Текст книги "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Бабусина мова також незвична, але ж це сон, а вона звідкись із минулого, тож не диво.

__Ти пригощайся, а я тобі щось розкажу.

Проте коли Софійка несміливо торкнулась вустами гарячого напою, замість духмяного чорного чаю в чашці виявилась напівпрозора водичка з запахом наче вишневого листя. А в цукерничці замість мармеладу – о жах! – прицвілий шматочок сухарика!

–           Ой, перепрошую! – бабуся помітила Софійчин переляк і сама по-дівочому засоромилась. – Усе ніяк не привикну, що вже багато років замість цейлонського чаю мені доводиться пити запарене вишневе гіллє й цвітки сушеного жасмину. З куща в кінці стежки. А цукор та мармеляду ниньки бачу тільки у снах: завод іще в революцію знищений, і міні давно уже й сухарик – велике розкошуваннє.

Софійка з чемності відсьорбнула напою. А от цвілого сухаря не примусила б її зїсти ні найбільша чемність, ні навіть найстрогіша дієта!

Бабця скрушно похитала ореолом сивини й посокотіла далі:

–           Атож, ваше життє нині дуже відріжняється! Хоть нині тобі теж не завсігди з медом... Ти попала в плутанину, з якої дуже трудно вірахувати входи й виходи. Чи забавляєтесь ви ниньки у таку гру: плутанка зоветься? Се коли всі озьмуться за руки, а потім, їх не роздіймаючи, пролазять попід ті руки, викручуються, вивертаються... Ми з сільськими дівчатами і в нашому панському саду, і на вигоні в таке грали. Бувало,

зберемося перед вечером, то родителі заледве додому нас із улиці поззивають... У мене такі родителі були, царство їм небесне, що нігде таких других не знайти, щоб так одинаково і за своїх, і за мужицьких дітей клопотали, щоб так поважливо ставились до простої людности. Причім у самісінькому нутрі, а не так, на показ!.. Ах, вибач, се я вдарилась у філософію, міні варт би скоріще, бо весняна нічка надто мала! Мій час у твоєму сні закінчується, буду мовити коротко. Так-от про плутанину. Знай же, що повороту назад нема. Є тілько дорога, яка виведе на світло. Нехай Пустельник весь час рухається вправо, ти ж – тримайся все лівого та лівого. І не збочуйте, чуєш?

Софійка ловила кожне слово. Ну ж, кажіть, що далі робити, що?

– Спершу шукай за подібністю. Я не з тих українців, що гнулися перед кождим паном і приймали його нападки як даність. Не з тих авантуристів, которі повмудрялись попросовуватись у імперські прихвостні, поставати графами Розумовськими чи Безбородьками, а тоді заради просування по службі направду власними руками душили Україну. Хоч і за указаниям ізгори, а все ж... Не з сих також, що не тямили заробити собі жодного статку, а вміли тільки плакати й нарікати на долю. Предки мої та мого мужа були знатними й одважними козаками. Ах, даруй, знов я зі своїми згадками, коли сей твій сон мусить скоро скінчитись! Словом, ті козаки потрапили в кріпацьке ярмо за такої ж напасти, що й козаки Симиренки. Тяжко, але й із умом ширили свою працю, вмудрились викупитись. Нажили статок на тому ж, що й предки Євгена Чикаленка. Зладнали маєтки, окрім Вишнопільських, ще й на взірець качанівських... Правда, і доля їх була така ж...

Видно, бабуня вдруге «вдарилась у філософію», бо Софійка знов перестала її розуміти. Ех, якби можна зафільмувати сон, щоб потім розгадати його за кращих обставин!.. Старенька ж тим часом, тяжко зітхнувши, вела далі:

–           ...А погибель мого дорогого благовірного така ж сама спіткала, як і Лева Симиренка... Він власною кровію... Ох, досі відзивається тая біда, наче ножа міні тим усадили в серце, ще й повертують ним... Але, дякувати Господу, оминула мене судьба князів Острозьких, Галшки Гулевичівни, Раїни Вишневецької, Василя Тарновського та багатьох инших!..

Видно, згадки і поспіх її втомили, бо вона замовкла, щоб віддихатись. По паузі продовжила:

–           Піди в музей, попроси Елеонору, хай позволить тобі попрацювати в архівах, там зоставила я чимало деяких писань і паперів. Вона зачне перечити, бо ти малолітня, а ти їй мовиш: се Хазяйка наказала!

