Текст книги "ДО ЕР. Вибране"

Автор книги: Маріанна Кіяновська

«Душа, упокоєна снігом, чекає Різдва…»

 
Душа, упокоєна снігом, чекає Різдва,
Прикмети якого такі ж достеменні, як люди,
Що разом приходять у церкву сказати слова
Молитви у вечір тривоги, надії і чуда.
А жінка в яскині увічі побачить мороз
І блискавку зірки в обернених вимірах літа —
Й здригнеться від теплого болю, бо їй почалось
Народження сина, неначе сотворения світу.
 

«Ген далеко ввімкнулась зірка…»

 
Ген далеко ввімкнулась зірка.
Десь завив серед світу пес.
У будинків скляних пробірках —
Несусвітня печаль небес.
Ти цей простір іще не дихав:
Понад містом – імла густа.
Намагаюся – дуже тихо —
Шепотіти тобі листа.
Про неснів забуття ранкове.
Про спечалені небеса.
Про холодну росу любові,
Що подекуди не роса.
 

«Чи зрозумієш, чи приймеш покору…»

 
Чи зрозумієш, ми приймеш покору
Любити тільки серцем і очима?
Це як у вікна зазирати з двору,
Коли не знаєш, чи тобі відчинять.
У такт тривогам справжнім і не дуже
Ридати буду тишею пустою.
А ти байдужий. Ти такий байдужий,
Як в січні – чорне ріща сухостою.
 

«Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву…»

 
Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву.
Це чорна хвороба, з якою прокинеться вечір.
Я маю надію, а отже, я ще поживу,
Спиняючи часто короткого сну кровотечі.
Усесвіт – чи рештки початого в барі вина,
Яке запиватиму густо розведеним соком?
Я маю, що маю. Провина ж у мене одна:
Я рівна тобі – і, можливо, занадто висока…
 

«Дві статуї навік закаменілі…»

 
Дві статуї навік закаменілі.
Немовби їх надщербили морози.
Сніги і ночі – спершу майже білі,
А потім чорні, як покутні сльози.
Люблю тебе. Імлавлять моноліти,
Їх сила у теплі – небезнастанна.
Ще з того літа, чуєш, з того літа
Приросла до чола кривава рана.
 

«Ім'я троянди – злаком а чи злитком?..»

 
Ім'я троянди – злаком а чи злитком?
Мета металу – паростка мета.
Я буду жінка, аж зотліє нитка,
Тоненька нитка довгого листа.
У закапелках вечора рудого —
Голенька джезва, сповнена жаги.
Гарячий демон кавового бога
Розтопить цукру первісні сніги.
Розтану з ним – бо що мені потопи:
На денці – осад, а на серці – щем.
Стукоче ямб – і стопи, стопи, стопи
Стукочучи, зливаються з дощем…
 

«Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві…»

 
Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві.
Нерозгаданий смак іржі у моїй надвечірній каві.
Чорна помста її зерна, мов не ревність – вода перната,
Бо примушує нас вона в чорну гущу її пірнати.
Віддарую її тобі – кровотечу мого безсоння,
Де тавром із чола рабів – золотого світила сонях.
Чи то іній, а чи пісок, а чи цукру шматок, як камінь…
Найчорнішу з усіх жінок, не торкайся її руками.
 

«Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага…»

 
Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага
Розіграна рівними нами для інших, нерівних.
Підпалини світла – мов вічка для пташки-царівни,
Що вітром холодним крізь полум'я перебіга.
Усе, що в мені ти спізнав, чи згадав, чи помер,
Чи просто не скоїв, чи тихо пустив за водою,
Я встигла прийняти, а отже, узяти з собою
Заради Святої Літургії в Страсний Четвер.
 

«Люби мене, не дай мені піти!..»

 
Люби мене, не дай мені піти!
Я надто жінка – справжня і наскрізна.
Лежу на лезі вічності – а ти
Не маєш часу…………….……
…………………Завтра буде пізно
Сказати слово тихе і просте.
Перон важкий і довгий, мов з сувою.
Люби мене. Візьми у дар хоч те,
Що я не попрощаюся з тобою.
 

«Душа душею, а життя життям…»

 
Душа душею, а життя життям.
Мені в житті життя було замало.
Тебе ж я в серці бачила дитям,
Яке іще ніколи не збрехало.
Молилася за тебе обіруч,
Долоні гріла об слова спасимі,
Казала: бережи, не май, не муч.
Казала: «Бог спасе», а не «спасибі».
Бо досвід мій скупий, як хліб сухий,
Блаженний муж, який його попросить.
Люби мене – джерельну воду пий,
І світла не гаси. І цього досить.
 

«Дитя у лоні зойкне – і замовкне…»

 
Дитя у лоні зойкне – і замовкне.
Дев'ятий місяць вересень – і плід,
Як день, доспілий… Тільки листя жовкне
Долонями відштовхуючи світ.
Роз'ятрена осіння душовбивця.
Її невідпокутуваний схлип.
…А бог, який тоді не народився,
Вином причасним скрапує на хліб…
 

«Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса…»

 
Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса.
Дими осягатимуть сутність земну і небесну.
Гряде Одкровення, скаженим розказане псам, —
Бо стовбур сосни прозирає щоразу у весну.
Приходиш із вістю, відходиш, як завжди, малим,
Як завжди, не тим, що спочатку, – іще на печаті…
Спалахує жито: то блискавку видихнув грім,
Що вчився у Бога жорстоко і мудро мовчати.
Бо щось спалахне, щось зотліє, а щось – пережде.
А щось оминатиме дим, і пороги, і хмари.
Усе усвідомлю, про все запитаю, лиш де
Спізнаю в собі нетутешнього серця удари?
 

«Вже клени в вітер впряжені, як коні…»

 
Вже клени в вітер впряжені, як коні.
Я буду мчати ними – і мовчати,
Бо клинописні лінії долоні
Тонкі, як сумнів в божому свічаді…
І я така ж: тонка, летка, рахманна.
У шелестінні скресну – і замовкну.
Забудь мене. Відкрита, наче рана,
Я відлітаю в вирій – або жовкну…
 

«Сила і мякість живої води…»

 
Сила і мякість живої води.
Зібгана постіль чужої біди.
Зимне повітря сухого плачу.
А про несказане я промовчу.
Холод – за поле, а голод – за ліс.
Хмари прориті слідами коліс.
Серце тріпоче, як впійманий птах.
Тиша у грудях і сіль на вустах.
 

«Моє знання – важке і незбагненне…»

 
Моє знання – важке і незбагненне
В мені – належить тим, кого нема.
Люби мене, та не вдивляйся в мене:
Я – світло. Змерехтінена пітьма.
Чекання горне і земне чекання
Написані промінням по воді.
Ці мерехтіння – грань. А я – остання
Із тих, що не вернулись… Ще тоді…
 

«Є нагота коня у літній зливі…»

 
Є нагота коня у літній зливі,
Умащеного краплями води
На роздоріжжі сутностей. Щасливі,
Хто не приходить вірити сюди.
Спартанський звичай – умирати першим.
Уже війна, хоч всі іще живі,
І я – коня довершенець (чи вершник) —
Визбирую суниці у траві…
 

«Я можу забути в котромусь з своїх перетворень…»

 
Я можу забути в котромусь з своїх перетворень
Дорогу гори, що біжить попри нетрі печалі.
Я надто рослина, і ти мені дивишся в корінь,
Гортаючи нашого неба відкриті скрижалі.
Не заповідь світла, а сповідь як підліток раю.
Я люблю тебе, але дай мені голос почути.
А поки що я ще не вмерла, та вже не чекаю
Таємного стуку, яким ти повернешся в груди.
 

«Ти йдеш, як дощ, ти зважуєш слова…»

 
Ти йдеш, як дощ, ти зважуєш слова,
Стукочеш в листя пальцями тонкими…
Цей срібний світ дзеркальний зсередини,
А в оболонці шурхотінь – нова,
Немов дитина, вранці оповита,
Русява й мовчазна, росте трава
Із потойбіччя сну, з узбіччя літа…
І вітер, перешитий не на нас,
Із клаптиків сюрчань і шелестіння,
Мов віск на свічнику – примхливим тіням,
Говорить слово істини про час.
 

«Ця любов – неначе упівсерця…»

 
Ця любов – неначе упівсерця.
Й наче упівсерця – нагота.
Ти не сердься, дівчинко, не сердься:
Я не напишу тобі листа.
Утікання з голосу у мови —
Що не камінь, то вода і твердь.
Тільки перша істина любові
Має силу виправдати смерть.
 

