Текст книги "ДО ЕР. Вибране"

Автор книги: Маріанна Кіяновська

«Ми відходимо в жовте…»

 
Ми відходимо в жовте – так у Книзі написано нам.
Діти сплять перед ранком особливо: їм сняться дерева,
Їм вже майже відомо усе, що забулось батькам,
Навіть трішечки більше; йде бій волоока з левом.
І комусь пересниться – чи майже присниться – вода
Й усвідомлення смерті як спеки, як звички вмирати.
Абсолют льодоставу, і тільки найменше вгада
Комбінацію літер найпершого слова – «мати».
 

«Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий…»

 
Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий.
Причасна кров п'янить, немов вино.
Єдиний мій, ну що тобі сказати?
Воно болить, не гоїться воно.
Любов моя на сто імен посліпла,
Бо ти – як сонце, ти мене обпік.
Піду до відьми, нашепочу срібла —
І буде куля в груди, буде лік
Супроти болю… Як тебе любити?
Супроти болю істини нема.
Далеке сонце світить, світить, світить,
А я – під ним, незряча. І сама.
 

«Скажи бажання – хай тобі наврочу…»

 
Скажи бажання – хай тобі наврочу
Твій невимовний ієрогліф, глину.
Шукає бог у надрах душу вовчу,
Щоб виліпити з голосу людину…
Дає їй трохи випити – із чаші,
І наготу прикрити – із сувою…
Усі слова, нам сказані, – не наші,
Вони не можуть дихати водою…
 

«Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі…»

 
Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі,
Не озвавшись до тебе з далекого поля любові,
Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи.
Бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові.
Що кохання, що ліс – не розділені нами на двох.
Я тебе відчекала під місяцем, чорним, як паща.
У далекому полі засіявся чортополох
На пропащому місці, де доля стояла пропаща.
Я кохала тебе – спересердя, а часом – з нудьги.
Ти був сильний і хижий – та що мені, вовче, до того?
Вовка ноги годують – я знищу в собі до ноги,
Аж до холоду в пальцях все, що мала в собі золотого…
Але як мені жити без тебе, мій вовче німий?
Я ненавиджу ліс, це неприбране поле і небо…
Я ненавиджу нас, але ти мені очі закрий
В ту останню хвилину, як прийду вмирати до тебе…
 

«Ошелешеність кігтів, зав'язлих у тілі живому…»

 
Ошелешеність кігтів, зав язлих у тілі живому,
Що сумують, як ти повертаєшся, – парості цикл.
Ревність світу у часі, якого бракує, якому
Жорстко жертвуєш запах своїх передсмеркових крил.
Ти і я поза смертю, і мова минає натхненням,
Крихти крику наосліп – і зимний метал до чола.
Є погибельність долі і сірість її повсякдення,
Ти насправді не знаєш, що я вже тебе зачала.
 

«Усе одно з тобою ми – усе…»

 
Усе одно з тобою ми – усе.
Усе одно з тобою ми – як зерна.
Вовчиця чорна, вишептана в тернах,
Слова і сни між зорями пасе —
Безмежно мовчки. Зір отих роки —
Як острови невидимої суті,
Як надто чисті, а тому забуті
Недовловимі дотики руки.
Холодність стін, заціпеніння плес —
Клепсидра вбрана в темряву й тумани.
Ми надто теплі, а тому між нами —
Усі дощі, що падають з небес.
 

«Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує…»

 
Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує.
Бо що? – я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла).
Я дивлюся в небо своїми очима вовчими.
Твоїми слідами підводяться тихо стебла.
І хащі осотів тривожні хіба що звечора,
Або по дощі, а чи в червні, як зела стиглі.
І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена,
Спокійно стихає, як вічна небесна стигма.
Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини.
Я знаю твій запах – солодкий і терпко-п'яний.
Ти десь там – за зубром, розхитуєш землю лапами.
А син наш умер. Угорі тільки Бог над нами.
 

«Самотність і печаль – недосказанно…»

 
Самотність і печаль – недосказанно
Сухі, як віск, що скрапує зі сліз.
Є благодать, що сталася зарано.
Є берег неба і сліди коліс.
Вдаєш, що спиш, щоб серця не вдавати,
Щоб не ламати сутіней ні віт,
Щоби всевіддавати – і не мати
Нічого, окрім світу. Тільки світ
Пече, болить – і слів не розуміє
Ні там, де обрій, ані тут, де все.
Самотність і печаль – щока німіє,
Та хтось колись і зцілить, і спасе
Самим мовчанням – чи дощем крізь нього:
До щему, до пелюстки на воді…
Вдаєш, що спиш, ховаючи тривогу, —
Як вперше, як востаннє, як тоді…
 

«Гостра пам'ять лягає кістьми…»

 
Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю,
І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ.
Буде внесено викуп – травою, красою, любов'ю:
Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп.
Не вітайся зі мною… Втечи – і уникнеш полону.
Або зважся прожити імення моє і мене….
Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гону
На сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне…
Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми,
Бо ж не вивершу всього – ні словом своїм, ні теплом…
Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно,
Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом…
 

«Смуга прибережної роси…»

 
Смуга прибережної роси,
Де припливу – кликане і гнане.
Камені валують, наче пси,
Золоті зализуючи рани.
Бог морів пісками оберіг,
Шумовиння дав, навчив вмирати.
Але пес не пустить на поріг
Навіть голос до своєї хати.
Все перетриває і збагне,
Навсібіч жбурляючи слиною,
А тоді горлянку розчахне
Місячної смуги голизною.
 

«Скидаю місяць на вовчу стежку…»

 
Скидаю місяць на вовчу стежку,
Щоб вурдалаку спокійно спати…
Маленька відьма, сную мережку:
Єднаю мряку і запах м'яти…
На білу ружу чарую мужа,
На ружу синю – малого сина,
По хмарі піду, могилу зрушу,
Посію в землю дрібну мачину…
У чорних крилах – велика сила:
Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу…
Зроблюся жінка для тебе мила —
В солодку купіль до тебе ляжу…
Ти будеш спати в землі, не в хаті,
Не будеш мати ні слів, ні тіла…
Я ж дику душу на землю струшу:
У чорних крилах – велика сила…
 

«Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки…»

 
Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки
Перейдуть небесами і кануть у магму при сході.
Опадатиме листя, як сни, берегами ріки,
І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій…
Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти…
Самовидці душі золоті й каламутні зі споду.
Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти,
Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду…
 

«Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі…»

 
Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі,
Де розгойдані птиці – і з ранки вода цебенить.
Де русалки надтяті, а кожна – довіку пропаща,
Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де мить
Має вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідки
В позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь.
І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка,
Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь.
 

«Не осягну тебе і не відкрию…»

 
Не осягну тебе і не відкрию
Нічого з привідкритого мені.
Лиш по-відьмацьки поцілую в шию —
І стану вовком. Гори кам'яні
Сховають душу, вирвану із плоті,
За те, що крила ангелам спалю…
В скорботі неба і в землі скорботі
Тебе врятую, бо тебе люблю…
Усе – тобі, збережене нізвідки, —
Стріла і дзвін тонкої тятиви…
З глибоких шрамів проступають свідки…
Ти ж не полюй на вовка, не лови…
Бо що тобі до мене, до отрути,
Яку схотіла випити до дна?
Ми знову разом, але вже не люди —
Відьмак з глухої тіні вирина…
 

«Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»

 
Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду —
Собака, що тілом намацує грубий поріг.
І чорна зоря – мов священна остання розрада —
Лягає очима на дрібно розстелений сніг
Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути.
Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем.
А далі я сплю – і жагою розтерзані груди
Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице —
Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, —
Незміряний простір моїх катастроф і утіх.
Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою
Вселенська печаль, що собою покутує сміх.
 

«Сон – болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»

 
Сон – болото нічне, трясовиння засмоктує душу.
І гніздечка пташині при водах живих – островами.
Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, —
Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами
Вічні ріки течуть – у стоячій воді не спинитись.
Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими.
Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись,
Довго спалює небо, туман витискаючи з диму.
Контур дерева – чорна на небо накладена мапа,
А при ньому западини – квіти і звірі-примари…
Білі плями сузір'їв – так густо хтось воску накрапав,
Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.
 

«Я в ній кажан, в цій ночі двійників…»

 
Я в ній кажан, в цій ночі двійників.
Прелюдія польоту межи люди,
Коли усе поділено напів:
Сади, сонцестояння і застуди.
Щоб мати крила плакати за всіх —
Я довгий дощ, порізаний на пасма.
І кожним з них я відчуваю сміх —
Скляна Хуррем на кораблі в Еразма.
 

«Витаю над безоднею, сповита…»

 
Витаю над безоднею, сповита
Молитвою, безжальною, як мова.
Одна із бджіл в сонцестоянні літа
Така ж, як я, – покірна і раптова.
Не пити із джерел, яких немає,
І не приймати хліба без любові…
Моя душа до Господа вертає,
Поза причастям наковтавшись крові.
 

«Полювання за власним криком…»

 
Полювання за власним криком.
Тліють нетлі в очах свічад.
За вузеньким тюремним віком
Соломонова жде печать.
Воскресіння моє велике,
Замовляння на кров і віск.
За вузеньким тюремним віком —
Слід на небі холодних сліз.
…А на страті або по страті
(Шлях із нетрищ катівень душ)
Я примушу себе спитати:
Чий я голос? Куди я йду?
 

«Мене лиш чутно. Кольору нема…»

 
Мене лиш чутно. Кольору нема.
Пороги слів увібгано у груди.
Стою, безжально-зимна, як тюрма.
Межа аскези – ліки від застуди.
Не вір мені. Тихенько відпусти.
Віддай усе, що мав би пригадати.
Всю вічну душу найдорожчий – ти.
Ціною небуття. Ціною страти.
 

«Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу…»

 
Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу.
Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне.
Марнотність терпіння виводить нас ген за межу.
Де тільки метелики, пави, й оголені фавни.
А отже, не май порятунку у цій суєті.
Люблю тебе здалеку, майже як Бога – малою.
І хмари у небі нагадують лики святі,
Примирені з вітром, із вічністю і зі собою.
 

«Я не про те. Ми тільки листя…»

 
Я не про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі.
Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном.
Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався.
Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном…
І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірня
Подвоює нам існування у вимірах струнких алеї.
Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні.
І скоро – прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв…
Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста?
Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти.
І горобчихи трансильванські, і наша суть – крихка й двоїста.
Ми тільки листя. Ми – минуле: самотнє, тихе й невиразне.
 

«Обителе моя, несправжня і химерна…»

 
Обителе моя, несправжня і химерна,
Де серце золоте у клітці золотій,
Де голос золотий відлуннями осквернено.
Де спогад золотий – і вже, мабуть, не мій.
Ген вітер застогнав – засни і не вслухайся.
Його дороги суть несправжні, як слова.
Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайся
У зернятко дрібне – хай виросте трава.
Я знов про щось забув, моя маленька мамо,
Згадай мені усе, що я уперше знав, —
Про те, що є печаль, що ми колись так само
Травою проростем – посеред інших трав.
 

«Любові домоткане полотно…»

 
Любові домоткане полотно —
Шорсткаве, недовибілене й тепле.
Летить печаль в прочинене вікно,
Де рання осінь приминає стебла.
Люблю тебе. Подам тобі води,
Коли в світлицю вступиш після втоми.
Присядь зі мною пошепки. Сюди.
Як в перший день творіння. Або в сьомий.
 

«Я сонях сну. Тонке моє стебло…»

 
Я сонях сну. Тонке моє стебло
Під простору схилилося вагою…
Люблю тебе, тож дай мені тепло
Бодай у снах лишатися з тобою…
Душа веселки, дерева, й ріки
Пульсує в жилах ніби ненароком,
А озеро торкається руки
І западає в серце рік за роком.
Знайди мене за іменем моїм
У сутінках живих передпробачень,
Коли за мною ластівка заплаче,
Наткнувшись серцем на травневий грім.
 

«Стиглі краплі дощу – або, може, уже переспілі…»

 
Стиглі краплі дощу – або, може, уже переспілі.
Надкусити – і все, як розлущити плід забуття.
Білі хмари пливуть – майже білі чи начебто білі, —
Сповиваючи сонце – своє позашлюбне дитя.
У потовщеннях вітру – у зрубах, у зрізах і зламах —
Спадкоємність відсутностей через відсутність імен.
Я бажаю і вмію – і мушу замислити замах
На єдину із назв, що її не згадає ромен.
 

«Не вір мені, що я несамовита…»

 
Не вір мені, що я несамовита.
Я просто пташка – сіра – співу для.
Судинні трелі на початку літа,
А далі – в рану вкинута земля.
Руками землю струшую, руками —
І вічне небо дивиться у сни.
Ніхто мене не прихистить гілками.
Хіба що дика груша восени.
 

«Мовчу – заради тебе. Ти апостол…»

 
Мовчу – заради тебе. Ти апостол
Мого минання в сутіні крихкій.
Велика віра потребує посту
Заради воскресіння. Голос твій
Приходить в мене з іменем Господнім,
Що над зникомим вічне вознесе.
Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,
Що лиш мовчання означає все.
 

«Тільки слід за останнім конем…»

 
Тільки слід за останнім конем недозволено-русий…
Я давно вже не та, що виходила ген за село.
Зависає душа понад прірвою пісні. Маруся
Пам'ятає усе, а не тільки добро а чи зло.
Бо ж над гніздами птиці, а деякі з них – від порогу,
Мов архангелів зграйки, і майже щоразу – по три.
Я втамовую смерть, як втамовують довгу дорогу.
Тільки сонце і Бог наді мною – з душі чи згори.
 

«Птиці із крильми, зробленими з фольги…»

 
Птиці із крильми, зробленими з фольги,
Жовто і крихко, ніби зі світу вбогого.
Ти залишаєш слід на землі – ноги.
Або крила – у небі. Або нічого.
 

«Прийдемо – сумні. Залишимось тут – терплячі…»

 
Прийдемо – сумні. Залишимось тут – терплячі.
І зорі завиють, неначе старі вовки.
Я плакати хочу – ти вибач, що я не плачу,
Торкаючись твого голосу, мов руки.
Ти світло в мені. Великі твої щедроти.
Ти лагідний сніг озимих моїх життів.
Пишу собі ніч. А ти мені в ній – навпроти:
Півслова сказав, півподиху розповів.
Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними.
Та в нас чистота, де й слово лишає слід.
Належу тобі. Ця осінь не з нами – з ними
І зорі печуть, вилазячи із орбіт.
 

«Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе…»

 
Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе.
Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене.
Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе,
І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену.
Все відміряно нам наперед – трохи шалу і крил.
Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом,
Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл,
Що вцілів і загинув після першого в небі погрому.
Ця пронизливість, це небажання від тебе піти…
Як я хочу обняти твої незахищені плечі!..
Бумерангами свідчень я катую тебе, а ти
Прямовисний, як ангел, – і я обираю втечу.
 

«Витривалість в дорозі – і невитривалість у вірі…»

 
Витривалість в дорозі – і невитривалість у вірі.
Є страждання актора крізь тонко нанесений грим.
Ти ідеш в Палестину – суворий, як грім, пілігрим,
Ще живий і тривожний, лиш губи від пороху сірі.
Боротьба із собою. Із тіней складається час.
Проминаєш минуле – тонкі сухожилля дороги.
Був пророк – не для всіх, і тим більше він був не для нас.
Сарацин не помре – просто піде до іншого Бога.
То мозаїка, знаєш, химерність барвистого скла…
Міріади ілюзій – оази, оази, верблюди…
Я б тебе не любила, якби я тебе прокляла.
Я кохаю тебе, але більше нічого не буде.
Я кохаю тебе. Ми не просто брати во Христі:
Блискавичний міраж по руків'я увігнаний в спину.
Я кохаю тебе, але просто ми б стали не ті,
Якби стали слабкими у вічності хоч на хвилину…
 

«Я йду за вітром. Він мене несе…»

 
Я йду за вітром. Він мене несе
Крізь непрозорість. Це така покора.
Допоки вірю, пригадаю все,
Неначе книгу, читану учора.
Ціна любові – вічна мерзлота.
Коли чекання – камінь спотикання.
Я просто жінка, – може, саме та,
Яка приходить перша і остання?..
 

«Почни мене спочатку, ніби книгу…»

 
Почни мене спочатку, ніби книгу,
Позичену (і втрачену) на ніч.
Літанія польоту. Білість снігу.
І вічна я з безоднею облич.
І вічна я з проваллями між літер.
Гортаю душі, наче сторінки.
Люблю тебе. Перемагаю вітер
Понад тужливу заполоч ріки.
 

«Вода тече, як перше, бо вода…»

 
Вода тече, як перше, бо вода.
Між манускриптів холодно і сухо.
Лишає Бог прогалини в слідах
Во ім'я Сина і Святого Духа.
Щоб заблукавши, знав, куди іти.
Щоб доля відбувалась поступово.
Щоби не Ной, а безтурботний ти
Після потопу надолужив Слово.
 

«Якби мовчав, ти був би вартовим…»

 
Якби мовчав, ти був би вартовим.
Зима – колись колюча. Нині – просто.
Навчи мене всміхатися живим,
Яких не пошкодуєш сном і постом.
Така зима – куди ж вужам повзти?
Усе одно з тобою ми як зерна.
Щоразу слово викреслене – ти.
Щоразу – слово втрачене. Химерно
Навчи мене бездонним іменам,
Глибоким, як криниці ще до сходу
Сліпого сонця. Щоби стало нам
Терпіння з них вишіптувати воду.
Ми будемо жорстокими, як сни,
Які не замовкають на світанні.
Ми будемо сухими, як вони.
Ми будем вічні, бо вони останні.
Бо місто це і цей холодний брук
Не мовлять не означеного Богом.
Тож смерть моя, годована із рук,
У небо кане – рівно і полого…
 

«Вогонь чорніє. Хочеться вмирати…»

 
Вогонь чорніє. Хочеться вмирати.
В цій тиші – тільки ти і я. І Бог.
Й немає ради, як немає зради,
Є тільки небо, сказане на двох.
Бо воля і неволя говорити
Є правом і неправом бути вщерть.
Ми – речені на вічність, як санскрити.
Між нами – вибір смерті, а не смерть.
 

«Спорожнію – як жінка, як квітка тобі облечу…»

 
Спорожнію – як жінка, як квітка тобі облечу.
Розпізнаєш обличчя мого потойбіччя і тіні.
У котрому коліні, скажи, у котрому коліні
Ти мене передчув – камінець під Стіною Плачу?
 

«Стежка світла сходжена птахами…»

 
Стежка світла сходжена птахами.
Довгий вечір довший, ніж зима.
І нема нічого поміж нами,
Окрім смерті, а її нема.
Сім снігів, покладених на чашу,
Залишились попелом густим.
Бог, що перевірив вірність нашу,
Дав нам по молитві – й відпустив.
 

«Ми нетутешні люди. Нас – нема…»

 
Ми нетутешні люди. Нас – нема.
Химерний холод атомного січня.
Ти був сказав, що випала зима
З чужого неба – безконечна й вічна,
Накоїлось сніжинок, і світлá
Зітхнули під ногами хрипко й тяжко…
…Та я тобі така тоді була,
Що серце в грудях пурхало, як пташка!
 

«Надто легко вертати і важко іти…»

 
Надто легко вертати і важко іти.
Почуття – як сніги, над якими хрести,
Забуття між завій, піднебесна імла…
Світлий ангеле мій, у якого стріла,
Я не встигла забути усеньке-усе,
І тепер мене смерть у полях занесе…
Я вросту у траву, я у воду ввійду,
Я приснюся тобі у твоєму саду.
Засвіти каганець при своєму лиці,
Хай побачу сльозу, що повзе по щоці…
Услухайся у ніч і вдивляйся у день:
Все тобі розкажу, як не стане людей.
Я у душу вступлю, я у серце ввійду,
Я приснюся тобі у твоєму саду…
 

«Ти мій, як покличеш, і шати – до ніг…»

 
Ти мій, як покличеш, і шати – до ніг
Примарі зеленого пана і фавна.
Солодка, як мед, жриця мудра і вправна,
А ти – ніби небо чи вечір крізь сніг.
Високі, як фрески, зелені слова
Усі з поворозки спадають і терпнуть.
Підеш – і забудеш, і яблука репнуть,
Тому що тому що. Зжерствіла жорства.
 

«Тонко різано мармур, а надто його пелюстки…»

 
Тонко різано мармур, а надто його пелюстки
У містах нарікань, де царями лише царі.
Ми з тобою зі світла – тремтячі прозорі згустки,
Що відбилися в водах, а зорі тремтять вгорі.
 

«Складало крила дерево у сніг…»

 
Складало крила дерево у сніг —
А я тобі не вірила до ранку,
Хоч поцілунки нас збивали з ніг,
Лишаючись слідами біля ґанку.
Тихесенько заходило у дім
Повітря – й ворушилося під ліжком.
І усміхалась оком золотим
Маленька чорна стронцієва кішка.
Тремтіли тіні, ніби наші – ті —
Залежали від дотику до тіла.
І золотіли інші – золоті, —
Яким зима довищенту зотліла.
 

«Банкрутство осені, і золото – ніщо…»

 
Банкрутство осені, і золото – ніщо.
І небо знов лихе, як звіра око.
Позлітка й черінь листя. Світ пішов
Ловити птицю істини. Глибоко,
Де в небі тільки душі літунів,
Пророцтво буде справджено несміло.
І сніг впаде, як тисячі снігів,
Та цей, останній, – безконечно біло.
 

«Кора сосни ховає запах хвої…»

 
Кора сосни ховає запах хвої
Між жил і снів.
З тобою ми не абсолютно двоє,
Лише напів.
 

«Призначення знаків – мовчати, бо речі і суті…»

 
Призначення знаків – мовчати, бо речі і суті
Невидимі оку, лиш серцю відкриті часами.
А знаки – це трави; сухі чи в покосах забуті,
Вони залишаються сущими під небесами.
Спочатку були під снігами – в своєму началі,
У зернах іще непророслих, у кореневищах.
Високі стояли замети, премногі печалі
Зникали в слідах. А ціна непочутих – найвища.
 

«Вервицю нам мовлено з дна…»

 
Вервицю нам мовлено з дна,
З каменів русла.
Чорний, як птах, потом пропах,
Кровця загусла.
Землі і дні нині одні,
Нам воно – раєм.
Суджене й ні – у Йордані.
Не дочекаєм.
Тільки тебе, ані мене
Час не врятує.
Крига мине, хвиля не втне
І не вцілує.
Всюди клади в душу води —
Й царство небесне…
Тихо моли Бога, коли
Кожен воскресне…
 

«Незримий, як зозулина провина…»

 
Незримий, як зозулина провина,
Іде годинник – швидше, аніж час.
Минає ніч, як світу половина,
І тінню проминає нас крізь нас.
А той, що вічно відчиняє двері,
Предивний птах з незапахом землі,
Зненацька проступає на папері
Зі струпами на кожному крилі.
 

«Очі воском печуть свічі…»

 
Очі воском печуть свічі:
Ми у хату прийшли з морозу.
Колядою тремтить вночі
Довга вервичка верболозу.
І стоїть на столі кутя —
Знаком радості цього дому.
І рождається в світ Дитя,
Щоби нас іскупити в ньому.