

Не тямлячись від праведного обурення, летить до виходу. Біжить коридорчиком, влітає в роздягалку...

У роздягалці її зустрічає темрява й дівочий вереск. Кого це вона тут наполохала?

Вмикає світло. У кутку збились докупи троє: Ірка Завадчук з аківками Лізкою та Аською. Софійка й не завважила, що їх нема на уроці!

Під ногами у трійці щось дзенькнуло, руки ховають за спинами...

–           Ви що, світла не можете ввімкнути, що сірники палите? – здивовано нюхнула дим.

Дівчата збентежено мовчали, тільки ще більше зіщулились.

Чудні, Їй-Богу! Софійка згадала про фізруків наказ, пішла до ранця й випатрала з нього щоденника. Метнулася до виходу... Ні, тут, крім диму ще щось... Дезодорант якийсь, чи що? Може, ліки?

–           Щось трапилось? Комусь погано? – обернулась до Ірки.

–           Е... Ну, можна сказати, й так... – Ірка здушено. Від сміху? Чи таки напад задухи? – Але вже попустило!..

–           То хоч би двері відчинили, бо справді дихнути нема чим!

–           Е ні, все о’кей! – втрутилась Ліза. Голос її стає співчутливим і солодким: – Що, канат уже двояка втравив?

Канат – це високий худий фізкультурник зі своїми зауваженнями!

–           Ох, та вже! – з виглядом мучениці:героїні кивнула на щоденник.

–           Бідне-е-енька! – поспівчувала трійця.

Ех, зараз би щось дотепненьке та в’їдливеньке їм різонути: надто-бо добре знає свою цьом-цьом Ірку. Ні, ну не зі злості, звичайно, а так, для гумору. За традицією, так би мовити. Але нічого не придумалось, довелось просто гордо і мовчки піти.

Причинивши двері, на хвильку зупинилась, припавши до них вухом. Так і є: кихкотять, навіть регочуть.

–           Оце засвітились, блін! – спльовує Лізка.

–           Сто пудів, що закладе! – Аська.

–           А я вам кажу, не закладе! – це вже, здається, Ірка.

–           Що, така перевірена?

–           Ну, типу того... Заб’ємся на флягу бірміксу, що вона й не вкурила, що сталось!

–           Та ну?!

–           Антилопа Гну! Кажу тобі!

–           Нє, дівки, Ірка правду базарить: якщо та Парася соску з молоком у пакеті носить!..

У-у-ух-х-х! Це вже занадто!!! Курити Софійка не курила й ніколи не збирається, але з молоком – це таки перебір!

Поки дівчата аж кувікали від реготу, Софійка, стиснувши кулаки й злощасного щоденника, рушила до спортзалу. Хай би подивився, хай би поглянув на тих прогульниць! Не знає, що вони там робили, але... По сумках чужих лазили, це точно!

Вчитель розмашисто писав зауваження у щоденник, а Софійка згорала од вагання. Ох, як же хочеться розповісти! Нашохати себто! Чи закласти – хай би самі вибрали, що більше до смаку. А то їй – зауваження, а вони – енками обійдуться, мовляв, на уроці відсутні та й годі?

Ледве переборола той клубок ображених і образливих слів, що клекотів усередині й уже підкочувався до горла. Вди-и-их! Ви-и-идих!.. Раз обіцяла собі не опускатись до чужого паскудства, то так і буде!

7. СВІЖІ ПРИКРОЩІ

Смуга невдач не миналась. Обходивши ближні вулиці, Софійка не знайшла ані натяку на будинок із мальвами.

Сутеніє, але ще бодай до Фадійчука навідається: як там він зі своїми ремонтами?

Видовище колись рідного куточка, як мовиться, тепер було не для слабких нервів. Кругом розрито,

розкидано, завалено!.. В одному з рівчаків щось вовтузилось, те «щось» виявилось замурзаним по вуха Сашком.

–           Оце несподіванка! – його зуби щасливо забіліли в щирій усмішці.

Софійки на усмішку якось не вистачило, але мужньо пробурмотіла:

–           Тобі, може... Помогти?..

–           Ще чого бракувало! – бадьоро вистрибнув на поверхню. – Щоб русалонька стала якоюсь мишею-землерийкою? Зажди, вмиюсь, хоч посидимо трохи, розкажеш про свої справи!

Поки Сашко хлюпався біля колонки, дівчинка збирала всі зусилля та вроджену й прищеплену чемність, аби утриматись від коментарів. Бо ж супроти цього розгардіяшу всі музейні конфузи – дитяча забавка!

Вони сіли на колоду в кінці стежечки: лавочка стала на заваді рівчакові, тож її довелось викопати. Над ними стартував до розквіту здоровезний кущ жасмину.

Софійка спершу обережно, а потім – з усіма емоціями й образами – виклала-висипала історію «екскурсії» в галерею з Пустельником. Сашко не зрозумів тривоги музейників:

–           Як думаєш, чого вони так трусяться над тими картинами? Зачаровані вони чи що?

–           Не знаю... Тільки ясно: там якісь проблеми, якісь таємниці. Правду кажуть, що в кожного – свій скелет у шафі!..

–           Скелет?

Сашко здригнувся, чи то лиш здалося? Зрештою, усмішка його чомусь давно пригасла.

–           Ну, не справжній же! Навіть не фабричний, як у нашому ботанічному кабінеті! Фразеологізм такий! Або ще кажуть: «У кожного власні таргани в голові».

–           Угу. Або: «В кожному болоті свої чорти водяться», – ти бач, Сашко нехотячи ще й український відповідник дібрав! – Знаю, що цей, як його, фразологізм... І не здригнувся я зовсім!

–           Ану, друже, признавайся: крім ремонту, тебе мучить ще якийсь клопіт?

Хлопець наче сполохався, але й зрадів:

–           Софійко, ти, як завжди, мене бачиш наскрізь! Ти єдина... єдина мене розумієш!

Добре, що в сутінках не видно, як обоє зніяковіли. Коли ця хвиля спала, Софійка повторила:

–           Отже, я уважно слухаю...

–           Є що розказувати, а нема чого слухати... Справді. Недавно прислала нам листа двоюрідна тітка моєї мами, баба Ксеня чи як її... Пише, що дуже хвора, і просить маму приїхати її доглянути до смерті... Дітей у неї нема... І все б нічого (ну, крім того, що самої баби шкода, звісно), якби не жила так далеко! А то аж у якійсь Матвіївці, я навіть по карті у школі дивився: вісімдесят кілометрів звідси, не менше!

–           Стривай-стривай! А ти як без мами? А сестри? Її що, сюди не можна перевезти?

Сашко розвів руками: бачиш, мовляв, які тут умови. Та й куди – в одну кімнатину? Далі ж пояснив:

–           Баба хоче померти в рідній хаті. Хата простора, двір і город великі. «Переїжджайте, – пише, – сюди геть і жити, не пошкодуєте».

–           Поїдеш?

–           Я ні! В мене тут робота і все... Та й Вірці, Надьці й Любці хоч би перший клас тут закінчити! Любка після

твоїх занять, здається, на похвального йде, та й Надька не відстає, хоч і бере не так знаннями, як проворністю!

–           І що ж тепер?

–           Та оце ж пробую видумати! Мені то ще й краще, як вони під час ремонту не будуть під ногами плутатись.

–           Може, дівчат, той... до нас? До кінця травня? Я з мамою пораджусь...

–           Ні в якому разі! Щоб вони вам своїми теревенями всі мізки позабивали? – замахав руками Сашко. – Тобі вдома тиша потрібна – уроки вчити. У вас ще й дитина мала, і кицька: вони ж обох заносять на руках і позаціловують! Ні, пробач, але свої проблеми я звик і повинен вирішувати сам!

Самостійний який!

–           І що ти плануєш? – не без полегкості запитала Софійка: одну із сестер вона ще витримала б, але трьох – тут Сашко як у воду дивиться!

–           Та, як сказати... Почерк-то у баби Ксені ще ого-го! Ну, не хворий зовсім! А що це значить? Просто хоче собі товариства на старість, а біля хати помічників! Коли так, то наша сім’я ще довго буде, як твоя бабуся Ліна каже, хто в лісі, хто в стрісі.

–           То так їй і напишіть!

–           Але ж це лиш мої здогади! Мама вірить, переживає, готова хоч зараз відпустку брати, нас забирати й у Матвіївку летіти!

Сашко сидів понуро, втупившись у безвість, гострими ліктями зіпершись на коліна, худі, але жилаві, міцні руки зчепивши поперед себе. Мало не світова скорбота! Понапридумував!

