Текст книги "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Леся та Софія знуджено перезирнулись: почалось!

Після затяжного опису Люсьчиної противної натури Кваша пильніше глянув на дівчат і раптом заявив:

–           Тільки й толку з тої Люськи було б, що грубку мені помастила б! О, а ти, як тебе, Софія? Ти, Софіє, бачу, проворніща, то чи не побілиш мені груби?

Радзивілка знов пирснула сміхом, а Софійка розгублено залупала очима. Орудувати щіткою ніколи в житті не доводилось! Хіба давним-давно в Половиннику бачила, як бабуся Ліна чорнила смолою підмурок своєї хати.

–           Ну... Я не знаю... Взагалі-то...

–           Я зразу побачив, що ви добрі діти! Де це моє вапно? А, в комірчині!

–           Е-е-е... Але... – Софійка поглядом шукала підтримки в однокласниці, але та інтелектуалка тільки відверталась до тьмяного вікна і стримувала сміх.

–           Де це мій костур? Зараз, візьму третю ногу, принесу щітку й вапно! Ще б розколини позаліплювати, але що ж, як ні глини, ні піску...

Софійка зацьковано глипала то на облущену й задимлену грубку, то на вхідні двері, які тепер могли б стати їм вихідними.

–           Осьо, – Григорій Кваша виповз із комірки, – трохи присохло, ти до нього водички, і кописткою його, кописткою перемішай!

Розгублено позираючи на Лесю, хлюпнула води, взялась колотити сухі грудомахи дерев’яною сплюснутою дощечкою, чи пак кописткою (Ві-ку-ку в Леськовичах точно такою свиням вимішує).

–           Так, а де ж це щітка? – нипав по кімнаті господар. – Була в комірчині, тепер щезла кудись...

–           А оно ж вона, в коморі і є! – втрутилась Леся, яка сиділа якраз навпроти відхилених у комірчину дверей. Метнулась туди й дістала звідкись ізгори обстрапаного віхтя: – Вона?

–           Е, то стара, я нової шукаю! А, тамо, під шафою, достань. Бери, бери й ти, як там тебе? Теж Люся? А-а-а, Леся! У дві руки – скоріще побілите!

...Забризкані й утомлені вертались додому.

–           Оце вляпались так вляпались! – нарікала Софійка. Опустилась нижче від Сашка з його трубами!..

–           А ще уроки робити! Вчителька звеліла до завтра німецький текст перекласти! – зітхала Радзивілка.

–           І голови помити! Сподіваюсь, вапно шампунем відмивається?

–           Ну, скельця окулярів мусять відтертися!

–           Правду мовлять, що цікавій Варварі носа одірвали!

–           Ох, не кажи!

Саме наблизились до перехрестя, де їхні шляхи розходились.

–           До речі, про цікавих варвар, – почухала потилицю Леся, щось пригадуючи. – Я там, здається... Та точно! В комірчині, коли ото щітку брала, я на полиці салат бачила! З креветками!

–           Що-о-о?

–           Сама тепер не вірю, але ж бачила! – задумано розправляла поцятковане вапном волосся Радзивілка, – І баночка з грибами... Ні, з оливками... Зеленими...

–           Оли-и-ивками? Ти впевнена?

–           І бляшанка з чорною ікрою! Навіть дві!.. Воно ж мені не приснилось...

От тобі й убогий пенсіонер!..

«Здається, ми вляпались не тільки у вапно, а й у якусь підозрілу історію», – подумала, але не сказала вголос. Нащо тривожити Лесю?

Що подумала в цей час Леся, невідомо: вона теж промовчала.

27. НЕБЕЗПЧЕНА ГРА,

Пустельник з’явився без попередження.

Софійка марно бігала по хаті, панічно приводячи до ладу повапновану зачіску, бо дядько Сергій прийшов не для того, щоб зайвий раз побачити родичку (а може, якраз?). Був чимось дуже схвильований.

Як завжди, н хаті саме гостювала баба Валя, і всі терпляче пили з нею чай. Ну, і з її пундиками також, але зараз було трохи не до того... Втім, усі чемно всміхались, розпитували про життя, про звички її чоловіка, про Фантикове здоров'я.

Нарешті баба розцілувалась із Рости ком та Чорно-білкою і пішла.

Тепер ще перечекати, поки Вірка, Любка й Надька доборються за право присипляти Ростика, а потім – коли самі вкладуться.

Пустельник міряє кухню нервовими кроками. Софійка сидить у темному кутку, заховавши в тінь від торшера немиту голову і зморшкуватого лоба.

Як він змахує пасмо з чола, як недбало закладає його за вухо! А очі! Упірнути в них, утопися, ніколи не виринати!.. Гарний, як бог! Куди зараз дивляться ті очі, невже геть зовсім не хочуть поглянути в бік торшера... Ні! Як вона сміє таке припускати? Такий майже родич (як-не-як, чоловік рідної тітки) і такий – навіки недосяжний... Навіщо доля покарала її цим раптовим несамовитим коханням?!

–           Все, ми готові тебе слухати! – повідривалися від справ тато й мама.

–           Та не переживайте ви так! Це я аж занадто вас ізбаламутив, просто, розумієте, у мені все аж кипить, а висловитись нема кому. Сніжана ж так нічого й не знає.,.

Хоч тут Софійчина перевага!

–           Є свіжі факти? – нетерпеливиться тато.

–           У цьому й головна біда! – зітхнув Пустельник. – Підмінених картин виявилось цілих сім. До попередніх авторів додалося ще одне полотно Шишка,

«Осіннє очарування» Миколи Глущенка і «Зимовий вечір» Донцова.

–           Правильно, вже як красти, то красти! – татові якби смішки.

–           Але Й не це головне. Недавно якраз ці сім картин побували на виставці. Причому не де-небудь, а в приміщенні нашої міліції! Місячник прилучення до мистецтва, чи як він там звався...

–           Щось ніби виховна година? Тоді нащо картини нести в міліцію? Чому людей не повели на екскурсію в галерею?

У тім-то й питання! Елеонора каже, що її зразу те насторожило, але просили такі чини, яким не відмовиш!

Елеонора! Знайшов подружку!

–           Але вона ж не мала права!..

–           Ну, тут і вийшла слабинка: завідувачка не хотіла виказувати недовіри шанованим людям... А може, боялась перечити...

Софійка згадала вчорашню поїздку, розмову під дулами автоматів і примовкла.

–А там уже справа техніки: знайшли якихось художників, ті скопіювали картини. Копії після місячника поїхали до музею, а оригінали...

–           До когось додому... – продовжив тато.

–           І до кого ж? – Софійка ніяк не могла позбутися думки про чорні окуляри і затемнене скло...

–           Якби ж знаття! Ясно тільки, що хтось із верхів, із ду-у-уже високих чинів... Може, навіть столичних. Одні зброю колекціонують, інші – старовину, мистецтво...

...І черняхівські раритети, Софійка знає!

–           Одного не второпаю. Виходить, крадіжка сталася за сприяння міліції? – все-таки не здавалась.

Хоч після вчорашньої археологічної пригоди її вже ніщо не мало б дивувати.

–           На жаль, Софіє, аферисти всюди трапляються...

–           А коли повертали, що, ніхто не помітив підміни? У музеї ж не якісь неуки працюють, мали б здогадатись.

–           Тепер-то Елеонора Семенівна каже, що її одразу насторожило прохання позичити картини. Як згадує нині, після повернення полотна аж надто пахли фарбами й лаком замість пилу й вогкості. Але хто б посмів не довіряти правоохоронцям?

–           І що ж далі? – нарешті одночасно подали голос мама й тато. Усі здогадуються, що мимоволі ув’язуються в дуже небезпечну гру.

«Мовчи та диш»! – чомусь згадалась дівчинці порада від чорного джипа, але вона відразу її відкинула. Тим паче, як там радила їй у сні Хазяйка? «Знай же, що повороту назад нема»!..

–           А що далі? – всміхнувся Пустельник. – Тримайте усе в таємниці, надто від Сніжани. А я вже – що зумію, бо лишати цього так не можна!

–           Я теж так вважаю, дядечку! – мало не підстрибнула Софійка.

А й справді, він, по суті, повторив і її вчорашні слова! Боже, вона зараз кинеться на нього й розцілує!

«Мій же ти хороший, мій же коханий, найдорожчий!» – забувши про всі застороги і про зморшку на лобі, сяяла до нього блакитним поглядом. Тільки так і мав би сказати найсправжніший у світі чоловік! Господи, та вона ладна заради нього віддати життя!

«...Лиш хай Пустельник весь час рухається вправо», – це ж так і Хазяйка просила! Вправо – це ж —

в бік правди, права, по закону тобто!.. Ще й наказувала: «І не збочуйте, чуєте?»

Заснути довго не могла. Шалене биття закоханого серця змішалось із пережитими хвилюваннями, тривожними передчуттями та марними пошуками відповідей.

І те, як Пустельник позавчора простягнув їй ту старовинну монету... З того всього навіть не завважила, чи зреагував на копійку зі скарбу малий Сергійко – колишній Загублений у часі... Цікаво, що відчував, коли торкався її долоні? Чи ж його пропалювала хоч сота частка того вогню...

Дзе-е-ень! Есемеска! Невже дядько Сергій зараз теж думає про неї?

На жаль, не дядько Сергій... «Вибач, давай помиремось», – це вже чи не десята за сьогодні Сашкова есемеска! Не рахуючи з двадцять скинутих нею викликів! Дістав уже! Спершу писати без помилок навчився б! Точно, селюк нещасний!

Шкря-а-аб!.. Хрусь-хрусь-хрусь...

Леле, ще тільки цього бракує! Знов той самий звук із нижньої квартири...

Шкря-а-аб...

Софійка вкрилась із головою: як мовить бабця Ліна, чого очі не бачать, те животу не вадить... Од тієї квартири вже колись були неприємності: кожної повні там відбувались загадкові танці-гупотіння... Але ж зараз там живуть люди, і ніяка нечисть уже не повинна б...

Хрусь-хрусь...

Але, мабуть, це й стало тією краплею, що остаточно переповнила чашу Софійчних страждань, бо дівчинка несподівано вимкнулась і провалилась у сон.

28. В АРХІВАХ

Пані Вікторія Щербанівська, Хазяйка, за віком Юлієві Мокренку якраз у матері годиться! Гм... А може... Мала двох синів і дочку... Як там казала Елеонора на екскурсії? Мокренко – це начебто його псевдонім, справжнього прізвища не встановлено!.. По батькові ж – Олександрович... Як звали Хазяйчиного чоловіка?.. Тепер хоч приблизно знає, чого шукати!

Софійка сиділа в найглухішому кутку музею і перебирала архіви. Тобто папірці, які їй тихцем позносила Елеонора Семенівна. Завідувачка не хотіла, щоб колеги бачили, що вона зважується видавати документи безпаспортній школярці! Дівчинка почувалась ніби злодійкою, бо всамітнитись із папірцями таки не виходило: хоч відвідувачів не було, на потилиці відчувала нав’язливий погляд музейниці. Не довіряє. Таки далися взнаки перипетії з картинами!

Проте це не вадило Софійці аж тремтіти від захвату: вона торкається давнини! Хай не такої глибокої, як привезене позавчора лісове череп’я, а ближчої в часі, та від того – дорожчої, реальнішої. Тут навіть запах особливий...

– Не дуже нюхай, це шкідливо! – різонув застережливий голос Елеонори Семенівни. – Всі папери в радянські часи від шкідників пересипані дустом, а це дуже страшна отрута!

Ох, ще ці начальниці-повчальниці!..

З пожовклих квитанцій та довідок дізналася, що пан Щербанівський мав цукроварні й міг пити чай із са-

мого Цейлону. Більше того: міг дозволити собі навіть подарувати дружині ціле село! Все найцікавіше бодай коротенько намагалась записувати до блокнотика.

І головне – він звався... Олександром!

Тепер ще знайти імена їхніх дітей! Ага-ага: один із їхніх синів звався Кирилом, ось і газетна вирізка про нього. Замітка зветься: «Працівника Вишнопільського Пролетарського музею звільнено за наклеп на більшовицьку дійсність». Рік 1925-ий... Ух, оце закрутили, хай йому грець

Тільки й було зрозуміло, що оцей їхній Вишно-пільський музей, створений пані Щербанівською, у двадцятих роках звався пролетарським, а господарювання в ньому пролетарів було просто катастрофою. Також виходило на те (Софійка вловила, що й сама вже будує речення, як у старих газетах), що Кирилові Щербанівському його виступ самим тільки вигнанням з роботи не минеться...

Софійка протерла втомлені очі й знов узялась до пошарпаних аркушиків. Десь би ще знайти, як звали другого сина!

