355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » М. Романівська » Загнуздані хмари » Текст книги (страница 2)
Загнуздані хмари
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 01:47

Текст книги "Загнуздані хмари"


Автор книги: М. Романівська



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 25 страниц)

Мак підійшов до дверей. Звуки раптом замовкли.

– Не турбуйся, – сказав він. – Ми незабаром знизимось і вмить доставимо тебе додому. Зайдімо до татка і умовимося з ним про це.


ДОЩ І МУЗИКА

Доктор геофізики Борис Олександрович Горний дуже любив музику.

Коли б він не був ученим, з нього, мабуть, вийшов би видатний композитор – такі чудові мелодії народжувались в його голові, і він награвав їх на своєму сонарі.

Але робота штучного дощування з молодих років захопила його всього, лишивши музиці тільки маленьке місце. І чорна скринька сонара відкривалась лише в хвилини відпочинку або великого піднесення.

Так і сьогодні – дуже тонкі, але міцні пальці Бориса Олександровича грали прекрасну мелодію. Пісня була бадьора, велична – не пісня, а радісний гімн.

Хіба міг Горний сьогодні не заграти? Адже примхлива безодня неба приймала, нарешті, в свої обійми цей незвичайний витвір людської думки – літаючу станцію дощування…

Тут, в лініях цього повітряного корабля, площинах його приладів, здійснювались прагнення, мрії багатьох людських поколінь – керувати атмосферними опадами.

Станція дощування, блискуче склавши іспит перед Всесоюзною приймальною комісією, приступала до першої практичної роботи.

Тим часом на другому кінці країни, у переповненому вологою краї, починала роботу і друга станція, збудована за таким же зразком. Вона мусила постачати першій станції вологу.

Ламалися закони стихій. Люди в шоломах з перерізаними блискавкою краплями виходили загнуздувати хмари. І хмари, звільняючи для сонця похмурі вогкі далі, покірно йшли до стомлених посухою ланів, щоб розсипати на них діамантові дощі.

На столі Горного лежав судновий журнал станції, на першій сторінці його вже пишався запис:

«Сьогодні о 7-ій годині ранку «Переможець» прибув на місце стоянки. Робимо розвідкові спостереження…

Чекаємо на норд-ост, яким друга станція має передати ешелон хмар. Екіпаж і прилади в стані прекрасної бойової готовності!»

Добрий настрій начальника позначався і на його пісні. Звуки лунали стукотом дощових крапель, сміялись, веселою перекличкою пташок. У пісні була радість близької перемоги.

І обличчя Горного було радісне, мов ці звуки. Глибокі сині очі під стрілкою чорних густих брів дивилися впевнено і натхненно. Як біла крига над розкішшю гірських долин, сивина ще більше відтіняла молодість очей. У тридцять три роки вона говорила не про старість, а тільки про колосальне напруження думки.

На хвилинку Горний підвів очі вгору: там на стіні висів портрет молодої жінки, що всміхалась кінчиками насмішкуватих вуст під розкритим куполом парашута.

Не був портрет його померлої дружини, що загинула давно, під час вибуху на стратоплані. І на мить в очах Горного майнув сум. Він подумав про те, що коли б жива була його Катря, вірна дружина і друг, як би вона раділа з народження цієї станції! – Нотка суму вплелась у радісні звуки.

Раптом якесь шарудіння врізалось у гармонію звуків. Його відразу вловило чуйне вухо Горного.

Він оглянувся і всміхнувсь. Це була черепаха, яку вони з Маком привезли з розвідки разом з золотоволосою дівчинкою. Зачувши звуки сонара, вона вилізла з куточка на підвіконні і завмерла, нахиливши голову набік. Здавалось, вона заслухалась музикою.

Горний покинув грати і торкнув її пальцем. Він любив тварин. Дженні навіть не поворухнулась – мабуть, вона звикла до людей.

Хтось постукав у двері, і в кабінет Горного вбігли Мак і Галинка.

– Ось і татко! – сказав Мак. – Знаєш, Галинка турбується, як потрапити додому.

– Я дуже радий, що ти здорова, – сказав Горний, – а інше пусте. Ми зараз будемо на стоянці, ти побачиш, що це зовсім близько під вашого колгоспу. Знаєш аеродром, де зупиняються повітряні поїзди?

