Текст книги "Загнуздані хмари"

Автор книги: М. Романівська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 25 страниц)

ПРИМХИ МУХИ

Нарада вже кінчалася. На ній зібралися всі співробітники станції, щоб обміркувати план дальшої роботи.

Сьогодні з усіх кінців Союзу йшли привітання, запитання і… докори… Станція працювала, але несподівані невдачі стурбували всю країну. Всесоюзне бюро погоди, двічі одержавши докладну інформацію, викликало начальника на персональний звіт. Куляста блискавка, що наробила шкоди в колгоспі «Південь», і зрив дощу в районі одної з МТС псували весь тріумф станції, яка вперше в світі творила планові дощі.

– Ми опанували стихію, – говорив запально Горний. – І ніхто з вас, я певен, не думає, що ми знову опинилися в колі дослідів. І смішно було б зараз приходити в розпач від нашої маленької невдачі, коли навколо від зрошених дощиками ланів назустріч нам несуться сотні привітів!.. Та в нашій роботі не може бути жодної прогалинки. Адже за дна дні ми даємо останній рішучий бій!.. Куляста блискавка, що зруйнувала колгоспну лабораторію, що покалічила одного з кращих працівників колгоспу – ця блискавка – правда, професоре? – плямує нас, працівників станції. Але ми зітремо цю пляму! За неї ми заплатимо колгоспу чудесними дощами. Ворог назавжди покине наші радянські повітряні простори. У нас йому немає місця!

Горний спинився, запалюючи цигарку. Маленька аудиторія завмерла в напруженні, дивлячись на свого начальника. З неприхованою зацікавленістю вп'явся в обличчя Горного радист Толя. Рая похмуро повернулася в бік професора. Мак хвилюючись пригладив на голові свій їжачок, а Грицько встав з стільця. Тільки Гандін, цілком спокійний, підрівнював напильничком свої нігті. Пауза здавалася дуже довгою…

Холодно-прозорі очі Горного спинились на постаті професора, який сидів у затишному кріслі під квітами олеандрів. Ролінський весь зіщулився під цим поглядом і, ховаючи свої очі, всунув ніс у книжку.

А Горний вже говорив далі:

– Наш ворог – ці стихійні явища, ці несподівані блискавки – мусить бути переможений. Зрозумійте, слова «стихія» тепер немає – є слово «ми». І блискавка може виникати тільки з нашої волі.

Мак рішуче не розумів татка – що ж, нарешті, він думає? Хто винен у блискавці? Люди чи стихія? Насторожено він глянув на потилицю професора, і йому здалося, ніби той полегшено зітхнув.

Раптом Грицько схопився з місця. Рум'янець залив його щоки до самих кінчиків великих, лапатих вух.

– Борисе Олександровичу, – вигукнув він. – Якщо виявиться, що це я, негідник, винний у цій блискавці, так посадіть мене в «Голуба» і, зарядивши його сотнею ракет, викиньте мене годувати своїм м'ясом марсіан!..

– Дурненький! – сказав ласкаво Горний. – З твого невдалого трагічного жарту бачу, що ти губиш витримку. Але не треба, щоб ти годував марсіан; звідки ти взяв, що вони людожери? Треба, щоб ми цілком ясно з'ясували, чому саме виникла куляста блискавка і стабілізувалася частина хмар. Ми мусимо дати цілком вичерпуючий звіт Бюро погоди. Інакше… Інакше ми втратимо почесне ім'я першої станції дощування і станемо знову тільки… дослідною лабораторією, та ще й невдалою!

– Цього не може бути! – палко вигукнула Рая.

Тоді раптом підвівся Ролінський. Він пересунув свої окуляри аж на підборіддя, і жовта блідість вкрила його обличчя.

– Але я хотів би зауважити, – глухо сказав він, – що куляста блискавка ще й досі найважче місце в метеорології… Я це добре знаю… Вивчаючи кулясту блискавку, я колись намагався її відтворити, але… не міг. Двадцять років тому, – продовжував він, помітно хвилюючись, – ця мерзотниця зовсім несподівано трошечки нашкодила моєму життю… Ви, певно, чули. Вона знищила мою першу лабораторію і вбила мою дружину і мого помічника. І ніхто не може сказати, як і чому вона виникла саме цього разу.

