Текст книги "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

–           Я ж не помру, не?

–           Не вмреш, Іринко, не вмреш!

–           О-о-о! – Завадчучка відкинулась на подушку й заплющила очі.

Але як тітонька з’являлась на Ірчиному горизонті, та припиняла стогнати, скиглила:

–           Я ж не вмру?

–           Не помреш, Іринко, не помреш!

Заснули аж під ранок.

Уранці Пустельник побіг втрясати музейні справи, а тітонька пішла гуляти з Сергійком:

–           Прокинеться – ви вже тут якось самі! – кивнула на «сплячу красуню».

Софійка лише тяжко зітхнула. І вчорашній вечір пропав, і сьогодні до школи не пішла! Кулаківський, правда, навіть подзвонив, не поскупився. Поцікавився чи то Ірчиним, чи то її, Софійчиним, здоров’ям і заспішив на уроки. Вчитись він буде!

–           Хто це? Де я? – Диво сталося: Білосніжка прокинулась навіть без цілунку. Зате з ядом на язиці: —То що? Починай читати мені моралі?

–           Тобі ще мало? – Софійка сьорбала чай. Не з м’яти і звіробою.

–           Ой, що так, то так! О-о-о, це ж треба було так намірятись!

Кирати – здається, це слівце також є в Мокренковому блокноті!

Ще трохи – і Завадчучка остаточно прийшла до тями:

–           Що я робила? Я була страшна, правда?

–           Та ні, як завжди! – незворушно відповіла Софійка.

–           О-о-о! Це ти як завжди! Слухай, а вчорашнього чаю нема? Так попускає від нього!

–           Завжди напоготові! – Софійка долила окропу в прохололий напій.

–           То тьотя твоя? Вона... Вона мені життя врятувала!

–           Та було трохи...

Ірка спрагло сьорбала чай. Помовчали. Потім вона спитала за Кулаківського.

–           Чмо болотяне! Кину його к чортовій матері, хай тепер гуляє вальсом! До Іваненка переметнусь!

–           Іваненко від Кулаківського нижчий. – Софійка холодно.

–           То й що?

–           Не подужає тебе з вечірок тягати.

–           У-у-у! Знущаєшся, так? Та якщо хочеш знати, мені варто йому зараз тільки дзенькнути...

–           Дзенькни...

–           ...О Боже! Де мій мобільний?

–           Третій кущ таволги на бічній алеї старого парку!

–           У-у-у-у!

–           А коли чесно, ми з Вадом його там не знайшли...

Невдовзі Ірка оклигала і від звістки про втрату мобільника. Знайшла дещо зі Сніжаниної косметики,

замаскувала синці, наклала на носа дивом уцілілі затемнені окуляри й була готова до виходу:

–           Перепроси від мене своїх родичів, подякуй за все... Бо мені самій, ти ж розумієш, якось не того... Стиднуватенько...

–           Та вже ж.

Ще чогось не йшла, виляла хвостом. Нарешті зважилась:

–           Ну, а той красунчик, що тут шастав учора...

–           Мій дядько Сергій, Сніжанин чоловік. Для тебе Сергій Якович Кавун!

–           Та зрозуміла, не дурна! Хочу лише спитати: коли я тут учора така гарна лежала, він...

–           Він навіть поміг тебе покласти!

–           У-у-у! І він бачив, коли я...

–           Ні, він тоді чемно виходив з кімнати!

–           О-о-о! – застогнала юна серцеїдка. Ще на очі не бачить, а вже красунчика їй подавай, ич!

51. ФРеЄЗІЇ-ПОеЗІЇ

Вірка, Надька і Любка вже були вдома. Непогано ж Ірка поспала! Півдня – як у прірву!

– Ви хоч не п'єте? – напалась на невинних дівчат. Усі троє здивовано витріщились на неї.

–           Взагалі-то збираємось! – відповіла найшустріша, Надька. – Чай! Замість супу, якщо можна! Будеш з нами?

–           Маю на увазі, спиртного не п’єте? Не курите?

–           Ні, ти що?! – близнючки так замахали руками, аж вітер здійнявся. Нам Сашко давно сказав*. «Як побачу хоч раз – повбиваю!»

О, в Сашка методи – в його стилі! – усміхнулась про себе. У глибині ж душі пораділа за свого друга.

–           Але ми б і без Сашка такого ніколи в світі!

–           Та це я так, пробачте! То де, кажете, ваш чай? Чайник уже шипів на плиті, котрась із сестер нарізала батона. Хазяйновиті дівчатка, нічого не скажеш!

І теж чудові, хоч і галасливі трохи. О, Любка про щось горлає!

–           Вчора Сашко приходив, тебе чекав!

–           Букета лишив! – підтвердила від кухонного стола Вірка, намазуючи хліб маслом.

–           Ми його в твоїй кімнаті поставили! – Надька.

–           Щось просив переказати? – поцікавилась Софійка, підстрибці крокуючи (настрій чомусь гарний) у свою кімнату. Цього разу букет купований, незвичайні різноколірні квіти з тонким ароматом.

–           Здається, квітки звуться поезії! – кинула вслід одна з сестер.

–           Ні, фезії! – поправила друга.

–           Сама ти, Любко, фезія! – обізвалась третя. – А квітки звуться фре-є-зі-ї!

Фреєзії! Фреєзіі-поезії! Саме слово – як вірш, як музика! А запах!.. Ах! Ах! Ах! Підтанцьовуючи, перенесла вазу на кухню: обідатимуть разом!

–           Ще Сашко придумав ідею, – додала знов перша, – як спіймати мишу!

–           Дайте, дівки, я хоч раз скажу!

–           ...Ні, я!

–           Нацькувати на неї нашу кицьку? – вставила іронічне слівце Софійка.

Заскочена й розморена весняним сонечком Чорно-білка, зачувши, що про неї говорять, ліниво муркнула. Киця возсідала на вікні: голівка маленька, тіло пишно-пухнасте – просто антична скульптура в галереї чи парку Щербанівських!

–           Ні! Він порадив спробувати покласти за приманку...

–           ...Аркушик!

–           ...Із отого, як його... Що миші по ньому своїх дітей виховували!

–           Із Сухомлинського? – нарешті розібрала суть розмови Софійка. – Де це видано, щоб мишам замість сиру класти книжки?

–           Ми теж так йому, а він: тож на сир, мовляв, не схотіла пійматись!

Дочаювавши, Софійка прийняла до решти висохлий сир, витрусила зі «Школи радості» відгризений клаптик сторінки і приладнала його в мишоловку. Гаразд, випробуєм цю фантастичну ідею! Раз уже в неї сьогодні чудовий настрій!

–           Шказав, що шьогодні вам жуштрітися не вдашт-чя, бо він не жможе... – сповістили дівчата, наминаючи канапки.

–           Ще книжок у твого тата якихось набрав! – запили чаєм.

–           Ой, це ж був секрет! – урвала всіх мудра Надька.

Вірна й Любка вмить зосередились на своїх чашках і активно засьорбали.

Секрет? Нічого собі! Утім, Софійки вже нічим не здивуєш!

...Здивувати важко, але ще можна!

Саме тоді, коли Софійка монотонно ходила туди-сюди квартирою і думала над розгадкою коду Мокренкового блокнота...

Неклевий? Гм... Якби Мокренко жив тепер і знався

з Кулаківським, Софійка вирішила б, що неклевий__

від Вадимового слівця «кльово», тобто класно, себто добре! «Неклевий спин-шуліцейський» тоді б означало якогось недоброго спина-шуліцейського... Спина? Спина завше ззаду, може, спин – людина, що ззаду підкрадається? Шуліцейський схоже на поліцейський...

...Так от, саме тоді в Софійчині двері застукав... сам Дмитро Іваненко!

–           Ти в школі не була, то я подумав... Може, завдання домашні потрібні? Я ось приніс...

Від несподіванки не знала, радіти чи не дуже:

–           Завдяки тобі доведеться робити цей складнющий номер з алгебри! – жартома дорікнула.

–           Якщо хочеш, я допоможу!

–           Це єдине, що виправдає твою ведемежу послугу! – всміхнулась.

Вони пішли в Софійчину кімнату і засіли над за дачкою.

–           Гарні квіти, – кивнув на букет, що сьогодні ман дрував за Софійкою в кожну кімнату. – Хтось подарував?

–           Це фреєзії! – відповіла трошки ухильно.

Поки Дмитрик пояснював, крадькома спостерігала за ним і думала про одне. Що він прийшов ради Ірки. Нарешті спитала невимушено:

–           А ти вже Ірці завдання відніс?

–           Ірі? – дивується наче щиро. – Чого я маю Ірі носити?

–           Ну... Її теж не було в школі...

–           Не було? Тю, точно! А я дивуюсь: чого мене ніхто нічим не вантажить, ніхто нічого не просить? І запасна «Хімія» нікому не згодилась, навіть гроші після великої перерви зостались!

–           Дмитре, не прикидайся. Ти ж не байдужий до неї, правда?

–           Софійко, ти що собі напридумувала?

Ну, наче ж не обманює!..

–           А! Ти, мабуть, через те, що всі її забаганки виконую? Ха-ха!

–           Але ж виконуєш!

–           Тебе комарі коли-небудь кусали? Тобі це приємно? – раптом лукаво примружився Дмитро.

–           Таке питаєш!

–           Люди від них тікають, кремами змащуються, отруйними спреями віднаджують. Все одно не помагає! А ми з татом одну закономірність виявили. Якщо їх не відганяти, а просто не думати про них, переключитись на інше, то вони наїдаються і летять геть! Ми давно вже тільки так і робимо. І знаєш, відтоді проблема комарів для нас перестала існувати!

Гм, Ірка – упирка? Трохи дивно. Але принаймні дотепно. З іншого боку, виходить, що Завадчучкою не лише власні батьки не переймаються, не тільки Вад її відцурався, але й Дмитро її має за... за комаху-кро-вопивцю? Ні, це якось неправильно! Так не можна!

Може, хоч зателефонувати їй, поцікавитись як вона там після всього?.. Утім, Софійчин дзвінок зараз видався б ще більшим знущанням.

З іншого боку, чи справді Іваненко до неї байдужий?

–           А збоку видається, наче ти... Наче ти в неї...

–           На побігеньках? Нехай!

–           Ну, так, і що... Що закоханий!

Тепер Дмитрик здивувався іще щиріше:

–           І ти могла б таке припустити? Ти-и-и?

–           А що? Я нічого... Не тільки ж я...

–           Хай собі інші, але ж ти! Хіба ти не помічаєш, що насправді...

–           Миша! – зарепетувало раптом стома голосами з вітальні.

Софійка з Дмитром кинулись на крик.

–           Миша піймалась!

У вітальні вже всі були в зборі. А в пастці вовтузилась затиснена в лещата миша. Вона була така товста, що пастка її навіть не спромоглась поранити! А кицька перелякано втекла в найдальший кут хати!

Миша злакомилась на шматочок улюбленого паперу! Сашко був правий! І найправішим він виявися у тому, що миша таки була! Справжня, сіра!

Тепер почалась дискусія, що робити зі шкідницею.

–           Її не можна вбивати!—тремтіла в кутку біля Чорнобілки мама. – Он поет Павло Тичина в своєму домі всіх мишей, що ловились, наказував виносити надвір і випускати на волю!

Ага, і тоді через два дні він отримував ті самі гості

в ту саму хату! – зіронізував тато.

Але ж це не гуманно! Вона – жива істота! впиралась мама.

–           Це ти в «Сто порад учителеві» таке вичитала? – розчулено подивився тато на свою педагогічну дружину.

–           Ишка! Більа! – підтримував маму і Ростик.

Усі, зрештою, теж стали на бік педагогіки й гуманізму. Утрималась хіба що кицька. Тож татові не зоставалось іншого, як пересадити гризунку в ящичок і пообіцяти завтра відвезти й випустити її аж біля його фірми.

А на пастку було настромлено наступний шматок смачного паперу: для мишачих родичів.

Усі заспокоєно повернулись до справ. Іваненко теж. На жаль, тільки до уроків. А не до розпочатої кілька хвилин тому фрази. Наче й не було того запитання: «Хіба ти не помічаєш, що насправді...»!

«Хіба ти не помічаєш, що насправді...» – крутилось цілий вечір у Софіїйчиній голові. Що ж вона мала би помічати? І що – насправді?..

П’янко пахли фреєзії.

52. КРИГА СКРЕСЛА?

Ці дні у Вишнополі тільки й балачок, що про вкрадені картини й телесюжети про них. Новина, мов снігова куля, обростала схожими звістками з усієї України! Раптом виявилось, що такі злочини – аж ніяк не первина, що задовго до того підміни сталися в кількох

інших музеях. А вилучення коштовних експонатів для подарунків начальству і прикрашання адміністративних кабінетів – це майже традиція! Просто досі музейників та їхніх захисників удавалось залякувати і справи заминати. Нині ж ніхто мовчати не хоче! Та й серед правоохоронців, як з'ясувалось, є багато чесних, совісних людей, і тепер жодні таємні вказівки, ніякі погрози чи підкупи не змусять їх танцювати під злодійську дудку!

Не стояла на місці й історія з Хазяйчиним попередженням щодо білої дівчинки. Передбачливий Пустельник після Софійчиної розповіді не дрімав. Домовився про таємне чергування біля альтанки, де Софійка «будувала хатки з білою дівчинкою». І що ж? Коли справа прогриміла по телебаченню і в пресі, картину підкинули саме туди! Точніше, тільки спробували підкинути. Бо вчасно викликані оперативники затримали і картину, і того, хто її приніс! З’ясували, що власник не лише хотів позбутись краденого, але й підставити Пустельника. Мовляв, той, хто наробив найбільше галасу, і є винуватцем, адже у малярстві тямить, і картина у його дворі...

Більше того: на шарварок збіглися мешканці будинку. І тітонька Люда, мама білої дівчинки, ще навіть не підозрюючи суті затримання, здивовано вигукнула:

– Ой, така ж сама картина висить у квартирі мого хазяїна!

Як виявилось, пані Люда недавно влаштувалась працювати домогосподаркою в одного великого начальника, і той навіть уже встиг їй трохи погризти печінку вказівками про догляд цінного полотна!

Жінчине свідчення запротоколювали, саму її одразу записали у свідки. Правда, така необережність

коштувала їй роботи, але вона й сама збиралась покидати хазяїна: мовляв, вередує, як перший мільйонер, а платить – як останній жебрак.

–           А того хазяїна звуть часом не Вербовський? – поцікавилась Софійка, почувши від Пустельника пригоду.

–           Прізвище інше. Але Вербовський – один із його найближчих приятелів!

Ланцюжок намічається – хай Бог милує!..

Судячи з усього, картини тим багачам такі потрібні, як п’яте колесо до воза. Але, видно, пішла мода не лише діамантами вихвалятись, а й причетністю до мистецтва, то нате й мій глек на капусту: ласкаво просимо в домашню галерею!

До речі, то був «Київський пейзаж» Шишка. Решту полотен ще належиться знайти. Але крига скресла, і її вже не спинити!

Тимчасову підписку про невиїзд вручили Кваші й Калиничу. Але, здається, вони обидва стали співпрацювати зі слідством. Для першого не первина, досвіду співпраці з органами йому не позичати. Калинич же намагається все поставити на платну основу, тобто готовий співпрацювати з будь-яким, якщо це за гарні гроші...

–           Не поміняйте неволі комуністичного режиму на неволю споживацтва!

Га? Це сказав Сашко! Ну, так, вони вже годину бродять травневим Вишнополем і розмовляють про ці події!

–           Ні, це не я сказав. Це Папа Римський Іван Павло Другий!

«...На неволю споживацтва!» Боже, як точно, як по-сучасному висловлено те, що хотіла домести Софійці Хазяйка! Боже, який розумний Сашко! Тобто Іван Павло Другий...

О, Сашко теж росте! Його книжковий секрет доволі швидко розкрився. Виявляється, все просто. Він надивився на те, що відбувається, вдумався в те, що відбувалось, і все більше відчував, що власної снаги розібратись у всьому таки бракує. Останньою краплею стало Софійчино-Вітине поетування після грози. Тож Сашко Фадійчук вирішив узятись за розум і став більше читати! Точніше став читати! З того всього навіть посоліднішав, повищав, розправив плечі...

Софійка, звісно, теж не дрімала. Нюшила, нипала і думала...

–           Не може бути, щоб Мокренко поклав у основу коду сучасний сленг! – ділилась новим припущенням.

–           Звісно, не може! – поважно відказав Сашко. – Але він міг покласти в основу якусь іншу мову!

–           Наприклад?

–           Не ображайся, але я чув, що люди в тюрмах балакають по-своєму... Кажеш, він пробув у таборах тридцять років?

–           Але ж, Сашку, не забуваймо, що і він, і ті, з ким довелося сидіти, – все-таки люди інтелігентні! Вони знали по кілька іноземних, могли відрізнити Баха від Бетховена, Венеру від... Цирцеї!

–           Іноземних мов? То може, код варто шукати у французькій чи німецькій?

–           Знаєш, у цьому є резон! Відкаплонить, кливеньский, скумає, кувезно... Правда, на французьку щось не дуже...

–           Стривай! – Сашко забув свою поважність і по-дитячому округлив очі. – Він же всиновлений? Був підлітком, коли Його взяли від... Від старців, ти казала?

]– Мова жебраків! – погодилась Софійка.

Щ– Так одразу й жебраки! – посерйознішав хлоп'як. – А я б, наприклад, слово «старці» розумів би насамперед як старі, отже, мудрі люди!

Після цих слів і Софійка, й Сашко, здається, обоє згадали торішню пригоду з прокляттям роду Кулаківських і загадкову зустріч із сивим пророком... Аж морозом обдало!..

– Сашку, ти... Ти!.. Словом, твоя ідея варта уваги!

Прогрес пішов і з хатніми гризунами. Тато відвіз до лісосмуги поблизу фірми ще чотири освічені сіроманки. Уже другий день пастка порожня, і є надія, що то були останні миші.

Навчальний же рік невпинно котився до завершення. Пахло канікулами, і Асьчина і Лізчина компанія все частіше прогулювала уроки та пиячила. Проте найцікавіше поводилась Завадчука!

–           Все, дівки, я банячити не йду! Після останньої туси в парку то для мене буде зажирно!

–           Навіть за наші башлі? – дивуються аківки.

–           Геть якщо ви мені ще й доплатите!

–           І якщо Кулаківського та інших поців удасться закадрити?

–           О, від того баклажана в мене взагалі передоз! Сервус, стакановки!

Лиш час від часу вона підбігала до Софійки і довірливо, як найкращій подружці, шептала:

–           Ой, Софко, в мене така ломка! Вуха в'януть! Сьогодні приснилось, що сигареткою затягнулась – така ж красота! Ой, не витримаю, зірвусь!

Але все частіше вона підходила з іншим, більш переможним:

– Ну, Софко, заціни-но моє терпіння! Як тобі моя сила волі, га?

І Софійка захоплювалась її мужністю!

53. ТРЕТІЙ Сон ВІД ШАФИ

Софійка чекала!

Серце підказувало, що це має статися ось-ось, може, й цієї ночі, тож про всяк випадок гарно поприбирала в квартирі, виставила на підвіконня свіжий Сашків букет (відчинила б і вікно, якби не нудотний цигарковий дим з нижнього помешкання). І головне – до блиску перетерла-перетрусила у шафі.

Тож коли озвалося заповітне «Ночуй у шафі!», Софійка вже не могла відрізнити, чи це так матеріалізувалось її чекання, чи сталося те, що мусило статись.

Цього разу Хазяйка була не така, як у попередньому сні. Напівпрозора й така сяйливо-сива, що промінилась навсібіч. За тим світінням годі було розгледіти її худеньку постать. Софійка, замружившись, помітила в її руках загорнену в газету чи то дошку, чи то картину.

Голос також не був звичайний. Тихий і розкотисто-лункий водночас, він звучав чи то шепотом, чи то з самого космосу:

– Через тебе, Софійко, маю передати галереї дарунок. За те, що музейним працівникам, і Пустельникові, й тобі не забракло самовідданости, мужности, сміливости, що не одступили свого, хоч які трудності були і ще будуть!.. Мусіш піти до музею і звернутись до

Миколаївни: отак і так, Хазяйка просила одвідати комірчину, де зберігаються фонди. Там найдіте отсю річ і розгорніте її. Се оберег нашого міста, нашого музею, нашої культури, нашого з тобою роду! Мій совіт: не оддавайте і не продавайте сего нікому инчому! Він іще принесе щастя! На сему мусю йти, зоставайся здорова, мій цвіточку, моя рідна Софійко, і будьте щасливі!

Щось на кшталт поцілунку легко торкнуло Софічине чоло, хоч Хазяйка не те що не наближалась, а, навпаки, швидко розчинялася в осяйному просторі. Ще трохи – і перед Софійкою не стало нікого й нічого, лиш золотистий туман.

Вона прокинулась.

Як добре, що нині субота, і можна зразу бігти в Музей!

Миколаївна, традиційно обв'язана пуховою хусткою, сиділа на чергуванні – мовби чекала! Втім, після того, як Софійці приснилась Хазяйка, Миколаївна дивилась на дівчинку, як на вищу істоту.

– Звичайно, Софійко, підемо й подивимось! – працівниця ні секунди не сумнівалась у її словах. Узяла ключі й мало не бігцем пошкутильгала до флігеля у внутрішньому дворику музею – комірчини, себто Фондів.

Тісну кімнату заповнили широкі шафи й полиці, заставлені різного калібру експонатами. Глеки, вази, бюсти, барельєфи, меблі, просто уламки... Позапаковувані в тканину, папір чи целофан, на кожному цифри-номерки. В кутку штабелями понаскладено зачохлені картини, і Софійці з Миколаївною довелось добряче понишпорити, розпаковуючи кожну й шукаючи під чохлами газетну обгортку зі сну...

Боже, невже цей третій сон від шафи Софійка наснила-намарила собі сама, невже ніякого дару немає?!

Проте Миколаївна і гадки не мала падати духом! Віддихавшись, відпчихавшись від пилу й прохрупавши-розім’явши свого болящого поперека, вона з новою силою кинулась на нову групу експонатів: тих, що зберігалися з меншою пошаною, лежачи охайною горою на підлозі.

–           Ой! Протекло! Підгнило! – сплеснула руками над картиною.

Газетна обгортка місцями помокріла, аж поприлипала до полотна.

–           А може, просто ще одна свіжа підробка, запакована замість старої картини? – бурмотіла сама до себе, нетерпляче здираючи газетні клапті.

Але Софійка відчувала мандраж, можна сказати, передчуття дива.

–           Свят-свят-свят! – перехрестилась Миколаївна, віддерши черговий шмат газети. – Невже оновилась?!

Перед їхнім зором постала... ікона! Мальована чи то на чорному дереві, чи то й на металі, обрамлена чорною, поточеною шашлем рамою, вона відкривала на чорному тлі страдницьке, але разом з тим просвітлене обличчя Ісуса Христа. Одне його око, правда, видні-лось погано, зрештою, як і плечі й тулуб, але решта обличчя та німб – аж блищали, наче збризнуті живлющою водою, наче продирались крізь темряву!

–           Вона ж була... Тутечки ж нічого не було! – викрикувала Миколаївна. – Лише плямка іржава на чорному фоні! Вона ж навіть реставрації не підлягала, тільки й того, що записана як ікона, тому й не викинули!

Вона торкнула образ і подивилась на вологі пальці:

–           Наче сльози! Ні, наче пахуче миро, от понюхай!

Софійка принюхалась і відчула аромат ладану. Як у

церкві, куди заходила з тітонькою в Києві. Бо у Вишно-полі церкви не було, лиш будиночок, переобладнаний під церкву після якогось заводського цеху, і вона досі пахнула мастилом та дьогтем!

Погукали працівників, ті позбігались і зачудовано повклякали перед іконою.

А на ній – о Боже! – уже чітко проступило друге око, повиразнішав терновий вінець на чолі, проявились складені на животі руки, огорнуті червоною плащаницею!.. Якийсь мотуз, зав’язаний вузлом на грудях, що в’ється по руках і спускається донизу... А ось уже з’явилась охряна палиця чи то світлоносний жезл у правій руці!..

Софійка, на свій сором, і в іконописі тямила небагато, але німб сіяв усе яскравіше, і мимоволі хотілося впасти на коліна!

–           Се оберег нашого міста, нашого музею, нашої культури! – злетіли з Софійчиних уст Хазяйчині слова.

Всі вражено подивились на дівчинку. Втім, ні – жоден не здивувався, ніби саме це мало звучати в такий момент!

–           Вікторія Щербанівська давала ще таку пораду, як вона казала, совіт: не оддавайте і не продавайте сего нікому инчому! Він іще принесе щастя!..

–           В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь! – несподіваним, хоч і не надто вправним хором загула громада.

54 ЩЕ ОДНЕ диво

Коли вже і батьків, і Сашка, і Лесю поклакали подивитись на ікону, коли вже сім разів переглянули газету, в яку ту ікону замотано («Культура і життя» за 1992 рік, вже за незалежності України – тоді, ін-вентаризуючи, востаннє перепаковували експонати), коли вже сто разів говорено-переговорено про сьогоднішнє диво, Сашко згадав про блокнота. Точніше, про старців:

–           А знаєш, я тут вичитав... Старці вважалися посередниками поміж Богом та людьми! А ще так називали сліпих кобзарів!

–           Кобзарів? – спохопилась Софійка. – Стривай... так-так... Мокренко все життя вмів співати й грати... Саме його бандуру перепродував Кваша Гарбузові! Як там писалось у нотатках Софії Щербанівської? «Старе вихованнє в його натурі донині відзивається»... Його ще підлітком було забрано від старця, котрого він супроводжував по хуторах та селах. Чи на добре то йому пішло, зараз направду тяжко судити...» А ще там було: «Ясно одно: по сему його житте круто...». Далі запис обірвано, але, мабуть, це значило «круто змінилось». Його всиновили багаті інтелігентні люди, що ж дивувати!

–           А ще я прочитав, – Сашка аж розпирало від загадковості, – що кобзарі колись були дуже шановані люди, можна сказати, таємні жерці! І в кобзарів була власна мова!

–           Невже? – дуетом вигукнули Софійка й Леся.

У Лесьчиному інтерне« знайшли, що кобзарська мова звалась лебійською або шлепецькою (сліпець-кою). Що більшість її слів походить з давньогрецької мови та літературної латини 17 століття (от вам і старці!). Навіть у тогочасній Європі давньогрецька й латина були доступні далеко не всім! А ще – шлепецьку мову майже втрачено. Бо радянська влада кобзарів нищила, щоб часом, борони, Боже, не підняли на повстання народ! У злощасних 1930 роках скликали всіх кобзарів нібито на з’їзд. Після чого всіх таємно розстріляли, так і звуть нині той з'їзд – розстріляний! Виходить, якби Мокренка не всиновили, його чекала б ще страшніша доля!

На окремих сайтах познаходили й слова, які попри все таки дійшли до нашого часу, бо їх потроху досліджували й намагалися зберегти Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко та інші небайдужі люди!

Уклали з них цілий словничок і тепер кинулись уже до блокнота.

Тепер побачили, що Юліан переписує слова лебійської мови. Мабуть, забув, тож намагається позгадувати їх зі свого далекого дитинства! Значень їхніх не пише, бо тоді недремний наглядач Кваша про все здогадається! О, недарма він брав участь в укладанні українсько-російського словника під керівництвом Комара! Такий міг би скласти ще не один словник!

Отже, бодай за божевільними писаннями Мокренкові вдасться хоч щось приховати, хоч щось не вийде за межі хати і вціліє від чекістів!

«Спин» – це «чорт»! «Шуліцейський» – справді поліцейський! «Неклевий» – це таки «поганий», хай тикнеться Кулаківському. «Гальомий» теж. А «кирати» – це таки «пиячити», хай дарує за несподівану

згадку й Ірка! «Бо той недобрий чорт-ітоліценський Букша...» «Букша» – це «кваша»! «Бо той недобрим чорт-по ліцейський Кваша»! «Цілітно шукоморить» – «усе шукає»!

Деяких слів Мокренко, видно, пригадати так і не зміг, тож заміняв їх звичайними. А може, ті лебійські слова саме в тон звичайним і звучали? Словом, усе вкупі виглядало так:

«Визітаю: біяк відкаплонить хтось біце, хай, бетлій-ти кливеньский, скумає знахтнтм манейську суразну суга-каравону, манейську кирдимню, манейське клеве ставера! Манько бівже не дослякаюсь: шалеко, а млнь-ко йорий, нетроняшний, кувезно кімарю, бо неклевиЙ сп и н-шу ліцейський Букша цілітно шукоморить... Зо-етичуйтн сі кудорові! Делькаренко Ю.»

А означало, мабуть, таке:

«Благаю: як відімкне хтось це, хай буде ласкавий, зуміє знайти мою гарну воду-дівчину, мос життя, мос гарне подружжя! Я вже не діждусь: далеко, а я не здоровий, тяжко лежу»... («Кімарити» – таки ж лежати, бабуся недурно так мовить!) Бо той недобрий чорт-поліцейський Кваша усе вишукує... Зоставайтеся всі здорові!»...

Наче прощання...

А от що значить «Делькаренко Ю»? «Делька»—теж вода, «вдельчитись» – утонути... Але ж утоплеником став Кирило, а Мокренко... Мокренко – ось воно що! Юліан не зумів перекласти слово «мокрий» і написав його як «Воденко»! * Воден ко Юліан»!

«Вода-дівчина» – може, це русалка? Вона ж його, Мокренкова, дружина!

«Похазниця – манейська кливеньска бахтійка»... «Похазниця» – це «господиня», хазяйка! «Хазяйка —

моя ласкава теща»! Отже, пані Щербанівська Мокренкові ніяка не мати, вона його теща! Це значить, що,..

Що Софія – його дружина, «його життя», його «гарне подружжя», його Русалонька!

«Так красно він мене все узивав», «виростали вкупі», «серце», «співаємо дуетом», – це ж у архівних записках писала Софія Щербанівська саме про Мокрей ка! А її рядки про те, що «так було гарно зроблено сей...» і «міні подарував», мабуть, стосуються отого знаменитого галерейного портрета!..

Ще одна Софія-Русалонька!

Поки Софійка переварювала, Сашко з Лесею мудрували далі.

Явно якась адреса! «Шусто Кустанай, шустечко Ті-мара-стичннське, хоро Іон-майський, восторка Кра-сімна, хаза дікона й шандра, похазь тімара. Делька-ренко С.О. Незабатузяні-хірані-етан».

За годину праці встановили, що йдеться про Кустанайську область, Семиозерний район, село Пер-шотравневе (мабуть, Первомайське: чисто радянська назва!) у Казахстані! Ну, так: адже Казах – це вільна, отже «незабатузяна» (незв'язана) людина! Вулиця Червона, будинок іб, кімната 7! Ну, а «Делькаренко С.О.» – вона ж, вона: Мокренко Софія Олександрівна!

Так он куди закинуто репресовану Русалоньку! Аж у Казахстан! Вона, почувши від мами, що чоловік помер (о, той брехливий некролог!), а потім, видно, дізнавшись і про смерть брата й матері, не захотіла чи не змогла вже повернутись на рідну землю! Але її адресу Мокренко десь відшукав і просив нащадків допомогти!

Звичайно, самої Софії вже немає живої (хоч Софійка і тут готова вірити в дива), але, може, зостався хто з її близьких? Може, врешті-решт, у неї там народилася Юліанова дитина?

Он іще чому Юліан ховав правду від Кваші! Знав: Григорій Борисович не допустить сюди ніяких спадкоємців: йому самому згодиться Мокренкове майно! Що ж, Кваша так і зробив: привласнив і розпродав по частинах майже весь будиночок з колонами! Мабуть, це теж винагорода від органів за вірну службу!..

Ох, від усього цього точно можна збожеволіти!

5 5. Ще КІЛЬКА ХОДІВ

Наступні знахідки посипались, як з рогу достатку.

По-перше, повернули ще дві картини: здається, Глущенка і Яблонської. Нібито натрапили на слід і Мокренкового полотна. Більше того: в музей закуплено якісну сигналізацію та інші засоби охорони!

По-друге, на радощах від таких успіхів Пустельник... поцілував Софійку в щічку! Отак узяв за плечі (обняв тобто!), і – цьом у щоку! Ти, – каже, – Софійко, найбільше заслуговуєш подяки! Якби, У– каже, – не твоя допитливість, фантазія і метикованість, то в усіх галереях полишалися б тільки підмінки, а ікона – гнила б у коміричні!

По-третє, ікона, перенесена на найпочесніше місце, ще більше оновилась. Церковники з усіх усюд їдуть тепер до музею і просять її для храмів, але музейники чітко тримаються Хазяйчиного наказу: не віддавати. Колекціонери, магнати, навіть вельми підозрілі здоровані в камуфляжах і темних окулярах з усіх усюд жадають купити її за величезні гроші. Але музейники чітко тримаються Хазяйчиного наказу: не продавати

– Скушеніє! – тільки й зітхає Миколаївна.

По багатьох телеканалах завдяки незвичайній іконі Вишнопіль прогримів удруге – тепер уже з гарного боку. Бо як у намолених місцях ікони оновлюються – одне, а тут же... Знак!

По-четверте, ікона стала виявляти ще й силу зцілення. Миколаївна стверджує, що її перестав боліти поперек, і скинула свою одвічну хустку, у сторожа Петровича рівнісінько в день відкриття ікони загоїлась обпечена рука, ще в когось щезли головні болі. Може, то люди вже так собі уявляють, але й Софійка не завважувала зморщок на шиї і на чолі, як не крутилася перед дзеркалом!