Текст книги "ДО ЕР. Вибране"

Автор книги: Маріанна Кіяновська

«Пишу я грішно. Як мені втекти…»

 
Пишу я грішно. Як мені втекти
Із вічності, важкої, наче віно?
Прийди до мене в сенси – й захисти,
Бо я й твоєї мови середина.
Паперу клапті. Бог мені спасе
Усі слова, що стала забувати.
Краєчок світу. Наді мною все —
Уміщене у «вірити» і «знати».
І ця любов болить мене в мені,
І зупиняє подих на півслові.
Прийди до мене, щоб сказати «ні»,
Ввігнавши в руки цвяхи іграшкові.
Хай до Голгофи – тільки щоб іти.
У вітрові долоні прополощу.
Навиростали з куряви хрести,
Немов також збираються на прощу.
 

«Шукаю дім. Ключа при нім печать…»

 
Шукаю дім. Ключа при нім печать.
У тілі входу – таїна і тиша.
Тут народилась. Тут живі мовчать.
Тут скоро вмру – і слова не залишу.
Прамолоко, розхлюпане в вітрах
І зблисках перетворень оксамитних,
Ховається, мов сіль, в Чумацький Шлях,
Лякаючись людських законів митних.
Не дай мені моїх благословень,
Не чуй мене із простору сухого.
Бо прийде ніч, і ще раз ніч, і день,
В якому затамуєш колір Бога.
І ти – один, народжений із трав,
І мова – та, з якої не поверну.
Нехай фіал для тіней ста заграв
Прийме, як суть, зорю мою і скверну.
 

«На столі залишаю щоразу папір і папір…»

 
На столі залишаю щоразу папір і папір,
І оскомину статуй, яким набридає писати…
Не пускай мене в сутінь – і жодному слову не вір
Про моє небуття біля майже набутого брата.
Ген біліє душа, дрібно списана болем судин.
Як підмайстер сходинок (клітинка, клітинка, клітинка),
Зачиняючи вікна ув осінь, рятую жасмин,
Що пронизливо пахне із білого саду сторінки…
Тіні гайстрами скачуть, лишаючи гострі сліди.
Не забудь попрощатись, коли відлітатимеш в ірій…
На столі залишаю, щоб ще повернутись сюди,
Самоту неофіта в його недосправдженій вірі…
 

«Зламався світ об серце: не люби…»

 
Зламався світ об серце: не люби.
Я витримаю, я, здається, сильна.
Стоять обійми Божі, як горби, —
Важкі й далекі. Туга божевільна,
Мов спека, тиха. Дихає гроза.
Збирається на блискавку із градом.
Мені крізь око падає сльоза.
Останнє гасне яблуко над садом.
І все нараз здається не моїм:
Рука ламає вечора галузки.
Стемніле небо розбиває грім,
Як плесо і як дзеркало, – на друзки.
 

«Я смертниця міста, в якому бракує тебе…»

 
Я смертниця міста, в якому бракує тебе.
Я бранка цих брам, я вмираю, мов риба у руслах
Присохлих фонтанів, я птиця, що крильми загусла
В розтерзане небо – як око прозоре й сліпе.
Бо смерть неминуча, як запах міських нечистот,
Як гомін шкільного подвір'я, різкий і невтомний…
Бо я з-поза тебе, і мій поцілунок судомний
Приречено-чистий, як проклятий Богом народ.
 

«Сухі монастирі порожніх гнізд…»

 
Сухі монастирі порожніх гнізд
Були як зорі, скинуті із неба.
Тривав великий журавлиний піст —
І наставала радості потреба.
Ти міг лиш чути – бачити не міг:
Монахи з протрухлявілих шпаківень
Молились, щоби випав перший сніг
У ніч, коли озветься сьомий півень.
 

«Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами…»

 
Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами.
Тремтить повіка, вперта в забуття.
Далекий простір вистраждано снами —
На все життя, і знов – на все життя.
Насни мене, як звершене в безодні.
Моя любов – немов земна трава:
Розтоптана і скошена сьогодні,
Вона на віки вічні ожива.
 

«Прийшов, побачив, переміг, знесилів…»

 
Прийшов, побачив, переміг, знесилів
Від спогаду, від того, що забув.
Нашарування тіней у берилі —
Як несвободи тектонічний зсув…
Люблю тебе, бо ти мені нізвідки.
Люблю тебе, бо ти мені весь час.
І босі ноги – порожнечі свідки —
Стають як крила ангелів для нас.
 

