Текст книги "Загнуздані хмари"

Автор книги: М. Романівська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц)

НІЧ ПЕРЕМОГИ

Цього разу хмари з стабілізуючої станції прийшли вночі.

Міцно спала Галинка, влаштувавшись на Раїному ліжку, але Мак, звичайно, не міг заснути. Адже сьогодні остаточно вирішувалася доля станції і врожаю. Від сьогоднішнього бою з хмарами залежало все.

«Переможець» був готовий щохвилини знятись з аеродрому. Виблискуючи вогнями, як велетень-пароплав, він чекав сигналу свого командира.

Мак обходив усі кімнати, шукаючи батька. Він знайшов татка у радіокімнаті. Нахмуривши брови, Горний дивився на карту, де жовтим автоматичним вказівником відзначався щодня шлях антициклонів. Мак побачив тільки одне: глибоку зморшку, що, як рівчак, перерізала таткове перенісся. У нього стиснулося серце: хлопчик зрозумів – невмолимо швидко вогняним казковим драконом насувається посуха. Антициклони захопили вже кордони квітучих областей. Коли станція сьогодні не утворить смуги дощів, прорветься страшний і пекучий суховій. Макові здалося, ніби він уже відчуває це пекуче дихання – в роті пересохло, очі загубили вологість, і… він ось-ось висохне, скоцюрбиться… нахилиться до землі, як травинка.

Татко швидко випрямився і підійшов до радиста, який тільки-но прийняв радіотелеграму. Толя повернув до нього рожеве обличчя, і його радісний вигляд відразу зігнав тінь з обличчя Горного.

– Борисе Олександровичу, як чудесно вони йдуть уночі, жодної краплі вологи у нас не пропаде.

– Любий мій, – весело відповів йому Горний, – цього разу ми будемо багаті на вологу. Я думаю, зайвину доведеться навіть стабілізувати.

– Щедрість краща, ніж скупість, – глибокодумно зітхнув Толя, натякаючи на недавню невдачу станції над південною МТС.

Він підійшов до дошки керування автоматами. Зараз вони мусили летіти в розвідку, і Толя керуватиме групою розвідників. На Толине місце сів Ясь, щоб приймати всі метеорологічні повідомлення.

– Дивись же, Толю, – заявив йому Горний, – жодної зайвої хвилини не давай розвідникам залишатися у хмарі. Точно дотримуйся того часу, яки її я зазначив.

Сьогодні капітан корабля порушив усі правила. Він був і начальником розвідки і механіком генератора. Всі мусили стати тільки його слухняними помічниками.

Він ще раз поглянув на карту і, міцно стиснувши уста, поспішив до розвідкової. На хвилину він спинився перед Маком.

– Мачку, ти б ішов спати, – ласкаво сказав він синові, – прокинешся з дощиком. Ти такий втомлений.

– Але… – ніяково сказав Мак, маючи намір на хвилину його затримати. – Я… не хочу, щоб знову була невидимка.

– Ах ти, невіра, – засміявся Горний. – Я ж тобі сказав, що її більше не буде. Спи спокійно. Як я звільнюся, поговоримо про все.

Макові стало легше. Йому все здавалось, що татко і досі сердиться за його недоречне геройство. Невидимки більше не буде!.. Коли ж, нарешті, татко пояснить усі ці таємниці?..

Але ж треба було подивитися на виліт розвідки. Мак швиденько побіг до кают-компанії. Не запалюючи світла, він припав до вікна, влаштувавшись на затишній канапці. Муха плигнула услід за ним і притиснула до його руки холодний ніс.

Сигнал вильоту розвідки розсипався музикою срібних дзвоників. Очі Мака вп'ялися в просторінь, що освітлювалась синюватим світлом, – розвідкова містилась якраз поряд кают-компанії. За хвилину звідти вилетів радіолітак і заблищав блакитним вогником у небесній імлі. А за ним зеленою зіркою полетіла «Зелена мушка» з безліччю автоматів. Вона взяла їх на буксир, щоб потім випустити в хмарі. Кожний із автоматів мав свій сигнальний колір. Сині, фіолетові, жовті вогники мерехтіли навколо «Мушки».

