Текст книги "Загнуздані хмари"

Автор книги: М. Романівська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 25 страниц)

ПОВЕРНЕННЯ ДЖЕННІ

Тільки по обіді другого дня почав ущухати дощ.

Розкішна райдуга різноколірним паском підперезала небо. Чудові доріжки всіх кольорів спектра прослались по небу… Це біле сонячне світло, проходячи крізь мільйони малесеньких прозорих призм – круглих водяних крапель, розкладалось на свої складові частини… Фіолетове, синє, блакитне, зелене, жовте, оранжеве і червоне проміння – вся кольорова гама милувала зір.

У парку радісним хором заспівали пташки. Вони теж відчували радість після чудового дощу. Вони співали про золоті зерна, якими тепер пишно наллються зелені колоски, про соковиті свіжі трави, про достиглі плоди на деревах.

Жвавий молодий чиж струсив з крилець дрібні крапельки і зухвало злетів на підвіконня «Переможця». Він зацікавлено заглянув у блакитні хороми і раптом завмер, здивовано схиливши голівку. Звідти лунала дивна музика.

Це грав на сонарі владар дощів – Борис Олександрович Горний. І чудовий інструмент, покірний вправним пальцям і прекрасному мужньому серцю, дзвенів піснею перемоги.

Сонячний промінь уже прослизнув у кімнату, бризнув усмішкою в рожеві уста Раї, яка, закохано дивлячись на Горного, слухала його музику…

О, як хороше жити, – говорили радісні звуки, – як хороше жити серед прекрасних людей і прекрасних машин. І битись з стихією у небесних просторах і перемагати її… І проливати над колгоспними ланами діамантові дощі!..

О, як хороше, як хороше жити і творити!..

Десь продзвенів дитячий сміх, то сміялися Мак і Галинка. Сміх вплівся в пісню музичною фразою і відбився в блискучих очах Горного…

– Можна?

Хтось несміливо прошепотів це слово і, тихо увійшовши до кабінету, сів біля Раї. Це був Ролінський. Голова його вже не була пов'язана рушником. Кроки були спокійні, обличчя гладенько поголене, а на костюмі не було жодної порошинки – одне слово, він теж був святковий.

– Ну, як мої нові ліки? Добре?.. – запитала в нього Рая.

– Дякую, дуже добре. Мені здається, ніби я скинув з плечей років десять! – прошепотів у відповідь професор. Він влаштувався зручніше і поринув у музику.

Пісня перейшла у марш, продзвеніла на весь корабель і замовкла.

– Борисе Олександровичу, вас запрошують сьогодні о восьмій годині на вечерю до Кремля!.. – сказав Толя, заходячи до кабінету.

– А з колгоспу «Південь» запрошують нас усіх на танцювальну вечірку, – додав Ясь.

Вони обидва, одягнені в літні білосніжні костюми з значками «Переможця», ладні були хоч зараз танцювати – стрункі, молоді, веселі.

– О, то я ще встигну й на вечірку, – сказав Горний. – Думаєте, як у мене сивий чуб, то я не танцюватиму?! Я ще встигну повернутися до відльоту в Москву.

– То ходімте, ми покажемо вам зараз новий танок літа!.. – крикнули хлопці і, підхопивши Горного, потягли його з кімнати.

– Стривайте, – закричав, одбиваючись, Горний, – у мене ще є справа, я прийду потім! Можете забрати замість мене Раю!..

Хлопці вмить схопили за руки Раю і витягли її так хутко, що вона не встигла й слова сказати.

– Ну, – сказав Борис Олександрович Ролінському, – так поїдемо зі мною?

– Так, – тихо відповів професор, – я полечу з вами і залишуся в Москві, щоб… завтра вчасно зробити в Бюро погоди обіцяний звіт про кулясту блискавку, а потім… – Усмішка освітила його обличчя, і воно враз зовсім помолоділо. – Коли мені буде можна… Коли мені вибачать усе… Я… я хотів би лишитися з вами… Я хоті в би попрацювати на вашій чудовій станції і віддати нам усі мої знання і… навіть мою невидимку… Може, такі невидимки будуть потрібні країні, що перемагає хмари!..

