Текст книги "ДО ЕР. Вибране"

Автор книги: Маріанна Кіяновська

Маріанна Кіяновська
ДО ЕР. Вибране

«Бути з тобою. Бути тобі – і вмерти…»

 
Бути з тобою. Бути тобі – і вмерти,
Взявши всього потроху від нас обох.
Тихо витати (хмари не люблять впертих)
Понад тобою. Решту розсудить Бог.
Ми не прощались (скільки там того міста!),
Не намагались трохи пройти назад.
Станули снігом (стала вода пречиста).
Отже, я вільна. Можу витати – над…
 

«Осмислюю тебе на приступці трамваю…»

 
Осмислюю тебе на приступці трамваю,
Бо коні наших зір розсипались в пітьму.
На все, чому ти є, я тихо зачекаю.
А потім – назавжди, навіки – всеприйму.
Є ритм серцебиття і ритм каменування,
Недавність одкровень, несталість заборон.
Я – сенс твоїх знамень, і я тобі остання
Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.
 

«Відсутні береги у кровотеч…»

 
Відсутні береги у кровотеч,
Відмовчані, віджиті, відзабуті.
Весь їхній сніг – то тільки досвід втеч.
А їхній іній – чистий шамот суті.
Гончарне коло обрію – як гріх:
Все – на долоні, долі на поталу.
Я – повна чаша простору. І сміх,
Мов час, тече судинами помалу.
 

«Безслідна і невидима, як вовк…»

 
Безслідна і невидима, як вовк,
Який у хащах звив собі безодню,
А потім ошелешенно замовк —
Для себе лютий, а для всіх самотній,
Приходить новина і кане вість
Про неминучість пам'ятей і прощі.
А ти у мене будеш перший гість,
Коли підуть останні найдорожчі.
 

«Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата…»

 
Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.
У цьому повітрі, у духові воску і хмелю
Чорніє стежина, хитається холодом хата,
В якій я тебе нагодую і постіль постелю.
Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,
Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.
Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі,
Коли ти ідеш іменами від зла до початку.
 

«Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі…»

 
Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі
Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.
Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.
Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?
Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.
Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.
Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати:
Боронився від сну за пітьмою захований птах.
Позбувались страху. Залишалися – рана на рані.
В Божий день називання імен і приблуд, і царів,
Будуть явлені всі імена – золоті і останні,
Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…
 

«Мені з передсвіту дано і наречено див…»

 
Мені з передсвіту дано і наречено див.
Ходила водою – і в лід замовлянням вертала.
Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив,
Щоб я із непам'яті пам'ять тобі відшептала.
.......................................................
І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:
У чистому полі впіймати коня і вітер.
.......................................................
І скресла дорога – і перемінилась в ріку.
.......................................................
А смерть – це коли вилити душу з відер.
 

«У землю увійди – і так собі заплач…»

 
У землю увійди – і так собі заплач,
Як плакав немовлям, коли не стало лона.
Хай котиться душа, немов ґумовий м'яч.
Трава збагне печаль – і зробиться солона,
Заплутає сліди земних твоїх ходінь
Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.
Тавро вросте в чоло – тяжке, як світлотінь.
А ти усім прости – і ухопись руками
За ниточку тонку, за теплий промінець,
Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.
Я знаю майже все про темний твій кінець.
У нас одна ціна за срібло благодаті.
 

«У темряві прокинусь – адже спала…»

 
У темряві прокинусь – адже спала,
Дощенту біла жінка чорнокнижна.
Твою присутність темрява гортала —
Немилосердна, бо занадто ніжна.
Лягали тінні риси на папері,
Неначе крила втомлені лелечі…
З кімнати вийду, причинивши двері.
Тебе збудивши не заради втечі.
 

«Сіна стіжок в оправі стерні і моху…»

 
Сіна стіжок в оправі стерні і моху.
Що там на стежці – жінка? тварина? тінь?
Пустка у домі, сходи риплять: «Амінь»,
Добре, що дні – не зразу, а так, потроху —
Геть випікають очі. Солона кров.
Серпень минув і канув, минув і канув…
Легко любити мертвих, бо та любов
Перетікає в вічність, немов в осанну.
 

«Заспіткаю тебе не при камені – на траві…»

 
Заспіткаю тебе не при камені – на траві.
Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.
Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,
Нас же двоє несмерклих із темного боку Місяця.
Заспіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.
То покутна ціна утеклого з небосхилу.
Ми надкусимо хліб і зап'ємо вином. Ти з тих,
Хто дає імена речам – і втрачає силу.
 

«Я здивована сном, не упізнаним тут сьогодні…»

 
Я здивована сном, не упізнаним тут сьогодні.
Я вже звикла до права, можливо, не тільки мого,
Розуміти розмови лісу. Хоч пси Господні
Уполюють тутешню осінь, нема нічого
Понад спрагу дерев залишатись в своєму руслі,
Опадаючи в тишу, спиваючи з неї холод.
Стовбури, що впадають в сніг, як смола, загуслі,
їх маленькі ковтки знаменують тривалий голод.
 

«Я твоє місце сили. Мандруй без мене…»

 
Я твоє місце сили. Мандруй без мене.
Меридіани колій, мечі осоту.
Будеш іти поволі. Вода студена
Спрагу тобі втамує, така ж достоту.
Як і печаль, відкриє природу речі.
Будеш її да Вінчі, її Рембрандтом,
Просто узявши море собі на плечі,
Доки не станеш мертвим, прозрівши раптом.
 

«Чи спитаєш мене про мої імена…»

 
Чи спитаєш мене про мої імена
На престолах моїх, де пелюстки і кров?
Тонко врізані в плоть письмена, письмена —
Хто зчитав їх з долонь? Хто у снах їх знайшов?
Незнання незнання незнання пірамід
Не засипле вода, не затоплять піски.
Від сюрчання цикад захитається світ,
Лабіринт западе в голе плато руки…
Сотня істин – та з них незбагненна одна.
Чи спитаєш мене про мої імена?
 

«Тільки смерть не розлучить нас…»

 
Тільки смерть не розлучить нас
За межею душі і мови.
Ми з тобою за часом час
Осягали своє раптове,
Може, вже не своє знання.
Я люблю тебе – раз на душу.
В цій любові – ні дна, ні дня,
Ані ночі. Змовчати мушу,
Наче істини, руни ці,
Що існують без знаку русла.
Пропікається на щоці
Крапля воску – сльоза загусла.
 

«У Божий голод намолю зерна…»

 
У Божий голод намолю зерна.
Щоб раптом легше вірити і знати.
Прийду до тебе – все-таки одна
Із тих, які не вміють забувати.
Душа душі – дорога. Божий знак —
Усупереч усім дороговказам.
У нас єдині сни. Хай буде так —
Оті тривання на дорозі разом.
 

«Я сумна по вечері. Нанизано дрібно дахи…»

 
Я сумна по вечері. Нанизано дрібно дахи.
Ця прогулянка в профіль нагадує берег безодні.
Ти такий, як ніколи. Ти майже реальний сьогодні.
Відчай вчить розуміти, куди відлітають птахи…
 

«Не відгадуй мене. Нас єднає єдине мовчання…»

 
Не відгадуй мене. Нас єднає єдине мовчання.
Нас приходить по дев'ять щокожної в Бога пори,
Щоби вергати душі. Ще тут – або вже за гранню.
Я не кажу: не мучся. Я тільки молю: не згори.
…Ти мене розпізнав, як голодну бджолу на осонні,
З затамованим прагненням вмерти і впасти в траву.
Проминають роки. Із небес огризаються коні.
Я – ще досі не вершник. І, можливо, тому – ще живу.
 

«Травнева епістола болю – мені від птаха…»

 
Травнева епістола болю – мені від птаха.
Гніздів'я пропахло вужем і вужевим потом.
Усе, що я хочу, – насправді не мати страху.
Та страх не зникає – просто приходить потім.
Зі світу, в якому я стану тобі осанна,
Із дому, в якому до тебе прийду остання,
Почнеться дорога, замкнувши себе у кола,
У рух по спіралі, по літері – до ніколи.
 

«У цих закапелках – ще з літа – цькування і гони…»

 
У цих закапелках – ще з літа – цькування і гони.
Тамую життя у собі, наче пристрасть гірку.
Закони вмирати і одяг носити закони
Плямистій пожежі занурюють ноги в ріку.
Розпалась сторожа, лиш коні із вирію мчали б,
Не знаючи мови і не докоряючи злом
Ні цивілізації, ні лабіринтам, ні скалам.
Поволі й уперто усе западає в огром.
І нам не вознестись – ні разом, ані поодинці,
Як вже не згадати – хто, як, задля чого, коли…
Цькують, і рятують, і гинуть із нами ординці
В плямистій пожежі, і плачуть над ними орли.
 

«Згасають дерева твої голосами чужими…»

 
Згасають дерева твої голосами чужими.
Не більма, та все ж: ця незрячість подібна війні.
Скресають, як ріки, між сірих розгойдувань диму,
Бо дим – то усе, що в дарунок приносиш мені.
Від дивного щастя – лиш крок до прощання навзаєм.
Твій погляд не встигне упасти, немовби згори,
В сухі лоскітливі обійми.
                                      …І краєм, і краєм
Далеким узбіччям війни облітають вітри…
 

«Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю…»

 
Марку Аврелію, у дзеркала Дунаю
Сонце заходить, перетинає жили.
Воїн шукає слави, та в ніч безкраю
Доля, як дика птаха, згортає крила.
Марку Аврелію, ген не багряні тоги —
Рештки полотнищ ледве тіла прикрили.
У дзеркала Дунаю, від сліз вологі,
Сонце заходить, перетинає жили.
 

«Наші міста – під високими травами…»

 
Наші міста – під високими травами.
Груди пробито пращами.
Колами, колами лунко вмирали ми,
Так і не ставши кращими.
Діти з дідами, кістка до кості, —
Перлом живим нанизані.
Вуж з-під ожинника кличе в гості —
Темний над світлоризими.
Раз – розвеселено, раз – похмелено,
Грає скрипаль при вході.
Лави до учти червоним встелено,
Білі шовки – на споді.
Згаслим на заполочі – пробачимо.
Справимо їм поправини.
Але не встанемо, не заплачемо
В наших містах під травами.
Добрі химерники та ворожбити,
Наші та вже не наші,
Кажуть, що мусимо, щоб ожити,
Випити світло з чаші.
 

«Будь собою, поки…»

 
Будь собою, поки
                     війни твої малі,
Сірі твої полки
                     стигнуть в сирій землі,
Сльози твої скупі
                     стануть іншими там,
Де ти король собі,
                     а не своїм полкам,
Тож якщо ти король
                     і якщо ти мудрець.
Ти, зігравши цю роль,
                     не зійдеш нанівець,
І опинишся тут,
                     а пізніше аж ген,
Давши лік від облуд
                     для колін і племен,
Бо якщо ти мудрець,
                     війни твої малі
Відпокутує мрець
                     насінині в землі.
Будь собою, поки
                     не опинишся тут,
Сірі твої полки
                     поміж бруду й облуд…
 

«Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен…»

 
Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен.
Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер.
Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен,
І шолом обпече понад шляхом навислі віти.
Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця
В передгроззя польоту, в жагу нависання леза…
Так буває спочатку, коли ще немає кінця —
Перед присмерком битви, допоки земля твереза.
Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка!
Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі…
Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам —
І лякають ворон золоті язики пожежі.
 

«Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди…»

 
Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.
Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.
Ти іще молодий – так, як гори були молодими,
Доки їх не навчили вмирати міста і сади.
Ти молодший, ніж я, – і тотожний котромусь із трьох.
Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:
Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу.
Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?
 

«Зненацька знерухомлені ліси…»

 
Зненацька знерухомлені ліси
Пускають корінь в землю, зела – в небо,
Вдивляються в безодні, і за себе
Благають Бога. Їхні голоси —
Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч,
Як сотні сотень крил, що понад ними…
А хмари – всюдисущі й невловимі —
Лякають зела холодом предтеч.
 

«Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа…»

 
Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа.
Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми.
Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа.
Душі підперто звугленими коліньми.
Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.
Стане на попіл босим. Дівчина встане.
І заридає кров'ю посліпла варта.
Дим вознесеться в небо – і там розтане.
 

«Я сьома сама. Наді мною – світила світів…»

 
Я сьома сама. Наді мною – світила світів.
І краплі дощу – не зупинені і недожиті.
Я стигла, як магма, і я випромінюю спів,
Розмірено й вільно читаючи знаки санскритів.
У мовах таємних – порожня, як дар, голизна,
Жага кришталева присутності, ніби печалі.
Я сьома сама, а по сьомій ввірветься струна —
І трісне плато, як розгорнуте тіло скрижалей.
 

«Скорочую вічність між нами на тричі по три…»

 
Скорочую вічність між нами на тричі по три.
Багаття під ранок поволі освітлює плечі.
І знаю, що в полі судомної тої пори
Не буде ні Бога, ні птаха з очима Предтечі.
Тому – перехрестя. Я вірю, що ти – звідусіль
Прийдеш, щоб ступити на землю, роздерту на душі.
Бредеш – і з торбини по краплі розхлюпуєш сіль —
Єдину надію потопом надтятої суші.
Скорочую відстань, та ти мене, мабуть, минеш,
Як вітер минає пустелю – то тиху, то спраглу…
Люблю тебе, рідний, – тобі осіянна, і все ж
Тамую любов, щоб не відав, як я тебе прагла…
 

«За стільки років – тільки два листи…»

 
За стільки років – тільки два листи
Із голосами, що належать мертвим.
Я ж ящіркою був, і я не встиг
Підвалини долонями підперти.
Жага опівдні западала в кров.
Були дві жінки, і обидві – грона.
Солодкість їх п'янила, як любов.
А та, що третя, – тиха й безборонна.
Опівдні бджоли падали на віск.
І камінь був розхристано-гарячим.
А третій жінці бракувало сліз,
Тож я її – удруге – не побачив.
Вона пішла – і зникла назавжди
В світах, де не надписують конвертів.
А я тепер відшукую сліди —
Підвалини долонями підперти.
 

«Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям…»

 
Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям,
Відшепочу сліди замовлянь на незбутих стежках.
Я не вмію мовчати, допоки росте кам'яниця,
Укорінена в землю, як серце вкорінене в страх.
Кожен скаже по рисці, і кожному риска воздасться.
І спочинуть у морі усі, хто спочити не встиг.
То неправда, що жах, то неправда, що тихе нещастя
Проклинає прокльоном і гусне, як туга святих.
Я любитиму знову, допоки любити зумію.
Я шукатиму шляху до Бога кудись між сонця.
Але маю печаль, як опівночі мала надію
Зцілувати сльозу із єдиного твого лиця.
 

«Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель…»

 
Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель:
Затамувавши дощ, тихесенько засну.
Я жінка, як вода, та тіло точить шашіль,
Немов серпнева суш вгризається в весну…
Усе, як ти казав, і все, як ти повірив.
Прийду до тебе в сни – і всі мости спалю.
Який же я поет, який, до чорта, лірик?
Я жінка, як вода, і я тебе люблю…
Хай Бог мене простить, спокушену й тривожну.
Стріла, яка летить, подібна на вужа…
Я так тебе люблю! – та ще мені не можна
Належати тобі, я все іще чужа…
 

«Кохаю тебе – обережно, тривожно, натужно…»

 
Кохаю тебе – обережно, тривожно, натужно.
І страшно спитати про завтра, й несила піти.
Ти скоро приїдеш – і ми собі радість натужимо.
Бо що таке радість? – усе, що даєш мені ти.
Причаєно й густо, і якось аж наче додому
Ти кожного разу наснишся мені, але знов
Змовчу тебе, рідний, не скажу про тебе нікому…
Це просто любов. Це всього лише просто любов.
 

«Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа…»

 
Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа.
Я тектиму із кров'ю в тобі, але ти не суди.
Так покутують вирок, і посаг, і борг. Суламіта —
Уселенська печаль із надтятих душею судин.
Я спокутую все, навіть більше, ніж можу і мушу,
Як данайські дари або ж дивні оази пустель…
Я кохаю тебе. То від щастя я вигризу душу,
Щоб не вила в розпуці на місяць… А решта – пусте…
Це ж не золота жили, не ігри з життям в Ельдорадо,
Це всього лиш любов, безпросвітна, як небо нічне.
Я кохаю тебе. І сьогодні я виберу зраду.
То чого ж ти, скажи, не пускаєш вмирати мене?
 

«Смирення хаос, почуттів гармидер…»

 
Смирення хаос, почуттів гармидер
Сто років тому упіймав би нас.
Ти був мені один-єдиний вітер,
Що в надрах снів притулками почавсь.
Стояла ніч і тихо сутеніла,
І я була єдина, як печать.
І чорна згуба іскрами синіла,
Бо так над лісом крилами кричать.
Віддай мені останній майже постріл,
Поцілений ув одяг і слова.
Земна обитель зім'ята, мов постіль,
В якій лиш смерть, як мова, ожива —
І знає все про кожного зі сущих.
І все спитає, і забуде все.
Ти тільки вітер – віщий, невидющий —
Та хто ж тебе на небо вознесе?
 

«Вивищую тебе, вивіщую, як вмію…»

 
Вивищую тебе, вивіщую, як вмію,
В котромусь із говінь, як плакала в гнізді.
Я знаю нас удвох, і я часами мрію
Словами одкровень, гудками поїздів.
Бо відгомін плачу – як блискавка крислата,
І кожен день – ніщо в притулку забуття.
У човниках долонь душа шукає свята,
Ховається у смерть і плаче, як дитя.
 

«Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше…»

 
Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше,
Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском.
Я стрінусь тобі, об сузір'я долоні обдерши,
Наповнивши пальці небесним густим молоком.
Бо значення слів ні тобі, ні мені не відомі.
Ідемо повз світ, мовчазні хіроманти доріг.
А потім, вві сні, ми з тобою зустрінемось в домі,
Який ти в мені розбудив – а дожити не зміг.
 

«Зіграємо в партію долі, де чорне і біле…»

 
Зіграємо в партію долі, де чорне і біле.
Ти будеш король на останній для себе межі,
Подібній до смерті. Дорога пряма і безтіла.
На матових шахах від смерку лежать вітражі.
Поділено навпіл повітря – для дня і для ночі…
Без права на подих прокинуся – і не засну.
На двох циферблатах – тривання, якого не хочу,
А стрілка хвилинна по колу вертає весну.
То вліво, то вправо – то чорним, то білим шляхами…
І що там під снігом, і що, коли снігу нема?
Нам чорним по білому – легше, світліше до храму…
Та біле згортає із дошки вода, як пітьма…
 

«Наглядати, збиваючи з квітів пилок…»

 
Наглядати, збиваючи з квітів пилок:
Ейфорія дощу, загусання проміння.
Я караю себе – мимоволі, щокрок —
Оббиваючи ноги об свіже каміння.
Не забудь мене вмерти: я нині піду.
Не забудь не забути: я майже щаслива.
То не жінка ридає в твоєму саду,
То у зелень брунатну вгризається злива.
Поцілуй мене в очі – і ще раз, і ще —
Нетутешню, як світ, що лишився без Бога…
Я караю себе мимовільним дощем:
Наче жінка, печаль, і печаль – як дорога.
 

«Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?..»

 
Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?
Чи згадаю імення? Чи літо мене збереже?
Проминання тривожні. Суниці настоюють червень.
Я кохаю тебе – не учора, не завтра, а вже!
Прозираю в очах іронічність – прости мені, Боже,
Перехресні дороги з холодних твоїх берегів.
Чи захочеш забути? А може?.. А може?.. А може?..
Це ж не вихор, а вирок. Не втома Господня, а гнів.
Дрібно дихають ніздрі останньої в світі стежини:
Їй тривога до ранку – як в бранному полі кістки…
Я вертатимусь в душу єдиної тої людини,
Що не вміла мене пригадати – або навпаки…
 

«Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти…»

 
Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти.
Ціпеніє волога, що нині заклякла на вії.
Як не ти, то коли? І скажи мені, де, як не ти,
Приголубить долоню і душу холодну зігріє?..
Смак смиренної тиші… Любила тебе а чи ні —
То не важить тепер, попри знаки щілин і ущелин.
Озирнися до мене. Схитнися хоч словом в мені,
Як не світлом, то смутком, хоч вітром хмільним, як не хмелем…
Тонко тягнеться нитка. Жага затамована в річ.
Наростання іроній – від ірію ближче до втечі…
Це всього лиш любов перевалами котиться в ніч
Від предтечі до Бога. Й від Бога – до знову предтечі.
 

«Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям…»

 
Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям.
Тільки ластівки танго й призахідний прянощ левкою…
Обиратимеш жінку (не та і не та, і не ця),
Проминувши єдину, приречену бути з тобою,
Їй мережива – плющ з рустикальною тінню листка,
Їй шовками трава шелестить, обтікаючи груди.
І пульсує печаль, наче жилка, бо шкіра тонка,
Їй не буде дощу, як твого поцілунку не буде…
 

«Нащадок на щодень, на те вона й пітьма…»

 
Нащадок на щодень, на те вона й пітьма.
Осині кубла зір і вікон дикі нори.
Не осінь, а вода, бо істини нема.
Є тільки друга я – й порожні коридори…
Нащадок на щодень. Прийду тобі, коли
Усе в мені уб'єш – і все мені зоставиш…
Не дай мені слідів. І музику спали…
Тремчу тобі – як звук на білих стинах клавіш…
 

«Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж…»

 
Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж,
І парк – аки ангел, що губить на вітрі пір'їни.
Ти теж невагомий, ти теж кінцесвітній, ти теж
Очима намацуєш знаки і стигми руїни.
Місцями містерій ступаєш – добра а чи зла.
Несеш золоту невагомість, просякнуту жовтнем.
Глухе підземелля туману – алхімія скла —
Тобі суголосно відлунює чорним і жовтим.
 

«Я надто жінка. Знаєш, я така…»

 
Я надто жінка. Знаєш, я така,
Яких ніколи більше не буває.
Цей білий мармур зимний, як рука.
Вже маю сад. Бракує тільки раю.
У статуй пам'ять майже як санскрит:
Відмовсь від мови, хай вона минеться.
Я довгий надто давній манускрипт,
Покладений якраз навпроти серця.
Бо надто жінку втратив – і нема…
Якби ж то знати та якби ж то вміти!
Так холодно, немов чужа зима
Кладе долоні на останні квіти…
Не той, що ти, а той, що майже вмер,
Кажан спіткнеться, втративши опору.
Бо це не сутінь, зіткана з химер,
А майже вічність, стиснута в покору…
 

«Ця карафка – як доля, однак – недолито вина…»

 
Ця карафка – як доля, однак – недолито вина:
Три ковтки – до рятунку, чотири – до рідної хати.
Я кохаю тебе, і триває священна війна,
У якій замість зброї – уміння твоє забувати.
А тому не дивуйся ні богом своїм, ні людьми.
Що лишаю тебе на порозі – чужого в чужому.
Буду ще одна я в передприсмерку, де за крильми
Непроявлений простір живого далекого дому.