Текст книги "Загнуздані хмари"
Автор книги: М. Романівська
Жанр:
Эпическая фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 25 страниц)
Це було те, що звалось «силою волі», але й цьому приходив кінець.
Здавалось, крім води, нічого немає в світі. Крім води, що може повернути сили, ще трошечки сил, яких уже бракувало. В роті, у вухах, в носі – всюди відчувались ні колючі піщинки. Вони були дрібні, мікроскопічні, але колючі, як терен.
Перед натиском їх уступали навіть метали – адже піски сточують і дроти. Ручний годинник Алкада давно замовк – піщинки набились у його механізм, спинили рух тендітних коліщат.
Скільки ж минуло часу? Алкад знав тільки, що вже зійшло сонце нового дня, після того як він залишив Ніну. Вогняною кулею підіймаючись над піщаними дюнами, воно знайшло Алкада, знеможеного, під кущиком піскової акації.
Тут над ранок його знеміг важкий, задушливий сон. І цей сон не освіжив його, а тільки розбив напруження, ще посиливши втому.
Звичайно, до аулу було не п'ять кілометрів, а в п'ять разів більше – він просто не хотів лякати Ніну. Коли б іти правильним шляхом, Алкад давно б добрався до аулу. Значить, він збочив з дороги, сплутав! Очевидно, останні роки, проведені в штучному оазисі, вже притупили в ньому здатність відшукувати в цих піщаних морях шляхи. Очевидно, шифри пустелі – забарвлення пісків, запах трав і сліди небагатьох тварин – уже були йому неясні, незрозумілі. А може, було не те: піщана буря з надзвичайної сили смерчем недавно пройшла тут, пересунула сипучі бархани, низини зробила горами, гори – низинами. Вона стерла, занесла верблюжі стежки, повиривала геть чахлі деревця, що позначали шляхи. І як важко було зорієнтуватись у цьому шляху без шляхів!
Над ранок, саме тоді, коли втома звалила Алкада, десь поблизу пролетів аероплан. Може (і напевне!), це був хтось із експедиції, що ловила ВВЕС. Може, навіть Алкадів татко. Як ясно прогудів пропелер!.. Алкад закричав, підвівся і замахав руками. Та літак, недосяжний, байдужий, зник з очей.
Здавалось, не знайдеться ні краплинки сили, щоб підвестись і йти далі! Але… Ніна!
Ніна чекала там одна серед жахливої тиші пустелі. Хоч вона й наговорила йому ущипливих фраз, проте так спокійно поклалась на його мужність, витривалість, вірність слову… Сьогодні вранці він обіцяв прибути по неї! Алкад заскрипів зубами і через силу сів на піску.
Наполовину занесене піском, поруч з ним лежало деревце піскової акації. Можна було подумати, що життя акації урвалось, адже корінець, видертий бурею, стирчав угору. Та одна з гілок уже цупко трималася за лісок. Вона, знав Алкад, ця тендітна рослина, завзято вміла змагатись за життя. Коли вітри виривали її з корінням, вона чіплялась якоюсь своєю гілочкою і примудрялася давати з цієї гілочки нове коріння.
Невже він безсиліший за цю рослину?
Алкад зціпив зуби, захрумтівши піском, переступив сезену і знов подерся на бархан, ліг і поплазував угору, як змія. Знесилений, він знову відчув гарячковий прилив сил. Кущ саксаулу вгорі зустрів його новиною: Алкад глянув униз і відчув, що сили почали вертатись у його мляве, змучене тіло.
Тут кінчався бархан, і саксауловий лісок зупиняв натиск сипучого моря. Починались грядові піски. Запах полину і забарвлення трав уже оживляли мертвий ландшафт. Полегшено зітхнувши, Алкад рушив далі і раптом побачив зовсім близько ясний верблюжий слід. А трохи далі – слід автомобіля.
Алкад пішов слідом і за півгодини побачив оддалік червоний клапоть такиру, а навкруги – круглі, як підситки, будиночки аулу.
Це таки й був він – рідини аул Чойглі, де виросла його мати, де його малого носив колись смерч. Старий аул кочовиків, що стали тепер колгоспниками.
Вода! Перший ковток води з колодязя вже повернув Алкадові здібність рухатись по-справжньому, говорити.
– Де мій дід? Дід Джулдуз?
його привели до діда, головного чабана отари тонкорунних овець. Надлюдське напруження Алкада скінчилося, голова пішла обертом, і він захитався, мов п'яний.
– Діду Джулдузе! – закричав він. – Там, біля висохлого озера, залишилась дівчина, хвора… сама. Швидше треба по неї… Адже води – ні краплинки!
Дужі шорсткі руки схопили його в свої обійми, клопітливо погладили голову і запорошене піском обличчя, легко підтримали і повели в будинок.
– Відпочинь, серце, через чверть години рушимо. Дійсно, за чверть години колгоспний вантажний автомобіль мчав піщаним морем: їхали шукати Ніну.
Алкад не міг навіть відповідати на дідові запитання. Згорнувшись на теплій кошмі, він одразу задрімав, заколисаний у машині. Молодий сон не розбуркували навіть поштовхи автомобіля на гребенях барханів. Алкад міг спати спокійно: такий знавець пустелі, як його дід Джулдуз, не заблукає серед пісків! Адже це він був провідником у першій науковій експедиції, що йшла завойовувати пустелю.
Спав Алкад недовго. Якийсь різкий поштовх раптом розбудив його. Подорож кінчалась. Жовті парасолі задушливо пахучих рослин злякано металися під колесами. Вже було недалеко й висохле озеро, він впізнавав. знайомі місця, де він ішов кілька годин тому. «А що з Ніною? – знов тривога стиснула серце. Одним-одна, хвора, без води і без їжі! А може, якийсь автомобіль знайшов її, і білий папірець на кущику саксаулу його заспокоїть?
– Ти прокинувся, синку? – спитав дід, і бараняча папаха схилилась над Алкадом. – Не турбуйся, швидко доїдемо, мчить тепер машинний кінь швидко, як афганець. Колись саме тут я поспішав туди, де гинули вершники. А спотикається добрий кінь у пустелі – ой, спотикається!.. – дід помовчав трохи, наче щось пригадуючи, – Знаєш, серце… Я тоді вів на допомогу сміливого. Він ішов рятувати товаришів, яких оточив у западині лихий ватажок басмачів – Бактар-бай…
І дід почав розповідати Алкадові знайому вже зворушливу історію минулих днів. Коли купку червоноармійців, що їхали до Красноводська, оточила в западині банда басмачів, кілька днів відважно тримались бійці. Нарешті, на третю добу вночі, один прорвався і поранений прийшов до їхнього аулу просити допомоги.
– І прийшов поранений до нас, жовтий, як пісок, – згадував дід. – На обличчі криваві плями. Шкутильгає. А став говорити… Спокійними словами говорив, а запалив усіх! Всі зібралися з ним іти на допомогу. Взяли, що в кого було – зброю, ножі, все… Лихом кривавим у серці сидів нам проклятий басмач Бактар! Худобу забирав, людей різав. Аул, де тепер Зелене селище, на попіл знищив. Там і мого брата замордував. Особливо лютий був його генерал – білий офіцер, кажуть. Той живцем у пісок червоних солдатів закопував! І сказали ми тому гордому, що прийшов до нас як вождь: – Гей, веди нас, Гордій-тюре [8]8
Тюре – генерал.
[Закрыть]куди хочеш – з піском заляжемо… хвилями оточимо, тихше за смерч підкрадемось і з-за спин нападемо…
– Гордій-тюре? – перепитав Алкад, що не раз чув це оповідання. – А який був він з лиця?
– Чоловік смуглявий, на праву ногу припадає. Казав, з дитинства це в нього…
– Саме так, – сам собі буркнув Алкад. – Ну, а далі?
– Ну, і пішли ми походом на бандитів, перед горбами коней покинули, з вірною людиною у видолинку заховали. А самі пішли, полізли, як лізуть варани, нечутні та меткі. Потім, налетівши бурею, винищили басмачів. Тільки той білий катюга з кількома зник, та з того часу ніколи про нього в нас і не чули…
– А ті, що в западині., вони були живі? – запитав Алкад.
– Двоє, – сказав, наморщивши брови, Джулдуз. – Один з кулеметом, цілий загін не міг його взяти. Другий – красунь, в груди був поранений. Третій – хлопчик білявий, молоденький, може, як ти, – мертвий лежав на білому блискучому дні, коня свого обнявши. Як зараз його бачу…
– А знаєш, діду, – раптом сказав Алкад. – Може, той, що приходив до вас по допомогу, був наш інженер Гордій?
– Як? – скрикнув Джулдуз. – Це ваш капітан електричного корабля? А я ще думав: де я бачив це обличчя? Як міг я забути? – Дід Джулдуз вказав рукою: на Обрії стирчало чахле дерево саксаулу, за ним обривалося темне провалля висохлого озера.
Вони врізались у пахучий оазис трав, там, де Алкад збирав Ніні моркву, Хлопець зблід: ніяких ознак літачка не було видно – він зник…
Не слухаючи запитань діда, шофера, Алкад вистрибнув з автомобіля й побіг на те місце, де залишив Ніну. Ось тут справді були сліди від шасі літачка! Видно, що його тягли кудись. А тут, де зім'яті схилилися м'які ковилі, певно, лежала Ніна. Де ж вона? Алкад побіг до потворного деревця саксаулу, де могла бути записка. Ніде нічого.
Вкрай збентежений, Алкад метушився по берегу висохлого озера. Слід літачка привів до сліду машини. Машина була нова, на надбалонах. «Жучка» забрали на машину. А Ніну? Записки нема! Значить, може вона…
йому здавило горло, він схилився на пісок і завмер.
– Що, немає, серце? – запитав Джулдуз.
Він навіть не знайшов що відповісти дідові – тяжко було вимовити це прокляте слово: нема! Відвернувшись, пройшовся понад берегом озера. Тут він набрів на свіжий слід людських ніг, що вів у западину.
Глибоке дно блищало білими породами, як велика тарілка. З усіх боків нависли обвалені, завітрілі береги. Покрутились і загубились сліди. Треба показати дідові!.. Алкад оглянувся: Джулдуз теж спускався в западину, розглядаючи її береги.
Вогкість, мов у льоху, охопила Алкада. Так, певно, тут було болото чи, може, ще збереглася весняна вода?
Раптом просто перед собою побачив він у землі розколину. Він не бачив цього раніше, коли був тут з Ніною. Певно, стався повий обвал. Вологістю дихало звідти. Що там таке?.. Колодязь?
Алкад переліз через обвалену купу породи і, нахилившись, зайшов у розколину. Вона розширювалась, переходячи в підземний хід. Алкад намацав у кишені електричний ліхтарик, світло побігло в темряву ходу… Раптова, хоч і нелогічна думка, що Ніна, ховаючись від спеки, могла зайти в цей підземний захисток, погнала його вперед.
Розколина ширшала дедалі більше, перетворювалась у великий тунель з химерним склепінням. Велике каміння, подібне до рукастих постатей, підпирало стелю. Блищали, мов вирізьблені, кристали гіпсу, нависаючи химерним орнаментом.
Як зачарований, Алкад ішов усе далі й далі. Стало холодно. Навіть не вірилось, що зверху, на висоті якихось тридцяти метрів, палило гаряче сонце. Тунель усе ширшав, круто спускався вниз і раптом блиснув перед очима Алкада світлим дзеркалом води.
Величезне підземне озеро! Алкад завмер на місці, вкрай здивований своїм відкриттям. Під землею в пустелі було водосховище, сюди тели прозорі струмки з гірських південних плато і, може, там десь з'єднувалися з водами великої річки.
Алкад підійшов до води, нахилився і торкнув рукою блискучу поверхню. По воді пішли брижі, як на обличчі зморшки від усмішки. Так, озеро йому всміхалось! Він покуштував воду. Вона була прісна й холодна, як крига. Це скидалось на сон.
Що, якби Ніна справді побувала тут! Вона б не страждала від спеки, від спраги! Але дівчини не було. «Ніно!..» сказав він сумно й ніжно. І склепіння повторило цей звук. «Ніночко!.. – повторив він. – Це озеро буде зватись твоїм іменем – озером Ніни!» – Невимовно миле обличчя з насмішкуватими очима й задерикуватим носиком пригадалось, як живе. Смуток і тривога краяли серце.
Ззаду посипалось каміння. Залунали кроки. Метушливо в тунель бігла темна постать, світила сірниками і щось кричала. Це був украй здивований дід.
– Ти бачиш? Я пішов за тобою, і от маєш!.. Сюди був, певно, звідкись хід і раніше, його навмисно старанно завалили. А тепер тут тріснуло, і от…
Він зробив крок до мовчазного Алкада і раптом спіткнувся – під ногою дзвінко озвався метал.
– Зброя – прошепотів дід. – Тепер я розумію… чому вони так скажено бились тоді, ці басмачі. Ця вода живила їхні загоїш. А тюре-Гордій не знав про це!
– Тепер знатиме, – сказав Алкад і урочисто додав – Ми назвемо озеро ім'ям моєї дівчини, Ніни.
Метнувся вбік і погас вогник ліхтарика. Стало темно. Зігнувшись, Алкад плакав у темряві, втративши останню витримку.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
НІНА ПРОПОНУЄ РАКЕТУДо електролебідки ВВЕС близенько підсунулась друга – рухома, на якорях. Руки механіка швидко зняли з неї невеличкий електровізок і одягли чотирма роликами на трос, що сполучає повітряну електростанцію з землею.
От увімкнувся, запрацював моторчик електровізка, і він швидко побіг по довгій доріжці троса, як циркач по канату, злітаючи в небо. Возикові треба пробігти величезний шлях за якісь 9–10 хвилин… Адже сигнал тривоги даний – смерч іще далеко, проте він іде з навальною швидкістю. І возик летить, пробігаючи по 500 метрів за 1 хвилину. Він несе для ВВЕС допоміжне надійне кріплення. Це – кінчик другого троса від пересувної електролебідки.
З першим рухом електровозика віджили мотори запасної електролебідки. Вона відсунулась від першої, трос швидко почав змотуватися з барабана. Він іде вгору від своєї лебідки не перпендикулярно, а під досить великим кутом, тому він ще довший, ніж перший. Якщо ВВЕС тримається на висоті 4000 метрів, його довжина дорівнює 4600, а на висоті 5000–5800 метрів. Але чому так високо плаває тепер ВВЕС, вище від зони потрібних вітрів? Це тому, що там найбезпечніше, найспокійніше, поки пронесеться мимо ворог-смерч…По 500 метрів пробігає за хвилину возик. І от за 9 хвилин він уже нагорі. Вмить потрібний контакт возика вмикається в контакт вуздечки. Водночас затискач контакту електровозика набігає на зустрічний палець контакту до вуздечки ВВЕС і наглухо затискує цей палець. От і механічне сполучення з другою лебідкою теж готове.
Якщо тепер повернеться трос від першої лебідки, ВВЕС не втече в повітряний океан. Другий трос буде надійним зв'язком. Хоч і страшний смерч, але йде він вузькою смугою і не захопити йому двох лебідок разом!
… Ялинка закінчила доповідати Анатолієві Сергійовичу про свій цілком закінчений проект запасної електролебідки. Рум'янець захоплення залляв обличчя до кінчика ніжних, мов фарфорових вух. Технічні деталі в її немов сухій звичайній розповіді ставали цікавими й значущими.
Добре! Хай збудується і Ялинчина лебідка, поруч з метеорологічними сигналізаторами Алкадового тата, круговими ариками гідрологів, захисними рукавичками для троса, запропонованими Гордієм. Хай спочатку заходів буде навіть більше, ніж треба! Нічого, ще трохи часу, упертості, і смерч обминатиме їхнє місто, що стане «містом троянд»…
Анатолій Сергійович зробив останні зауваження і потиснув перев'язану руку Ялинки, хоч йому хотілось у захваті буйно розтріпати їй іскристе волосся. Але… він не наважився. Відроджене з минулих днів, його кохання було таке скромне, як і дівчина, яку він кохав.
– Всі розрахунки готові? – навмисно сухо запитав він.
Ялинка зашаруділа паперами. З-під рисунків раптом полетів аркушик паперу. Він підняв його і раптом завмер на місці, затуманений смутком, тим смутком і розпачем, якого не могли прогнати навіть останні дні гарячкової роботи. Ніна!..
Це її смуглява ручка ще недавно написала на цьому аркушику «твердий розпорядок дня». В акуратно розграфлених клітинках були назви дисциплін. Але в одну клітинку влізла кумедно намальована фізіономія. З розпатланого волосся пучками розбігалось проміння. Довгий язик викидав кулеметну стрічку. Підпис пояснював: «Алкад у натхненні! Випускає 4000 рядків віршів на хвилину. Поспішайте побачити!»
Де поділась вона, маленька «вітряна» дівчина? Куди заніс її невгамовний вітер палкої непосидячої вдачі? Повідомлення по радіо, експедиції на літаку й на машинах, відправлені на розшуки, поки що нічого втішного не принесли.
– Пам'ятаєте, як вона пустувала!
Ця Ялинка! Вона просто читає його думки. Зітхнувши, він глянув на Нінин куток у Ялинчиній кімнаті, на столик з її книжками й квітами, поставленими у вазу ще її руками. Він підійшов до столу – квіти вже посохли, але Ялинка не викидала їх. На столі був улюблений розгардіяш, за який дівчина завжди сперечалася з Гордієм Семеновичем, любителем зразкового порядку. Вона завжди доводила, що в її хаосі є найбільший порядок. Ніна не зносила симетрії. Чорнильниця стояла завжди збоку в якомусь з кутків столу. Книжки лежали ланцюжком хрест-навхрест. Це дівча було своєрідне й неповторне навіть у своїх звичках.
В кутку за шафою висіло її плаття, «робочий халат» і новий червоний берет, подарунок Ялинки. Не вірилось, що Ніни нема. Здавалось, ці звислі рукава ось-ось наповняться й почнуть розмахувати в запалі суперечки, а червона шапочка заясніє на чорній голівці, над блискучими насмішкуватими очима. Катинський відчув спазму в горлі: він подумав, що, заклопотаний своєю ВВЕС, він так мало віддавав їй часу! А в цьому дівчаті був бурхливий вир бажань, фантазій, мрій… Ця вічно рухлива істота потребувала далеко більше уваги, ніж його вітряк!
Раптом у кімнату вскочив Гордій Семенович. Він, такий стриманий, ввійшов зараз у кімнату прожогом, як колись вбігала Ніна.
– Пошта, – сказав він. – Пошта! Багато новин… Ось листи. Тобі не знайома ця рука?
Катинський схопив листи. На верхньому конверті вибрикували гострими, як худенькі лікотки, кутами літери знайомого Нінчиного почерку…
– Це Ніна! – радісно закричав Катинський – Ніна!.. Він розірвав конверт…
… – Ніну… підібрали машини з станції Гасіна, – здивовано повідомив він. – Тепер вона лежить там у лікарні – звихнула ногу. Просить приїхати до неї – «ти тут побачиш багато цікавого». Посилає мені опис вітроелектростанції. Далі: поцілуй, – тут Катинський передихнув, – Ялинку… Я ще лежу. Хай мені напише Алкад. Я все вірю, що він повернувся! До речі: а чи не можна було б розстріляти смерч ракетами?
– Ракетами! – сказав задумано Гордій Семенович. – Ракетами? От вигадниця! – і поклав на стіл запалену люльку, що траплялося з ним у хвилини найсильнішого хвилювання.
– Ви поїдете? – не вгавала тепер Ялинка. – Чи, може, кого пошлете? Як же мн без вас залишимось на ВВЕС?
Анатолій Сергійович згорнув лист і тільки зараз згадав, що йому принесли ще один. Він розірвав конверт і буквально застиг від здивування.
«Шановний Анатолію Сергійовичу, – писав хтось. – Почувши про ваш приїзд до Кара-Кумів, я все чекав, що ви завітаєте до нас – оглянути дуже знайому Вам (правда?) вітроелектростанцію. Це дало б мені змогу все Вам пояснити – багато дечого. Але Ви не їдете. Тому я вирішив сам написати і запросити Вас негайно ж до нас завітати. Ваш приїзд потрібний і Вам, і мені, і нашій вітроелектростанції.
З пошаною
В. Гасін».
– Нічого не розумію! – розвів руками Катинський. – Гордію, ти тільки поглянь!.. Гасін сам люб'язно запрошує мене, і таким тоном, ніби ні в чому не винний. І лист, очевидно, зв'язаний з перебуванням у нього Ніни.
Що це значило? Ні, треба було нарешті про все дізнатись! Треба їхати туди негайно, та й пригода з Ніною полегшувала це рішення. Покинути ВВЕС? Але, полагоджена, вона вже працювала безперебійно з того дня, коли, прибуксована дирижаблем, повернулась на своє місце. Найближчими днями чекали прильоту другої. Частину запобіжних заходів проти смерчів і бур було виконано… Тільки проект Ялинки сьогодні вилітав з повітряною поштою на далекий машинобудівний завод, де руки, що любовно зробили вітряки ВВЕС, мали виготовити й запасну лебідку за найкоротший час.
Можна було спокійно доручити ВВЕС надійним вартовим – Гордієві Семеновичу та товаришеві Ігдірові і їхати рятувати свій другий цінний витвір – свою наземну ВВЕС, що опинилась тепер – він був певний цього – у ворожих руках.
Недавно він натрапив у газеті на цікаве повідомлення. Там писалося про вітроелектростанцію на будівництві алюмінійового комбінату Круглої гори. Вміщена фотографія схвилювала до болю. Всі підозри Катинського здійснювались: вітроелектростанція була збудована за його проектом, «виправленим» Гасіним. Тільки кут рами був зрізаний, тільки башта була суцільна, а не наскрізна… Але навіть поворот станції за вітром був його; основа башти оберталася на п'яті у величезному циліндрі з мастилом. Та й не це найбільше вразило Анатолія Сергійовича: газета з сумом сповіщала, що станція не виправдала сподіванок її конструкторів і, замість обіцяних шістдесяти тисяч кіловат, вона давала тільки… десять тисяч!
А тепер цей лист – такий нелогічний, загадковий…
Катинський зважився. Кинувся в свою кімнату і схопив трубку телефону, щоб замовити машину.
– Їдьмо! – говорив він. – Швидко приготуватись!.. Що? Негайна справа! Їду по племінницю; знайшлася, мов у кінокартині… Та там же, на Круглій Горі! Пошкодила ногу і лежить у лікарні.
Якийсь крик почувся йому з відкритого вікна. Двері розчинилися навстіж під натиском чиєїсь бурхливої радості, і в кімнату влетів Алкад у супроводі Біма.
– Ніна знайшлася? Так?
Він проковтнув повітря. Очі розкрились широко-широко.
– Знайшлася! Від неї лист! – поспішив відповісти Катинський і дружньо поплескав хлопця по плечу.
Алкад все ще стояв, мов заціпенілий.
– Ну, чого ж задумався? – засміявся Анатолій Сергійович. – Ось вона просить: хай Алкад мені напише про все. Я їду через півгодини. Отож сідай, друже, і пиши їй листа ось тут, поки я збиратимусь.
І він показав хлопцеві на стіл. Навіть витяг конверт і папір, а сам вийшов дати останні розпорядження.
Алкад опустився на стілець, взяв перо. Слова набігали лавиною, і важко було їх піймати. Хлопець зірвався з місця, озирнувся і в бурхливій радості поцілував Біма просто в ніс. Ніна ціла! Ніна приїде!.. Але потім згадав, що вона хвора, що вона лежить у лікарні. Тоді йому схотілось написати їй щось хороше, дуже хороше…
Кінчилося тим, що Катинський, повернувшись, побачив зосередженого Алкада, який сидів над аркушем, де було виведено тільки одно:
«Дорога Ніно!»
– Ого, друже, – похитав головою Анатолій Сергійович, – як довго ти пишеш лист! Ну, нічого, я поїду вже й без листа… – і хутко взявся складати потрібні йому речі у свою маленьку валізку. Двері відчинились, і ввійшла Ялинка, несучи Нінчине вбрання та берет.
Алкад у розпачі глянув на чистий аркуш. Тоді раптом поліз у корзину для зіпсованого паперу, що стояла під столом. Там, виявилось, була ціла купа розпочатих листів з кляксами, без клякс – вся його багата творчість за ці півгодини. З одчаєм він захопив один – йому здалося, найдовший, – і, мов боячись передумати, не розгортаючи, швидко вклав у конверт.
… Лист зник у кишені Анатолія Сергійовича.