«Яструбине вино, яструбине крило для Марії…»

 
Яструбине вино, яструбине крило для Марії.
Відгадати б загадки, промовлені тричі по три.
Хижий звір Одкровення із темного боку надії
Щирить око, як пащу, в яку западають вітри.
Пригадай мені знову, що – наше, і що – сокровенне.
Відчитай по молитві за кожного, хто не дожив.
Чи зумієш спастися, спасенним прийшовши до мене,
Серед світу у травні? Колись ти мені говорив
Про тамованість долі у кожній маленькій юдолі.
Пасувало б забути, та нині й загадки не ті.
Яструбине вино для Марії – від долі до долі.
Яструбине вино – як причастя святе во Христі.
 

«Заподію випите вино…»

 
Заподію випите вино.
Смуток передчасний заподію.
Буду жити – і побачу дно,
І назву розплатою надію.
Вечір віри. Грона молитов.
Закапелки простору без віна.
Ти мені один, немов любов,
Все іще бездонний, середина
Пам'яті, занурена у все.
Тільки вечір – довший, аніж сміла.
Вічність дому Божого спасе
Все, без чого мова зрозуміла.
 

«Зітни мене стеблом – і кинь на брук…»

 
Зітни мене стеблом – і кинь на брук,
Собі під ноги, душу розтоптавши,
І не бери розтоптане до рук,
Бо ми в Апокаліпсисі – назавше…
Назавше меч, що пам'ять розітне,
Назавше лев, зачинений у грудях.
Спізнай раптово, опануй мене,
Стократ до того перебувши в людях,
Бо іншою не стануся: вода
Буває різна, та спочатку – чиста.
…Із кожним роком глибшає хода —
І тяжче усміхається Пречиста…
 

«Історія вбивць – як остання межа неприбулих…»

 
Історія вбивць – як остання межа неприбулих
Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок.
Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі,
А куля під осінь суха, як кленовий листок.
Іронія кривди: померлі лишаються вдома.
Бинти гобеленів, сувої дзеркал – в глибину.
Зачинено двері, і полум'я зводить судома,
А тіні, а тіні, а тіні ідуть на війну.
Підійду впритул – ти не зможеш мене розстріляти,
Не зможеш втекти, розрядивши пекельний наган.
Самотня собі, я для себе і батько, і мати,
Осіння бджола і холодний від поту туман.
Знівечила відстань, тож маю молитися Богу.
Підніжжя його не витримує відбитків ніг.
Самотня і вся, не залишу для себе нічого,
Лиш знов опаду на гарячий від страху поріг.
Лиш ти не подібний до мене, а отже, а отже,
Підійду впритул – і побачу політ кажана.
Загусну в ребро, щоб усе-таки – змилуйся, Боже…
Душа – то неволя і смуток, а решта – війна.
 

«Не смертні ми. Кому потрібна смерть…»

 
Не смертні ми. Кому потрібна смерть,
Яка й невмерлим висисає душу?
Люблю тебе – і лиш любов'ю змушу
Вціліти, як шалена круговерть,
Мов океан, підхопить, понесе
Наш утлий човник в безвісті творіння…
Не смертні ми. Тож пустимо коріння.
І прийдуть сни. І матимемо все.
 

«Брестиму за вітром в його володіння казкові…»

 
Брестиму за вітром в його володіння казкові.
Пробач мені вічність: іду у вигнання, як є.
Лежать мандрагори у теплому ґрунті любові,
В якому – не золото, тільки чекання моє.
 

«Землисті звуки чорні і гіркі…»

 
Землисті звуки чорні і гіркі,
Бо тілом я чи з дерева, чи з глини.
А ти повинен, ніби я, повинен
До ранку побороти трем руки,
Щоб встиг заснути, як умерти встиг,
Щоб я була при цьому – похолола…
Стояли тіні, знявши заборола,
І місяць в небі карою застиг.
Скрипіла порожнеча на зубах:
Ридала я на німо і на босо.
А потім Бог мої воздвигнув коси —
Між мною й небом струнами натяг.
 

«З мого дому виходимо двоє – не смерть і не я…»

 
З мого дому виходимо двоє – не смерть і не я,
Зачиняючи двері, я стукаю довго і глухо.
Може, ти, що не був ані блазнем, ані відчайдухом,
Маєш простір і час, хоч не знаєш напевно, чия
Та, зі мною, не смерть, і яка вона в миті, коли
Все несправжнім стає, все здається – і межі втрачає.
Обіцяє, що вибачить все, та не все вибачає,
Як оперене тим, що не сталося, древко стріли.
 

«Ти не прийшов, і камінь не проріс…»

 
Ти не приишов, і камінь не проріс,
І тиша стала тишею навіки…
Лиш жовте листя опадало в ріки,
Немов душа, оголена, як ліс.
Бо хтось із нас – мов дерево старе,
Що дихає холодними вітрами.
Лишися, Боже, в присмерку із нами,
Якщо сьогодні осінь не помре.
 

«Ти все ще здатний чути острови…»

 
Ти все ще здатний чути острови.
Ти все ще знаєш географій межі.
Та на кристалах зжухлої трави
Вже проступають прожилки пожежі.
Лише найменші в закапелках трав
Наскрізним володіють володінням.
А решта світу вмерзне в льодостав —
В його тривання перед змерехтінням.
 

«Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити…»

 
Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,
Спосіб сукати нитку з твердої вовни.
(В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти,
Ними високе небо у горах повне).
Рівно і просто: притча доточить притчу.
(Праперевізник сушить веселі весла).
Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчу
Радість, якою знову стаю воскресла.
 

«Я ні про що не згадую. Я є…»

 
Я ні про що не згадую. Я є.
Знамення протоімені – криниці —
Гулкі, простоволосі, темнолиці —
З джерел і надр отримують своє.
Знання і сни – як дотики. В ковтку
Води – тінистість іншого напою.
Тож не спиняй, не спи мене рукою —
Я все одно впадатиму в ріку.
 

«О пане муки, що мене карає…»

 
О пане муки, що мене карає.
Люблю тебе… Усе в мені належить
Лише тобі. Тобі заповідаю
І світ, і віршів кольоровий нежить,
І навіть чорне потойбіччя раю…
Не відштовхни, не кинь напризволяще
Мій глоду цвіт, мій подив, наче гілля…
Так тяжко вірші пишуться, бо я ще
Не на порозі. Я ще тільки біля.
 

«Торкають зір полотна забуття…»

 
Торкають зір полотна забуття,
І обрії мережаться ранково.
Люблю тебе усе своє життя.
Люблю тебе. І ти для мене – Слово.
Це – також перетворення. Спали
Рукописи, повставши проти долі.
Стоять у небі тесані столи —
І в хмарах розчиняються поволі.
 

«Так легко йти самому попри дощ…»

 
Так легко йти самому попри дощ,
Так легко йти, уміючи блукати.
Лаштунки вулиць, паліндроми площ,
Притулки скверів і садів каскади,
Кишені – як колодязі без дна:
Пірнув рукою – і забув, навіщо.
Одягнуті в лахміття імена —
Мов кораблів невисмолені днища.
Чи голос відпокутуєш – чи дім,
Якому вічно капотить із ринви?
Ти – капітаном присмерку, а в нім —
Пекельно виром висмолені линви.
Вітрам – вітрини, шлюзи – жебракам.
А вітражі – апостолам, і, може,
Колись проступить з присмерку і нам
Ласкаве й тихе милосердя Боже.
 

«Життя, як мито, сплачено до решти…»

 
Життя, як мито, сплачено до решти:
Не третій з трьох, а з тисячі один
Дійдеш до Вавилона білих стін —
І, виснажнений спрагою, впадеш ти,
Бо все запам'ятав і все знайшов.
Лишилось тільки втратити й забути.
…І чорна безвість виллється на груди,
Й зашелестять піски, як чорний шовк…
 

«Над коренем води – несущого томи…»

 
Над коренем води – несущого томи.
Провіщення знання – як лава вулканічна.
Є леви, що лежать у сутінку пітьми:
Їх сліпота – свята, бо їх могила – вічна.
Коротку путь пройдеш із потом на чолі.
Збирання збагатить; змалівши в снах і війнах,
Ти осягнеш, що й ти – не проклятий землі,
Лиш вбогий, а тому упійманий подвійно.
 

«Благодатний серпню, благо дай!..»