Всі затихли, співчутливо дивлячись на старого вченого, тільки Горний бадьоро сказав:

– А ми зможемо це сказати. І навіть ви, Миколо Івановичу, бо саме вам я доручаю наукові висновки в цій справі.

– Я?.. – благаючи, промовив професор. – Я ж кажу, що я теж не знаю.

– Шановний професоре, на «Переможці» немає слова «не знаю»! – різко відповів Горний.

Бадьорий, немов наелектризований, він уже перейшов до іншої справи. Треба було дати десяток нових зауважень, наказів хімікові, інженерові, Гандіну… професорові. Новий наступ хмар мусив відбутися за два дні.

Мак виліз з-за олеандрів і підійшов до татка.

– Татку, я хочу з тобою докладно поговорити. Що… ти знаєш про наші привиди? – з хвилюванням спитав він.

Але Горний сказав зовсім байдуже:

– Добре, Мачку, про це колись, потім, зараз немає часу.

Мак навіть образився. Ні, він не розумів сьогодні татка. Адже він, такий розумний, мусив, нарешті, звернути увагу на ці явища! Макові здавалось, що їхні невдачі чомусь були зв'язані з цими галюцинаціями! Він же сам бачив цю літаючу кулю… Чи, може, то справді був відблиск кулястої блискавки і він просто боягуз?!

Поринувши в роздум, Мак не помітив, як лишився сам в кают-компанії. Усі вже розійшлися. Він почав ходити туди й назад сріблястою, мов місячне сяйво, доріжкою, та Муха, вскочивши до кімнати, перервала його думки. Вона почала бігати за ним, плутаючись між ногами і гавкаючи, бо їй здавалося, що Мак щось шукає.

– Ох, яка ж ти дурна! – розсердився Мак і сів у крісло, де тільки-но сидів професор.

Тимчасом Муха вже закрутилась, як дзига, під кріслом.

Вона так там чхала, сопіла і вовтузилася, що Мак знайшов за потрібне поглянути, чим вона зайнялася. Це була цікава картина: Муха нищила, гризла зубами й розривала книжку, яку, очевидно, забув професор.

– Злодійка! Варварка!.. – закричав Мак, кидаючись відбирати книжку.

На ній лишилося таки багатенько слідів від зубів Мухи. Це була «Невидимка» Уелса…

– «Невидимка», – промовив Мак, – «Невидимка»… Він стояв зовсім схвильований. Здавалося, навіть волосся на його голові заворушилось…

– «Невидимка»! – повторив Мак і, як несамовитий, вибіг з кімнати.

НА ПОПЕЛИЩІ

У вихідний день Катруся вирішила піти додому, до колгоспу «Південь».

Прекрасне вбрання з ніжного шовку кольору морської піни, червоненькі черевички і капелюшок, як весняний тюльпан, лежали на канапці, чекаючи на свою господиню. Правда, їй не дуже й хотілося іти. Хотілося побачити своїх і розповісти, як цікаво господарювати на чудовому кораблі, але неприємно було з'являтися на очі після такої невдачі – де ж таки, лишити «Південь» без дощу! Їй так і ввижалось, як молодь оточить її веселим колом і буде під'юджувати: як же це так з дощем підкачали?.. Їм збоку, звичайно, смішно: і хмари зробили, а дощику не дали, та ще й шкоди наробили. А спробували б самі: хмари це вам не кінь і не комбайн. Особливо, коли на шляху зустрічаються такі капості, як, наприклад, кулясті блискавки. Не напишете ж ви їм: ходити на шляху забороняється!..

І ще одно непокоїло Катрусю: хотілось піти, закінчивши всі свої справи, як і годиться добрій господарці! Зовні здавалося, ніби все гаразд. Обід привезуть з МТС. Корабель у неї, як лялечка, так і сяє – можна й не викликати аеродромного для прибирання. Це ж дурниці! Її пилососи за якісь півгодини виссали всі порошинки із меблів корабля, автоматичні щітки весело пробігли туди й назад по паркету. Справжня втіха так прибирати. Та в Катрусі лишився один куточок… неприбраний. Туди ще не міг просунутись жоден автомат, і навіть ганчірка ніколи там не гуляла. Катрусі ввижались в цьому таємничому місці купи пороху та ліси павутиння… Бр… На фоні чистого корабля це виглядало такою самою недоречністю, як невдача з дощем у «Півдні»!