Муха, по якій теж прослизнув відсвіт різноколірних вогнів, боязко зіщулилась і заховалась у теплих Макових руках. Хлопчик влаштувався зручніше, – він хотів дочекатися повернення розвідки.

Дрімота огорнула його так владно і міцно, що Мак сам не помітив, як заснув. Йому примарилось, що він летить на якомусь метеориті у безмежному небесному просторі. В кам'яній породі була видовбана наче колиска, і він притулився до її стінок. Це був шалений літ у міжпланетні простори. Навколо пливли сліпучі сонця – різні планети. Їх пекуче сяйво загрожувало спопелити Мака, але він знав, що метеоритом керує його татко. Від цієї думки Макові ставало спокійніше. Зустрічні хмари загортали його в свої прохолодні простирадла. Стало так легко і спокійно, і все заховалось у сон.

Певно, Мак спав кілька годин. Раптом він прокинувся… Йому здалося, наче його збудив удар грому. Він скочив, намагаючись пригадати, чому він спить на канапі в кают-компанії, – сон відразу ж втік.

Надворі йшов дощ! Все вікно блищало діамантами великих крапель. Шум дощу губився в шумі транспортерів генератора і громових вибухах. Весь корпус «Переможця» здригався, наче під ударами бурі, – очевидно, він потрапив у гущу великих хмар. Розряди створювали навколо нього світне коло, схоже на північне сяйво. Падаючі дощові краплі розсипались у ньому сяючим потоком.

– Ти тут, Мачку? А я тебе шукав усюди, – сказав Горний, заходячи до кают-компанії.

Мак протирав очі, – він не хотів вірити, що так довго опав. А татко зовсім по-хлоп'ячому схопив його на оберемок, підкинув угору, як маленького, і міцно поцілував.

– Чудовий дощ! – сказав він. – Розумієш? Він ітиме ще багато годин. Тепер посуха нам не страшна!

Радість охопила і Мака. Як зовсім маленький, він у бурхливому захваті перекинувся на канапці догори ногами. Муха загавкала і весело покотилася за ним, пирхаючи, виявляючи свою радість.

– А тепер, – сказав Горний тоном школяра, що склав іспит, – я дуже хочу їсти. Я, правду кажучи, забув повечеряти.

Сміючись, Мак повів тата до кухні, щоб знайти йому щось попоїсти. Станція шуміла радісним святом дощу. Катруся зустріла пічних гостей урочисто і радісно, в новому вбранні. Вона теж не спала.

Спав як убитий тільки Ролінський, заколисаний дітьми, минулими тривогами, бромом з валер'янкою. Він не чув дощу.

Але давно відчула його Марго, що спала в кріслі. Вона прокинулася і з цікавістю поглянула на вікно. Звідти віяло прохолодою, долинав шум дощу, там мерехтіли блискавки. Схвильована, вона плигнула на ліжко до свого хазяїна, але той міцно спав.

Раптом Марго відчула приємний запах, що йшов від професорового столика. Пахло принадною для всіх котів валер'янкою. Марго злізла на столик і почала вигризати з пляшечки пробку. Пляшечка полетіла на підлогу і розбилась, запахло валер'янкою. Кицька кинулась додолу, лизнула краплі. Її зразу ж опанував п'яно-блаженний настрій. Вона замуркотіла, потяглась і почала гратися своїм хвостом.

Гра ставала дедалі жвавішою. Марго плигнула на столик і звалила професорову шухлядку. Звідти полетіли папери і професорова шпилька у вигляді павука. Кицька кинулась ловити блискучу іграшку, що покотилася до дверей.

Раптом Марго почула Муху, наїжилася і боязко підстрибнула вгору. Марго плигнула на плюшову стінку, зачепивши ненароком кнопку, що автоматично відчиняла двері. Двері подалися, і утворилася невеличка щілина, – в неї просунувся ніс Мухи. Відразу ж на собаку посипалися ляпаси Марго. Заскавучавши, Муха хотіла ухопити кицьку за хвіст. Та Марго вже побігла в глиб кімнати, і розлютованій Мусі лишився не хвіст супротивника, а тільки його іграшка – павук.

– Що ти несеш, Мушко? – перепинив її Мак, що саме повертався з татком з кухні.

Муха махнула хвостиком і покірно випустила з рота вкрадену іграшку.

– Професорів павук! – сказав Мак, беручи шпильку.

– Павук?.. – перепитав Горний.

Він із зацікавленням узяв Гюго в руки.

– Стривай! – сказав він, щось пригадавши. – Я дам Грицькові його дослідити. Це мені, мабуть, з'ясує дещо не зовсім зрозуміле у поведінці Ролінського-невидимки.

– Як? – вигукнув Мак. – Так це таки він? І ти ще посилав нас з Галинкою його доглядати?..

– Ти чудачок, Маку, – усміхнувся Горний. – Наші прилади чудові і цінні. Але голова професора Ролінського теж чудовий і, головне, неповторний механізм. Вона вигадає ще не одну невидимку, яка нам буде не шкодити, а допомагати. І я знаю, що ця голова буде наша!

ПІД ЧАС ДОЩУ

Ролінський прокинувся, коли надворі вже розвиднілося. Світло було слабе і тьмяне: хмари закривали все небо.

Ролінський подивився навколо здивованими очима – на розкладені речі, на чемодан, на двері, відчинені п'яненькою Марго. Спочатку він не розумів – ранок це чи вечір. Але чемодан швидко нагадав йому про його невеселі наміри покинути станцію. Він скочив з ліжка і стурбовано кинувся до дверей. Адже хтось міг заглянути в його шафу, в його секрети! Ролінський завжди боявся відчинених дверей. Він зачинив двері і здивовано зупинився біля вікна, шум за ним здався йому підозрілим. Вітер, а може… дощ?

Ролінський припав до вікна. Сумніву не було, це був чудовий дощ, він вперто стукав у вікно, лився веселими потоками, омиваючи зверху кулю дирижабля, його місток, виспівуючи веселим дзюркотінням з усіх боків. І навіть гуркіт «Переможця» не міг заглушити чудову пісню дощу.

Професор просто завмер від захвату. Широка радісна усмішка осяяла це завжди засмучене обличчя, зробила його відразу симпатичним, привітним.

– Зробили-таки дощ, чортові хлоп'ята!

Він знав: тепер повітряні маси двох антициклонів, схрещування яких повинно було утворити страшний суховій, зустрівши штучно створену пологу зону, змінять свій напрям і не принесуть страшної посухи. Станція перемогла!.. І серце старого вченого не могло не забитись від радості.

У двері постукали. Ролінський заметушився, відчинив. До нього увійшов веселий, урочистий Горний.

– Ну, як ви спали?.. – весело спитав він, зручно влаштовуючись у кріслі. – Це ж не звичайний бром, а чудесні ліки! Признаюсь, я хотів пас збудити, коли ми почали осадження хмар. Але вирішив, що вам потрібен спокій. Ми ще з вами робитимемо багато таких прекрасних дощів!

– Але ж, – відповів ніяково професор, – ви ж знаєте… я ж вам подав отого папірця…

Борис Олександрович вийняв з кишені заяву професора, покрутив її в руках, потім спокійно зім'яв і кинув додолу на превелике задоволення Марго. Вона кинулась ловити цю іграшку, підкидані її вгору.

– Хороша. чабанка для вашої кицьки, – сказав Горний, стежачи за рухами Марго. – Наші тварини дуже кмітливі на вигадки розваг. От сьогодні, наприклад, наша Муха стягла у вас оцю шпильку.

Він вийняв шпильку-павука і поклав її Ролінському на столик. Той схопив її, збентежений, хотів щось відповісти і не зважувався. Та Горний допоміг йому…

– Так, – сказав він, – безневинні павучки бувають неприємними істотами, коли вони залазять у наші прилади і, сплітаючи на стрілочках своє павутиння, інколи зривають дощ.

– Так, – повторив немов через силу професор, – вони інколи зривають дощ.

Він глибоко зітхнув і раптом рішуче звернувся до Горного.

– Ви… ви хочете зараз вислухати все?..

