Текст книги "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

–           Ти коли за блокнотом підеш до того Квашні?

–           Не Квашні, а Кваші. Знаєш, я б уже з самого ранку хотіла. Мені, чомусь чим далі, тим тривожніше, що передумає він чи перекупить хто... Але це ж треба робити так само вдвох з Радзивілкою, щоб не викликати підозри. А Леська в суботу любить поспати.

–           По-моєму, ви з нею дуже схожі! – пожартував Сашко.

–           Та не без того... Отже, зранку не вийде...

–           Словом, так: повернетесь від нього – маякнеш мені на мобільний. Нам же ще до Калинина йти.

–           Маякну, звісно.

–           Що ж, пора мені, мабуть... – невпевнено підвівся з крісла.

–           Зараз я запакую портрета...

І тут зненацька почулось уже знайоме, хоч і призабуте в клопотах: шкр-р-ряб! Шкр-р-ряб! Хрусь-хрусь-хрусь...

– Чуєш? – прошепотіла, вхопивши Сашка за руку. – Останнім часом так часто... Від баби Валі. Тобі не здається це підозрілим?

Сашко уважно прислухався:

–           Кажеш, часто?

–           Еге. Вечорами! От лиш не завважила, чи в повню почалось, чи не в повню...

–           Кажеш, вечорами? – замислено насупився Фа-дійчук.

–           Ну, коли всі збираються... Що? Ти щось підозрюєш?

–           З боку сусідчиної квартири? Здається, здогадуюсь.

–           Господи, скажи, не муч!

–           Спокійно, Софійко, спокійно! – він мужньо і ніжно стискав її перелякану руку, і від цього ставало навіть затишно і приємно. Щось не пацанське, а сильне, чоловіче, загадкове й привабливе було зараз у ньому, в цьому Сашкові. – Тс-с-с! В такій делікатній справі шуму не треба!

–           А що? Що треба?

–           Завтра побачиш! – лагідно-таємниче шепнув їй на вухо. Ох, аж ніби жаром обсипало... Наче... Наче

поцілував!.. – А зараз... Як там у твоїх казках? Ранок од вечора мудріший? То лягай спатки й нічим не тривож свою мудру прекрасну голівку!

Сашко поправив пасмо, яке впало їй на чоло, Софійка зашарілась і відвернулась, щоб не стрінутись із його сяючими очима. Такий він зараз якийсь... Дорослий... І не мікроб зовсім, не бацила, як Ірка його називала, а – он як витягнувся, підріс! Наче... Наче сам Пустельник! Ні! Все! Спати! Ранок мудріший!

Надто ж якщо цей ранок суботній...

41. Ще ДВА КРОКИ– ЧИ ТРИ?

Операція «Купівля блокнота» пройшла успішно. Принаймні безкровно. Гроші вже були у Кваші, товар – у Софії. Софійка, як і умовились, непомітно ввімкнула диктофончика. Леся, як і умовились, дістала пачку старовинних листівок із краєвидами Виш-нополя: отих, за якими колись визначали Поштову. Прокашлявшись, від хвилювання та задля якості запису, звернулась до Григорія Борисовича:

–           А ми ось що знайшли! Тут і ваш будинок сфотографовано! – простягла дідові листівки.

–           Га? – сказав той для годиться, бо тремтячими руками вже хапнув збірочку, а його очі поїдали її з не меншим запалом, як учора зуби принесену дівчатами булку.

–           Де взяла? – господар явно зацікавився.

– Колись їх видрукувала польська громада. Моя двоюрідна бабця, родом, може, чули, з князів Радзивілів, у революцію виїхала за кордон, прихопила всі цінності. І світлини ці теж. Тепер вони до нас повернулись. Ну, разом з картинами, статуетками, іншими родовими речами...

Все, крім останнього речення, була чистісінька правда. На цьому, щоправда, правда й кінчалась. Далі мало іти те, що, мабуть, називають слідчим експериментом.

–           І є ще вони у вас, ті речі? – на радощах за свою глухоту забув.

–           Є, звісно! Тільки місце забирають, бо квартира тісна, батьки на більшу ніяк не стягнуться... Але викидати шкода!

–           То продайте!

–           Якби ж хто поглянув, порадив. Може, там і щось цінне водиться. Легко сказати: продай. А кому?

–           Мені продай! – горіли дідові очі.

–           Вам? Але ж у вас навіть на хліб...

–           Ну, в мене є знайомі, що куплять! У Києві! Звичайно, як дуже старе, то дешевше...

Ага, ніби Софійка з Лесею такі дурні, що не тямлять: що старіше – то цінніше! Навіть якщо це не модний соцреалізм.

–           А їм довіряти можна, тим вашим знайомим? – засумнівалась товаришка.

–           Сто процентів! Там такі люди, що аж-аж!.. Із самої адміністрації! Еліта!

Софійка вже зібралась детальніше розпитати про адміністарцію та еліту, як у Кваші звідкись із шухляди запищав мобільних. Дідок, якого зараз і дідком важко

було назвати, забувши глухоту й третю ногу, мало не стрибнув до телефона.

Дівчата розцінили це як маленьку передишку і гарячково думали, як ліпше чинити далі.

–           ...Запасти на дно? – Квашин голос привернув їхню увагу нежданною тривожністю. – Як засвітились? Хто ж це злив інформацію? Оттак проколотись?! ...Музейники підставили? ...Сюди приїдуть? ...Телебачення? Та ну!

Софійка з Лесею перезирнулись. Добре, що магнітофончик увімкнуто!

–           Та ні з ким я тут не плутаюсь! Школярі трохи шефствують, хліба принесуть там, води... Мої гроші – це мій клопіт, хочу – на хліб, а хочу – в банк! ...Та без проблем! Ха, тут така конспірація, що вам не снилось! Навіть сусіди не здогадуються! Мене по місту кілька душ знає, і то свої... Ну добре, зрозумів! ...Буде зроблено! ...Як скажете! Слухаюсь! Ну все, до зв’язку!

Григорій Борисович засмутився, навіть на хвилю забув про гостей. Потім стурбовано й трохи роздратовано вказав на двері:

–           Пробачайте, дівчата, в мене тут виникли проблеми... Словом, поки що не ходіть. Десь улітку навідайтесь, добалакаєм про ваші цінності.

–           Щось трапилось? – зіграла співчуття Софійка.

Але з Кваші теж був добрий актор, бо він зненацька

повернувся до звичної ролі:

–           Га?

–           Тоді до побачення! – першою потюпала до виходу Леся.

–           Га? А, ну да! – Григорій Борисович тремтячою рукою намацав палицю і покульгав услід.

Щойно опинились на вулиці, за спинами почули скрегіт замка. Конспірується!

–           Й-й-йес! – заверещали і застрибали, коли від будиночка їх відділяла безпечна відстань.

Почули й записали навіть більше, ніж сподівались! Буде чим звітуватись Пустельникові!

–           Дякую, Лесю! – сердечно сказала, прощаючись на звичному перехресті.

–           Скажи, Софійко, а він на мене хоч трохи, той... Поглядав?

–           Він на обох поглядав! Ока з нас не спускав, щоб його часом не грабонули! А про те, що ми його на мушку взяли, не здогадався!

–           Та я... Я не про Квашу... – Радзивілка соромливо колупнула землю носаком черевичка.

–           А про кого? – не зрозуміла Софійка.

–           Ну, про того... ашника, що Кулаківського...

–           А-а-а! Про Альбабаріна? – ляснула себе по нездогадливому чолі. – Чи на тебе поглядав? Гм... Мабуть же, поглядав! Тобто, поглядав би. Коли б не мусив Кулаківського виховувати!

І, щоб відволікти Лесю від сумних думок «поглядав – не поглядав», розказала пригоду з Вадимовою травкою. По секрету, звісно: тільки як подрузі. Лесю пригода вразила. Захопившись Альбабаріновим подвигом, вона рушила додому щаслива.

Софія печально дивилась їй услід. Здається, це ще одна риса, яка їх поєднує: глибоке, високе й нерозділене кохання.

Тепер бігом до Калинина. Диктофон – ввімкнути. Гроші – віддати. Товар – узяти. Товар, себто портрет, вийшов пречудовий! Точнісінько як оригінал!

Не відрізниш! – Сашко від несподіванки й захвату аж присів на розкладний стільчик.

–           Ображаєш, друже! – вдоволено примружився майстер. – Несіть обережненько, ще не скрізь висохло! Отако беріть: ти з одного боку, вона – з другого!

Ну, й оригінала не забудьте. Мені чужого не треба! До речі, непоганий художник цей автор.

–           Слухайте, але ж і ви – геній! – Софійка промовляла це абсолютно щиро.

–           Що є, то є! Кажуть, майстерності не проп’єш! – з гідністю погодився. – Зате продати можна! – зареготав.

–           І автограф один в один! – згадка про гроші повернула Софійку до «слідчого експерименту». – А власний автограф черкнете?

–           Чого не зробиш для такої красуні! – Калинин розмашисто надписав біля скопійованого ним же Павликового прізвища власне.

–           Це ж ви так і Леонардо да Вінчі можете скопіювати? – ого, двієчник Сашко робить успіхи!

–           Хоч і самого Шишка! – розглагольствував художник, переконаний, що не мають поняття, про кого йдеться.

І тут уже Сашко – чи зіграв наївність, чи ненароком, але потрапив у «яблучко»:

–           Ви маєте на увазі Шишкіна?

–           1 Шишкіна теж! – багатозначно реготнув бородань.

Хтозна, чим обернулась би розмова, якби й до Калинина раптом не задзвонив мобільний.

–           Слухаю!... Ага... Та ви що? І хто ж це проколовся?! ...Музейники? ...Сюди приїдуть? ...Та ну!

Фрази дуже схожі на Квашині. Мабуть, і цього хтось невідомий попереджав про «витік інформації».

– Я-а-а? А я взагалі при чому? Ображаєш, браток, я майстер живопису, а не патякання! ...А доказів де візьмуть? ...Та, добре вже, добре! Як скажете! ...Ну все, до зв'язку!

Оце удача так удача! Але, мабуть, не варто спокушати долю! Мерщій хапати обидва портрети, а ще, як-то кажуть, ноги в руки і – тікати звідси чимдуж!

Що Софійка з Сашком негайно зробили.

42. НЕ В ТІ ДВЕРІ

Добравшись додому, ще довго не могли заспокоїтись. Схвильовано переповіли сьогоднішні здобутки батькам (тепер уже можна), вкотре переслуховували диктофонні записи й зіставляли дві однакові картини. Підробка майстерна, даремно Пустельник нарікав, що копії заслабкі.

Переглядали-гортали й блокнота, але Мокренкові нотатки так і лишались загадкою. Хай, будуть як пам’ятка!

–           Сподіваюсь, ні Кваша, ні Калинин вас ні в чому не запідозрили? – непокоїлась мама.

–           Ми ні про що не проговорились! – запевнив Фадійчук.

–           Що то міліція: оперативно зв’язалася з головними злочинцями і попередила їх! – жартував-дивувався тато.

–           Господи, – вхопилась за голову Софійка. А потім зробила квадратні очі, жестами показала у бік баби-Валіної квартири і зашепотіла-зашипіла: – Ми ж зовсім забули за неї!

–           За кого? – так само пошепки спитали батьки.

–           Баба Валя! – самими губами проказала Софійка. – Ми щойно говорили про все уголос! Ми забули, що вона, – дівчинка знов бурхливо зажестикулювала, – таємна агентка Григорія Борисовича! Чи навіть тих головних, для яких покрали картини!

–           Ти знов за своє? – сердито мама.

–           Не могла щось цікавіше придумати? – несмішкувато гмикнув тато.

–           Під-слуш-ки! – напівшепотіла-напівкричала Софія і вказала під тумбочку, – Звідти! Звідти хтось до нас підсверлюється постійно, певно, там вони і вмонтовані!

–           Ой, я забув! – радісно спохопився Фадійчук. – Я ж обіцяв розв'язати цю проблему! І дещо приніс!

Він побіг до свого напівпорожнього рюкзака і дістав із нього... мишоловку!

Коли німа сцена закінчилась, кожен узявся до свого. Софійка силкувалась прикинути, як мишоловка має зашкодити підсушкам. Мама завищала, вхопила Ростика й вискочила на диван. Тато ж із Сашком узялись відсувати комода.

На його задній стінці зяяла невеличка охайненька дірочка. Така ж сама була і в плінтусі.

–           Книжки! – ще голосніше вереснула мама. – Там же мої підручники й методичні папки!

Розвантажили вміст комода – і щезли всі сумніви:

–           Миша! Тут попрацювала миша!

Ш – Ишка? Біль а! – погодився братик. Видно, цитував «Курочку Рябу». —Кокотилась! – підтвердив Со-фійчині здогади малий.

Цього разу, правда, нічого не покотилось: лиш мама розпачливо діставала одну за одною понадкушувані брошури. Ламіновані тверді палітурки були надгризені більше, а тонкі – майже не торкані.

–           По-перше, тут їх, мабуть, ціле сімейство, – вражався тато. – А по-друге, миші мають сучасний смак!

–           Ох, видно, своїх мишенят вони за моїм Сухомлинським виховували! – аж застогнала мама над знахідками: – «Сто порад учителеві» і «Школу радості» геть перетрубили!

Софійка стояла ні в тих ні в сих. От Сашко! Міг би зразу сказати, а то: «Спокійно, Софійко, спокійно! В такій делікатній справі шуму не треба!» Ще й за руку брав! Стоїть тепер щасливий, наче не мишаче кубло, а леськовичівський скарб відшукав! Теж іще – переможець!    і

Добре, хоч тато пішов на кухню по сало для приманки, тож не встиг іще пожартувати щодо Софійчиної теорії з підслушками. І ще ліпше, що мама за своєю «Школою радості» геть забула про бабу Валю, а тому не свердлила зараз доньки докірливим поглядом, як ото вона вміє! Але ж це ненадовго...

–           Що ж, як наша кицька – декоративна, для краси! – мама таки знайшла, на кого кинути прокурорський погляд. Нещасна Чорнобілка аж зіщулилась від І звинувачень. Для краси!.. Добре, мама хоч визнала її вроду!

–           Звісно, як її щодня рибою годують, буде вона тобі мишами цікавитись! – повернувся з кухні тато, тримаючи пальцями пелюсточку сала.

194

Здається, це якраз той момент, щоб, як і від Кваші чи зі старого парку, – ноги в руки і втект... акуратненько вийти кудись у квітучий духмяний двір.

В лабіринті теж не всі ходи кудись ведуть, є такі, що й у тупик заводять, усяк буває.

4 3 . ХІД КОНЕМ

Зате одразу після невдачі Софійка у своєму лабіринті вирішила зробити хід конем. Як учив її тато, в шахах – це крутий ге-подібний розворот. На дев’яносто градусів, можна сказати.

Вислизаючи з дому, додумалась прихопити заповітного записничка та ручку. І тепер, поки вони всі її зневажили і ганяють за дрібного гризункою, Софійка візьме та й піде собі в архів, а що такого? Тим паче, в суботу архів працює.

Елеонора зустріла її і не привітно, й не сердито. Покірно пішла по папки Вікторії Щербанівської. Видно, Пустельник таки зумів переконати музейницю поважати свою небогу!

Перед пожовклим довгастим конвертом із вензелем «КЩ» Софійчине серце забилося особливо тривожно. Кирило Щербанівський?

«Пишу сего листа, аби виказати в ньому свою останню волю. Виказати, що моє серце не видержує більше насміяння над моїм краєм, над моїм людом і родом. Бо як я остатні роки не поневірявся, як не працював до

повного вичерпання сил, як не клопотав о збереженні Музею для громадянства – все ішло прахом, все як горохом о камінну кріпость. Картину Рембранта навпіл розпиляти, «аби краще можна було оглядати»!.. Музей розграбовано, батька злочинно забитоСофійка відірвалась від читання і вхопилась за голову: вона вже знає, як саме вбито Кирилового батька? На саме Різдво 1920 року, зухвалим пострілом у вікно, як і Симиренка! Може, й убивця той самий?

Після всього знайденого-перечитаного Кирилова історія сприймається вже як історія найрідніших людей? Вдих – видих?.. Що ж, далі?

«.... Матір відлучено від справи її життя і вигнано з мешкання у глухий підвал. Про мене – й казати нічого. Остатньою краплею став арешт Юльця в Харкові: адже поїхав до столиці, аби замолвити за мене слово, аби мене реабілітувати!..»

Юльцьо – ще ж Юліан! Юлій Мокренко! І рік збігається: 1927, коли його й заарештували! На цілих двадцять дев’ять років!.. Оце злочинець: поїхав до столиці за брата заступатись!.. Але чому заарештували в Харкові? А! Він же тоді столицею був!.. Отже, Софій-чина версія слушна: Мокренко – син Щербанівських! Всиновлений чи рідний, але син!