Цією недоторканою для чистьохи-Катрусі зоною була професорова кімната. Він рішуче не дозволяв її прибирати. У нього, мовляв, виключно тендітні прилади. Та хіба вона слон! Адже він не заперечував, коли Катруся прибирала в кімнаті спостережень чи в розвідковій. Просто впертий старий! Катруся вже як не підходила до нього з усіх боків, і його Маргошу взяла під своє шефство, а нічого з того не вийшло. Каже: «Ах, мила Катрусю, слово честі, у мене чисто, я сам завжди звик прибирати, а Маргоша в мене охайніша за людину».

Але сьогодні почула Катруся, що й професор збирається до колгоспу дослідити місце, де розірвалася блискавка. Може, сьогодні, нарешті, під'їхати до старого і під час його відсутності зробити наступ на те павутиння?.. А то прорив, та й годі. Начальник все про премію за чистоту їй каже, та хіба ж вона має право на премію, коли є хоч куточок брудний?

Катруся одягла червоненькі черевички і постукала до Ролінського. Він і справді збирався кудись. Капелюх лежав напоготові поряд із зручним кавказьким ціпком, а сам професор (от безсовісний!) чистив у кімнаті щіткою свій костюм.

Гостре око Катрусі, око господині, одразу побачило безладдя. На поліровці столу – каламутний плюш пороху, у кутку – сірий парашутик павутиння, а під столом – жах! – повне блюдце (теж вигадав!) недокурків.

– О, – простогнала Катруся, – який жах!

– Що таке?.. – розгублено кліпнув віями старий, стурбовано оглянувши свою кімнату.

– Ви не бачите, – сердито напосідала Катруся, – ясно, ви не бачите, бо у вас на окулярах ціла шуба з пороху. Але мені це набридло. Справді, Миколо Івановичу, коли ви не дозволите мені сьогодні прибрати, я викличу з МТС санкомісію і оштрафую вас, от побачите!

Ролінський розгублено зняв окуляри і тримав їх у руці, не знаючи, сердитись йому чи сміятись.

– Катрусю, – захникав старий, побачивши, що йому не відкрутитися, – мені ж треба йти, а ви мене затримуєте. Я не можу дозволити вам тут поратись… Я вже казав… Ваші щітки-автомати шумлять, як мавпи на водопої!

– Можливо, – зніяковіла Катруся, уявивши, як страшенно галасують мавпи на водопої. Можливо, мої автомати справді трошечки шумлять, але, коли хочете, я можу принести звичайну ганчірку і звичайний собі віник.

Катруся почервоніла, бо наявність в її автоматичній кухні звичайного віника була таємницею. Віник серед автоматів виглядав так само смішно, як, наприклад, гасова коптилка серед електричних ліхтарів. Але за електричною грубкою в Катрусі таки стояв старий дід-віник. Його подарувала старенька мама, коли дівчина йшла на корабель: вона ж не уявляла, як можна господарювати без віника.

Щоб приховати свою ніяковість, Катруся почала умовляти Ролінського.

– Ну, хороший Миколо Івановичу, ну дозвольте! Я вмить! За це я вам викупаю ще раз Маргошу, вона ж, біднесенька, брудна. І до колгоспу вас сама відвезу: я теж туди їду.

Вона так упрошувала Ролінського, що той несподівано здався; Катруся таки вимолила в нього рівно п'ятнадцять хвилин на прибирання, пообіцявши за це мільйон цікавих для професора послуг.

Вона принесла під фартухом віник і ганчірку і взялася порядкувати. Професор кректав, ходив навколо неї, як квочка, в якої займають курчат, і все ж таки дозволив витерти деякі прилади.

Раптом у шафі щось виразно зашкряботіло, зашаруділо.

– Миші! – вжахнулася Катруся. – У вас навіть миші завелися! А що ж робить Марго?

Марго, немов зрозумівши зауваження, підійшла до шафи і сіла перед нею, не виявляючи одначе великого зацікавлення.

– Давайте мерщій ключ, заклопоталася Катруся, – нехай Марго з'їсть мишу!

Але професор несподівано почервонів, потім зблід і почав пересувати стілець, намагаючись заглушити шкряботіння миші.

Але його все-таки було чути. Яка нахабна миша!

– Я бачу, вам її шкода! – здивувалася Катруся.

– Ах, лишіть мене, будь ласка, – розсердився враз старий. – Мені вже треба йти, а ви тут займаєтесь зоологією, досліджуєте мишей, павуків тощо…

Дивуючись такому опору професора, Катруся облишила шафу і поспішила швидше закінчити прибирання. Цур їй, тій миші! Хай лишається: може, то якась вчена миша, для дослідів, адже у діда Омелька в лабораторії були і жаби, і вужі всякі.

Полегшено зітхнувши, Ролінський замкнув за Катрусею двері. Задоволена, вона побігла одягатися. А старий підійшов до шафи і, одімкнувши її, випустив звідти щось кругле, чудернацьке…

Це була прозора Дженні. Лапи, голова, хвостик просвічувалися, як найчистіше скло, і коли вона лізла по підлозі, здавалося, наче лізе тарілка.

Професор присів перед черепахою навкарачки, пильно вдивляючись в її обриси.

– Ну, що його робити з цією поганню? – звернувся він до Марго. – Вона ще до того ж і їсти не зводить. А звідки я, метеоролог, можу знати, що їдять черепахи?

Ролінський вийняв блокнот і записав: «Дізнатись, що саме їсть степова черепаха».

Залишивши черепаху повзати по підлозі, він вирушив, нарешті, у спою мандрівку до колгоспу.

Катруся була йому добрим супутником. Вона відвела його до автобусної зупинки, що була недалеко за нарком. За кілька хвилин їх забрав синій автобус і помчав парком, а потім висілком колгоспу.

Автобус привіз Ролінського аж на Великий майдан, де сталася катастрофа.

Професор зупинився перед пошкодженим будинком колгоспного університету. Підвівши зніяковілі очі вгору, він глянув на почорнілий, щербатий, з розпаленим балконом ріг будинку, що сумно стояв на майдані.

Мерзотниця!.. Кілька ночей провів він у наукових розвідках, даремно намагаючись визначити точні передумови її появи! А вона, неначе глузуючи, двічі несподівано перевертала всі його викладки, з'являючись невчасно, як смертоносна бомба, несучи загибель, руїни…

Професор піймав себе на тому, що починає мислити, як перелякана несвідома дитина. Він одвів очі від будинку, пішов до сходів.

Замислений, він не помітив, як його оточив гурт дітей. Сміливі, жваві і, видно, зацікавлені його персоною, діти оточили його, як варта.

– Ви хочете поглянути, де вона вибухнула?

Дітвора ввічливо повела Ролінського нагору на зруйнований, згорілий поверх. Чорні, звуглені шматки стіни мали вигляд покалічених тіл. Долі, на поодиноких непрогорілих квадратах підлоги, валялися рештки приладів, розтоплене скло – все, що залишилося від лабораторії.

– О, невже ж це накоїла ця кругла скандалістка? – скрикнув Ролінський.

Сумне видовище боляче вразило його серце. Він, учений, добре розумів, що то значить зруйнована кімната науки!..

Діти зосереджено поглядали на нього, вони бачили, як він нахилився і взяв жменьку вапна з прогорілої дірки… Йому ж потрібне було дослідження!..

Раптом хтось торкнув Ролінського за рукав. Це був кремезний хлопчик. Він гнівно дивився професорові в очі, зрозумівши, звідки той прийшов.

– Ви звідти?! Ну, як же вам не соромно?! Нам потрібний дощ, а ви намудрували нам блискавок.

Толя підшморгнув носом, маленький, схвильований жалем, горем…

– Дідуся нашого… звели… дідуся… Теж учені!

Тоді всі загомоніли разом, переказуючи подробиці катастрофи, обурюючись, докоряючи…

Ролінський мовчав… Він навіть забув розпитати, що їдять степові черепахи.

Вітер гнав у вибоїни попіл – легкий, чорний, смутний…

МАК ДІЄ

Бориса Олександровича несподівано викликав парткомітет Всесоюзного бюро погоди, і він вилетів до Москви, взявши за пілота радиста Яся.

Короткий наказ призначив начальником на час його відсутності Раю. З цим новим, тепер дуже суворим начальником, що загубив останніми днями свої безтурботні ямочки, у Мака була якась серйозна довга розмова.

Після неї Мак, як кріт, засів у своїй кімнаті за новою роботою. Він теж перетворився на вченого-дослідника. Полем його дослідів був передавальник сконструйованого ним маленького телевізора, в якому він вирішив зробити якісь складні зміни.

Робота, очевидно, мала велике значення. Мак навіть не пішов обідати. Їжачок на голові настовбурчився, як чубок у стурбованого близькою небезпекою горобчика. Від спеки на кінчику носа проступили краплі поту. А куточки вуст стулилися міцно, зовсім як у Горного-тата, коли в того була напружена робота.

– Стривай, я ж тебе впіймаю. Чесне піонерське слово під салютом, впіймаю! – шепотів він, невідомо кому.

Видно було по всьому, що цей «хтось» здорово дошкулив Макові, бо навіть стиснувся його невеличкий, але міцний кулак. Це була мовчазна, але красномовна погроза на додачу до енергійної обіцянки.

Кімнатка Мака цілком обернулася на лабораторію. Уїдливо пахтіли хімічні речовини, від платівок піднімалася у повітря легка, як димок, пара. Вікно було запнуте важкою темною шторою. Інколи таємничо згасала звичайна лампа і замість неї спалахували сині, фіолетові, роблячи обличчя Мака, його рухи загадковими, вкритими сутінню.

Покінчивши з рядом маніпуляцій, Мак перебрався до електрички. Там він теж дбайливо замкнув двері. Та це було зайве – на станції було тихо і безлюдно. Рая і радист працювали в кімнаті спостережень. Гандін пішов до парку погуляти, а Ролінський і Катруся поїхали в село. Ніхто не заважав Макові у його роботі. Дбайливо замаскований за картиною купчастих хмар, стояв на варті своєрідної конструкції телепередавальник, спрямувавши пильне око в глиб цієї кімнати, де відбувалися дивні явища.

Лише один раз Мак перервав свою роботу для того, щоб подзвонити з аеродромної по телефону Галинці.

– Алло, Галинко, як дідусь?.. Погано?.. – Мак сказав, що він, і татко, і Рая – всі дуже стурбовані тим, що трапилося. Але хай вона вибачить, що він і досі її не відвідав… Його затримує надзвичайно важлива справа. Яка?.. О, він усе розповість, коли прийде до неї за годинку-другу.

Увага Мака на хвилину розважила Галинку, яка просто не знаходила собі місця, боячись за здоров'я дідуся.

Бідний дідусь лежав увесь забинтований. Здавалося, навіть міцніша за діда людина кричала б від нестерпного болю, якого завдавали страшні опіки, що вкривали все тіло, а дід ще знаходив мужність провадити ділову розмову з одним з молодих науковців своєї лабораторії. Він так категорично одмовився лягти до лікарні, доки не поговорить із своїм помічником, що лікарі дозволили йому перебути кілька годин вдома. Перед цим в амбулаторії він дозволив робити з ним, що завгодно. Сестра-доглядальниця вже двічі впорскувала йому якісь ліки і весь час сиділа біля ліжка.

Дід посилав на наукову комісію одного з своїх учнів і мусив передати йому всі свої наукові міркування. Посуд з жабою-слоном і якимись препаратами стояв на стільці.

– Ти ж привітай учених. Скажи, доб'ємося ще… кращих результатів!..

Голос раптом упав до шепоту, і посинілі повіки спустились на змучені очі. Дід мало не втратив свідомість, і сестра страшенно обурилась.

– Годі. Вам говорити заборонено. Я вам не дозволю, чуєте?

Але можна було цього і не казати. Переляканий вкрай помічник поквапливо забрав препарати і побіг до виходу: дід втратив свідомість.

Заметушилася в білому халаті сестра, різко задзвонив дзвоник телефону (це сестра викликала лікаря), шприц з якоюсь рідиною знову вп'явся у праву, якимсь дивом не пошкоджену дідову руку.

– Пити, – попрохав дід, одкривши очі. Ковтаючи сльози, Галинка поспішила подати дідові кухлик з водою. Дід так ослаб, що міг тільки раз ковтнути.

Щоб не заплакати вголос, Галинка вибігла з кімнати до своєї спальні. Вона почувала себе зовсім нещасною. Ох, якби приїхала мама!.. Але дід взяв з неї слово, чесне піонерське слово, що мамі не буде надіслано жодної телеграми. Він каже, що мамі не треба хвилюватися, бо вона ж лікується, вона мусить приїхати здоровою і веселою, як сонечко.

Піймана «мертва голова» ефектно показувала свої крильця, пришпилена на розправилці. Але сьогодні вона не тішила Галинку.

– Як дідусь, Галинко?.. Як дідусь?..

У відчинене вікно нісся цей збентежений шепіт. То була дітвора, що кожні чверть години приходила дізнатися про дідове здоров'я.

– Тсс… Дід, здається, заснув. Ідіть собі. Не турбуйте, – казала Галинка.

Вона зачинила вікно і, сховавши голову під подушку, намагалася не плакати. Але це ніяк не виходило.

Раптом надворі зашумів пропелер. Може, Мак?.. Галинка вилізла з-під подушки.

Це був санітарний літак. Він зупинився перед їх будинком, і мовчазні люди в білих халатах вийшли з нього. Це приїхали з лікарні по діда. Санітари обережно забрали його на ноші.

– Не турбуйся, дівчинко, ми його вилікуємо! – ласкаво сказав Галинці один із санітарів, несучи дідуся.

І знову загудів мотор. Галинка лишилась сама.

Надворі темніло. Тихесенький вітерець шелестів у вечірніх деревах. Галинці стало зовсім сумно. Вожата кликала її ночувати до себе. Але ж обіцяв прийти Мак!

Галинка побігла до своєї хати, увімкнула телевізор. Він чомусь не діяв.

їй стало ще сумніше. Тіні повзли у кутки. Галинка знову стала боягузкою і, упавши на канапку, заплакала на весь голос.

– Скажіть, товаришко овечко, чи ви не бачили Галинки? – раптом почула вона насмішкуватий голос.

– Мак!.. – радісно закричала дівчинка. – Мак!

Це дійсно був Мак, що ліз з веранди через вікно, тримаючи в руці, як лікар, маленький чемоданчик.

Усі Галинчині скарги і болі так і полетіли назустріч другові бурхливим потоком.

О, якби він знав, який це був жах! Дідусь вибіг увесь охоплений полум'ям. Він все-таки встиг обережно кинути на землю дещо з врятованого. Склянки з його речовиною не розбилися, а жабі вже вона, Галинка, не дала заповзти. А дід рвав і скидав з себе шматки палаючого одягу. Від блискавки вибухнули якісь горючі хімічні рідини, вони й створили вмить велику пожежу. Пожежники не встигли врятувати лабораторії. А бризки гарячої рідини запалали, попекли діда!..

Мак, слухаючи Галинку, тільки гнівно насуплював брови, як це звичайно робив його тато. Він почав нишпорити у своєму чемоданчику і мовчки витяг звідти якусь пластинку, інструменти… Що він буде робити?

Раптом він подивився на Галинку і примружив очі на її розпухлий ніс.

– Бідний дідусь! Дідусь твій – герой. Та при чому тут твій ніс?

Він злегка дружньо вдарив Галинку по плечу.

– А ти знаєш… Ні, ти нічого не знаєш! Твоя Дженні літала… І драбина сама рухалася, і я, як осел, дивився, як угору лізла якась куля.

Мокрі Галинчині очі так і вп'ялися в Мака, не моргаючи, нічого не розуміючи.

Мак уже зовсім весело запропонував:

– Знаєш, Галинко, ось покинь-бо зразу ж плакати! Давай-но краще візьмемося за діло і спіймаємо того мерзотника, що виробляє такі штучки. Він у мене сидить у самісіньких печінках.

І хлопчик почав їй докладно розповідати про дивні події на повітряному кораблі.