Текст книги "ДО ЕР. Вибране"

Автор книги: Маріанна Кіяновська

Жанр:

Поэзия

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

Назад к карточке книги

«Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує…»

Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує.
Приходиш мовчати – щоб чула мовчання твоє.
Уникнувши смерті, я знову під сонцем існую,
Я знову – існую: повітря мені не стає.
Я – дерево взимку. Кора, шкарубка від морозів…
З весною почнеться епоха дощів-кровотеч…
З надрізів березам викапують – соки чи сльози? —
Чи соки, чи сльози забутих в пришестях предтеч?
Відламана гілка біліє оголеним тілом.
Уникнувши правди, пізнаю себе – і змовчу…
Над ранок обличчя від попелу робиться білим,
Так легко не плакати тут, під Стіною Плачу…

«Не любити – не бути, бо сказано: не убий…»

Не любити – не бути, бо сказано: не убий.
Нам з тобою мій страх на початку буває іншим.
Ти мій ангел наріжний, та спочатку ти камінь мій,
Єрихонський мій зойк – і приречений зойком віршник.
Я належу тобі, як належить росі земля.
Як дитя не належить ні матері, ані Богу.
Те, що маю в собі, те, без чого не буду я,
Настає, ніби смерть, не залежачи ні від чого.

«Після смерті важчає утричі…»

Після смерті важчає утричі
Кожне слово у моїх руках.
І темніють очі на обличчі,
І біліють вишні по снігах.
І стає дорогою прожите,
Поки непрожите настає.
І лягають, мов хрести на квіти,
Два зітхання – наше і твоє.

«Не знаю, як нас звати, як нас звати…»

Не знаю, як нас звати, як нас звати,
Коли в мені вишіптується Бог.
Печаль не має імені чи дати.
Усе воздається. Двічі. За обох.
За кожне слово. За неслово кожне.
За все, чого не сталося. За світ.
За те, що у мені моє тривожне —
Несповідимі мед, вогонь і лід.

«Мій вірш – двосічний, гострий, спраглий крові…»

Мій вірш – двосічний, гострий, спраглий крові
Ворушиться під серцем і ляка.
Рука холодна в смерті. А в любові
Караюча здригається рука?
Всевірую – і знаю, що не можу
Любити не словами молитов.
Люблю й пишу зі страхом – дивним, Божим,
Який – ціна за мову і любов.

«Валькирії в альковах, звуки снів…»

Валькирії в альковах, звуки снів
Сандалового дерева над ложем…
Ти був одним із тих, хто не зумів
В мені затамувати перше – боже…
Ти був із тих, хто не подав руки,
Післяпроживши в дивному шалене.
Стояла в майже білому, шовки
Текли по жилах, вислизнувши з вени.

«Ця майже пристрасть не зашкодить тиші…»

Ця майже пристрасть не зашкодить тиші.
Я жінка ночі, а тому не сплю.
Стримлять із горла недожиті вірші,
Що їх усі, прокинувшись, спалю.
Повір спочатку – я тобі боліла.
Повір наприкінці – і засвіти
Моє занадто паперове тіло,
Хоч вогнища розпалюєш не ти…

«Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…»

Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…
Загусла застиглість очей і незнайденість суті…
Я вмру перед ранком – і очі заплющу дощем,
До щему – з питанням: зректися? чекати? бути?
Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав.
Я вмру серед ночі – в обіймах а чи в лещатах.
Хіба перед смертю торкнуся твого плеча —
Останнім цілунком, доказом, розіп'ята.

«Щось розділяє нас. Невже любов?..»

Щось розділяє нас. Невже любов?
Ота моя, для тебе завелика?
Тож я страждаю мовчки – недоріка —
З губи солону злизуючи кров.
Тоненький контур смутку, несльота.
Трамвай відміряв такти – і поїхав.
Лишилась осінь – трепетна і тиха,
Вона й мене сховає, золота…

«Я майже божевільна, як зело…»

Я майже божевільна, як зело,
Підкошене чи болем, а чи лезом.
Забудь мене, бо я ховаю безум
В душі, яка спокутувала зло…
Лиш подихом скажу тобі: «Люблю…» —
Ти майже близько, ти занадто поруч.
А я – не жінка, а поезопокруч —
Ламаю серце з сонця й кришталю.

«Я виголошу біль. Я вихолощу втому…»

Я виголошу біль. Я вихолощу втому,
Надтявши (зріз тонкий) хламиду забуття.
Іду, немов у смерть, до Господа додому,
Усю свою любов і все своє життя.
Я зодчий, що збагнув. Я старець, що помітив,
Хоч то був тільки сон, коротший, аніж дощ.
Я реставрую світ – як вперше бачать діти…
Прийми в мені усе, а решту все – замовч.

«Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана…»

Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана.
Не зросталася, тільки зростала – і стала рубцем.
І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана.
Вигасання – між словом і тілом – єством і лицем…
Був такий чоловік – перерізав мені пуповину
І лишив ненароджену там, де нічого нема.
Він ще сниться мені. Ще ввижається – раз на хвилину.
Але він – у пітьмі. Я не знаю, яка це пітьма.
Я ж навчилася жити без смерті. Зусилля без втоми
Щонайтяжче з усіх. Це як рухи стихій і планет.
Сіть безсонних ночей. Дзеркала зі слідами судоми…
Вигасання як сенс. Бог же знає, що я не поет.

«Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти…»

Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти,
Щоб не мати спокуси, щоб іноді просто не бути.
Точка зору – крізь іній, що вчиться колоти, як ти.
Холод, страх і любов – три тортурні знаряддя покути.
Ти собою ламав. Не любов'ю, не холодом – ні.
Як тварина, я все розуміла. Не вміла назвати.
А тепер я умію любов всеприймати. Мені
Залишилась від тебе глибока нездатність вбивати.

«Кричатиму, як риба над водою…»

Кричатиму, як риба над водою,
Ховаючись в повітрі від усіх, —
І задрижить лускою золотою
Мій біль пекучий, тяжчий, аніж гріх.
Моя рука, моя ріка, що стигне,
Біліші нині більше, ніж завжди.
Прийми, поклавши стигмами на стигми,
Бо я уже покутую, сліди.

«Слова мої, всі кілька тисяч віршів…»

Слова мої, всі кілька тисяч віршів, —
Тобі, про тебе… Так лягає сніг.
Нема сніжинок тяжчих або гірших.
Усі – єдине. Бог триває всіх.
Слова мої, всі кілька тисяч років, —
Тобі, про тебе… Ти мені весь час.
Бог дав мені тебе, щоб кров пророків
Текла – в кінці – сукровицею нас.

«Рана заснула і спить…»

Рана заснула і спить.
Меш крізь ту рану ходити.
Цить, моє серденько, цить:
Ми вже не мусимо жити.
Що, моє серденько, страх?
Так нам з тобою і треба.
Птах – якщо падає птах —
Падає з неба.

«Мій Господи, навчи мене піти!..»

Мій Господи, навчи мене піти!
Навчи мене навчитися відходу!
Навчи втрачати і не берегти,
Ковтати кригу, наче люту воду!
Навчи забути, як забув би сам.
Навчи усе простити – аж до крові.
Навчи чинити Віру голосам
Любові, Смерті – й істинно Любові.

«Ми вже з тобою, рідний, в такій дорозі…»

Ми вже з тобою, рідний, в такій дорозі,
Звідки ніхто не верне: ні я, ні ти…
Бджоли впадають в осінь, важкі і босі,
Вперше спізнавши в радості наготи
Колір початку меду і маку тої
Істини, що нагому – негайний час.
…Ми вже в такій дорозі удвох з тобою,
Де ані того меду, ні бджіл, ні нас…

«Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі…»

Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі,
А потім крізь мене, як вощена нитка, пройдеш.
І вузлик зав'язне у серці. І Голос покличе.
І ти все збагнеш, все відчуєш, всім станеш (я – теж).
І знову безсонним залишиться небо, аж поки
Не встане з потопу вселенна наступного дня.
І ляжуть птахи, ніби залишки їжі, за щоки.
І води відступлять. І виступить з піни стерня…

«Ми будемо щасливі, ніби смерть…»

Ми будемо щасливі, ніби смерть,
Яка приходить, щоби все відчути.
Забудь і будь. Позбудься. Ствердни. Ствердь:
Ми – камінці, упіймані за груди
І за серця. Нас обточив прибій,
Лишивши тільки лінії і шрами.
Люблю тебе. Ти знов часами мій —
У небесах, розверзнутих над нами.

«Ти, ще був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти…»

Ти, що був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти.
Запеклася не кривда, а кров. Запеклася на рані.
Ти хотів не піти. Ти хотів полишати мости —
Після того, як сталося так, що убиті останні
Із моїх молитов за тобою, що наче плачі,
Після того, як води потопу зімкнулись на шиї.
Ти, що був мені ти, – ти і далі приходиш вночі,
І цілуєш в уста, доки сіль засипаєш під вії.

«Прокладаючи шлях земний…»

Прокладаючи шлях земний,
Як ріка серед інших рік,
Я несу на вустах тяжкий
Теплий холод твоїх повік.
І у морі свого плачу,
Наче камінь, сточивши щем,
Я возношуся і лечу,
Щоби впасти на світ дощем.
І несу на вустах тяжкий
Теплий холод твоїх повік,
Прокладаючи шлях земний,
Як ріка серед інших рік.

«Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого…»

Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого.
Такого далекого, рідний, чи як тебе ще?
Ми мовчки і кожен по своєму віримо з Богом
В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем.
Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями.
З мовчання в мовчання ламаю словам хребти.
Між нами – подоба смерті, подоба брами.
Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости.