Текст книги "Загнуздані хмари"

Автор книги: М. Романівська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 25 страниц)

ЧАСТИНА ДРУГА

ПОЧАТОК ДРУЖБИ

Праворуч на обрії ще лежала смуга піщаних хвиль. Але жовті бархани, наметені пекучими вітрами, відступали все далі в пустелю. Їх перемагали рослини. Цупкі кущики трави міцно скріплювали повзучі піски, і, схоплені в полон, рухливі маси лишалися на місці. Починалось їх переродження…

Ліворуч ішли в далечінь рівні квадрати заселених різними рослинами ланів, городи, садки. Літаки, що були першими сівачами пустелі, спочатку «підгодовували» своїх вихованців. Вони розкидали на десятки кілометрів тонни мінеральних речовин. Сипучий пісок поволі перетворювався в стійкий грунт. Добриво допомагало рослинам рости й міцніше тримати пісок. Проходячи стежкою, Ніна зацікавлено помацала якісь пружні стеблинки. Це ж був каучуконос таутхондрила, штучно створений вченими з кількох рослин. Їй, цій рослині, були не страшні рідні її предкам піски пустель. За каучуковими плантаціями починались городи, оживлені алейками невисоких дерев, а далі розкинувся ще хаотичний пейзаж будівництва – будівлі, контури заводу будівельних матеріалів та імпровізована причальна щогла, на якій, прив'язана, коливалась літаюча ВВЕС. Вона мала завершити обриси Зеленого селища, а в майбутньому Зеленого міста, міста дослідників і науковців, що мали перемогти пустелю.

Там, праворуч від Ніни, червоно-жовта пустеля ще дихала нестерпною спекою. А назустріч повівало приємною вологістю. Тихе дзюрчання води і шум машин чулися зовсім близько. Ніна підійшла до одного з вітронасосів, встановлених тут уже років з три тому – з ініціативи того ж дяді Толі.

Ніна спинилась. Адже це була її модель, жива, діюча модель! І справжній каракумський пісок золотив її підніжжя.

На невисокій башті крутилось кольорове віяло – багатолопатеве колесо тихохідного вітродвигуна. Повільно, не кваплячись, воно передавало свій рух валові зубчатої передачі і потім поршневі насоса. Він висмоктував з глибини нектар пустелі – цілющу воду, наповнював нею басейн і гнав її по канавках.

Тут було вже прохолодно. На краю водосховища – земляного басейну – росли деревця й кущі. Золотий і ніжний, тут зовсім не страшний, пісок вкривав глинястий грунт майданчика. Привабний «гриб» – парасолька на шпилі – кликав подорожнього відпочити в тіні й спокої Вітер, той самісінький страшний суховій, що випивав усю вологу, тепер слухняно крутив кольорове віяло двигунів, щоб напоїти спраглі лани.

Ніна сіла на лавочку під парасолькою. Дзеркало басейну відбивало її розпатлану голівку. В ній, під повою тюбетейкою, клуби вся неймовірний хаос вражень. Вони напливали одне на одне, як кола на поверхні води.

… Подорож у повітрі, море барханів, приїзд, зелені лани… Букет троянд, кинутий їй, коли вона вперше ступила на каракумську землю. Блискучі крила ВВЕС, яка мала незабаром розпочати роботу. Нарешті «живі» вітронасоси. Сила вражень! Та над усім панував її радісний спокій, спокій мандрівника, що знайшов нарешті собі надійний притулок. Ніна була вдома – серед рідних, близьких.

Перед Ніною бігла стежка між рядами чахлих, тоненьких дерев. Там, як оазис, виглядало зелене коло садка. В ньому підводилась будівля з високим шпилем, закінченим просторою площадкою. Що тут був за будинок?

Аж ось зарокотав і полинув у небо літак. Здавалось, він випурхнув з гущавини невідомого «зеленого палацу». Аеропланчик був маленький, просто іграшковий. На стежці загавкав, покотившись веселим клубком, пес, за ним з алеї вийшов хлопець-підліток. Ніна стежила за ним. Жовтий, як шакал, пес і смуглявий, чорний хлопець її зацікавили. Пес був верткий, як дзига. Хлопець із сумкою через плече ішов поважно, заглиблений у свої думки.

Вони підійшли до басейну. Пес, обернувшись до Ніни, зацікавлено понюхав повітря.

– Бім!.. – застережливо покликав його хлопець, зиркнувши на Ніну. Тим часом Ніна відчула, що по нозі в неї щось повзе… Дівчина глянула і остовпіла, не знаючи, що робити. Це була неприємна, гидка істота – великий павук.

– Ні з місця! – раптом закричав їй хлопець. – Не рухайтесь, а то вкусить!..

Ніна розгублено завмерла на місці. Павук непорушно сидів на коліні. Так і хотілось його зігнати, але тон невідомого хлопця був дуже серйозний. Ніна зціпила зуби. Павук швидко поліз по панчосі назад, на землю. І тільки він торкнувся землі, як хлопець влучно ударом кийка поклав його на місці. Пирхаючи, виявляючи своє співчуття, жовтий пес застрибав навколо.

– Це привчає до витримки, – м'яко всміхаючись, сказав хлопець. – Ці кляті створіння ніколи не кусають, коли їх не чіпати і не рухатись. А укус їх дуже небезпечний. Раніше вони нам багато дошкуляли, а тепер їх зовсім обмаль, їм ніяк не подобається… все це!

Вій показав на пейзаж будівництва, що розстелявся перед очима.

Ніна скоса глянула на хлопця, що стояв чемний, старанно одягнений у спортивного типу повий костюмчик. Ледь розкосі очі під злетілими вгору густими бровами видавались дуже великими. Може, їх робили такими довжелезні вії?.. Обличчя, незважаючи на бронзовий відтінок, було ніжне, як у дівчини. З-під тюбетейки виглядав дбайливо розчесаний проділ. На шиї яскравів галстук – блакитний у рожеву смужку. «Лялечка!» подумала Ніна. Вона ставилася з легким презирством до красивих юнаків, які уважно дбали про свою зовнішність. «Ідеалом» Ніни був замурзаний, наскрізь пройнятий запахом бензинового перегару герой: льотчик, комбайнер, шофер чи якась інша людина від техніки, але настільки закохана в свою роботу, що шкодувала б і хвилини на дрібниці туалету. Ніна ніколи не погоджувалася з твердженням Пушкіна, що «быть можно дельным человеком и думать о красоте ногтей…»

Але невідомий люб'язно простягнув руку, і незручно було ухилитися від знайомства.

– Будьмо знайомі! Я вас знаю, ви вчора приїхали з нею… з нашою ВВЕС. А мене звуть Алкад. Мій тато завідувач метеорологічного пункту. Чули? Знаєте, це ж ми кілька років там вгорі вивчали для вас вітри, щоб виявити, чи можуть ваші ВВЕС тут працювати… Літаючі електростанції! Навіть не віриться, що можна було вигадати таку історію. Знаєте, я навіть написав про це, що…

Аж тут хлопець «спіткнувся», розв'язність одразу зникла, і він почервонів, зніяковілий, не докінчивши, що саме він написав.

«Тьху, червоніє, як дівча!» – насмішкувато відзначила Ніна.

Запанувала мовчанка. Тільки жовтий пес, стрибнувши на край басейну, почав шумно хлебтати свіжу воду.

– От, – сказала Ніна перше, що спало на думку, щоб урвати ніякову мовчанку, – я дивилась на цей басейн і ніяк не могла зрозуміти, чому вода в ньому така чиста і не тікає назад… у грунт.

– Правильно, – оживився хлопець. – Раніше ніяк не вміли зберігати в грунті воду під час затишшя… коли вітродвигун стоїть. Та потім придумали такий розчин, що робить грунт, навіть піщаний, водонепроникним. Цей розчин вигонить з грунту кальцій і насичує натрієм. Одним словом, там відбувається ряд хімічних процесів і басейн стає надійним, як консервна коробка.

– Цікаво, – сказала Піна. Підійшовши до басейну, вона почала розглядати його дно, ніби збираючись зробити хімічний аналіз. – Вона гірка, ця вода? – запитала вона, опускаючи руку в прозору глибінь.

– Ні, вона трошки солона, – відповів хлопець. – Але її охоче п'ють тварини, а головне, споживають рослини. – Там, – він показав на поля, – добувають і гірко-солону… Ви ж забули про опріснювачі!.. Тепер, коли ми матимемо електрику, ми зовсім легко робитимемо з неї прісну.

Розмова зав'язувалась все жвавіше. Юнак, очевидно, любив погомоніти. А тут можна було розповісти чимало цікавого.

Коли вони приїхали, розповідав хлопець, тут була пустеля, така, як тягнеться отам далі. Величезні горби-бархани пересував вітер, здіймаючи вгору піщаний туман. Сонце ставало жовтим і тьмяним, і день нагадував ніч… Серед цієї пустелі збудували, як оазис, їх метеоаерологічний пункт. Шпиль їхнього будиночка був таким дивовижним видовищем серед піщаного моря. Здивовано поглядали на нього водії караванів, які зрідка ходили цим шляхом. Тут, на місці цього вітронасоса, був тоді брудний колодязь, блок з канатом і шкіряне відро. Щоб витягати воду, взад і вперед ганяли верблюда. Скільки часу марно витрачали лише на те, щоб напоїти караван!.. Нещасні стомлені верблюди ревли добу, дві, поки нарешті до них доходила черга. Цікаво було, як на цей колодязь натрапила наша автоколона, що вперше робила свій славнозвісний Кара-Кумський пробіг… Автомобілісти під'їхали до колодязя одночасно з якимсь караваном. Це було щось неможливе: верблюди стояли «в черзі» з учорашнього ранку. Тоді вперше машина напоїла караван: один з учасників експедиції став на допомогу. Швидкий автомобіль впрягся замість верблюда і накачав води за короткий час.

Так було ще недавно. А потім скромні вітрячки замаячили в пустелі. Приїхали ботаніки «ворожити» над рослинністю. З'явились звичайні сільськогосподарські рослини… Приїхали науковці з одного, двох інститутів вивчати й перемагати пустелю. Тепер же прилетіла ВВЕС… Починається таке цікаве життя, що розбігаються очі, правда? Навіть учитись буває трохи важкувато, наприклад зараз, коли не сьогодні-завтра мають пустити ВВЕС. А вже скоро й екзамени…

– Екзамени? А як ви вчитеся? В якому класі?

Мовчазна досі Ніна урвала свого співбесідника. Виявилось, що той хлопчик, Алкад, вчиться теж у восьмому класі. Правда, йому вже п'ятнадцять з половиною років, але він перший рік, коли сюди приїхали, дуже хворів і тому трохи запізнився. Як він вчиться? Поки що сам, бо школа в Зеленому селищі – дуже молода і ще не має восьмого класу. Допомагає тато, а складати іспити хлопець літає в Ашхабад.

– Так ви… Може ви поділитеся зі мною книжками, поки я одержу свої? Мені їх вишлють поштою… Знаєте, ми їхали наспіх. А так не хочеться відставати!

– Звичайно, – розцвів від задоволення хлопець. – Можна зараз же зайти по книжки… Тут же близенько.

Вони пішли стежкою до шпилястого «палацу», що привернув увагу Ніни. Жовтий Бім весело помчав уперед. Тут розляглися вже на піску баштани і будили в уяві солодкий запах східних динь. Алейка мережаних піщаних акацій привела до воріт, у яких заплутались кримські троянди.

Діти ввійшли у двір, і зразу війнула на них приємна прохолода. Розкішний садок оточував будинок метеорологічної станції. Він дивував око незвичними тут рослинними багатствами. Виноградні лози оповивали маленьку альтанку. Буйним цвітом розквітали якісь пахучі жовті кущі. Чи то персики, чи абрикоси вже стояли з зав'яззю плодів. У траві рясніли тюльпани… Які тільки тюльпани! Різноколірні, величезні, як розмальовані чашки.

Назустріч Ніні заясніли кущі троянд – червоних, оксамитових.

– Каракумські, особливого оксамиту! – гордовито сказав Алкад. – Наш ботанік обіцяє зробити тут місто троянд.

– А де ж камелія? – запитала Ніна, пригадавши дядині оповідання.

– Ви знаєте й про неї? – здивувався Алкад. – Вона є, тільки тепер уже відцвіла.

Він повів Ніну до вічнозеленого куща камелії. Гриб-парасолька схилився над Піною. Їх було й тут чимало – великих, затишних навісів, сплетених неначе з очерету.

– Це мама надумала ховати наш садок під парасолями, – сказав Алкад. – Ми його й закриваємо від сонця на кілька годин. Парасольки ці складаються, бачите?

Він цокнув замком ближчої парасольки, і вона спалась, повисла. Тінь зникла. Блиснула на сонці захована в траві тоненька смужка води, що оточувала квадрат садка.

– Я так і знала, що тут десь ховається вода, – сказала Ніна. – Але звідки вона тут тече? З того вітронасоса?

– Ні, – усміхнувся хлопець, – ні, у нас своє водосховище, секретне… Ми добуваємо воду просто з повітря.

Не вірите? Ось напийтеся, яка добра вода… Зовсім прісна.

Він витяг із столика під парасолькою кружку і набрав з струмка води. Вона була й справді смачна.

– Що ж це, секрет? – спитала Ніна. Мабуть, бала-кун-хлопець вирішив її інтригувати.

– Ходімо, я вам покажу, – озвався Алкад.

Вони звернули з доріжки, і Ніна побачила на майданчику, залитому сонцем, чудернацьку споруду. Це був обкладений камінням високий горб, рівний, як піраміда. Курган?.. Могила?..

– Це повітряний колодязь, – пояснив Алкад. – Тут ми робимо росу. Бачите, там всередині яма, глибока яма – конусом. Дно її вимощене камінням, великим і дрібним. Таке ж каміння вкриває колодязь і зверху, щоб зберігати всередині вологість. Коли у відтулину входить гаряче повітря, воно охолоджується, і крапельки вологи осідають на щебені… Ця роса стікає у водозбірничок, і ось вона…

– Так просто? – здивувалась Ніна.

Діти повернули назад і пішли запашною алейкою до будинку.

Тут стояли звичайні метеорологічні прилади. Мов величезні чашки квітів, розташувалися дощоміри – майже непотрібні тут, у сухій пустелі. Стояли вулики-скриньки – «англійські» будки з термометрами. Наче могили, виднілися огороджені ділянки грунту, де, занурені в землю, вимірювали температуру грунтові термометри. Якась жінка поралась біля них.

– Мамо! – закричав Алкад. – До нас прийшли гості. Ми будемо учитися… разом. Цс донька… товариша Китайського.

– Племінниця, – тихо поправила Ніна.

– Будьмо всі друзями, – сказала жінка, стискуючи руку. – От вам друг – мій син. Він, слово честі, непоганий хлопець. Він у нас садовод і дослідник каучуконосів пустелі… потім він скрипач, а найголовніше, – це наше лихо, – він…

– Мовчи, мовчи, – закричав весь червоний хлопець. – Не смій говорити! Ти завжди насміхаєшся…

– Мовчу, мовчу, – засміялась жінка, – я собі піду. А ти привітай гостю, тільки дивись, не заговори її на смерть.

Вона повернулась до приладів, лишивши на обличчі Алкада рум'янець.

– Мама завжди любить пожартувати, – сказав Алкад.

І замовк, пригадавши, певно, убивчу мамину пораду: «не заговори!»

– А де ж наш вітер? Де приладдя? – сама почала розмову Ніна.

– Там угорі, – радо заспішив хлопець, вказуючи на високий дах шпиля, – там анемометри всіх систем, потім нам допомагають кулі-пілоти, радіозонди, а інколи й розвідник – небесний «Жучок». Бачите, як літає?.. Він тільки-но подався з татом у розвідку.

Розмовляючи, нові друзі ввійшли в будиночок.

– Зайдіть до моєї кімнати, покажу книжки, – запросив Алкад.

Кімната була повна книжок і рослин, немов домашня оранжерея. Всіх гатунків, у горщиках, у ящичках рослини, певно, були гордощами юного ботаніка. На столі лежала книжка, а напроти вікна стояв радіоприймач.

– А у вас тут ціла оранжерея…

– Так собі, – скромно сказав Алкад. – Я вивчаю рослинність пустелі. Коли тато дозволяє, я беру «Жучка» і їду туди… в пустелю.

– Сам?

– Сам… Я трохи навчився літати.

«Оце вже бреше! – вирішила Піна. – Зачіска, квітті… рослини і мотори?.. Та він і до радіо, певно, не вміє підійти!»

Але, мов заперечуючи її думку, Алкад простяг руку до радіоприймача.

– Послухаймо, що там. Оголошували, що сьогодні…

– Старомодний, з акумуляторами! – недбало зауважила Ніна..

– А як же ви думаєте? До прибуття великої ВВЕС ми були бідні на електрику. Правда, і ці акумулятори заряджав вітер – малий двокрилий вітрячок. Еге ж… Оголошували, що сьогодні, зараз оце, буде лекція про творця нашої ВВЕС.

Ніна підступила ближче, зацікавлена й здивована. Поки Алкад порався біля приймача, дівчина ждала нетерпляче. Коли хлопець нарешті піймав потрібну станцію, диктор уже оголошував: —…інституту вітроенергетики про роботи інженера Китайського.

– О, – здивувалась Ніна, – таки й справді про нас!

– Мало не забув, – сказав хлопець. – Буду слухати. А то я ж нічого не розумію у ваших ВВЕС.

Лектор почав…

ПОРТРЕТ ВІТРОТЕХНІКА

«Шановні радіослухачі!

Сьогодні ми розкажемо про роботи нашого радянського інженера-вітротехніка Анатолія Сергійовича Китайського.

– Спочатку ми поїдемо з вами на полігон його вітростанції у місті К., де він багато років шукав нових шляхів до опанування вітру.

На полігоні ви побачите багато всяких вітряків. Це, так би мовити, юність «вітрового інженера».

Але крилаті вітряки на полігоні Катинського різні: багатокрилі й малокрилі. Є навіть і експериментальні – з однолопатевим крилом.

Багатокрилі, які мають велике багатолопатеве крило, схоже на розгорнуте «віяло», – це ранні роботи Катинського.

Тихохідні автоматичні ви побачите й у нас, у нашій рідній Туркменії, де вони викачують із грунту вологу…»

– О, – зрадів Алкад, почувши нарешті про відому йому річ. – Я пам'ятаю, коли в нас закрутилось вперше віяло цього вітряка. Ще дід Джулдуз вирішив тоді встановити такий двигун і в себе в колгоспі.

Ніна ввічливо позіхнула в пахучий кущик геліотропа, що стояв у горщику на столі. Вона ждала від лекції чогось цікавішого. Все, про що розповідало радіо, було їй давно знайоме. Дівчина бачила ранні конструкції дяді Толі ще на його полігоні.

За геліотропом лежав альбом. На шкіряній оправі був малюнок – вогниста троянда.

– Можна? – запитала Ніна і розкрила альбом.

– Це я списую вірші, які подобаються, – зашепотів Алкад, немов боячись, що розмова заважатиме радіо-лекторові.

– Тсс, тихше, – в тон йому сказала Ніна і навмання розкрила сторінку.

Там, старанно переписаний, рівними колонками струмився вірш:

«Я так люблю свавільний вітер,

Веселий, буйний, молодий»…

– Почитаймо, – прошепотіла Ніна. Алкад слухав лекцію…

«… Але Катинський не міг зупинитись на багатокрилих, – продовжувало радіо, – він прийшов поволі до швидкохідних – малокрилих вітряків.

Швидкохідні вітродвигуни невеликої потужності входять у побут нашої країни. Це вони заряджають акумулятори радіовузлів наших аулів та віддалених метеостанцій. Це вони вирушають у холодну Арктику. Невеликі швидкохідні дво– та трикрилі вітряки починають заступати багатолопатеві навіть у водопостачанні, де ті за останні сто років не мали конкурентів. І, нарешті, швидкохідні створюють вітроагрегати великої потужності.

Швидкохідний вітродвигун почав удосконалюватися з розвитком авіації. Виявилося, що навіть двокрилий пропелер з вузькими крилами може дати потужність доброго вітряка, коли крила поставити під певним кутом…»

– Що ти читаєш? – занепокоївся чомусь Алкад і заглянув через Нінчине плече. – А-а, «Вітер»? Ти любиш вітер?

– Люблю, – відповіла Ніна і раптом хитро посміхнулась. – А ти, по-моєму, не можеш любити.

– Чому? – прошепотів Алкад, гублячи «швидкохідні» з своєї уваги,

– Вітер розтріпує пригладжене волосся, запорошує комірчики… – з галстучками. Вітер взагалі не любить нічого прилизаного.

– Хіба? – не знайшов що відповісти Алкад. – А що ж вітер любить?

– Слухай краще, про що говориться, – насмішкувато сказала Ніна.

Лектор продовжував:

«… Швидкохідність двигуна у вітротехніці вимірюється відношенням швидкості (колової) на кінці крила до швидкості вітру. У багатолопатевих колова швидкість майже дорівнює швидкості вітру, в селянських вітряках – перевищує її разів у три, а в сучасному швидкохідному – в п'ять-сім разів.

Швидкохідні двигуни легкі, доводив у своїх роботах Анатолій Сергійович Катинський. Вони в п'ять-шість разів легші, ніж багатолопатеві з такою ж швидкістю. Маючи відносно більше число обертів, швидкохідні вітряки вимагали і менших затрат на передачу енергії.

Зупинившись на малокрилому, спочатку трикрилому вітряку і збудувавши вітроелектричну станцію у місті К., Катинський вирішив зосередити великі потужності на одній високій башті.

Нам відомо, що кілька років тому інженер Катинський працював над проектом великого, надпотужного двигуна на багато тисяч кіловат. У цьому велетні Катинський мріяв розмістити кілька потужних трилопатевих коліс на одній, дуже високій, башті, В проекті Катинського вітроколесо досягало вже в діаметрі 100 метрів. І ніби не було меж зростові тих величезних крил.

Пізніше ж Катинський чомусь покинув удосконалювати свої надпотужні двигуни.

Може, тому, що в своїх шуканнях Анатолій Сергійович прийшов до висновку, що надпотужні двигуни за наших часів, коли метал ще коштує дорого, вигідні тільки для районів, де дмуть великі вітри.

Адже він виявив, що в маленького вітряка на одиницю потужності припадає ваги менше, ніж у вітряка великого. І коли крила великі та важкі, то й металеву башту чи «раму» для них треба робити дуже важку, міцну.

Тоді інженер Катинський почав міркувати, як би з'єднати на спільних «рамах» чи баштах багато маленьких вітряків. Йому пощастило це здійснити: кілька найлегших і найшвидших двокрилих вітряків він поставив на найвищій і найлегшій башті.

Потім Катинський прийшов до зовсім незвичної думки: чи не зробити раму з вітряками «повітряною», закинувши її в глиб «вітряних надр» не на башті, а на тросі?

Чому б справді не зробити «шахти в небі» літаючими? Адже спеціальні дослідження у нас і за кордоном показали, як з висотою росте середня швидкість вітрових потоків. На висоті від 200 до 600 метрів спостерігаються найбільші вітри. Далі до 2000 метрів частота вітрів зростає вже повільніше. Шар вище за 2000 метрів вітротехніків уже не вабить.

Отже, там, у повітряних шарах між 200 та 2000 метрів, треба було кріпити повітряні шахти.

Анатолій Сергійович вирішив використати спрацьовані дирижаблі. Чи не могли б вони стати добрими «рамами» вітряків?

Так виросла конструкція ВВЕС, що прилетіла на допомогу будівництву в Кара-Кумах.

Для цієї ВВЕС був використаний старий дирижабль об'ємом приблизно 50 000 кубометрів – 30 метрів у діаметрі і 120 метрів довжини, його запускають, як змія, на тросі. На середині його встановлені б двокрилих вітродвигунів діаметром по 20 метрів, які попарно обертаються н різні боки.

Наземна частіша ВВЕС – це електролебідка з поворотною платформою, рух якої відповідає поворотам станції за вітром.

Нагорі, на хвостовій частині ВВЕС, є особливі радіоприлади з метеорографами, які автоматично передаватимуть свої спостереження вниз.

Кожний двигун має свою динамомашину. Одержана електрична енергія пересилається вниз по системі звичайних кабелів і поступає в розподільну апаратуру. Потужність такої станції невелика 200 кіловат, але вона легка, портативна, дужо зручна, особливо як тимчасова установка… Катинський запроектував п'ять таких установок, і це буде цінним подарунком жителям наших оживлених піщаних пустель,

– Раніше, – розповідав нам Анатолій Сергійович, – я вагався: чи можна ставити на високих «рамах» двокрилі вітряки?

Він побоювався впливу «нерівномірної жироскопи» – тієї властивості тіла зберігати інерцію обертового руху в одній площині, яка допомагає, наприклад, триматись і не падати дзигам.

– Зробіть такий дослід, – казав він. – Зніміть з велосипеда колесо, візьміть за вісь і примусьте його крутитись, а потім розкручене колесо спробуйте повернути.

Це буде нелегко, але колесо повернеться без ударів. Якщо ж замість круглого колеса буде двокрилий пропелер, то він повертатиметься нерівномірно – ривками, і ці ривки дуже небезпечні, бо сила, потрібна для повороту, в пропелера удвоє більша, ніж у трикрилого з тою ж вагою. Тому спочатку Китайський проектував трикрилі колеса. Але потім йому пощастило спроектувати повільний поворот рам. Повітряна куля з вітряками буде повертатись вітром дуже повільно, а тому нерівномірна жироскопія не страшна.

Катинський, звичайно, не зупиниться на цій конструкції. Він працює і над проектами великих поворотких наземних рам з багатьма десятками дрібних вітряків…

Але сьогодні ми нашу лекцію на цьому…»

– Закінчуємо, – додав Алкад, виключивши приймач, – продовження ми побачимо в житті. Правда?

Ніна мовчала, уткнувши носик в альбом. Алкад поглянув на сторінку, яку вона читала, і хитро посміхнувся.

– Що ти читаєш? «Золотий пісок»? Тобі подобається?

– Хороші вірші, як і «Вітер», – зазначила Ніна. – Але чиї ж вони?

– Гарні? – зрадів Алкад. – А це одного туркменського… маловідомого поета. Він такий старий… дивак. Не любить вітру.

– Невже? – сказала Ніна. – З віршів цього не видно.

– Ну, – запропонував, зніяковівши, Алкад, – так, може, складемо план занять?