–           Хазяйка – це ви, бабусю? – вперше спромоглась на слово Софійка.

–           Так мене люде звали до глибокої старости. А музейники так узивають і донині. Так от, попрацюєш із архівом, а там сама будеш ви діти...

–           А як же з крадіжкою? Ви так нічого й не порадите Пустельникові? – спохопилась Софійка.

–           Ох, доцю, коби-то міні позволено відати все, що хотілось би! Коби-то міні позволено було вимовити усе, що відаю! Утім... Передай Пустельникові, що, коли все набуде гласности, один пейзаж об’явиться там, де ти вистроювала хатку з білою дівчинкою!..

Пробив годинник, Софійка встигла остаточно усвідомити, що спить, відчула навіть, як упирається

коліньми у стінку шафи. Бабуся поспішно-ніжно поцілувала Софійку в голову:

–           Сон кінчається! Хоч обійму тебе на прощаннє!

–           Дякую Вам, Хазяйко! – Софійка, геть зворушена, пригортається до цієї затишної і водночас величної жінки (ковдра зовсім ізсунулась, у спину холодно). – Ми ще побачимось, еге ж?!

–           Як Біг дасть, цвіточку мій, як Біг дасть!..

Софійка, не розплющуючи очей і не тямлячи, у якому світі перебуває, натягувала на спину ковдру, як бабця даленіючим голосом гукнула навздогін уже й зовсім щось незрозуміле:

–           Ага, ще одне, дитинко!.. Глядіть, невістки моєї не лайте, не зобиджайте! Не з доброго дива стала вона такою. Хто не побував у її шкурі, не зрозуміє... Я її прощаю!

16. ЛАБІРИНТ!

Лабіринти марились тепер Софійці всюди.

Найбільше докучав той, що зостався в голові після ночі. Купа незнайомих прізвищ, присмак жасмину в роті, чиясь невістка, таємнича хатка з білою дівчинкою... Цим усім конечне (о, вже й слівцями бабчиними заговорила!) треба з кимось поділитись, і добре, що сьогодні навчання починається другим уроком, дорогою до школи можна забігти до Сашка і все йому...

...Проте в Сашковій хаті ані душі. Звісно, дівчата в школі, а він, скоріш за все, десь у шефа на побігеньках! «Чебурашка», «ні шарму, ні стилю», – черв’яками полізли в голову Ірчині фрази. Чого ж іще було від нього чекати? Тільки лабіринт порозкопуваних канав у дворі...

Поділитися з Лесею? Але загадковий лабіринт її безмежного інтелекту сьогодні ігнорував Софійчину присутність, ніби не вони вчора удвох здійснили ту майже геройську вилазку на Поштову! Радзивілка була така поглинута вчительськими поясненнями й підручниками, що Софійка навіть підступитись до неї не зважилась. А вже було понадіялась на щиру дружбу!..

Про Ірку й говорити нічого: сьогодні вона сама була натуральним лабіринтом. Припхалась уся в якомусь суперновому стилі. Хачапурі називається. Чи хара-кі-рі? Харі-крішна?.. Юка-хара! Е ні, кара-юкі! Словом, очі підведені під китаянку, хвостики підв’язані бантиками під фарфорову ляльку, манжети в горошок, наче в жука сонечка, черевички – як ратички... Завадчучка переможно стріляла завуженими очицями по хлопцях, різноколірними нігтями вказувала-демонструвала елементи вбрання здивованим однокласницям, а губками-сердечком – чемно відгавкувалась від учительських доскіпувань. Ну як воно в неї виходить, га? Таки ж уміє потрапити в центр уваги!

А тут іще й замість математичної задачі суцільний лабіринт! Дмитро Іваненко щось укотре відписує Ірці, тож допомогти нікому. Як на те, вчителька Оксана Олегівна, нахваляючись, що математика – мати всіх наук і що вона дозволяє людині оперувати поняттями абстрактними замість понять реальних, яких може просто не виявитись напохваті, зазначила, що без математики, мовляв, і лабіринту не побудуєш.

На уроці ж зарубіжної вчителька якраз пригадала письменника Умберто Еко, який зробив лабіринт основою роману «Ім’я троянди»...

Знак, що пора діяти!

«Біла дівчинка»... Сніжана? Вже не дівчинка!.. Вірка, Надька й Любка? Біляві, але їх аж цілих три! Віта золотиста, Ірка вже другий тиждень як брюнетка...

