Текст книги "ДО ЕР. Вибране"

Автор книги: Маріанна Кіяновська

«А мох у фортечних садах був колючим…»

 
А мох у фортечних садах був колючим —
Колючим, холодним, далеким, вологим.
Стріляючи в небо, ти в ангела влучив —
і ангел тобі покотився у ноги.
І многе знання, і немногі із тихих —
Як яблука, зважені золотом й віком.
Усе, що ти маєш, – цілунок і видих,
І надто коротке життя чоловіка.
 

«Чистота замовкання заклякне і стане камінням…»

 
Чистота замовкання заклякне і стане камінням,
Борозною і далі, росою, покотиться в ніч.
Мерехтіння сльози… Чи відчуєш оте мерехтіння?
А коли не відчуєш, то Бога до себе не клич.
Наче пагін важкий, пригинаєш обличчя додолу.
Перемога молитви, аж слово у душу впаде.
Не забудь свого Бога, не втрать свого болю ніколи,
Бо прокинешся іншим – не тим, не сьогодні, ніде.
Перекушено пам'ять, як нитку, важку й вузлувату,
Чи хотів би втекти, попри душу свою, навмання?
Я стою задля тебе, як липа, покликана в хату,
Мов зі смутку нічного, якому забракнуло дня.
 

«Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів…»

 
Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів
Перемелеться в порох, і скільки доріг перестане!
Повз усе, крізь усе, над усе, що ти дихав і вмів,
Йтимуть вічно і тяжко дощі, і птахи, і прочани,
Й наші дивні слова, й наша туга – твоя і моя.
Вічність діється так, що лишає усіх при надії.
Я люблю тебе понад усе. Але що тобі я?
Йдуть дощі і дощентні прочани – аж небо твердіє.
 

«Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль…»

 
Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль
Повертається в дім, із якого пішов наодинці.
Наче чорна пшениця, при храмі розсипана сіль.
Як розсипана сіль – золоті обереги. Ординці
Племенами прийдуть, бо в спокусі оглух і осліп
Покалічений ідол: хтось виколов очі, бо очі
Надто довго дивились в жертовник – на кров і на хліб…
Я не хочу вмирати. А ти мене жити не хочеш.
 

«В полях, вздовж яких не ходила, не плакала, не…»

 
В полях, вздовж яких не ходила, не плакала, не…
В обителях смертних, де вчили птахів замовкати, —
Реальність дощу, тож на краплі мене розіпне
Розгаданий мною звитяжець моєї розплати…
Я люблю тебе – хоч без щастя, без снів, без утіх…
Розходяться кола водою (чи сльози, чи просто).
Хранитель печаті із мого Великого Посту
Устиг тільки вмерти, розгрішення дати не встиг…
 

«Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон…»

 
Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон.
Межа перехресна урочища, волхва і лімфи.
Ця хвиля – як рана, а в рани – тупий камертон,
Що глухо зітхає над місцем загибелі німфи.
Громаддя рослинності втомлене, втоптане в час.
І Бог не всесильний, як перше, а просто печальний.
І жабка зелена – таємна його іпостась —
Співає у вересні пісню собі поминальну.
І дупла, що зяють, і день, що пропах небуттям,
Безсмертні у тлінному світі, що вже перед краєм.
І висохле плесо. І сонце – звіря чи дитя —
В намулі грузькому імення своє забуває.
 

«Час обмежено пам'яттю…»

 
Час обмежено пам'яттю. Білий мармур слизький, як лід.
На надгробках минає пізня осінь. Сльота осіння
Передбачена в Книзі. Невчасний її прихід —
То осягнення суті. У сутіні – не тремтіння,
А чекання на себе. Ти в мені, отже, знову я.
Ми обмежені часом, як Богом, як Божим знаком,
Як піском у клепсидрі. Повіки мені стуля
Помаранчева куля – останнє у світі яблуко.
А одначе сади ще існують. Вони тривкі.
Пізня осінь приважена каменем. Згустки і скупчення
Листопаду і сенсів. Знаки листя і знаки руки,
І зникомість очей. Поза пам'яттю – знак відпущення.
 

«Зробись для мене каменем, підемо…»

 
Зробись для мене каменем, підемо
В підвалини, до чистої води.
І тільки хтось, всезнаючий, як демон,
Захоче не пустити нас туди.
Сухий посів озимий серед грудня,
Огранений у світло крижане,
Прийде поволі і візьметься груддям,
І вже мені ніколи не мине.
Повільність забування, а потому
Усе спочатку – доля самовбивць.
Я стану храмом пам'яті, в якому
Ти вже наріжним каменем зробивсь.
І сім хлібин, і манна, і омана,
Й відсутність моря, і присутність риб…
Зробись для мене каменем – і рана
Врятує душу, наче в голод хліб.
 

«Я у тобі беззахисна, як сон…»

 
Я у тобі беззахисна, як сон
В каменоломні – з бурею назовні —
Де краплі точать час і в унісон
Звучать, як тихі дзвоники церковні,
Відлунюючи в просторі склепінь,
Неначе в пащі золотого звіра,
І темні піднебесся піднебінь
Живі, як мова, і жаскі, як віра,
Яка одна (хоч інші скали теж
Не віддані мені, а тільки взяті),
Мов вежа мов і ще не наших меж.
А ми з тобою – камені. Й крилаті.
 

«Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода…»

 
Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода.
І душа-невидимка здіймає на глум позостале.
Ми у світі – ніхто. Ти мовчиш. Мов пісок у слідах —
Льодостав на планеті, яку ми з тобою кохали.
Кольори засмагання – натужні й несправжні, бо їм
В цьому світі нема пристановища, тіло хіба що.
Тільки спраглий пустельник, моряк, робінзон, караїм —
П'ють засмагу, як вина. І кров червоніє, і нащо
За роботу їм братись, як сонце сьогодні – для них?
Є у долі позірність: вона видається лихою.
А насправді є сльози й не сльози, є сміх і не сміх,
Є любов і не дуже, поділені часом на двоє.
 

«Недочитана чарка, посолена жмінкою глини…»

 
Недочитана чарка, посолена жмінкою глини,
Анатомія тексту, бо ж літери – прожилки плоті.
Легко бути спасенним у тілі мізернім людини,
Що недоспані ночі лишає на втрачене потім.
Камінь кане у груди. Постукає трохи – і стихне.
В повсякденнім притулку, в якому годують водою,
Маєш душу, як рану, а в рані – огранені стигми,
Недомовлені і недочуті. Важкою ходою
Проступає молитва до діви Обиди, до тої,
Що єдина зі смертних безмежна у радості Божій.
Сорок кроків – у вічність, єдиний – у смерть. За тобою
Проступатиме пам'ять, якої позбутись не зможеш.
 

«Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж…»

 
Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж:
Не кашель, а тільки втручання у літо в пустелі.
Приходять до мене з гостинцями фавни – у гості ж.
І волхви приходять, як смертному – смерть до постелі.
Не май мені серця: на учту прийду – і покличеш
До вин і вини, наче знаєш, що я не відмовлю…
Твоя Беатріче. Я знову твоя Беатріче!
На сьомому колі я в полум'ї темряву ловлю.
Словами твоїми впіймаю хоч дещицю раю,
Бо мощене пекло – на камені камінь і камінь.
Як дика змія, в сокровенне своє заповзаю,
І щось мене душить, намацавши душу руками…
 

«Час збирати каміння збігається з часом вмирати…»

 
Час збирати каміння збігається з часом вмирати…
Я читатиму книгу, аж поки засну на півслові.
Легко зважені брили терпіння, любові і зради
Трохи більші, ніж зорі, – химерні, дрібні, іграшкові.
Палітурки польоту… Я майже усе пам'ятаю…
Є дорога на схід. Кажуть, довга, і кажуть, остання.
Недолюблена жінка, одвічна вигнанниця з раю,
Де росою на квітах – солона осіння осанна.
Поведи мене в небо, якщо я зі сну не прокинусь,
Улягаючи в ніч – золоту, колискову і Божу…
Я кохаю тебе, у тобі не розпізнана кимось…
Я не хочу вмирати, та жити без тебе не можу…
 

«Відпокутую очі важкою, як камінь, сльотою…»

 
Biдпокутую очі важкою, як камінь, сльотою
Божевільної ночі, крихких голубиних зачать.
І відсутність сльози стане чистою, золотою,
І слова у мені, як завжди дотепер, помовчать.
Захитайся в мені (ані тверді, ні хвилі – нічого).
Замала, наче зерня, заронене вітром у мак.
Не давай мені слова, хай буде далека дорога.
Хай зоря камениста лягає на плечі – ніяк…
Все одно, попри долю, що стала мені одкровенням,
Я молитву тобою, у тобі, при тобі – мовчу.
Тяжко вергаю світ – і латаю вериги натхненням,
Задля тебе живу, задля тебе не свідчу плачу.
 

«Вода, ніби кашель, густішає в холоди…»

 
Вода, ніби кашель, густішає в холоди.
Здається, що хмари прикопують снігом літо.
І кажуть вітри до лісу: чекай біди,
А ліс розуміє правду і платить мито.
І в тому його надія, його війна,
Хвороба прозорості, світлість його зимова.
І листя лягає в душу, неначе на
Нетлінну поверхню неба початок слова.
 

«Судинами, судними днями і просто годинами…»

 
Судинами, судними днями і просто годинами
Чекаю твого недобутого в мені буття.
Так іноді в лісі дерева зростаються спинами,
Так криком утробним намацує матір дитя.
Триваю безчасно, безтрепетно, тільки тривога —
І голос упошепки. Бачимось – тільки здаля.
І туга, немов волосина, – найтонша дорога
Убогій до того, з ким легшає в серці земля…
 

«Я брела навмання. Десь на кручі мигдаль розцвів…»

 
Я брела навмання. Десь на кручі мигдаль розцвів,
Рожевіло в повітрі сонце – ішло до ночі…
І кохання моє вигризало сльозами очі.
Й бракувало повітря, як часом бракує слів.
Що сказати тобі? Чи повіриш мені тепер?
Ця відсутність рослин – як відсутність імен в людини.
Я брела навмання. І у храмах моїх химер
Трепетали птахи, бо Творцю бракувало глини.
 

«Забудь мені вмерти. Звістуй переродження сну…»

 
Забудь мені вмерти. Звістуй переродження сну.
Се вість невловима, як тінь серед листя, що кане.
То Ноєва ніч. Незглибиму її крутизну
Спокутує берег землі або світу, мій Каїне.
І стукає серце, мов човник, спіткнувшись об міль.
І знову, і знову – далеко мовчати і жити.
Безвихідь у морі. І хвиля по хвилі, і біль.
Любити – щоб вмерти? Чи вмерти, щоб далі любити?
 

«Умираючи, схочу для себе прозорої тиші…»

 
Умираючи, схочу для себе прозорої тиші,
Щоби осінь стояла, прилігши зелене грудьми,
Щоб печаль достигання ставала прозоріша і гостріша,
Наперед осягаючи холод і скупість зими.
Схочу жовтого листя – всіх барв, півтонів і відтінків,
Щоб у головах мати його шарудіня крихке.
Бо душа стане тонша найтоншої павутинки,
Що летить із самотнім пілотом в останнє піке.
І тоді я сховаюся тихо, як дівчинка плаче,
їй минається біль, прочування його й голоси.
Аби тільки у небі не сонце, а м'ячик дитячий,
Він зіскочить із неба, ти просто його попроси.
 

«Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні…»

 
Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні,
Тільки сенс листопаду – як наслідок довгого посту.
Мов померлий – у смерті, в любові зізнайся мені,
Щоб усе було важче, ніж зараз, прозоро і просто.
Бузувірить душа, бо її несусвітня межа —
Льодостав сокровенного – Божою карою висне.
Я не неуникненна, я не майже насправді чужа,
Я не буду твоєю, твоє прозирнувши наскрізне.
Мов Дамоклів свій меч, не уникну тебе над чолом.
Я вже звикла вмирати – так сонце заходить в рослини,
І осущує стебла своїм не добром і не злом,
А відсутністю права шукати для них середини.
 

«Звільни мою душу від каменя мого плачу…»

 
Звільни мою душу від каменя мого плачу,
Від кістки у горлі, з надбитої пам'яті статуй.
Приходжу до тебе, приношу слова – і мовчу,
Гортаючи тишу, бо в тиші потрібно мовчати.
Це наче надія, яку ти для мене беріг, —
Мов щойно з потопу, із Божого того веління.
Ти був мені теплим – і ждав. І пустив на поріг
Розгублену жінку з моєю щасливою тінню.
 

«Моя молитва, мов коса до пояса…»

 
Моя молитва, мов коса до пояса,
Розплетена і вмочена в росу.
Ще надто рано, ще не маю голосу,
Ще, наче сонце, на плечах несу
Тяжку, як вічність, золотисту голову,
І надить сон мене на манівці…
Сльоза ув оці закипає оловом —
І застигає каменем в руці…
 

«Закаменію. Це не любов – цемент…»

 
Закаменію. Це не любов – цемент.
Сік мезозою буде мені ячати.
І розірветься сон, і прокинусь вщент —
Біла й невинна, ніби душа зайчати.
Буду тремтіти сіро. Згризу стебло
Зимних твоїх обіймів, яких немає.
І усвідомлю нас як добро і зло.
Це не любов, а камінь. І вже світає…
 

«Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!..»

 
Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!
Відчини позостале, хай стану для Тебе водою,
Допусти у світи, де світіння – у рік і у трав,
І в отої роси, що горить під зорею отою.
Не щади мене, не… – хай життя моє всепромине:
Так накульгує серце, що важко ступати на ногу.
Тож помилуй мене (я воістину знала земне) —
І даруй мені смерть і мою попередню дорогу.
 

«Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней…»

 
Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней,
Хай холоне вода, не розлита Богом в озера.
Запах яблуні сохне – солодкий, важкий, осінній, —
Salva venia dixi et animam meat terra.
Буде справжньою пустка, бо справжні дзеркал плероми.
Круки колами йдуть; і відлуння – жаске й плескате.
Місяць – вершник і пес, на обличчі – сліди судоми.
Камінь Рози на дні – хто посміє його розняти?
 

«Як впізнати тебе серед каменів цих…»

 
Як впізнати тебе серед каменів цих,
Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині?
Предковічні слова – у пісках золотих,
І у тій, що у тілі Адамовім, глині.
Я кохаю тебе. Я минаю тобі.
Я старіюся тихо, поволі, дитячо.
І каміння, як крила на спинах горбів,
Розбруньковує душу свою янголячу.
 

«Занадто вечір в скронях стугонить…»

 
Занадто вечір в скронях стугонить,
Занадто серце б'ється, бо навіщо
Втікач у небо розбиває днища
Човнів рибальських в хмарах? Вже за мить
Настане інший вечір. Знов і знов
Повторюється час і сила страти.
І я, іще не навчена питати,
Молю у Бога, що таке любов.
 

«Йдучи за сонцем і супроти зір…»

 
Йдучи за сонцем і супроти зір,
Жируючи за табуном на паші,
Німіє звір, бо розуміє звір,
Що кожна кров спіткає душі наші.
Вогнями в ніч вгризаються міста,
Спустошені прибулими знізвідки.
Їх кінцесвітні спрага й нагота
Є одкровенням про пришестя Свідка.
 

«Ріки течуть роками, в водах умивши руки…»

 
Ріки течуть роками, в водах умивши руки.
Камінь якогось бога, сила котрогось права.
Б'ються за кусник світу в дикому небі круки,
Горло перетискає мертва вода, як слава.
Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню.
Спроба втекти від себе: що там за самотою?
Буду тебе любити серцем своїм наскрізно:
Не відречусь від тебе – і не піду з тобою.
 

«Смерть настає. Земля стає важкою…»

 
Смерть настає. Земля стає важкою
І тоншає, і тане на руці.
Побудь зі мною, перебудь зі мною
Моє вмерзання в мох і в камінці.
Люблю тебе – чим далі то до скону,
Але ж і в смерті щось всепромине.
Забудь, як віддаровану ікону,
Тобі з тобою втрачену мене…
 

«Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави…»

 
Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави.
Вологі цвинтарні плити – то мох, то мармур.
Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави?
Тут коштує камінь. А вічність – уже задармо.
Нависли хрести над часом. Буває й гірше.
Жилося по-людськи – і легко було вмирати.
По метру на брата (рядки безконечних віршів).
Визискують царства тіням цвинтарні ґрати.
Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову.
Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди.
Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову.
Прийди і помилуй. Камінь запав у груди.
 

«Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому…»

 
Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому,
Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку,
Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому,
Та бракує йому розуміння останнього кроку.
Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш.
Тронна зала трави вже суха, і від того порожня.
Я приходжу сюди після кожної першої страти.
Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна.
 

«Нахились над водою – не пити, а так, задля тиші…»

 
Нахились над водою – не пити, а так, задля тиші,
На порозі, де вічне струмує тобі під ногами.
Будуть інші жінки – і досяжніші, і мудріші —
Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами,
Їх зачаєна блідість – прозора, рум'янці – сухотні,
Їх сліди – в дзеркалах, їх обійми – легкі, їх долоні…
Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботні
І знеможені болем, який починається в лоні.
Нахились над водою – і зможеш побачити небо,
У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою.
Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе.
Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою.
 

«Не май мене. Не мучся наді мною…»

 
Не май мене. Не мучся наді мною,
Світ, як папір, рвучи і кленучи.
Я буду поруч, теплою рукою
Твоє обличчя гладячи вночі.
Уся не вмру, не перейду, не зникну —
Тихенько кану в груди небесам,
Щоб ти уранці, відчинивши вікна,
Зі мною опинився сам на сам.
Зі світла свого, наче з того світу,
Тобі всміхнуся сонцем, як дитям.
Люблю – тебе приречена любити —
І в цім житті, і понад цим життям.
 

«Скільки золотої безнадії…»

 
Скільки золотої безнадії
У жовтневих дещицях роси!
Вже не пам'ятаються події —
Лиш відлуння, тільки голоси,
І рука, яка тобі тремтіла,
Аж цигарка вичахла терпка.
Два світила – твого й мого тіла —
І шорсткі зазубрини листка,
Що упав назавжди, на ніколи,
На подушку, все іще твою.
І лягло в долоні серце голе,
Як листок безодні на краю.
 

«Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома…»

 
Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома,
Бо гірке – не найгірше. Найгірше – коли не болить,
Не знетямлює, не надтинає безрадісна втома…
Проминав, бо усе ще занадто не вірив у мить.
Скільки тої цикути вливається в очі назавше,
Скільки меду того умивається з рук і з облич!..
Надобнявши мене, призітхнувши – і знов надобнявши,
Відчуваєш любов без любові – й затуплюєш ніч.
 

«В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі…»

 
В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі
Крадькома прозирають крізь вікна, порожні і зимні.
Я кохаю тебе. У майбутньому буде – кохала.
Не кажи мені слів, і думок, і мовчань не кажи мені.
Переховую потай в сукняній кишеньці обійми
Поруч з пасмом волосся твого, і квитком, і листами.
Хто згадає тебе? Таємниці, сніги… Ми старіємо
Голосами прощань. І удруге – прощань голосами.
Ще тепло твоє тут. Ще в карафці вино недопите.
Ще крізь сон намагаюсь згадати прикмети прощання.
Ти ступаєш так тихо, як вміють лиш тіні ходити —
Безшелесно, і м'яко, і тьмяно. Сезон застигання.
Влада меж, як ріка: повновода, примхлива і мстива.
На околицях щастя торгують сухими квітами.
Це зима чи зомлілість? На осіннє чекання дива
Накладається втома, безмежна, як в паралітика.
 

«Ти не любиш мене, ти мене не полюбиш удруге…»

 
Ти не любиш мене, ти мене не полюбиш удруге.
Не промовивши «так», не наважишся кинути «ні».
Не коханий, не ворог, що вчасно не названий другом,
Не остання бджола на прозорій від воску стерні.
Випадкова вона – вдалині, ще зникає у білім,
Має в серці не мед, тільки повні човни гіркоти…
Я любила тебе тільки трохи, бо більше не сміла.
Я любитиму знову, та то уже будеш не ти.
 

«Постарію на тиждень. Сутінь зрадять…»

 
Постарію на тиждень. Сутінь зрадять
Важкі глибокі тіні під очима.
Прийми мене у серце, Бога ради,
Як сірого від втоми пілігрима.
Єрусалим дощів та імітацій —
Один на всіх – з глухого неба дихає.
Отут лежить, при кавнику, на таці,
Мого чекання щось важке і тихе.
Окріп розлито. Літери розмито.
Порозповзались календарні дати.
Хотіла вмерти, але вже не літо.
Борги потрібно вміти повертати.
 

«Звикаючи до меншого, втрачаю…»

 
Звикаючи до меншого, втрачаю
Саму себе, побачену вві сні.
І забуваю, ніби вибачаю,
Світи й слова, не сказані мені.
Хай станеться, чого не доказав ти:
В мені, як в бурштині, застигне час
І збудеться ілюзією правди:
Двома людьми, подібними на нас.
 

«З чого виймається серце? Зотліле – із тіла…»

 
З чого виймається серце? Зотліле – із тіла.
Мертве – із мене, аж камінь стає молодим.
Я тобі жінка, як зірка – прозора і біла,
Я тобі крихта із крихт – і сокрихта з усім.
Хто тебе любить, як я, – безнадійно і просто?
Небо крізь око росте і глибоким стає.
Серце – горить. І лишається раптом, як постом,
Кров'ю і потом, і медом, і воском, і – є.
 

«Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір…»

 
Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір.
Вечірньої пори вступивши в срібло броду,
Прикинься солов'єм і тишу перевір,
Зійди з гори відлунь – і випий мертву воду.
Хай тінню зацвіте тройзілля у яру,
На світлій голизні – як голос на папері.
Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру:
Я теж плачу ціну за привідкриті двері.
 

«Прийму тебе, врятую, збережу…»

 
Прийму тебе, врятую, збережу,
Але зберігши, більше не згадаю.
Так голосом намацують межу —
Небоголосу, треносну. Звикаю
Я почуттям не вірити у дні,
Коли прогнози і дороговкази
На довгий дощ збираються в мені.
Колись піски перецвітуть в оази,
Чи в мурів різновиди – міражі…
…Хіба ж не ти привчав мене до страти?
Нарешті усвідомлю: ми – чужі,
Щоб довго, майже пристрасно вмирати…
 

«Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє…»

 
Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє.
Цілунки твої – ніби скоса, сутулю плече.
Твій погляд лягає на груди, надсадно пече,
Ридаю в душі, доки жінка крізь мене радіє.
Між нами лиш аркуш паперу – вологу вбере.
Вино, солодкаве на смак, теплувате на присмерк.
А простір – не просто повітря, а вигнута призма,
Що раптом здається тюрмою, із хмар і дерев.
 

«Периметром неба – холодні свинцеві дахи…»

 
Периметром неба – холодні свинцеві дахи,
Вітрини і вікна – як букви на шпальтах безодні
Без дня і без ночі. Ти майже реальний сьогодні —
І вчиш розуміти, куди відлітають птахи.
Не ковзання в сенсах, а сенси жаских вислизань.
Пронизливий страх відвикання від Бога і болю.
Я молюся, бачу і сни відчуваю – тобою…
Навідліг – площини. А ти – як увігнута грань.
 

«Лікуєшся способом жити, аж серце пече…»

 
Лікуєшся способом жити, аж серце пече,
Упавши, як храми у хмари, у води потоку,
Як тінь – на стіну, чи як сутінь – у рану глибоку.
На горлі – по шию. І пошепки, і по плече.
Ми тут невловимі, ми звідти, ми майже аж ген,
Аж зіронька рани потрохи у хмарі розтане,
Аж небо нарешті присохне, як листя – до рани,
Як зламаний обрій – до чорної книги легень.