«Це місяць трутизни зелених врун…»

 
Це місяць трутизни зелених врун —
Чи просто травень паном над бузками.
Триває вічність, пахнучи казками
І слів, і снів, і голосів, і лун…
Кущі нарозтіж. Листя, як листи.
І навіть сонце – з прожилками в оці.
Ця стежка надто довга, відпусти,
Бо смерть моя ще не на цьому боці…
 

«Вже майже вечір. Що тобі до мене?..»

 
Вже майже вечір. Що тобі до мене?
Ввійдеш в кімнату, сядеш на стілець.
Любов зітхне, зачаєна, як клени,
Весни передчуваючи кінець.
Я світла не вмикатиму, бо нащо?
Був майже сон, і сон той майже вмер.
Лиш сутінь дико щиритиме пащу…
Та що мені до сутіні тепер?
 

«Скупа надія, наче липи запах…»

 
Скупа надія, наче липи запах.
Суха любов, як вигірклі меди.
Іде собака з вірністю на лапах,
Сумний, як світ… Поклич його сюди!
Ти кажеш, щоб не плакала? – не буду!
А може, й справді – сон мені минув?
Іду в апокриф вигнання і суду,
В якому рай – сов тектонічний зсув…
Або не так. Прийду тобі з печалі,
Щоб цілувати очі і вуста.
А потім будуть ночі і скрижалі
На все життя початого листа.
 

«Ми стрілися ще до передчування…»

 
Ми стрілися ще до передчування
Кінця Парижа і кінця Едему,
Адам і Єва, перший і остання.
Метро – підземний метрополій демон.
Оскомина газет, в Парижі – літо…
Від спеки в горлі пересохло тіням.
У сьомий місяць від початку світу
Ми зупинились – до гріхопадіння…
 

«Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало…»

 
Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало.
Серце б'є навідліг і навідсіч – гулка нагота.
Нагота благодаті у смерті, хоч смерті замало
В день спокуси впійматись дощенту. Дощенту сльота
Носить сльози свої просто неба, на голому тілі,
Наче той чоловік, що колись був придумав сильце.
Б'ється дике пташа, б'ється в вікна мої запітнілі.
І, ламаючи крильце, від мене ховає лице.
 

«І все-таки ми будемо на «ти»…»

 
І все-таки ми будемо на «ти».
Не май за зле. Однак не май за добре.
Слова у димі тануть, яко обри.
Люблю тебе. Пиши мені листи.
Чи не пиши – принаймні раз у рік.
Хай маю над собою непрожите…
О, як самотньо й холодно любити
На берегах найдовшої із рік…
 

«Жити довго – а потім почати…»

 
Жити довго – а потім почати
Все з нічого, з роси і з води,
І щоразу у ранки вростати,
Як підземні і горні сади.
А тоді, після всього помалу,
Після правил, законів і втрат,
Помолитись, щоб щастя настало —
Майже як золотий зорепад.
 

«Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа…»

 
Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа.
Роса западає у щедру присутність трави.
У сивих обіймах ромашки бджола-серафіта
Зриває тривогу, мов скорбний вінець з голови.
Розгойдують вітер смутні комашині племена.
І ти мені вічний, як вічне світило земне.
Солоні від соку рослин – і від поту – рамена.
Хіба що на дотик собі пригадаєш мене.
 

«У цьому промінні, у цьому його безгомінні…»

 
У цьому промінні, у цьому його безгомінні
Літають метелики, може, занадто осінні.
Несила спинитись і важко на сонце дивитись,
Рукою від смерті принаймні вві сні захиститись.
Пилок опадає, як листя з дерев перед смерком,
І дивиться, дивиться осінь у збите люстерко.
 

«Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє…»

 
Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє
Надто теплого дня загусає в дими.
Догорає припізнене листя черешні,
І припізненим сяйвом палаємо ми.
Та полює на нас укоріненість в тверді.
Павутина лежить, як на серце сильце.
На твоєму лиці – колір запаху смерті.
І бракує душі не повірити в це.
 

«Люби мене. Я буду мовчазною…»

 
Люби мене. Я буду мовчазною.
Я буду тамариском. Ти ж – люби.
Якщо людина не піде зі мною,
Піду із Богом. Бо мої скарби —
Хіба скорботи, вийняті із тіла.
Склепіння душ, невидимі очам.
Я надто вічна і занадто біла.
Люби мене – і залишайся сам.
 