– О, та це зовсім близько! – зраділа Галинка. – Автобусом до нас звідти десять хвилин.

Дівчинка раптом побачила свою Дженні біля сонара і засміялась:

– Вона, мабуть, заважала вам грати?

– Твоя Дженні дуже симпатична, – зауважив Горний, – і непогано вихована.

Галинка посміхнулася:

– Бачите, дід мій грає… Він грає на флейті. Це він і привчив Дженні до музики. От вона, як почує музику, так і лізе її слухати. Така кумедна!

Горний ласкаво смикнув Галинку за кучерик. Золоте колечко розкрутилось і знову зімкнулося на його пальці.

– Ах ти, кучерява! – сказав він. – Знаєш що? Потоваришуй із моїм Маком. Він у нас тут на станції скучає без дитячого товариства. А до табору не хоче їхати, доки ми не розгорнемо роботу, йому кортить побачити дощі. Ти познайом мого Мака з товаришами. Він хороший хлопець! Трошечки насмішник, та це нічого. Правда?.. Ти не дивись, що він такий здоровий. Він теж уміє пустувати.

– А мені можна буде… приходити до вас у гості? – запитала Галинка.

– Звичайно, звичайно, – сказав Горний, – Маку, ти ж би показав Галинці станцію.

Горний натиснув кнопку: у відчинені двері кабінету прожогом вбігла Рая. Вона вся сяяла.

– Він їде! Борисе Олександровичу!.. Є радіотелеграма.

– Прекрасно, – сказав Горний, дбайливо закриваючи сонар. – Тепер я буду спокійний за нашу розвідку.

– І я рада, – підтвердила Рая. – Хоч, правду кажучи, він досить противний дідуган. Я добре пам'ятаю, як ми, ще молоді аспіранти нашого інституту, домагались поговорити з ним, але з нього було й слова не видряпаєш. Такий він був секретник!

– А так, – засміявся Горний. – Ролінський страх як не любив ділитись своїм досвідом. Але він все ж таки неабиякий вчений. Багато цінного в природі дощових крапель відкрив саме він. Велика помилка Ролінського була лише в тому, що він уявляв собі штучний дощ справою досить далекого майбутнього і справою тільки його наукових методів. Ми ж для нього були наївні фантасти…

– Ми незабаром спустимось, – тихенько зауважив Галинці Мак. – Ходім, я тобі дещо покажу.

Галинка вийшла разом з Маком з кабінету.

– Ось тут, – сказав Мак, відчиняючи якісь двері, – міститься наша хімічка.

Галинка подивилась на трикутну довгу кімнату, значну частину якої займав якийсь прилад. Трошки подібний до гармати, він скеровував у небесну просторінь своє скляне широке дуло. Що тут можна було зрозуміти?

– Бачиш, – сказав Мак, – мій тато винайшов дощовит – речовину, що утворює штучні хмари. В цій темній камері міститься ця речовина, до речі, дуже охолоджена, іноді до температури рідкого кисню. Цей своєрідний холодний «дим» проходить по трубці, видувається в атмосферу величезним вентилятором. Наш дощовит має в собі добрі ядра конденсації і вибирає з повітря вологу. Хоч ці хмари і не несуть у собі великих дощів, але добре захищають землю й рослини від сонця.

Галинка дивилась блискучими оченятами на складні споруди. Все було таке цікаве і таке ще незрозуміле.

– Ти потім усе зрозумієш, – заспокоїв дівчинку Мак. – Ти ж менша за мене і дечого не знаєш. Та це нічого!

Діти знову вийшли в коридор і тепер відчинили двері до круглої кімнати, розміщеної в самому центрі корабля.

Яскраве світло величезних ламп освітлювало зовсім кругле приміщення з новими приладами. Воно було без вікон, а складні механізми йшли кудись угору – у глиб горища.

– Це – серце нашого корабля, – сказав Мак. – Тут електростанція, що освітлює наші кабіни і живить мотори. Тут же й підніжжя особливої електростатичної машини, що електризує атмосферу і примушує хмари випадати дощем.

Він помовчав трохи і з гордістю додав:

– Рух, електрику і хімію – все те, що потрібно для дощу, ми маємо на цьому кораблі.

Раптовий м'який поштовх примусив Галинку спертись на стінку.