Але що з Кирилом? Здається, зараз вона прочитає про непоправне:

«...Чуюся на силі зробити лиш сей остатній крок: може, хоч моє мертве тіло, виловлене із вод Кам’янки, спроможеться зупинити жахіття? Може, хоч такий мій протест буде почуто?

Листа сего множу в кількох примірниках і розсилаю повсюдно: на Музей, на місцеву газету, на всі мистецькі часописи, в Харків і до Київа. Окремо писатиму ще

тілько мамі, бо тілько перед нею за сей фатальний крок і чуюся винним. Але про неї мусять подбати ще двійко дітей. Власної ж семї не маю, тож більш ні перед ким не маю довгів. Прощайте! Кирило Щербанівський».

Далі увагу привернула газетна замітка, точніше чорне слово «Некролог», надруковане великими жирними літерами. «Нашого земляка і друга, відомого маляра Юліяна Мокренка, заарештованого большевиками у Харкови, розстріляно. За те, що той відмовився од секретного співробітництва зі шпигунськими совєцькими органами. Земля тобі пухом, великий побратиме!»...

Це ще як розуміти? Та й узагалі, як могла радянська газета надрукувати про розстріли і назвати свої органи шпигунськими? Що за дивна газета? «Українська нива», уже знаний 1927 рік! Ах, вона видана у Варшаві! Тоді ясно!

І чому ж тоді пишуть, ніби Мокренко... Ой, осьде внизу щось дрібнесенько надписано від руки! Хазяйчиним почерком! «Газета річної давности! Але тільки сегодня її роздобув і приніс мені убитий горем Левко! Отже, неправду казали, що Юльцьо одправлений у Соловєцькі табори?! Отже, даремно Софійка оббивала московські пороги і добивалась вісточки за него?! Добивалась, заки і її саму не запроторили на Луб’янку!.. Юльця убито? Серце не годне сприймати се як правду, а розум одмовляється вірити! Бідна Софі! Як сповістити їй цю жахливу новину? Спершу мій Олександер, тоді Кирило, тепер Юльцьо... Господи, дай сили знести все, що падає на мою сиву голову! Дай сили, бо мусю ще держатись, мусю ще помогти Левкові, а головно – вирвати з катівських лабет свою любу Софію!»

Бр-р-р! Софійка вже геть заплуталась у цих смертях та іменах. Що за страшний час: людські долі ламати, як сірники! А кожна – це цілий світ!

Утім, дещо і виясняється. Виходить, Софія Щербанівська, рятуючи брата, сама потрапила під арешт? їхала до Москви, опинилась в якійсь Луб’янці... Зрештою, то вже не так важливо. А от що сталося з нею далі?

І де ж Юліанова дружина: та, про яку Григорій Борисович казав, що пропала безвісти? І хто такий Левко?

Хоч Софійка знайшла зовсім не те, що шукала, хоч хід «конем» повів аж надто убік, але її не покидало відчуття, що вже ось-ось!..

44.          ХІД УЛІ

Коли під вечір повернулась додому, виявила, що не лише вона, Софійка, зробила сьогодні хід конем. По-перше, це зробив Пустельник: поки дівчинка була в архівах, він умудрився забігти до Щербанів додому і забрати диктофона й картини. Кажуть, дуже дякував Сашкові й Софійці, але як шкода, що не особисто!

По-друге, хід конем зробила і... Ві-ку-ку. Покинувши домашнє хазяйство і родину, вона знанецька, без жодного попередження, приїхала до Вишнополя.

– О, ба’, і в тебе з Павликом не все гаразд? – метка гостя за секунду помітила відсутність портрета на стіні.

Утім, поки Софійка намагалась щось вигадати, леськівчанка вже викладала причину відвідин. Вранці Віта отримала такого листа, такого листа, що не виплакатись подрузі просто не можна!

...Вони вже послались на одному ліжку в Софічиній кімнаті (решта спальних місць зайняті Сашковими сестрами), дивилися на зірки, що проглядали крізь кучеряве гілля у відчиненому вікні й розмовляли про життя.

Час від часу Ві-ку-куся укотре діставала й перечитувала Павликове послання.

«Дорога Віто! – писалось у ньому. – Питаєш, чому я довго не озиваюсь. А мовчу я тому, що з кожним разом писати все важче. Бо ти постійно наголошуєш, що ми з тобою – пара, що повинні бути вірними одне одному все життя і не дивитися, як ти пишеш, наліво»...

Софійці мимоволі пригадались Хазяйчині слова: «Лиш хай Пустельник весь час рухається вправо, ти ж – тримайся все лівого та лівого». Йшлося, звісно, про те, що Пустельникові слід іти дорогою правосуддя, а їй, Софійці... А їй – іти за покликом серця!

–           «Ти пишеш, що маємо жити разом і померти в один день, – укотре читає далі гостя, – Але я ще не хочу ні з ким жити і, тим більше, помирати – ні в один день, ні в різні!..»

–           От нащо ти йому про це товмачила? Вже чого не чекала від тебе, того не чекала! – теж укотре обурюється Софійка. Вона добре пам’ятає, що колись, у таборі, Павлик був не байдужий до неї самої. І тоді вона, щоб не «прив’язувати» хлопця і не образити відмовою, завела так зване потрійне листування: через Ві-ку-ку. Павлик хоч і охолов до Софійки, але, мабуть, не надто прикипів до Віти. Це те саме, якби Сашко Фадійчук зараз починав вимагати в Софійки вірності й качати права!

–           Та я що? Я ж нічо’... – уперше плутається в словах Віку-куся, – Мо’, я хотіла, щоб у нас, як ото в романтичних істо’!..

–           От і вийшло, що перелякала хлопця! – Софійка вихопила в подруги аркуша й продовжила читати: «Але ж я ще ніколи ні з ким усерйоз не зустрічався, тому не хочу себе прив’язувати, я вільний художник!»

–           Прив’язуватись він не хо’! – сьорбала носом Віта, – Я що, мов козу, його припинала? Я просто його любила і мріяла, щоб на двох одне коха’, одне життя!

–           «Та й тобі, Віто, хіба не хочеться ще побути на свободі? – цитувала далі Софія. – Ти молода і гарна, в тебе ще буде багато залицяльників»...

–           Не, ну, як він сміє, га? – підбила подушку і сіла, зіпершись на неї, Віта. – Хіба ж у мене, крім нього, ще хто є? Це так, наче відшива мене!

–           Не наче, а й справді відшиває, – зітхнула Софія і прочитала останні рядки: «Тому пропоную нам розійтися кожен своєю дорогою. Софійці передавай привіт і попроси від мене пробачення за те, що зірвав наше потрійне листування. Будь щаслива!».

–           Але ж я! Я для нього все! А він мене так зра’! – била кулаками в подушку леськівчанка.

–           У тебе життєвий принцип «менше кажи – більше роби», тому ти часто скорочуєш слова, хай! Але тут ти точно забагато наробила! Пішла в такий наступ! Може, й обручками запаслась?

Віта тільки винувато мовчала. Софійка ж провадила далі: про ненав’язування себе коханій людині, про глибоку вразливість творчої, особливо малярської, душі, про... Аж самій подобалось, як легко й натхненно лилась її мова. Сашко мав рацію, коли казав про її балотування в депутати! Отак мудро і сміло вирішувати будь-які сердечні питання – о, тут Софійка майже експерт! Гаразд, що Віта приїхала за порадою саме до неї: почує перелік усіх своїх прорахунків!

Софійчине ораторствування перебилося хлипанням.

Повернула голову й ахнула: Віта лежала уткнута носом в подушку і тяжко плакала.

–           Віку-кусенько, ти чого, рідненька? – вхопила по-другу за плечі.

–           Знаєш, я просто нікому не тре’! – обливала сльозами подушку Віта.

–           Та не може цього буЧ – щиро здивувалась Софійка, мимоволі перехопивши Вітину мову. —Ти ж така... Така хороша, мила, кучерява!

–           Мене ніхто не лю’!.. Я думала, хоч Па’!..

–           ...І щічки такі рум’яні!

–           Ніхто, ніхто, ніхто!.. Іду селом – ніхто й не гля’!

–           Що ти кажеш! – розгублено гладила Вітині кучері.

–           І я ніколи не вийду за’!

І тут Софійка здалась. Адже, коли по правді, її теж ніхто не любив (крім Сашка). Вона теж нікому не потрібна і теж не ніколи не одружиться! І не лише через нещасне кохання, але й тому, що її теж ніхто ніколи не покличе заміж (хіба що Сашко)!..

Гіркі довго стримувані сльози прорвали нарешті всі загати й хлинули на подушку, що біля Вітаної!..

Тепер здивувалась Віта, тепер уже вона гладила Со-фійчині коси, а Софійка й сама не помітила, як вилила подрузі всі накопичені страждання. На Павлика Віті ще є надія, але на того, за ким сохне Софія!.. Пустельник ніколи-ніколи-ніколи не буде з нею! І Віта ще

полюбить іншого, але її, Софіїне, кохання – вона серцем чує – навіки!

–           Дя’ Сергій, звичайно, людина достойна! – погоджувалась Віку-ку, – І дуже краси’... Але... Навіть якби він був нежона’, між вами стояла б прірва літ!

–           Всього яких сімнадцять років різниці! – Софія в розпачі лупила кулаком багатостраждальну подушку. – Так, він трохи старуватий, так, ми померли б не в один день, а він сімнадцятьма роками раніше, але, гадаєш, для справжнього кохання це перепона?

Віку-ку теж не думала, що це перепона.

– Я десь читала, що рік життя з коханим цінніший, ніж хай і сто років, але з нелюбом!

Віта згідливо зітхнула.

О, Софійка все життя буде самотньою, але, як читала в книжці, боятися треба не нещасного кохання, а відсутності кохання! Віта і з цим погодилась.

«Тримайся все лівого та лівого», – чи ж не про здатність віддаватись на поталу серцю казала всевидюща бабуся?

Зараз подруги теж віддались на поталу серцю і не ховали страждань. Боже, такі молоді й такі нещасні!

Сльози несли полегшення. Невдовзі, уколисані віттям та зорями у вікні, запухлі від сліз, але вже усміхнені, дружно поснули.

45.          вікторівка

Сашко припхався мало не вдосвіта: тільки дев’ята! Навіть звична вставати рано трудівниця Ві-ку-ку ще не прокинулася після нічних розмов.

То ідем чи ні? Автобус через півгодини!

Двома словами Віту ввели в курс діла, і юна дослідниця вмить приєдналась до пошуковців. Зібрали Вірку, Надьку й Любку і побігли на вокзал.

Сашкова мама на радощах не знала, куди дітей посадити. Вірка, Надя й Любка просто щасливі. Хазяйка, баба Ксеня – та, що її оце ж і доглядала мама, дибаючи по хаті туди-сюди з двома палицями, вмудрилась зробити так, що через десять хвилин стіл аж вгинався. Софія марно пробувала визначити, справді баба хворіє чи вдає. Зрештою, мабуть, справді, бо, по-перше, не всі ж такі, як дід Кваша, по-друге, не всіх же підозрювати, як бабу Валю!

А по-третє, її зараз найбільше цікавила Вікторівка. Часу не так уже й багато, сьогодні ж на Вишнопіль вертатись!

–           Була там колись пані, Вікторія і звалась, атож! І палац колись був! Теперки там психлікарня, усередину не пускают! Але ви Праксю Яковенко спитайте, вона в нашому селі десять год замужом була, то я її трохи й знаю! Пракся вже хоч і ходе на чотирьох, такечки, як оце я, але, кажут, ще при пам’яті. ЇЇ баба в панів служила, то, може, що й розкаже!

–           А ви самі теж, мо що знаєте? – доскіпувалась Віта.

–           Де там! Я ж, як і оно мама Сашкова, – сама вишнопільська, то геть про Матвіївну мало що знаю, не те що про гинші села! Тако сошейкою, сошейкою – прамо у Вікторівну й попадете! – проводжаючи, викульгала аж за хвіртку баба Ксеня.

«Сошейка», мабуть, була колись обсаджена деревами: подекуди в хащах на обочинах дороги Софія, Сашко і Віта натрапляли очима на широченні пеньки на однаковій відстані один від одного. Нині дерев не було, але Софійка так пройнялась минувшиною, що уявляла, як панна в кареті милується краєвидами, повертаючись до маєтку.

На підході до села по обидва боки шляху похмуро стирчали руїни колгоспних ферм, і романтика щезла. Руйнування чи то панських палаців, чи вже надбання радянських часів – це таки нищення!

Але коли вступили в село, ностальгійний настрій повернувся.

–           Дивіться, оно скульптура! – вгледіла попереду якусь архітектурну форму.

Якийсь ніби велетенський молоток і надщерблений півмісяць, оригінально!

–           Серп і молот! – здивувалась Віта, наче знайомого стріла.

–           Ти про що? – Сашко й Софійка.

–           І в на’ колгоспі колись була! Символ СРСР! Прадід мій ще й постражда’ через неї!

–           Через неї?

–           Десь повторив сільську примовку «Серп і молот – смерть і голод». Хтось доніс куди тре’, і прадіда забра’ на десять років як ворога наро’!

Ось вам іще одна жертва режиму!

–           Ви, діти, вже, мабуть, серпа й не бачили! – під-прягся до розмови чоловік, що поряд волік порожню тачку. Нахилився до неї, відгорнув мішка і дістав мі-сяцеподібне знаряддя: – Ось він, годувальник! І досі служить!

–           Чо' б то ми не зна’?! – пхикнула Ві-ку-ку.

І Софійка знала, просто бетонна скульптура так облущилась, що й не пізнаєш одразу!

–           Серп і молот, власне, означають таку собі єдність селян і робітників, – пристроївся у ході до наших пошуковців перехожий. – Шкода тільки, що далі закликів діло не йшло! А там, де зараз це одоробло, до революції церква була. Кожен, хто в'їжджав у село, найперше її бачив!

Господи, ще одна жертва! Та якби ж одна! У Симиренківській садибі і в Половинчику на місці церков будинки культури споруджено, у Вишнополі – обсаджений ялинками пам’ятник цьому, як його... Забула прізвище, лиш знає, що комусь із головних організаторів червоного терору... Під церкву тепер мусили переробити барак біля маслозаводу... А тут – ці серп і молот...

–           Але де ж скульптури і парк Щербанівських? – повернув до справи Фадійчук.

–           Від парку ще де-не-де полишались дерева, – пояснив чоловік. – Хоч найцінніші, найрідкісніші браконьєри повирізали і досі вирізують. О, дивіться!

Вони саме минали широченний ялиновий пень.

–           І там ще буде, і там, зараз пройдем – покажу... А від скульптур нічого вже не знайдете. їм повідбивали руки-ноги ще у двадцяті роки минулого століття. Така політика була: все панське – геть! То молодь, яка проголосила себе новим пролетарським поколінням, залюбки трощила статуї італійських майстрів та іші безцінні речі.

–           Невже так допекло усе панське? – не вірила Софійка.

–           Та ні, наші пани якраз, кажуть, дуже добрі були! Це в Матвіївці самодур – людей на собак міняв, і бив, і знущався! А нас Бог милував! Навпаки: попередній пан, Левко – батько Олександра Щербанівського —

дуже багато сил доклав, щоб кріпосництво ліквідувати! Та тут, на цьому хутірці, за нього й кріпаки жили по-людському! Коли в революцію повсюди створювались комітети незаможників, у нас туди нікому було йти!

Софійка завмирає. То незаможники – це... їй аж соромно! Бо, натрапляючи на слово у радянських книжках, розуміла те як незаможники, незаміжні тобто. Тому й найнудніша історія набувала сенсу: хтось незаміжній, отже, є надія на весілля, і далі йтиметься про кохання. Добре, хоч ні з ким не ділилася тим розумінням!

–           Були всі заможні, усі багаті!

–           А нащо ж нищили? – запитала Софійка.

–           Такі наші люди! В інших селах нищать – то ми й собі... Тільки й того, що в Матвіївці каменя на камені не лишили, а наші в палаці лиш вікна повибивали та підпалили! Людська натура – темна штука...

–           Ви гово’, наче вчитель! – мовила Віта.

–           Так і є, тобто було. У матвіївській школі працював, тепер на пенсії. Та й зі школи майже нічого не лишилось: середня перетворилась на восьмирічну, та й у тій по п’ять душ у класі... А оце вже почався паркан колишнього маєтку. Тепер там закритий заклад: районна психіатрична лікарня. Туди, звичайно, нікого не пускають.

–           То ми палацу й не побачим? – Софійка готова була долати паркан і без дозволу.

–           Ходім сюдою, через Левкову греблю...

–           Левкова – це на честь Щербанівського? – стрепенулась Софійка.

–           Гм... Може, й так! Отам із одного місця трохи видно...

Попетляли вузенькою стежечкою в споришах, перейшли кладочку над ставочком і вийшли до місця, де кущі відступали і очам відкривалося більше простору.

–           А он і корпуси! – вказав чоловік на великі, але нічим не примітні приміщення-близнюки. – Один, другий і третій... Всі перероблені з панських!