«Твоя доступність вища, ніж слова…»

 
Твоя доступність вища, ніж слова,
З яких будуєш голос свій і руки.
Аж діти божеволіють, бо два
Здійсненні сонця їм блищать з пилюки.
Та що тобі народження безумств?
Є чиста сутність, є логічність ліній…
Лежиш листком, який – ні пари з уст,
В тривимірній гущавині калинній.
Ідея безконечної мети —
У падолисті. Голос листопаду —
Передчуттям сенсовності. А ти —
Маленька тінь між руйнування саду.
 

«Якщо ти є, чому тебе немає?..»

 
Якщо ти є, чому тебе немає?
Живу тебе, переступивши грань.
Сюди ні птах, ні звук не долітає —
Лиш пристрасті моїх передчувань.
Ген догорають айстри. Навіть ружі
Стікають кров'ю просто на траву.
Люблю тебе. І згадую. І дуже
Живу тобі, і просто так живу.
Ніхто мені не ти, ніхто не поруч.
Хіба що осінь, світла, як меди.
Бо я – не жінка, я – поезопокруч.
Забудь мене – і вбий мене.
Сюди.
 

«Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти…»

 
Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти
У парк, де Пракситель розплющував статуям очі.
Незмірно збагну, що не ти мені вічний ти.
Та іншого вічного, віриш, не знаю. Не хочу
Питати тебе про таємне чи різне земне:
Так дятел мовчить, зазираючи в корінь і крону.
Я вища, бо віща, тому ти забудеш мене —
У силу вселюдського й божого майже закону.
Не хлібом єдиним – і навіть не хлібом одним…
Небесне і тлінне увінчані знаком порогу.
Усе остаточне, як вітер, як зав'язь, як дим
Як вбога душа, неминуче обіцяна Богу…
 

«Гортаю трель сліпого солов'я…»

 
Гортаю трель сліпого соловя,
Що знавіснів з мовчання серед раю…
Люблю тебе, хоч то уже не я,
Тому тебе, спіткавши, не впізнаю.
Вібрація весни… Надії трав…
Туман привласнив квіти і пелюстки.
Всю зав'язь яблук дощ кудись украв —
Лишилися важкі брунатні згустки.
 

«В нас насправді нічого нема, крім початку кінця…»

 
В нас насправді нічого нема, крім початку кінця,
Крім двигтіння землі, що усе відчуває і чує,
І крім сонця мого, що за обрієм твого лиця
Ще росою лежить, ще у водах йорданських ночує.
 

«Блукатиму садами обома…»

 
Блукатиму садами обома,
Де ти блукав, де ти мене знешкодив.
Іде тривога, біла, як зима,
Несе в руках то істину, то подив.
Усе минає; отже, й це мине…
Віконце пригасання привідкрито.
Я скоро умиратиму. Мене
Занадто довго висисало літо.
 

«Чверть на першу. Полудень уповні…»

 
Чверть на першу. Полудень уповні.
Тихо-тихо струмує спека.
Поміж листям – немовби вежі скляні
Під пензлем Тулуз-Лотрека.
Панна-Літо в панамі із білих латать.
Пленер млявий, в'язкий і ніжний.
Трави снуть. На обрії домінує гладь:
На блакитному – білосніжне.
 

«Є тривога дерев – і ніякого сенсу в печалі…»

 
Є тривога дерев – і ніякого сенсу в печалі.
Безконечність, поділена Богом на «так» або «ні».
Я втрачаю тебе, і щоразу втрачатиму далі,
Ніби шкіру гадюка, надламана десь на спині…
Таємниця моя не здається тобі одкровенням:
Кожен день, ніби річ, має колір, і запах, і ґандж.
Коридори пітьми – і кімнати скупого натхнення,
Ще й не вірші, а слів гіркувато-солодкий меланж…
Так бракує Сократа – при ньому воліла б мовчати
В нашій спільній клепсидрі, що нитку піщану пряде.
Образ скла і піску. Де ж Сократ? Так бракує Сократа!
Гра оскаржень і втіх, і нема мені саду ніде…
Світлотінь осягання вина, і води і скорботи.
І архаїка ліній: усі вони йдуть на війну.
Я кохаю тебе, але жодного саду навпроти.
Я всього лише жінка, якій обірвали струну…
 

«Безпеки не існує. Ризик – міра…»

 
Безпеки не існує. Ризик – міра
Ненастання інакшого, ніж це.
Межа неперевірена, як віра.
Якщо ти є, то йми моє лице.
Сьогоднішнє і завтрашнє, навзаєм.
Бо як не я, то хто? І хто, як ти?
Я вірю в рай; а він, щоб бути раєм,
Приходить не втікати, а текти.
 

«Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли…»

 
Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли.
У струменях часу – минання серпневого зілля.
Солдати смугасті по закутках день розтягли.
Агонія слив і ранет найп'яніше похмілля
Колись перестигне – і сад перетвориться в сад,
І дощ перетвориться в дощ, ніби в плач за покійним.
Здається, я чую: вони мене кличуть назад,
В безвітряну спеку, де вічність прозора й постійна.
 

«Їм яблука, і ще вони гіркаві…»

 
Їм яблука, і ще вони гіркаві…
Русалка саду, не боюся злив.
Вони ж в'юнкі, як риби, і лукаві:
Хвости їм пахнуть зародками слив.
Не хочу мови, бо мені не треба
Ні слів, ні ран, що завдають слова…
Як Божа воля, опадає з неба
Між зорями накошена трава,
Аж ноги підгинаються… Ступаю —
Й кривавлю слід, занурений в росу.
І в чорне гетсиманське море раю
Кипучу піну пристрасті несу…
 

«Не содом, а сад посеред лісу…»

 
Не содом, а сад посеред лісу:
Яблука насиджені птахами…
Промінь сонця креслить бісектрису
Між сосновим стовбуром і нами…
Хтось слова вигадує назовні,
Хтось ховає очі у міжтрав'я.
Йде печаль – і відра майже повні
Всім, про що, пригадуючи, знав я…
 

«Всю безжальність мою…»

 
Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,
Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.
Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.
Я пригадую нас голубами – і це не мине.
Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому.
Наставали сонця – і минали, як наші сліди.
Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,
Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.
 

«Це не любов. Це втрата суєти…»

 
Це не любов. Це втрата суєти.
Розхлюпаний топіль за течією.
В земному цьому просторі не ти,
А інший хтось назвав мене своєю.
Ми горимо за межами лампад,
Говоримо словами, або й далі,
Де лиш одна реальність – стиглий сад,
Неопалима купина, скрижалі.
І ритм падіння листя в височінь,
І грань знання, убогому незрима.
І довга пам'ять сонмів мерехтінь,
Які впізнали свого пілігрима.
 

«Мурую сад, де безліч птиць і духів…»

 
Мурую сад, де безліч птиць і духів.
Де рух руки – між сном і павутинням.
І зайченя стооке та стовухе
Мені у поміч вергає каміння.
І гусне небо. Западає в сховки
Світобудова, повінь світла, місиво
Повернення у себе. Овид мовкне
Вчорашнім трибом пам'яті. Двоїсто
Лічу свій сумнів – і карбую зела.
Віршую з ними – в паморозь і в порох.
Обоє – срібні. Світова оселя
Стоїть на Сходу й Заходу опорах.
Та тільки зайченя – мале і тихе —
Все знає про підвалини й закони.
А я руїнно вибухаю сміхом,
Підважуючи встояні колони.
В нутрі і в нетрях – серцевина міфа.
І все, що можу – сад домурувати.
Хай зайченя з усмішкою Сізіфа
Втече у закапелки світу – спати.
І буде океану шумовиння,
І вир безчасся, і вітрів предтечі.
І зайченя, що вергало каміння, —
Вже сонне – в закапелках порожнечі.
 

«Навіки нерухомі, слід у слід…»

 
Навіки нерухомі, слід у слід,
Ідуть за сонцем і роки, й рослини.
Ми вічно разом, але над і під
Нас розділяє лабіринт ожини.
Колючки перехрещення гілок,
Єдиний корінь в надрах моноліту.
Нас червоточить час, тож крок у крок
Ми йдемо разом до початку світу.
 

«Спіткає тварину, яка залишилась без дому…»

 
Спіткає тварину, яка залишилась без дому,
Надмірність дощу – і харизма його зелена.
Харизма, як світло, – присутня завжди, в усьому —
Прозоріє листя в четвертому вимірі клена.
Уявлене срібло – не сутність, лише причина.
Аж серце із себе виштовхує вітер. Спрага
Колись заперечить його існування в винах —
Без благословення й без жодного іншого блага.
 

«І рай, і яр, а яром – вододіл…»

 
І рай, і яр, а яром – вододіл
Людських надій і небуття земного.
Усі слова збуваються тоді,
Коли я воду п'ю з долоні Бога.
…І вічна смерть, бо смерті в тім нема,
Стає життям, бо іншає надія.
Люблю тебе. Твоя. Така сама.
І воду п'ю – з долоні, як тоді, я…
 

«Я ще – мов глина Божа, ще м'яка…»

 
Я ще – мов глина Божа, ще м'яка,
Не діткнута вогнем ані рукою.
Ген вітер крутить душу вітряка,
Ген – яблука із яблуні юрбою
Зібралися на прощу. Гусне сік,
І пахне сонце воском замеділим.
Приблудний джміль, як божий чоловік,
Коло порогу нудить світом білим…
 

«Ми надто злі і надто нетерплячі…»

 
Ми надто злі і надто нетерплячі
Рибалки слів (який прозорий ятір).
Мовчу до тебе, як дитина плаче,
Щоразу озираючись на матір.
А в восьмий день від сотворіння сутей
Прийду до тебе Євою у сіті,
Щоб диким диким яблуком забути —
І знову розчинитися у світі.
 

«Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні…»

 
Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні.
Праобитель смеркання тонка – чи ж забути той смак?
Бог Адама створив помилково, напевне, у грудні,
І навчив умирати, і спати в могилі навзнак…
Знову стану ясою – тонким покривалом без тіней,
Знову стану землею, спіткавши її у кінці…
Прохолодна вода – у найдальшому кутику сіней,
Як холодна долоня на злому від втоми лиці.
 

«Заповзає вуж в своє обійстя…»

 
Заповзає вуж в своє обійстя…
Де тут Єва? Де її повісма?
Ти не бійся, дівчинко, не бійся:
Не знайду тебе, тому й не візьму.
Суєта достукалась у двері.
З висоти ввижається дорога…
Всі дванадцять з Тайної Вечері
Замовкають, слухаючи Бога.
Де ж той ключ, який замок відчинить?
Де ж той дим, який проріже душу?..
Підпираю істину плечима,
Наче риба, кинута на сушу…
 

«Несите світання вихоплює сонце зі сходу…»

 
Несите світання вихоплює сонце зі сходу,
Печаль – як печаль, непокірно печуть солов'ї…
Ми прийдемо в сад, здичавіло шукатиме воду
Змілілий Адам, що спіткнеться об коси її…
Ніщо не допите. Прозорі, мов рам'ячко, квіти.
Я Єва, я Єва… По всьому – я смертна, я є…
Я жінка, а отже, я буду любити і гріти
В пекучому лоні загублене сім'я твоє…
 

«Нагою прийшла я у світ і нагою піду…»

 
Нагою приишла я у світ і нагою піду.
Оголено все – від душі і до кошичків квітів.
Тут темно від світла. Прости мені, Боже. На світі
Ти той, хто відчинить джерела в моєму саду.
Вівтар – як наперсток: загубиш – і біль розіпне.
У кожному дюймі скорботи – колючки і жала.
Я Єва була. Я тоді при струмкові лежала,
А він все втікав, тільки раз упіймавши мене.
 

«Наш страх, немов химерний шовкопряд…»

 
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Обплутаний минулим і прийдешнім,
Шурхоче снами. Спорожнілий сад
Наповнений тривогою черешні.
Там брость, чи парость, чи роса з судин —
Розмочить глину, виліпить склепіння.
Слина – як лезо. Перехресний дзвін
Наповнює галактику тремтінням.
Наш страх, немов химерний шовкопряд,
Що крила розпросторює надвечір.
Ми заблукали, і нема назад
Ні крику, ні рятунку, ані втечі.
 

«Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки…»

 
Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки,
Це моя повсякденність, як сонце у зламах роси.
І молюся, і знаю – навіки, навіки, навіки —
Що уплетена серцем в таємні твої голоси.
Камінь істини зимний узимку, а влітку – гарячий,
Мов земля, із якої проміння уранці росте.
Проминаємо разом, збагнувши печаль незрячих,
Здатних привідчинити вмирання своє густе.