– Ось ми й на землі! – сказав Мак.


ЧОРНА І БІЛА

Станція дощування приземлилась саме тоді, коли прибув Ролінський.

Він вийшов із кабінки ракетоплана, ступив на чистий пісок круглого аеродрому і здивовано подивився на своєрідну станцію-дирижабль. Вигляд у професора був урочистий, чорний сюртук облягав сутулу постать, а під неголеним підборіддям стирчав синій галстук, на якому щось яскраво блищало. У руках він тримав невеличкий закритий кошик.

– Добридень, Миколо Івановичу! – весело крикнув йому Горний, виходячи з Раєю з дверей станції. В його голосі звучало задоволення, бо вся постать Ролінського виявляла якусь розгубленість перед величною спорудою – «Переможцем».

У блакитній великій кабіні автоматично відчинились всі вікна і блиснули рядом скляних очей в наступі сонця. Воно осіло в заломах скла і влилось в усі закутки кімнат.

Мак і Галинка теж вибігли на повітря. Муха задоволено пирхнула і, вислизнувши з Макових рук, почала обнюхувати землю. Її хвостик закрутився, як пропелер, і раптом завмер. Муха підозріло потягла носиком повітря і зупинилась: їй не сподобався чужий, що розмовляв з начальником.

Власне кажучи, не сподобався не сам чужий. Серед знайомих запахів Мусі дуже не сподобався один – яскраво ворожий її собачій вдачі.

– Там я взяв дещо… з своєї лабораторії, – поспішно заговорив професор, намагаючись приховати своє хвилювання, – треба, щоб знесли обережно!

– Будьте спокійні! – усміхнувся Горний.

Рая, сяючи усмішкою, пішла до літака, де робітник аеродрому вже вивантажував речі професора.

Мак з цікавістю розглядав гостя, і Галинка теж вистромила свій цікавий носик з-за його спини. Але цієї ж миті вона з гримасою одсунулась назад.

– Ти чого?.. – поцікавився Мак.

– Знаєш, у нього на комірі павук! – з жахом зашепотіла Галинка.

– Що?.. – здивувався Мак.

Але, підійшовши до професора ближче, він усе зрозумів. На галстуку Ролінського блищала майстерно зроблена шпилька, що мала вигляд цієї злощасної істоти, якої рішуче не переносила Галинка. Це був художньо виточений з черепашки блискучий павук. Тільки пильно придивившись, можна було впевнитись, що він неживий. Ця річ була прощальним подарунком професорові від його старого сторожа Мустафи, що на дозвіллі виготовляв такі речі.

– Шпилька! – зашепотів Галинці Мак і, мало не наштовхнувшись на професора, поспішив привітатись.

– Здрастуйте, професоре! Я – Мак Горний. Професор неуважно подивився на Мака, як дивляться на придорожній кущ. Усю увагу Гюго в цей час привернув власний кошик, якого він ніс у руках. Макові здалося, ніби в віконцях-дірочках цього кошика щось майнуло. «Що там таке?..» – подумав він. Муха загарчала і кинулась на Ролінського. Вона зрозуміла, що ворожий їй запах ішов з кошика чужого.

– Мухо! – гримнув на неї Мак.

Але тут сталося щось неймовірне. Кошик у руках Ролінського зненацька розкрився, і звідти вистрибнула на землю біла муфта. На цю рухливу муфту прожогом кинулася Муха і покотилась з нею в поєдинку.

– Марго! Моя Марго! – в розпачі закричав професор. – Рятуйте її!

Тоді лише всі побачили, що це була не муфта, а прекрасна ангорська кішка.

Мак одразу кинувся розбороняти чорно-білий клубок. Та скільки він не кричав на Муху, вона не залишала поля бою.

– Маку!.. Маку!.. Ти їх водою!.. – додумалась Галинка.

Мак прожогом помчав до кімнати, і незабаром струмок води з глечика вп'явся у чемпіонів. Вони лишили одне одного, і Ролінський встиг схопити на руки свою Марго, хоч і поплатився за це: Муха вкусила його за руку.

На руці професора проступила кров, та Ролінський не помічав: він гладив свою улюбленицю.

– Ах, яка ж це красива кицька! – раптом щиро сказала Галинка.

