Текст книги "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Споруди нічим не схожі на старовинні: обкладені сучасною плиткою, з сучасними вікнами, перекриті шиферним дахом...

–           Цікаво, хоч щось там зосталось?

–           Колись, як воно пусткою стояло, ми ще малими лазили дивитись. Камін там був. Кахельний, гарний! У мене відтоді десь завалявся шматочок тої кахлі. З літерами «ЛЩ».

–           Левко Щербанівський! – здогадалась Софійка. Вона тільки не могла зрозуміти, чому в учорашніх архівних записах пані Вікторія називала свого свекра просто Левком. Адже якщо той на 1927 рік ще був живий, то мало би вже бути йому тоді... Із дев’яносто! Утім, недаремно ж вона писала: «Мусю ще помогти Левкові». Може, якраз і йшлося про безпомічного старого?

Облазивши з доброзичливим дядьком-балакуном усі закутки колишнього парку, Софійка переконалась, що Хазяйка, прирівнюючи свій парк до парку Тарнов-ських, недурно сказала: «Правда, і доля його така ж». Слідів минулої величі не стало.

–           А зараз на прощання вам щось покажу. – Чоловік вивів дітей на пагорб. – Тільки це, так би мовити, не для преси... Ну, принаймні у Вікторівці про це не прийнято вголос...

г І вказав рукою на зарослу хащами облуплену халу-її7 пу, яка, видно, колись була й не бідна, але зараз стояла цілком занедбана.

–           Чорти там живуть чи що? – мимоволі вирвалось у Ві-ку-ку. Софійка теж те саме подумала!

–           В тій хаті ще років тридцять тому жив чоловік, який... убив Олександра Щербанівського! Якраз на Різдво, у тій частині маєтку, де зараз приймальне відділення психіатрички...

–           Років тридцять тому? – прикинув Сашко. – То він ще пожив після свого злочину... М-м-м, скільки ж це?.. До глибокої старості жив!

–           На свободі і при здоров’ї! – додав чоловік.

–           Я-а-а-ак? Усі про це знали і не покарали? – не розуміла Софійка.

–           Боялись його всю дорогу... Бандит – він і є бандит, чи олігархами найнятий, чи чекістами! Система, діти, була за нього... Він їй послужив, вона йому... Сподівався, мабуть, більшої віддяки від компартії, квартирки якої в місті. Бо навряд чи затишно йому було вікувати, де всі тебе знають і басом дивляться. Але пенсію почесного пенсіонера отримував до останнього дня! Вина і кара – це який суд вирішує...

Помовчали.

–           А до Праксі Яковенко вам отудою. Повернете наліво, а там людей спитаєте!

Бабця сиділа на лавочці у дворі, обривала довгі білі паростки торішньої картоплі та грілась на сонечку. Пам’ять її не підводила, бо вона радо сприйняла гостей і залюбки поринула в спогади:

–           О, панія дуже добра була, і рідня її теж! Колись тут лиш хутірець малий був, ним володів пан Левко.

Потім відписав цей хутірець своєму синові. А вже син Олександер Щербанівський подарував його своїй молодій жінці Вікторії. За Вікторії хутір швидко розрісся в село, найменували його на паніну честь, а саму Вікторію прозивали Хазяйкою. Ой, Олександер так любив її, все до неї серденько та серденько! Але ж і панія страх яка гарна була! Баба мої розказували, що в неї геть такі папірчики червоненькі в шкатулочці лежали: потре ними щічки – і рум’янці має! І радила завше моїй бабі – ну тоді вона ще дівчуком була: «Не хмур лобика, не криви губки: щоб зморщок не було!»

Далі йшов не менш цікавий перелік страв, які пеклись-варились у панії, про корсети і штанці з баєчки, які почали шити в селі за панії. Дівчата слухали, пороззявлявши роти (не дуже сильно, щоб зморшки не з’явились), але Фадійчук не витримав:

–           А картини якісь у неї були?

–           Ой, було їх сила-силенна! В головній кімнаті висіли портрети їхніх діді в-прадідів у тяжких золочених рамах. Усі чистісінько попідписувані, хто кому яка рідня. А в хазяїновім кабінеті на стінах – всякі козацькі грамоти, поскрутювані в дудочки гетьманські листи, козацька й турецька зброя, порохівниці, чубуки... Ну, і пам’ятники всякі! Панія сама їх тримала в порядку-чистоті, вона ніякої роботи не цуралась. А мою бабу, тоді ще дівку, геть понавчала, хто яку картину змалював і що яка скульптура означає! Баба все чистісінько знали, геть і голих статуй не встидались, казали, що то якась там Венерка чи то Цицея!..

– Цирцея! – поспішила виправити Софійка і залилась рум’янцем. Соромно було й від того, що сама Венерн від Цирцеі таки ж не відрізнила б і що сприймала іх на екскурсії в галереї зовсім не як об’єкти мистецтва!

– Ну-ну, вона! І по-польськи мої баба навчились од пані, й по-хранцузькому! Мої мама казали, що баба, поки бачили, часто сідали на ослінчику та й читали якісь хранзузькі романи! Все ото в них двір у квітках, а хата —у хвікусах, у тюлях! Баба й мене пробували вчити, але нам у школі наказали, що теперки ні отчинашу, ні буржуйських витребеньок уже ніхто не визнає! А як почалась репресація, то баба й самі вмовкли. Бо стали на них поглядати як на панську кістку. То ми вже росли як нормальні совєцькі діти, без картин і скульптур!

–           А книжки ті французькі від баби зостались?

–           Усе чистісінько в голодовку поспродували! Навіть золотого хрестика і годинника, які панія на весілля їм подарувала, на пуд жита виміняли!

Софійка згадала реліквію маминого роду: коралове намисто, яке в голод насилу вберегли. Утім, то окрема історія.

–           ...А те, що зосталось, уже ми на розпал пустили.

–           А як її діти звались?

–           Троє було! Двоє навідувались рідко, то баба про них якось і не дуже розказували. Вже й не повню, як звались. А про Левка багато наслухалась! Дуже казали, хороший був панич, найчастіше у Вікторівку наїжджав. І школу будувати помагав, і церкву, і лікарню! А на празники всіх сільських діток любив скликати в маєток на гостину, частував їх там ласощами і роздавав книжечки та інші гостинці!

–           Але ж ви казали, що Левко – це ще попередній власник!

–           Правильно! Той Левко – його дід, а це – молодий панич. Онук, названий на дідову честь!

–           Точно Левко, не Юліан? – сумнівалась Софійка.

За її гіпотезою, діти Щербанівських мали імена Кирило, Софія і Юліан! – А всиновлених у них не було?

–           Не було! А що Левко – це як зараз повню! До людей привітний, а вже що славний, що розумний, в окулярах! Тільки біда, казали баба, що женився потім, після революції вже, на якісь такій Горгоні, що хай Бог милує!

Так-так, неспроста в кінці Софійчиного сну Хазяйка просила пробачити її невістку! Видно, було за що пробачати !

–           А які смаколики пекти понавчала панія сільських молодиць! – повернулась Пракся до своєї улюбленої теми. – І варення всякі, і коклети! А капусту вміла так смачно квасити, що по цей день тільки по її робимо! До весни стоїть, як новенька! Ніде такої не знайдете!

–           От якби покушати, – облизалась Віта.

–           Чого ж ні? Погріб відчиняний. Візьми оно квар-точку біля колонки, спустись та й набери! Якраз нову діжечку почали, бо ми тих діжок багатенько на-квасюєм!

А через дві хвилини Віта кулею вилетіла з льоху. Не кричала, тільки перелякано зіпала ротом. І про зморшки забула!

–           Ти чого? – здивувались і діти, і Пракся.

Віта мовчки показувала на льох, поки нарешті спромоглась на слово:

–           Там... Голова... На діжці... Людська!

Перш ніж щось уторопати, Софійка встигла завважити, яким несусвітнім переляком пересмикнулось Фадійчукове обличчя.

–           Що ти верзеш? – Яковенчиха намагалась дістати свої палиці, зіп’ястись на ноги, аби зазирнути в

погріб. – Відколи дочка винесла звідти мішок бараболі і я її перебираю, ніхто туди не потикався!

– Го... голова! – тремтіла леськівчанка.

Софійка вже придумувала, як чемно і якнайшвидше чкурнути подалі від цього непевного місця, коли Сашко оговтався (чи, може, його переляк лиш примарився?) і дістав мініатюрного кишенькового ліхтарика:

–           Мабуть, ти, Ві-ку-ку, щось наплутала? Піду перевірю!

