Текст книги "ДО ЕР. Вибране"

Автор книги: Маріанна Кіяновська

«З того боку осоння – єдине тривання в сонцях…»

 
З того боку осоння – єдине тривання в сонцях.
Яструбине тепло, що ряхтить золотими хрестами…
Від Христа до Христа забивають вторований цвях,
Улягають життя у покосах важкими житами…
Чи забув? А чи вмер? Чи спізнився – і знову поліг?
Як спіткати тебе, попри нитку, що тонша від долі?
З того боку осоння – навіяний пращами сніг
І зарубки, як шрами, на вкотре дев'ятому колі.
 

«По обідні, мов по обіді…»

 
По обідні, мов по обіді,
Рештки хліба лежать на таці.
І оклад із важкої міді
Відступає обитель раці.
Чи приймеш, що тобі належить?
Чи досвідчиш без знаку смерти?
Наче мощами – їх ковчежець,
Божевіллям душа підперта…
Золота піднебесна тризна.
Тренос служки крізь трем глаголять.
Я мов віра, яку ти визнав
Надто похапцем серед поля.
Золоте павутиння – куте
По Ісусу і по Марії.
Кожен звук молитов покути
Розриває сльозою вії.
До Всенощної сохнуть мощі.
По Всенощній сурма озветься.
Каменують мене на площі
През тонку оболонку серця…
 

«Ось Долороса. Десь молоко розлито…»

 
Ось Долороса. Десь молоко розлито.
Ось Магдалина – чорне її волосся.
Ігрища втрачених – декого ще не вбито.
Так проявляється істина двоголосся.
Кров'ю на дереві суті – багряна таїна.
Кожен, хто вірує, мусить її прийняти.
Кулею кілера – в сьоме пришестя Каїна —
Болем огранений камінь душі розплати.
 

«Грядуть слова пророцтв і молитов…»

 
Грядуть слова пророцтв і молитов,
Щоб навіть сонце теж комусь збулося.
Вода, дитина, істина, любов.
Дорога, рана, спалене волосся.
Великий Бог блажен і милосерд
У мірах непізнаваного світу,
Де добрий цар, і де щасливий смерд.
В промінні Бога все між нами – світло…
 

«Чуже буття – з війною і в війні!..»

 
Чуже буття – з війною і в війні!
Осліплий рот не дихає, а плаче.
Секундна стрілка, ніби пульс в мені,
Своїх коротких набуває значень.
Так падають протези з рукавів,
Коли страждання осягаєш збоку.
Ти про любов мені не розповів,
І вже й не скажеш, гинучи щокроку.
 

«Аж знемагають дзвони. Ми відходим…»

 
Аж знемагають дзвони. Ми відходим
І дим вітчизни гіркне на вустах.
І ділимо, як хліб, любов і подив,
І з порожнечі вилущений страх…
Минаєм храми, площі і твердині.
Безплідний камінь під дощами всох.
Я наднебесних всіх прощаю нині,
А піднебесним хай суддею – мох.
І лиш тобі з любов'ю (вже до скону)
Віддам усе, що світлість береже, —
Уламки серця і святу ікону…
А душу – ні. Душа – моє чуже…
 

«Час вигнання почавсь…»

 
Час вигнання почавсь. З-над сузір'їв повіяло димом.
І повернення з осені стало вслуханням у ніч.
Ти ж, прибулець долонь і довершений вершник облич,
Серед інших народів поволі прощаєшся з Римом.
Табір табору – світ. Ляскіт зброї і запах рослин,
Мов усе – ковила, мов не люди, а дикі ординці.
Ти вдивляєшся в простір, де тільки земля по сходинці,
А з прозорих долонь, ніби сіль, осипається кмин.
Я кохаю тебе, я ніколи тобі не скажу,
Як пішла за тобою, мов ластівка, вперта в безодню,
Заховавшись за зброю, як впала убита сьогодні,
Як застиг обладунок, мою стамувавши олжу.
Завтра сонце не зійде, лиш пустять коріння і сік
Струпи з трупів і тіл, що й себе проковтнули поволі.
Завтра стане Ніщо. А поки що впокорюйся долі
І молися богам, як мізерний з живих чоловік.
Час вигнання почавсь. Ти замовк, і оглух, і осліп.
Плащ ховає собою набряклі від втоми рамена.
Я чекаю тебе. Ти колись повернися до мене,
І розділимо навпіл тривогу, надію і хліб.
 

«Гріхи повернень – сплачені – збагнути…»

 
Гріхи повернень – сплачені – збагнути
Дано не нам, а тим, хто з-поза нас…
Іде повільно, щоб тягар відчути,
Живою плоттю виміряний час…
Ця крутизна гори перед горою —
Життя чи віра, істина чи смерть?
Ковчег ще Ноїв, та бракує Ною
Смирення перетнути круговерть.
В скорботі нерозпізнана дорога,
Бо що є біль? І що – його печать,
Коли дванадцять, слухаючи Бога,
Лише мовчать?.. І не вони мовчать…
 

«Дно клепсидри – дзеркалом потопу…»

 
Дно клепсидри – дзеркалом потопу:
Вилиті на голову піски.
Щось солодке, ніби запах кропу,
Лиже вітер мертвому з руки.
 

«Я ризикую знов не мати ран…»

 
Я ризикую знов не мати ран:
Півперемоги вихолощу болем.
Іде у чорну пустку караван
Услід за богом-перекотиполем.
Пустеля – світ, що не іме води,
Хіба що кров, солодку, наче вина.
Приймеш дари – й повернешся сюди,
Бо в радості – поразки половина.
Могил не буде, як не буде сліз:
Гірчичне зерня – мов Сізіфів камінь…
Погонич, осягнувши скрип коліс,
Спіткнеться об піщину під ногами.
 

«Я – мов камінь, закопаний в землю промерзлу…»

 
Я – мов камінь, закопании в землю промерзлу, під наст, —
З тих фортечних, які запеклися, вмуровані в мури.
Якось сталося так, що не стало не страчених нас.
Кров на скронях лишилась і пам'ять – солоне і буре.
Тільки час уцілів. Не загинув. Не канув. Не зник.
Не вписався в минання історій, у скрипти й аннали.
Вічний шибеник йде – і показує чорний язик
Всім, кого не скарали на смерть. Всім, кого не сказали.
 

«Для цієї любові без правил немає бійців…»

 
Для цієї любові без правил немає бійців.
Кінь не мусить сконати – він може лишитися паном.
Я не вийму меча, бо тримаю у чистій руці
Нерозпрямлений постріл – шістнадцяту суру Корану.
Ми програємо вдвох. Ми язичники ніби боги.
В нас молитви без слів. Бо тривалі хіба ритуали.
Ти без мене – усе. Та у тебе не стане снаги
Стати першим із тих, що найлегше мене забували…
Я занадто з тобою. Я крона твоїх ясенів.
І над нами не кара, а луг, перевернутий в небо.
Я кохаю тебе. Але в мене не буде синів.
Я без права на голос. А голос – без права на тебе.
 

«Не сурми мені з сурем. Не вийду тебе зустрічати…»

 
Не сурми мені з сурем. Не вийду тебе зустрічати.
Свіжосмолені днища надійні, аби лиш не буря.
Я хотіла сказати… Та ні, я хотіла спитати…
Я хотіла забути – і я уже майже забула…
Ти далеко у морі – і так воно, певно, найкраще.
Ти далеко, як сонце, – світилом примхливим осіннім.
Я чекала на тебе… Тепер мені легше – чи важче —
Забувати тебе, зберігаючи контури тіні…
Чи повіриш мені – хоч приблизно, хоч майже приблизно?
Не сурми мені з сурем, мій милий, мій дивний, мій любий…
При хатинах рибалок вітри напинають білизну —
І шепочуть молитву солоні від сили губи…
 

«Роздвоєння моє, як мідь. Не їдь…»

 
Роздвоєння моє, як мідь. Не їдь
У пущу мряки, де принишклі клени
Здичавілі й голодні, бо від мене
Усі втікають в темряву. Лиш мільдь [так в оригіналі. – Прим. верстальника]
Згризає з тіла молодість, і ще
Оті долоні, і зернята маку
3 моїх очей – і в осінь, вже ніяку,
Викришується маковим дощем.
Не їдь від мене. Фатум – то вода
На тілі перелесника. Я знаю
Про тебе майже все. І я чекаю —
Вже нетутешня і немолода.
 

«До сволоків причеплені вінки…»

 
До сволоків причеплені вінки
На зашморги дівчатам. Надто пізно
Чи надто рано: полум'я і тризни
Заступлять віру в Бога, і полки
Захисників фортеці та вітчизни
Відчують абсолютне і приблизне
Вселенське зло, і проростуть кістки…
Хтось все збагне, а хтось не захолоне,
І виїсть очі звістка, і з ікони
Дивитиметься жінка на піски…
 

«Він умирав її. А я тебе чекаю…»

 
Він умирав її. А я тебе чекаю.
Це тяжче, аніж смерть, бо смерть – то тільки сон.
За колами вогню – останнє коло раю.
Будь радісний мені. Будь світлий, як Ясон.
Години – то вода, укинута у море,
По білому піску розсипані, як сіль.
Він умирав її – і так, як ти говориш,
Я дихаю тебе, бо то уже не біль.
 

«В садах Гесперид ніде й яблуку впасти від тиші…»

 
В садах Гесперид ніде й яблуку впасти від тиші,
Що й жили деревам помліли від тої натуги…
Ясоне, Ясоне, усе, що ти маєш, полишиш.
Ясоне, Ясоне, помреш – як не першим, то другим.
Що й руно – як рана. Що й рана – щоразу Медея.
Медами, медами між яблук достигла отрута…
Чатуєш і мариш, що виліпиш військо із глею…
Забути б – і все… Але що тобі легше забути?
 

«Я заночую тут. Хай буде мідь…»

 
Я заночую тут. Хай буде мідь
Моєї учти свіжою і злою.
То гекатомба відчаю: не їдь,
Бо вже не встигнеш зруйнувати Трою…
Ти зайвий їй, наллю тобі вина,
Доливши вод у відсвіти багряні.
Ген місяця високий сатана
Стоїть пекучим сторожем при рані.
Женуть отари мокрі пастухи
(Де той філософ? Де його погоня?)
Розмова наша довга, мов шляхи,
Що їх долають вершники на конях.
Ти ж, розпізнавши келихи причин,
Доп'єш спочатку трохи недопитий.
Прошу тебе, будь вічним і мовчи,
Щоб я також не сміла говорити.
Ти мало спав, ти вірив на ходу
В причини снів. Ми будемо відверті
І майже щирі: я тобі знайду
Чотири слова для своєї смерті.
 

«Сирени плачуть, стогне Одіссей…»

 
Сирени плачуть, стогне Одіссей,
Бо вже йому не вільно бути паном.
І стугонить натуга, ніби рана:
Єдиний раз послухати – і все…
Єдиний раз умерти – і навік:
Зламати простір, заблукати в ньому.
Змандрований і дивний чоловік,
Що двадцять літ вертається додому…
Є тільки щось, не назване йому,
Як сокровенні для дитини речі.
Сирени… Морок моря… То кому
Накине Пенелопа плащ на плечі?
 

«Шлях мій до тебе є довшим, ніж…»

 
Шлях мій до тебе є довшим, ніж шлях птаха над Колізеєм,
Де мармур ховає магму в горішані ядра статуй.
Читай мої губи, як книгу, і засинай із нею.
Ми тільки химерні люди. Я мрію тебе кохати.
Стояли разом два дерева – прощались, сиділи, мчали…
Побілені до Великодня, тремтіли у них коліна.
Усе, що мені належало, глибока моя печале, —
То шляху мого гіпербола, статуї волосина.
 

«Видовищ! Крові!..»

 
Видовищ! Крові! —
(крик, звитяга, смерть) —
Йде гладіатор істину питати.
Рівняє тирсу вишколений смерд,
Щоб легше умиралось умирати.
Примерзлий до руки короткий меч.
Ревіння м'язів чисте і стодзвонне.
І вилітає звір, як дикий смерч,
І прикипа патрицій до колони…
Це гра в кінець. В останній із кінців.
Це вже не втома – навіть світ не встоїть…
Тримає жінка квітку у руці,
Мов краплю крові – знічено-густої.
 

«Ахіллес – ім'я як вирок…»

 
Ахіллес – ім'я як вирок. Спір —
Міф супроти пам'яті – найтяжчий.
Ще живий, та вже священний звір —
Навіть не впольований – пропащий.
Гори аж кишать від слів і змій.
Отруївшись, не здобудеш Трою.
Брате мій, якщо вбиваєш, вмій
Бути, убиваючи, собою.
 

«Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?..»

 
Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?
То вітають мене, наче справді мене, наче справді…
І патриції, й люд, й навздогін приготовані лаври,
І колони, і коні – по битві, по втомі, по зраді.
Я обсмоктую голос – не мій, надто змінений болем,
Але ж хто коли чув, як на волі співають кентаври?
Я кентавр у полоні. З тавром… О неволе, неволе!
Чи дозволиш умерти, коли відголосять литаври?
 

«Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми…»

 
Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми —
Раби богів – а чи боги рабів?
Овідій повертається у Томи,
Затамувавши втому у собі.
У небі – день. Гуляє хитавиця.
Є розкіш ран, які лікує час.
Намарний Риме, де ж то та столиця,
Яка колись обійдеться без нас?
 

«Нетривкість знань, подібності химер…»

 
Нетривкість знань, подібності химер,
Личини ґрунту з паростю сухою…
Співаю світу епос, як Гомер,
Який побачив у падінні Трою.
Апокаліпсис міста. Хто ж сліпці?
Із надр росте каміння, гинуть коні.
І всі слова затиснуті в руці,
Немов меча руків'я у долоні…
Блукальці манівцями, навмання —
Усі подібні, ґречні, працьовиті…
Чорніє низько скошена стерня —
І в цьому літі, і на тому світі…
Що тінь – то риска. Вечір – як проклін.
Чоловікам волосся загусає.
Спить Одіссей, і вкотре бачить він,
Що в цьому світі істини немає.
 

«Оселі – як зерна посіяних вітром трав…»

 
Оселі – як зерна посіяних вітром трав,
Що кличуть тебе прорости, забуяти, доспіти,
Щоб хтось перехожий твій плід терпкуватий зірвав,
Во ім'я всеблагості простору міста і літа.
Хтось цілком суєтний, можливо, якийсь відчайдух,
Якому далекий твій досвід всередині міту, —
Та й він, вже не вільний від тебе, напружує слух,
Хапаючи згустки відлуння в околицях світу.
 

«Пилюка із довгого шляху на тілі – мов грим…»

 
Пилюка із довгого шляху на тілі – мов грим,
І сонце – покрите емаллю, гладеньке і чорне.
Затемнення. Глум пережитостей. Звуки валторни —
І жінка, в яку нетерпляче закоханий мім,
Як підліток-принц в шатах кольору ранку вповні.
Любов-коломбіна вдивляється в липи, як в лиця.
Завихрення квітів. Затемнення сонця. Лисиця
Печаль куртуазну вишіптує стиха мені.
І похапцем хтось розгортає шапіто старе,
В'язке, мов в'язниця, – й, оговтавшись, лисів полює.
Я тричі по три намалюю тебе, намалюю,
Як зморшку при оці, яка – непомічена – вмре.
 

«Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою…»

 
Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою,
Ми охриплі до болю у грудях, бо ми міражі.
Я належу тобі не любов'ю, а вірою злою,
Що вмиратимем разом, у мові здійсненні й чужі.
Або краще не так. Сотворивши в собі сотвориме,
Ми пірнаємо в трави, стережені нашим теплом.
І відлунюють кинуті пращами пращурів рими,
Що поєднують кров із любов'ю, і тіло – із тлом.
 

«Ти мій дощ, ти коханець рослин…»

 
Ти мій дощ, ти коханець рослин, ти суворий хлопчак.
У сувоях сезонів – пилюка, що пахне жінками.
Ти стікаєш по тілу – отак, наче вперше, отак,
Як полюють на ловах – де зброя, і кров, і рани.
Сокровенне моє, епілепсія вітру між крон,
Ти мій князь, ти мій лев, що в агонії знищує цноту,
Вавилонська блудниця, що будує новий Вавилон,
Я стаю тобі сарна, ти на мене полюєш достоту,
Як полюють птахів, зауваживши колір очей,
Я кохаю тебе, як лиш жертва уміє кохати.
Я всотала тебе з поцілунком, ти мій апогей.
Я лежу і стікаю душею на літепло м'яти.
 

«У світі моєму лиш ти не належиш мені…»

 
У світі моєму лиш ти не належиш мені.
Шафранові крильця маленьких обпалених бабок —
То наші листи. Подзвони. Не забудь. Вихідні.
Хвороба сумління. Я хочу в палац – хоч над ранок.
Бароко. Не нам ця симетрія, ці дзеркала.
Ці юні тюльпани – химерні, вибагливі, спраглі…
Та жінка солодка не мала тебе, хоч могла.
А жінка гіркіша – о як тебе, вершнику, прагла…
І що тепер кара – як катові смерть а чи плід —
Крізь колір металу, крізь присмак металу рудого?
Я твій помаранч. Я у собі відстоюю світ,
Щоб ти його пив, просто з тіла мого, ні для кого.
Хоч хто мені ти – недовершений Пігмаліон?
Творіння твоє підгодовують юрми сукубів.
Я чиста, як ангел, якому намарився сон
Про перший цілунок в його недоторкані губи.
 

«Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком…»

 
Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком.
Лореляй не засне: буде довго тебе забувати.
Поцілунки її захолонуть чи сном, чи піском —
Річковим і промитим, із запахом теплої м'яти…
Розгортай мою сутінь: ти знову триваєш в мені!
Шурхіт шепоту хвиль, шелест листя понад берегами…
Я кохаю тебе. По молитві, промовивши «ні»,
Місяць воду цілує сухими від воску губами…
 

«За медами – полин, як плесо, і бджоли мови…»

 
За медами – полин, як плесо, і бджоли мови —
В апогеї нестерпного, дотики жалять гострі.
Це запилення світу – воістину ярмаркове,
А прощання з тобою – мов чорний мох на помості.
Заметілі на двох, заметілі щоразу знову —
Божевілля судин, балаганна веселість вітру.
Я кохаю тебе. Тільки смерть є ціною слова.
Отже, вступлю у смерть. І тутешнє із ока витру.
 

«Тряско возик везе. Мерехтять Купідонові щоки…»

 
Тряско возик везе. Мерехтять Купідонові щоки.
Озирається кінь, нашорошений стуком коліс.
І прорізує скроню води борозенка глибока,
По сухій чорноті передмістя зісковзує в ліс.
Трохи вечір пече, трохи пахне йому божевіллям.
Кінь згризає хвилини зі стебел, як голови з пліч.
Я не їду, а так – умираю тобі на весілля,
Переборюю душу, як світ переборює ніч.
 

«Я хочу, аби ти в пітьмі мовчав…»

 
Я хочу, аби ти в пітьмі мовчав.
Любов мені до серця прикипіла,
Гірка, неначе ягода неспіла,
Надкушена дитиною, хоча
За кожне слово, вирване із ран
Мого тривання, я віддала б душу.
Змовчи мене – й молитися не змушуй
У тому храмі, що уже не храм,
Як сон без сновидіння, наче сад,
Приречений лишатися без плоду.
Змовчи мене. У гіркоти зі споду
Спроквола серця стигне виноград.
 

«У тебе губи свіжі, як черешні…»

 
У тебе губи свіжі, як черешні.
Намарилось збирання винограду
У надрах сонця. Сущі та прийдешні
Акорди смерті у триванні саду —
Немов цілунки. Пахнуть млостю руки.
Снуєш мовчання солодко і терпко.
Йдемо по схилу радості і муки
Крізь прянощ дня – до літеплого смерку.
Дерев глуха і шарудка сторожа
Мовчить в передчутті грози і страти.
Люблю тебе. І прагну, і не можу
Тебе у губи хрипко цілувати…
 

«Стояло удвох притамоване вранішнє світло…»

 
Стояло удвох притамоване вранішнє світло.
Спіткати б когось, хто б розрізав його по живому…
І небо гвіздками, у стіни убитими, квітло,
Коли ми вертали, себе недопивши, додому.
Не знали сусіди… Мовчали далекі трамваї…
Сіріло крайнебо, порізавши пальці до крові.
Ти вів мене мовчки, щасливу, від краю до краю.
Від краю любові – до іншого краю любові.
А потім квапливі й розгублені тихі обійми
Й ожина жаги, майже крадена, сива і синя…
…Я хочу просити: давай ми удвох постаріємо,
Давай ми зачнемо – непоспіхом – гарного сина…
 

«Пронеси мене в дім свій найменший…»

 
Пронеси мене в дім свій найменший пилиною сірою.
День наш довший ніж рік – пам'ятаєш? – трави на піску.
Я чекаю на тебе, я хочу, я мушу, я вірую,
Я вступаю у віру, як огир – у бистру ріку.
Парадигма повернень і кроки твої нашорошені.
Густо ятрена рана – любов, забуття, круговерть.
Насторожені очі і губи твої запорошені.
Пронеси мене в дім, пронеси мене в рай – бо у смерть.
Я твоя найдрібніша, твоя зачарована тишею.
Дощ по стулках стікає – а мушля живе і живе.
Жовтий морок води поглинає, я голосом вишию
Мокре тіло твоє, що по білому морю пливе.
 

«Тривимірний простір обіймів – і жінка-клепсидра…»

 
Тривимірний простір обіймів – і жінка-клепсидра,
Наповнена часом, що перетікає у жилах…
Ген вітер високий несе переповнені відра
То білого смутку, то чистого запаху тіла.
Умитися б росами, випити б хмари ковтками,
Спізнати б усе, окрім тиші, ввібравши у себе
Святе всеосяжне, як зорі із їх іменами,
Як душі прозорих, які опускаються з неба…
 

«Дотик перкалевий. Місто торкає свідка…»

 
Дотик перкалевий. Місто торкає свідка.
Жити не нам, а людям за півнів третіх.
Надто тяжка, наче гроза, повіка.
Слово ab ovo – птах золотий на злеті.
Знов існування – довге й тонке, бо всує.
Пластика стін із судинами світла надсадного.
Простір міський заломлення світ руйнує,
Марить екстазом народження світу-саду.
 

«Ти мовчиш. Чорний віск. Ніч тече попід віями нам…»

 
Ти мовчиш. Чорний віск. Ніч тече попід віями нам.
Атавізм, божевілля: я знову втікатиму в нетрі,
Де дерева не ті, де з горіха хтось вилущить храм.
Там єдина свіча – нагла смерть для безумної нетлі.
Чорні голови наші – сумні, покаянні, лихі.
На дровітнях птахи – пустотливі та майже незрячі.
На рапірах – впольовані в пущах глухих дітлахи:
Хтось сміється, хтось плаче, хтось скаржить про кривди дитячі.
Дай долоню свою. Хай наважуся взяти її —
Притулити до лона, гарячого, наче пустеля.
Ти мене не чекаєш. А в юних садах солов'ї
В узголів'я закоханим зорі перкалеві стелять.
 

«Закипаю, туга, як глибока криниця…»

 
Закипаю, туга, як глибока криниця.
Панна місячна ходить босоніж по воду.
Вже утретє чекаю на тебе. Не спиться.
Уявляю свій стогін. Любов, як лошиця, —
Норовлива, палка, молода. Насолоду
За падіння моє, за шовки мого тіла
Ти даси мені знову – п'янку прохолоду.
Вічне місто моє. Кров вривається в вілли.
В канделябрах свічкам догоряється біло —
То ціна насолоди.
 

«Гортай мою сукню, як книгу: пелюстки і квіти…»

 
Гортай мою сукню, як книгу: пелюстки і квіти.
Важка палітурка плаща захищає від вітру.
Усе, що я маю, – це літо у вічності, літо
Покладене в нас, наче фарби – на теплу палітру.
Хіба ж ти не пан в лабіринтах моїх перетворень?
Малюй мене всю, як лиш зміг би мене малювати.
І пахне волосся, як свіжий лавандовий корінь,
І пальці німіють в притулках рожевої м'яти.
Як бути в тобі? Як тебе пережити дощенту?
Кохаю тебе, не посмівши тебе захистити…
Алегро обіймів і пристрасті свіже крещендо.
Гортай мою сукню, як книгу, – пелюстки і квіти…
 

«Ластівки збираються в дорогу…»

 
Ластівки збираються в дорогу,
Їм у душах відцвіта ромен.
Ми вже разом, дякувати Богу,
В цьому світі втрачених імен.
Ми вже разом. Що мені до виру?
Рівновага змушує повзти.
Я умру, як єретик, за віру,
У якій лиш двоє – я і ти.
 

«Не я не тобі не сьогодні мовчу…»

 
Не я не тобі не сьогодні мовчу,
Тебе не торкаюсь, тобою не вірю.
Так царство небесне ввижається звіру,
Що вчиться мистецтва плачу.
Спини мене раптом, замовкни й зімни.
Із магмою мармур, нага і суплідна…
І в душу вривається сурма побідна —
Встає Афродіта з піни!
Любити як знати, а отже, відкинь
Усе, що відкрилось тобі ненароком.
Я дихаю в сон, я пірнаю глибоко,
Як скинутий вершником кінь.
 

«Та любов, як тарпан. Тільки іскрами креше душа…»

 
Та любов, як тарпан. Тільки іскрами креше душа,
До мовчання готова, неначе до смерті в двобої.
Та любов виростала на свіжих глухих споришах,
Бо не сміла чекати на тебе і бути з тобою.
Що мені сонцевид? – грані степу прозорі й лихі.
Бачу темність свою, що нахрапом звивається в небо.
Хронотоп роздоріжжя. Намальовані, наче шляхи,
Ті слова, що я знала, ховаючись, тільки для тебе.
 

«Торкнусь тебе губами, наче кінь…»

 
Торкнусь тебе губами, наче кінь,
Приречений на вірність і дорогу.
Десь шелестить вода без сновидінь,
Зникаючи за обрієм порогу.
А ти – по той бік часу і сідла.
Світанок наближається до ока…
Колись я майже жінкою була —
Така ж, як зірка, тільки одинока.
А нині скроні муляє вузда
І шкіра надто облягає тіло…
Погладь мені долонею вуста,
Щоб так мені у серці не боліло…