Текст книги "ДО ЕР. Вибране"

Автор книги: Маріанна Кіяновська

«Три слова, три біди на три води…»

 
Три слова, три біди на три води:
Що перша зрання, а за північ – друга…
Йшов кінь учвал, і луснула попруга,
Аж сич зайшовсь – і вершника збудив.
І закінчився світ без замовлянь,
Якими уві сні той вершник марив…
І стали хмари в небі вже не хмари,
А мертві душі, чорні від вмирань…
 

«Закінчу століття – і знову століття почну…»

 
Закінчу століття – і знову століття почну.
І знову, як завжди, не зможу тебе захистити.
В садах передмістя між сміття посіяні діти,
Вступаючи в осінь, свою починають війну,
Їх згустки ненависті тяжчі гартованих лез.
Мов рики левині – їх трубний, надтріснутий галас.
Тут стільки вмиралось, тут стільки без світу зосталось…
Ти – будеш без мене. Я – також залишуся без…
 

«Я посміла тебе оспівати в своїй високості…»

 
Я посміла тебе оспівати в своїй високості,
Обманути тебе осяганням своїм завеликим.
Прохідні поїзди. На перонах рахують кості —
Чи то шпалам старим, чи розлук мандрівним калікам
 

«Не зможу тебе захистити, бо що таке смерть?..»

 
Не зможу тебе захистити, бо що таке смерть?
Одежі не треба. Не треба ні хліба, ні слави.
Лиш сонце важке, наче світ у підніжжі заграви,
Підтримує душу, її рівновагу і твердь.
І що мені з того, що стриж розітне височінь,
Що дикий листок опаде не на брук, а на воду?
Зневаживши тіло, я виберу вічну свободу,
Написану вістрями встромлених в груди прозрінь.
 

«Ти мій сам з-поза себе, і втіха моя, і вода…»

 
Ти мій сам з-поза себе, і втіха моя, і вода.
Що впокорює рибу, ще дику, та вже у неволі,
Ти мій пан окрім Бога, ти біль мого вічного болю,
Ти мій голос і шлях, ти моя найдикіша орда.
Ти забудеш мене, хоч хто знає, бо що таке тінь?
Іносутність моя нетерпляча, скупа і химерна,
Я тобі подарую усесвіт, я світ переверну,
Збудувавши палаци з прозорих його мерехтінь.
Я кохаю тебе. То неправда, що я – не твоя.
Я іду за тобою, бо ти мені – більше ніж доля.
Полював на сарницю, привів собі бранку із поля,
Забуваючи все, пам'ятаючи тільки ім'я…
 

«Вишиваю хрестом узір…»

 
Вишиваю хрестом узір,
Поколовшись його бідою,
І виходять лисиці з нір
Помолитися над водою.
І розмівши хвостом мости,
І розвіявши з вітром листя,
Лісу кажуть: не відпусти,
А до мене: не помилися.
Я залишусь мовчати тут,
У лисичій капличці болю.
Розглядатиме їхній суд
Рівних хрестиків рівну долю.
Хай останній тече псалом,
Дозріває червоним нитка…
…Захистившись твоїм теплом,
Прокидаюся надто швидко.
 

«Незглибимість русел, щоб тонути…»

 
Незглибимість русел, щоб тонути,
Несходимість шляху, щоб іти.
Ти моє пригадане забуте,
Наче сніг, укинутий в листи.
 

«Я люблю твої руки, вони мов живі імена…»

 
Я люблю твої руки, вони мов живі імена,
Що збуваються раптом без права на інші долоні,
Ми пірнаєм в глибини – і бачимо там письмена,
Мов судини – тонкі, наче кров – солодкаво-солоні.
Ти мій світ, безконечний, як в мушлі; як в мушлі, крихкий.
Зооморфні мотиви – на зрізах міських і пекельних.
Полювання – як гріх, без якого не можеш, який
Трансформується в знаки у снах і в малюнках наскельних.
 

«Своїм триванням бережеш знамення…»

 
Своїм триванням бережеш знамення:
Про тебе все написано в душі,
Таврованій словами одкровення…
А решта – пекло: так болять вірші.
 

«Подаруй мені ніч, наче замок: бійниці і круки…»

 
Подаруй мені ніч, наче замок: бійниці і круки,
І недоспані крики, зухвало відбиті від стін.
Ти для мене – як обрій. Надсадно вигадую руки,
Щоби ними тримав, наче світ, нерухомість колін.
Я існую в тобі: нас сотворено, день пережито.
Подаруй мені сон, щоб не дихала в ніч крадькома.
Я не жінка, а жилка: тремчу, щоби глибше любити,
І з-під криги в мені проступає найглибша пітьма.
 

«Жорстокість неминучого, немов…»

 
Жорстокість неминучого, немов
Блукання в залах замків спорожнілих…
Ця дивна осінь, як остання з мов,
Поставить підпис на дорогах білих…
Ген гобелени і чарівники…
Душа тонка, як жилка мармурова.
А отже, ми її мандрівники —
І олені, впольовані на ловах.
 

«Запанували чорні кольори…»

 
Запанували чорні кольори,
Мов олені з грудневого полону.
А сонця звір, що дивиться згори,
Пильнує оком їх життя і гону.
Останні миті щедрого тепла.
В багрянім листі затерпають квіти.
Неначе вітер, я тебе змогла —
Усеприйняти і не зупинити.
 

«Я полюю на ранок, коли ж він нарешті настане…»

 
Я полюю на ранок, коли ж він нарешті настане,
Бо тремтить його світло, занурене в інші світи,
Йду за сонцем, а сонце сьогодні крихке і багряне,
Наче кров самурая, що хоче від пана піти…
Надто чисто у небі, і трохи занадто прозоро.
Комарина дорога у нутрощі нетрів веде.
Три листки за вікном, наче риби, здіймаються вгору,
Де у вирі утоплене місяця око бліде.
 

«Твої очі змінюють колір, як ніч над морем…»

 
Твої очі змінюють колір, як ніч над морем.
Місяць на полюванні сильний і недосвідчений.
Простір в місцях потовщення – точка опори
Твого такого виваженого майже освідчення.
То деінде піски, чагарі, буреломи і плавні.
Хтось захоче тут зрізати шлях свій – і зріже навіки.
Знаєш, я навіть вірю: твоє освідчення майже справжнє,
Як рана навмисно роз'ятрена в підтоптаного каліки.
Есеї одного вечора – дай, Боже, вина і мудрості.
Ми тільки слова залишимо в кімнаті отій порожній.
Забальзамовані нутрощі з часів золотої юності
На зрізаній тій дорозі – навіки вже подорожні.
 

«Лякаюся світла, бо світло сьогодні скляне…»

 
Лякаюся світла, бо світло сьогодні скляне.
Ніхто не таємний, проталина висне між нами.
Приходжу до тебе стрімкими своїми шляхами.
Невже ти колись не впізнаєш сумного мене?
Кохаю тебе. Не торкайся до мене вночі:
Не сонце, а сон, я ж уранці очей не розплющу.
Як камінь з горіха, із сонця я вилущу душу,
Стоятиме боса й нага при єдиній свічі…
Так каються зречено, маючи Бога навпроти.
Я тихо-тривкий, я повинен себе побороти.
Навчи мене, Боже, померти, не зрікшись, навчи!
 

«Я сомнамбула. Місяць – провалля, підсвічене знизу…»

 
Я сомнамбула. Місяць – провалля, підсвічене знизу,
Де самшити лежать, а смарагди летять, мов літа.
Я бреду і бреду по тонкому, як голка, карнизу,
Німо ввіривши душу долоням, вона золота —
Бо ні з ким не прощалась: на всіх одкровення не стати.
Намагаюся йти, не дивитися в досвід і вниз.
Я сомнамбула? – ні, самогубця у вимірах страти,
Я осінній листок, що над прірвою вітру завис.
То усе ще любов, я усе ще без тебе не можу.
Ритм польоту – і втома, що в безвість мене віднесе…
Я спокутую віру – то байдуже, людську чи Божу:
Передсмертна печаль, невагомість повітря – і все.
 

«Гіацинт попід місяцем – герцог величний…»

 
Гіацинт попід місяцем – герцог величний.
Пауза в менуеті трішечки затяглася.
Пластика карколомна, тіло його обтічне,
Кров селекції в жилах у всіх його іпостасях.
А коханка його в кабареті співає соло,
Шкіра її єдвабна тонша пелюсток рожі.
З герцогом наодинці лишається майже гола —
Та герцог її ні взяти, ні забути не може.
Помста буде страшною, розв'язка – майже трагічна:
Гіацинтовий трунок гіркіший німої ролі.
Панна вип'є трутизну – і зробиться тиха й вічна.
Тільки місяць-мефісто дивитиметься вороже.
Дощ почнеться в дієзі й закінчиться в бемолі —
Зимним голосом в жилах: зглянься, помилуй, Боже.
 

«Люблю тебе, людино із безодні…»

 
Люблю тебе, людино із безодні,
Люблю тебе, людино, бо люблю…
Усе, що нами сказано сьогодні,
Крихке, як тіні в зламах кришталю.
Це майже гра: ти ж знаєш, я для тебе
Занадто вічна й майже не твоя.
Оголена коханням, просто неба
Натужно жінка згадує ім'я.
Бо як збагнеш, бо як повіриш дому
Мого знання, де я – хіба що шпак?
Я переможу все, і навіть втому
З проваллями означень і ознак.
 

«Оголений пейзаж. Парфумів синій запах…»

 
Оголений пейзаж. Парфумів синій запах.
І вечір-меломан – завсідник темних брам —
Скрадається, як кіт, несе на чорних лапах
Холодний і в'язкий розкошланий туман.
І змінюється все: така природа звуку.
Як паморось дрібна, краплини ностальгій.
Чи ж зможу я хоч раз обпертися на руку,
Щоб ти не зрозумів, що ти уже не мій?
 

«Акварель дощової погоди: зелене і синє…»

 
Акварель дощової погоди: зелене і синє.
Іронічний хлопчак пропонує купити черешні,
Щоб збагнути півусмішку випадком даного сина,
Я пригадую слово – таке ж чарівне і тутешнє.
Трохи пам'яті, трохи води, трохи цукру у склянці.
Елегійно сповільнене місто – у пуп'янках липи.
Довгі пасмуги зливи – пунктири найдовших дистанцій,
Я ж прозорими ними не зможу далеко ходити…
Отже, сталося все, що не мало б лишатися чистим.
Висихає вода, що потрапила Богу на руки…
Кілька келій пташиних гойдаються в рустику листя.
Гірко пахне травою моєї з тобою розлуки…
 

«Валізу ставлю до підніжжя дому…»

 
Валізу ставлю до підніжжя дому,
Стою при ній, вагаючись ввійти.
Стоять троянди парами – і в тому
Глибокий сенс моєї самоти.
Любов не знає пам'яті чужої,
Вона, як лезо, чиста і тонка.
Стоять троянди в сутіні по двоє —
І до колючки тягнеться рука.
 

«Долала світ – немов холодну воду…»

 
Долала світ – немов холодну воду,
Хоч щастя їло пряники із рук.
Зі світу, у який немає входу,
Вривався в душу моторошний звук:
Таксист тиснув на клаксон, я здригалась.
Ми – береги, то як же нам зійтись?
Ти говорив – і щось в мені ламалось,
А ти, як лід, зсередини світивсь.
Чи пам'ятаєш – листя мерехтіло:
Прозорий парк – неначе райський сад.
Стояли… Воском скапувало тіло —
Так я стікала в полум'я, назад.
І пила миті пристрасті, як ліки, —
І коїлася тихо, мов у снах.
Ти брав мене за руку – і велике,
Як відчай, світло падало з вікна…
 

«Ти мій поет, а я твоя утома…»

 
Ти мій поет, а я твоя утома:
Стерпи мене, адже бувають гірші.
Писати вірші – і сидіти вдома.
Сидіти вдома – і писати вірші…
Йдемо по пеклу. Хто тобі Вергілій?
Ніхто не жде, ніхто у рай не кличе.
А я, претиха постать в сукні білій,
Нагадую в відлуннях Беатріче…
Чим далі йду, тим важче залишати
Пустелю нашу на поталу виру,
Як інтер'єр порожньої кімнати,
В якій немає стелі – так я вірю…
 

«Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі…»

 
Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі.
Міра вічності – рік, міра року коротша від миті.
Ми не вчились любити деінде чи тут. Парасолі
Милосердно занурюють зливу в опуклості квітів…
Так спокійно вертатись. Так вільно тривоги штовхати
Попід шини авто. Милосердя убивства, а отже.
Залишаються вічно тіла, і лаштунки, і ґрати,
Як не сказане слово – важке, кінцесвітнє, Боже…
 

«Є синоптики смерті, синоптики граней води…»

 
Є синоптики смерті, синоптики граней води.
Ув Авгієвих стайнях важкої на серце погоди,
Літа Божого цього не будь мені птахом сюди.
Не суди мене – тут. Не рятуй мене смертю. Народи
Не зуміли пройти цю пустелю в своїй суєті,
За Мойсеевим словом, шукаючи неба чи ґрунту.
Я кохала тебе у твоєму пришесті. І ті
Сорок років жаги – то прелюдія голоду й бунту.
Отже, крила – й лещата. І білі прозорі рубці —
Знак любові, чи смерті, чи дещиці тої любові.
Горобці у піску – це, здається, на дощ. На лиці —
Слід: сльоза запеклася вречевленням крові.
 

«Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім…»

 
Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім.
Розмежоване небо на зони важкого дощу.
Тоскно маємо все – й ненадійної вічності тіні,
І шляхетну ограненість горя. Коли відпущу
Ці безодні від себе, ці зсуви і ці суголосся —
Бо накрапалось смерті в долоні, де смерк і вода —
Ми ввійдемо в любов. Так Мойсею принаймні здалося:
Він любов розпізнав, наче небо у власних слідах.
 

«Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику…»

 
Час на інше каміння. Збиратиму крихти крику,
Щоби знову кричати вві сні, а тоді – удруге.
На бруківку міську голуби опадають з вікон —
Може, вітром віднесені, може, зусиллям туги…
Ти приснився мені. І приснишся іще. І знову
У міському пейзажі не лишу для себе тиші.
Підсвідомість моя відчуває тебе як мову,
Для якої слова відшукую найтихіші.
 

«Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз…»

 
Надщерблені сходи… Так важко спускатися вниз,
Бо поручні – майже прозорі, хисткі, ненадійні…
Триваю як голуб. Моє існування подвійне
Заштовхує душу на сірий від бруду карниз.
Туркочу контральто. Тяжінню земному поклін —
В етичній системі польоту над місивом міста.
Лечу понад храмом. Заглушує дзвони проклін —
Надмірний, як данність котрогось там смутку (двоїста)…
Забути б усе, пам'ятати хіба що світи
У їх непостійності листя й надщерблених сходів…
Світи мені сонцем, і знов мені сонцем світи,
Ціною життя у мені конденсуючи подив.
 

«Трелі шурхоту листя…»

 
Трелі шурхоту листя, і вітер при них – хмарочосом.
І не стежка, а тиша веде нас в живиць сувої.
За словами й присутністю винайдем вичахлі роси —
На роки і світи. Я в засвіттях читатиму з хвої
Про безодні садів, безнебесся облич позасутніх.
Нетутешні плоди – несолодкі, гіркі, перезрілі.
Не кажи мені смерть, бо вона ще не просто майбутнє.
Ліку слову нема, як воно усвідомлене в тілі.
 

«Ця спека – лабіринт, в якому легко…»

 
Ця спека – лабіринт, в якому легко
Не тільки заблукати, а й умерти.
Грузька пилюка, курява далека
Формує горизонти круговерті.
А ми – стрункі. І гаснем на бруківці.
Ятрить і пражить сонце. Кров блакитна.
Ми будем умирати поодинці.
І тільки в смерті нам забракне літа.
 

«Це дощ – чи жінка, сплетена з печалі…»

 
Цей дощ – чи жінка, сплетена з печалі,
Що тихо йде, не дивлячись у вічі?
Важке безглуздя чорної вуалі
Рятує від кохання, навіть тричі.
Змінивши протопростір очевидця,
Шовк сукні став солоним від вологи.
Жартує, обпікаючись, жар-птиця,
Яка в безодні замочила ноги.
Триває дощ. Вона у нім трава є.
Вуаль – як ґрати. Виблякле волосся.
Голодна гілка дерева. Тримає
Її за руку те, що не збулося.
 

«Я жінка неминуча, бо не ми…»

 
Я жінка неминуча, бо не ми
Йдемо туди, ізвідки не вертають.
В крихку, як віск, історію зими
Роки вселенську кригу загортають.
Час вичерпано. Вирок оголосять.
Одначе не уникнеш порожнечі —
І смерті. То невже тобі не досить
Моєї муки і моєї втечі?
 

«Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо…»

 
Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо.
Анатомія заходу: відтепер аж червоний, гусне.
Є провина у вимірі риштування з старих дощок.
Подих осені в місті: запах квашеної капусти.
Несусвітня буденність. Вавилон з насінини. Й знов
Вертикально вознесений брук у формі – подекуди – листя.
Придорожній скрипаль розтинає півусмішки дно смичком.
Розбишака сміється, проте відійти боїться.
У серпанку – потоп: дощ майбутній, як звук, – ніде.
Хтось зі свічкою йде – вечоріє – либонь, у втечу.
Безголові колони у місті сліпому, де
Як відлуння у храмі, піднімається в небо вечір.
 

«Усе від кленів – перша прохолода…»

 
Усе від кленів – перша прохолода
І зимний брук, устелений габою.
Несу деревам радість – як погоду,
Щоб не змогли перецвісти тобою.
На таліях порталів споважнілих
Не паморозь іще, а тільки сірість.
Туркоче голуб – перший з-поміж білих
Про те, що ми усе-таки зустрілись.
 

«У срібному небі – стинання птахів…»

 
У срібному небі – стинання птахів передсмеркових.
Тілами грачиними міст піднебесний встелено.
Приходжу до тебе, питаю, чи встиг був померти,
Чи встиг був заснути навіки в своїх пустелях.
Ця осінь – назовсім. Гармонія трепету й крику.
Хвиляста печаль, як ріка на концерті в Баха.
…А міст піднебесний звивається вгору стрімко.
Кострища горять. Дим над містом гіркий від страху.
 

«Заледве чи хтось пригадає повернення хмар…»

 
Заледве чи хтось пригадає повернення хмар.
Йшли довго і тяжко. У звивинах – грона й супліддя
Добірного граду. До міста вертався, мов цар,
Мов сам імператор, листопад. Кружляло гаспиддя,
Обернене в листя. Вбиралися в фраки громи —
І били в литаври, і вергали неба простори,
І вітер збирався діждати – якщо не зими,
То хоч – принагідно – віднайдення точки опори.
 

«Прийде зима снігів, слідів і сажі…»

 
Прийде зима снігів, слідів і сажі.
Двірник зачинить брами листопаду.
Мовчатиме, аж поки не розкаже
Про білу сутінь золотого саду.
А потім двері віхолам відкриє
По тому боці – і по цьому боці,
Щоб теплий шалик – зашморгом на шиї,
Й сльоза – зненацьким каменем ув оці.
 

«Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло…»

 
Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло
І неназивання речей, що старіли з батьками.
Тут протяг хизується вмінням пробачити зло
Одним лише пострілом в око віконної рами.
Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,
І ти тут не ворог, а син, що крадеться, як злодій.
І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим
Тебе і твої непташині уривки мелодій,
Півправди історій, розказаних просто з розмов,
Розхристані титри й екранні шматки божевілля…
…А завтра каліка-смітяр і сусід-птахолов
Твої мимовільні сліди на деревах забілять.
 

«Так просто, так коротко глухо зачинено двері…»

 
Так просто, так коротко глухо зачинено двері…
Любила, бо вміла, – всього лише тільки за сни!
Я мала усе восени, недобуте з весни.
Лягали сніги білизною снігів, на папері
Мовчали слова, ціпеніли, а може, як рай,
Здавалися раєм – і часом зривалися в пекло…
Любила, бо вміла, бо вірила – майже запекло —
Що ти мені сон, тільки віщий, а отже, минай…
 

«Цей сон ішов не так, як ходять сни…»

 
Цей сон ішов не так, як ходять сни,
А так, як умирають. Шаруділо
Йому повітря зимної весни,
І відцвітало інше – біло-біло.
Кричав шпачок, та врешті пересох
Йому у горлі дзвоник ненароком…
Наш сон ішов, поділений на двох,
І меншаючи в собі рік за роком.
 

«Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила…»

 
Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила —
Тому що до болю, до болю, до болю люблю.
Пливу у вигнання. Від сліз намокають вітрила.
І сонце їх сушить, мов крила важкі, з кришталю.
Цей серпень – статичний. Від Августа маю дорогу
До метаморфози, крізь істини, простір і час.
Я хочу сказати: не знаю для тебе нічого.
Межа перетворення – віра у кожному з нас…
 

«Є закони тривання між вод. Головне – не втонути…»

 
Є закони тривання між вод. Головне – не втонути.
Іграшкове проміння занурює пальці у море.
Раптом прагнеться вмерти – для того, щоб швидше забути.
Все – дорога до тебе, крихка, як на обрії гори.
Не питай мене, чуєш, про хвилі речей зніщотілі.
Це не осінь для тебе – це літо мені для причастя.
Не тепер і не тут – не прокинуся. Матиму в тілі
Срібну кулю кінця надвечірнього сонця щастя.
 

«Люблю тебе. Може, це справді така любов?..»

 
Люблю тебе. Може, це справді така любов?
І, може, цей острів – нас – омиває море?
Ми – спроба початку світу одною з мов,
Якою мовчу до тебе, коли говориш.
Не знай мене іншу. Не дай мені в досвід слів.
Створи мене знову, якою хотіла б бути.
Від погляду мерзнуть, мов яблука на землі,
Тобою не діткнуті стерплі від болю груди.
 

«А море у дуплах, неначе у мушлях зелених…»

 
А море у дуплах, неначе у мушлях зелених,
Тече і тече. Серед листя бринить шумовиння.
Високі, як скелі, стоять не дуби і не клени,
А сосни – спиною вростають в стрілчасте проміння.
Люби мене тут, ніби фавн із прадавніх буколік.
Ген зблискує вітер лускою – і гасне дощенту.
Лежатиму тихо, як корінь на камені голім.
То з мого надмірного смутку – прибою крещендо.
 

«Скаменіють птахи – і почнуть сумувати за цвітом…»

 
Скаменіють птахи – і почнуть сумувати за цвітом.
Як за братом у других, бо перші брати відтечуть.
Це всього лише серпень – не осінь і майже не літо,
Розтривожено бджіл серед вісників істини. Суть
Тільки тихе «падьом» (перепілка, висока в стернині)
Й прохолодна земля (груди повні уже молока).
Косить яблука сон, й опадає на яблука сині
Не медова роса, а знання аква віта гірка.
Це всього лише літа кінець. Облітатимуть грози,
Наче листя з дерев, западаючись в грунт, бо для них
Небо стане чужим, а гінкі шарудкі верболози
Забуватимуть все, їм розказане краплями. З тих
Чужинецьких країв, з тих доріг, не відкритих нікому,
Як обділений лицар, повернеться град – і піде
Умирати у поле, не знаючи стежки додому,
Не знайшовши її ні в душі, ані в світі – ніде…
 

«Залишу батьківщини вічний Рим…»

 
Залишу батьківщини вічний Рим
Заради меду, золота і шовку.
Піду в дорогу, прихопивши, крім
Сліпої правди, дику душу вовка.
В багатоборство гралися боги —
Намарне йшли, даремно умирали…
Та слід у Римі вовчої ноги
Не Геродотом вписаний в аннали.
 

«Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт…»

 
Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт
Всеруйнування атомів і суті.
Ідуть паломники, в гарячу магму взуті.
Несуть в долонях саджанці і лід.
Ненатлість логіки потопу: пахне сіль.
Гранітні плити. Скальпель. Плавний розтин.
Земля у язвах. Вітер звідусіль
Мертвотний дух у мертві мушлі зносить.
Хто просить, той і має. Рівність ран.
Всі різні в сім'ях – Каїн, Авель, третій…
Апокаліпсис. Дика зав'язь. Лан
Під диким небом воронням облетів.
І лиш одне із сотень поколінь,
Які принишкли – без знання – в утробі,
Повернеться до сонця. І крізь тінь
Затемнення хтось загукає: «Пробі!»
 

«При непрозорих вікнах пірамід…»

 
При непрозорих вікнах пірамід,
Де забуття настояне на плоті,
Лежить папірус, наче білий світ,
Для Нефертіті в світовій скорботі.
Їй світить сфінкс, як видиво душі.
Їй – скарабеїв скалки і карати…
Мені занадто пишуться вірші.
Я, певно, скоро буду умирати.
 

«Антидія літургій – чи передоплата води?..»

 
Антидія літургій – чи передоплата води?
Буде тихою смерть, до якої мене не спинити.
Намалюю дорогу, щоби ти не приходив сюди,
Щоби камінь не ріс в достеменному прагненні жити.
Так буває надвечір, як тане котрийсь з вітражів,
На якому печать проступає – і кане в склепіння.
Пішаниця чи кінний, ти відчай своїх голосів
Заповів не слідам, а чужим упослідженим тіням.
Бо ціною за видих – приречення судного дня,
Біла хованка віри, злагіднений дотик святого.
Я люблю тебе так, ніби ти мені вічність відняв,
Оплативши душею нужденну свою перемогу.