Софійка всміхнулась і погладила його плече:

–           От уже Шерлок Холмс і доктор Ватсон в одній особі! Знаєш, є в англійців казка, «Трос розумників»

називається. Там герої придумали собі горе і над ним, придуманим, ридають! Та все ще сто раз вирішиться, все буде добре!

–           Думаєш? – прояснів Сашко.

–           Певна! Варіант А: мама з бабою Женею не зійдуться характерами, і за тиждень-другий кожен залишиться при своїх інтересах, тобто при своїх хатах! Варіант Б: баба Женя за місяць одужує, щаслива мама з кошиком гостинців од вдячної пацієнтки повертається додому! Варіант В... М-м-м... Зараз придумаю!

Сашко щиро сміявся і мов аж поривався її обняти, але вчасно згадав, що не дуже чистий, що в робочому одязі, тож не наважився. Тільки вхопив її руки і гарячково-ніжно затиснув у досі неприступний замок своїх долонь.

–           Звичайно, якщо ти більше нічого, справді страшного, не приховуєш! – змовницьки сяйнула на нього очима.

Ой, краще б вона цього не казала! Бо хлоп’яка мов струмом ударило, а чолом наче просунула темна хмара.

–           Ні, нічого! – заявив якось аж надто поспішно. – Хіба тільки, що я тебе... Що ти в мене... Що ти найкраща!

Поривчасто притягнув її замкнені руки до своїх вуст і... поцілував їх!

–           Ти що? Це я мала би!.. – леле, оце бовкнула! Жар пронизав Софійку з голови до п’ят, вона різко визволилася з полону.

–           Все, бувай, скоро стемніє. За мною вже спохопились! – і рвонулась до хвіртки.

–           Пожди, я передягнусь і проведу!

Але Софійка була вже далеко.

Бігла з усіх сил, не помічаючи темряви. Гамувала гарячість щік не менш розпашілими долонями, калатання серця – розкуйовдженими думками.

...Вона хотіла поцілувати його руки... З поваги до його працьовитості чи від напливу ніжності?..

...Втікала – від нього чи від себе?..

...Вся палає – від сорому чи від блискавок, що проскакують між ними?..

Справді Сашка іще щось мучить, чи лише здалося?

8. ПОЯСНЕННЯ

Удома чекав Пустельник.

– Дядьку Сергію, розкажіть же нарешті, що там в тій галереї? – тепер Софійка його просто так не відпустить!

Але він показав очима, що, мовляв, треба перечекати, поки піде гостя – припекло бабі Валі саме цього вечора прискочити на чай зі своїми пундиками! Заодно не переставав з апетитом уминати бабині лакітки: ясно, що Сніжана скоріше займеться відбілюванням волосся чи манікюром (не кажучи вже про пацієнтів і сувору дієту), ніж печивом! І це ж треба вміти: навіть жуючи, зоставатись таким же красивим і шляхетним!

Баба Валя все розхвалювала свого чоловіка. Заміж вийшла вона всього кілька днів то^іу – за дідуся з сусіднього кварталу. Зійшлись із ним на ґрунті безмежної любові до котів (ну, й без Русалки з Білокрилівського лісу тут не обійшлось, але бабі цього знати не

треба). її Фантика дід прийняв як рідного, і тепер вони щасливі утрьох.

Нарешті сусідка пішла, Пустельник доїв останнього пиріжка, почекав, поки тато доприсипляє Ростика, і почав свою розповідь.

Виявляється, Софійка нехотячи допомогла музейникам встановити жахливий факт: картини підмінено! Аж чотири. Тобто оригінали десь зникли. Замість них зловмисники лишили в галереї копії, ще й не дуже якісні. Інша техніка, стиль... Окремі автографи на звороті досі розмазуються!

–           Але як же це сталося? – Софійка з ходу взялася за слідство. – Музей пограбували?

–           Причому дуже майстерно. Ніде жодних слідів зламу чи проникнення... А цього за білого дня навіть за прикриттям екскурсійного натовпу не зробиш: потрібно спершу обміряти і, як мінімум, якісно перефотографувати старі картини. Потім кожну з них зняти, почепити копію...

–           Отже, помагали свої? – припустив тато.

–           Чесно кажучи, вже навіть є кілька підозрюваних!

–           А серед тих підозрюваних не може бути, перепрошую, сама Елеонора? – метала версіями Софійка, – Вона, до речі, грала відчай аж надто театрально! І нащось вимагала виставити за двері дитину, тобто мене!

–           Щодо тебе, Софіє, то я відразу пояснив: дівчина ти не тільки гарна, а й дуже розумна та надійна, зайвого не розбовкаєш.

Дядькові слова на якийсь час убили в Софійці доморощену Агату Крісті й розворушили притлумлений годину тому жар. Тож кількох наступних речень вона од хвилювання просто не спромоглась почути.

Оговталась, коли вже звучало:

–           ...Грішок за Семенівною справді тягнеться, але значно скромніший. Вона звинувачує себе за те, що одного вечора, замикаючи музей останньою, забула розставити традиційні пастки! їй саме подзвонили з дому, забили памороки якимись проблемами, і вона...

–           Що за пастки? – поцікавилась мама.

–           Це така собі плутанина з мотузків по всіх кімнатах. Злодій у темряві мав би в них заплутатись...

–           Тоді впасти й здерти коліно або набити синяка! – в’їдливо докинув тато. – Щоб потім за синяком простіше було крадія упізнати. Наді-і-і-ійна система захисту в наших музеях, нічого не скажеш!

–           Це ще один привід не втаємничувати у справи сторонніх! – зітхнув Пустельник. – Музейники вдають, ніби в них не пастки, а нормальна сигналізація. Признатися, що на нормальну бракує коштів – за ніч усе повиносять!

–           Аз пастками – виносять по трохи! – обурювався тато.

–           Та й так довго протримались! – розвів руками Пустельник. – Мабуть, саме завдяки таким придумкам досі неторкані чимало речей на зразок Рафаелевої «Мадонни», котра насправді зовсім не древня копія, як мовиться про людське око.

–           Невже оригінал? – ахнула мама. – Ота картина, що висить при вході справа?

–           Та самісінька. Але це між нами, звісно, – змовницьки підморгнув Сергій.

Але Софійку наразі цікавив не Рафаель, а злочинець.

–           Дійде черга й до нього! Якщо не Елеонора Семенівна, то хтось із її рідні! Вони ж у курсі щодо цінності експонатів! І, прокручуючи аферу, ніби зовсім

випадково подзвонили з дому! А там уже заздалегідь підроблений ключ, відсутні пастки – і готово!

–           Гаразд, але який сенс рідним підставляти своїх?

–           Ну, по-перше, хто б міг подумати, що неповнолітній екскурсантці заманеться помацати картину? – не здавалась дівчинка. – По-друге, сенс може бути у грошах! Одна лиш картина «Удома» коштує, мабуть, цілі сто гривень!

–           Цілі сто? Ха-ха! – сумно реготнув Сергій. – А 70-100 тисяч не хочеш? Саме так ціниться у світі нині модний крадений «соцреалізм»! Ну, це одна з течій модернізму, мистецтво, яке впроваджувалося, чи пак нав’язувалося в Радянській імперії, тобто в Союзі. Але про течії не зараз. Зараз про те, що вибрали для підміни полотна Сергія Шишка, Тетяни Яблонської...

–           Яблонської? Тієї, що малювала «Ранок»? – вразилась дівчинка.

–           Саме так. Тільки тут, звісно, була інша картина. Здається, «Квітневий день». Отже, Яблонської, Шишка і ще Григор’єва. Юлій Мокренко попав у цю компанію майже ненароком: очевидно, завдяки подібності стилю. Адже «Русалки» Мокренкової не чіпали, взяли тільки «Удома» – певно, за реалізм, який ще тоді не встиг стати імпресіонізмом і який видався їм подібним до соціалістичного...

–           Це наштовхує на думку, що цупив хтось не дуже обізнаний, – припустив тато.

–           А може, для окозамилювання? – не бажала відмовлятись од власної теорії Софійка.

–           І що ж далі? – запитали всі майже одночасно.

–           Музейники довго панікували й радились. Колеги просять Елеонору не виказуватись перед начальством, дехто радить узагалі замовчати підміну. Підсохне,

мовляв, через десять років ніхто й не здогадається! Хтось навіть жартував: було по одній прекрасній картині, тепер по цілих дві – кому від цього гірше?

–           О! Ще один доказ того, що замішані свої! – аж підскочила Софійка.

–           Але сама Елеонора, за нею і решта зійшлись на тому, що мовчати не можна. Для початку викликали групу столичних експертів і вже на основі їхніх висновків порахують збитки й подадуть заяву до міліції... Очевидно, я теж проходитиму як свідок.