 
Благодатний серпню, благо дай!
Улягання сонця у проміння,
Догорання обрію у рай,
Загусання яблук, мов каміння.
Упокориш тишу – і підеш,
Ледве-ледве, босий і байдужий,
Яко ангел вигнаний, бо теж
Камінь носиш в пам'яті. І дуже
Сам на сам лишаєшся із ним.
Ера вод. І ти в ній – майже Ноєм.
Рай – за рай, а райський дим – за дим.
Гріх – за гріх, бо й вас у світі – двоє…
 

«Світанок обпікає, усенощна…»

 
Світанок обпікає, усенощна
Скінчилася – для кожного потроху.
Ми знову херувими, знову можна
Вриватися в сади чортополоху.
Щоб кожна відьма мала одкровення.
Щоб кожну сьому спалено на площі.
Душа немилосердна – як знамення
Останнього притулку по всенощній.
 

«Є чорна прірва – леза крутизна…»

 
Є чорна прірва – леза крутизна.
Ти перевізник, тим і йдеш по лезу.
Прийми мене, як Каїн, що спізнав
І дикий біль, і запекельний безум.
І розкажи, куди мені іти,
Щоб борг мій став тобі неопалимим?
Ми слуги порожнечі – я і ти,
Ми втомленого світу херувими.
 

«Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність…»

 
Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність.
Затамоване сонце шукає у небі пари.
Як найвища чеснота – сяйва важка обтічність.
Перспектива води фільтрує навислі хмари.
Наче надлишок світла, що аж пропіка зіниці, —
Антарктична реальність, завжди достеменно біла…
Узбережжя, і крига, і впіймані нею птиці
Припадають до ока – вмерзлого в холод тіла.
 

«Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті…»

 
Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті,
Яку, як лишайник, носила б на грудях своїх?
В горі, мов у світі, в її серединному місті,
В найглибшу криницю навпомацки випаде сніг.
І ти з-перед часу ступатимеш – мною і ними —
Не маючи сили (чи мудрості?) колами йти.
І станеш присутнім – і сутнім, і снами своїми
Позбавиш надії велике тепло самоти.
 

«Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник…»

 
Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник
Не той, хто блазень, – той, хто херувим.
Не будь святим, не вмівши бути грішним,
Бо тільки дим вітчизни – ніби дим.
Пробачити, молитися і знати
Сліди пророків, вмочені у сіль.
Чотири стежки на чотири хати,
Вінки чотири з чотирьох весіль…
Минає Бог, то як йому молитись?
Минає світ, бо як йому текти?
І тільки ти ідеш, аби спинитись,
Бо тільки ти єдвабний, тільки ти…
 

«Одягну сукню чорну, мов до страти…»

 
Одягну сукню чорну, мов до страти,
Піду любити похапцем і всіх.
А серце тихне, серце каже спати.
Віддавши тілу на поталу сміх,
Немов повія. Хто ж мене зуміє,
Мов Магдалину, шляхом провести?
Сміюся, і не хочу, а радію,
І ти моїй душі її прости.
Бо то не радість. То оскома болю.
Пекуча маска тисячі оском.
Клену тобою, і клянусь тобою,
Поволі захлинаючись піском.
Бо ти мені один, тобі молитва.
Хоч ти чомусь відштовхуєш мене.
Піду любити. Наостанку – бритва
Мені солоні коси обітне.
 

«Розкажеш мені наш чорнильний пісок…»

 
Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім
Нічийної мудрості брості хмільного тепла.
Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,
Відбита, як місячний промінь від битого скла.
Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,
Тривання далекого крику чи зойку в імлі.
Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим,
Як кожен месія, який опинився в землі.
 

«Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено…»

 
Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено.
А скло, як і перше, – то пестить, то ріже пальці.
Ми стрілися втрьох. І Месія сказав: «Побачимо,
Котрий із нас ким – хто месією, хто зухвальцем».
І навіть диявол стояв, як душа, притишено.
Його лабіринт починався лише надвечір.
Він був присягнув, та Месія сказав: «Залиш мене,
А я тобі лишу уламки твоєї втечі».
А я – як сурмач. Я не вміла сказати: «Вірую»,
Я навіть не знала, що мука – не мати болю.
Месія мене доторкнувся своєю вірою,
Месія сказав: «Заридай – і ходи зі мною».
 

«Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви…»

 
Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви —
Так із руна на ложі у ніч обсипається тлін.
Три тривання нарозтіж – дороги, любові, битви,
Що рубає стебло сухожилля на час і на скін.
Ти, одначе, збагнеш неминучість відторгнення з віри:
Заважка домовина; по віку розсипана сіль…
Три одвічні спокуси – любові, печалі й міри:
Осягни мою тишу і вічність мою пересиль.
 

«Любити тебе – неначе іти по цвяхах…»

 
Любити тебе – неначе іти по цвяхах.
Вода ще лежить, ще чекає свого месію.
Седмиця потопу. Як серце, тріпоче птаха.
Я маками нивку – вітчизну свою засію.
Щоранку зійду – і тихо зайду надвечір.
Палитиму хмиз, котитиму воза з неба.
А потім росою присяду тобі на плечі,
І ти мені скажеш: «Чого тобі, жінко, треба?»
І трійко волів загорнуть своїми крильми
Усе, що я мала – крім тебе – у цьому світі.
Лиши мене так, тільки сонце з-під серця вийми.
Як встояна кров, проступають крізь землю квіти.
 

«Це всього лише світ. Полічити б його по двоє…»

 
Це всього лише світ. Полічити б його по двоє:
Реконкіста обіймів, загарбницька сутінь… Рани
Мироносиць-троянд… Я нікуди не йду з тобою.
Я до тебе повернусь, та спершу в тобі розтану…
Ти забудеш мене. Я маленька, як вдень, пір'їна
Із крила серафима, ти мав би про це знати…
Я подібна до смерті. Це значить, я знов повинна
Забувати, як смерть. І троянди, як смерть, стинати…
 

«Традиція усмішок. Етика блудних сердець…»

 
Традиція усмішок. Етика блудних сердець…
Цей день – Магдалині… Бо що вона має віднині?
Осінні скарби? Чи сліди на обпаленій глині?
Чи спогад у серці, немов на шляху камінець?
Чи захист від вітру? Чи віру – тяжку і страшну?
Чи чорну полегкість із надр божевілля і раю?
Цей день – Магдалині… Їй душу посаджено скраю:
Творець паліндромів відкриє її глибину.
А тінь, як блудниця. А жінка – свята і крихка.
А вилиці – срібні від сліз і від кіс, що втирали
Не ноги, а біль; все збагнула, бо все пам'ятала
Не вічна душа, а холодна від втоми рука…
Кого ти любила? Та ж Бог був убогий, як бог.
Хіба що не ти пригасала, а хтось із надсадних.
Ти майже свята, ти із вічних пригадувань, ладних
За двох помолитись – і вмерти також за обох…
 

«Нам важко так не вірити, а знати…»

 
Нам важко так не вірити, а знати,
Що є озера, із яких ми люди,
Що ріки є, де мусимо втрачати,
Що є душа, а іншої не буде.
Йдуть човники від Бога і до раю
З рибалками і снастю, повні риби.
Назви мені усе, чого не маю,
І розкажи, чого ми не змогли би.
На цій землі, яка горить і тане,
Пропалена зорею у зеніті.
Ми – в човниках приречені прочани,
Упіймані у власні Божі сіті.
 

«Жалобна пісня ангелів. Слова…»

 
Жалобна пісня ангелів. Слова
Тривають вічно, холодно і тяжко.
Планету-крихту вергає мурашка,
Якій на серці сонце спочива.
Гарячий обрій. Хто його зірки?
Хламида часу ветха і дурманна.
Мурашці відчиняється нірвана,
Неначе брама в простір навпаки.
 

«Піт ритуалів. Простір як розсадник…»

 
Піт ритуалів. Простір як розсадник
Добра і зла – та світла і пітьми.
Ти капельмейстер примхи, розпорядник
Початків літа, залишків зими.
Прости мені, що сина не народжу,
Бо вже мені печалі не стає.
Я маю душу, ніби сутінь Божу,
Яка – неісходиме і моє.
 

«Не маєш мови. Ніч тебе знесилить…»

 
Не маєш мови. Ніч тебе знесилить,
Знеславивши слідами на піску.
Лаковані сувої снів і милиць
Відлунюють зозулиним ку-ку.
Від погляду до смерті – ангел тільки,
Якому не сповідано душі.
І кровоточать ясна від горілки
В прозорі ненаписані вірші.
 

«Запротореність ангела в світ – і минання зерна…»

 
Запротореність ангела в світ – і минання зерна.
Гострий смак у причасного хліба й причасної крові.
Алегорія віри – у вимірах хвої. Війна
За ковчег новосвітній з трухою хреста без любові.
Зоовидива й зорі. І небом проходять полки.
Всі народи позначені знаками днів і вибоїн.
Храм паломників босих – у пальмовім вітті. Гілки —
Знак печаті печалі, де ворог – поет, а не воїн.
Злісно зведено цноту: бар'єр, що набух в барельєф.
Проростання вологе – назовсім, і щоб не вертати.
Темна смуга дороги: обіцяно тисячу льє.
Йдуть полями ваганти. Міжчасся ковтає Карпати.
 

«Я з ковчегу, де Ной заблукав…»

 
Я з ковчегу, де Ной заблукав був у нетрищах сховищ:
Надто слизько ішлося – і надто боявся води.
Зуб за зуб. Гріх за гріх. А невпійманих крильми не зловиш.
Світ за світ. День за днем запрокляті лишають сліди.
Я з ковчегу, де Ной. Лабіринти притулків порожніх.
Хтось один уцілів, забажавши прикритись плащем.
Я кохаю тебе. Я великої віри безбожник.
Цей потоп – по мені. Як молебен, я йду за дощем.
 

«Всього лиш квіти, і всього лиш з тих…»

 
Всього лиш квіти, і всього лиш з тих,
Які не вміють відцвітати вільно…
Я дика пустка, і мені не вільно
Дізнатися про те, що ти не встиг
Мене впізнати і мене знайти.
Із жовтих руж злітатиме позлітка.
Візьму тебе за істинного свідка,
Бо тільки ти існуєш, тільки ти.
 

«Чорний вік одноденки: прийняти, пройти…»

 
Чорний вік одноденки: прийняти, пройти, пережити.
Голе горло могили життя оспівати не зможе.
Я приходжу до тебе – ще дівчинка: коси і квіти.
Порятуй мене, світе! Не дай мені спокою, Боже!
 

«Чи той Коран – так само як кора?..»

 
Чи той Коран – так само як кора?
Чи та кора – так само наче рана?
Іду до тебе наче хтось з пра-пра…
Душа тонка. Земля – обітована.
Увечері затягнуться піском
Сліди спасенних з ликами солдатів.
Дотліє вітер. Полум'я стрибком
Наздожене вмираючих по страті.
То буря світу, то її прибій
Ридає вслід за Сином Чоловічим.
Я вийду із вогню. Ти будеш мій.
Ми надто голі – і прикритись нічим
В примиренні з собою. Я чи ти
Врятовані у Господа? Чи, може,
Оті піски, що бачили хрести,
Запам'ятали одкровення Боже?
 

«Перечекай мене, перестарцюй…»

 
Перечекай мене, перестарцюй
Мою любов до тебе повз тривання.
Люби мене, бо я тобі остання,
Закаганцюй слова, закаганцюй.
Бо що таке молитва без душі?
Бо що таке любов без знаку страти?
Так важко жити і тебе втрачати
В суцільно заримовані вірші…
Побач в мені утомлену мене —
І я тобі ніколи не заплачу.
Пробач мені, як я тобі пробачу,
Коли у світі все твоє мине.
 

«Обітниця мовчання шарудка…»

 
Обітниця мовчання шарудка
На батьківщині птаства і одчаю,
Яку змовчиш, бо знаєш, я така,
Що і твоє, і наше вибачаю.
Люблю тебе. Ти сплетений із них.
Я вся тривожна, тільки сукня біла,
В якій грішу. В якій я нині – гріх,
Яким була б, якби тебе любила.
 

«Стою при вході – як ввійти у душу?..»

 
Стою при вході – як ввійти у душу?
Примирення спокуси і спокути.
Неначе Ной, що прозирає сушу,
Вдихаю воду не на повні груди.
А шепіт сходить сонцем із туману,
Затримує у каламуті подив.
Я майже вірю: я твоя кохана.
В твоєму храмі я стою при вході.
 

«Така ця дивна мука – ностальгія…»

 
Така ця дивна мука – ностальгія…
Вона, як сталь, не тупиться. І тне.
Я відчаю і віри Гамалія.
Я єретик… Не проклинай мене.
У материнськім просторі порогу
Щоразу маю ніжність ту саму…
Молитись Богу? Не молитись Богу?
І все ж щоразу вірити йому.
Люблю тебе. Мовчу тебе. І знаю
Про тебе все – і наше, і чуже.
Я Гамалія з того боку раю,
Що Бог його для себе береже…