Гаразд, біла дівчинка почекає: за Хазяйчиними словами, вона вступить у гру, коли справа розкрутиться. Займемось іншим.

«Спочатку шукай за подібністю»... «Потрапили в кріпацтво так само, як і козаки Симиренки»... «Нажили багатство на тому ж, що й предки Євгена Чика-ленка»...

На великій перерві пішла до шкільної бібліотеки.

– Ой, навряд чи щось є... – похитала головою бібліотекарка. – Ці ж Симиренки й Чикаленки були заборонені.... Чула, дещо про них уже й видано, але до провінційних шкіл не дійшло... Брак фінансування, ви ж розумієте...

Бібліотекарчина промова аж надто скидалась на виправдальну промову музейниці щодо Мокренка! Так, наче на цих загадкових людях і досі лежить тавро злочинців...

Бібліотекарка довго порпалась у – хай не умберто-еківських, але теж плутаних – лабіринтах книжкових шаф. Повернулась із сіренькою книжечкою:

–           Щось є, уяви собі! «Зелене сонце», Савчука Олекси... Знаєте, її до вас ніколи й не питав ніхто... Ще 1982 року, а як новісінька, геть не торкана!

–           Дякую!

На наступних уроках нетерпляче ковтала книжку. Знайшла небагато. Козак Степан Симиренко «після двадцятилітнього перебування на Запорізькій Січі приїхав у Мліїв» і «оселився на хуторі, поблизу річки Вільшанки, оженився, збудував греблю й водяного млина, посадив вишняк». Про його ж сина Федора тільки й сказано, що «потрапив у кріпацьку неволю, але згодом викупився, розбагатів, почав учити дітей...». Чому потрапив? Як викупився? А потім учителювати взявся чи що?

–           Вадиме, в тебе є п’ятдесят коп, мені на ватрушку не хватає?! – демонстративно перелічувала розписними нігтиками свої мідяки Ірка. Софійка зачиталась і не помітила, що вже перерва!

Завадчучка просить ніби Кулаківського, а насправді – вся гучність сюди, в бік Іваненка, який сидить оце поруч.

–           Гм... Пардон, але якраз... – мляво зазирав у кишені Вадим. – Якраз останні башлі на домашній інтернет пішли, з клубом тепер довелось зав’язати!

–           Щур ти і жмотяра! – кокетливо насупилась Ірка й через весь клас: – Дмитрусю, а в тебе?

–           Дві гривні стане? – з готовністю витягнув гроші Дмитро.

Софійка від зневаги аж загубила рядка.

–           ...Бери й ні в чому собі не відмовляй! – пожартував Дмитренко.

–Ум-м-м, спасибі тобі, мій хороший! Цьом-цьом! – витягнулись до Дмитрової щоки губки-сердечко.

Софійка не мала бажання бачити, як шаріється Іваненкова щока, скоренько заглибилась у «Зелене сонце».

–           Слухайте анекдот! —долітало Вадимове. – Один чувак захтів стрічатися з якось там подругою. А вона, типу, питає: «А в тебе Мерседес є?» – «Нема». – «А двоповерхова вілла?» – «Нє». Ну, а та фізя його й послала, типу: пішов сапати вазони!

–           Ха-ха-ха! – догідливо сміються вірні Вадові ад’ютанти.

–           Та ша, ще ж не доказав! Удома, значить, чувак розказує про облом свому батяні. А той і заявляє: «Нічо в тебе з нею, типу, не вийде. Бо, допустим, якщо свого «бенклі» продаси – то три «мерси» купиш. Але зносити від шостого по третій поверхи вілли я не дозволю!»

Ага, ясно, чому Вад не зміг позичти 50 коп! Це для його статків занадто малі гроші! – Софійка марно зосереджувалась на книжці.

– Все, вже можна сміятись! – гигикнув Вад і команда слухачів зірвалась реготом.

Так, де це вона читала?

...Не набагато більше дізналась і про смерть Хазяйчиного чоловіка, який загинув так само, як Лев Сими-ренко. «Ворожа куля влучила Симиренкові у саме серце», – коротко, як сам постріл, повідомляли останні сторінки. Отже, Хазяйчиного чоловіка було вбито... Як це поможе знайти викрадені картини?

Невже спробувати через інтернет? Зараз віртуальна мережа якось більше асоціювалась із міліціантами, штрафами й протоколами... Звернутися б до Дмитра, але після того, як він остаточно підпав під Ірчині ратички, тобто, впав у Софійчиних очах...

Краще вже через Кулаківського, який онде, лівіше од Софійки, невинно позіхає під вікном... «Тримайся все лівого та лівого»... Ні, Вадова роль у Софійчиному житті ще не вичерпалась! Що, коли діяти через нього? Колись же сам запрошував її на пару позависати в неті!..

17. КОНСЕНСУС ПРЕДИКАТІВ

Ледве дочекалась кінця останнього уроку, ледве

стримувалась, щоб не побігти до Вада, який сонно згрібав із парти книжки до рюкзака.

–           Ваде, мені треба дещо знайти в інтернеті... Чи не можна попроситись на твій комп’ютер?

–           В принципі можна, але не зараз. – Вадим защібнув блискавку рюкзака й ліниво перекинув його через плече. – Бо в мене якраз миша здохла, а за нею – клава з мамою... Приповзай через днів так... три... п’ять... днів через дев’ять!

–           Господи, та як же це? – Софійка зблідла й так і зсунулась на стілець, біля якого стояла. Он чому хлопець такий пригальмований цілий день! А вона гадала сонний... А вона гадала скупий!

–           Коли це сталось? – видихнула.

Не знала, хто така Клава (це в неї була прабабця Клава, у роду ж Кулаківського такої не пригадує), але мама... Так, Вадим виростав здебільшого з бабусею, так, батьки згадали про нього тільки недавно, але ж, яка не є, все одно... Вадим, певно, од горя чи не вперше й назвав її так лагідно: мама... Бо то все мазер, мутір чи маманя!

–           Та днів із п’ять уже! – Кулаківський понуро сплюнув і собі приземлився на кришку парти.

Значить, уже й поховали... Скоро дев’ять день відзначатимуть... Чого ж це в школі ніхто нічого не знає, людоньки?.. Бо таки ж мужній: нікого не хоче вбивати своїм горем!

–           Це ж треба: тільки поєднались – і таке! – голос от-от мав зірватись на плач. – Яка причина? Од миші позаражались якимось вірусом?

–           Нє, ну віруси – це само собою. їх наче перед тим і забомбили. Мишу ж я просто ненароком бухлом залив. Потім клавка заглючила, за нею і мамка зависла...

–           Чим-чим залив?

–           Ну, бухлом, – Вадим знітився. – Портв’ячка якраз гахнув трошки і пробірку перекинув...

Софійка не стала запитувати, якому це портвячкові теж довелося постраждати і що за препарати були в пробірці (отрута, боронь Боже? Чи щось противірусне?): голова й так гула від почутих страхіть.

–           Співчуваю... Переказуй рідним мої найщиріші співчуття... Як же тепер будеш жити?

–           Як-як: майстер всі башлі здер, але обіцяв перемонтувати за два тижні, вже п’ять днів пройшло, через дев’ять, кажу ж, приходь, комп буде готовий!

–           Ко-о-о-омп? Комп'ютер тобто? – Софійка зачула щось не те. – То Клава твоя – (не зважилась питати про маму), – жива?

–           Соф, ти що, сьогодні вродилась? – Вадим зупинився й витріщився на неї, як на дванадцядку у власній контрольній. – Чи на сонці перекумарилась? – Приклав їй долоню до чола (треба визнати, приклав дуже ніжно). – Клава – це ж клавіатура! Мама – материнська плата в комп’ютері! Ну, а миша – вона миша і є!

Сміятись чи плакати?

–           От тобі й лабіринт словесний! – пробурмотіла сама до себе Софійка. – Що попалась, то попалась!

–           Що? – не розчув Кулаківський.

–           Ну, я кажу, що лабіринт...

І тут Софійку напоумило скористатися фразочкою, котру задля сміху колись завчила з якоїсь мудрої книжки: – Я кажу, що «консенсус, досягнутий діалектичною матеріальною класифікацією загальних мотивацій у парадигматичних зв’язках предикатів вирішує проблему удосконалення формуючих геотрансплан-таційних квазіпуслістатів всіх кінетично корелюючих аспектів»!

...Ух, аж самій ледве духу вистачило! Що казати про бідного Вадима, який од несподіванки не тільки говорити, а й дихати забув!

18. Велике чаювання

Увечері було не до інтернетів: Софійка та її батьки приймали Вірку, Надьку й Любку, а також їхню маму й Сашка, які їх привели. Дівчачих речей було не так і багато, але Сашко припер іще мішок картоплі й відро моркви – щоб «квартирантки» господарів не об'їли. Сашко-Вірко-Надько-Любчина ж мама принесла ще теплих пирогів із ревенем, а Софійчина скоренько поставила чайник.

На столі у вітальні вмить виклалися три купки підручників та зошитів, на полицях – троє люстерок, три гребінці й купа білих бантів, шафи заповнились одягом (серед них Софійка впізнала і свій, віддарований

колись дівчатам), а на дивані й розкладачці прослалися три постелі. Сестри неймовірно тішились із такою чудової зміни обстановки, вони були готові просто вибухнути захопливим вереском, але Сашко немилосердно спиняв їхню радість суворими поглядами. Леле, натуральний тобі сімейний диктатор! Вийди за такого заміж – та й писнути не смій! Ні-і-і, куди йому до найдемократичнішого в світі сім’янина, до лагідного й прекрасного... Господи, про що тільки вона, Софійка, посміла думати?!

–           Софійко! Стели у вітальні святкову скатерку! Мама гукає – ось про що треба думати!

–           Дівчата, ану гайда поможіть мамам! – командує Сашко, і близнючки слухняно біжать до кухні. Вони залишаються вдвох.

–           Софійко, нам треба поговорити...

Зробив відкриття! Хіба ж не сам винен у тому, що балакати їм уже давно нема коли?

–           Ти на мене сердишся? – легенько взяв її за руку.

–           Ти що! Побачать! – висмикнула долоню з його шорстких мозолястих пальців. Узяв моду: тільки що – за руки хапатись!

–           Значить, сердишся... – похнюпився хлоп’як. – Але я хотів тобі сказати... Так, у нас зараз непростий період... Я вліз у ремонти, в тебе також – ті музейні картини, і кінець чверті, й мої дівки на голову...

–           Та чого там, усе гаразд, – в’яло буркнула Софійка й полізла до шухляди по скатерку.

–           Я ж розумію, що не все! Тобі важко... Але повір: це минеться, до червня кінчу з роботами, і ми зможемо...

–           Вірю. Візьми он за той край, будь ласка, – стала розстеляти обрус.

–           Ні, я ж бачу, ти все просто так говориш... Щоб мене заспокоїти... А насправді...

–           Та поможи розстелити, врешті-решт!

Сашко незграбно потягнув кінці й затупцяв коло столу.

–           ...А каналізацію твою, повір, я дуже шаную! – забрала в нього скатерку й розіслала її сама. – І тебе, можна сказати, жалію... Щиро, всім серцем...

–           Жалієш? – Сашка наче шпигонуло. – Хто жаліє, той... Той не любить!

Що? А це що за дорікання?!

–           Увага, чай! – всунулись у двері з тацею Вірка, Надька й Любка. Кожна з них намагалась утримувати якнайбільше почесної ноші, тому піднос із чашками розгойдувало, мов на хвилях.

–           Не треба мене жаліти! – ледь чутно, крізь стиснені зуби видавив Сашко.

–           Сюди ставмо! – вовтузились біля столика сестри.

–           А я кажу – сюди! – Надька.

–           Мені першій дали тацю! – Любка.

–           А я чашки брала! – Вірка.

Гур-р-р-р!.. Дзень!.. Тарах!

Засмикана таця повалилась на підлогу, хлюпнувши навсібіч гейзером чаю і цукровим салютом.

–           Новий сервіз! – тільки й встигла видихнути Софійка.

Але білі фаянсові черепочки (навіть цукорниця не вціліла!) вже вигойдувались на паркеті.

Зависла ніякова тиша.

–           Ви... ви... – не знайшов слова поблідлий Сашко. – Так і знав! Ех!

Він хотів ще щось сказонути, але тільки похитав головою і спішно покрокував до виходу.

–           Ти куди? – вигукнули хором близнючки, Софій-ка й обидві мами, що надбігли на шум.

–           На сьогодні з мене досить! – хряпнув дверима.

–           От упертюх! – розвела руками Фадійчучка. – Як уб’є собі в голову... Ой! А що це тут...

–           Це вона! – пролепетала кожна, дивлячись на двох інших.

–           Ви все поби-и-или? – мати зблідла ще більше, як щойно її син.

–           Не все: кришечка осьо... – підняла неторкану кришечку від цукорниці Вірка.

–           Ми приберемо! – дівчата кинулись до черепків.

Софійчина мама взялась заспокоювати:

–           Нічого страшного, посуд б’ється на...

Гур-гур-гур-гур-гур-р-р-р!... – пролунало в під’їзді.

Всі німо перезирнулись.

Сашко щось підірвав?

Від горя стрибнув зі сходового майданчика відразу на перший поверх?

Кинулись до дверей.

Двері піддались важко, але, відчинивши їх, усі завмерли від іншої несподіванки. Видно, сердитий Сашко зопалу ненароком зачепив притягнутого ним же мішка з картоплею – його лишили перед квартирою в коридорі, щоб тато, як прийде, виніс у підвал... Падаючи, мішок перекинув те відро моркви, яке поруч із ним, – і всі овочі сипонули униз по сходах...

Бачив те Сашко чи не бачив, але не зреагував: головні двері на першому поверсі уже розпачливо гупнули.

–           Ваша картопля розсипалась... – прорипіли натомість двері баби Валіної квартири.

–           І морква! – вималювався за бабиною спиною її новоспечений чоловік.

– Няв! – згідливо терся об хазяйські ноги чорний кіт Фантик.

Вельми тонко підмічено! Ще й ду-уже вчасно!

Чаювання розпочалося довгим і нудним визбируванням картоплі й моркви по сходах, вимочуванням калюж та змітанням цукру з підлоги.

До чаю (звареного заново, але вже у старих чашках) і пиріжків з ревенем таки дійшло, але смакували, вони, звісно, вже не так.

19. ВЕСЕЛА КОМПАНІЯ

Субота. Стільки всього переробити! Навідатися в інтернет, піти (хоч на це ще треба наважитись!) у музей до Хазяйчиного архіву, зрештою – просто сісти й подумати над останніми подіями й зрозуміти свої почуття.

І, звісно ж, було б дивно, якби Софійці ніхто не перебив її планів!

Вихідним настроєм і не пахло. По-перше, мама з татом знову помчали в Половинчик помагати бабусі й дідусеві на городі. А це значить, що малого Ростика лишають на Софійку. Няньку-сусідку бабу Валю й до цього не турбували у вихідні, а коли вийшла заміж, тим паче...

По-друге, тепер на Софійчиній шиї ще три дитини: спасибі Сашкові (ох же, й сердита на його вчорашні витівки! Псих ненормальний!), підкинув мороку!

По-третє, ранній телефон Сніжаниним ніжним голосочком ощасливив: у тітоньки позапланові пацієнти, а в Пустельника невідкладні справи, тому до обіду Софійці доведеться посидіти ще й із небожем Сергійком!

Поки Софійка терміново робила вдих-видих, аби хоч якось дати раду несподіваним проблемам, дівчата побились за те, хто першою братиме Ростика на руки, на плиті задимівся чайник (за метушнею забула налити води!), у двері подзвонила тітонька, яка, мов новорічного гостинця, лишила в коридорі немовлячу корзину з Сергійком і помчала геть.

– Бігом роздягни, він же впуганий знадвору!.. – прокотилося луною з-за дверей.

Ні, це просто несте-е-е-ерпно!

Дівчата вхопились за малого шістьма руками і, поки Софійка драяла чайника, якось там поділили його між собою і помирились.

Коли ж вона зварила Ростикові кашку й повернулася кликати дівоту до чаю, то мало не випустила з рук пляшечки. У вітальні панувала повна ідилія: Віра трясла брязкальцем над маленьким Сергійком, Люба тримала на колінах Ростика, а сповнена власної гідності Надя сиділа посередині й поважно читала «Курочку Рябу».

А коли вона сама востаннє читала братикові казку? Така зайнята!..

–           Дід бив, бив – не розбив! – Надя увійшла в роль. – Баба била, била – не розбила!..

Ростикові, мабуть, подобалось, бо зацікавлено стежив за нянькою.

–           ...А мишка бігла, хвостиком зачепила...

–           Ишка! Більа! – схвильовано повторив братик. Хотів сказати, що мишка бігла!

–           Мій ти розумню-у-у-умнику! – три поцілунки одночасно тицьнулися в його голівку та щічки.

Взагалі-то, братик – її, Софійчин!

–           Хвостиком зачепила, яєчко впало, покоти-и-илось і... розбилось!

–           Пальо! – захоплено повторив Ростик.

Це ж треба, як раптом забалакало!

Сестрички аж заливалися щасливим сміхом від

хлопчикових успіхів.

–           Дивіться, і мій Сергійко сміється! – вказала на меншого Віра.

Взагалі-то і Сергійко не зовсім їхній! Але гаразд уже, сьогодні Софійка добра!

–           И-гіко!..

–           Ой, у Ростика гикавка? – сполохалась Люба. – Це від голоду!

–           Ні, – зметикувала Надька. – Игіко – це Сергійко.

–           А ми Сергійка ще Кавунчиком називаємо! – додала Софійка.

–           Кавунчиком?

–           Це його прізвище – Кавун!

–           Ха-ха-ха! А він геть і трошки схожий на кавунчика! Смачненький і кругленький!

Поки дівчата заглядали до малого, Софійка впевнено вихопила в Люби Ростика. Зараз наїмося каш...

Чи взяла якось незграбно, чи братик сам вивернувся, але якось звалився на диван, а звідти, перекотившись, гепнувся на підлогу...

Аж похолола: не так від тривоги за брата (падав останнім часом постійно), як від сорому за непрофесійність, іще й при свідках. Та й ревиська зараз буде – перетинки потріскають!

Зависла напружена тиша: як учора після падіння сервізу.

Але, поки Ростик дивився на публіку й підбирав тональність, у якій заревіти, всюдисуща Надька промовила:

–           ...А яєчко впало й покотилось!..

–           Кокотився! – повторив малюк. Був трохи збентежений, що йому перебили плакання.

–           Ростик упав і кокотився! – пожартувала Любка.

–           Софійка бігла, кашкою зачепила, а Ростик упав і покотився! – добавила й Вірка.

Всі аж загойдались од чергової порції реготу.

–           Ой, рятуйте, я зараз впаду! – хапалась за живіт Надька.

–           І буде: «Надька впала й кокотилась!» – скоренько віддячилась Софійка.

–           Аби не щось інше! – хихотіла дотепниця Вірка. – Бо Ростик у памперсі, а наша Надя...

Чергова хвиля реготу змусила засміятись уже й Софійку.

Хихотіння вляглося. Кожен займався своїм, як раптом...

–           Стривайте, тут хтось... Хтось наче добирається знизу! – насторожилась Люба.

–           Ану тихо!

Шкряб! Шкря-а-аб!.. Хрусь-хрусь-хрусь... Навіть кицька, яка досі куняла собі в кутку, подалі від людей, підвела свою чорно-білу мордочку, нашорошила вушка. А вона завжди першою відчуває всяку нечисть!

–           Ай! – заверещали сестри.

–           Ага, давайте ще малих мені поперелякуйте! – гарикнула Софія. – Прислухаймось краще, звідки чекати сюрпризів і хто то може бути!

Але під диваном уже залягла стерильна тиша.

–           Може, здалося? – знизала плечима Надя.

Всім одночасно? Утім, щоб не сіяти паніки, Софійка погодилась:

–           Може, й так! Гайда, Надю, дочитуй казку, а Ростив буде слухати і їсти!

–           Надя – казку, Ростик – кашку! – ні, Вірка сьогодні – вершина гумору! Мабуть, у Сашка вдалась!

Усі, крім Чорнобілки, яка пряла вушками й дослухалась, розвеселилися знов.

–           О, дайте мені Сергійка! Бо в мене руки порожні! – закомандувала Надька.

–           Ой, а він... заснув! – кинулась до свого підопічного Вірка.

–           Від радості, що йому нарешті дали спокій! – усміхнулась Софійка, зазирнувши в кошика й укривши дитину ковдрочкою.

Усі знов засміялись: але тихенько, щоб не розбудити малого.

Зрештою, така пристойна компанія – не дуже й погано!

20. ВСЕ ясно

– Спасибі, що доглянула Сергійка – у свій вихідний ще й у таких клопотах!

Це Пустельник прийшов по синочка. Розуміє, що Софійці, крім небожа, довелось бавити ще рідного брата і трьох близнючок.

–           Та, пусте! – Софійка скромно зашарілась і так само скромно промовчала, що до Сергійка сьогодні підійшла тільки раз, коли вкривала його. Вона і з Ростиком мала справу тільки тоді, як його перекинула і як годувала кашкою. Все інше було завдяки її вмілому дистанційному керуванню. Такими чудовими няньками.

–           А це тобі маленька нагорода! Наставляй долоню! – понишпоривши в кишенях, дядько Сергій поклав їй у жменю...

Утім, яка різниця, що саме він поклав! Важливо, як ніжно він торкнувся її руки своєю – ах, такою красивою, такою мужньою... трохи теж шкарубкою... Як у Сашка, але – ку-у-уди тому Сашкові!.. Доторк тривав якусь секунду, але яку секунду!.. За ту секунду Софійка встигла померти, воскреснути і знов зомліти! Від щастя, від блаженства, від – ах!..

Коли розплющила очі, Пустельник уже завантажи-ся кошиком з Кавунятком і рихтувався ступити за поріг:

–           Знайшли ще одну коло замку, – пояснив.

На долоні лежала старовинна монета.

–           Але ж.. – не одразу викресала звук із отерплого рота, – Ви ж... У музей хотіли...

–           Музей музеєм, але щось же й тобі хай буде на згадку! Хто-хто, а ти заслужила: першовідкривач!

–           Д... дякую...

–           Це тобі дякую! Ну все, побігли, може, десь і мамуся наша додому приб’ється!

Згадка про Сніжану вперше неприємно кольнула, однак прохолодна монета (ні, тепла від його руки! Просто-таки гаряча!) повернула до тями.

За дядьком Сергієм давно зачинилися двері, у вітальні Вірка, Надька і Любка активно воювали за Рос-тика, а Софійка, завмерши, дивилася на розпростерту долоню.

Який він!.. А як він... «Ти заслужила»!.. Ні, краще отак: «Хто-хто, а – ти!..» – далі можна нічого й не казати...

– Мобільний! Мобільний дзвонить!

Не зразу второпала, що з вітальні її гукають.

«Сашко» – прочитала на екранчику, і всю аж пересмикнуло від досади. Ну до чого тут зараз Сашко? Та... Та як він сміє дзвонити в такий момент? Та хто він такий для неї?

І взагалі вона ще на нього сердита за ту картоплю! «Хто жаліє, той не лю-у-убить!..» Перепрошувати надумав? А вона не потребує його перепрошувань! Софійка різко відімкнула телефона. Ні, краще зовсім відключить, бо ж не спиниться... От-так. Усе!

Ух, вийти на балкон, прохолонути.

Весна дихнула Софійці в обличчя ароматом квітучого саду й оркестром комашні, птаства та жаб’ячого хору з-під Олексівського болота.

Все ясно. Вона кохає Пустельника. Це так немудро, так з її боку нечесно: закохатися в чужого чоловіка. Гірше – у тітоньчиного! З яким сама її, можна сказати, колись... А якби вона, Софійка, вже тоді була старшечка, ось бодай як нині, то, може, він би... Боже, яка ганьба – такі думки! Дожилася! Та й узагалі, яка, виявляється, вона, Софійка, моральна потвора: то вона кохала Кулаківського, то – так-так, це правда – була

небайдужа до Іваненка, то – бодай не згадувати – щось почувала до Сашка... І це ж вона ще не перелічувала своїх закоханостей із початкових класів і дитсадка!.. Баламут – здається, так називають у бабусиному Половинчику парубків, які клеяться до кількох дівчат одночасно. Але ні, Софійка не баламутка: її кохання щире й глибоке! Може, всі попередні – то була тільки підготовка до цього, справжнього... Бо куди їм усім, навіть разом узятим, до нього, до красеня Сергія!!! Нігтя його не варті! Господи, та про що ж вона думає? Та як вона сміє?! Сніжана до неї – як до рідної, а вона... З іншого боку, чи ж вона має недобрі плани? Та в неї жодної темної думки! Вона просто безнадійно і вічно, таємно від усіх, від нього й від себе самої кохатиме цього прекрасного чоловіка, і це – тільки її право, її любов, її біль!

На долоню з монетою капнула гаряча сльоза. Софійка піднесла Сергіїв дарунок до вуст і поцілувала. Потім, наче власне страждання, стиснула коштовний гостинець у кулаці, втерла сльози й мужньо повернулась до кімнати.

21.ХАЗЯЙЧИНА ТІНЬ

Хоч сьогодні батьки дали закріпаченій Софійці повну свободу. Тільки що з тією свободою робити, коли неділя? Пришвендяла до музею, а там працюють лиш оглядові зали, в архіві ж – вихідний.