–           Зажди, може, спершу міліцію? – вчепилась йому за рукав Софія.

–           От перевірю, тоді й міліцію! – уже зовсім рішуче заявив хлоп’як.

–           Яз тобою!

–           Ага! А міліцію в разі чого хто викличе?

Баба вже сперлась на палиці і вслід Сашкові зазирала в чорний хід льоху:

–           Нічо не збагну! Це ж уже, слава Богу, не тридцять третій! Тоді в нашої сусідки в погребі жіночу голову знайшли. І руку. Вияснилось, що сусідка людей вбивала і їла!

Ох, якби не Сашко, Софійки вже тут не було б!

А хлопець поважно виходив східцями назад і ніс на простягнутих руках.... голову! Тільки голова була мармурова, від скульптури! Кам’яні кучері обрамляли бліде жіноче обличчя.

–           Венера? – Софійчиному здивуванню немає меж.

–           А-а-а, то ви про це! – розсміялась баба. – Я собі й не туди, що в льоху на діжці замість Гніту шматок пам’ятника панського! Притаскав син якось додому це добро, то чого має пропадати?

Тепер Софійці було страшно зовсім по-іншому. Де межа людської убогості? Як у тих, що міняють людей

на псів чи виганяють джипами-пістолетами зі свого лісу, так і в тих, що ламають шедеври і накривають ними капусту?

46. ХІД-ПАСТКА

Але зворотний шлях повернув Софійці мрійливий настрій. Навіть з пеньками на узбіччях, дорога, оздоблена зеленими хвилястими полями, така гарна, що йшов би собі та йшов!

–           Підвезти? – догнав і зупинився охайненький старий автомобільчик. Здається, марки «Запорожець», чи запор, як Вадим такі називає.

–           Було б непогано! – за всіх відповів Сашко.

–           Хочете – їдьте, а я маю пройтись, помилуватись і подумати! Дорогу знаю, останній автобус на Вишнопіль пізно увечері. Куди спішити?

–           То сідаєте чи ні? – привітно поцікавився кругловидий водій.

–           Гайда! – кивнула Ві-ку-ку, яка досі не отямилась після пригоди з погребом.

–           Якщо Софійка пішки, то й ми теж! – сказав Фадійчук.

–           Як знаєте! – запорожець поторохтів далі.

Що ж, тим краще. Софійка знов віддалась веселому крокуванню назустріч сонячним краєвидам.

Але сонячними краєвиди були недовго. Зненацька небо над одним полем почорніло. Знявся вітер і темними хмарами заволокло все небо. Крокування довелося зробити ще веселішим: от-от їхню трійцю накриє шалена злива! Софійка вже б і не проти під’їхати, але, як навмисно, ніде жодної машини. Вони тут рідкість: і коли йшли сюди, не бачили їх. Тому й поросла «сошейка» травою між камінцями.

Але за кілька секунд уже було не до трави й не до камінців. Із неба лило як з відра! Сховатись ніде, поблизу жодного дерева!

–           Біжімо! – Сашко похапав Софійку і Віту за руки й потяг уперед.

Зашпортуючись, побігли нерівною кам’яною дорогою. Побудованою, до речі, «за панії». Мало того, що змокли до нитки, то ще й темно-синє небо пронизалось жахливими блискавицями. Услід прокотився оглушливий грім.

Софійка злякалась, що знепритомніє: мов жива, постала пригода, пов’язана з прокляттям роду Кулаків-ських! Сашко теж про неї згадав, ще сильніше стиснув Софійчину руку й прискорив біг.

А блискавки вже лупили зусібіч! їх не заступали навіть темнющі хмари й не перекривала стіна води!

Громи, здавалось, рокотали по всьому світі й над самісінькими головами водночас.

Що робити? Що робити?! Ліда Василівна казала, що дуже небезпечно в грозу бути одиноким об’єктом на просторі! Але куди, куди ж тут діватись?

–           Мобілки! Повимика’ мобілки! – спинилась Віта. – Вони притягують грім!

Сяк-так, біжучи, повідмикали. О, якби це помогло врятуватись від грозового пекла, готові й повикидати їх!

–           Швидше! – Сашко через силу волік за собою Віту й Софію, а вони, зморені й паралізовані страхом, ледве перебирали ногами.

