Текст книги "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

По-п’яте... Попросивши в музейників опис ікони, Софійка прочитала дивовижну річ: її було передано музеєві у 1960 роках, тобто вже через два десятки літ після смерті пані Вікторії... Ні, важливо інше: передано з Половинчика! Після остаточного перетворення їхньої церкви на клуб. Передано, як пише акт, в незадовільному стані. В такому незадовільному, що коли 1992 року музейні ікони дозволено було повернути церквам, жоден піп не захотів її і в руки брати. Саме тоді «поясне зображення Ісуса» було запаковано вуже згадану газету «Культура й життя», в якій і долежало до нинішніх подій.

Ні, ще важливіше: та ікона, за переказами, ще від якогось козака Вишні! А Вишня – то давнє прізвище

Софійчиної маминої родини, яке в життєвих периттетіях помилково перетворилось на прізвище Ягода!

Отже, ікона – трохи й Софійчина? Недарма ж у сні Хазяйка сказала: оберіг роду! Правда, вона сказала, нашого з тобою роду... Бо, звісно, музей – це її най-рідніше, можна сказати, і дім, і родина!

По-шосте, відкаплунено, себто відімкнено ще один запис у блокнотику!

Ой, передихнути, щоб про все по порядку!.. «Кувирх» – дах, «кувізо» – залізо, «ліхторити» – числити, відрахувати... Двадцять п'яту балку на даху, під залізом! Господи, дай сил усвідомити й переварити! Невже на горищі Мокренкового дому ще уціліла схованка? Кваша перешукав-перекопав землю й підлогу, перестукав стіни, а тут... Невже хоч тут Юліанові вдалось його обвести круг пальця? І що? Що там може бути? Ет, що б не було, то буде велика й коштовна пам'ятка!

А от як потрапити на горище? Григорій Борисович тепер навряд чи довіриться двом школяркам!

По-сьоме... А по-сьоме Софійці перервав раптовий Сашків дзвінок:

–           Софійко! Бігом! Бігом до мене, благаю!

Бігла, аж засапалась.

–           Сюди! – Фадійчук з таємничим виглядом закликав дівчинку до будинку. – Глянь, що я відкопав!

Софійка насамперед ахнула від того, як змінилась кімната. Чисті рівні білі стіни (з її портретом у рамці) і стеля, нове світле вікно!.. Якось аж просторіше стало!

І труб ніяких не видно – хіба Сашко досі не зробив опалення?

–           Та зробив я, зробив майже до кінця! І опалення, й воду! Просто труби приховані! Ти на це ось поглянь!

Він відгорнув ширму і показав на чималенький скляний бутель: такі, як ото в Половиннику бачила в бабусиній коморі, тільки горлечко ширше. Те горлечко було заткнуте якимось корком чи то шматтям, а всередині крізь стінки прозирали... Папери, світлини і тонкі порцелянові черепки! Не прості собі черепки: всуціль розписані уже знайомим дрібнюсіньким рослинним орнаментом!

–           Уяви собі: наткнувся, коли вкопував лавочку на нове місце! Вирішив поставити її в кінці стежки, під жасмином, де ми часто сиділи! Як лопата стукнула об щось, то спочатку подумав, що на скарб натрапив! Ото, думаю, чи ще вдасться знайти леськовичівський, а тут – уже! Знаєш, яка ще думка першою прийшла? Що його подарую тобі, і ти зробиш з ним, що схочеш, і купиш собі за нього вимріяного комп’ютера! Тоді зрозумів, що не скарб, але якщо сховане, то має бути щось цікавеньке! Все одно, гадаю собі, це все буде присвячено моїй Софійці! От і покликав тебе, щоб тільки разом відкрити!

Софійка марно пошукала поглядом, де б це сісти. Коли трошки оговталась, запропонувала:

–           Спокійно, Сашку, спокійно! Понесімо його до мене додому і розкоркуємо при батьках! Чогось мені так... Якось при них буде затишніше!

–           Як скажеш, моя Русалонько! – сяяв хлоп’як.

Ще за якийсь час вони вже сиділи у вітальні, оточені Софійчиними татом і мамою з Ростиком на руках (Вірка, Надька й Любка позавчора виїхали на літо в Матвіївну – навчання в першокласників уже завершилось).

Бутель відкоркували, для чого татові з Сашком довелось добряче поморочитись. Витягли й порозкладали

на столі черепочки і фотографії. Деякі з грубших світлин були безбожно розполовинені: видно, щоб пролізли в горлечко.

В руці Софійка тримала конверта, на якому замість адреси була тільки дата: 1958 рік. Нарешті зважились розрізати краєчок конверта і витягти довгого пожовклого листа, списаного фіолетовим чорнилом.

Стала читати.

5 6. ЧУДНА.ЗАПИСКА

«Хай пробачать мені мої діти і внуки, але я робила все, як того вимагала від мене рідна більшовицька влада.

Коли чоловік мій несподівано виявився ворогом народу (всевидяще око комуністичної партії має знати, що я про його підступні антирадянські наміри не відала ні сном ні духом), за що 1937 року був справедливо розстріляний, я втікала з досі, здавалось, рідного, а тепер цілком і повністю ворожого мені кубла. Тікала світ за очі.

Так, я лишила помирати самотню стару свекруху, але – цьому свідок наша недремна партія – зреклася її тільки через те, що вона була злісним антирадянським елементом і матір’ю ворога народу.

Так, у воєнних перипетіях я трохи перемінила прізвище. Трапляється ж: вогонь відпалив кінець слова! Таким воно й пішло в усіх поновлених документах.

Але, бачить Бог і Сталін, робила це ніяк не для обману всемогутнього КДБ, а щоб позбутися ворожого прізвища і передоручити свого єдиного сина, ще не зіпсованого батьківським впливом (на час батькового арешту мав усього п’ять років) духовній опіці найгуманнішої у світі більшовицької партії.

Так, я змінила синові й по батькові. Тут уже навпаки: довелось трохи букв доростити до чоловікового короткого імені. Щоб жодна ворожа тінь уже не падала на мою ні в чому не винну дитину.

Коли в полум’ї війни я втратила житло, голод і холод змусили нас із сином вернутися в цю хату, але, чесне комсомольське слово, не заради свекрухи, що якраз напередодні померла. Поховали її сусіди (добре, що це вже були нові люди й не знали мене), третя могила від південно-східного кутка Міщанського цвинтаря. Клянусь місцевим партійним осередком, я не відвідувала тієї буржуйської могили. Тільки одної ночі з вірною товаришкою перекотила туди каменя й набила на ньому залізну табличку з іменем. Сина туди ні разу не водила.

Скориставшись воєнним безладом, ми вселились у її порожню квартиру не як спадкоємці, а як бездомні біженці. Тоді так робили всі. Життя і страждання так змінили мій вигляд, що, на щастя, мене не впізнавали навіть колишні однокласники. Всі сусіди, повторюю, на той час були нові й мене тим паче не знали.

Квартира була дуже пограбована, всі меблі попалені. В свекрусиному тайнику в стіні (1937 року тайник був знайдений і ліквідований органами безпеки, але хитра бабище його поновила) зосталось лиш трохи її паперів. Листи й щоденники я, прости, Господи, попалила: як панські витребеньки й буржуазно-націоналістичні

документи. А ці фотографії вирішила зберегти, бо є на них, ну, дуже вже ж гарні панночки і дітки. Твердіше порозрізала, бо не скручувалось і не влазило в горлечко бутля, але старалась різати між обличчями. При цьому офіційно заявляю: більшість із зображених там особин мені абсолютно не знайомі.

Правда, якось раз приходив. Отой, що справа біля Русалки. Страшно постарів, але впізнала, хоч бачила тільки на фотографіях. Ледве стримала здивування: отже, він не помер, газети брехали! Сказав, що нарешті повернувся, що хоче відсудити назад свій колишній будинок з колонами. Видно, шукав, де переночувати, але я мовчала, а він не наважився проситись. Питав, чи я не родичка, чи нічого не чула за його тещу й дружину. Я сказала: ні, ні і ще раз ні! Якраз вийшов мій син, я закричала, щоб скоро тікав назад. Гість дуже пильно глянув на хлопця, бабину копію. Але, здається, не вспів роздивитись. Чи вспів? Малярське око видюще... Та більш нічого не питав і скоро пішов геть... Я гукнула вслід, чи не дати йому хоч якої хлібини, але відмовився. Будинок таки відсудив і живе в ньому досі. Навіть наймита держить: не щезли буржуйські замашки! Сюди більше не потикається.

Осколки свекрушиної чашки, хоч вона і була міщанським пережитком, я все-таки зібрала по кімнаті і теж додаю до цієї схованки. Вона ту чашку любила.

Все це вкладаю до бутля, затикаю провареним у воскові, вимоченим у мастилі, обмащеним дьогтем і засмоленим зверху корком.

Закопую його до кращих часів (хоч і благаю Бога, аби продовжив літа пануванню нашої комуністичної партії), може, нащадки колись знайдуть і зможуть мені простити.

Хай живе невмирущий батько Сталін, бо досі не вірю, що він помер!

Амінь».

57. НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ

Перед «помер» стояло, правда, спершу якесь слово. Трохи схоже на «здох», але так густо закреслене, що й про це можна тільки здогадуватись.

Сиділи мовчки. Що за чудернацький лист, що за дика мішанина побожності й партійності? Яка обережність: не названо жодного імені!

Тоді Софійка з Сашком почали потрохи зводити кінці з кінцями. Ясно, що згадана Русалка – це Софія Щербанівська. Правда, знайти її на численних фотографіях вдалося тільки приблизно: ось ця гарнюня панночка нагадує дівчатко з картини! А хто він, «отой, що справа біля Русалки»? Біля панночки стоїть вродливий чоловік у вишиванці й панському піджаку – мабуть, Юліан. Бо те, що далі пишеться в записці, збігається з його долею: «малярське око», 1957 року повернувся у Вишнопіль, відсудив будинок своїх прийомних батьків, завів «наймита» Квашу... Саме про Мокренкову смерть писала газета, знайдена Софійкою в архіві, тож не дивно, що авторка цього листа здивувалась його появі. Очевидно, шукав дружину і тещу... Чому він прийшов саме до цієї жінки, чому так придивлявся до її сина?

Бо він прийшов шукати дружину Й тещу до її, тещиного будиночка! І зупинив погляд на хлопцеві – «бабиній копії» теж не випадково: та, котра для нього доводилась тещею, хлопцеві була рідною бабусею, а самій авторці листа свекрухою!

Цей лист писався невісткою Вікторії Щербанівської! Отією, котру у Софійчиному сні вона просила не лаяти.

А лаяти ж було за що: покинула свекруху помирати в самотності й злиднях, не прихистила після таборів свояка Мокренка, попалила свекрушині папери як «панські витребеньки», повідрубувала всі родові корені синові!..

Правда, погана невістка бодай прикотила каменя на свекрушину могилу... «Третя могила від південно-східного кутка Міщанського цвинтаря»! Це ж можна спробувати знайти!

Утім, Софійчин тато зараз нікого й нічого не слухав. Думав про своє і зненацька заклопотався чимось іншим. Поліз у шухляди, витяг звідти стос листів, серед них вибрав зо два конверти.

– Баба Настя нікому ніколи не писала, – бубонів собі під ніс. – Тільки як служив у армії, надіслала мені кілька листів...

Поки хтось що-небудь встиг уторопати, він розгорнув одного аркушика, поклав поряд із дивною запискою...

Той самий почерк! Навіть роки, навіть старечі пальці, які тримали перо, не приховали схожості кожнісінької літери з буквами із бутля! Той самий стиль: кучеряві речення, багато думок взято в дужки, освіченість – у поєднанні з хворобливою наляканістю...

Отже, авторка записки – татова бабуся Настя, Софійчина прабаба? Ні її, ні її чоловіка Леоніда, Софійка, звісно, не знала й не бачила. їхнього сина, татового тата Андрія теж. Трохи пам'ятає тільки Андрієву дружину Віру – оту, що дозволяла стрибати їй на старому рипучому дивані! Тато у них був пізньою і єдиною дитиною. На час появи Софійки Андрія вже давно не було на світі: народжений перед самим голодомором, був дуже хворобливий і помер, коли ще тато був підлітком.

Народжений тридцять другого року! Отже, 1937-го Андрій мав п'ять літ! «На час батькового арешту було всього п'ять років», – мовиться в записці!

По батькові Андрій був Леонідович... «Так, я змінила синові й по батькові»... «Довелось трохи букв доростити до чоловікового короткого імені...» Чоловік звався Лео? А може... Може, Лев, Левко? Той самий панич Левко, який, зі слів Праксі Яковенчихи, оженився після революції на «якісь такій Горгоні, що хай Бог милує»? Горгона – це і є Софійчина прабаба Настя?

«У воєнних перипетіях я трохи перемінила прізвище. Трапляється ж таке: вогонь відпалив кінець слова!..» Що ж це означає? Від Щербанівської зосталося тільки Щербань?

Настя Щербань – невістка Вікторії Щербанівської? Отже, Софійчин тато – правнук Вікторії Щербанівської? Онук Левка Щербанівського, репресованого й застреленого («справедливо розстріляного»!), як виявляється, 1937 року?! Перейменованого дружиною на Леоніда? Софійка – Хазяйчина праправнучка, внучата небога (небожата внучка?) її дочки Софії-Русалоньки, своячка Юліана Мокренка, спадкоємиця, можна

сказати (хоч і смішно це тепер), села Вікторівни та всіх маєтків Щербанівських?..

Так он чому «тримайся все лівого та лівого»! Лабіринт привів Софійку до кревної сердечної рідні! Так он чому про ікону Хазяйка сказала: «нашого з тобою роду»! Надто ж якщо врахувати, що в Софійці (ну, і в Ростикові теж) поєднались рід Вишні і рід Щербанівських!..

Ох, від цього всього паморочиться голова не менше, ніж від Пустельникових поглядів!..

Ще аргумент: бутель з запискою знайдено якраз на місці будинку, де, по сусідству з Фадійчуками, ще рік тому мешкала Софійчина родина! А Софійчина родина мешкала в квартирі тієї-таки баби Насті! Так он чий, виявляється, був колись той весь колись розділений на десятки квартирок будинок і он де доживала віка Вікторія Щербанівська!

Нарешті – черепки чашки: точно з такої Хазяйка частувала Софійку у її сні! Софійка її склеїть і берегтиме як найдорожчу реліквію! І всі ці фотографії теж!

А мама ще закидала татові нешляхетне походження! Нічого собі нешляхетне!..

–           Тату, але хіба ти ніколи не запитував у баби Насті

про...    (

–           На всі мої запитання вона повторювала одне: «Нічого не знаю, нічого не пам’ятаю». Про діда Льоню, тобто Левка, вона придумала легенду, в яку я легко повірив: загинув на війні та й годі.

–           Але ж фотографії...

–           Ти бачила в нас удома бодай одну? Вона всі поховала! Тобто... закопала в цьому бутлі!

До речі, ще один аргумент на Настіну користь: таки ж хоч щось закопала, передала нащадкам!..

5 8. ХІД Угору

На жаль, Софійка з Лесею, як люди «засвічені», могли спостерігати за цим тільки з-за придорожніх кущів на вулиці Поштовій, чи пак Більшовицькій.

До будиночка з колонами – до тієї його частини, де мешкала жінка з білизною, котру вона, до речі, розвішувала й сьогодні, – підійшли чоловік із худорлявим хлоп’яком. В робочій формі, з ящиком інструментів і складаною драбинкою.

–           Добрий день, це у вас протікає дах? – запитав чоловік.

–           А що таке? – здивувалась жінка.

–           Майстрів викликали?

–           Ви щось переплутали, чоловіче!

–           Тоді вибачайте, значить, якась помилка. Куди ж це, Сашку, нас кликали? – звернувся до Сашка (він же Фадійчук) дядько у формі (він же Софійчин тато).

–           Як хочете, можете заробити і в нас! У нас теж місцями протікає! Відколи викупили в сусіда цей куток, ніяк не зберемось підлатати!

Для годиться повагавшись і порадившись, майстри погодились, і жінка повела їх повз муровану опорну стінку до свого мешкання.

Леся з Софійкою полегшено зітхнули. Тепер діждатись якогось знаку від майстрів про те, що вони вже на горищі!

За хвилин десять у горищному віконці, майже заслоненному деревами, піднятий на якійсь палиці, переможно майнув Сашків блайзер. Знак подано. Він

символізує ще одну дуже важливу річ: горище спільне для всіх квартир! Можна вільно відраховувати потрібну балку!

Далі справа піде поволі. Адже тато з Сашком – люди совісні. Придумуючи хитрість, вони планували чесно поремонтувати покрівлю господарям, які пустять їх досередини. Все-таки як добре, що і Сашко, і дворянин В'ячеслав Щербань уміють робити всяку, навіть найчорнішу роботу!

Спершу, як і належить, обдивляться дірки зсередини, з горища, потім ще доведеться лізти на покрівлю!.. Ну і паралельно, звісно, вони мають зробити дещо для себе!

Власне, Софійка з Лесею давно мусять рушати додому і спокійно ждати повернення робочих. Але яке там може бути спокійно! Вони сидять в кущах й дрижать від хвилювання й цікавості. Боже, хоч би якою есемескою обізвались, повідомили: знайшли щось чи нічого? Утім, це і в татовому, і в Сашновому стилі: тримати інтригу!

Вже обговорено всіх альбабарінів та пустельників, навіть Сашкові кісточки обсмоктано – далі нікуди. Навіть книжки намагались читати у тих кущах!

Уже й тутешні мешканці почали на них підозріло зирити, а майстри все не подавали знаку. Утім, чого ж: із даху на вулиці Поштовій-Більшовицькій тільки те й робили, що гримотіли та стукотіли!..

Аж під вечір, до якого дівчата недосиділи й порозходились, коли виморена чеканням Софійка трохи забула про сьогоднішню операцію, загадкові ремонтники врешті завалилися до квартири!

Софійка мало не здохла від нетерплячки, поки Сашко з татом неспішно переодягались, довго хлюпались

у ванній, три години розповідали, як вони потомились і як мусили робити дах ще двом сусідам, котрі й собі захотіли ремонту!..

–           До речі, нам навіть заплатили! – поклав Сашко на стіл гроші.

–           Якби ми відмовились, нас би не зрозуміли! – виправдовувався тато, захищаючись від здивованих маминих і Софійчиних поглядів.

Що ж, і то правда.

–           Все, годі! – заволала Софійка. – Діставайте вже те, ради чого заварили цю кашу!

–           Кашу? – робить невинні очі тато. – Ні, нам давали не кашу, а картоплю з м’ясом!

–           Ну та-а-ату-у-у-у! – Софійці зовсім не смішно.

–           Ах, Квашу? Ні, Григорія Борисовича сьогодні ми не бачили й не чули!

Нарешті вони з Сашком викладають із робочої сумки зашитий у брезент пакунок.

59.          ШАХ І МАТ'

Знахідка чисто родинна, і вона справедливо має належати не скупердяєві Кваші чи будь-кому з мешканців будинку, а – їм, Щербаням-Щербанівським! Ну, хіба що іноді даватимуть на виставку в галерею!

Двоє змальованих олією полотен без рамок і підрамників. На одному, згідно з підписом на звороті, красується «Бравий козак Олександр Щербанівський. 1919 р.». Напівжартівливий веселий малюнок з усміхненим

З/

вусанем у сонячному брилі. Другий малюнок не менш веселий: «Кумася Вікторія Щербанівська. 1919 р.». У яскравій квітчастій хустці, розкішній вишиванці, теж щиро усміхнена! Що ж, дев’ятнадцятий рік: ще всі живі, сім’я ще разом!.. Софійка ніколи не бачила Хазяйки такою щасливою! З іншого боку, може, це знак? Що сім’я нарешті знову разом? А так тобі, Квашо, а так! Не все тобі дісталось, не все вдалося спродати з її, Софійчиного, спадку!

Були також кілька родинних світлин: здебільшого такі ж, як і в Настіному бутлі, але з підписами! З Русалонькою тоді вгадали: на фото була таки вона, Софія Щербанівська. Як і з самим Мокренком. Цікаво, до речі, що себе на звороті він підписав так: «Юліан Мокренко, по пашпорту і за прийомними родителя-ми – Сирівець, по рідному отцю-бандуристі – Мокрий, а по сердечній синівській спорідненості – Щер-банівський». Ого, який лабіринтик! Отже, Софійка не була надто далека від істини, коли вважала Мокренка сином пані Вікторії! А щодо прийомних батьків... Не інакше, як ідеться про тих самих адвокатів Сирівців, яких згадувала колись екскурсоводка серед свідомої української інтелігентської громади міста! Світ тісний, усе пов’язано, нічого нема випадкового...

Кілька листів із нотами і невеличкий аркушик, на якому Юліан Мокренко описав Левка Щербанівсько-го. «Се дуже делікатний і чулий чоловік. Однолюб у всему: від подружжя до рідного краю. Грубості з його вуст не почуєте ви ніколи жадної. Найтяжчі вирази, які коли-небудь злітали з його вуст, це хіба «квадратовий дурень» та «свинське ідіотство». Пробував колись-то писати поезії, але віршувальник з него не дуже. Більше має хист до гумору та сатири. Робить записі і народних сміховинок».

–           Тат, якщо не рахувати останнього речення, це наче про тебе! – стішилась Софійка.

–           Ну, мав же я в когось удатися! Чого б не в дідуся? – цвів і пахнув щасливий тато.

Він так надихнувся тим, що нарешті й у нього є родичі, негайно ж написав листа в Казахстан за вказаною адресою, відпросився з роботи й поїхав на пошуки в обласний архів!

Уже ввечері першого дня тато радісно звітував Со-фійці, аж розривалась слухавка:

–           Доню, знайшов!

–           Що знайшов, татку?

–           Відомості про нашого пращура! Отого, котрий, ти розказувала, не присягнув Катерині другій!

–           Та-ату! Давай без гумористичних передмов, будь ласка!

–           Той козак – Щербань Самійло!

–           Ти хотів сказати, Щербанівський?

–           Я хотів сказати те, що сказав! Як ти й просила: без передмов! На Щербанівських прапрадід переписався, коли приймав дворянство!

–           Тобто баба Настя...

–           Атож: баба Настя, нехотячи й сама того не знаючи, повернула нам справжнє прізвище!

Оц-це то та-а-ак! А вона, Софійка, ще й сміла на це прізвище нарікати!

–           Утім, тату, що дивувати? Он прадід композитора Петра Чайковського – теж насправді козак Чайка!.. – як добре, що останнім часом довелося багато читати! Правда, якби ще хоч трохи тямити в музиці, яку той Чайковський писав...

– Софійко, я ще хотів, – під кінець розмови тато зненацька посерйознішав, – порадитись... Який би мамі зробити сюрприз?.. А то знаєш, виходить, ніби зараз я вже на перший план вийшов, а вона мовби в затінок відступила...

Ну, мамі трохи затіночок не завадить, надто ж після тих кухонних розмов, про які тато й не відає, але... Але який тато чуйний та делікатний!

–           А вона ж для мене завжди – центр Всесвіту! Просто казати про це забуваю, а треба!

О, тут уже тато забалакав дуже правильно!

–           От уяви: приїду з квітами і на весь світ скажу їй: «Наша люба матуся»!..

–           Щось романтичніше! – аж скривилась дівчинка.

–           От я —дурень квадратовий! Краще «Моя найкраща і найдорожча»!

–           О, це буде діло!

У тата чудово вийде і без її, Софійчиного, керівництва!

–           І якогось вірша прочитав би! – додала все-таки від себе. – Тільки не свого, а... Вона Василя Стуса і Василя Симоненка любить! Каже, що в них любовна лірика, як її... потужна, чоловіча!

–           Ти що, так і каже? Господи, скільки ще в ній таємниць!

–           А в тобі, татусю, виявляється, багато прихованої романтики! Винось її на люди частіше!

–           Згоден, Софійко. Так і буде!

–           Ага, і ще, до речі! – згадала і сама вразилась: – Мама якось говорила, що й Василь Симоненко по мамі Щербань!

–           Невже? Після такого вже гріх не бути романтиком!

А так нам усім і треба, а так!

–           І ще: Симоненкам, точніше Щербанівській гілці його роду, теж було надано за козацькі заслуги дворянство. Але Василь жартував, ніби дід ту дворянську грамоту скурив на цигарки. Що це значить, як думаєш?

–           Що не титули нам головне, а наша людяність.

–           Точно, татусю! Я тебе люблю!

Боже, як добре мати рідну душу, яка розуміє з півслова! Гарно жити на світі!

До речі, в цій радісній катавасії отримав цукерочку і Сашко. Тітонька Сніжана, яку, відколи діло повернуло на перемогу, втаємничили в усі справи, прочувши, що ім’я татового прадіда Олександер Щербанівський, авторитетно заявила:

– А ви знаєте, що імена до імен притягуються? Кажу це як дружина і мати двох Сергіїв! Так що у вашім роду може з’явитися ще якийсь Олександр!

бо.         ЗАВЕРШАЛЬНІ ФеЙЄРВеРКИ

Уже кілька годин Софійка з Сашком бродять цвинтарними бур’янами, розшукуючи третю могилу від південно-східного кутка Міщанського цвинтаря.

Софійка не повторить бабиної помилки! Не зречеться своїх предків, не зречеться й зрадливої Насті! Навіть якби тій не пробачила гріхів пані Вікторія в другому сні, дівчинка її нізащо не осудила б! У м’ясорубці такої страшної епохи – хто був би певен у

власній принциповості? Вона лиш спробує благати й самого пана Бога простити нещасну бабусю!

Тому Софійка знає, чому, попри все, пані Щербанівська у сні сказала: «Дякувати Господу, мене обминула доля князів Острозьких, Галшки Гулевичівни, Раїни Вишневецької, Василя Тарновського й багатьох інших!..» Спадкоємниця князів Острозьких Анна Алоїза Ходкевичева без вагань зруйнувала все, що будували батько і дід! Любий син Галшки Гулевичівни Михайло перекинувся в іншу віру, а ще був гультяєм і марнотратником! Син Раїни Вишневецької Ярема ввійшов у історію як один з найбільших україноненависників! Син Василя Тарновського Васючок виріс пияком і вітрогоном!

А Софійка – ні, вона не така! І тато її не такий! І Ростик буде не такий!

І все-таки де ж та могила? Тільки взуття обросили, кропивою пожалились та реп’яхи торішні визбирали. Все тут змінилось, і місто так понаступало на цвинтар, що знайти що-небудь...

– Ось вона! – гукає Сашко, виринаючи з-за колючого, розквітлого куща акації.

Зашпортуючись, продираючись крізь колючки, Софійка біжить на його поклик.

Під кущем над молодою травичкою ледь-ледь здіймається зарослий мохом камінь. Обдирають мох, під ним – табличка.

–           Вік-то-рія Щер-ба-нів-ська, – читають хором і майже навпомацки, – По-мер-ла 1944...

–           От я й знайшла вас, бабусю! – несподівано для самої себе гладить каменя, обіймає, тулить прив’ялий букет жасмину (з куща біля Сашкової стежки), сльози вперемішку з пелюстками котяться на обідраний мох...

Фадійчук стоїть ні в сих ні в тих, але теж чомусь відвертає затуманений погляд...

Коли вже розчистили могилу від хащів і вилізли на рівне, помітила букет у Сашкових руках.

–           А ти ж чому не поклав?

–           Я... Ходімо ще в одне місце!

Він повів її до незарослої могили в найглибшому кутку цвинтаря. На ній стояв свіжий нефарбований хрест без підпису.

– Якось ти говорила про скелет у шафі, – відповів на її німий запитальний погляд. – Коли ми будували шефові новий магазин, знайшли замурованного в стіну скелета... Виявляється, на тому місці колись радянська тюрма була... Це, як його... НКВД засуджувало там до страти ворогів народу... А цей, мабуть, так чимось не догодив, що його в стіну замурували...

–           Та ж треба дослідити! – зойкнула Софійка. – Це ж батько чийсь! Або син!

–           І ми так казали. А шеф відповів, що за законом тепер там належить провести розкопки й дослідження, а це на багато років заморозить будівництво... Бігав десь, давав якісь хабарі й домовився, що скелета просто поховають без суду і слідства, без розголосу... Нам же строго-настрого наказав мовчати, я насилу це горе в собі носив!..

–           Господи, це ж як тобі важко було! – Софійка погладила по плечі цього теж витонченого і дуже справжнього чоловіка. Тепер вони плакали обоє.

–           А магазин? Так і будуєте? – запитала згодом.

–           Ні! Не зміг він! Комусь чи то продав чи віддав ділянку... А він, – кивнув на могилу, – так тепер і буде тут, безіменний...

–           Зате ми завжди сюди ходитимем! – запевнила. – А ще... Знаєш, я не надто віруюча, бо й батьків до того ніхто не привчав... Але я молитимусь за нього!

І за Щербанівських, і за всіх-всіх стражденних!..

–           Ти завжди вмієш розрадити! – усміхнувся крізь сльози Фадійчук.

Весна відповіла фейєрверком акацієвих пелюсток і вибухом життєствердного пташиного щебету. Вони повертались у місто, і на серці кожного було урочисто, просвітлено й легко. Відтепер усе буде тільки добре!

бі– ВИхЩ З ЛАБІРИНТУ ЧИ НОВИЙ ВХІД’

Сьогодні останній день навчання. І сміх, і сум, і спогади, й надії...

Софійка якраз неподалік Завадчучки, бачить, як до неї підійшли Аська й Лізка:

–           Ходім, десь побухаем на честь закінчення наших мук!

–           Ні! – одрізала Ірка.

–           Та чого ти ламаєшся? – де не взявся Кулаківський. – І годі на мене дутись, я, коли хоч знати, тоді тебе родакам не здав, а, навпаки, душевненько тебе пристроїв у Софчиної тітки!

–           Пристроїв він! Ану відкоти, бо зараз так пристрою, що самого ламатиме!

–           Ми ж нічого такого, з травою зав’язано! – підлещувалась Аська.

– Просто піддамо по сотці, стрес шкільний знімемо! – вторила їй Лізка.

– А то й лиш по п’ятдесяточці мекнемо, не більше! – намагався загладити вину Кулаківський. Він, здасться, ще хотів щось сказати, але помітив удалині Альбабаріна і вмовк. А тоді винувато й потихеньку – бочком-бочком – і зник у найближчому кабінеті.

–           Ірисками сьогодні я пригощаю! – гнула своє Аська.

–           Без мене, літроболи обкурені! І мекайте, і пригощайтесь! Без мене!

Завадчучка так гидливо фиркнула і так зверхньо майнула сшдницею-шароварами, так швидко пішла геть, що в тусовочників очі на лоба полізли.

Та що ашниці – Софійка й сама з несподіванки отетеріла!

А тоді метнулась доганяти Завадчучку. Порівнялась із нею аж біля скверу.

– Слухай, а як ти на те, – почала захекано, – щоб до нас додому сьогодні під вечір? Ми свято невеличке відзначаємо: і закінчення сьомого класу, і одну невеличку перемогу, і – родинне дещо...

–А хто буде? – завагалась Ірка.

– Ну, батьки мої... Сашко, Леська, сусідка баба Валя... Кицька врешті-решт! Мишей уже пастка всіх половила, Чорнобілку знов мамою реабілітовано і прийнято в сімейне коло!

– О, той чеба і та зубрилка? – гмикнула Ірка. – Плюс купа пристарілих сусідів?

Ох, ну, Завадчучка – вона й в Африці Завадчучка! Нащо затіяла з нею цю розмову?

–           Та жартую, жартую! – засміялась та.

–           Ху-у-у! Попереджай хоч! То прийдеш?

–           А... А той патлатий красунчик буде?

Ні, таки ж нестерпна вона, ця екзотична африканська істота!

–           Та знов жартую!

Теж мені дотепниця!..

–           Ну, хіба що жартуєш! Бо... Бо вони зі Сніжаною теж запрошені, але дядько Сергій узявся завершити свою одну дуже гарну картину «Сучасна мадонна», то, може, будуть зайняті!

–           А мені? Мені можна? – пролунало раптом ззаду жартівливо-сором’язливе.

Дмитро? Іваненко? Де він узявся?

–           І тебе, Дмитрику! – (треба маму попередити, що плюс дві душі!).

–           Ні, я серйозно! – опустив очі Іваненко.

–           І я серйозно! Десь на вісімнатнадцяту всіх чекаємо!

–           Тоді до вечора! – просіяв Дмитро й почимчикував алеєю.

–           До вечора! Сервус! – розвернулася й Ірка (мовби їй по дорозі з Дмитром).

Софійка дивилась їм услід. Ні, все одно не шкодує, що її запросила! Навпаки, аж веселіше стало! І святкувати разом буде таки ліпше!

А святкувати є що. Вона здолала цей важкий лабіри...

Дзенькнула мобілка. Есемес, незнайомий номер. «Прекрасних і премудрих вітаю з закінченням навчання! Бажаю цікавого і дуже-дуже класного літа! Козирний Туз».

Це ще що за сюрпризи? Озирнулась: ніде нікого! Виходить, і попередні послання теж стосуються таки її, Софійки? І хто такий той Туз? І звідки взяв її номер? І взагалі!

Але подих свіжого вітерцю, настояного на акацієвому цвіті (і тут ця акація, але ж як пахне!), лагідно огорнув Софійку, здмухнувши усі турботи. Отже, святкувати! Вона здолала цей важкий лабіринт! Нарешті можна вдихнути на повні груди і – радіти, радіти, радіти! А ще – трошки розслабитись, перепочити!