–           А я сказала, що нічого забирати не буду! – долинув з кабінету Елеонорин голос. Видно, хтось дуже її роздраконив, що так репетує! —І не треба мені погрожувати!

А, це ж вона по телефону! Кричить так, наче власним голосом на той кінець міста пробує догукатись!

–           ...І купляти мене не треба! Не в кав’ярні будем домовлятися, а в суді говорити! – кричала далі музейниця.

Софійка прислухалась. Щось тут не те!

–           Як це, доказів нема? – аж захлиналась до когось у слухавку. – Полотна підмінені? Підмінені! Ми? Самі

розпродали?! Гарно ж ви тепер забалакали! Та що ви кажете? Так? А ми доведемо! Угу... Ага...

Ого, та вона, виявляється, дуже принципова жінка! А Софійка вже не знати чого напідозрювала!

–           З роботи? Звільняйте!

–           Семенівно, скажи їм, що ми всі з тобою! – підкинув хтось із колег.

–           За мною весь колектив! Усіх не повигоните!

Елеонора Семенівна кинула слухавку. Почувся стогін і вигуки, уже не в телефон: «Води! Швидше несіть води!» Видно, знову собі знепритомніла: має таку звичку.

Софійка ще трохи посиділа, наслухаючи звуки з кабінету. Видно, Семенівну привели до тями, бо розмова пішла рівніша.

–           О, це правильно кажете! – знов задуднів її голос, але вже не сердитий, а переможний. – Піднімемо такий галас, що ніхто нас і торкнути не зважиться! Атож-атож, усю пресу сюди! І телебачення! І Сергія Яковича видзвоніть мені, будь ласка!

Для чого їй дядько Сергій, можна тільки здогадуватись, але з пресою і телебаченням це вони славно придумали, молодці.

Та-а-ак, отже, на чому вона зупинилась? Ага, як звали другого сина Щербанівських!..

Згадки про нього не було, натомість під дрібно списаними рядками ледь розібрала підпис: «Софія Олександрівна Щербанівська». Атож, рідкісним Софійчиного імені не назвеш! Не інакше як донька?

Заходилась розбирати бісерний почерк (як добре, що в них тепер нема цієї каліграфії з літерами-кучерями!), шукаючи бодай там Мокренкового імені. Це, мабуть, шматочок листа, деякі рядки обірвані й навіть

обпалені вогнем. Діло сунулось поволі, але згодом переписала собі до блокнотика:

«Його ще підлітком було забрано від старця, котрого він супроводжував по хуторах та селах. Чи на добре то йому пішло, зараз направду тяжко судити. Старе вихованнє в його натурі донині відзивається. Ясно одно: по сему його життє круто...».

Екскурсоводка говорила, що Мокренка всиновлено від якогось жебрака! Чи не про нього йдеться? Отже... Отже, Юліан може бути не рідним сином, а прийомним? Тим більше честі Щербанівським, що виховували чужого, як рідного! Тепер лиш знайти ім’я їхнього другого сина, і те ім’я має бути ніяким іншим, лиш Юліан!

Проте далі йшли великі пропалені діри, тільки зосталася низка розрізнених слів, як-от: «тато вважали, що...», «так красно він мене все узивав», «виростали вкупі», «прилучатися», «так було гарно зроблено сей...», «міні подарував», «серце», «співаємо дуетом» і подібне.

Тоді взяла до рук два зошитних аркуші, на яких іншим, чіткішим почерком, снувалися чиїсь міркування:

«Сегодня ти бідний – завтра багатий, і навпаки. Але якщо ти вже чоловік – зостанешся ним і в біднос-ти, і в статках. Якщо ж ти убогий серцем, не поможе ніякий капітал...»

Гм, когось Софія згадує, читаючи ці думки! Ах так, мабуть, Вадима Кулаківського: і що з того, що його предки з багацького роду, якщо за модною вдяганкою ховається в ньому скупість і порожнеча, красивий рот вивергає часом такі слівця, що ні в які ворота не лізуть? Пещені ж руки з золотою печаткою на пальці і швейцарським годинником не те що канав не копали, як Сашко, нічого важчого за ложку не піднімали!..

«...Адже не багатство й не матеріяльне становисько визначають твою людяність, твою житейську мудрість! Та в неписемного селянина духовности й аристократизму другий раз більше, ніж у баришні-інститутки в хутрах та діямантах!..»

Це вона, може, й про того старця-жебрака, чийого сина згадує в листі донька Софія? Так-так, що ж далі?

«...Другі багатійки своїх дітей до смердів-селюків не пускали, а ми, дякуючи нашій мамі...»

Леле, що її, Софійку, муляє в цих рядках? Почерк-бо – як у відмінниці, все як на долоні?

«...дякуючи нашій мамі, ніколи ніким не гордували...»

Боже, та це ж про неї! Про її ставлення до Сашка! Це ж його вона цієї ночі селюком обізвала! Це ж вона, у вапно влізши, придумала собі, ніби це нижче її гідності, ніби цим опустилась до таких, як Фадійчук! Та їй ще підніматись до нього та підніматись! Рости й рости! Забула все те добро, всю ту допомогу й піклування, які від нього мала, піддалась на Ірчину філософію! Захотіла й собі побути баришнею-інституткою, по-теперішньому – крутою, віп-персоною, мажоркою?..

Її обличчя все пашіло, тож уже й не дуже переймалась останніми рядками, у яких авторка хвалилась, що вони «й самі скільки радости, скільки корнети від тієї дружби отримали! Власних дітей так само ростимо й по-инакшому свого життя не мислимо».

На підтвердження того, що це писала сама Хазяйка, в розмашистому автографі нижче красувались літери «В» і «Щ». Але то вже Софійки не бентежило. У голові билася тільки одна думка: «До Сашка! Миритись! Впасти навколішки й благати прощення!»

29. ПРИМИРЕННЯ

Дорогою до Сашкового дому намагалась упорядкувати в голові свіжі факти й придумати, що скаже хлопцеві. Насамперед позичити в Сірка очей і визнати свою ганебну поведінку. Звісно, розказувати всього, що насправді про нього думала, Софійка не стане, але скаже, що... Що дуже перед ним винна і... Але ж ні: це Сашко в есемесці її перепрошував. Значить, і він щось завинив? Що ж саме? Власне, вона вже й не пам’ятає, через що вони посварились! Може, й не треба згадувати?

Тепер укотре зорієнтуватись у тому лабіринті, який набудувався-нагородився у голові. Нічого б не переплутати: Сашкові можна казати про все, крім Хазяйки: це ж таємниця не її, а, можна сказати, музейна. Чого доброго, бабуня ще образиться і не захоче більше прийти у сон! Батькам теж можна казати про все, поки що не згадуючи про відвідини вулиці Поштової: зразу сприймуть дідка за авантюриста і заборонять туди ходити. Ну, і про Хазяйку ще ні... Лесьці теж можна казати все, особливо про Щербанівських і Симиренків-Чикаленків, але про крадіжку картин треба мовчати, бо ж обіцяла Пустельникові нікого не вплутувати. Сніжані взагалі можна тільки про Сашка чи родинні справи – решту їй знати зась. Пустельникові можна признатись навіть про Хазяйку: він-бо вже сам – як музейний працівник, має право. Навіть про свої розкопки з Іваненками розказати можна, бо ні батьки цього б не витримали, ні Сашко не схвалив би поїздки з Дмитром! Не можна казати Пустельникові

тільки про свої почуття. Утім, про кохання до дядька Сергія треба взагалі мовчати. Вона й мовчить, як риба об лід...

–           Софійко?

Виявляється, вона вже порівнялась із Сашковим двором, і, виявляється, він уже її гукає!

–           Ти до мене? Заходь! Я вже змучився, не знав, що й думати, як тебе вернути, як упросити небо, щоб послало мені зустріч з тобою!

Так просто! І водночас так складно – видно, багато передумав, якщо мало не віршами-молитвами забалакав!

–           Я такий винен перед тобою: не треба було мені пхати носа не в своє діло!

Знову зашарілась: і від Фадійчукових слів, і від сорому за себе. Вже ніби й перепрошувати не випадає...

–           Навіть якщо не любиш. Головне – щоб завжди поруч...

Ой-ой, треба скоренько міняти тему розмови, бо знову скінчиться розсипаною картоплею!

–           Привіт, Сашку! А я до тебе якраз... Що поробляєш? Що чути від мами?

–           Так і знав: сестри, мабуть, добряче тебе дістали! – Сашко сполоскав руки під колонкою і застелив газетами колоду. – Потерпи ще трохи! У перших класах, я розпитав, навчальний рік швидше кінчається!

–           Ні в якому разі! Вірка, Надя й Любка – чудові дітки, вони тільки помагають! Я не через них про маму спитала!

–           їсти будеш? – Сашко вже тягнув до колоди коробку. – Бо я тільки з роботи прийшов, ще й не вечеряв, тобто не обідав.

От розтелепа! Це ж вона мала подумати, що йому ніде нормально їсти зварити, і прихопити чогось добренького! Але що вже казати! Якщо й сама голодна:

–           Давай, що маєш! Бо я після школи зразу в архів, а звідти сюди поспішала!

–           В архівах шукала щось про картину? – Сашко виклав із коробки на перекинутий ящик варені яйця, хліб, квашені огірки і сало. – Вибач за скромний стіл, я таких дорогих гостей не сподівався, а на собі трохи зараз економлю...

–           Що ти! Я би слона ковтнула, не те що такі огірочки! Мама квасила?

–           Так. Частуйся! – Сашко першим допався до їжі. – Ну, і що в архівах?

У паузах між жуванням переказала походеньки.

–           І що далі з Кирилом?

–           Не знаю. Трохи не дочитала тих документів, бо... Робочий день... кінчився! Але ясно, що в ті часи не церемонились: могли й розстріляти без суду і слідства!

Сашко вражено зблід, і це надихнуло її зімпровізувати невеличке продовження:

–           Тоді й десь зарити – що жодна міліція не знайшла б!

–           Де зарити? – застиг із повним ротом Фадійчук.

–           Будь-де! Геть і в тому самому приміщенні, де засідали! В підвалі наприклад. Або в цемент закатати – ніхто й не здогадається!

Ну, хай у Софійці бушував і не вгамовувався досвід недільної прогулянки лісами депутата Вербовського, але чого Фадійчук стурбувався? Як тоді, коли обмовилась про скелет у шафі! Гірше: тепер мало не вдавився!

Поки він ходив до колонки напитись, Софійка скоренько перейшла на інше. Не обминула й діда Кваші з Поштової.

–           Слухай! – стрепенувся хлоп’як. – Цей дід щось замислив!

–           Ти так думаєш? – загорілись Софійчині очі.

–           Упевнений!

Ні, Сашко таки голова!

–           І що ж він замислив?

–           Захотів собі на старість дружини: щоб молода, красива, щоб і його, і хати гляділа!

–           Але ж його Люсьці вже далеко за... Стривай, ти про мене чи що? Ха-ха! – від сміху мало не впала з колоди. – Чи про Лесю Радзивіл? Ще скажи, що на нас обох разом хоче женитись!.. Правда мусить почекати, ха-ха... Бо ми ще ж сьомого класу не закінчили! Ха-ха!..

Сашко збентежився не на жарт, і якийсь час – поки Софійка на всі лади хихотіла – похнюплено мовчав. Тоді висунув іншу версію:

–           А що, коли... А що, коли цей Кваша якраз і замішаний у крадіжці?

–           О, це вже більше скидається на правду! – втирала сльози від сміху. – Міліціянти саме йому продали оригінали картин?

–           Ні, але він міг їм знайти клієнта! Жив же з Мокренком, то, може, знає любителів мистецтва, розуміється на цінах! Як тепер кажуть, зв’язки налагодив – і користується!

–           А знаєш, у цьому щось є!

–           інакше звідки в глухого бідного пенсіонера мобілка й оливки? Провернув аферу – та й має гроші!

–           Вважаєш, це багатство у нього з'явилось недавно?

–           Ти їла б оце сало, якби не була голодна?

–           Ну...

–           Якби він був звичний до лакіток, то накидався б на ваш хліб?

–           Логічно!

–           Його б підловити якось, піймати на гарячому...

–           Було б непогано. Тільки про це подумаєм завтра, бо сьогодні з ніг падаю. Посуну додому... Дякую за вечерю. Тобто за обід. – усміхнулась.

–           Нема за що, – усміхнувся й Сашко. – Я проведу!

–           А хто роботу робитиме?

–           Почекає робота! І так через неї мало головного не втратив!

Софійка вирішила не уточнювати, що він має на увазі під головним. Просто звелась і рушила до хвіртки.

Не помітили, як дійшли до її дому.

–           Он і дівчата, і всі наші вже, мабуть, полягали: ніде не світиться! – позіхнула й собі Софійка. – Наче й рано ще, а з іншого боку – дев’ята година... Сама б уже впала на ліжко!

–           То гарних тобі снів, не буду затримувати!

–           І тобі!.. Ой, про маму ти не сказав.

–           Нічого, дзвонила, що все добре. Уже навіть роботу знайшла, щоб дарма не сидіти. В сусідньому селі буряки сапатиме.

–           В сусідньому? Це ж далеко!

–           Е ні, до Вікторівки звідти близько – через городи!

–           Як-як ти сказав? До ВіктОрівки? Але ж правильно, мабуть: Вікторівки?

–           Ні, мама чогось казала ВіктОрівки, ще й кілька разів так само повторила... А що, не однаково?

–           Ох, знаєш, я і про це вже завтра подумаю, гаразд? Зараз якось на другий поверх долізти...

–           Хочеш, занесу тебе? Я можу! Дивись, які біцепси на тих канавах понарощував!

–           І про це завтра, угу?..

ЗО. МАЙЖЕ ПОБАЧЕННЯ

Вірка, Надька і Любка покотом сопіли на розкладній канапі у вітальні. А на тумбочці в коридорі лежала записка: «Ми з Ростиком пішли до Сніжани. Суп у холодильнику. Годуй дівчат, кладіться спати без нас. Батьки».

Ох, який там суп, коли на чай сили немає!

Раптом у двері хтось тихенько застукав. Певно, свої, бо лиш свої знають, що в хаті купа дітей, і не дзвонять. Але кого ще несе проти ночі?

Проте коли Софійка відчинила двері, весь її сон мов водою змило: на порозі стояв... Пустельник!

–           Добрий вечір! Не спиш? Вибачай, що так пізно...

–           Та де там пізно! – мало не застрибала од щастя Софійка – від того-таки щастя на коротку мить умерши й так само умить оживши. – В цю пору ми й не лягаєм ніколи! Я щойно зайшла до хати, а мама з татом узагалі ще не повертались!

–           Знаю: вони у нас, я щойно дзвонив Сніжані. Через це й завернув саме сюди по дорозі з Леськовичів. Нам з тобою слід перебалакати наодинці!

Ой! Такого швидкого повороту у стосунках з дядьком Сергієм вона аж ніяк не передбачала! Якщо одвер-то, здається, навіть не мріяла! А коли ще відвертіше, то навіть злякалась! Власне, боятись нічого: щойно вона подасть команду, Сашкові сестри у вітальні піднімуть такий ґвалт, що Пустельникові не тільки перехочеться з нею балакати, а й надовго пропаде охота зраджувати дружину, але... Але як після того їй, Софійці, жити? Як після того вірити людям, як закохуватись отак, як було досі: самовіддано, без взаємності, до кінця життя?..

–           У вас же, – нарешті спромоглась на слово, – дружина... І син...

–           Аяжпро що? Вони нізащо не мусять знати! І дуже добре, що про це не знатимуть твої батьки! Уявляєш, вони звідкись десь відшукали номер мого телефону!

–           Батьки?

–           Хрещені батьки, тобто пахани, чи як там ще називають тих мафіозі? – городив щось несусвітне Пустельник. – Звісно, раніше ні з ким я не мав нічого спільного, то й номерів моїх вони не могли мати! А це раптом – і я, й Елеонора сьогодні отримали купу дзвінків! І всі з погрозами!

Нарешті знетямлена Софійка, похитуючись, відступила вбік і звільнила Сергієві дорогу на кухню. Господи, він же про картини! Про них зібрався побалакати!

А вона!..

Дядько вів своєї:

–           Погрожують запроторити за ґрати, ну, й інші дурниці... Звісно, ми на те не зважаєм, і заяви забирати ніхто не збирається. Але, признаюсь тобі, все це не дуже приємно чути...

–           Уявляю! – Софійка вже оклигала і повернула собі здатність мислити.

–Утім, я прийшов сюди з іншим, але ти ж – мужня людинка, правда? І вислухаєш спокійно, і не скажеш нікому... Цієї маячні, цих погроз-страшилок ми не візьмем до голови. Гаразд?

– Звичайно! – ні, краще все-таки про поїздку лісами Вербовського ие розповідати й Пустельникові! – Як ви до того, щоб чаю випити?

– О, було б чудово!

Софійка, забувши, що кілька хвилин тому збиралась лягати спати, радісно кинулась до чайника.

Стало веселіше. І як же обоє скривились, коли у двері знов тихенько застукали! Батьки з Ростиком? Так швидко? Перебили таку секретну розмову!..

–           Ще не спите? – цього разу на порозі стирчала баба Валя.

–           Ні... Ну, тобто, збираємось... – рішуче перегородила вхід Софійка.

–           А я свіженьких пундиків напекла, мої мужчини всього не подужають: в одного цукор підвищений, а Фантик з рибкою любить... То вирішила вам занести!

–           Дякую... – взяла тарілку й розгублено затопталась у коридорі.

–           О, чую, у вас якраз і чайник закипає? – підморгнула сусідка, намагаючись зазирнути Софійці через плече на кухню. Чайник саме став озиватись.

Але тут же замовк: видно, Сергій поспішив прийняти.

–           Та, то... То вам здалось!

–           Гм... – розчаровано протягла баба, все ще маючи надію потрапити до кухні. – Що мій Ростик?

–           Ростик? Вони... Вони з мамою і татом ще не прийшли від Сніжани! – зоставалось тільки випалити всю (ну, хай не зовсім) правду.

–           Досі нема? Ти в міліцію дзвонила?

Може, варто? Після останніх подій... Але точно – без зайвих свідків-сусідків!

–           Бабко, не лякайте, і так проти ночі тоскно!

–           То я з тобою побуду, поки вернуться!

–           Ні, спасибі! Я вже лягатиму! – делікатно відтіснила бабу Валю до виходу.

–           А-а-а! Ну, тоді на добраніч!

Сусідка врешті пішла. Ух, здається, Пустельника не завважила! Софійка і з полегшенням, і ніяково повернулась на кухню: брехати все-таки не любила.

–           Вона що, таємний агент? – насторожено кивнув у бік дверей Пустельник.

–           Та наче ні. Пундиків ось принесла. Якраз до чаю.

–           Бо тільки приходжу сюди з музейною справою, так і вона тут!

–           Справді!

–           Та пожартував я! Сідай! Будем чаювати!

Леле, він налив їй чаю! Він її запрошує до частування! Майже як у ресторан! Усе-таки жаль, що між ними ніколи нічого не може бути!..

–           То які ще новини? – вмостилась біля чашки.

–           Уявляєш, вони б’ють на те, що ми не зуміємо нічого довести! Хочуть доказів? Будуть їм докази! Є в мене деякі припущення... Підозрюю одного знайомого художника, що саме він малював їм копії...

Боже, він розмовляє з нею, як із дорослою!

–           Ви гадаєте, він у цьому зізнається?

–           Можливо. Адже, копіюючи картини, він міг не знати, що ті з музею. Або що вкрадуть саме оригінали, а не копії... Словом, піти за свідка...

–           А якщо не захоче?

–           Треба допомогти захотіти!

–           Як? Шантажем? Теж залякуванням?

–           Софіє, ти своєю чесністю вже й мені на совість давиш! Ти вважаєш, це надто брудно?

Чесність!.. Вона має вплив на його совість!..

–           Брудно, але... Боюсь, іншого виходу нема!

–           Розумієш, я тут дещо прикинув... Треба задіяти когось, кого він не знає...

–           Мене? Я готова!

–           Причому бажано з тим не затягувати: щойно запахне смаленим, він може зникнути з міста!

–           Кажіть, що робити!

Далі перейшли на шепіт, і якби, наприклад, баба Валя чи хто сторонній підслуховували під дверима, то сприйняли б його як розмову звичайних закоханих. Що ж, якщо буде потрібно, то ради нього, тобто для конспірації, Софійка мужньо зіграє і таку роль!

–           А тепер я побіг. Бо вранці на Київ: у мене там є знайомі на телебаченні, хочу і їх задіяти!

–           Повороту назад немає, – захотілося повторити слова бабусі Щербанівської, почуті уві сні. – Є тільки дорога, яка виведе на світло. 1 не збочуймо, чуєте?

–           У жодному разі! Згоден на всі сто! – Ні, тільки найкращий чоловік може так відповісти!