–           Отакої! Через мене ви, дядечку, маєте клопіт?

–           Нічого, я звик! – засміявся Пустельник. – Відновлення Леськівського замку теж не я сам собі придумав, але без нього тепер життя не уявляю! Задля доброго діла не шкода.

–           Ні, ну, ми вам допоможемо! Скажіть тільки чим! – щиро запевнила дівчинка.

–           Поки що абсолютним спокоєм. Гадаю, добре, що тебе, Софіє, до справи таки не приплели. Пропоную тримати язики за зубами. В інтересах слідства, так би мовити. До речі, Сніжана теж поки що нічого не знає, і раджу не забивати їй голови: молоко пропаде – годуй тоді малого сумішами.

Задзеленьчав телефон. Усі стрепенулись: невже хтось вирахував Сергія і почне погрожувати? Але то дзвонила тітонька: де чоловік забарився?

Пустельник поспішно попрощався і помчав до родини.

У Софійчиній квартирі ще довго зависала гнітюча тиша. Як діяти? Чого чекати? Чи справді варто хвилюватись? А як нема чого, то де взяти замовленого Пустельником спокою?

У тиші й непевності повкладалися спати.

9. ВИПАДОК У КЛЛСІ

...Тож коли наступного дня до їхнього кабінету, саме під час ботаніки, постукав міліціонер...

Утім, усе по порядку. Почнемо з того, що надворі весна. А весна впливає на вишнопільців не лише ароматами конвалій та жасминів... Ні, не так. Вона впливає саме ароматами конвалій-жасминів, але не лише на дорослих... Ба ні, ще не так: насамперед впливає не на дорослих... Словом, впливає вона і на семи-, точніше, вже майже восьмикласників.

Принаймні Ліду Василівну зараз вони слухають упінвуха, та й вона більше пасеться очима на всіяному кульбабаками шкільному дворищі, ніж на учнівських обличчях.

А ще на попередньому уроці англійської їхній «В» клас не дорахувався трьох учнів, серед них і Кулаківського.

Весняне зелене буйство має вплив і на Ірчин вигляд. Колись вона одягала зелені нігті, фарбувала зеленим волосся... Сьогодні ж Софійка вразилась її неймовірно зеленим... обличчям! Як на її, Софійчину, думку, винести таке лице на люди – щонайменше сміливо. Утім, кілька днів тому бачила її блідо напудреною і з чорними вустами.

–           Ти що, чорнорота? – пирснула тоді Софійка. В Половинчику так називають сварливих жінок.

–           Дуже ти тямиш, плебс, – закопилила чорні губи Ірка.

А зелена мармиза – один із варіантів вампірського, готського чи якогось там емівського стилю?

Отже, про міліціонера. Ну так, про нього ж!

Коли до класу постукали і ввійшов міліціонер, Софійка спершу подумала, що він прийшов по неї. Допитувати про загублені картини.

Але вслід за міліціонером просунулись у двері троє прогульників – на чолі з Вадимом Кулаківським, і вона полегшено зітхнула. На відміну від Ліди Василівни, звісно.

–           Ось, помилуйтесь! Виставлені з інтернет-клубу за азартні компютерні ігри під час навчального процесу! – оголосив правоохоронець.

Запала глибока тиша. Софійка приходила до тями після оманливого переляку, решта школярів дивились на трохи похнюплених «героїв». Ліда Василівна обхопила голову руками й сиділа завмерши. Здається, вона перемикала себе з кульбабок за шибкою на менш сонячну картину по цей бік вікна.

Нарешті вдалося.

–           Мої органи слуху не витримують такої ганьби! – підсилюючи голос, заволала-заголосила класна керівничка. – Мої органи зору не можуть бачити такого сорому! Мій волосяний покрив стає дибки від такого жаху!

Біологічка постійно самовдосконалювалась, і школярі вже звикли, що вона останнім часом намагалась балакати дуже по-науковому.

–           Хлопці! – вела далі вчителька. – Невже вам байдуже, чи вдасться вам успішно закінчити школу, чи вдасться потім здобути професію, давати користь суспільству?

–           Ясно, що нам і самим на руку нормально кінчити школу й отримати вишку! – праведно обурився Кулаківський.

–           Вишку? – обізвався міліціонер. – Колись напроситесь! На жаргоні зеків то смертна кара, забув?

–           А в нас так називають вищу освіту! – відрізав Кулаківський.

–           Тоді що?! Скажіть, що спонукало вас вчинити так огидно? – відновила голосову партію Ліда Василівна.

–           А ми й не чинили... – невпевнено виправдовувався Вад. – Шукали в інтернеті дещо до реферату...

–           Ах, до рефера-а-ату!

–           Реально, кажу вам!

–           Не вішай мені макаронні вироби на вушні раковини! – аж кипіла від такої нахабної брехні керівничка. – Ой, тобто... Я хотіла сказати... Не бреши!

–           Лід Василівно! – миролюбно попер на відвертість Вадим. – Ну збрехнули трохи, що є, то є! Ну сач-конули ми урок, із ким не буває? Але ж, Лід Василівно, ну нема вже сил! Мій глобус... Ой, мій цей, як його... Мій орган думки, – він поважно постукав себе по маківці, – вже й так нафарширований тою англійською по саме нікуди: спі 'кати я влітку на Багамах навчився! А тут ще й кінець року...

–           До цього кінця року ви всі можете повилітати зі школи, як птеродактилі зі свого юрського періоду, і жодні коралові острови, ба навіть англійське спікання не допоможуть! – тепер учителька била вже не лише ботанічно-зоологічними, а й географічними термінами.

–           Ну Лід Василівно, ну давайте по-хорошому замнемо цю тему! Ну розійдемось, так би мовити,.друзями: і ви з міліціонером, і ми з ним же!..

–           Спершу ми вас піймали в клубі, тепер напишемо протокол, а потім можна й розійтися друзями! – вставив авторитетне слово міліціант.

–           Хочете, поклянусь Вам, що більше такого збою не повториться?! – Кулаківський демонстративно звертався виключно до вчительки. – Клянусь... Клянусь вам органом... – він заметався поглядом по своєму тілі, шукаючи, якою частиною можна найпереконливіше пожертвувати.

–           Годі, досить із мене ваших органів! – вереснула Ліда Василівна, почервонівши до кінчиків уже згаданих вушних раковин.

–           Нє, я не те, що ви подумали! – гарячково обдивлявся себе Вадим, поки нарешті визначився. – О! Ногу! Ногу на відруб даю! Коли ще хоч раз таке западло зроблю!..

Мабуть, кривава обіцянка видалась Ліді Василівні переконливою, бо вона осіла, махнула рукою, а тоді чемно запросила міліціонера в коридор побалакати.

–           Ет, треба було всунути ментам по тарасику! – раптово посмілішав Кулаківський. То й не тягали би ото нас, як останніх бидлюків!

Ніхто нічого не відповів. Софійка марно пробувала уявити, як Вадим розлучається з тарасиком – купюрою, на якій намальовано Тараса Шевченка, – цілою сотнею гривень.

Повернувшись, Ліда Василівна спішила надолужити тему уроку. Видно, мирна угода з міліціонером далась їй нелегко, бо всереднині вона ще клекотіла. Проте перед школярами її роздратованість видалась хіба в тому, що, колупнувши в горщику землю, наказала черговим негайно полити вазони.

Черговою була Софійка. Пройтися зараз видавалося щастям.

Але, щойно ступивши в туалетну кімнату, поставила кухоль на край умивальника. Хилитаючись,у туале-

ті стоїть Ірка. В колотнечі не зауважили її відсутності на ботаніці. Обличчя таке ж зелене.

–           Ір, що сталось?

–           Дуже видно, що я нарилячилась, правда? – хрипить.

–           Що?

–           Ну, набанячилась добряче! Хильнула тобто! Коли ти вже людської мови навчишся? – приступ блювоти потяг Завадчучку до унітазу.

Господи, що це коїться?!

–           Тільки по одному пивку тяпнули з Аською, не більше! – втираючись рукавом, підвела на Софій-ку свій потойбічний погляд Ірка. – Видно, якийсь шмурдяк попався, бо так мене харить!... Ох! Так морозить, так уже ковбасить!..

Ірку скосив новий приступ.

–           Відколи вже ми з дівками перед уроками заряджаємось... А такий облом уперше!.. – дивувалась, коли знов трохи попустило.

–           Я покличу медсестру? – Софійка нарешті трохи оговтується.

–           Не здумай! – вмить ожила Завадчучка.

Ой, справді! Ще у витверезник повезуть, тоді вже точно від міліції не відкрутитись!

–           Теж мені рятівниця! Ти по воду прийшла? То набирай і шуруй до класу! О-о-ох! Зів’янь, короче!

–           А ти?

–           Мені вже майже окейно! Перекентуюсь до перерви, наведу марафет і буду як новенька! Бай-бай! А нє: ще метнись кабанчиком і принеси мені крейди!

–           Кабанчиком? Крейди? – Софійка не могла второпати, чого від неї хочуть. Видно в Ірки з Вадимом

усе дуже серйозно, якщо вона аж так наловчилась балакати по-кулаківськи!

– Типу будь другом, принеси, ради Бога, крейди!

Софійка, на правах чергової, пішла до кімнати прибиральниці, взяла кілька брусочків. Дала Ірці, постояла, аби переконатись, що вона їх не використає для якогось прощального напису на стінах. Ірка ж їх благополучно й захланно зжерла (видно, щоб поповнити баланс кальцію, чим поліпшити колір шкіри), і стала змивати розвезену по обличчю туш...

Софійка набрала води і змусила себе повернутись до класу.

І тіло, й думки наче задерев’яніли. Вона не чула, як лила воду в тарілочки під вазонками. Не чула жодних учительських пояснень, учнівських відповідей. Розуміла тільки одне: сталося щось жахливе.

10. ВІДКРИТТЯ ТРИВАЮТЬ

Після уроків Софійку в шкільному коридорі несподівано наздогнала Леся Радзивіл.

–           Привіт. Маєш хвилинку?

–           Для тебе хоч і дві.

–           М-м-м... – Радзивілка на хвилю зам’ялась. – А гарно той Альбабарін провчив нашого Кулаківського, правда?

–           Це ти про що? А-а-а, вчора на фізкультурі! Блискуче!

–           Хоч сам по собі той Альбабарін ніякий, але тут я його підтримую, – Леся чомусь розхвилювалась.

– Чого ти вирішила, що ніякий? Що ми про нього знаємо? Якщо зумів людську гідність відстояти, це вже багато значить!

–           Ти так вважаєш? – Радзивілка нервово поправила окуляри. – Я теж так думаю! Той Кулаківський! Знаєш, коли він лиш говорити починає, мимоволі згадую, що Хемінгуея, наприклад, мама в дитинстві за кожне брудне слово змушувала полоскати рота з милом! Тож Альбабаріна цілком підтримую. Ото хіба що ніс у нього задовгий...

–           Ніс? Нормальний ніс!

–           Ти так вважаєш? Ну, тоді прізвище в нього якесь не...

–           Гірше за твоє? – усміхнулась Софійка. – Дуже навіть цікаве у нього прізвище! Трохи навіть як у якоїсь зірки...

–           Так, є така зірка – Альдебаран!

–           Взагалі-то я кінозірку мала на увазі... Альба... Джесіка Альба– точно! Або щось із казок «Тисячі й однієї ночі»!

–           Чи з казок Вільгельма Гауфа, еге ж? – Леся аж запроменилася щастям.

Ніколи б не подумала, що за такими товстими скельцями окулярів може ховатися таке витончене почуття!

–           Чи не з казки про карлика Носа ти й сердешному Альбабаріну його доточила? – засміялась Софійка. – А Казки Гауфа я, до речі, обожнюю!

–           І я! Я власне... У справі до тебе, вже ж не через такі дрібниці. Ти цікавишся старовинними будівлями нашого міста?

–           Звідки ти взяла? – Софійка насторожилась.

–           Бо тоді на екскурсії ти милувалась картиною з будиночком... Чи я помилилась?

–           Ти щось знаєш про той будиночок?!!

–           Про той нічого. Але я подумала, що цей набір фотографій тебе може зацікавити...

Леся простягнула пожовклого й пожмаканого конверта, з якого витрусила не менш пожовклі світлини-листівки.

–           Тут є і кращі за той будиночок з мальвами. Краєвиди Вишнополя кінця дев’ятнадцятого століття!

–           Ой, як цікаво! – Софійка завмерла в щасливому передчутті. – А я й не знала, що в нас таке видавали! Принаймні не бачила!

–           Бо таких листівок уже й немає ніде. Хіба в музеї, і то навряд. Колись їх видрукувала польська громада, у Вишнополі-бо мешкало повно поляків. Моя двоюрідна бабця разом із ними від революції втекла за кордон, прихопивши найцінніше. 1 ці фото на згадку. Недавно тітка їх нам прислала назад.