Текст книги "Загнуздані хмари"

Автор книги: М. Романівська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 25 страниц)

НЕБЕСНА ВУАЛЬ

Була рівно дванадцята година дня, коли «Переможець» знявся з аеродрому.

Він поплив над ланами й парками, над великими фабриками зерна, вперто розсікаючи білою шапкою повітряні хвилі посушливої зони. Це був його розвідковий рейс. За годину перед створенням штучних хмар він мав дослідити повітряне море..

На містку і на стінах розвідкової тремтіли й музично подзвонювали циліндрики, чашечки, дротинки виведених назовні приладів. Вони автоматично рапортували своєму начальникові Горному, що сам узявся керувати розвідкою перед новим штурмом.

Професор Ролінський захворів. Це був наглий напад шаленого головного болю, що тривав вже другу добу. Можливо, організм старого був непристосований до життя в повітрі. Рая, що одночасно з основною роботою умудрялася виконувати ще й обов'язки станційного лікаря, дала професорові випити ліків. Але нічого не допомагало. Тоді Горний запропонував йому взяти на сьогодні відпустку.

Що це?.. Підозра?.. Недовір'я?.. Чи просто товариське піклування?.. Професор ніяково дивився почервонілими від болю очима в спокійне обличчя Горного. Він все чекав після натяку Раї, що Горний вимагатиме пояснення про вчорашню роботу розвідки. Цього не було.

Горний тільки запитав його про здоров'я, поплескав по плечу.

– Про все ми поговоримо потім!.. А спочатку ви відпочиньте й полікуйтесь, бо за два-три дні до нас прийде нова валка хмар.

Професор слухняно пов'язав голову рушником і засів у своєму кабінеті. На коліна лягла книжка його улюблених творів Уелса. Та швидко вона полетіла в нього з рук на підлогу, перелякавши Марго, що бавилася своїм хвостом.

Як можна було влежати, коли на станції починалось найнеймовірніше – творення дощу? Коли впертий білий лоб «Переможця» обіцяв створити хмари в неосяжному і чистому без єдиної хмарки дзеркалі неба?.. Обіцяв те, чого довго, роками, десятками років намагався добитись Ролінський, гордий своїм досвідом, знаннями…

А тепер він, як маленький Мак, згоряючи від цікавості, стояв на дверях хімічки, придивляючись, як хімік Грицько порався біля приладів. Хотілося дізнатися до дрібниць про всю складну техніку праці, порівняти її із своєю.

– Гм… Хіба ви вживаєте дощовит тільки одного гатунку? – звернувся Ролінський до Грицька. – Мій дощій був п'ятьох гатунків!

– А дощовит їх має аж двадцять вісім, відповідно до різного хімічного складу хмар, – гордо сказав Грицько. Він показав цілий ряд герметично закритих темних колб, де зберігалася чарівна речовина, що конденсувала вологу. І, пораючись біля величезної гармати, що готувалася бомбардувати атмосферу, він охоче почав розповідати Ролінському знову й знову, як вони з Горним оволоділи таємницею хімічного впливу на хмари.

Грицько весь сяяв під промінням сонця. Ще б йому не сяяти, сьогодні ж його свято – свято хімічки, якою він завідує! Це був день її першої практичної роботи.

І Ролінський своїми запитаннями, в яких відчувалось недовір'я, тільки викликав у Грицька веселу посмішку. Але вона ввічливо ховалась у куточках його молодого рота під кирпатим задерикуватим носом. Дивак старий!.. Він був схожий на похмуру галку, що, звикнувши до зимових морозів, ніяк не хотіла вірити весні.

– Ах, мій хлопчику, мені здається, що ви все ж таки надто рано вийшли з своїх лабораторій у повітряний океан!..

Ролінський тільки-но налагодився вступити з Грицьком у наукову дискусію, як задзвенів, розлився музичним покликом сигнал атаки на атмосферу.

– Тсс, – сказав Грицько, – ми зараз почнемо.

Корабель пройшов майже всю путь уздовж посушливої зони, спинився на хвилину над якимсь великим містом і завмер у повітрі, покірний наказу свого начальника.

