Текст книги "РАЙ. Центр"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– І як же ви всі мені остогиділи, осточортіли і набридли! – завела. – Лідо! Коли ти вже грошей наїсися? Га? Трьох виродків – мені під старий бік! Дайте автомата! Дайте! Я їх усіх постріляю! Одним патроном!

– Що?! – перукарка розгубилася. Сильніше кулаком у двері. – Квартиранти! Ви є чи як?

Відчинив Гоцик. Посміхнувся. А голос – невблаганний.

– Лідо! У нас за два місяці наперед… – нагадав. – І ми тебе не запрошували.

Біда, біда! Перукарці од прикрощів та жахливих підозр аж дихавку забило.

– А ну пропусти! – кинулася на Гоцика. Відштовхнула. Усередину.

Ой бабусю, глянь з небес! Червоний твій килимок – на підлозі. На килимку – дівка з хлопцем у самих трусах. Ні, не у самих… Ще у футболках. Лопають піцу, книжки гортають і в ноутбук заглядають. Дзуськи! Ліда у таке нізащо не повірить. Щоб – у трусах… книжки читати!

– Здрастуйте вам, – обережно, – А що це ви…

– Заліки! – Макар.

Люба книжку відклала, шмат піци – Ліді.

– Будете?

– А що це ви… Килим на підлогу кинули. А накурили! А пляшок…

– Пиво! – Гоцик з-за Лідиної спини.

– І як же ви тут оце втрьох?.. – не втрималася. – Де спите? Разом на дивані?

– По черзі. – Гоцик.

– То й добре. Утрьох – нормально. Це якби вчотирьох…

Гоцик глянув Ліді у вічі, запропонував:

– Спробуй…

– Та ні! – знітилася перукарка. – То я так… Образно. Двом хлопцям краще, щоби дві дівчини поруч були, а не одна…

Ушилася за мить. Гоцик упав на килим поруч із Любою і Макаром, поклав голову дівчині на голі коліна і сказав:

– Любо! А ніхто ж не повірить, що ми навчилися не хотіти одне одного…

– Особисто мене чиїсь думки не турбують, – вставився Макар. – А от що робити із власними?

– Мовчіть, голото! – розсміялася.

Макар із Гоциком навчилися визначати Любин настрій уже за кілька днів після її появи на Костянтинівській.

– Голото! Вар’яти! Cheeky beggars! Bastards амбітні! Ми – кращі! Це місто буде нашим! – вигукувала весело, вриваючись у двадцятисемиметровий космос, і хлопці знали – у Люби все гаразд.

Їм здавалося, у неї взагалі не буває похмурих днів. Сумку з ноутбуком і книжками кине, на раз-два від плити вже смачно пахне, одяг поскидає, до ванної, звідти гукає: «Дивіться, усе не зжеріть! Мені лиште…»

– Тебе пани не годують? – ковтав слину вічно голодний Гоцик.

– Щоби я після них недоїдки збирала? Переб’ються! – на ходу переодягається, на ходу їсть. До дверей. – Не сумуйте, голото!

Макар наказу не слухав, сумно дивився Любі вслід і, коли вона зникала з двадцятисемиметрового космосу, скептично кривився:

– Геніальний план! Тричі на тиждень миє підлогу в жирних і сподівається тим розбагатіти…

– Контакти з жирними можуть бути корисними, – захищав

Любу Гоцик. На відміну від дівчини, яка впевнено поділяла багатих на розумних і жирних, Гоцик усіх багатих вважав жирними, але блювати від того не збирався. Гоцик взагалі вирізнявся міцною психікою.

Люба теж спершу подумала саме про корисні контакти, коли після трьох тижнів безперервних пошуків підробітку однокурсниця Гізела крадькома тицьнула їй візитну картку агенції з добору прислуги і просила про це нікому не говорити, бо агенція належала Гізелиній мамі, а пишатися цим у демократичній Могилянці було справою, з одного боку, ризикованою, з іншого – клопіткою, бо відверто бідних спудеїв в академії вистачало і кожен шукав додаткову копійчину. Люба поклялася мовчати і того ж дня помчала у розкішний офіс на Печерську.

Схожа на фарфорову ляльку Гізелина мама пригостила Любу кавою, перерахувала професійні якості, без яких неможливо стати доброю прислугою, – психологія спілкування, диплом кухаря, курси з етики та естетики, спеціальні навички з догляду за розкішними одягом, килимами, антикваріатом і меблями, ще щось кінологічне, педіатричне – і запитала:

– Чим з перерахованого можете похвалитися?

– Каву варю… неперевершено! – хоробро видихнула Люба. – Усього іншого навчуся.

Лялькова голова Гізелиної мами захиталася – ні, ні, ні. Люба відсунула від себе чашку з холодною кавою і гаряче:

– Дайте мені шанс. Клянуся, якщо хазяї поскаржаться, ніколи не потурбую вас вдруге. Гізела казала… ви…

Згадка про доньку прикрістю відбилася на обличчі матері. Розгорнула діловий блокнот, хвилин десять вибирала кандидатуру потенційного роботодавця, врешті записала адресу на чистому аркуші і простягнула Любі:

– Сьогодні о четвертій. Не запізнюйся.

За чверть до четвертої Люба стояла перед суворим консьєржем розкішної багатоповерхівки у «Царському селі» на Печерську і, поки той зв’язувався з хазяями, підбадьорювала себе категорично: такі контакти точно стануть їй у пригоді. Може, роботодавці оцінять, що дівчинка з провінції з першого разу вступила до Києво-Могилянської академії. Може, їй вдасться зарекомендувати себе не тільки як підлогомийку, пилозбирачку і посудоскладачку. Може, вони оцінять її інтелектуальний рівень і захочуть…

– Одинадцятий поверх, – сказав консьєрж. – Обслуга дзвонить два рази. Не переплутай.

– Дякую! – усміхнулася азартно.

Життя радувало. Розрізнені плани, як шматки смальти, складалися в один великий оптимістичний вітраж. Вона у Києві. В академії. Навчання дається, дах над головою є, а тепер буде й робота, щоби самій за нього платити.

З радості тричі натиснула на кнопку дзвоника.

– Все зрозуміло! Ти тупа. – 3 порога на Любу прискіпливо дивилася огрядна жінка років п’ятдесяти з маленькими хижими оченятками.

– Ой! – розсміялася Люба. Плечима знизала. – Я згадала… Треба було два рази. Доброго дня, – додала.

– Паспорт принесеш, ідентифікаційний код, довідку від лікаря-інфекціоніста. – Жінка вже йшла вглиб великої оселі, тикала пальцем праворуч і ліворуч. – Тут підлогу натирати. Там під диваном іноді лишаються іграшки Кінґа. Це сусідський той-тер’єр, який іноді приводить до нас свою хазяйку. Іграшки треба мити у мильному розчині і насухо протирати бавовняною серветкою. У вітальні починаєш із підлоги, а вже потім переходиш до посуду…

– Мене звати Люба, – не втрималася.

Жінка зупинилася. Зміряла дівчину зневажливим поглядом.

– Я не питала.

– Вам же треба якось до мене звертатися… – знітилася.

Жінка всміхнулася без добра. Смикнула за руді коси.

– Руда. Я зватиму тебе Руда. Прибери волосся.

Люба скрутила волосся на потилиці.

– А мені як вас звати?

– Хазяйка!

Ну, стерво! Звісно, гидке пузате стерво, а п’ятдесят баксів за один прихід справно платить. Тричі на тиждень з четвертої до дев’ятої вечора Люба з таким завзяттям вичищала хороми у «Царському селі», що й хазяйка здивувалася.

– Що ти все либишся, як дурна?

Люба знизала плечима і вирішила обійтися без одкровень.

– Можу не посміхатися.

– Не посміхайся, – наказала хазяйка.

Увечері, витративши половину заробітку на харчі для всієї компанії, Люба сиділа на килимку двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській і зі сміхом розповідала про жирне життя «Царського села». Ні, вона ще ніколи не бачила такої нудоти. По всіх стінах – тільки хазяйчині портрети тридцятирічної давнини. «Я зовсім не змінилася! Ні! Це не пластика, це гени…» Манікюр чи візит до косметолога – подія дня: хазяйка збирається довго, мов на церемонію коронації. Окрема справа – спілкування зі стилістом, який, за офіційною версією, добирає хазяйці одяг, взуття й аксесуари. Такий собі Только з творчим псевдо Токо Моно. Хлопцю років тридцять, у сини їй годиться, а вона зачиняється з ним у спальні й, мабуть, ґвалтує без сорому. А він, дурний, терпить, бо після спальні – кава і гроші. Нібито за добір того таки одягу. А око сіпається. Ідіотські телефонні розмови: «П’ятсот тисяч баксів на шопінґ – цілком пристойний подарунок…», «І це вернісаж? Від картин тхне не мистецтвом, а трудовими долонями!», «Завтра запросіть журналістів – я скажу щось про соціалку»… «Ні, це паті пройде без мене! Чому, чому?! Там буде хвойда Віта Челядинська. І взагалі, я чекаю на дитину!»

– Вона вагітна? – спитав Гоцик.

– Яке?! Їй років сто! – розсміялася Люба. – А у її чоловіка погані очі. Риб’ячі. Він спеціально кладе гроші у непримітних кутках… Перевіряє, чи візьму.

– Про стиліста знає? – зацікавився Макар вдачею жирних.

Люба знизала плечима.

– Хочете прикол? Хазяйка вважає, що «Чорний квадрат» написав Малєр, а Малевич – то такий маловідомий композитор. Принаймні коли вона обвішувалася діамантами, щоби сяяти у філармонії, то збиралася на Малевича.

– Забашляє, їй і Малевич зіграє. Устане з труни і зіграє, – докинув песиміст Макар.

– Вони жалюгідні й нікчемні, – підвела риску Люба. – Я ніколи не буду так жити. Ніколи! Це смішно.

За два місяці стало не до сміху. Люба повернулася з «Царського села» роздратованою і приголомшеною. Показала Макару і Гоцику поколоті пальці: хазяйка спеціально розкидала під меблями голки. Якщо голка лишиться, значить, Люба у цьому місці підлогу не мила.

– Я її на шматки порву! – визвірився Гоцик, а Макар уже підхопився громити жирних.

– Ні, братчики… Не треба, – безпорадно.

Так Макар із Гоциком дізналися, що у веселої азартної Люби теж бувають похмурі дні.

– Плюнь на них, – порадив Гоцик.

Вона раптом усміхнулася.

– Гей, голото! Не вистачало, щоб ми через жирних депресували. Будьте ви людьми, зваріть Любі кави, бо у Люби пальчики болять! Коли ми станемо багатими, жирних не буде. Тільки розумні. Повірте мені.

– Маєш аргументи? – спитав Макар.

– Звичайно, – на повному серйозі. – Ідеологію споживання винищать закони фізики. Жирні просто луснуть. Залишаться тільки розумні.

Розбурхалися. Півночі просиділи в тісній кухоньці. Шкода, що осінь з веранди вигнала. На веранді до ранку мріяли б. Обпікали губи гарячою кавою, серця – гарячими думками. Під ранок позасинали на килимку.

За день Люба знову зібралася у свої найми. Макар і Гоцик не повірили: невже?! Спочатку відмовляли, потім намірилися з Любою йти, а винахідливий Гоцик навіть запропонував свої шкіряні рукавички – про всяк випадок. Люба посміялася: не треба, і без рукавичок впорається. І тоді Макар вирішив використати останній аргумент.

– Не ходи, бо скурвишся, – сказав. – Звикнеш до того, що тебе можна принижувати. Ти задля цього у столицю припхалася? Чи, може, просто придурюєшся, що зневажаєш жирних?

Люба вже сумку з робочим одягом склала. Зупинилася. Руді кучері на потилиці закрутила.

– Мене столиця не скурвить. Я до Києва їхала, у вагоні всю ніч не спала, сама собі поклялася: що не по мені – то не для мене.

– І підеш?! – не повірив Макар. – Гордість у жменю і підеш?!

– Вже пішла! Не сумуйте, голото! – вискочила на веранду. На годинник у мобільному глянула: запізнюється. І – бігом.

За десять хвилин до четвертої – на місці. Привіталася до консьєржа. З усмішкою. Той аж у віконце визирнув – от дурна, спину гне як проклята, ще й радіє.

Три рази натиснула на кнопку дзвінка, що було виключним привілеєм стиліста.

– Ой! Вибачайте! – роздратованій хазяйці з посмішкою.

За пилосмок вхопилася. По вітальні. Біля крісла присіла, з десяток голок у нього встромила і далі – ніби нічого не сталося.

– Ти добре прибирай, руда. – Хазяйка зайшла до вітальні.

– На твоє місце сотня охочих!

Люба всміхається і головою киває, мовляв, чую, чую… Хазяйка здивовано на дівчину глянула – якась не така, як завжди. Треба буде ще голок накидати, аби цінувала… Подумки похвалила себе за винахідливість і… впала стокілограмовим тілом у крісло.

– А-а-а-а-а… – як різана.

Консьєрж почув. За серце вхопився. Кого ріжуть? Такий благополучний будинок.

– А-а-а-а-а…

Люба кинула пилосмок посеред вітальні.

– І тільки спробуйте поскаржитися. Тоді ваші фотки з Токо Моно по всіх газетах розішлю! – збрехала безжально жорстоко.

– А-а-а-а…

– Ага! – сказала Люба і пішла до дверей Відчинила – перед нею консьєрж переляканий. Усміхнулася. – «Швидку» викличте. Хазяйці зле.

– А сама? – простукотів зубами консьєрж.

– Звільнилася врешті…

За п’ять хвилин напружені лікарі «швидкої» ховали посмішки в куточках губ, клали боком товсту пані на носилки, кидали обережні зацікавлені погляди на предмети розкішного інтер’єру.

У приватній клініці скористалися випадком і за вилучення кожної голки нарахували, як за окрему операцію. При цьому відшукали слушну аргументацію про унікальність випадку і, на відміну від лікарів «швидкої», зуміли втриматися від реготу. Кінець кінцем, на те є ординаторська.

Надвечір у окрему палату приватної клініки, більше схожу на люкс п’ятизіркового готелю, обережно увійшов поважний чоловік пані. І хоч лікарі намагалися підготувати його до екзотичного вигляду дружини, видовище перевершило їхні обережні натяки: пані лежала на боку, блищала голим задом, розфарбованим коричневими йодними цятками, і глухо стогнала. Поряд стовбичила вимуштрувана медсестра, щохвилини змащувала цятки свіжим йодом. Чоловік не втримався, розреготався.

– Що сталося?

– Пішов ти під три чорти! – процідила пані.

…Так Люба втратила перший підробіток і здобула перший конкретний досвід спілкування з жирними. Про одне шкодувала – як Гізелі в очі дивитися. Та якось в академії Гізела сама зазвала Любу в кав’ярню, вручила конверт.

– Що це? – Люба обережно розгорнула конверт, дістала сто п’ятдесят баксів.

– Мама передала. За останній робочий день тобі не заплатили. Плюс подвійна компенсація за наглу втрату роботи, – насупилася. – Але нічим більше допомогти не можу.

Люба знітилася.

– Гізелко… Ну не сердься. Так вийшло… Я не змогла там більше працювати…

– Мама так і знала. Вона… хотіла твоїх роботодавців красиво здихатися. Щоб перейшли до іншої агенції. Та вони… дуже впливові. Просто так їм відмовити – нереально. – Зітхнула. – Тепер – усе клас. Ти зробила неможливе – вони перекинулися на іншу контору з добору прислуги.

Люба згадала вираз обличчя хазяйки у нашпигованому голками кріслі, усміхнулася, торкнулася тонкими поколотими пальцями гарячої чашки.

– Гізелко… Передай мамі – я дістала неймовірне моральне задоволення… від роботи.

Може, перукарка Ліда і сама курила «Прилуки», любила команданте Ґевару, світле пиво і київське «Динамо»? Може, так само ненавиділа метросексуалів, хоч і чепурила їх щодня у своїй перукарні? А як інакше пояснити, що звела докупи трьох людей з однаковими смаками, уподобаннями і поглядами на життя? Коли за два місяці Ліда прийшла до квартирантів за черговою порцією грошей, із потаємним розчаруванням констатуючи, що це – кінець її афери з потрійною платнею за куток на Костянтинівській і зараз студенти врешті скажуть їй усе, що про неї думають, трійця без зволікань заплатила наперед, а велетень Гоцик тільки й попросив подушку і ковдру.

– Сьогодні ж! – зраділа Ліда. Перерахувала гроші – ні, не менше! І студенти сяють як мідяки. Може, шведську сімейку зорганізували?

За достовірною інформацією звернулася до Рози Сиґізмундівни.

– Як же ви всі мені… – почала було старенька, але Ліда так виразно зиркнула на неї, що бабця перейшла до діла: – Добрі діти. Люба мене смаженою картоплею пригощає. І морозивом. Ночами – як миші. Мабуть, сплять, якщо вдома бувають. А розумні… Поки тепло було, всядуться на веранді з цигарками та кавою… І про політику, і про життя, і про макарони із сиром…

– Макарони? – підозріло знітилася Ліда.

– І про любов! – додала старенька зі значенням.

Розмови про любов почалися з того, що Люба довго сміялася, коли Макар із Гоциком повідали їй про клятву ночувати у скверику, якщо хтось приведе на Костянтинівську дівчину і замкнеться зсередини.

– А замкнулася ти, Любо! – сказав Гоцик. – Сама із собою…

– Ах ви ж збоченці ненормальні! – Люба скік Гоцику на спину, руками шию обхопила. – Задушу обох і буду тут сама розкошувати!

– Ми до того, що ти теж можеш… – пояснив Макар. – А ми у сквер…

– Ні! У сквері холодно, – зметикував Гоцик. – Зима на носі. У метро можемо…

Люба Гоцикову шию відпустила.

– Та ні. Не треба… У мене з цим не все так просто…

– Нетрадиційні уподобання?

– Дурні ви! – засміялася. – Я – Любов… Мене без любові – немає… Нащо мені голий секс, коли мене там не буде… До того ж у мене грандіозні плани на найближчі кілька років. І ніякі голки мене не зупинять. Не хочу розпорошувати сили: спочатку навчання, кар’єра, а потім – любов…

– Нормальний хід, – погодився Макар. – Пацани люблять незалежних. З досвідом.

– Життєвим? – не зрозуміла Люба.

– Сексуальним. Для нормального хлопця цнота – ознака провінційної забитості. От, приміром, я таких остерігаюся. Раптом перелякається чи викине щось дурне – почне плакати чи, навпаки, здуріє од радості.

Люба якось дивно на Макара глянула, знітилася. Заходилася прибирати речі – і книжки їй не на місці, і чашки по всій кімнаті розкидані. Гоцик зітхнув, взявся допомагати. За одну чашку вдвох вчепилися.

– Любо… – раптом Гоцик їй. – Ну… Ти ж не хочеш сказати, що… незаймана?

Люба видрала чашку з Гоцикових рук, бровки насупила.

– Ви розумієте… Розумієте… – розхвилювалася, з надривом.

– Розплакатися чи, навпаки, літати од радості можна лише від любові, а не від сексу.

– Складно, а тому – неприродно, – завважив філолог Гоцик.

– Про всяк випадок знай, ми на сквер «підписуємося», – додав механік Макар.

– На метро, – уточнив Гоцик. – У сквері лавки снігом позамітало.

Тієї зими нещадно мело. Найперше – вимело геть усі гроші з кишень трійці. Люба заклала у ломбард ноутбук, збила ноги у пошуках нової роботи, яка залишала б час і на навчання. Макар у гуртожитку так завзято перевіряв ступінь сексуальної розкутості однокурсниць, що одного разу джинси і кросівки знайшов, а гаманець – ні. А Гоцик програвся. Спустив на ігрових автоматах усе, що мама-заробітчанка з Португалії надіслала.

– Бо дурний! – сам собі поставив діагноз і першим знайшов вихід: – Час політиків потрусити.

У розвідку сам пішов. Студенти-найманці упереміж із пенсіонерами-найманцями мерзли на гарячих точках столиці – біля Кабміну, Верховної Ради й у партійних наметах по всьому місту. Гоцик покрутився серед синіх від морозу носів, знамен і агітаційної літератури, вициганив порозмахувати партійним прапорцем, закріпленим на довгому китайському вудлищі, отримав за те п’ятдесят гривень і повернувся на Костянтинівську вкрай розчарованим.

– Ті, що мерзнуть, найменше заробляють, – бідкався. – А до тих, хто ними керує, фіґ доберешся.

– Наймися роздавати рекламні листівки у метро, – запропонував Макар.

Гоцик зиркнув на нього обурено.

– Я схожий на лузера?

Забрав у Макара вовняну шапку, у Люби – довгого смугастого шарфа і знову попхався одноосібно політику штурмувати.

Найближче скупчення партійних наметів – на Контрактовій площі. Гоцик був посунув до синьо-білого, бо ще здалеку унюхав запах міцної кави, якою грілися двійко хлопців, та раптом побачив біля вкритого снігом білого намету енергійну тітку років сорока з подвійним підборіддям і у норковій шубі.

Тітка одночасно розмовляла по мобільному, жестом шикувала кількох студентів, що тупцювали поруч, а ногою ще й підсовувала ближче до намету стос агітаційних листівок з намальованим кулаком. Гоцик побачив кулак на листівці, згадав команданте Ґевару і пішов на білий намет.

Тітка саме закінчила базікати по мобільному, доштовхала до намету листівки, відіслала кудись студентів і дістала з сумки пачку сигарет. Гоцик клацнув дешевою запальничкою перед тітчиним носом і сказав:

– Якщо ви у цій партії, я теж туди хочу. Запишіть…

Тітка пропустила повз вуха грубі лестощі, зате оцінила привабливу кремезну фігуру і майже фізично відчутну харизму потенційного однопартійця. Розправила плечі. Задерла голову догори – друге підборіддя щезло – і кокетливо посміхнулася Гоцикові.

Тієї ночі Гоцик на Костянтинівську не повернувся. Макар і Люба до ранку набирали номер його мобільного.

– «Абонент поза зоною… поза зоною»…

– Може, підемо пошукаємо? – запропонувала Люба, коли по Костянтинівській проїхав перший трамвай.

– Сам піду, – Макар їй. Прикрив біляве волосся бейсболкою: вовняна шапка не повернулася разом із Гоциком.

Тільки й устиг, що на веранду вискочити. Гоц! А верандою Гоцик суне. Сяє. Важкі пакети руки відтягують.

– Їсти хочеш?

– Де тебе носило, придурку?! Ми всю ніч не спали. – Макар перш за все скористався тим, що у Гоцика були руки зайняті. Шапку з його маківки стягнув. Поверх бейсболки собі на голову натяг.

А Гоцик сміється:

– Я теж всю ніч працював, як папа Карло. Пішли, Макаре… Зараз будемо їсти, аж поки не луснемо.

На веранду Люба вискочила.

– Гоцику! – повисла йому на шиї.

А Гоцик знай сміється:

– Чуєте? Я у партію вступив.

– У яку? – не здивувався Макар.

Гоцик плечима знизав.

– У партію бабла… Першу партію свого бабла майже всю розтринькав на хавку.

Того дня у виші не пішли. Розтрощили Гоцикові пакети з харчем просто на килимку посеред кімнатки: ковбасу червоною ікрою заїдали, пивом запивали, чорний шоколад на потім відклали. На голодний шлунок – мріяти б. А понаїдалися… Закурили.

– За ніч зробив політичну кар’єру, – вихвалявся Гоцик. – Розказую… Її звати Марта. Прикольне ім’я. Подумки я назвав її Мартазаврою.

– Чому? – спитала Люба.

– Ну… По-перше, стара та давня, як динозавр. По-друге… Розляглася на мені – ворухнутися не міг. Ще й вимагала, аби я їй потилицю чухав. Уявляєте? У неї такий сексуальний пунктик. Люди, я просто очманів! Але це – нічого. Мені з нею у концерти не ходити. І психіка у мене міцна, як сто горіхів, – витримаю. Секс – це природно. Правда? Тим більш з такими бонусами.

– Якими? – зацікавився Макар.

– Мартазавра – помічниця якогось крутого дядьки-парламентаря. Відповідає за агітацію в Києві. Учора до вечора допомагав їй гроші по точках розвозити. За це отримав… – Гоцик замовк, усміхнувся. – Триста баксів. Секс з Мартазаврою. І вкрав двісті баксів з мішка.

– З якого мішка? – не зрозуміла Люба.

– Гроші ж у мішку були. Мішок грошей. Уперше бачив… – Гоцик одним ковтком спорожнив пляшку пива. – Це не кінець, друзі. Поки я Мартазавру маю, матиму й усе інше. – Глянув на Макара з Любою. Плечима знизав. – Що? Мав закріпити успіх. Конкуренти не сплять.

– Гоцику, це огидно, – скривилася Люба.

– Не огидніше, ніж голодувати, – відрізав Гоцик.

Та за три тижні обов’язковий секс упереміж із політичними балачками так виснажив філолога, що він не придумав нічого кращого, ніж заявити коханці, що його політичні уподобання більше не дозволяють йому сіяти своє сім’я на ворожій території навіть за умов пристойного гонорару.

– У тебе є політичні уподобання? – здивувався Макар, коли Гоцик повернувся на Костянтинівську із червоною од ляпасу щокою і з гордістю заявив, що готовий знову позичити у Макара вовняну шапку, а у Люби шарф, щоби пошукати приробіток поза політикою.

– Мусив брехати, – потер щоку Гоцик.

– Людей без політичних уподобань не буває, – докинула Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці і за слова відповідала.

– Справді? – засмутився Гоцик. – От біда… – Запропонував: – Наша печера буде територією без політики. Без географії. І без економіки.

– Він анархіст, суб’єктивіст, екзистенціаліст і взагалі – голота! – сказала Люба Макару, спостерігаючи, як Гоцик моститься спати на килимі посеред кімнатки.

– Здається, я його люблю, – Макар їй.

– Я теж, – погодилася Люба.

– Хоч обожнюйте! – кинув їм виснажений Мартазаврою Гоцик. – Але тут політики не буде. Ця дурна політика зіпсувала мені головну природну радість, крім поїсти.

– Так виходить, що за радість треба боротися, – перебила Люба Гоцикове намагання заснути.

– А я не проти! – завівся той. – Думаєш, лише ти приїхала до Києва, щоб вирватися з країв, де сіре – не модна тенденція, а стиль життя? Ні, люди, я скніти не збираюся. Отримаю диплом, знайду грошовиту роботу, заберу маму з Португалії і розводитиму коней. А що? Я люблю коней. І теє… бруківку на Андріївському заприсяглися підрівняти. Купа справ.

– Та ви що – сліпі? Чи геть дурні?! – Макар аж почервонів од прикрощів. – Отямтеся. Нічого нам тут не світить. Я закінчу універ і поїду.

– Додому?

– З України.

– А тут хто лишиться?

– Ті, кому на Україну начхати, – Макар люто.

– А тобі не начхати? – Люба.

– Не начхати. Наша влада – одна величезна вонюча Мартазавра. Притисла нас своєю масою і дрючить з ранку до ночі без передиху. А за те, що ми не хочемо, щоб нас дрючили, дрючить із подвійною завзятістю. Я – проти. Я поїду. Які можуть бути перспективи, якщо ти стоїш раком і підставляєш зад?

– Ми не підставляємо зад! – наївно зауважила Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці за розумними книжками. Власний досвід згадала. – Ми підкладаємо голки під їхні зади.

– Любо, Любо… – зітхнув Макар. – Дитя мрій… Думаєш, твоя колишня хазяйка після голкотерапії подобрішала? – Замовк. – Знаєш, хто проклинає тебе зараз найсильніше? Нова служниця.

Люба замислилася. Вмостилася на килимі поруч із Гоциком.

– Ну, щось же треба робити… Ми ж для чогось народилися саме на цій землі.

Макар всміхнувся. Вмостився на килимі поруч із Гоциком з іншого боку.

– Гоцик уже поборовся…

Гоцик зітхнув:

– Аби мені терпіння… І не таке старе тіло під боком. Люди, кажуть, за одну виборчу кампанію на «ферарі» заробляли.

– У якій партії? – спитала Люба.

– У будь-якій… – відповів Гоцик і накрився ковдрою з головою.

Люба всміхнулася.

– А я вірш написала.

– Про партію? – не врубався Макар.

Люба – римою:

– Тонка гілка без коріння не живе і не всихає,

Соловейко, птах веселий, наспівавшись, відлітає.

Розкажи мені, Всевишній, як живеться на чужині?

Чи у веселощах радіє, а чи сумно там пташині?

Бо як так легко летіти від зими, що на Вкраїні,

То чи варто в теплім літі смутком серце їй щемити?

Гоцик відкинув ковдру і нервово:

– Про що були ці вірші? Ні, мені просто цікаво! Як філологу-коневоду.

– Мені не подобаються «солов’ї», які люблять свою землю з безпечної відстані.

– Я можу з’їхати! – образився Макар. – Лишайтеся на пару, патріоти.

Не жартував. Почервонів. Підхопився з килима, заходився речі у рюкзак кидати. Гоцик зітхнув – прощавай, сон. Підвівся. Ухопив Макарів рюкзак, смикнув до себе. Подивився Макарові в очі – ти чого? Макар насупився.

Гоцик знову зітхнув:

– Дурне діло – патріотів шукати. Я вже пробував. У мене інший принцип: я українець. Тобто – воля плюс секс і гарно попоїсти. Нормальна життєва політика. – І Любі: – Чого завелася? Ми з тобою Макару диктувати не будемо. А може, я разом із ним кудись подамся… І тебе прихопимо. Га?

– Маслоу, Любо! Чи у Могилянці не вивчають теорію Маслоу?! – Тепер уже Макар завівся. – Фізіологічні потреби, безпека, соціальна приналежність… А ще що? Згідно з Маслоу, в кожної людини п’ять базових життєвих цінностей! А я тобі нагадаю – повага з боку суспільства і самореалізація. Базові! І де тут моя «база»?

– Я знаю досить багато випадків, коли люди після навчання… – вона непевно.

– Любо, я механік і то розумію, – психанув Макар. – Є система, і є винятки. Системні правила встановлює держава. Винятки – це те, що відбувається всупереч правилам. Так? І що маємо? Молодим тут нічого не світить – це система. Деякі досягають високих стандартів – це виняток. Ти пропонуєш мені усе це полюбити?

– Давайте зробимо свою державу! – запропонував Гоцик.

– Тобі – до Рози Сиґізмундівни! – смикнувся Макар.

Гоцик руками розвів – з якої це радості?

– Тобі ж бійці з автоматами знадобляться, – Макар йому. – Перестріляєте вдвох усіх, хто буде проти вашої держави. Одним патроном.

– Стиць! – розсміявся Гоцик. – Я ж не з Розою державу створюю, а з тобою і Любою, тварюко ти невдячна!

– У нас і так своя держава, – раптом тихо і проникливо сказала Люба. – Ну от чого ви такі песимісти? Скоро весна. Весною легше дихається. Весна, як любов… Навіть жирні добрішають.

Макар видихнув і відвів очі.

Навесні Люба знайшла нову роботу.

– Могилянку кинула? – спитав Гоцик.

– Та ні. Мамі обіцяла, що за хату сама платитиму. Й одежинки треба якоїсь прикупити.

– Надягай мої джинси, – запропонував Макар.

– А коли ти працюватимеш, як з ранку до ночі знай трясешся – і те не встигаєш, і се ще не вивчила?.. – Гоцик їй.

– Вночі.

– Здуріла?

– Любо, ти ж не… – перелякався Макар. – Чуєш? Зупинись. Я забираю назад усі свої слова про правила і винятки… Ти вивчишся і станеш успішним соціологом. Я це відчуваю… На рівні підсвідомості… Ти – ще той виняток! Хрест на пузі! А хочеш… – Замовк. – Хочеш… Я піду працювати. Ми з Гоциком разом підемо. – На Гоцика: – Чого мовчиш?

Той непевно мотнув головою. Люба усміхнулася:

– У нічному клубі прибиратиму. З шостої до сьомої ранку.

– Цілком вписується у правила, – сумно завважив Макар

Гоцику о пів на шосту ранку, коли за Любою зачинилися двері.

– Що ти все скиглиш, мать твою… – штовхонув його Гоцик і повернувся до Макара спиною. – Дай доспати.

Уже за тиждень, коли Люба готувалася до заліку, просиділа до ранку і на роботу не встигала, підмітати нічний клуб замість неї пішов Макар. А потім – Гоцик. Ну не втрачати ж Любі роботу через ті заліки? Годинку підлогу помиєш – і рушай додому з грошима і пакетом недоїдків.

Життя на Костянтинівській уперше після Мартазаври знов стало ситнішим. Гоцик навіть став подумувати про те, аби вкотре випробувати долю на ігрових автоматах, Макар після бурхливих сексуальних оргій у гуртожитку подарував дівчатам пляшку «Мартіні», а Люба купила класні джинси.

Одного весняного ранку, коли бруньки на деревах набубнявіли, як губи після поцілунків, і розкрилися, як губи для чергового поцілунку, Люба повернулася з клубу додому, стала над килимом, на якому рядком спали Гоцик із Макаром, і розсміялася:

– Гей, голото, братчики… Чуєте? – молола. – Макарчику! Гоцику, слоняро! Та прокидайтеся, вар’яти падлючі!

– Любо, ти мене плутаєш! – пробуркав із килиму філолог Гоцик. – Як ми голота, то в тебе крильця за спиною, а як братчики – тобі зле. Навіщо ти – усе докупи? Так зрозуміло було…

– Вона закохалася, – навмання поставив діагноз Макар.

Люба розкинула руки і впала на килим – просто на Гоцика з Макаром.

– Я закохалась! – кричала і цілувала хлопців у неголені щоки. – Макаре! Гоцику! Голото, чуєте? Я закохалась…

– То нам у сквер забиратися чи як? – Гоцик спросоння.

– Так, – сумно погодився Макар. – У сквері вже тепло.

– Не треба у сквер. У нього є все, та це не головне. Він найкращий.

– Ого! Та він крутий! – Макар.

– Він старий! – Гоцик.

– З’їдеш? – Макар Любі – у вічі.

– З вами буду. Поки що…

Макар вибрався з лежбища на килимі, почвалав на кухню.

– І куди ти? Куди? – лунав за спиною Любин голос. – А радіти? Треба радіти…

– Я радію, – сумно відказав Макар з кухні.

…З того весняного ранку в двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській оселилася осінь. Зістарила й без того давні стіни, закоптила чайник у кухні, як сухе листя, розкидала по килиму Макарові та Гоцикові речі, а тим – однаково. Чого прибиратися, як Люба рано-вранці з дому вилітає і тільки пізно ввечері повертається? Сміється, щебече щось щасливе й дурне, вкладається на дивані і засинає із замріяною посмішкою на вустах. Де буває, що робить? Ані пари з вуст. Знай всміхається. Добре, що не плаче.