Текст книги "РАЙ. Центр"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Куба стала ближчою, і Сердюк на мить розслабився. Попереду рівною стежиною та все наверх стелилася красна доля, світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці і гроші, гроші, гроші… Гроші і влада. Та одного разу після травневих свят Сердюк з братами-комсомольцями так нажерся, що копита підкосилися і він заснув просто у своєму кабінеті. А коли серед ночі прокинувся од відчайдушних криків, то перелякався на смерть, ухопив у руки важкого, кілограмів на п’ять, бронзового Леніна, що без діла стовбичив на столі, і побіг у те крило обкому, звідки захриплий жіночий голос несамовито кликав на допомогу хоч когось живого.

У кабінеті першого секретаря обкому комсомолу Коноваленка двійко чоловіків без штанів по черзі ґвалтували на дивані обкомівську секретарку Соню. В одному інструктор Сердюк із жахом упізнав другого секретаря обласного комітету Комуністичної партії Федора Федоровича Перепечая. Другого Вовка не знав. Може, хтось із перевіркою з центру? А чому не на своїй території? В обкомі партії і кабінети більші, і охорона надійніша. Мову відняло, а треновані боксерські руки не втримали бронзового Ілліча. Той – грюк на підлогу. Чоловіки повернулися до Сердюка, Соня впала з дивана, поплазувала з кабінету.

Другий секретар обкому Комуністичної партії Перепечай натяг штани і наказав:

– Геть!

…Вовка Сердюк чвалав порожніми вулицями до батьківської хрущовки і з усією очевидністю розумів – це кінець. Перепечай – тварюка крута і жорстока. Й найменшої похибки не пробачає. А тут таке… Ні, якби мова йшла про будь-яку іншу дівчину з обкому комсомолу, Вовка Сердюк навіть не вагався б. Зазирнув би у кабінет і пішов собі далі: сам мало не усіх колежанок по обкому перепробував на столі серед інструкцій, планів заходів і роздрукованих лекцій з марксизму-ленінізму. Але це була Соня. Тендітна, романтична, замріяна, чорнява Соня. В очі глянеш – червоніє так відверто, наче взагалі брехати не навчена. Сердюкові би таку дружину. Точно першим буде. Розстроївся: ну тварюки ж! Невже їм підлеглих підстилок не вистачає?

– І якого… мене туди понесло?! – із розпачем.

Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.

– Володимире Гнатовичу…

Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся – чого ти прийшла, Соню?

– Зранку… до міліції йду… – Слова, мов іскри з каменя. – Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє…

Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.

– Зачекай, зачекай… – у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.

Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього – як чорт від ладану.

– Не підходьте!

– Та добре, добре! – Руки догори – здаюся. – Дай подумати, як тобі допомогти.

– Зранку до міліції зі мною підете? – розплакалася.

– Знаєш, Софіє… Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога – орда бійців, а на твоєму – тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.

– Володимире Гнатовичу…

– Я думаю, Софіє! Думаю… І ми… – Серце у п’яти. – …зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.

– А ви?

– А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що… – замовк.

– Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?

– Телефоном викликали…

– Хто?

– Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко… Сказав, терміново треба документи передрукувати.

Вовка Сердюк напружився. Ага! Перший секретар обкому комсомолу, його безпосередній керівник Ростислав Коноваленко, теж у курсі. Може взагалі до туалету вийшов, коли Сердюк з Леніним припхалися. Задумався.

– Йди, Софіє. Якщо повіриш мені, то все буде добре. Завтра вдень я тобі зателефоную. – Замовк, на зарюмсане дівча глянув – ех, устигли раніше за нього.

До ранку мізки парив. І туди підеш – усе втратиш, і сюди – по лезу. Коли до початку робочого дня лишалося хвилин десять, замість обкому комсомолу Вовка Сердюк з приреченістю жертовного кролика пішов до обкому партії. Прямо до кабінету Федора Перепечая. Та у приймальні другого секретаря товкся головний комсомолець області Ростислав Коноваленко. Ухопив Сердюка за руку, потягнув у тихий куток.

– Це твій шанс, Сердюче! – зашепотів гарячково. – Дивись, не просери. Один раз із обойми випадеш, уже ніколи не повернешся.

– Що? – запанікував і без того розгублений Вовчик.

– Перепечая давно скинути хочуть. І перший секретар обкому партії – за, і в Києві добро дали. Ніяк під це падло підкопатися не могли, а вчора… Така наруга! Така аморальна поведінка! Ти – свідок.

– А ти де був? – не втримався Сердюк.

Головний комсомолець від прикрощів червоними плямами пішов.

– За горілкою відіслали, козли. – Сердюка за руку ухопив. – Маєш свідчити, як другий секретар обкому партії Федір Федорович Перепечай Соньку зґвалтував.

– Там ще й другий був.

– Хоч десятий! Нас цікавить Перепечай! Промовчиш – назавтра і двірником не влаштуєшся. Перепечая однаково приберуть, а тобі цього не простять. Свідчитимеш проти Перепечая – другим секретарем обкому комсомолу станеш.

– Завтра? – з переляку бовкнув Сердюк.

Головний комсомолець зиркнув уїдливо.

– А ти чого сюди прийшов?

– Перепечай викликав, – збрехав Вовка.

…Федір Федорович Перепечай міряв кабінет важкими кроками, говорив, як гвіздки у мозок забивав.

– Що, покидьку? Торгуватися прийшов?

Вовка напружився і раптом сказав те, чого і сам від себе не очікував:

– Вчора вночі я умовив нашу секретарку не звертатися до міліції. Я думаю… вона мовчатиме приблизно місяць. За місяць вона може писати хоч десять заяв… Час сплине, і в органах над її вигадками можуть хіба що посміятися.

Перепечай примружив око, уважно глянув на Сердюка.

– Ну і чому вона мовчатиме місяць? Хвора чи дурна?

– Я переконав її, що у міліції вже розглядають заяву про зґвалтування.

– І хто її написав?

– Я… мав написати, – видихнув Сердюк, додав урочисто: —

На моє глибоке переконання, будь-які дискусійні моменти і неузгодження, які виникають у роботі партійних чи комсомольських органів, не можуть бути винесеними за стіни партійного чи комсомольського органу. Це… Це зрада… інтересів партії.

За десять днів Соня добровільно пішла з життя, не зумівши знайти собі навіть легкої смерті: напилася якоїсь невідомої гидоти, і понад тиждень тільки морфій рятував дівча від неймовірних мук. Після похорону Сонина мати прийшла під хрущовку Вовиних батьків і кричала, що їхній син згубив її доньку. «Про що мова?» – не розуміли сусіди, бо у вину Вовки Сердюка не повірили – дуже вже порядна сім’я, а самих Сердюків вдома не було – саме святкували входини в новій однокімнатній квартирі сина.

Вже потім, коли напруга навколо інциденту в кабінеті головного комсомольця області остаточно розвіялася і навіть найзатятіші пліткарі переключилися на несподівану новину про відставку головного комуніста області і призначення в його крісло Федора Перепечая, Вовка Сердюк подивувався власній звірячій інтуїції, яка змусила його у найгостріший момент життя зробити відчайдушний крок назустріч, здавалося б, уже перекресленому навіть власним оточенням Федору Перепечаю і вирулити з карколомного віражу.

Про Соню не згадував. Сама нагадувала. Приходила уві снах, привиджувалася білим днем, і вже через багато років, коли в історичну минувшину загув Радянський Союз, коли Вовка Сердюк для всіх став Володимиром Гнатовичем, він увірився: у кожного, хто присмоктався до влади, хто зумів не випасти з обойми, з’являючись то в одному, то в іншому владному кріслі, обов’язково є своя Соня. Добре, якщо одна. Кожна нова Соня лише підтверджує відомий факт: для політика головне, аби йому повірили. Політику не важливо, що станеться з людьми, які в нього повірили.

За сімнадцять років незалежності Володимир Гнатович Сердюк поміняв кілька партій, оцінив дохідність кількох міністерських крісел, президентського секретаріату та парламентських кулуарів. На всіх щаблях наштовхувався на колишніх товаришів – комсомольських функціонерів – і, згадуючи цинічні початки, точно знав: їхнє покоління владу не віддасть, поки не вимре. Не комуністичний, а саме комсомольсько-функціонерський гарт навчив не помічати таких дрібних перешкод, як люди.

У п’ятдесят два політик Володимир Сердюк мав за дружину гладку скандалістку Євгенію, дочку Федора Федоровича Перепечая, єдиного сина Максима, пристойний офіційний статок і непристойно великі неофіційні доходи, бо політичні посади як були, так і лишилися прибутковішими за будь-який бізнес. І якби хтось спробував знайти адресу Володимира Сердюка за довідкою, то приплентався б до звичайної багатоповерхівки на околиці Києва, де ще на початку дев’яностих народний обранець Сердюк отримав трикімнатну квартиру. Двоповерхові хороми у «Царському селі» на Печерську з осторогою були записані на ім’я Сердюкової дружини Євгенії Перепечай, а заміський будинок – на старого Перепечая, який ніяк не вмирав і все допікав зятя порадами на кшталт: «Вовко, дави їх, сук!»

Того ранку Сердюк прокинувся дуже рано і не в гуморі. Уночі приходила Соня, тикала нафталінову пігулку і вимагала, щоби з’їв, аби врятуватися від страшного туману, у якому він обов’язково загубиться. Сердюк зачинився у ванній, довго марудив у роті електричною зубною щіткою «Phillips», аж поки гладка Євгенія не грюкнула у двері:

– Вовко, чорт забирай! Скільки можна? Тобі телефонують!

Поганий знак. Недарма Соня всю ніч з пігулкою навколо Сердюка кружляла. Володимир Гнатович вийшов із ванної…

– Сердюк слухає!

– Володимире Гнатовичу! Така новина, така новина! – заторохтіла у слухавку Сердюкова помічниця Марта. – За версією журналу «Коло» вас визнано людиною року в номінації «Сірий кардинал». Я знаю, ви того не любите…. Я намагалася підкорегувати результати… Вплинути і захистити вас, але ці журналісти…

Сердюк всміхнувся:

– Облиш. Усе нормально.

– Завтра о третій прес-конференція. Запитання дурні.

– Можна виграти будь-яку битву, – відповів Сердюк давно засвоєне і поклав слухавку.

Заходив по розкішній вітальні. Запитання дурні? Так він не дурень. Офшорні зони, таємниця банківських вкладів, любов до готівки і конкретних, видимих оком речей, які засвідчують свою готівкову вартість: антикваріат, золото, діаманти, нерухомість, земля гектарами. Сердюк не довіряв біржовим авантюрам і довгостроковим перспективам. Дурні запитання? Питайте. Не виготовили ще ту лопату, якою можна Сердюка закопати. Анкета ідеальна. Державний діяч. Добрий сім’янин. Дружина згуртувала навколо себе заможне жіноцтво, благодіють, мать їх, трясуть діамантами і благодіють одна перед одною, а чоловіки тільки встигають гаманці відкривати! Син теж не пасе задніх, закінчив Лондонську школу економіки, повернувся на Батьківщину піднімати українську економіку.

– Женю! – гукнув дружину. – Максим удома? Що ж це він учора нас із тобою…

– Привіт, тату, – почув від дубових сходів, що вели на другий поверх апартаментів.

Зиркнув на сина.

– Чого не спиш? Чого супишся?

Макс брови звів.

– Поговорити треба…

– Що сталося? – Сердюк миттєво визначав ступінь синових проблем.

– Поговорити треба… – вперто повторив Макс.

Євгенія приклала вухо до дверей чоловікового кабінету – новини України! Зачинилися, наче матері однаково, що дитина сама не своя! Та вона ночей не спала, поки Макс у Лондоні навчався, все думала, як синові краще зробити, і придумала: квартиру на Хрещатику купила, «мазераті», щоби у Віти Челядинської од заздрощів урешті з’явилася перша глибока зморшка. Та вона заради Максика…

Щільніше до дверей. Бронзова ручка у товсте черевце увіп’ялася. Відступила, власний живіт помітила, всміхнулася. На світських тусовках, які пані Женя вважала культурними подіями і не пропускала, будь то «Рогпо Раггу», оглядини весільної сукні дочки президента чи презентація нового альбому чергової «зірки» з силіконовими грудьми, вона примудрялася так рясно обвішуватися довгими золотими прикрасами, що товстий живіт за ними не відразу й помітиш. Зиркне якесь молоде та нахабне на пані Женю, а там, де повинен бути живіт, коштовностей з півкіло. І хай думає молоде та нахабне, у чому щастя.

Євгенія щільніше притулилася до дверей і почула…

– Дівчина наклала на себе руки через тебе? – спитав Сердюк.

– Ну… Так виходить, – вичавив Макс.

Євгенія заклякла тільки на мить. Грюк! Як дала кулаком по дверях, дуб здригнувся і встояв, а бронзові замки, мабуть, не італійські, як дизайнери-оформлювачі клялися, а з турецького базару, бо розлетілися в шмаття, і трепетна мати стала на порозі.

– Женю… – Сердюк скривився, мов повен рот оцту набрав.

– Ти могла просто постукати…

– Вово, треба щось робити! – Пані Женя вже котилася кабінетом. – Я зателефоную двоюрідній сестрі у Дрезден. Вона підтвердить, що Макс був у неї, коли… – До Макса: – Коли це сталося, синочку?

– Минулої ночі.

– От і добре! – з азартом. Дай їй скруту, вона її скрутить, ще й заробить. – А ти на цей момент пив молоко на тітчиній фермі під Дрезденом.

Макс похмуро – на матір:

– Не вийде…

– Чому?

– Там якийсь чоловік крутився… Він бачив, як дівчина з Максового «мазераті» вийшла… – Володимир Гнатович нервово міряв кабінет кроками.

– Точно бачив? – кинулася до Макса мати.

– А я звідки знаю?! – безпорадно знизав плечима Макс. – Я не наважився його запитати. Він усю ніч під мостом тирлувався.

– І де він? Де він зараз? – наступала мати.

– Я йому номер у готелі зняв.

– Навіщо?

– Рома Шиллєр порадив. Щоб до ранку цей чоловік не мав жодних контактів, потім… – Глянув на батька: – Тато допоможе вирішити його справу, і він поїде. Рома каже – це єдиний вихід, вдячні не здають.

– Молодець! – кивнула мати.

Сердюк обвів сімейство важким гнітючим поглядом.

– Замовкніть, – сказав. – Йдіть звідси. Дайте подумати…

Пані Женя намірилася було прискорити мозкову діяльність чоловіка ультиматумом на кшталт: «Вово, якщо у Макса виникнуть проблеми, я тебе, падло, вигризу до нутрощів», – та глянула на чоловіка і передумала. В очах Сердюка без слів читалася відповідь: «У Макса ніколи не буде проблем. Ніколи».

Тук-тук! Рівно о дев’ятій ранку в розкішний люкс приватного готелю на Подолі ввічливо постукав портьє. Прислухався – тиша. Обережно прочинив двері. На обличчі обов’язкова усмішка – молодий Сердюк наказав розбудити гостя о дев’ятій і нагодувати чимось екзотичним. «Чаю» лишив сто баксів. Не фонтан, але й не дрібниця, щоби про усмішку забути.

– Доброго ранку… – і рота роззявив.

Іван Степанович при повному параді – навіть капелюх на лисині – обережно сидів на краєчку широкого м’якого ліжка, – так і не розстеленого, вкритого шовковим покривалом. Тримав біля грудей пластмасовий дипломат і ошелешено роздивлявся власні ноги у смугастих шкарпетках. Чорні черевики разом з вельветовою торбою ввічливо тулилися біля порога.

– Чого тобі, синку?

– Сподіваюся, ви добре відпочили у нашому готелі, – дотримав марку портьє.

– Яке там. Поки усі цяцянки роздивився – уже й півні заспівали.

Портьє здивувався, та знаку не подав. – Чого бажаєте на сніданок? – справу знав. – На жаль, зараз меню переглядається, щоби врахувати різноманітні смаки наших гостей, і ми не можемо запропонувати вам всього, на що здатний наш шеф-кухар, але свіжі млинці з чорною ікрою, сибас із устрицями й ікрою під соусом, ементаль, камамбер, королівський омлет з беконом і розплавленим сиром, посиланий кунжутом, мюслі з фруктами і без…

Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав – досить, досить!

– Дякую, синку, – ввічливо. – Нічого не треба. Своє маю.

Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.

– Чуєш? – йому у вухо. – Під дверима постоїш хвилин десять?

– Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, – із подивом.

До дверей… Озирається – Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї – сальця, хлібини шмат, огірка солоного.

Портьє зітхнув, у коридор вийшов. Такого гостя у готелі ще не бачили. До іншого звичні. Онде з сусіднього номера п’яний депутат третю добу не вилазить, а варто лише постукати, як у прочинені двері просовується рука з м’ятою соткою баксів: «Не, ну шо незрозуміло?! Коньяку, сушей кіло і не здумай палички принести…»

Двері люксу штовхонули портьє у спину, думки розлетілися.

– Бери, синку… – з порога круглий, як гарбуз, дядько протягував портьє хліб із салом.

– Дякую, я вже снідав, – непробивний. – Якщо дозволите, піду…

– Бувай… – погодився Іван Степанович, раптом вхопив портьє за рукав. – Чуєш… А скільки коштує ніч у цьому номері?

– Півтори тисячі гривень.

– Скільки?! – аж присів.

– Вам погано? – портьє напружився. Не вистачало ще, щоб дивний гість дуба дав. – Не лякайтеся. У вартість входить сніданок.

Дядько якось дивно, не чіпаючи капелюха, почухав лисину, захитав головою, забідкався:

– А горілку… подаєте? На сніданок?

– Будь-яке бажання гостя для нас закон, – відповів портьє.

– Неси, – наказав приречено. – Однаково пропадати.

– Дівчина зникла чи тіло знайшли?

Питання, як сокира, повисло в окремому кабінеті дорогого київського ресторану. За столом четверо. Володимир Гнатович Сердюк похмуро розглядав інших. Ваня Баклан… Шишка ментівська, старий партнер, щоб не вживати фальшивого «друг», спокійно їв, наче для того і зібралися зранку. Помічниця Марта… Зиркає на Баклана й ледь зі стільця не падає від обурення, мовляв, у шефа біда, а Іван жере як підірваний. Сама-то нагодована… Нагодована, аж через вуха лізе. Не зрадить. Поки що. Рома Шиллєр… Іміджмейкер пришелепкуватий. І тридцяти нема, а брови з таким значенням супить, наче знає більше за Сердюка. Шиллєр – сука. Потрібна сука.

– Так тіло є? – Шиллєр.

– Нема! – Баклан проковтнув немалий шмат стейку, запив червоним вином. До Сердюка: – Володимире Гнатовичу… Що за паніка? Зробимо усе, що треба.

– I головне – зараз! Коли Володимира Гнатовича визнано персоною року! – замість Сердюка запанікувала Марта.

– Ви персона року? – здивувався Шиллєр. – Тоді тіло повинно з’явитися не раніше ніж за місяць.

– Зробимо. – Баклан кинув оком на годинник. На Сердюка:

– Щось іще, Володимире Гнатовичу?

– Здається… Є свідок, який бачив… Але це ще достеменно невідомо. Якесь провінційне бидло. Скоріш за все, припхалося в центр скаржитися і всю ніч куняло біля пішохідного мосту.

– Нейтралізуємо свідка, – кивнув Баклан.

– Скаржитися? – Шиллєр аж підскочив. – Не треба нікого нейтралізовувати! – почав малювати. – «Сірий кардинал»… Ніхто не бачить і не чує, як і коли він впливає на владу, підкорюючи її своїм думкам, ідеям і планам. Але всі знають про цей вплив. Просто про нього не пишуть у газетах і не кричать з екранів телевізорів. Володимир Сердюк – «сірий кардинал»? Можна і так сказати, бо Володимир Гнатович не афішує, заради яких цілей він може відчинити двері будь-якого владного кабінету цієї країни!

Замовк, на компанію зверхньо глянув – ну як? Оцінили чи не врубилися?

– Ромо, ти здурів! – перелякано закліпала оченятами Марта.

Шиллєр азартно розсміявся.

– … А Володимир Гнатович ладен вхопити за руку прем’єра, підстерегти в туалетній кімнаті президента або наполегливо запросити на чай спікера… – Сердюкові в очі: —…заради простої людини!…Де клієнт? Час спливає.

– Ви бачили президента в туалеті? – не повірив Баклан.

Сердюк насупив брови, задумався… Баклан знизав плечима.

– Так свідка нейтралізувати чи хай поживе?

– Ти про тіло подбай, – роздратовано буркнув Сердюк.

Уздовж Дніпра в бік Оболоні, там, де закінчується флотилія пароплавчиків, переобладнаних на ресторани, рибалки і закохані знають чимало усамітнених тихих місць. В одному з таких закутків, захищеному від галасу міста складськими будовами, на прохолодному камені сиділа Люба. Із подивом дивилася на вогку й досі білу спідницю. Мала б висохнути.

– Пішли… Сьогодні риби не буде, – метрах у п’яти від дівчини сивий рибалка скручував вудку, підганяв товариша – такого ж старого та давнього.

Люба зіщулилася, завмерла. Ні… Не сьогодні. Не чіпайте, добрі люди. Ідіть собі, ніби й нема тут нікого. Не заговоріть. Не привітайтеся. Не запитайте про погоду… Не сьогодні. Дніпро біля ніг. Ранкове сонце в очі. А в душі – темна каша. Не сьогодні…

Рибалки поскладали вудки й пішли від річки. Один перечепився, наступив на ще вологу Любину спідницю, залишив на ній брудний відбиток. Не знітився. Не вибачився. Ніби й нема тут нікого.

Люба опустила голову, підібрала під себе спідницю – е-е-е, старі люди…

– Як тепер жити? – прошепотіла.

Вразилася. З тої миті, коли вийшла з Максового авта, побігла як заведена до пішохідного мосту, і аж до цієї ранкової хвилини то була перша думка, що промайнула у голові.

До того – бігла. Пам’ятає, як розбурхані емоції кинули на пішохідний міст, як думки вчепилися одна в одну, скрутилися, сховалися в сірникову коробку і та коробка, певно, загубилася на пішохідному мості. Не інакше. А вона, бездумна і натхненна, – бігла, бігла. Дерлася на мостову огорожу, мружилася від вогнів, впала у темну холодну річку, захлиналася, ковтала ротом дніпровську воду, бо мріяла напитися, і ковтала, ковтала, поки вода не потягла донизу… Якби не двійко дивакуватих хлопців… Пам’ятає, як тремтіла на кам’яних сходах набережної, як облаяла рятівників і пішла геть.

Серед ночі припленталася на Костянтинівську. У дворі під вишнею сховалася і довго дивилася на Макара з Гоциком, що курили на веранді, ніби у кімнатці не можна.

– Збрехала! – спокійно і хижо сказав Гоцик. – Обіцяла повернутися і збрехала!

– Може, з нею щось сталося? – якось зовсім непевно відповів Макар. – Піду…

– Куди?!

– Пошукаю…

– Не підеш! – ще більш спокійно і більш хижо сказав Гоцик.

– А як підеш – краще не повертайся!

– Гоцику, ти себе чуєш?

– Хай би зараз повернулася! Я б їй… – Гоцик кинув недопалок, грюкнув дверима.

Макар залишився на веранді сам. Опустив голову, раптом тихо і гірко розсміявся.

– Так ти, Гоцику, теж… – сказав ніби й тихо.

Люба розчула. Порожніми очима дивилася, як зарипіла веранда, як Макар заходив наче заведений – туди-сюди. Як раптом зупинився, був кинув цигарку, вхопився за нову. Викинув. Обережно відчинив двері двадцятисемиметрового космосу, ніби замість кімнатки, кухоньки і коридорчика – суцільна мряка… І зник у ній, як у чорній безодні.

Люба на ноги – за вишню руками хапається… До веранди пішла. Не риплять під ногами дерев’яні сходи. Жаліють. Навпроти кімнатки стала. Підібрала кинуту Макаром цигарку. Губами затисла.

– Любо…

Озирнулася – Роза Сиґізмундівна на веранду вийшла. Кивнула їй, мов німа. Старенька головою захитала:

– Дякую за звістку. Добре, що ти принесла.

З подивом на бабцю глянула.

Роза Сиґізмундівна усміхнулася:

– А я все думаю, коли мені помирати? Невже, думаю, забули про мене на небі?

Люба плечима знизала – мовляв, а я тут до чого? Поклала на плетене крісло Макарову цигарку і пішла геть.

До світанку вешталася Подолом без думок і маршрутів, аж поки перші трамваї й автівки не погнали до Дніпра, де й при дні можна відшукати тиху схованку. Вмостилася на прохолодному камені неподалік від рибалок. Дивилася на темну дніпровську воду і врешті прошепотіла:

– Як тепер жити?

Тієї самої миті на пішохідному мості зграя Любиних думок розшматувала сірникову коробку, рвонула до дівчини і за мить закружляла над нею – рвала серце питаннями, колола порадами, нагадувала про події минулої ночі, вимагала негайних дій, перебирала історію її короткого палкого кохання.

…Ось нічний клуб. Люба тільки прибігла на роботу, ще не встигла ухопитися за пилосмок і віник.

– Привіт. – Макс сидів у кріслі в порожньому залі вже зачиненого клубу, і вигляд у нього був зовсім кепський – чи від безсонної ночі, чи від безрадісної. – Ти, часом, не граєш у шахи? Люба відмінно грала. Вона й соціологію в Могилянці вивчала, бо вірила – беззаперечна логіка, стратегічне мислення і здатність прораховувати дії супротивника на кілька ходів наперед, які так потрібні у шахах, допоможуть їй стати непересічним фахівцем.

– Шукаєш вчителя? – усміхнулася. – Можу навчити.

– Мене?! – здивувався Макс, гукнув адміністратора клубу. – Принесіть шахи!

– Можу запропонувати… кальян, – розгубився той.

Макс розсміявся. Відсунув крісло.

– Поїхали?

– Ні! – Любі стало весело. Незнайомець здався надто упевненим і надто беззахисним – дивне поєднання для симпатичного відвідувача дорогого нічного клубу, куди тільки за вхід треба викласти немаленьку суму.

Знітився. Не очікував відмови?

За Любиною спиною адміністратор клубу ввічливо – кахи-кахи! Схаменулася.

– Бувай! Мені працювати треба.

Він полегшено зітхнув – значить, дівчина не йому відмовила, просто зайнята.

– Допоможу! – кинув на крісло дорогу куртку. – Що треба робити?

– Е, ні! Я не збираюся ділити з тобою свій заробіток!

Він знову знітився, наче не зміг визначити, що це: ввічливо замаскована відмова чи звичайне дівоче кокетство. А Люба вже побігла у службові приміщення перевдягнутися, ганчірку й віник у руки. Коли повернулася, шахіста не було. «Та й нехай!» – подумала, хоча кількасекундна розмова залишила в серці несподівану світлу надію: ось вона вийде з комірчини у зал, а він чекатиме…

Хлопець чекав біля клубу. Сидів на кованій огорожі, на колінах розкладена шахова дошка. Фігури на стартових позиціях.

– Ні! – мотнула головою Люба. – Навіть не проси! Мені в академію…

– Могилянка?

– Так! – гордо. А він що думав, що прибирання – вершина Любиних планів? Побігла. За спиною почула:

– О другій! У «Кофе-гаусі» на Сагайдачного. Зіграємо?

Ледь пари висиділа, чесно намагалася вловити, про що товчуть педагоги. «Піду! Ні, не піду! Настирний! З тих, у кого все по-швидкому. Просто роздратувався відмовою… Не піду! Чи піти? Просто заради цікавості… Він не чекав почути, що я граю у шахи, ще і його можу навчити. А мені й самій цікаво – він грає у шахи чи просто звик так небанально, на його погляд, знайомитися з дівчатами? А це впевнене “Поїхали!” Нахаба! Невже він думав, що варто лише сказати “поїхали” як я зірвуся з місця і побіжу за ним? Ні! Таких красивих, самовпевнених багатих хлопчиків треба жорстоко карати! Я піду. Обіграю його і – чао!»

О другій Люба ще кружляла навколо Могилянки. Гізела тягнула в «Пінчук арт-центр», хлопці-однокурсники запрошували на антиґламурне паті, оголошення на дошці нагадувало про хоровий спів, де Люба з’являлася систематично, а вона все ходила навколо академії і сама дивувалася: чого мнеться?!

До «Кофе-гаусу» припленталася о пів на третю. Безнадійна, сердита сама на себе. Ну яка ж вона дурепа! Ніхто так не робить! Хотіла обіграти нахабу – треба було вчасно приходити, а як передумала – так зовсім не йти! Хлопець, певно, почекав хвилину-другу та й пішов. Чи взагалі не приходив. Напружилася, очі вперед дивляться, пішла до «Кофе-гаусу». Нібито нічого її тут не цікавить. Коли повз кав’ярні проходила, очі скосила… Аж губи стисла від прикрощів – геть нічого крізь скло не видно! Озирнулася й аж заклякла од здивування – нахаба повільно йшов за нею, у руці складена шахова дошка.

– Привіт…

Знітилася.

– Ну… Добре. Одну партію, – демонстративно агресивно, бо здогадалася: певно, хлопець спостерігав за нею від Могилянки, бачив її сумніви та тупцювання під академією. Ще подумає – так сподобався дівчині, що та геть розгубилася.

– Годиться, – усміхнувся. – Одна умова…

– Без умов!

…«Кофе-гаус». Зручні диванчики у залі для курців. Біля Люби – еспресо романо і легкі «Прилуки», біля нього – чорний чай і «Парламент». Гра розвивається, розмова не клеїться. Він, здається, і не намагається форсувати події – повністю занурився у гру: не зводить очей з фігур на дошці, супиться, кумедно тре чоло пальцем, беззвучно ворушить губами, промовляючи щось собі під ніс. Люба робить хід, з інтересом спостерігає за супротивником. Правильні риси, щось породисте і водночас демократичне у жестах, посмішці… Очі. Дуже виразні очі. Очі розумної людини. Може виграти? Ні фіґа! Вона не піддасться… Тим більш йому, здається, і потрібні лише… шахи. Жодного разу не відволікся, не глянув так, щоби можна було прочитати в очах…

Він підвів очі.

– Шах і… мат, – винувато посміхнувся. – Ти дуже сильний супротивник.

Люба опустила очі на дошку: фігури застрибали під руками хлопця, повертаючись на стартові позиції.

– Я знаю, як тебе звати. Спитав у клубі. Ти Люба. А я Макс. – Чула і розуміла: їй шкода, що гра закінчилася, їй так хочеться ще посидіти біля цього хлопця, потайки спостерігати за ним, відчуваючи дивне хвилювання.

– Про яку умову ти казав?.. – відповіла невлад.

– Той, хто програв, повинен мати шанс відігратися.

– Логічно, – стримано. – Я спробую…

Посміхнувся, повернув дошку білими фігурами до Люби, ніби вона щойно виграла і має право починати білими. Їй не потрібні подачки. Повернула дошку чорними фігурами до себе.

– Твій хід!

– Добре! – закурив.

– Не підтримуєш вітчизняного виробника? – несподівано уїдливо.

– Звик у Лондоні до ґелехерівського «Парламенту», – без іронії.

– Звик? Для первинної звички треба всього двадцять один день. – Розумна. – Відпочивав?

– Навчався. У Лондонській школі економіки.

– Що вивчав?

– Економіку й антропологію.

Глянули одне на одного. Замовкли. І скоріш: обоє очі на дошку – ніби сховалися.

– Ходи! – сказала Люба хоробро, бо раптом відчула – шкода, що не пішла після першої партії.

Може, Макс піддався? Скоріш за все, піддався, але за десять хвилин швидкого пересування фігур по дошці у нього не лишилося жодного шансу. Люба загнала короля в глухий кут, поспіхом покидала в сумку мобільний, цигарки, запальничку, залишила біля порожньої чашки двадцятку і мовчки пішла геть.

– Дякую за цікаву гру! – почула у спину. Макс і не думав наздоганяти дівчину. Закурив британський «Парламент», акуратно поскладав фігури в дошку.

Люба вийшла з «Кофе-гаусу», не втрималася, озирнулася – Макс сидів за столиком, з кимось весело спілкувався по мобільному. Що ж… Мабуть, йому дійсно потрібні були тільки шахи…

Наступного ранку вона примчалася на роботу раніше за звичне. Від клубу ще роз’їжджалися останні, найзавзятіші гультяї-«селебритис» – хмільні, веселі, безтурботні. Люба боялася і сподівалася побачити серед них Макса… Його не було.

«І нехай», – думала, вимітаючи недопалки з-під клубних крісел. Взагалі дивно, що її зміг зацікавити відвідувач дорогого нічного клубу, до яких вона ставилася з презирливою іронією: дурні люди, так бездарно марнують час… Закінчила роботу, невідомо з чого відмовилася від пакету харчів, що вже приготувала для неї кухар, вийшла з клубу, з надією глянула навкруги: місто тільки прокидалося, біля готового відіспатися вдень нічного клубу – жодної живої душі.