Починалось хмарування. І так само, як перед природною грозою, під штучним небом станції скрізь по кабінах запанувала тиша. Завмерла Рая біля машин електрички. Застиг Мак в куточку розвідкової, де Горний робив останні висновки…

Хлопчик вже давно прилетів від Галинки і з хвилюванням чекав створення хмар. Він знав, що весь край, повідомлений по радіо про штучний дощ, чекав чарівного дійства.

Та ось Горний, весело труснувши білим чубом, кінчив висновки і пішов до хімічки.

– Ви таки не витримали, – з докором кинув він професорові. – Хочете бачити нашу «алхімію»? А вам не погіршає?

– О ні, ліки товаришки Раї, нарешті, вплинули на мене, – запевнив професор.

Горний виклав Грицькові всі розвідкові дані, і той спинився на відповідному гатунку дощовиту.

Тоді блискучий порошок сипався в холодильну камеру. На вказівнику вистрибнула цифра мінус 80. Це була температура, потрібна для даних метеорологічних умов. Речовина потрапила у великий холод.

Пальці Горного привели в рух механізм вентилятора, і, весело загудівши, заспівавши, він почав своє діло – розпилювання дощовиту у повітрі.

– Ви думаєте, вона смердюча, ця речовина? – засміявся Горний, побачивши, як підозріло повів носом професор. – Вона пахне опалим листям, знаєте, як в осінньому парку. Коли б ви могли зійти на місток, ви б відчули цю приємну пахучу свіжість… Ця свіжість загорне вогким прохолодним рушником стомлені простори і заховає землю від пекучого сонця!

«Переможця» оповив легкий білястий серпанок.

– Це поки що хімія, – сказав Горний, – а за півгодини це вже буде добрий туман. Цей туман ми потім почастуємо коротким електропривітом малого генератора, а тоді… тоді можемо йти обідати…

Він поглянув на годинник, а потім на допитливі очі Ролінського і, пересилюючи гул вентилятора, весело прокричав:

– Ну, а дощ буде рівно о шостій годині!

Вентилятор гудів так музично, ніби співав радісну пісню. Музична вдача Горного відбилась на шумі всіх його машин.

КУЛЯСТА СКАНДАЛІСТКА

– Дощику, дощику,

Линь до землі.

Ми тебе не просимо,

А перемогли!

– наспівував Мак дуже виразний експромт колгоспної дітвори. Він забіг до своєї кімнати і замилувався запорошеним білою димкою вікном.

І раптом щось заблищало, ніби відблиск далеких блискавиць, і спалахнуло легесенько раз-другий.

Це генератор послав свій електричний привіт і знову замовк.

Мак уявляв, що робилося там, за стінами «Переможця».

Повітряним океаном швидко йшов корабель. А за ним, за його хвостом, як легкий серпанок, розстилався туман… Туман згортався, як розкішні збиті вершки на кухні Катрусі, туман обертався на хмарки, білі, пухнасті хмарки…

Ось вони наповнюють, хвилюють все небо, і воно губить свою пекучу ясність. Від них іде свіжість, така прекрасна свіжість! Вона опускається на зморені спекою лани, голубить голови втомлених поливальників.

Дітвора з Галинкою, певно, біжить і співає: «Дощику, дощику!» Тепер Галинка вже, мабуть, повірить в їхній дощ.

А далекими просторами по ефіру йде радісне повідомлення Горного Бюро погоди, Наркомземові і всій країні:

«… Конденсація вологи проходить успішно. Штучні хмари наводнюють небо посушливої зони на висоті два кілометри, створюючи тіньовий екран…»

Мак побіг до кімнати спостережень, щоб поглянути, як позначаються на чутливих приладах зміни в атмосфері.

Там стояв професор і досліджував циліндрик, що брав проби атмосферного повітря. Ролінський був настільки зосереджений, що не помітив Мака.