Це було бальзамом для схвильованого старого. Він милостиво подивився на дівчинку поверх своїх окулярів і підтвердив:

– О, це кицька незвичайна!

Горний, попросивши вибачення за неввічливість Мухи, швидше запросив професора до корабля, йому було дуже ніяково. Рая взялась мазати йодом професорові поранений палець.

– Злочинниця!.. Злюка! Скандалістка! – відчитував Мак Муху.

Галинка знову заметушилася, збираючись додому, – про це їй нагадав гуркіт вантажного поїзда з вертольотів, що знижався над аеродромом. Повітряний поїзд прибувай сюди рівно о третій годині дня.

Короткий сигнал залунав згори, і на хвилинку завмерли в повітрі, мов насторожені птахи, вантажні вертольоти. Тоді з одного з них на площадку аеродрому полетів великий тюк, зовсім низько над землею розкрився парашут, і тюк плавно опустився на землю. Скинувши вантаж, поїзд полетів далі.

Вдалині на шляху знялася курява. То мчала по вантаж автомашина. Галинка наставила руку щитком, пильно придивляючись, і раптом радісно застрибала:

– Це наші з «Півдня»!.. Я знаю – це для них запасні частини для машин. От я з нашими й поїду.

Колгоспники на автомашині побачили дирижабль, і веселі крики привітань залунали в повітрі:

– До-що-вій стан-ці-ї при-ві-і-т!..

З вікна висунулась срібляста голова Горного; усміхаючись, вчений вітав колгоспників.

Галинка і Мак побігли до авто і, поки колгоспники вантажили тюк, дівчинка зручно влаштувалась у кабіні, біля шофера.

– Де це ти була?.. – здивувався шофер.

– На небі, – з гордістю відповіла Галинка. – Гуляла на дощовій станції.

Така заява справила великий ефект.

Тим часом Мак, щось пригадавши, швидко побіг до станції і за хвилину повернувся звідти, обережно несучи Галинчині речі – черепаху в сачку.

Але Галинці хотілось чимось віддячити хлопчикові.

– Знаєш, – сказала вона, – він дуже зручний, цей сачок, і ним можна ловити цікаві речі… А Дженні дуже подобається твоєму таткові. Хай уже вона також лишається в тебе… на згадку про мене!

Авто рушило, і Мак залишився сам.

– Ти ж при-ходь до ме-не в го-о-сті! – кричала Галинка. – Я тобі розповім, як її го-дува-а-ти.

Розвівши руками, Мак поважно поніс Дженні назад.


У ГАЛИНКИ

Сонце було вже високо, а Галинка все ще не прокидалась. Чудернацькі сни бродили в її маленькій голівці. Галинці снились дощові краплі, про які так складно тлумачив їй нещодавно Мак.

Краплі ліниво пересувалися по небесних доріжках маленькими тонесенькими ніжками, несучи свої округлі черевця. Вони всі були в повітряних пухнастих шубках і ховали в їх кишенях свої ручки. Краплі йшли гордовито, задерши свої носи, не дивлячись одна на одну. Стикаючись між собою, вони, мов опечені, відскакували в різні боки.

Галинка летіла крізь юрбу крапель на якомусь круглому аеростаті. Краплі сердито зиркали на неї і доторкались до неї своїми холодними черевцями. Раптом в натовп краплин врізався промінь прожектора, і серед них почалась паніка. Краплі порушили свій правильний крок і заметушились, схопившись за свої черевця… Вони штовхались, бігали туди-сюди, злякано. кидались одна одній в обійми. А прожектор одразу намацав аеростат і засвітив Галинці просто в очі.

Вона прокинулась від зухвалого сонця, яке вперто будило її, і засміялась своїм снам.

– Ну й приснилося! Таке смішне!

Годинник над ліжком показував дуже пізній ранок – чверть на одинадцяту. І Галинка прожогом стрибнула з ліжка. Безсовісні краплі! Вона проспала через них навіть свій сніданок у їдальні Палацу дитини, а дід, мабуть, давним-давно пішов на поле!.. Коли б мама була вдома, Галинка б мала догану, мама дуже не любить таких неполадок. Швидко одягнувшись і вмившись, Галинка побігла до кухні, щоб приготувати собі сніданок.

Вона запалила газ і, нагрівши сковорідку, розбила яйце, щоб зробити з нього смачну яєчню. Коли це воно вислизнуло з рук і жовтою жабкою плюхнулось на чисту підлогу.

Просто перед Галинкою на стіні повз величезний павук-хрестовик. Ці «милі» істоти ніби змовились переслідувати Галинку. Треба було принаймні запобігти намірам цього нахаби пролізти до Галинчиної кімнати.

Дівчинка озброїлась мітлою і почала підкрадатись. Павук заметушився і швидко поліз вперед по мітлі. Це був зовсім непередбачений маневр. І Галинка, зойкнувши, впустила мітлу, зробивши нею яєчню ще з другого яйця.

Мабуть, переможена у війні з павуком, Галинка мала досить кумедний вигляд, бо з відчиненого вікна залунав веселий сміх. Дівчинка повернулась і побачила Мака з Мухою на плечі, що заглядав до кімнати.

Але присутність близького ворога настільки стурбувала Галинку, що вона не образилась за цей сміх.

– О! – запищала вона. – Лови його, а то він полізе до спальні!..

Мак і Муха весело стрибнули в хату, виявляючи цілковиту готовність ловити кого завгодно.

– Я бачив, як ти націлювалась, – сказав Мак. – Швидше кажи, що це за мерзотник!..

– О! – простогнала Галинка. – Це знову павук!

Мак з допомогою Мухи знайшов страшного ворога і викинув його геть у садок. Але, врятувавши Галинку, він почав серйозно докоряти їй за цей страх перед павуками. Це ж просто сором боятись такої малої, зовсім нешкідливої, а часом і корисної істоти. Ну, яка вона піонерка!

– А я не можу, – зітхнула Галинка. – Боюся й край!

– Я цьому не вірю, – заперечив Мак. – Це залежить від тебе. Захочеш – і все зможеш!

– Я тобі розповім, як це почалося, – сказала Галинка. – Коли я була, зовсім малою і татко ще був живий, ми жили на Кобеляччині. І от там водились земляні павуки. Вони жили в нірках – такі страшні, здорові і пузаті. От якось я була сама вдома. Кілька павуків залізли до хати, а там і до мене на ліжко. Один почав гуляти по ковдрі, і я страшенно злякалась.

– Агу-у-сеньки, маленятко, – насмішкувато протягнув Мак. – Лізе бука страшна, лапками ворушить, от-от з'їсть!

– Тобі смішно, – зітхнула Галинка. – А далі була велика морока. Один павук вкусив мене, він був отруйний. Я дуже хворіла, і от з того часу…

Вона запросила гостя до хати, а сама, незважаючи на опір Мака, почали готувати урочистий сніданок. Коли, Мак за десять хвилин вийшов на затишну маленьку веранду, там уже на маленькому столику чекали яєчня, кофе з вершками і величезні веснянкуваті полуниці завбільшки з яблуко.

– Як тут у вас гарно! – сказав Мак.

Навколо і справді було гарно. Будинки колгоспників були розташовані просто в чудовому садку. Дерева й квіти облямовували посипані піском стежки. Але в повітрі відчувалась шалена спека. Посуха не давала літу пишно розквітнути. В поросі, знеможені від спраги, декоративні рослини вздовж вулиць мали вигляд хворих.

– Якби не посуха! – зітхнула Галинка. – Усі тільки й мріють про дощ. Хліб же якраз мусить колоситись! Дідусь каже, що коли б пішли дощі, ми мали б багатий урожай. А поливати тяжко. Річечка висохла. І колодязі сохнуть. Хоч би вже дощ!..

– Дощ буде незабаром, – упевнено сказав Мак, продовжуючи з апетитом їсти полуниці.

– Та хоч би, – знову зітхнула Галинка, – а то ж у нас всі кажуть, ніби насувається якась така страшна посуха, що спалить усе живе.

– Правда, – підтвердив Мак. – До нас іде незвичайна, як-то кажуть, рекордна посуха. Такий «приємний» гість, на щастя, може завітати тільки раз у тридцять—тридцять п'ять років. З цією посухою боротися дуже важко! За кілька годин її супутник – страшний суховій – кожну травинку обертає на суху солому.

– Ой! – скрикнула Галинка, покинувши їсти. – То він і квіти мої спалить? І все?

– А ми ж на те й потрібні, щоб рятувати радянські лани від такого лиха. Якщо ми створимо зараз у вашій області смугу добрих дощів, ми врятуємо і вас, і всю ту частину країни, якій загрожує ця страшна посуха. Суховій зустріне вогкий повітряний бар'єр, а це для нього – найгірше, він собі принишкне і… втратить весь свій запал!

– А ви нас не підведете? – з сумнівом у голосі запитала Галинка.

– Ох, яка ж ти недовірлива людина, – засміявся Мак. – Ну, ясно, що ми зробимо дощ. Ми зараз чекаємо багато хмар. Я тобі, здасться, казав, що, крім нашої станції, у вогкій місцевості нашої країни зараз працює друга станція – станція погоди. Вона стабілізує хмари, цебто не дає їм змоги випадати. Цими днями почнеться північно-західний вітер, і йому доведеться понести до нас у посушливу місцевість силу хмар. Щоправда, вони будуть дуже стійкими, та нічого, ми примусимо їх осісти!

– А хіба ви не можете зробити штучні хмари? – запитала Галинка.

– Можемо, – відповів Мак, – адже я показував тобі нашу хімічку. Але в цьому ми поки що обмежені, бо під час посухи в повітрі невелика кількість вологи. Далі ми й це усунемо, коли навчимося робити вітри, які переганятимуть хмари, куди і коли нам потрібно. Над цим питанням працюють ще в інституті погоди.

– О! – вигукнула Галинка. – Я обов'язково приїду на станцію з дідом. Ти йому покажеш прилади. Він, як почув усе це, так страшенно зрадів. Знаєш, він теж учений, мій дідусь, і працює в одній лабораторії колгоспного університету – біологічній. Він цілих сорок п'ять років був чабаном, а тепер ще кілька годин працює на день, як почесний старший чабан. У нього є великі наукові праці. Зараз він працює, наприклад, над винайденням вітаміну росту – речовини, що допомагає рослинам рости. З цією речовиною він щось там робить і випробовує її на тваринах. І що б ти думав?.. Вони ростуть, як на дріжджах. Ти приходь якось увечері, коли дід працюватиме в лабораторії, так я тобі покажу жабу-слона, яку він вигодував своєю речовиною… Вона уп'ятеро більша від звичайної жаби. Він хотів узяти і нашу Дженні для дослідів, та я не дозволила. Така хороша черепашка, а там виросте в якесь страховище! До речі, як вона?.. Ти мені нічого про неї не сказав.

– Твоя Дженні надзвичайна, – сказав Мак. – Я зробив їй гніздечко на вікні в ящику з землею і травичкою, і вона сидить там. От тільки нічого не хоче їсти. Просто біда!

– Це нічого, – заспокоїла його Галинка. – Адже черепахи можуть не їсти місяцями. Справді! Коли підемо на луки, я тобі покажу, які корінці вона любить і яких комашок можна їй ловити.

Діти вийшли в садок, де улюбленець діда – розкішний рододендрон здіймав догори своє лапчасте листя. Раптом якийсь метелик майнув над квітами, і Муха стрибнула за ним. Галинка, як кішка, кинулася за метеликом, але, придивившись, розчаровано спинилась.

– Я думала, що це «метеор»! – сказала вона. – Я їх дуже люблю – такі меткі, з хвостиком і крильцями, як у пташки.

– Метеор? – перепитав Мак. – Що це?.. Невже це метелик? Метеори – це небесні тіла. А метеликів таких я не знаю.

– О, – сказала Галинка, відчувши себе спеціалістом справи, – ти, мабуть, щодо комах і метеликів великий неук. Ходімо, я покажу тобі мою колекцію.

У кімнаті Мак побачив під склом чудову колекцію жуків і метеликів. Це були Галинчині гордощі. Дівчинка з запалом почала називати Макові метеликів, розповідати про особливості кожного з них.

– От тільки «мертвої голови» нема, – з жалем говорила Галинка, – ніяк її не впіймаєш! А «білого парусника» мама привезе з Кавказу. Вона там відпочиває у санаторії.

Мак був вражений. Світ комах дуже зацікавив його. Хлопчик умів захоплюватися всім швидко й гаряче. Разом з Галинкою він уже озброївся сачком.

– А тепер ходімо до діда на луки! – запропонувала Галинка.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю