Текст книги "РАЙ. Центр"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– І нехай, – прошепотіла. Пішла до трамвайної зупинки.

Поодинокі перехожі поспішали у справах, весняна прохолода пробиралася під легку футболку. Люба згадала незручну ситуацію, у яку сама поставила себе вчора, коли довго товклася біля Могилянки, потім повільно йшла до кав’ярні, чим повністю викрила своє хвилювання… Озирнулася просто так. Як вчора біля «Кофе-гаусу». І аж задихнулася – за нею услід ішов Макс. Усміхався, наче виграв чергову партію.

– Любо… Привіт! – так просто і так невимушено, ніби сто років знайомі.

– Привіт, – усміхнулася. Ну дивний же…. Дивний. І… передбачуваний. Вона знала, знала, знала, що він з’явиться. Вона не знала, звідки знає це, але знала…

Трохи гонору в очі:

– Ти вдруге йдеш за мною… Це… стратегія?

– Це… проспав! – розсміявся. – Хотів зустріти тебе після роботи. Ну й от… Ледь устиг.

– Я…

– Поспішаєш? Знаю. Але… мені треба відігратися. Умова! Той, хто програв, повинен мати шанс… – Замовк, глянув на Любу напружено. – Сьогодні… Коли у тебе закінчуються пари?

Обкрутила руді кучері навколо шиї.

– У мене сьогодні немає пар… Вільний день. У бібліотеку треба…

– Може, о третій? Біля пам’ятника Сковороді.

Рівно о третій Люба вилетіла з Могилянки і побачила коло пам’ятника Макса. До пізнього вечора блукали столичними вулицями, жодного разу не згадали про шахи.

За тиждень уже не розуміли, як раніше жили одне без одного. Зустрічі щодня, схвильовані обійми.

«Як ти? Мені було погано без тебе!» – читала Люба в Максових очах.

«Я думала тільки про тебе, а коли тебе немає поруч – це так мучить», – читав він у її очах.

– Привіт, – натомість всміхалася весело.

Макс обнімав Любу за плечі, і вони йшли, довіряючи маршрути ногам, – байдуже куди, якщо разом. Несподівані сердечні почуття розтривожили голови: може, тому вони все говорили, говорили. Їм так хотілося якомога більше дізнатися одне про одного, звірити думки, здивуватися неймовірному випадку, що звів їх під ранок у порожньому нічному клубі.

Макс байдуже ставився до перемог київського «Динамо», сміявся з Любиного захоплення Ґеварою, він взагалі віддавав перевагу всьому еволюційному, і чим гарячіше Люба обстоювала свої погляди, тим швидше підпадала під вплив спокійної, зваженої логіки Макса: не треба намагатися бути всюди, краще нормально робити свою справу, користь не у хронічній демонстрації своїх намірів, у справах…

– Ти дійшов цього Геніального висновку в Лондоні? – кепкувала з Макса Люба.

– Престижні університети дають не тільки відмінні знання, вони створюють неформальне коло майбутніх лідерів, – пояснював Макс. – Ми закінчили LSE, роз’їхалися по своїх країнах, але тепер у різних куточках світу я маю добрих друзів – розумних, енергійних, впливових хлопців.

– А дівчат?

– І дівчат, – сміявся Макс. – Лондон – неймовірне місто. У ньому розкутими і природними стають усі. Провінційної забитості за місяць позбуваються навіть вихідці з глухої камерунської глибинки чи індонезійські мусульманки.

– Про що ти? – насторожилася. Почервоніла. Із викликом:

– Хіба погано, коли люди залишаються самі собою? Кому це заважає?!

– Коли мені було вісімнадцять, як тобі, я теж вважав світ ворожим і агресивним. Ти подорослішаєш, минеться, – відповів Макс.

Одного літнього дня Люба чекала Макса біля Сковороди, від нудьги спостерігала за пустотливими – забули про образ трагізму – готами. Раптом готи загалдикали, озирнулися, презирливо роздивляючись дорогу іномарку, що зупинилася біля Контрактового дому. Люба й собі глянула: «мазераті»? Так, надто мажорно. Моветон…З розкішної автівки вийшов Макс, заспішив до дівчини. Люба остовпіла. Звичайно, вона розуміла, що бідна родина не відішле сина на навчання до Британії, та й сам Макс ніколи не приховував, що його батьки – впливові люди, але ж він говорив про інше: що цікаво будувати життя своїми руками і мізками, що тільки зароблені гроші надають людині відчуття шляхетності і поваги. І… «мазераті»? Макс видавався приголомшеним.

– Сюрприз від матусі, – пояснив іронічно. – Нічого не поробиш, доведеться місяць-два покататися, бо образиться навіки. Батьки живуть іншими поняттями, мені важко пояснити їм багато речей.

– А через місяць-два не образиться? – не втрималася від іронії Люба.

– Любо, є розмови, до яких треба ретельно готуватися, – розсміявся Макс. – Я ще не встиг розібратися з іншим її сюрпризом.

– Яким? Матуся придбала тобі гелікоптер?

– Квартиру, – просто відповів Макс.

…Ось квартира Макса. Неосяжний простір апартаментів, певно, десь обмежується стінами, та Люба не бачить стін. Немолода прислуга нервово висмикує серветку з Любиних рук.

– Це моя робота, пані! Не треба відбирати у мене роботу!

– Я хотіла допомогти…

– Аби тобі вистачило сил собі допомогти! – прошепотіла скептично.

Що вона хотіла сказати? Невже поруч із Максом Люба видається настільки непевною, що це помічають усі, крім неї самої? Прислуга пішла. Макс водив Любу нещодавно відремонтованими кімнатами.

– Я не збираюся тут жити… Після школи батьки криком кричали, щоби я їхав у Штати. Гарвард! Здається, їм подобалася назва. А я поїхав до Британії. Мовні курси, потім навчання. Я вже давно самостійна людина. Втомився їм це пояснювати… – Помітив розгублені Любині очі. – Ну що з тобою, Любо? Ми – люди двадцять першого століття. Ми мислимо іншими категоріями. Тебе пригнічують ці квадратні метри? Пішли звідси!

– Зачекай… – насторожилася. – А навіщо… навіщо ти взагалі привів мене сюди, Максе?

Знітився. Любі в очі. Простягнув руку, торкнувся щоки…

– Я… – не втримався, обійняв гаряче. – Ти така бажана… Ти така… Я божеволію від тебе…

Затремтів. Підхопив Любу на руки, поніс нескінченним коридором до розкішного, широкого, як армійський плац, ліжка.

– Кохана, кохана…

Люба вислизнула з обіймів. Губку закусила, брови звела.

Він розгубився:

– Любо… Ти…

– Не… сьогодні, – ледь змогла.

– Добре, добре. – Максів голос тремтів, та він вгамував пристрасть. Ніжно обійняв дівчину. – Чекатиму… Скільки буде потрібно… Не лякайся. Тільки не лякайся мене… Я… Ніколи не скривджу тебе, кохана. Любо. Чуєш?

Вона не знала, що відповісти. Нервово шукала хоч би якісь слушні слова, бо мовчати – ще нестерпніше. Глянула Максу в очі. Розсміялася:

– А я минулої осені… Коли тільки приїхала до Києва…

Я прибирала в одних багатих людей. Така сама велика квартира. Надто велика. А хазяйка – справжня потвора. Гладка хтива потвора. Кидала голки під диван, аби перевірити, чи добре я прибираю. А я не втрималася, підклала їй у крісло голки, вона на них і всілася…

Макс розсміявся з полегшенням – згасла напруга:

– І тебе звільнили…

– Сама пішла. Потвора не могла помститися: вона зраджувала чоловікові з дизайнером Токо Моно, хоч він років на двадцять молодший за неї, а я це бачила. – Замовкла, напружилася. – Пішли звідси, Максе.

– Ти… Ти скажеш мені, коли… коли ти сама схочеш…

– Пішли звідси, Максе! – розгублено.

…Ось його очі. Так близько, що хочеться вмерти від щастя. «Дивна, дивна… Дивна і руда, наче із бронзового віку». – «Ти теж не схожий на інших», – не бреше. Вигляд на мільйон баксів, впевнені жести володаря Всесвіту – таких у нічних клубах повно. Дівчата в академії навіть вигадали інструкцію «Як за один вечір спустошити гаманець зухвалого мажора». Люба читала і сміялася – розумниці з Могилянки сконструювали реально безвідмовну технологію. У Макса вигляд на мільйон баксів, а в очах наївна віра у безкорисливість і власні сили. Такі складні поняття, такі протилежні, якщо вдуматися. Він жодного разу не нагадав Любі про той порив жадання, та вона читала в його очах – він чекає.

Одного дня вона сама нагадала йому про велику порожню квартиру на Хрещатику, вигадала щось дріб’язкове, аби зайти. Посеред німого простору – тільки двоє.

– Ти мій перший і єдиний на все життя…

…Ось дніпровські схили поблизу Лаври. Люба лежить на траві, дивиться в небо. Золоте волосся на зеленому трав’яному тлі – гармонія.

– Ти мене любиш? – прошепотів Макс.

– Я люблю тебе… Ти схожий на відчайдушного бедуїна…

Піски. Сонце. Ти міг би лишитися біля прохолодної оази, але тобі треба більше, ніж безпечний спокій і гарантований ковток свіжої води.

Знітився. Обережно взяв у долоню руде Любине волосся.

– Я люблю тебе, – зізнався. – Мені необхідно, щоби ти завжди була поруч… І я… Я теж завжди буду поруч із тобою. Попри все…

Попри все? Що він мав на увазі? Чому Люба не запитала Макса? Чому не зважила на сумнів, що раптом промайнув у його очах?

Ось…

Люба відігнала спогади, розгублено глянула на темну дніпровську воду. Чому так? Як жодної думки в голові – вчинки рішучі, безкомпромісні. А як навала питань виїдає сумнівами, то й ворухнутися несила. Жодної відповіді. Чому кохання таке безмежне, що хочеться летіти вниз і мріяти про смерть?

– Не хочу, – прошепотіла. – Нічого не хочу. Ні життя, ні смерті.

Торкнулася вологої спідниці. Мала би висохнути. І завмерла на камені біля води.

Того ранку Макс спробував вгамувати страх і розпач активними діями, хоч голова й досі відмовлялася працювати: всередині щось гидке волало: «Жарти у нас тут такі, жарти у нас тут такі!» Події минулої ночі здавалися прикрою недоречністю. Ось зараз зателефонує Люба, скаже: «Знаєш, Максе, уночі вода зовсім не прохолодна». Він зв’яжеться зі знервованим татом, який уже побіг кудись розбиратися із синовою халепою: «Вибач, тату. Усе гаразд. Жарти у нас тут такі…»

Люба не зателефонувала.

О десятій за Максом заїхав Сердюків іміджмейкер Рома Шиллєр – одних із Максом років пройдисвіт із розумними очима і незмінною іронічною усмішкою, прихованою в лівому кутику вуст. Підганяв: поїхали, поїхали! Пояснював дорогою: так усе чудово склалося, свідок цілком підходить на роль представника народу, якому служить депутат Сердюк. Невеличка вистава – і дядька можна відправляти додому. Якщо він навіть щось і бачив, то після вистави з допомогою від депутата Сердюка мовчатиме як німий.

За двадцять хвилин Рома Шиллєр відчиняв двері приватного готелю, де, за його міркуваннями, провінційний дядько Іван Степанович мусив від комфорту і розкошів, які задурно оплатив йому Макс, забути не тільки про нічні події, але й про рідну маму. Макс плентався позаду, усе сподівався на Любин дзвінок, який поставив би крапку в нічному божевіллі. Стрімко – до номерів. Наштовхнулися поглядом на розгубленого портьє.

– Що? – замість «доброго ранку».

Портьє ввічливо розвів руками, показав на стілець у кутку холу. Макс і Рома озирнулися. Щелепи відвалилися синхронно – під екзотичною лопухатою зеленню на стільці в кутку готельного холу хропів круглий, як гарбуз, дядько, фанатично притискав до грудей пластмасовий дипломат, вельветова торбина черевиком зафіксована.

– Класний кейс! – не втримався Шиллєр.

– Що з ним? – здивувався Макс, прямуючи до дядька.

– Я пробував його відмовити, але ви наказали – будь-яке бажання. – Портьє біг слідом, напоготові тримав розкриту долоню для «чаю».

– І що? – Макс став навпроти дядька і тільки тепер побачив: Іван Степанович п’яний, як новорічний Дід Мороз під ранок, – з копит і без пам’яті.

– Ваш гість замовив на сніданок… пляшку горілки, – пояснив портьє.

Шиллєр присів біля стільця, постукав дядька по плечу, поклацав пальцями перед дядьковим носом.

– Гей! Бригадире! Ти мене чуєш? – нервово сіпнувся. – Не чує! – запанікував. – Шо за фіґня?! У нас за годину камери…

– Може, висмикнути з-під нього стілець? – нагадав про себе портьє.

– Неси води, – наказав йому Макс, та поряд виник переляканий адміністратор.

Забелькотів:

– Пане Сердюк… ми розуміємо, розуміємо… Але в холі… Інші гості… Репутація готелю… Може, перенесемо вашого підопічного у мій кабінет? Там зручніше поливати його водою… Хоч окропом… Можемо влаштувати тортури і знущання, – спробував пожартувати.

– Я знаю! – смикнувся Шиллєр. – Треба відібрати в нього кейс!

– Портфель, – уточнив Макс.

– Точно… – Шиллєр тицьнув у дипломат. – Цю чорну пластикову штуку. Недарма ж він так за неї тримається. Макс обернувся до портьє.

– Давай…

Портьє подивився на власну порожню долоню. Не зрушив.

Шиллєр дістав із кишені купюру:

– Одним ривком. Зрозуміло?

Заплющені очі Івана Степановича при цих словах не здригнулися. Але вуха дядькові ніхто не затуляв, тому, коли портьє обережно простягнув руку і спробував відірвати від хропуна дипломат, дядько підскочив на стільці, розмахнувся і я-а-а-ак лусне портьє по пиці. Ніхто не встиг отямитися і відскочити на небезпечну відстань – пластиковий портфель, надійний арґумент у будь-яких дипломатичних відносинах, уже лупив направо і наліво. Бац – Максові у вухо! Оп – наштовхнувся на адміністратора. Тиць – попсував обличчя іміджмейкеру. Шиллєр упав і вирішив не вставати.

– Шановний! Шановний! – верещав з підлоги. – Роззуйте очі! Ми друзі! Ми прийшли з доброю новиною!

– Друзі? – Іван Степанович опустив дипломат і врешті прокинувся. Спустошено подивився навкруги. Здивувався, бо друзів не побачив. Знітився, бо застиглі, мов скляні, фігурки людей навколо, здається, були трохи покаліченими. Згадав про готельний номер за півтори тисячі гривень на добу і зовсім потьмянів: біда до центру на мотузці притягла, а тут ще й горе причепилося. Де йому півтори тисячі гривень взяти?

– Іване Степановичу, – подав голос Макс. Крок до дядька. Усмішку вичавив. – Це я… Максим… Пам’ятаєте? Ми зустрілися минулої ночі… Мені здалося, що вам ніде переночувати, і я оплатив вам номер, щоби ви могли відпочити. – Замовк. На дядька спідлоба обережно. – Ви ж… сподіваюся… нормально відпочили?

Іван Степанович почув головне – за номер сплачено. Повеселішав, хоч випита горілка смуток сіяла.

– Дякую, синку… – непевно.

Шиллєр підскочив із підлоги, усміхнувся дияволом.

– Розсолу! М’ятну жуйку і… – На дядька уважно глянув. —

І більше нічого. Типаж нормальний – суворе життя, трудові мозолі, достаток лишився у вісімдесятих минулого століття, і дипломат, мать… – Побиту пику помацав. – Як символ того достатку. – До дядька підбіг. – Ви комбайнер! – навмання.

– Ні, – відповів Іван Степанович. – Лікар.

Макс хмикнув – так тобі, Шиллєре! Не будеш викобелюватися.

Шиллєр задумався, заходив навколо дядька, роздивлявся, як прибульця.

– Живете в селі? – Друга спроба навмання.

– У райцентрі, – відповів дядько. На Шиллєра, як на божевільного. – Біля елеватора.

– А-га! – невідомо з чого зрадів Шиллєр, потяг дядька до виходу. – Добре, добре… Ви у надійних руках. Це доля. Ви ж мудра людина? Мудра, бо вам – років і років. Освічена? Само собою! Клятва Гіппократа, не нашкодь, і таке інше! Ви ж розумієте: нічого випадкового не буває. Такий шанс трапляється раз у житті! Сьогодні всі ваші проблеми вирішаться на найвищому державному рівні. – Зупинився. Замовк. На дядька суворо глянув. – …Як вирішилися б справи будь-якого простого українця, коли б він звернувся до Володимира Гнатовича Сердюка. Ви ж, сподіваюся, у справах до Києва приїхали?

Іван Степанович висмикнув руку, у яку міцно вчепився Шиллєр. Глянув на вельветову торбину, що так і лишилася біля перекинутого стільця у кутку холу.

– Звісно, що не на гулянку, – зітхнув. – Торбу ледь не забув.

– Її віднесуть до вашого номера. – Макс жестом указував портьє, де має бути торба гостя. А тому довго пояснювати не треба – школа! Уже підхопив торбину, пилинки з неї здмухує, до номера тягне.

– Яке там! – уперся дядько. – Неси, хлопче, мою торбу до мене. Я сюди не повернуся.

– А раптом треба буде залишитися у Києві ще на одну ніч? – розгубився Макс.

– Хіба можна такі гроші на витребеньки фітькати? – обурився дядько. – Я краще біля Дніпра.

Шпок! Гвіздок у Максове тім’ячко.

– Біля Дніпра? – напружився.

На Шиллера – виручай.

– Пішли, пішли! Нам ще підготуватися треба. – Шиллєр ухопив дядькову торбину і побіг до виходу.

На ранок після несподіваного чудесного визволення з пут понад трьохсотрічного забуття куми Свиря і Микишка сиділи у кущах дніпровської кручі під Лаврою, приголомшено дивилися на нескінченний автомобільний потік, що рухав набережною. За ніч тільки й наважилися, що пройти кілька десятків метрів набережним шосе в бік лаврських хрестів – більше не здужали. Дивні, швидкі, як козацькі гарматні ядра, незрозумілі пристрої з палючими свічками-очами таки відігнали кумів до кущів. Куми ж не боязкі, недарма серед Дорошенкових серденят шаблями махали. Відчайдухи. Свиря було спробував навіть ухопитися за палаюче око сріблястого авта, що промчало крізь нього, але те, хоч не завдало хлопцеві шкоди, у руки не далося.

– Ох і швидка холєра, – розлютився Свиря. Намірився зганяти до дерев на кручі, виламати добрячу гілляку і встромити у незрозумілу істоту, та кум Микишка мудре слово мовив:

– Я так собі міркую, куме Свиря. Не можна у раю бійки вчиняти.

– А як руки чешуться? – спитав Свиря.

– Язик у тебе, куме, чешеться! – відповів Микишка. – Я так собі думаю… До Лаври кручами підемо. Оминемо вогні райські, свят, свят… Бо не знаємо певно, чи маємо право посеред чистих душ врятованих пити солодке райське пиво.

– Оце б пива чи бражки… – просяяв Свиря.

Міцний Микишка вхопив верткого кума за сорочину і потяг до порослих деревами та чагарником дніпровських схилів. Дерлися крізь густі хащі, усе кидали оком на дніпровські береги. Під ними, при правому березі, сяяли, горіли, співали і гомоніли пароплавчики, переобладнані на ресторани і клуби. За Дніпром, на березі лівому і далі, скільки око сягне, – суцільні вогні.

– Який же неосяжний світлий рай небесний, – розчулився Микишка. – Кінця йому нема.

– А чого ж… – Свиря. – Райські кущі – не селянський клаптик, аби на ньому тулитися: і пшеничку посадити, і для бурячків місце знайти. Райські кущі, певно, великі, як наші луки. Пам’ятаєш, куме Микишко? Корова заблукала, так три дні верхи шукали і не знайшли.

– Вовки ту корову з’їли, а ти, замість її шукати, три дні у шинкарки гостював, – нагадав Микишка.

Свиря, на диво, не образився. Усміхнувся. Носом потягнув.

– О-ой… кабанчика… Кабанчика печуть. Та десь зовсім поряд! – До Микишки. – Йдемо… Йдемо, куме. Розвідаємо, що до чого.

– Я так собі міркую, куме Свиря. Спочатку до Лаври.

– Навіщо нам Лавра?

– А де ж у раю центр, як не у Лаврі? – звів брови Микишка.

– Зареєструймося. Отримаємо райські грамоти, мовляв, двоє Дорошенкових серденят взяті на довічне райське забезпечення. А потім уже…

– У мене кишки скрутило. – Свиря своє.

Микишка зиркнув зневажливо.

– Йди, як хочеш. Тут чекатиму.

Не минуло й десяти хвилин, як чагарником до Микишки добіг ошелешений Свиря. Два шампури з шашликом у руці. В очах – здивування безмежне.

– О-ой, куме… Нечистий тут править. – Микишці один шампур з шашликом дає. – Виліз я з кущів і пішов на люд… Над головою вогні сяють, а біля великих наметів… Більших за татарські кибітки… Восточні чєловєкі стоять і кабанчика на рожні смажать.

Микишка напружився, на кума з недовірою.

– Де би у християнському раю восточним человекам взятися? Може, вони ще й казанським милом торгували?!

– Ні! Кабанчика смажили. Божуся пресвятою Богородицею, й сином її Йсусом Христом присягаюся! Стоять і оком не ведуть, що християнська душа слиною сходить. Товчуть між собою – ала-ла, ала-ла… Бусурмани кляті. Я перехрестився, взяв з вогню два рожна і побіг геть.

– А вони?

Свиря хижо посміхнувся. Відірвав зубами добрячий шмат м’яса:

– Злякалися, кляті пройдисвіти. На смерть злякалися. Залопотіли, заметушилися… Та де їм зі мною тягатися. Далі кущів не побігли.

Замовк. М’ясо проковтнув.

– І де це ми є, куме?

Микишка зітхнув:

– Я так собі міркую, куме Свиря. Отець небесний милосердний і до козацтва вельми прихильний. Пам’ятаєш того бурсака, що восени до серденят пристав?..

Свиря кивнув – чого б не пам’ятати. Знатний був бурсак Андрій. Клятих ляхів із молитвою у пекло відправляв.

– Так той бурсак Андрій казав раз, коли його про світлий рай небесний запитали… Що у раю мають бути ляхи і турки з татарвою.

– І яка у тому чесна правда? – Свиря з недовірою.

– «Для ляхів і татарви козацький рай – справжнє пекло, – сказав тоді бурсак Андрій. – На землі їх рубали, буде їм і на небі непереливки».

Свиря з повагою глянув на кума Микишку. Ох, розумний. Діло каже.

– Так чого нам тоді до Лаври сунути? Треба, куме, гетьмана шукати.

Микишка доїв шашлик, оглянув шампур, рукавом від жиру обтер. Знайшов під ногами камінчик – кінчик шампура гострить і кума наставляє:

– Я так собі міркую, куме Свиря. Спочатку святому хресту вклонимося, який не який реєстр знайдемо, а потім уже Петра Дорофійовича шукатимемо…

На ранок закопали у кущах під Лаврою загострені шампури й обережно посунули до Лаври.

Перед Різдвобогородицькою церквою на коліна впали.

– Прости, Боже єдиний кріпкий, усі гріхи земні і знайди вірним серденятам притулок у світлому раю християнському…

Уздовж лаврського муру – наверх. Люд оминали, хоч Свиря голову скрутив, так роздивлявся чудернацькі одежини чистих душ врятованих. А Микишка радів, що ті зовсім не дивуються появі двох розхристаних серденят.

Біля церкви Воскресіння стареньку жебрачку уздріли. Чорна хустина на брови насунута, очі долу. Свиря штовхонув Микишку в бік, показав на бабцю.

– Давай, куме, до святої людини підійдемо. Може, вона нам вірну путь вкаже.

Перехрестилися, чинно пішли до бабці. По дорозі – кіоск із пиріжками та булками. Микишка й не помітив. Свиря не пропустив. Зупинився. На дебелу молодицю років сорока, що за прилавком позіхала, прискіпливо глянув. Вклонився, з-під пахви на жінку – зирк. Наче й не бачить хлопця. Свиря розігнувся і розсердився одночасно. Простягнув до пиріжка руку і вхопив спочатку один. Та за пазуху. Потім ще один, потім три одразу. Молодиця й оком не повела. Свиря розгубився.

– Гей, бабо! Куди ти дивишся?! Я пиріжків набрав злодійством!

Молодиця не почула. Дістала люстерко, з хвилину вдивлялася у власне віддзеркалення. Свиря встиг оббігти жінці за спину і глянути у дзеркальце з-за її спини. Жахнувся.

– Куме! Куме Микишко! – біг за Микишкою навздогін, і сльози по щоках. – Куме! Біда! Чорти й у раю ворожать, кляті.

За рукав Микишчиної сорочини вчепився.

– Скоріш за мною! Треба чортів вгамувати.

– Та що з тобою, куме Свиря?! – Микишка висмикнув сорочину.

Принюхався. – А що за пазухою? Чорт?

Свиря дістав пиріжок. Схлипнув.

– Баба люстерко дістала… Я в нього глянув…

– Задля якої біди? – не зрозумів Микишка.

– А раптом я за ці роки так змінився, що й упізнати себе не зможу!

– Та ні, куме Свиря! Як був базікало білобрисе, таким і лишився, – уважно глянув на кума Микишка.

– Е, ти мені тут розпатякуватимеш! – сіпнувся Свиря, заїв горе пиріжком. – Я у люстерко бабине глянув… А мене – нема!

Микишка збентежено почухав потилицю, помацав Свирю – є. Обернувся до Воскресенської церкви. Перехрестився затято і потяг кума до жебрачки.

Старенькій ломило кістки і при літньому сонці. Куталася у клітчасту шальку, байдуже дивилася на порожню пластикову тарілку, що стояла перед нею на землі. Добре, що міліція, чиновники з заповіднику та лаврські ченці не чіпають, дають копійку зібрати. Та й вона – не грішить. Милостиню перерахує і на третину свічок в Успенському соборі запалить задля слави Господньої. На другу третину безпритульних псів нагодує і тільки на останню третину собі хліба.

Дві постаті стали перед старенькою, сонце загородили. Напівсліпі очі звела – двійко хлопців розхристаних товчуться розгублено. Один – чисто Ілля Муромець у Лаврі прокинувся. Другий – волосся соломою та все підскакує, ніби хтось його за мотузки смикає.

Велетень вклонився чемно.

– Помагай Біг, мамо…

– Хай і вас береже Господь, люди добрі, – відповіла.

Білявий був подався до старенької ближче, та велетень вхопив його за сорочину – стій! Знову вклонився жебрачці.

– Скажіть, мамо… Чому старцюєте у світлому раю небесному? За які гріхи Господь всемогутній лишив вас ласки своєї? Може, обітницю яку відробляєте? Чи добровільно спокутуєте прегрішенія земні?

Усміхнулася від слів дивних.

– Молю Господа, щоби скоріше смерть мені дав і прибрав до себе на небо.

Куми перезирнулися спантеличено. Верткий Свиря висмикнув сорочину з міцного Микишчиного кулака. Перед бабцею присів.

– Ви, мамо, нас не плутайте… Бо це… гріх! – З-за пазухи пиріжок дістав, бабці простягнув. – їжте, мамо… – Не втримався. – А ми де? Хіба це не рай?

– Який там рай… Грішна земля… Київ…

Куми один на одного – свят, свят…

– А рік який? – Свиря на коліна біля бабці впав, в очі їй вдивляється, бо, може бути, і у раю божевільні трапляються, верзуть своїми язиками казна-що, а новоприбулим душам від того самі розпачі.

– Дві тисячі восьмий…

– Що?! – Свиря, як був на карачках, так і поліз повз бабцю до Лаврського муру. До каменя притулився – свят, свят… Бозна скільки рочків при коренях спали… І задля чого? Щоби замість раю знов на грішній землі прокинутися?

Микишка спантеличено озирався, пробував рахувати – тисяча шістсот шістдесят восьмий був… А тепер, виходить…

Бабці вклонився.

– Скажіть, мамо… Це ж скільки часу спливло від року тисяча шістсот шістдесят восьмого від Різдва Христового?

Старенька на хвилину замислилася.

– Триста сорок років, люди добрі.

Новина для кумів – як ляхова пастка, а вони без шаблюк. Свиря закам’янів біля лаврського муру, тільки знай очима стріляє, у голові машкара: як так, як так? Микишка глибою стовбичив посеред тротуару. Крізь нього, мов вода крізь чисте сито, пройшли дві пишні жінки в хустках. Микишка зовсім розгубився. Обмацав себе, безпорадно подивився на стару жебрачку.

– Не бачать вас люди… – захитала головою старенька. – От шкода. Така шкода…

Микишка не повірив. Насупився і пішов на групу туристів – ті саме вивалили з автобуса і прямували в бік башти Івана Кушника. Загарчав загрозливо. Руки розкинув, наче хотів одним махом усіх туристів у полон взяти. Кум Свиря біля муру навіть бідкатися перестав – підвів голову, насторожено спостерігав за Микишкою.

Туристи пройшли крізь Микишку, і тільки останній – худорлявий юнак років шістнадцяти у смішних широких шортах до колін, такій само широчезній футболці з написом «Реп фореве!» і навушниках у вухах раптом наштовхнувся на Микишку; від подиву зісмикнув навушники, із захопленням оцінив Микишчине вбрання.

– Круто! – видихнув із заздрістю. – Етнофестиваль?

Микишка від несподіванки відсахнувся, та відповісти не встиг. Від групи туристів фаната репу гукнула білява дівчина, і той побіг доганяти групу. Тільки й устиг наостанок жестом ще раз показати Микишці – круто! Дійсно круто!

Микишка озирнувся юнакові вслід і раптом махнув йому рукою. «Як так? – сіпалися думки. – Один якийсь бачить, інший – ні…»

– На кому гріха нема – ті бачать, – почувся від муру голос старенької жебрачки.

Микишка задумався, озирнувся – народу тьма-тьменна… Онде – сонце вище і люду все більше і більше. Снують собі туди-сюди, наче діла їм нема. Та всі дивні, чудернацькі, вбрані незрозуміло: де війт, де козак реєстровий, де татарин полонений, де жид торговий, де подільський кожум’яка, а де селянин – не зрозуміти. Тільки ченців лаврських, хвала Господу, упізнати можна. Й оце з усієї сили народу тільки двійко їх і побачило? Стара мама-жебрачка і дивний юнак у обірваних штанях? Зітхнув Микишка. Згадав – ще Гетаут їх бачила, коли з Дніпра її витягли. І дядько, що салом пригощав… А інші, значить, грішать смертно?.. Знизав плечима – щось воно не те… Вони зі Свирею теж не янголами були.

Непосидючий Свиря наче Микишчині думки читав. До жебрачки ближче підсунувся. На люд з осторогою дивиться, питає у старенької:

– А чого ж ви, мамо, нас бачите?.. Самі казали – просите Бога про смерть, а він вас і чути не хоче. Якби ви, мамо, без гріха були, вас би Господь давно прибрав…

– Грішна, грішна, – закивала головою бабця. – Грішна, люди добрі. Та… каюся…

– А чого ж ви, мамо… – допитливий Свиря хотів було присікатися до бабці й детально випитати про її гріхи та каяття, та Микишка раптом рішуче – наче вмить все йому стало зрозумілим – відступив з центру тротуару до муру, підхопив Свирю за сорочину і потяг геть.

– Егей, куме Микишко! – виривався Свиря. – Який диявол у тебе вселився? Чи ти сказився?

– Підемо, куме, під дерева, де люду й возів без коней нема, – пояснював Микишка на ходу. – Раду триматимемо. Я так собі міркую… Не міг Господь всемогутній через стільки років нас без діла у Київ направити…

Серед чагарнику на дніпровському схилі тиша нестійка, птахи полохливі. За хвилину спогади про славне життя козацьке перегорнули. Ще хлоп’ятами на Січ прилуцький полковник Петро Дорошенко їх направив: при курені козацькі науки вивчати. Як чотирнадцять стало – при собі опреділив: зброю чистили, коней доглядали, у походах поміч складали. А як вуса попробивалися – Свиря з Микишкою самі за шаблі й пістолі взялися. Коней стрімких у татарви відбили. Люльки завели. Жупани лише до шинку надягали – у бою самий клопіт від тієї одежини. Верткий Свиря гарну дівку Марусю в жони взяв, а Микишка ледь від шаблі козацької не загинув, бо за нашептом гнилого жида – мовляв, бачив, як Микишка, сучий син, скотолозтвом займався і вибрав для того полковницьку коняку, – товариш уже готувався відтяти Микишці голову, аж звідкілясь з’явилася така собі дівка Оксанка і заявила, що хоче Микишку собі за законного і перед Господом вінчаного чоловіка мати. А козацтво закони шанує. Обвінчали Микишку з Оксанкою, аж товариші вивели гнилого жида на чисту воду: оце прибився до козаків, хрест цілував, що юдину віру забув і став добрим християнином, навіть свинину до рота підносив, та один нєхмільний писарчук побачив, як той жид свиняче м’ясо у долоню випльовує і собаці віддає. Ухопили жида й ну катувати: кажи чесну правду, бісова душе. Як руки викрутили – так правда з нього і полізла: і про знаки, якими сповіщає ляхів про наближення козацької ватаги, і про зілля, яке у пиво підсипає, і про полковницьку коняку, яку сам занапащав, а на чесного козака Микишку наговорив. Свиря тоді розлютився через край і зовсім не тому, що через жидівську брехню Микишці голову мало не відрубав. То справи буденні. Свирі боліло, що через жида тая дівка Оксанка, як корову на мотузці, потягла хороброго козака Микишку до церкви і примусила на собі женитися. Та Микишці жонате життя подобалося, і за рік товариші стали батьками, а як синочків похрестили – то й кумами. Сім “і майже не бачили – у походах згадували на тверезу голову, вдома набиралися бражки по самі вуха і сперечалися – чийого сина звати Іванком: Свиря бив себе кулаком у груди – його син Іванко, а в кума – Андрійко! Микишка сумнівався – нібито у нього Іванко росте, а у Свирі – Андрійко. Чи навпаки?

На початку року з трьома шістками, тисяча шістсот шістдесят шостого, – «Ой, буде біда, буде…» – перешіптувалися забобонні козаки і все заглядали в очі характерникам, та ті відмовчувалися собі й сумно усміхалися у вуса – козацька рада у Чигирині віддала гетьманську булаву Правобережної України Петрові Дорофійовичу Дорошенку, Свириному з Микишкою покровителю. Справ додалося. Слави… На той час уже до старшин козацьких дослужилися, а як гетьман Дорошенко серденятську армію створив, серденятські загони очолили. Серденятам – і грошенята, і шана особлива, і справи найважчі. Відчайдухи.