– Я тому і прийшов, – сказав Горний. – Я певен, що ви хотіли зробити це ще вчора. Ось я і вирішив допомогти вам. Моя година до ваших послуг.

Ролінський зняв окуляри, зовсім одкриваючи перед Горним свої очі. Коли б він міг відкрити йому і своє наболіле серце!.. Він сів навпроти Горного і почав свою сповідь.

– Ви знаєте, скільки років я віддав вивченню дощу. Проблема штучного дощування стала метою мого життя. Малесенькі дощові крапельки відкрили мені чудові невідомі світи. Я не спав ночі, відчуваючи наперед за десятки років ту радість, яка охопить людей нашої прекрасної країни, коли вони оволодіють дощем. Чудовими були ті ночі, коли я і моя люба дружина, обоє молоді і радісні, просиджували у малесенькій гірській лабораторії, повні запалу і надій, Я почав досліджувати дощові краплі слідом за професором Аганіним і, як ви знаєте, дечого досяг.

– О, – сказав Горний, – не дечого, а великих успіхів! Ваша цінна теорія про хімічні оксиди в дощових краплях і про їхній заряд допомогла мені потім винайти мій дощовит і дози моїх електричних впливів. Без неї я б ніколи не створив цієї станції!

– Так, це був найкращий час мого життя, – зітхнув Ролінський, – і я був не такий. Потім стало… не так. Зовсім не так.

Він помовчав трохи, знову зітхнув і продовжував:

– Я був сповнений сили і бадьорості, коли одного дня сталося тс страшне. Ви думаєте, втрата моїх пальців? То дрібничка. Те я пережив зовсім непомітно. Ні, це була та сама… куляста блискавка, що забрала в мене дружину і мого друга й помічника.

В той час я захопився кулястою блискавкою. Я об'їздив всі метеорологічні пункти, збираючи дані про це страшне і цікаве явище. Але я не міг цілком збагнути таємниці цієї блискавки. У мене були тільки деякі гіпотези, наприклад, про те, що куляста блискавка утворюється внаслідок розпаду атомного ядра азоту і ще деяких газів, які виділяють при цьому колосальну енергію. Я почав в той час працювати над створенням штучної блискавки. Ви пам'ятаєте мій «факел», який на той час був певним досягненням? Про нього багато писали.

Але він у мене ще не відривався, як куляста блискавка. – Тоді я вирішив створити зверху над цим «факелом» додаткове поле напруження і приступив до нового досліду.

Все було виміряно. Все було передбачено. Моя куляста блискавка мусила пролетіти певну відстань і безпечно розрядитись у відведений у землю шпиль. Але…

Ролінський зупинився. Хоч минуло багато років, але йому й досі важко було згадувати про це.

– Сталося не так. Куля моєї блискавки вибухнула передчасно. Розірвавшись, вона вбила мою дружину і мого друга. Я ж відбувся лише втратою свідомості.

Треба знати, чим була для мене моя дружина, як любо ми жили й працювали з нею багато років. І я став винуватцем її смерті! Я посивів за одну ніч, став злим, відлюдним, старим. У мене почала труситись голова, руки. Я всюди. звертав на себе увагу своїм жахливим виглядом. Тоді я почав зовсім ховатися від людського ока.

Моє горе позначилось і на моїх дослідах з дощем. Я став дивитися на наукову працю по-іншому. Невдача з блискавкою прибила мене. Я втратив половину віри в могутність людського мозку. Я почав думати, що штучний дощ – справа зовсім не близького майбутнього. Зневір'я в себе я переніс на всіх науковців. Саме тоді я почав писати, що пролитись нашому дощу зарано, що потрібні ще десятки років лабораторної праці, і став звати наївними фантастами тих учених (в тому числі і вас), хто одночасно з лабораторними дослідами почав провадити і польові.

Я закопався в своєму інституті, як кріт. Старий Мустафа і кілька моїх помічників – це всі, з ким я мав справу. Я став ще відлюднішим. Захоплення проблемою дощу набуло в мене хворобливого відтінку. Одне слово, я став ховати свою роботу від усіх, навіть від учених. Мені здавалось, що вони, скороспіло мріючи про дощ, вкрадуть мої досягнення, знівечать їх невдалими дослідами. Хтось написав з приводу цього обурену статтю, порівнюючи мене з Кощієм Безсмертним, що ховає свої скарби. Це мене образило і ще більше замкнуло в собі. Тоді приїздили до мене і ви, але вас я теж не впустив.

А життя йшло вперед. Інші інститути дощу теж провадили свої досліди. Цікавість ученого інколи охоплювала мене, мені хотілось поглянути на їх роботу. Але моє самолюбство і відлюдність заважали мені прийти до них і подивитись.

Ролінський замовк, він одкрив портсигар, щоб запалити. Але там уже не було жодної цигарки. Горний гостинно простяг йому свої. Ролінський затягнувся. Клуби голубого диму сховали на мить його обличчя.

– І от тоді якось за книжкою Уелса мені прийшла думка про невидимку!

Бути невидимим. Пройти зовсім непомітно в усі наукові лабораторії, слухати і бачити всі наукові секрети, коли тільки забажається, не ущемлюючи свого самолюбства… Дізнаватися про нові досягнення моєї улюбленої науки про дощування без того, щоб хтось сказав: «Це старий Ролінський, він не може сам розв'язати проблеми штучного дощу і прийшов до нас повчитися!..» Хіба це було не привабливо?..

ОПОВІДАННЯ НЕВИДИМКИ

– Про це, тільки про це я мріяв, безсонними ночами читаючи «Невидимку» Уелса. Пам'ятаєте, там один чудак винайшов засіб стати невидимим, щоб завоювати собі в капіталістичному світі становище, гроші, сите життя?.. Для мене це смішно. Адже я, радянський учений, маю все, до чого прагне культурна людина… Мене цікавили інші скарби, скарби улюбленої науки!..

– А хіба, Миколо Івановичу, – м'яко урвав оповідання Ролінського Горний, – ці скарби не були вам відкриті? Хіба я, наприклад, не поділився б своїм досвідом з професором Ролінський, коли б він прийшов до мене?..

– Звичайно, ви б поділились, але я не міг… Зрозумійте, хороший, що я не міг. Я не хотів давати вам свої знання – як же я міг прийти по ваші? Не забувайте, що я приніс на своїй шкірі ще багато плям із старого світу… І на моїй вдачі, на моїх звичках, ой, як довго ще були залишки від цих плямок. Одне слово, я міг приходити до вас тільки невидимкою.

Якось, перевіряючи вплив мого дощію на живих тваринах (я боявся під час дослідів пошкодити населенню), я випадково зробив майже прозорою маленьку жабку…

На дозвіллі я зайнявся цією справою і зовсім легко знайшов засіб знебарвлювати тіло на кілька годин.

Усе те, що визначив Невидимка Уелса, виявилося цілком правильним… А саме те,»що всі частинки людини, за винятком червоних кров'яних тілець і темних пігментів волосся, складаються з безколірних тканин. Невидимка винайшов речовину, що знебарвлювала тіло, але самий процес перетворення на невидимку супроводився фізичними стражданнями. Мій же невидит був навіть приємним… Під час хімічної дії він виділяв легкий газ, який, заповнюючи усі клітини мого тіла, замутнював кров і лімфу… Клітинки ставали білими, а потім зовсім прозорими. Це було навіть приємно. Коли маска, просякнута рідким невидитом, охоплювала мою голову, здавалось, що все тіло поринає в приємну ванну і стає значно легшим, майже невагомим. Саме тому кроки невидимки такі легкі. Неприємно було тільки спочатку бачити своє прозоре, як у медузи, тіло… Дивне, анемічне…

Але бути прозорим ще не значінь бути невидимим. І я став працювати в цьому напрямку далі. Яке тіло може бути невидимим? Те, яке не заломлює, не вбирає і не відбиває світла. Скляна, прозора скринька не вбирала б багато світла, і її загальна поверхня відбивала б його також небагато. Проте в окремих місцях її, наприклад у гострих кутах, де перехрещуються площини, світло і заломлюється, і відбивається інтенсивніше. Отже, треба було звести до мінімуму кількість площин мого прозорого тіла.

Тоді мені пощастило виготовити невидимий плащ – вбрання з особливої пористої тканини, яка в особливій камері піддавалась певний час впливові газоподібного невидиту. Плащ цей немов згладжував усі площинки прозорого тіла, робив його майже круглим, обтічної форми.

Коротко кажучи, я всякими засобами намагався знизити коефіцієнт заломлення світла у моєму тілі, довести його до нуля – до коефіцієнта повітря… Я виявив, що прозоре тіло, вміщене в середовище з ще нижчим коефіцієнтом заломлення, губить свою видимість ще більше… Прозоре тіло в ще більш прозорому обтічному плащі ставало зовсім невидимим у повітрі, як скляна пластинка у воді.

Тільки багато мороки завдавали мені очі. Еге ж, очі, бо Уелс зовсім забув про цей оптичний апарат, що обов'язково мусить відбивати всяке світло і давати на своїй пластинці-сітківці відображення навколишніх речей. Невидимка Уелса, певно, був сліпий!

Після довгих шукань я знайшов вихід. Я впорскував в очі особливу рідину, що зберігала їх від впливу невидиту. Від цього сітківка, навіть її найчутливіша жовтого кольору частина проти зіниці, мала нормальний вигляд. Це було не так страшно: кришталик і так прозорий, а рогівки у мене якраз сіро-жовтого, блідого кольору. Одне слово, частини очей, які я лишав видимими, не були дуже помітні, якщо до них не дуже придивлятися. Але ж жваві зіниці блищали, як чорненькі мушки. Треба було і маскуватись під мух. А що як кому заманеться впіймати ці мушки? Це мене іноді дуже турбувало.

Щоб не рискувати, я спочатку не робив у плащі вирізу для очей. І вони були непомітними. Але бачив я тоді значно гірше. Пізніше я зробив так, що коли близько не було небезпеки, проти очей у плащі розсувались дірочки. Тоді я й бачив нормально.

Отак я досяг достатньої невидимості… Тільки в дуже яскравому освітленні людина з дуже гострим зором могла б розглядіти легкі обриси мого тіла, схожого на лантух… Адже ці лінії тремтіли, розпливались, немов коливались: текло повітря… Та ще, певно, мене міг би побачити кіт, гострий зір якого вловлює мінімальну кількість світла!.

– І «розвідник» мого сина теж побачив вас, – вставив, мило всміхаючись, Горний і простяг професорові якийсь знімок.

– Як?.. – скрикнув здивований старий. Він схопив знімок. На ньому розпливчасто вимальовувалась сфотографована Маком дивна постать професора у невидимому плащі.

– Штучні очі! – з захватом промовив Ролінський. – Мені і на думку не спадало, що мене можна побачити штучними очима! Ваш Мак – незвичайний хлопчик, він справжній син ваш і своєї чудесної батьківщини…

Професор помовчав трошки і продовжував далі:

– Але ще задовго до того, як ви мене побачили, я робив несподівані візити до всіх лабораторій дощу.

Я був якось і у вас, ще до вашого виїзду в Ашхабад.

– Це було 1 червня 1941 року? – несподівано запитав Горний.

– Так… Здається, це було тоді… Але звідки ви це знаєте? – знову здивувався Ролінський.

– Я це знаю тепер! – відповів Горний. – Того дня трапилася незрозуміла історія – у мене зникли заряди з електродів лабораторних приладів. Ваш невидит зіпсував мені ізоляційні частини.

– Можливо, – сказав професор, – можливо. Але я цього не знав. Слово честі, я цього не знав! Я робив досліди з невидитом в особливому кабінеті, і про такі його властивості не знав. Але ж тоді я вам не нашкодив, бо рідко бував у вас… Я не зловживав своєю невидимкою. Я тільки раз зробив огляд дощових дослідних інститутів і… заспокоївся. Тоді ви ще не встигли перегнати мене, і я, гордий своїми знаннями, засів у горах.

Так минали роки. Я не казатиму про той розпач, який охопив мене, коли я дізнався, що ви розв'язали дощову проблему й інститути дощування в зв'язку з цим були закриті. Я не хотів вірити в те, що ви так швидко оволоділи цією великою таємницею – таємницею керування погодою. Я гадав, що ви просто скороспілий експериментатор і всі ваші успіхи зникнуть у перші ж години практичної роботи… Я уявляв цю справу так: буде багато шуму і… кілька крапель дощу. Я забув, що ви – комуніст!

З таким настроєм я й приїхав до вас. Я не повірив ані вашому велетню генератору, ані вашому дощовиту, хоч здивувався вашій високій техніці. Я вважав, що моє рентгенівське проміння і мій дощій кращі. І тоді я зробив великий злочин… Я свідомо зірвав вам перший дощ.

Ролінський поправив нервовим рухом окуляри і зробив кілька кроків до вікна. Там, крізь запону дощу, просвічували яскраво-зелені плями ланів і крапки-будівлі. «Переможець» приземлявся.

– Я розрахував правильно: загибель ваших методів несе воскресіння моїх. А свої я вважав незрівнянно кращими. Тому треба було запобігти вашому найменшому успіху. Ви не повинні були пролити ані краплі дощу. І я свідомо наплутав вам зведення! А щоб на всякий випадок зняти з себе підозру, я населив прилади тими маленькими павучками.

А потім прийшли сумніви! О, які сумніви! Це коли я побачив, що всіх вас ні на мить не охоплює зневіра в правильності своїх методів. Рая кинула мені в очі докір, що помиляюсь я… І я, обернувшись на невидимку, пішов вночі досконало вивчати ваші прилади і тільки тоді зрозумів усю глибину їх конструкції… Тоді я випадково зробив вашу Дженні прозорою, бо вона підлізла під маску… Злякавшись за свій секрет, я видер її з рук Мака і заховав у себе.

Але коли ви почали працювати над хімічним впливом, я знову вам не повірив… Мені хотілося довести вам, що мій дощій впливає краще. І коли ви не дозволили мені його випробувати, я у вигляді невидимки зробив це без дозволу. Я вирішив, що мої бомби з дощієм прогримлять на весь світ!.. А вони виявилися нікчемними і… несподівано шкідливими. Ви доручили мені з'ясувати причину появи кулястої блискавки і стабілізації хмар над південним районом… Причиною були мої експерименти, мій дощій, який вибухнув у хмарах.

Це було дуже тяжко. Я відчув, що опинився в ролі справжнього шкідника… Я, який все життя боровся за радянський дощ, тепер все більше відкривав шляхи для посухи вже проти своєї волі. Мені було невимовно тяжко. І тут іще виявилось, що коли звичайне електричне світло потрапляє на площинки, просякнуті невидитом, там виникає якесь невідоме невидиме проміння. А ваша собачка, ганяючись за мною в електричці, коли я скидав з горища бомбу, відірвала кусок мого плаща!

Я розгубився зовсім. Я злякався, що цей невидимий кусок плаща, валяючись десь в електричці, зіпсує ваш прекрасний генератор. Адже це проміння робило ізоліт добрим провідником електрики! А під час дії генератора через зіпсовану ізоляцію вся станція могла б загинути!..

А чи легко знайти невидиму ганчірку? Я «усипив тоді Раю кількома порошками східного дурману. Проте ваша дітвора полювала на мене, вважаючи мене за шкідника. Мені заважало це мале білоголове дівча, коли я прибіг з віником, щоб, підмітаючи, натрапити на загублену річ. А ще перед тим я так розгубився, що сколов плащ шпиль-кою-павуком, бо Марго відірвала зав'язку; цього павука було дуже видно!..

– Грицько досліджував молекули вашого невидиту, які залишились на шпильці. Це надзвичайно цікава речовина, – сказав Горний.

Він підвівся, розправив плечі і повернувся до вікна.

Корабель приземлився на місце стоянки, вікно розчинилось, і дощова свіжість, запашне повітря мокрих ланів увірвалися в кімнату.

І раптом величезні букети квітів, цілий дощ квітів, мокрих і пахучих, посипався до ніг Горного, і радісні вигуки долинули крізь шум дощу. Це колгоспна молодь, мокра, радісна, прийшла вітати творців дощу.