Так, він казав правду, начальник цієї дивовижної станції! Там, за її стінами, вже були справжні хмари, і справжні водяні крапельки тремтіли на стінках циліндрика. Та невже у них справді все було так чудово виміряно?.. Невже всі засоби станції вірні, і тепер його, Ролінського, установки і дощій вже нікому непотрібні!..

Але ж… але вони ще не осадили цих хмар! Раптом в нього сяйнула думка, і він пробіг до хімічки повз Мака. Він їм скаже… запропонує…

У хімічці було дуже весело. Туди вже прийшла Рая, закінчивши свою роботу, і розповідала щось дуже цікаве.

– Я маю вам дещо сказати, – схвильовано звернувся старий до Горного.

– Охоче вислухаю вас, – відповів той, одходячи в куток, куди його тягнув професор.

– Ваші хмарки… чудові… незвичайні!.. Але ж їх треба осадити!..

– Дощ буде о шостій годині, – спокійно повторив уже раніше сказану фразу Горний, – для нас найважливіше – тіньовий екран.

– Буде, – захвилювався професор, – а може, і не буде! На мою думку, хмари за цей час розпорошаться, розтануть… Так от, як цукерка у вашому роті. Я тільки-но досліджував ваші крапельки. Їх хімічний склад потребує, розумієте, якоїсь іншої речовини… не холоду… І не ваших іонів…

– Ну? – серйозно сказав Горний. – Ви гадаєте…

– Я гадаю, – трохи зніяковівши, продовжував професор, – що ми можемо їх відразу осадити, випробувавши хоч би… бомби з моїм дощієм!

Горний пронизливим поглядом глянув на професора, і в цьому погляді був якийсь жаль.

– Шановний Миколо Івановичу, – м'яко сказав він, – наші хмари і так осядуть за годину.

Професор захвилювався, він пересадив свої окуляри на самий кінчик носа і схопив Горного за рукав.

– Ви не вірите, не вірите моєму дощієві! Ви не знаєте, як він прекрасно вмить осаджує різного складу хмари… Я вам доведу це зараз.

– Так, ми не знаємо, – гостро сказав Горний, – бо ви ховали ваші методи за десятьма замками. Ви не ображайтесь, будь ласка, – адже так було? І знаєте, що ще я скажу на вашу пропозицію. Я буду радий, коли ви знову візьметесь за якісь наукові досліди. Але зараз у нас практична робота, у нас бойове завдання – перебороти сьогоднішню конкретну посуху, і всякий експеримент у цей відповідальний момент просто не до речі.

– Ви просто не вірите, не вірите!.. – спалахнув Ролінський. Прожогом він вибіг з хімічки і замкнувся в своєму кабінеті.

Тимчасом станція, закінчивши роботу, повільно поверталась назад до своєї стоянки, перепливаючи вкрите легкими хмарками, вже вечірнє небо.

Наближався час вечері. Веселий Мак побіг на кухню, що містилася на другому поверсі, щоб дізнатися, що сьогодні на солодке. У Катрусі була неприємність. Її меню загрожувала цілковита небезпека, і саме тоді, коли їй хотілось відзначити радісний день чимось особливо смачним. У неї зіпсувався автомат, що збивав крем із тих чудових вершків, які привезли з ферми колгоспу «Південь». Ці легенькі, смачні хмарки не конденсувались і танули, обертаючись на простісінький молочно-білий дощ!

– Рятуй, Мачку, – сказала Катруся. – А то вся моя стабілізація пропаде, і замість крему ви матимете кисіль.

Катруся вже була добре обізнана з роботою станції і цілком влучно порівнювала процеси в її кремі з процесами в небі.

Мак оглянув автомат – він одразу зрозумів, в чому справа, і взявся його лагодити. За кілька хвилин прилад уже працював.

Жахливий зойк Катрусі примусив його обернутися.

– Крем, – мало не плакала вона. – Крем!

Це була справді жахлива історія. Муха, що крутилася навколо, умудрилася вскочити у великий циліндр з кремом, що стояв на стільці. Вопа ледве не потонула в ньому, борсаючись у солодкому шумовинні, як муха в молоці.

Задихаючись від сміху, Мак витяг її звідти, дуже перелякану. Проте Катруся була невтішна. Станція лишилася без крему.

Собачка була липка, як цукерка, і Мак потяг її до ванної купати. Раптом Муха, щось нанюхавши, враз, як скажена, вирвалася з його рук і кинулася до дверей електрички.

Мак згадав про недавні чудні явища в цій кімнаті і тому швидко схопив і вкинув галасливу Муху в свою кімнату, а потім навшпиньках підійшов до дверей електрички.

Натиснув защіпку, двері безшумно розчинились. І тоді Мак ясно побачив, що в порожній електричці раптом відкрився хід на горище і по драбині попливла вгору (сама!) велика блискуча куля-балон.

Схвильований Мак підбіг до драбини. Але все вже зачинилося, зникло, як на екрані. І все ж таки це було дійсністю!..

Мак кинувся відкривати люк – механізми не слухались. В цей час гучний удар грому струсонув все тіло корабля.

Мак побіг до хімічки, щоб розповісти про все Раї.

Проте він не встиг нічого сказати, бо саме тоді – в очі всім – вікно спалахнуло сліпучим сяйвом. І жовта вогняна куля, як розпечене маленьке сонце, плавно влетівши крізь вікно і зробивши легкий пірует, вилетіла назад під акомпанемент вибуху грому.

– Куляста блискавка!.. – прошепотів Грицько.

Горного вже не було. Він гарячково кинувся до кімнати спостережень. Минуло десять-п'ятнадцять хвилин. Здавалося, корабель завмер.

Ніби крізь сон почув Мак голос татка.

– Хмари стабілізувались. Район південної МТС лишився без дощу.

Весь у мокрому халаті – тільки-но з ванни – швидко прибіг до кімнати спостережень і професор. Чалма-рушник безпомічно волочилась по підлозі… Нижня губа його тремтіла, і очі без пенсне дивились зовсім жалісно.

– Ви подумайте, куляста блискавка!.. – сказав він.

«МЕРТВА ГОЛОВА»

Мак не помилявся, коли думав, що Галинка милується конденсацією хмар.

Але, чекаючи дощу цього разу, вона вже не стрибала. Навпаки, дуже зосереджена, схвильована, вона майже цілий день пролежала тихенько-тихо у траві біля веранди, стежачи, як клубочаться, пливуть штучні хмарки.

Від цих хмарок ішла дивна свіжість, і все відпочивало. Здавалось, що кожна квітка, жадібно розкриваючи свій віночок, дихає вільніше. І Галинка замріялась під ніжною пухнастою стелею хмарок, що поволі огортала її присмерком, прохолодою, – сном.

От коли вона виросте, так буде теж якимось повітряним інженером. Це цікавіше, ніж морочитися з комахами. То дурниці, що Галинка боягузка, вона вже не боїться павуків. І літати аж ніяк не боїться. Вона буде кондуктором повітряного поїзда! Або, ще краще, дощовим інженером, таким, як тьотя Рая. Можливо, вона працюватиме на стабілізуючій станції – це буде ще цікавіше: ідуть безупинно дощі, надворі сльота, вогкість, а ти летиш на своєму кораблі і палахкотиш блискавками. Хмари перестають плакати і тікають геть. Проглянуло сонце.

А старенька мама сидить вдома перед екранчиком і дивиться на завзяте (обов'язково завзяте!) обличчя своєї Галинки.

Галинка вже починала скучати за своєю мамою. Яка то вона приїде з Кавказу?.. Мабуть, загоріла та дужа. І яка вона буде рада, як дізнається, що посуху таки зовсім перемогли. Підуть дощі, і попливе її комбайн таким чудовим хвилястим морем.

Трохи лінива на писання листів, Галинка вирішила обов'язково взятися зараз же за великий позачерговий лист своїй далекій мамці про всі дощові справи.

Вона підвелася з трави і пішла до дідового кабінету. Вийняла рожевий аркуш паперу і запалила світло, бо в кімнаті через хмарову завісу було вже темнувато.

«Люба мамо!.. Твоя жабка вже дуже скучає без тебе. Їй просто вже ніяк не віриться, що вона колись буде з своєю мамою. У мене знов сила-силенна новин. Наприклад, сьогодні мені з повітря привезли подарунок. А над нами такі гарненькі хмарки…»

Лист тільки починався, аж раптом Галинчину роботу перервав величезний нічний метелик, дуже подібний до пташки. Він влетів на сяйво лампочки і, тяжко плюхнувшись на стіл, поповз між дідовими книжками у темний куточок.

Галинка так і прикипіла до стільця. Паче зупинилось серце, і з ручки на рожевий аркушик паперу лягла барвиста клякса. Ентомолог переміг майбутнього інженера. Де ж таки, це була «мертва голова», метелик, яким Галинка давно хотіла поповнити свою прекрасну колекцію! Хоч як недовго затримався метелик на столі, а дівчинка встигла помітити на його спинці білі цяточки, що справляли враження майстерного малюнка черепа.

Швидко витягнуто сачок, і за мить метелик опинився в його рожевій сітці. Тонкими пальчиками дівчинка спробувала взяти метелика – він раптом жалібно писнув. Дивно! Хоч Галинка-ентомолог і знала, що такі метелики пищать.

Нарешті, вона обережно поклала його в коробочку, потім швидко намочила ефіром шматочок вати і засунула туди ж. Уїдливий запах ефіру примусив зморщитися Галинчин носик. Лунко, як схвильоване серце в грудях, бився спійманий метелик.

Це був завжди неприємний момент. Галинка кохалась в своїй колекції, але не любила даремно мучити комах. Проте вона знала, що цей метелик надзвичайно живучий, що він тільки засне під ефіром, а потім прокинеться, – брр! – розтятий на розправилці, і крутитиметься на шпильці. Треба зразу ж побігти до діда в лабораторію і попрохати в нього якоїсь міцнішої отрути.

Галинка швидко замкнула хату і вийшла на вулицю. М'яка стеля хмар створила справжній вечірній присмерк. На вулиці було людно – відчувалось пожвавлення. Перед рупором Палацу культури сміялась і перемовлялась молодь.

Рупор виголошував слова, прості н стислі слова, які тимчасом говорили про ще одну велику перемогу Радянської країни:

– … Перша станція дощування дуже вдало провела штучне хмарування… Завіса цих незвичайних хмар вкрите всю посушливу зону, якій загрожують суховії. В північній частині цієї зони вже почалися невеличкі дощі!..

– Ур-ра-а! – закричала молодь.

Біля Палацу дитини Галинку вмить спіймали дві пари дружніх рук. Тольці і Майці треба було обов'язково знати, куди вона йде.

– Тсс… – таємничо прошипіла Галинка. – Я йду по отруту. Вона сидить у мене.

– Хто?.. – затамувавши подих, запитали зацікавлені діти.

– Вона страшна, як відьма, і очі в неї горять у темряві, як у тигра, їй-право!.. – Тон Галинки був нарочито урочистий і таємничий.

– Ой Галинко, скажи швидше, а то я вмру від цікавості, – закричала Майя.

Галинка, не витримавши, засміялась і розповіла, якого звіра вона впіймала, розпаливши цим ще більше цікавість товаришів.

– Покажи мені її хоч трошечки, хоч лапку, хоч крильце! – прив'язалась Майка.

Але Галинка була фахівцем своєї справи і тому твердо дотримувалась правил.

– Ви знаєте, що я не дозволяю торкати своїх комах, доки експонат не готовий. Ось іду зараз до діда, щоб попрохати якоїсь міцної отрути.

– До діда!.. – так і застрибали діти. – І ми з тобою підемо.

– Я вже вблагаю дідуся, щоб він показав мені свою жабу-слона, – сказав товстий Толя. – Кажуть, що вона вже переросла мене.

Але Галинка рішуче виступила проти наміру дітей іти до діда разом з нею.

– О ні! До діда ніяк не можна. Він надто занятий. Завтра вранці по нього з міста прилетить спеціальний літак, його викликає на доповідь московська наукова комісія. Ну, він і готується. Бо мусить показати і свій незвичайний вітамін, і свої досліди.

Аргументи Галинки були серйозні, і дітям довелось тільки провести її до дверей колгоспного університету.

Швидко піднялася Галинка знайомими мармуровими сходами і постукала в двері з табличкою «Біологічна лабораторія».

Дід впустив її дуже веселий. Кострубаті брови його так і підморгували.

– Добрі хмарки, – казав він. – А у нас за день сто п'ятдесят грамів… Розумієш Галинко, сто п'ятдесят грамів!

Це значило, що його жаба, яку годували речовиною росту, за добу знову набрала сто п'ятдесят грамів.

Галинка зайшла до лабораторії. Як і завжди, вона відчула особливу чистоту і величавий спокій. Біло в очах від сліпучо-чистого халата діда, білих шафочок з приладами, від блискучих відшліфованих частин приладів, блиску скла, колб і мікроскопів.

Дід був сам. Він сидів перед мікроскопом, уважно розглядаючи. якийсь препарат. Галинка теж поглянула у вічко, але мало що зрозуміла в лініях, колах, крапках.

– Речовина життя!.. – сказав дід. – Уяви собі, які будуть люди, прекрасні, міцні і дужі люди, випещені на цій речовині. Це будуть велетні.

Галинка підійшла до банки, де в зелених водоростях сиділа жаба-слон. Вона була завбільшки з велику кицьку, гладка й міцна, а переливи зеленястої шкірки відсвічували самоцвітами. Сьогодні жаба була дуже жвава. Відчуваючи близький дощ, вона неспокійно чіплялася за східці драбинки, що стояла серед водоростей, і круглі очі її блищали.

Галинка пригадала очі своєї полоненої «мертвої голови», блискучі, як жаринки.

– Дідусю, – попрохала вона. – Давай мерщій мені якоїсь отрути. Я впіймала «мертву голову», а ефіром її не вб'єш.

Старий Омелько співчутливо похитав головою і, покинувши свій мікроскоп, поліз до шафочки.

Тимчасом у відчинене вікно Галинка почула вже знайомий їй гуркіт. Це повертався до стоянки «Переможець».

– «Переможець»!.. – закричала Галинка. Вона вибігла у велику кімнату лабораторії, звідки був хід на висячий балкон.

На небі й справді у хвилях хмар плив знижаючись «Переможець». Святковий, він сяяв у присмерку зеленими, червоними, жовтими вогнями сигнальних ліхтарів.

– А ти знаєш, за чверть години, за моїми розрахунками, і в нас буде дощ. Так повідомив Горний, – сказав дід.

Він теж вийшов на балкон і в бінокль розглядав «Переможця».

– Будь ласка, дідусю, дай мені бінокль! – нетерпляче попросила Галинка.

Дід віддав їй бінокль. Вона завмерла, очима мацаючи в скляному колі місток, вікна… І…

Пізніше вона розповідала, що виразно бачила, як з містка в хмари, блиснувши, полетіла якась довгаста блискуча куля. Тоді враз шалена блискавка освітила всі хмари навколо «Переможця».

Скажений вибух грому зворушив повітря.

А ще за кілька секунд на ріг балкона, зовсім близько від діда й Галинки, спустилась страшна гостя – куляста блискавка.

Сліпучою розпаленою кулею вона пропливла легко й плавно у глиб лабораторії, туди, де були дідові скарби.

Скоріше відчула ніж побачила Галинка смертельну блідість на обличчі діда. В цю мить гучний вибух струснув лабораторію, навіть балкон захитався…

Кидаючись кудись на сходи, дід потягнув за собою Галинку, але вона встигла побачити язик полум'я в кімнаті.

А дід майже штовхав її із сходів униз:

– Тікай, тікай швидше!..

І, підкоряючись його владному голосу, Галинка побігла вниз, несамовито плачучи…

– А ти?.. Я не хочу без тебе! А ти?..

– Я мушу врятувати наші препарати! – крикнув їй дід.

Вона побачила, як він кинувся у полум'я.