– Аякже, безумовно, – радісно відповів Горний, простягаючи Ролінському обидві руки. – Ми винайдемо з вами ще силу цікавих речей! Ми з вами розтопимо навіть Північний полюс.

– Справді, – мрійно сказав старий. – Ми з вами зробимо ще й невидимий літак. І хай тільки хтось зазіхне. на наших «Переможців» – він одержить по заслузі!..

Двері з шумом відчинилися, і в кабінет сміючись вскочили Мак і Галинка. Галинка схопила Роліпського за рукав, і стала його кудись тягти, приказуючи:

– Ой Миколо Івановичу, дідусю, ідіть сюди, ми вам щось покажемо, таке цікаве!

Вони потягли Ролінського і Горного до трапа «Переможця», таємниче наказуючи іти тихо-тихесенько.

Тоді перед ними відкрилась сентиментальна картина.

На сонячних сходах лежала біла Марго, розпустивши свій чудовий хвіст. А біля неї, притулившись до її білої шерсті, солодко дрімала чорненька Муха. Вороги нарешті як слід познайомились і… помирились.

Усі весело сміялися. Тоді Мак і Галинка пригадали, чого вони йшли до Горного.

– Можна, – запитала Горного Галинка, – тепер Мак піде до мене? Сьогодні дідусь повернеться з лікарні і у нас буде свято!

Горний дозволив, і Мак з Галинкою вирушили через парк до «Піпдмн».

У парку було мокро, на доріжках стояли калюжі. Галинка зняла свої черевики і побрела в теплій воді. Мак із солідарності зробив те саме, і так вони йшли з брудними ногами, весело співаючи, аж до колгоспу.

Сонце проникало крізь мереживо листя, і крапельки сяяли перлами. Лісовий дзвіночок схилився обважнілий до землі. А в повітрі не було жодної порошинки. Всі рослини і комахи ніби оновились, напившись вологи і такого чудесного повітря.

На рівних квадратах ланів, за парком, наче маківки, заясніли капелюшки й кепі колгоспників. Всі, і старі й малі, ішли привітати воскреслі від дощу лани. А деякі летіли на орнітостатах, як легкі метелики.

Мака й Галинку зустріли діти, теж босоніж, але святково вбрані. Вони мало не задушили Мака в обіймах і повели героїв дня під своєю вартою до діда.

Він був уже вдома, трохи змарнілий, але дужий. Тільки ліва рука його ще була забинтована. Дід сидів на веранді, оточений цілою юрбою дітей, і грав їм щось на своїй флейті. Ах, як радісно грав дідусь!.. Ну, просто не можна було втриматись! І ноги Мака й Галинки самі затанцювали, і діти пішли до діда у радісному танку.

Раптом Галинка пронизливо закричала:

– Дженні, Дженні! Повернулася Дженні!..

Справді, на доріжці спокійно сиділа Дженні. Блукаючи ланами, вона почула дідову флейту і приповзла на її звуки. Черепаха мала звичайний вигляд, але одна лапа її так і лишилась прозорою, як скло. Галинка потягла її до діда і сміючись кинулась його обнімати.

– Еге, – сказав дід. – Повернулись обидві втікачки.

Він поплескав зав'язаною рукою Мака по плечу.

– Ну, діти, – посміхнувся він, – вітаю вас з дощем! А зараз ідіть мерщій мити ваші замурзані лапки.

Сміючись, Мак і Галинка побігли під ринву мити ноги. Коли це на вулиці перед будинком щось зашуміло, і блакитний літачок стрілою спустився перед будиночком.

– Добридень! – сказав Горінні, виходячи з «Голуба» разом з Ролінським. Ми таки не витримали і заїхали хоч на хвилинку.

– Ви грали? – запитав професор, оглядаючи веселий гурт. – Я б не від того, щоб з Галинкою потанцювати.

– Охоче, – закричала Галинка. – Тільки поверніть Дженні останню лапу!

Харків, 1935.

ШАХТИ В НЕБІ

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

КВІТКА НАРКОМА

За вікном крутила березнева метелиця. Білі сніжинки налітали зграями і розбивалися об скло в химерних візерунках. Зима була ще в повній силі.

І зовсім дивно виглядала на фоні цього засніженого вікна свіжа червона квітка. Вона стояла в склянці на великому письмовому столі. Це була камелія з вогненними пелюстками, що відтіняли оксамит вічнозеленого листя. Але як опинилась ця дитина субтропіків на фоні зимового пейзажу Москви?

– Подивіться, хіба це не втілена поема?

Нарком узяв склянку з квіткою і пересунув її ближче до відвідувача. В раптовій посмішці блиснули білосніжні зуби, і ледь примружені жваві очі зупинилися на обличчі співбесідника.

Це був невисокий білявий чоловік середнього віку, але поруч з великою, широкоплечою постаттю наркома він здавався майже хлопчиком. У його маленькій, добре збудованій постаті було щось хлоп'яче. Білявий чуб вихрився над круглим чолом задерикувато, як у юнака, а в обрисі трохи припухлих вуст було щось наївно-дитяче.

– Це звідти? – запитав він з неприхованим захватом і обережно торкнувся гладенького, мов лакованого, листя.

– Звідти, – підтвердив нарком, – квітку привіз мені один ботанік, що їздив, так би мовити, «консультувати» тамошню рослинність. Всюди там суха пустеля, і раптом – камелія, квітка вологих зон! А коли ви прилетите туди із своїми ВВЕС, [5]5
  ВВЕС – висотна вітроелектрична станція.


[Закрыть]там виросте велике заквітчане місто… Скільки ж кіловат енергії, – тільки вже цілком певно, – ви можете дати?

– Як і передбачалося, – жваво відповів маленький чоловік. – Спочатку пустимо в експлуатацію одну ВВЕС на 500 кіловат, потім ще чотири. Отже, матимемо 2500 кіловат. Це надто скромно, правда? Колись такі цифри здаватимуться мізерними, а ми – технічними пігмеями.

– Не треба знижувати своїх досягнень, друже, – сказав нарком. – Кілька тисяч кіловат для електрифікації, нехай тимчасової, нового міста в пустелі… В наші часи, року 1936-го, це не абищо! Ви прихильник енергії вітру – гаразд, використайте штор! Майбутні покоління, звичайно, дбатимуть про інші масштаби… тоді, коли вітер, сонце, вода і атом цілком замінять брудне вугілля, коли вугільний порох можна буде знайти либонь тільки в музеї… А шахтарі «вітряних шахт» безперечно будуть завжди рум'яні, чисті й молоді, як ви, товаришу Катинський.

– О, – засміявся Катинський, – мені вже тридцять сім. Хоч, правду кажучи, я й сам цьому не вірю.

– А мені – п'ятдесят п'ять, і, правду кажучи, я теж не вірю, – сказав нарком, і його темні очі під глетчером сивого волосся спалахнули запалом молодості. – Хіба можна нам старітись, коли кожен день несе стільки нового, стільки цікавого? На північному полюсі крижаний вітер гріє каву; серед піщаних дюн, оббризкані студеною водою, зацвітають троянди і камелії… Хіба постарієш? Знаєте, в чому таємниця довгої молодості? Треба вміти відкликатися на кожну справжню радість. І друге: вміти мужньо й молодо переступати перешкоди…

Нарком замовк і задумано поглянув на літ сніжинок за широчезним вікном. Вони літали вже зовсім сонно, осідаючи на склі.

– Втратиш силу рухатися вперед і загинеш – заснеш, розтанеш, – продовжував він. – Знаєте, мені довелося колись тікати з тюрми. І от треба було перебратися через гірський кряж. Іншого шляху не було – все, інше несло смерть. Нас було двоє – товариш і я… Дорога була важка, і вже на другий день ми почали занепадати духом. Пішов сніг, такий сонний липкий сніг. Мій товариш зупинився, вибившись із сил. Він засинав і, як дитина, просив не будити його, дати спокійно вмерти. Він уже не хотів ані волі, ані чого іншого. То був страшний сон – замерзання. Але я знав: ми ще були потрібні не для свого особистого маленького життя… Боягузи! Як ми сміли зупинитись! – Вставай! – загорлав я товаришеві і, схопивши за плечі, став трусити його щосили, поки переміг цей жахливий сон. Тоді ми знову подерлися по кризі. І за останнім шпилем побачили сонце. Пурга вщухла. І сонце зігрівало нас, напівзамерзлих, ледве живих, але непереможених.

Немов підтверджуючи наркомове оповідання, крізь сніжинки раптом просочився промінь сонця, і вікно засяяло перламутром. Промінь торкнув червону квітку, і вона спалахнула.

– І от тепер… У боротьбі за розквіт пустелі вже пішли машини на неприступні бархани. Переходили льодові шпилі – подолаємо й піщані гори! Адже справа не в естетиці, не в тому, що нам не подобаються піщані дюни і красивіше виглядатимуть поля квітів та рослин. Справа ви знаєте в чому, дорогий товаришу Катинський? У тому, що туркмени мусять забути і утиски суворої природи, і спеку, і піщані бурі, як забувають вони вже наскоки басмачів.

– І ви думаєте, що…

– Я думаю, дорогий мій, – з запалом продовжував нарком, кладучи руки на плече Катинському, – що коли радянські автомобілі вперше йшли в Кара-Кумський пробіг, це була проблема перейти бархани! А тепер ми кажемо: «Бархани треба знищити, там ростимуть квіти!»

Рука лежала на плечі Катинського, тепла, трохи важкувата. Здавалося, від неї йшли спокій і впевненість.

– Отже, готуйтесь! – закінчив нарком. – На все добре. А камелію цю, до речі, візьміть собі. Візьміть, візьміть… Адже ви мусите бути й поетом. Так, так, ви ж справжній радянський винахідник… Ви подаруєте квітку дружині чи любій дівчині, а вони обдарують вас палким привітом. А це не шкодить, правда?

ЧАСТИНА ПЕРША

ЕОЛИХА

Опуклі й увігнуті дзеркала фізичного кабінету відбивали в блискучій глибині ряди дитячих постатей, повних зосередженої уваги. Дзеркала жартівливо змінювали обличчя, витягали у вузькі сигари, розплющували в плескаті смішні місяці, з коротких носів робили комарині, з довгих – чудні бульбашки. Дзеркалам належало в кабінеті почесне місце, та сьогодні ніхто не звертав на них уваги. Всю увагу привертала до себе смуглява чорноволоса дівчина, що читала доповідь.

Адже сьогодні було останнє заняття геофізичного гуртка, який незабаром мап перейти вже на весняну практику: діти збиралися розпочати будівництво своєї метеорологічної станції. Гуртківці пишалися своїми доповідачами недаремно. Перший геофізичний мав славу найкращого серед гуртків фізичної лабораторії.

– Еолиха провалиться, от побачиш, – шепотів своєму сусідові тоненький білявий Сашко, хлопчисько з насмішкуватим гостреньким обличчям. – Побачиш! У Ніни сьогодні чомусь поганий настрій, і вона не підготувалася.

Ніна була прихованою «симпатією» Сашка. Це, правда, виявлялося найбільше в тому, що він дуже любив її дражнити.

– Нізащо! – відповів сусід. – Таке вигадав. У неї про вітер і вночі запитай, так усе скаже.

«Еолихою» називали Ніну на честь Еола – бога вітрів. Кожного з цих юних геофізиків наділяли прізвиськом за тим атмосферним явищем, яке він спеціально вивчав. Вітер дістався Ніні, бо вона уславилася в школі моделлю вітродвигуна. Але важко було б і придумати інше прізвисько, яке б так пасувало до Ніниної вдачі.

Коли Ніна входила, вірніше вбігала в кімнату, всім, певно, здавалося, що то вітер відчиняв двері чи кватирку. Чорне кучеряве волосся ніколи не лежало, а розліталось на всі боки, мов наелектризоване. Непропорціонально довгі руки рухалися, як крила вітряка, так принаймні запевняв Сашко. І вся тоненька постать, здавалось, завжди кудись летіла. Це було живе втілення руху, розхристаності, нестримних поривів… «Таку вже «вітряну» вдачу має дівчина!» – жартома пояснювала сама Ніна.

– Власне, що ж таке вітер?

Ніні рішуче заважали в доповіді її руки. Вони не зносили спокою, ці тонкі і довгі руки підлітка. Воші любили викручувати всякі гвинтики, лагодити штепселі, електричні плитки, утюги, стругати, палко жестикулювати – що завгодно, тільки не триматися на одному місці. А коли Ніна хвилювалась, вона зовсім не знала, що з тими руками робити.

Цього разу вона й справді хвилювалася. Доповідь на таку рідну, справді рідну тему… тему її любого дяді Толі!

Але вона не підготувалась, бо одна подія вже кілька днів порушувала розмірений біг навчання і розваг. До того ж шалено боліла голова, мабуть, після безсонних ночей.

Думки од сили вбиралися в слова, і хотілося красномовно розмахувати руками, щоб підтримувати їх безперервний рух. Але Ніна знала, що Давид Львович, керівник гуртка, не терпів, коли під час промови жестикулювали.

«… Лишенько, ще й Сашко єхидно всміхається, – майнуло в голові Ніни. – Думає, що провалюсь… Смішно… я ж усе це знаю!»

– Наша земля, – говорила Ніна, – ніби плаває в повітряному океані. І, так само, як в океані є різні течії, так і повітряні маси невпинно рухаються в різних напрямах.

– Ну, і чого ж вони все-таки рухаються? – запитав з місця Давид Львович, приязно блиснувши склом окулярів.

– Причиною руху є нерівномірність нагрівання сонцем, – бадьоро озвалась Ніна, відчувши тепле співчуття керівника. – Земна поверхня нагрівається не скрізь однаково. На екваторі сонячне проміння падає на землю вертикально. Тут воно, гаряче й щедре, нагріває її найдужче. Не те, ми знаємо, буває на полюсах. Що ближче до полюсів, то все скісніше падає проміння і все скупіше воно гріє землю. Повітря нагрівається тим теплом, яке випромінює поверхня землі.

На екваторі тепле, а, значить, і легше повітря здіймається вгору, а на зміну йому з далеких країн Арктики повзуть важкі холодні маси. Піднявшись на кілька кілометрів, нагріте повітря розтікається двома… еге ж, двома потоками і тече до полюсів.

Отак хвилюється повітряний океан. Так народжуються головні вітри – пасати і контр-пасати…

– От вичитує, – розчаровано прошепотів Сашко, – як з книги! – Він уже починав побоюватись, що після доповіді не знайдеться жодної причіпки, щоб подражнити Ніну…

Ніна й справді дуже просто і ясно розповіла про напрями повітряних потоків і перейшла до того, як вітри можуть змінювати напрям і швидкість залежно від місцевих метеорологічних умов.

Але раптом зупинившись, дівчина затягла паузу, зашелестіла папірцями, де були записані тези. Ні, рішуче їй сьогодні було важко, надто важко зосередитись.

– Які ще бувають вітри? – підказав їй Давид Львович.

– Так от про інші вітри, стріпнула волоссям Ніна. – Я вже казала, що поверхня землі нагрівається неоднаково, хоч би й на одній географічній широті. Наприклад, сухі піски пустині будуть нагріватись і охолоджуватись швидше, ніж якась країна біля моря. Отож виникають місцеві вітри… Візьмімо хоч би такі: вони дмуть вдень з моря на берет, а вночі навпаки. Ці вітри звуться мусонами…

Неясний гул пронісся серед слухачів, а Сашко, нарешті, підскочив на місці з виглядом цілковитого задоволення.

– Які мусони? – закричав він. – Мусони – це вітри, що віють взимку з материків на океани, а влітку навпаки.

– Атож, – озвався його сусід. – Та й бризи – це зовсім інше… І вони дмуть уночі з моря на берег, а не вдень.

Ніна почервоніла і сердито замахала руками:

– Ах, хіба не все одно! Ви ж знаєте, що все це мені відомо!

– Ех, ти, «вітре», – докірливо засміявся Давид Львович. – Ясно, що це не все одно!

– Ох, – комічно зітхнула Ніна, – мені було і так нудно з цими пасатами, мусонами. Але я можу розповісти, як всякі вітри стають дуже слухняними, коли їх використовує інженер Катинський.

– Розкажи! Це цікаво! – загомоніли слухачі.

Ніна пригладила волосся, відкашлялась і почала доповідь у новому плані.

Ви ж знаєте, що мій дядя Толя – один з тих учених, які працюють над вітродвигунами… Я вам уже розповідала, що вітер у нього робить абсолютно все. Навіть гріє ванну і варить їжу. Його вітрячки, що стоять у північних-кригах, творять там електричне сонце. У теплицях, у штучному теплому кліматі спіють тропічні плоди. А в пісках далекої пустелі, де самі лиш колючки та суховії, вітродвигуни перетворюють пустелю на квітучу країну. Ви, певно, чули, як вони дістають там воду? Та все це дрібниці, коли я вам розповім, що робить Анатолій Сергійович тепер!

Ви, мабуть, знаєте, що вітер над рівною поверхнею може віяти прямолінійно. Але ж на землі він зустрічає горби, ліси, будинки і всякі інші перешкоди. Обминаючи їх, вітер закручується, завихрюється і від тертя об перешкоди втрачає силу. Чим вище ж, тим вітер сильніший, швидший, працездатний! От дядя і сконструював висотні вітроелектричні станції, які зможуть працювати на висотах між 1000 і 2000 метрів. Це буде щось подібне до небесних «шахт», закинутих вгору, в глиб повітряних просторів, щоб викачувати звідти енергію «блакитного вугілля».

Але найцікавіше, що станції будуть летючі, висітимуть у повітрі, як дирижаблі…

Тут уже Ніна зробила паузу і переможно оглянула аудиторію. Всі застигли, зацікавлені: ясно, хто б з їхніх гуртківців міг розповісти про вітер Такі цікаві новини?

– Які ж то двигуни? Що за двигуни? Розкажи! – нарешті загомоніли всі.

Та Ніна вже вщухла, мов той вітер, про який вона тільки що розповідала. Так з Еолихою бувало часто. Вона мляво схилила голову, зітхнула і благально звернулась до Давида Львовича:

– Дозвольте продовжити доповідь іншим разом. Я розповім тоді навіть і про ті капосні мусони. Принесу, до речі, і рисунки дядиних вітродвигунів. А сьогодні я вже більше не можу. Дуже болить голова…

– От тобі й раз! Роздратувала і кінець!.. – закричав Сашко.

Товариші обступили Ніну, та вона більше не схотіла говорити. Вона й справді була сьогодні якась втомлена і незвичайна.

– А все-таки ти сплутала мусони і бризи! – єхидно зауважив Сашко, підходячи до Ніни. – Ти нічого до кінця не доробиш як слід!

– Ет, покинь! – сказала Ніна і викривила йому в дзеркало презирливу гримасу. Зморщений ніс витягся, як панчоха, в чудернацькій глибині скла.

– О, – сказала Майя, – прогрес! Ніна глянула в дзеркало.

– Їй я дозволяю! – сказав Давид Львович.

– Нчого не вийде! – задерикувато відповіла Ніна, викликавши загальний сміх.

Усі знали «секрет» цих дзеркал. Про нього якось проговорився Давид Львович Сашковій мамі.

Коли приходили у фізкабінет дівчатка, вони верещали від захвату і крутились, як дзиґи, перед дзеркалами. З цього Давид Львович робив сумні висновки про їх легковажність і дуже зітхав, приймаючи до своєї групи. Він запевняв, що поведінка перед дзеркалом одразу характеризує дівчинку. На його превеликий жаль, виходило так, що рідко яка з дівчат витримувала спокусу покрасуватись перед дзеркалами, хоч вони були й криві. Але не так було з Ніною, коли вона вперше зайшла до фізичного кабінету. Вона навіть не глянула на дзеркала, одразу полонивши цим серце керівника. Цьому була причиною одна особиста риса Нінчиної вдачі – вона дуже хотіла бути подібною до хлопця. Байдужість до своєї зовнішності навіть стала в неї певною звичкою. Так, Ніна ніколи не викладала у зачіску свого блискучого волосся, і воно розвівалося пишним букетом.

… Дівчинка попрощалася з Давидом Львовичем і вийшла з товаришами з кабінету. По осяяних кімнатах палацу метушилися веселі діти. Килими надавали затишку, вабили відпочити. Ніна була якась мрійна, розгубленіша, ніж завжди.

– Сашко, – раптом озвалась вона, – а що було б, коли б я оце раптом поїхала кудись далеко? Ти скучав би за мною?

Запитання було несподіване, незрозуміле, а тон був м'який – зовсім не тон Еолихн-Ніни. Спантеличений Сашко вирішив, що це якийсь вибрик.

– Ах, – кумедно викривив він обличчя. – Я негайно б кинувся в море і розбив би груди об каміння.

– Блазень! – сердито огризнулась Ніна. – А я думала…

І, повернувшись, швидко побігла геть.

Захоплена потоком веселої дітвори, Ніна опинилась у тихому кабінеті директора, де, приготовані до наступної виставки, стояли найкращі моделі. Повз Ніну пропливло колесо її власного вітряка. Мережана башта граціозно тримала це віяло, складене з багатьох дрібних лопатей. Унизу, в маленькому штучному «арику», серед жовтих піщаних берегів блищала вода. Ніна зупинилася, сперлась об край столу і забула вмить і про дітей, і про доповідь, і про палац.

Модель зникла. В її уявленні ожив побудований за цією моделлю вітряк. Сполохане гарячим вітром, плавно закрутилось віяло. Коливальний рух передався поршневі насоса. І тоді з глибини пісків синьою стрічкою потекла вода. Як це прекрасно: силою суховію, пекучого вітру пустель, подавати холодну воду, життя! А це ж тільки часточка великого плану дяді Толі!

Замислена Ніна вийшла з кабінету. Полонена своїми думками, вона опинилась в одній з кімнат відпочинку і сховалась в затишному кріслі.

Далекі звуки з «Казок Гофмана» навіювали мрії. На стелі, легкі й фантастичні, рухалися силуети героїв казок, подані світловим ефектом. Химерні думки проносилися в Ніниній голові, шарпали її гаряче, поривчасте серце.

«Як бути? Іти їм назустріч?..»

Ніна витягла лист і перечитала його чи не в сотий раз.

«… Отже, Ніночко, я вирушаю з своєю ВВЕС у далеку країну. Це Кара-Куми. Там на сотні кілометрів – піщані дюни, колючки і все… Але й там зростає багатющий квітучий край. Отож і вітрові знайдеться чимало роботи. Хіба це не цікаво?.. Я бачу, як твій носик співчутливо поринув у мій лист. Адже й ти успадкувала «пристрасть» до техніки, на яку хворіють усі Катинські».

Ніна акуратно склала лист і раптом усміхнулась. Так… Вона вирішила!