Господи, хоч би на видноколі яка машина! Якби Софійка сіла у той запорожець, не наразила б на небезпеку себе і друзів!

–           Може, заляжем в озимині? – мляво пропонує Ві-ку-ку.

Софійка б і рада вже десь упасти, але Сашко тягне уперед:

–           Щоб поздихати від страху? Чи захворіти? Ні, оно вже село!

–           Боженьку, порятуй, порятуй, порятуй! – повтороювала Софія затерплими вустами.

Село показалося ще не скоро. Аж через сто мільйонів блискавиць і громів! Через мільярди кубометрів крижаної води! Коли вже не вірили, що добіжать...

У хаті Сашкова мама спішно перевдягла їх у сухе, а баба Ксеня заварила гарячого чаю.

Коли переляк став минати, надумала затихати й гроза. Небо проясніло, дощ утихомирився, громи-блискавиці подаленіли...

–           А що? А нічого так пройшлись! – спромоглась пожартувати Софійка.

–           І помилувались, і подумали! – багатозначно додав Сашко. Його мокра чуприна стриміла в різні боки смішним їжачком, і зараз він був дуже милий.

Віта мовчала.

А ще за півгодини Софійка, стоячи у веранді навпроти відчинених дверей, дзвінко оголосила в пропахлий озоном умитий щебетливий сад:

– Увага! Федір Тютчев, переклад Рильського! «Весняна гроза»!

Люблю я час грози весною!..

Коли травневий перший грім!..

Немовби тішачися грою!..

Гуркоче в небі голубім!..

Гі радісно підтримала Ві-ку-ку, яка зовсім отямилась:

...Гримить відлуння голосисто!

От дощик бризнув, пил летить!

Краплин прозорчасте намисто!

На сонці золотом горить!..

Е, таки вони ще не зовсім прайсі яковенчихи, ще чулі їхні серця до високого мистецтва!

Лиш Сашко ніяково мовчав. Поезії в школі не вчив і тепер ну ніяк не міг доєднатись до цього дивовижно підхожого пейзажу-дуету і розтягти прекрасну мить.

47. ХОДИ-ОБМАНКИ?

До школи в понеділок не пішла. У Вишнопіль-бо добрались тільки сьогодні вранці. Ві-ку-кусю ще на

автовокзалі, навантажену матвіївськими пирогами, відразу й посадили на Леськовичі. Потім решту пирогів, Софійку, Вірку, Надьку й Любку Сашко доставив до Софійчиної хати й побіг до шефа на фірму. Після того дівчинка провела на уроки правильних першокласниць-близнючок і не менш правильну вчительку-маму. Сама ж зосталась удома під приводом учорашнього перемерзання під грозою. Заодно посидить з Ростиком: для мами обидві причини дуже поважні.

А ще вона подумає і почитає.

Спочатку Софійка береться за Мокренків блокнот і вкотре намагається щось у ньому збагнути. Що? Що значать оці каракулі? Математичка Оксана Олегівна якось казала, ніби в єгипетських пірамідах навмисне будувались обманні ходи, щоб злодій у них міг заблудитись. А саме поняття лабіринт іде чи не з Єгипту, з описаної Геродотом прогулянки гробницею фараона Аменемхета Третього. Це вже – з розповідей учительки зарубіжної. Отже, чи не є і Мокренкові записи такими собі обманками, які мали б приспати увагу його невтомного наглядача-доглядача? «Делькаренко С.О. Незабатузяні-хіраністан»: от явно ж якісь власні назви, якісь імена! «Шукморити», «закаплонник», «букша», «шалеко», «маньо»... – здуріти можна!

Так нічого й не докумекавши, укладала Ростика спати й собі лягла коло нього. Трошечки, як каже бабуся Ліна, перекимарить («кімарити» – це слово, здається, теж є в блокноті, але подумає над цим уже згодом). Тобто перекуняє і встане зі свіжішою головою...

...Прокинулась, аж коли повернулась мама, в якої у понеділок менше уроків.

– Приманка ціла? – з порогу спішить до мишоловки. Справді, поки що, як сказав би Вад, їхня миша

V не ведеться на сало, або... Або миші просто нема! Ще один обманний хід? Ось тільки: мишин, чи таки баби Валін?

Утім, про всяк випадок порадила мамі замість сала покласти до пастки шматочок підсохлого сиру.

Ще одну обманку принесла їй простісінько додому Леся Радзивіл. Тобто Леся схотіла провідати хвору по-другу, заодно – показати якісь нові книжки й інтернеті роздруківки про їхню справу. А ще принесла їй листа.

– Поки «Русалка» відсиджується, їй на електронну адресу вже пишуть загадкові тритони! – сказала Радзивілка.

Як Софійка ходила до Лесі на інтернет, подруга запропонувала їй заснувати поштову скриньку. Софійка байдуже погодилась: однак удома немає комп’ютера, тож про електронне листування й не мрій. Навмання придумала адресу [email protected], а вже пароль вигадала сама Леся.

– Так от, я розмістила твою адресу в соціальних мережах! – заявила Радзивілка. – Це поширений спосіб сповістити про нову скриньку! І ось, маємо! Не бійся, тексту я не читала!

Леся оддала Софійці роздруківку послання, і чемно відвернулась.

Софійка розгорнула складений учетверо аркуш і пробігла очима:

«Привіт, Русалко! Запав я на тебе, от і скучаю. Обізвись! Чекатиму з нетерпінням! Я тя лафф!»

–           Що це? – Софійка збентежено втупилася в аркушик.

–           Ну, лист же! Тобі! Щось не так?

Звісно ж, не так! Софію знову сплутали з Росавою Підлісняк!

–           Від кого ця писулька?

–           Ну... Поглянь, там десь має бути зворотна адреса! – пояснила Радзивілка.

Софійка пошукала вгорі над рядками й натрапила, крім дати, написане латиницею: Тих Ковугпу). Туз Козирний? Отже, сумніву не лишається! У записці, яку недавно помилково підкинули їй замість Росави, так і значилось: «Кайфую від премудрих і прекрасних. Козирний Туз»! Тепер він гадає, що саме на Росаву натрапив у інтернеті! Господи, коли вже її тінь перестане заступати Софійку?

–           Лесю, ти, будь ласка, більше листів мені не принось! – ледве стримувала сльози образи.

–           Пробач, я ж хотіла як ліпше! – збентежилась подруга. – А що, ну що там?

–           Пусте! Забудьмо і більше ніколи не згадуймо, добре?

–           Як скажеш!

Вди-и-их – ви-и-идих:

–           Ліпше перекажу тобі свої вчорашні пригоди! А ще пориємось у книжках і пошукаємо нових даних про наших Симиренків-Чикаленків!

–           Гаразд!

Весело взялись до розмови. А лист... Подумаєш, ще один обманний хід! І обманним він виявився насамперед для того дурного Козирного Туза, який уже вдруге наступає на ті самі граблі, плутаючи її з Росавою, от!

–           А тепер колись, що там у школі? Як поживає наш Альбабарін?

«Запав я на тебе»!.. «Я тя лафф»! Фі, як примітивно, як добре, що це не до неї! їй, Софійці, писатимуть романтичніше! Освідчуватимуться красиво, грамотно!

–           ...Знаєш, він на мене геть і не глянув! – долинуло сумне Радзивілчине.

Так? На неї, на Софійку, теж ніхто не дивиться! Але нічого, живе ж!

–           Плюнь ти на того Альбабаріна й розітри! Краще зосередимось на навчанні й на книжках!

–           Ти чого це раптом, Софіє? Якось не схоже на тебе... А про навчання я й так завше думаю...

–           От і я буду з тобою! Та й ніс у нього, знаєш... Задовгий!

–           Гм... Тоді слухай про навчання, – здвигнула плечима Леся. – Отже, з біології сьогодні...

Софійка намагалась уважно занотовувати все, що каже подруга. Ну їх, усіх тих безсердечних, неуважних, позбавлених смаку хлопців! А лист? Всюдисуща Росава, коли схоче, його і так прочитає. А ні – то хай валяється навіки на віртуальному смітнику!

48 мудра балачка

– Дивись, що я ще познаходила! – Радзивілка вивалила на Софійчине ліжко гору книжок і паперів. – А ось, глянь: перелік цінностей нашого музею до війни!

Вироби часів Білокрилівської культури, скіфська зброя і прикраси, десятки тисяч срібних, мідних і зо-

лотах монет, старовинна китайська порцеляна, європейські гобелени, скульптури й середньовічні меблі... А ще стародруки, полотна Рембрандта, Ван-Дейка, Фроса, Веніга, Торіналії, Кассака, Лампі, Айвазовского, Рібейра!..

–           І де ж воно все поділось? – не тямилась від здивування Софійка. – Ну, припустимо, за картину Рембранта я знаю із прощального листа Кирила Щербанівського: її розпиляли навпіл, «аби краще можна було оглядати». А решта?

–           Ось тут ось написано. – Радзивілка шупорталась у паперах і дістала якусь роздруківку. – Що все це вивезено у другу світову війну! Німцями! Нібито на початку війни експонати просто завантажили в німецький ешелон. А далі – суцільний морок! Нібито й колекція до Райху не дійшла, і вагончик щез! Зник, розчинився!

–           Може, ці, як їх... Бомби? – Софійка пригадала вчорашнє грозове мінне поле й зіщулилась.

–           Припустимо! Але із такої кількості раритетів бодай щось мало вціліти! Хто і де їх порозтягував? А тут ось, дивись, що пишуть: усе зникле майно, оцінене, до речі, у сім мільйонів радянських карбованців, супроводжував працівник музею.

–           Ясно! Не сумніваюсь, що це був черговий сексот! Тобто секретний співробітник, бо інших на той час у більшовицьких музеях просто не тримали! Чи намагався просто втекти, чи німцям продався?

–           До речі, сам він теж пропав безвісти!

–           Загинув? – засумнівалась Софійка. – Чи десь, може, й понині мільйончики ті проїдає? Бо як розуміти, що картина Айвазовського «Босфор місячної ночі» експонується в галереї сучасної Венеції... А в тому перпеліку зниклих вишнопільських речей, що ти показувала... Ага, ось: саме вона і називається, дивись!

–           Ого, точно! Я й не помітила!

–           Чи не продав її у Венецію саме наш музейний працівничок? – 3 Софійки був би добрий не тільки депутат, а й прокурор!

–           Але як тоді розуміти ось це: «зберігаються у Московському і Петербурзькому музеях»? – запитала Радзівілка про деякі особливо цінні монети з вишнопільського переліку.

–           Недарма Кирило Щербанівський протестував проти розбазарювання колекції! Вже у двадцяті-тридцяті роки почали розкрадати! Потім на другу світову списали! Це ж зручно, правда? І дошукуватись ніхто не стане!

–           А в цій-ось газеті вістка про те, що недавно посол Німеччини урочисто повернув Вишнопільському музеєві роботу фламандського живописця!

–           Господи, світ навиворіт! Нападники-німці – повертають, а свої – крадуть! – Софійка демонстративно впала у крісло.

–           Але певна: жоден із цих переліків не показує всього, що було в музеї за Щербанівських! – стриманіша Леся просто сиділа в йогівській позі серед паперів на килимі. – Годі й уявити, скільки у нього було вкладено!

Софійка мовчала, товаришка міркувала далі:

–           Хоч колись це не було дививижею. Було модно давати на будівництво церков, монастирів. Ну, хай, таким чином кожен рятував насамперед власну душу. Але ж поглянь, скільки набудували Петро Могила чи Іван Мазепа! А Григорій та Василь Тарновські! А Григорій Галаган!..

Це той, що поклав скарби до англійського банку? – Так-так, Софійка щось чула!

–           Скарби поклав Полуботок, а це Галаган, – делікатненько підправила Радзівіла, і Софійка мало не провалилась під своє крісло від сорому. – В Києві досі є споруда колегії, що він збудував на пам’ять про свого сина Павла!

–           А, це той Павлусь, що молодим помер? – тихенько промимрила Софійка.

–           О, це вже воно! До речі, є легенда, що Галаганів рід за Мазепину зраду й перехід до Петра Першого ніс прокляття сім поколінь! Останнім і був нещасний Павло...

–           Легенди я не чула, а про сім поколінь доводилось! – У Софійчиній голові промайнули лякачки з історії роду Кулаківських.

–           Між іншим, чому всі: Галаган, Галаган?! Катерина, його дружина, добра не менше робила!

–           Стовідсотково згодна! Ану їх, усіх, тих Кулаківських, Альбабарінів із Козирними Тузами! І взагалі, може, нам цими поробитися... Феміністками! – в Со-фійці знову озвався великий оратор.

–           Ти маєш на увазі мецентатками? – Нишпорить у книжчині Леся. – О, слухай: Галшка Острозька заповіла величезні кошти на шпиталь та Острозьку академію. Галшка Гулевичівна подарувала землю для майбутньої Києво-Могилянської Академії...

–           Куди я, до речі, маю вступати! – 3 цією Леською не встигаєш розумного слова вставити!

___ Мати гетьмана Мазепи Марія-Магдалина, —

вела далі гостя-відмінниця, – сестри-княгині Юліяна та Анастасія Заславські, сестри Олена й Софія Чарторийські, сестри Софія та Марія Русови, Єлизавета

Скоропадська (в заміжжі Милорадович), Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Леся Українка, Олена Пчілка, Марія Круковська, Альвіна Яконович, Катерина Скар-жинська, Христина Алчевська...

–           Не тільки Христина, – захищала своє айк’ю Со-фійка, мимоволі стаючи адвокатом ще й для чоловіків. – В енциклопедії ціла родина тих Алчевських! Ну і, звісно ж, Чикаленки, Симиренки!

–           І Щербанівські! – уточнила подруга.

–           Прийшли до того, з чого починали! – розсміялась. – Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову... Пропоную поставити крапку й випити чаю! Бо ти вже мене своїм інтелектом, Їй-Богу, заморила!

49 ПОЗАПЛАНОВИЙ ХІД

Софійка провела Радзивілку до старого парку. Погода така травнева і запахуща, що додому не спішилось. А тут бічною алеєю зовсім трохи – і біля тітоньчиного будинку... Чи не відвідати родичів? Побачити б і Пустельника, й дядька Сергія?! Ну, тобто і малого Сергійка, і все кавуняче сімейство? Тим паче, Кавуна Сергія не бачила од самісінької п’ятниці!

Софійка поправила зачіску, намотала бічне пасмо на пальця (поки дійде – якраз матиме легкий невимушений кучерик) і рушила парком.

Пройшла не так і багато, як із-за стрижених кущів укритої пуп’янками таволги почулося здавлене:

–           Софко! Со-о-оф!

Кулаківський?

Скрадаючись, перетнула газон і зазирнула за кущі, на сусідню стежку.

–           Будь другом, вируча-а-ай! – хлопець був сам не свій.

–           Що ста... – і збоку від Кулаківського помітила непорушне тіло, обличчям у траву.

Судячи з манікюру, який був, здається, в іспанському стилі: багато різних лаків, це могла бути Ірка. Хоч попелястого кусано-стриженого волосся у п’ятницю Завадчучка ще не мала. Утім, джинси і футболка її... А, он і знайоме татуювання на плечі!

–           Вона... жива? – ледве промовила.

–           Та живіша за нас обох! Ні-ні, не те, що ти подумала! З наркотою зав’язано ще після нашої останньої розмови! Тут, розумієш, Лізка й Аська поляну накривали. День народження в когось... Короче, маленький фест на природі... Компаха в парку підібралась, тусанулись трохи... І прикинь, ця дурка мало того, що пила, як корова, і назюзюкалась, то ще й до мене вчепилась додому проводитись! Казав же: виклич собі возика, ну, таксі типу! Нє, пройдусь, може, трохи розвіюсь і вихмелюсь, щоб предки не засікли. Тоді бачу – копита відкинула, і мені хоч розбийся коло неї!

–           Тут не таксі, тут швидкої треба! – кинулась діставати мобілку.

–           Ти що? Яка швидка? Щоб завтра на все місто роздзвонили?

–           Тоді батьків! Мають же бути їхні номери в її мобільному!

–           Які батьки-и-и? Старі нічого не знають! А дізнаються – вб’ють!

Невже правду казала мама, що тій дурній Ірці не вистачає любові?

–           А мобільний... —спохопився Кулаківський. —Де ж він?

Марно шелестіли в траві, оглядали стежку й газони: телефона мов лизень злизав.

–           Видно, ще там загубила! І до мене додому зась! Я собі жувачкою зажую, стану перед родаками білий-пухнастий, нащо мені цей баласт?

Джентельмен репаний! Оце халепа так халепа! Утім, колись Данило Міщенко на п’яну голову наробив біди на пів-Вишнополя. Але Ірка? А що, коли з нею що станеться?

Сніжана! Тут, за рогом... І лікар, і без галасу!

Насилу підняли з трави нещасну! Така мала, а така важкуча! Іще й пручається!

–           Е! Е-е-е! – кволо озвалось те, що за документами було Завадчук Іриною.

–           Ще й виступає, блін! – сплюнув у кущі Вадим.

–           Починай ще ти! – розсердилась дівчинка і згадала Радзивілчині слова: – Між іншим, видатного письменника Хемінгуея мама в дитинстві за кожне брудне слово примушувала полоскати рота з милом!

–           Ще й ти зі своїми лекціями!

–           Я можу піти!

–           Ой, мовчу вже, мовчу, сорі!

Одну руку на Вадове плече, другу на Софійчине... Ох, знову сповзла! Ану якщо підтримувати? Вже краще... Отак потроху-потроху доволочуть...

А стидовисько ж яке, Господи! Софійка опускала голову (от би знадобилась перука, яку вдягала колись на розвідку з Кулаківським!), а в тій голові бемкало: «Я і себе, і норму свою знаю...», «Етикет... Не курити

стоячи й на ходу...» А лежати напившись, мордою в газон, за етикетом чи ні?

Вадим у дверях бігом попрощався, здавши усе на Софійку. Ех, якби не педагогіка Хемінгуеєвої мами, Софійка б наговорила йому зараз та-а-акого!..

Пояснила родичам усе як є. Пустельник поміг укласти «потерпілу» на канапу. О, не про таку зустріч із ним Софійка мріяла, сюди рушаючи! Ірка щось знов хотіла сказати, але тільки гикнула, і Софійка від ганьби утекла до тітоньки на кухню.

– Звіробій – щоб все очистити, м’ята – щоб шлунок заспокоїти, – мурмотіла під ніс Сніжана і вже варила якесь зілля. Все-таки чудова у неї тітонька! На відміну від не дуже чудової небоги...

Поки настоювалась трава, Сніжана про всяк випадок винесла з ванної до Ірчиного ліжка стерильно чисте (як і все у лікарчиній квартирі) пластикове відро:

– Подзвони її батькам і скажи, що вона заночує тут! Слухняно знайшла в довіднику й набрала номер Ірчиного домашнього. Новину про те, що після вечірки Іра заночує в однокласниці, там сприйняли спокійно і навіть байдужо.

Потім набрала домашній номер і кількома словами переказала свою пригоду. Мабуть, теж заночує в тітоньки: ану ж уночі доведеться чергувати біля недужої? Мама поахкала-поойкала, але теж зрозуміла. І мама в Софійки чудова!

–           Тітусю, вам помогти? – Ох, уже й так помогла – далі нікуди!

–           Поки що нічого. Мий руки і йди до хлопців. Як потрібно буде, покличу.

Ірка то лежала трупом, то скручувалась клубком, то щось горлала, то вила від болю.

Молода родина з малою дитиною мала затишний вечір!

50. ВеЧІР-Р-РАНОК

–           Бачила? – змовницьки шепнув Пустельник, чукикаючи малюка, щойно Софійка зачинила двері з вітальні в кімнату.

–           Ох, ліпше б не бачити! – було і прикро, і соромно.

–           Я про теленовини!

–           Ой? Невже показували?

–           На двох каналах! Прогриміли на всю Україну, хай йому грець! Але нас тепер уже ніякими дзвінками не залякати!

–           А що, були ще дзвінки?

–           Та... Так, трохи! Забудьмо! Ух, ти моє хороше! – Сергій весело підкинув хлопчика. – Твої картини й диктофонні записи уже долучені до справи як речові докази!

–           Ой, це ж мені старим парком тепер хоч не ходи! Калинич мене зненавидить!

–           Поживемо – побачимо! Думаю, ми це залагодим, і все буде гаразд!

Ні, ну не розумник хіба?

–           О-о-ой! – загорлало з вітальні.

–           Софійка з Сергієм вибігли на поклик.

–           Галімо ж мені як, о-о-ой!

«Галімо», «гальомий»... Десь ще, крім Ірки, чула це слово... Мокренків блокнот?..

–           О-о-о! Як же мені галімо!..

–           Спокійно, Іринко, спокійно! Ану підводься! – Тітонька приклала до Ірчиної голови мокрого рушника і простягнула чашку. —Звіробій все очистить, м’ята шлунок заспокоїть!

Завадчучка спраглими й гучними ковтками поглинула вариво і по-собачому віддано подивилась на Сніжану: