Текст книги "РАЙ. Центр"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Півроку все ляхів довбали, аби звільнити з Марієнбурзької фортеці київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та архімандрита Гедеона Хмельницького. Улітку домоглися – здалися ляхи, звільнили бранців. «Під рукою Дорошенка об’єднати Україну від Новгород-Сіверська й Путивля до Карпат і Сяну», – Тукальський до Бога з молитвою. Слухали й не вірили. Хіба до об’єднання? «Ляхи, турки і татари! Москалі та яничари!» – співали-перераховували ворогів. Яке, в біса, об’єднання? Хіба що підмосковську Лівобережну Україну до правого берега дніпровською хвилею приб’є! Лівобережні козаки, кажуть, свого гетьмана Брюховецького не вельми шанують за його служіння московитам. Дніпро з’єднає?.. За рік Дніпро навпіл роз’єднав Україну, Правобережжя – Речі Посполитій, Лівобережжя і Київ – імперії Російській.

Коли гетьман Дорошенко гукнув на поміч турків з татарвою, Свиря з Микишкою заплакали, та рушили разом із бусурманами Правобережжя від ляхів звільняти. Зробили справу і тисяча шістсот шістдесят восьмого подалися на Лівобережну Україну – тамтешніх козаків під булаву Дорошенка ставити, Україну об’єднувати. На власні очі бачили, як козацтво розправляється з нелюбим гетьманом: лівобережні козаки розшматували Брюховецького в смерть і присягнули на вірність Дорошенку. Єдиною стала Україна. І гетьман один на всю Україну – кумів покровитель, тато козачий, милістю Божою осяяний Петро Дорофійович Дорошенко. Слава… Слава.

Свиря з Микишкою згадали – головами закивали сумно: усе вміли… Шаблями ляхам та туркам голови зносити, з пістолів – в око, пивом та брагою змагалися, хто стійкіший… А гетьмана свого… Петра Дорофійовича, тата козацького… про зраду попередити не зуміли.

Добре пам’ятають. Під Котельвою московитів розбили, закріпилися на Лівобережжі. Перемогу би святкувати, товариші вже брагу розливають, а Свирю з Микишкою до гетьмана гукнули.

Перед Дорошенком стали – щось не радіє гетьман. Чорний з лиця. В очах туга. Слова – як каміння у провалля падають.

– До Чигирина повертаюся… На лівому березі Демко Многогрішний за наказного гетьмана лишиться, а ви… приглянете, як справи вершитиме. Моїми очима й вухами біля нього будете. Усе зрозуміли, вірні серденята?

Кивнули – так, ясновельможний, усе зробимо.

Гетьман – до Чигирина, серденятам – скіпка у серце. Як за тим Демком пильнувати? Їм би до бою, а не розмови підслуховувати. Незвичні, а плітки вже самі у вуха котяться.

– Чули? Чули? Пріська, жона гетьмана Дорошенка, у гречку скочила. Коханця молодого завела, та без сорому, пропаща душа! Без сорому! Оце гетьман нагло повернеться у Чигирин, Пріську – коліном під зад! – Пішов між козаками шепіт.

– Пріська – жонка знатна, племінниця самого батька Хмеля, – казали одні. – Побоїться Дорошенко Хмелів рід зачіпати.

– Був би живий Хмельницький, сам би Пріську віжками відшмагав і в черниці відправив! – відказували інші.

– Так он воно чого гетьман на Чигирин чимдуж помчав! – врешті дійшли згоди. – Пріську втихомирювати.

– Ото й твоя Оксанка, мабуть, як та Пріська! – чогось зачепив Микишку Свиря, рознервований розмовами про зраду гетьманської дружини.

Микишка зітхнув, на кума спокійно глянув:

– Я так собі міркую, куме Свиря… Гетьман наказав нам за Демком розвідувати, а не про його Пріську хвилюватися. Ото й візьмемося за справу. Зазвемо сьогодні ввечорі до шинка когось із Демкових помічників… Може, нап’ється, язик і розв’яжеться.

На тому й зійшлися, та ввечері, як ішли до шинка, перестріли полковника Переяславського полку Дмитрашку Райчу. Здивувалися – чого це Дмитрашка до Демка Многогрішного поспішає? Біля Демкової резиденції за возами засідку влаштували. А там – коней, коней… Чи не всі полковники лівобережних козацьких полків до Демка з’їхалися. Задля якої ради? Уже й година минула, вже й місяць на небі, а товариство не розходиться. Свиря занервував, спробував під вікном причаїтися й, може, хоч слово почути. Уже побіг, пригинаючись, від возів до вікна чагарником, аж знов тобі той Дмитрашка. На поріг вискочив, ніздрі тремтять од люті.

– Пилипе, сучий сине, де ти є?! – як гаркне у темряву. – їдемо! їдемо!

Свиря так і застиг у чагарнику. Бачить – за Дмитрашкою з дому парубок вибіг. «Служка», – відзначив Микишка з-за возів.

Дмитрашка – на коня. До служки нахилився.

– Усе чув? – тихо.

Свиря і Микишка Дмитрашкові слова розчули. Напружилися. На служку… Пилип кивнув – так, пане полковнику.

– Сховайся! Як розходитимуться – обов’язково біля коней зупиняться. Казатимуть те, про що при Демкові Многогрішному промовчали. Щоби кожне слово розчув. Зрозумів? – Пилип знову кивнув. – 3 Богом, – прошепотів Дмитрашка і зник у темряві.

Свиря у чагарнику витягнув шию – оце так. Вони за Дмитрашкою стежать, а той, значить, служку лишив стежити за іншими лівобережними полковниками. Та що ж за розмова відбувається у Демка Многогрішного?

– Дмитрашчиного служку катуватиму, – вирішив Свиря, – аж поки не розкаже, що у Многогрішного чув!

Тихо посунув до порога, біля якого пряли вухами полковницькі коні, туди, де в темряві ховався Дмитрашків розвідник Пилип. А від возів туди ж плазував Микишка. Вони зі Свирею 3 двох боків одночасно виникли біля Пилипа – повалили парубка на землю, затулили рота, хоч той з благанням в очах жестами вказував на коней біля порога і щось намагався пояснити кумам. Свиря з Микишкою, може б, і наважилися прибрати руки від Пилипових вуст, але раптом двері з грюкотом розчахнулися і на поріг Демкової резиденції вийшло кілька сивих чоловіків. Зупинилися, брови суплять… Озираються.

Куми завмерли, забули дихати. Пилипа міцно скрутили – не ворухнеться.

– Дмитрашка Райча, полковник переяславський – відважний козак, – раптом недобре розсміявся один з чоловіків. Показав на коней. – Дивіться, пани полковники… Коня Дмитрашчиного нема, а кінь його слуги стоїть. Пан полковник Переяславського полку один звідси поїхав. Без слуги.

– Тут він десь… – хижо озирнувся другий чоловік. – Райча лишив його за нами стежити.

Замовк. У темряву вдивляється. Раптом я-а-ак свистоне —

Свирі з Микишкою вуха позакладало, – а чоловік уже гукає:

– Тихоне! Іване! Сюди, бісові діти! Візьміть чоловіків десять і обшукайте мені гарно все навкруги!

– Кого шукаємо, пане полковнику?!

– Служку полковника переяславського Дмитрашки Райчі.

– Живим привести чи на місці вбити?

– Живим, живим… Нам із ним ще побалакати треба, – чують куми.

Задки, задки… За резиденцію Демкову. Відхекалися. Микишка закинув Пилипа на горба і чимдуж до Десни.

Біля ріки куми добру схованку мали. Пилипа до землі притисли – кажи, зміюко, усе чисто, бо кістки переламаємо! Катувати не випало. За хвилину служка все вилив з образами:

– А ще серденята Дорошенкові, трясця вашій матері! Вашому гетьману зраду готують, а ви помагаєте. Прісю Яненко-Хмельницьку, дружину гетьманову, обмовили, аби Дорошенка з Лівобережжя виманити. Демко Многогрішний лівобережних полковників збиратиме у Новгород-Сіверському. Сам хоче гетьманом стати.

Куми брови позводили – зрада… Зрада! Чуяв батько козачий Петро Дорофійович. Недарма вірних серденят при Демкові лишив.

– Я так собі міркую, не всі полковники лівобережні до зради повертають, – мовив Микишка. – Переяславський полковник Дмитрашка Райча, хазяїн твій, мабуть, не хоче Многогрішному присягати…

– Аби за руки не хапали та рота мені не затуляли, я би коня встиг сховати і більше б дізнався, – похнюпився Пилип.

– Коня ми тобі дамо. Вертайся до Райчі. Скажи, Божою милістю гетьман всієї України Петро Дорофійович Дорошенко знатиме про змову.

Поночі Свиря привів до схованки біля Десни коня для Дмитрашчиного слуги, куми перехрестили його у спину і взялися лаштуватися у путь. На Чигирин. До Дорошенка.

До світанку рушили. Підганяли коней – скоріше би з Чернігова виїхати. На відчайдушний крик мимоволі озирнулися: на площі біля війтового дому Демкові козаки вправно заганяли гак під ребра скривавленого, напівживого чоловіка. Свиря привстав у сідлі – цікаво, хто та холєра, що сьогодні сонце востаннє побачить. І закляк.

– Ой, куме Микишко. Швидше, швидше… Онде Дмитрашчиного служку на гак чіпляють. Раз чіпляють, значить, уже все розпатякав. Швидше! Аби не помітили…

Коней – у боки: гайда, гайда…

– Он вони, сердюки наймані! – несамовитий крик за спиною.

Один з козаків Многогрішного помітив кумів і вже цілив з пістоля. Інші кинули Дмитрашчиного служку, заметушилися: хто до коня, хто за шаблю, хто до Демка Многогрішного за наказом.

– Я так собі міркую, прощавай, куме Свиря, – сказав Микишка і щосили вдарив коня нагайкою. – Гей! Гей!

– Гей! Гей! – Свиря мчав поряд із Микишкою. Не озирався. Дурне діло… Що позаду, і так точно знав – аби попереду спасіння.

Цілий день козаки Многогрішного вперто переслідували Дорошенкових серденят: коней не жаліли, не відставали. Цілили з пістолів, та кулі свистіли вище голів Свирі і Микишки, додавали пекучого вітру в прохолодне повітря, підганяли й без того швидких коней втікачів.

– Гей! Гей!

Цілий день куми без перепочинку гнали коней на південь уздовж Десни. Під вечір захеканий, втомлений Свиря щосили крикнув Микишці, що скакав поряд:

– Куме! Переправляймося на той берег. Бо схоплять, іроди кляті…

– Коні втомилися… Не випливуть, – крикнув у відповідь Микишка. Озирнувся – Демкові козаки, мов зачаровані, без утоми мчали вслід за кумами.

– До Десни! До Десни, Микишко! – горлав Свиря.

– До Десни, – погодився Микишка і спрямував коня до річки.

…Козаки Демка Многогрішного скупчилися на березі Десни, притримували збуджених коней, вдивлялися у темну – з вечірнім вітром злилася – воду. Утікачі ледь помітні: тримали за гриви коней, чимдуж пливли до протилежного берега. Течія зносила, сутінки плутали, та серденята відчайдушно, з останніх сил гребли до суходолу. Аж ось посеред річки Свирин кінь смикнув головою і несподівано швидко пішов під воду. Свиря не встиг відпустити гриву, занурився разом з конем, плакав під водою, не відпускав кінську гриву, наче міг урятувати вірного товариша. Кінь майже не боровся за життя – усі сили вичавив з нього Свиря за день скажених безперервних перегонів. Здригнувся раз, другий… Захлинувся і пішов на дно. Свиря розчепив пальці, відпустив гриву – скорбота понесла наверх, до повітря. Скорбота і ненависть до Демкових козаків, хай би вони вічно горіли у пеклі. Вижити і зарубати кожного, хто гнав і гнав його сьогодні цілісінький день без жалю і милосердя. Вижити і зарубати. У чотири руки. З кумом Микишкою на пару.

Свиря випірнув з азартом мисливця, крутонув головою – на березі все ще пильнували переслідувачі, на воді поряд зі Свирею – нікого.

– Егей, куме! – відчайдушно гукнув Свиря й аж відсахнувся – неподалік від нього поверхня ріки раптом захвилювалася, викинула кілька великих бульок. Услід за ними випірнув Микишка: велетень обома руками обхопив шию свого знесиленого коня, тягнув його до повітря, не говорив – ридав:

– Прости мене, дурня. Прости… Тримайся, братику. Я тебе до берега дотягну. Присягаюся козацьким словом вірним. Братику… Братику…

Микишчин кінь тихо заіржав, ніби вибачився, що не виправдав Микишчиних сподівань, і зник під водою. – Куме… Куме… – Свиря плив до розгубленого, спустошеного Микишки. – Куме… Тримаймося… Нам ще до берега доплисти, до Дорошенка добігти… Про зраду попередити… Потім наплачемося… Пом’янемо загиблих товаришів… І коней… Куме…

Микишка зціпив зуби, з очей сльози – і поплив. Свиря – поруч. А сил – як у тих коней. Спочатку Свиря почав ротом воду хапати. За мить – Микишка.

– Господи всемогутній і ти, пресвята Богородице, врятуйте наші душі! Присягаємося – як випливемо, ніколи у річку не кинемося, – божився Свиря.

– Присягаємося! – шепотів Микишка холодними мокрими губами.

– Присягаємося… – благав Свиря.

– Присяга… – Велетень Микишка вдихнув, так замість повітря рот залило водою, і він лише кілька разів смикнувся, перш ніж Десна понесла його тіло вниз за течією.

– Куме… – прошепотів Свиря, і милосердна Десна прийняла й другого кума. Залила рот водою і відправила вслід за Микишкою. За течією, до Дніпра.

– Згинули, собаки Дорошенкові! – збуджено розреготався на березі хтось із переслідувачів. – Вертаймося! Додому! Додому…

За кілька днів у Дніпрі біля Києва подільські кожум’яки, що мили шкіри на березі річки, знайшли тіла двох невідомих молодих козаків у простих полотняних штанях і сорочинах. Потилиці почухали і вирішили закопати мерців на Трухановому острові, де цигани таборилися. Бо хоч і мотлялися на шиях у хлопців хрести православні, однаково не впізнати – самогубці то грішні добровільно у воду кинулися чи добрі християни проти волі потопилися.

На дніпровському схилі – тиша нестійка, птахи насторожені і куми, мов брили кам’яні. Зажурилися. Біда… Біда! Задурно згинули. Не виконали завдання, не передали гетьману звістку про зраду. Свиря першим отямився.

– А й не задурно, не задурно, – заметушився. – Товариші гетьманові скажуть: «Загинули, Петре Дорофійовичу, твої сердюки вірні Свиря з Микишкою». А гетьман зметикує – нечисте діло, зрадою пахне. Та буде насторожі, аби Многогрішний Лівий берег не відтяв.

Микишка задумався.

– Я так собі міркую, куме Свиря… При булаві зараз нащадок Дорошенків має бути.

Свиря вкотре з повагою зиркнув на кума – ох і розумний Микишка. Може, характерник? Тоді чого Свирі не зізнається?

– А як інакше?.. – вів далі Микишка. – Кому ще гетьманувати? Не Брюховецьким же! Не Дрозденкам, Опарам, Суховіям, Ханенкам та Многогрішним…

Замовк, брови насупив. Кивнув:

– Точно. Дорошенкова сім’я має гетьманувати.

Свиря губу закопилив:

– На Правобережжі?

– На всій Україні, – упевнено відповів Микишка.

– Добре, коли так, – погодився Свиря. На Микишку глянув. – А як думаєш, куме?.. Задля чого Господь всемогутній нас триста сорок років сплячкою безтямною випробовував, аби тепер знову в Україну повернути?

Микишка плечима знизав – не відає. Підвівся. Кістки розім’яв. На лівий берег – невпізнаний, чудний – глянув.

– Я так собі міркую, розберемося, куме Свиря…

Свиря й собі намірився головою мотильнути – розберемося, розберемося, трясця матері, та раптом за пазухою Микишчиної сорочки щось загуло, засвітилося, зацвірінькало, заспівало… Свиря впав на траву, затис вуха долонями.

– Чорти! Чорти кляті манять до пекла!

Микишка обережно витяг з-за пазухи Любин мобільний телефон, поклав на траву поряд зі Свирею. Спантеличено розглядав яскраві кнопки. Наважився – тицьнув в одну.

– Любо! Любо! Це Гізела, – заверещав тонкий дівочий голосок.

Микишка відсахнувся, перечепився через Свирю, впав поруч із ним на траву.

– Любо! Це вже не смішно! – кричала Гізела. – За годину іспит! Якщо не з’явишся – почнуться проблеми. Любо! Ти мене чуєш? Де ти? Я у твоїй халупі на Костянтинівській. Тут товчуться якісь хлопці й кажуть, що живуть разом із тобою… Я їм не вірю. Любо!

На мить телефон замовк. Куми підвели голови, перезирнулися.

– Гетаут лишила. її крам, – сказав Микишка. Простягнув до телефону руку.

– Любо! – раптом густим чоловічим басом гаркнув телефон. – Це Гоцик. Ти де?..

Микишка відхопив руку. Свиря підскочив, замахнувся на чортівню. Микишка перехопив кумову руку, завмер і обережно тицьнув на якусь кнопку. Телефон жалібно дзеленькнув і згас.

– Воно… подохло? – вразився Свиря.

– Я так собі міркую… Розберемося, куме Свиря, – непевно відповів Микишка.

А як розібратися, коли сила люду йде повз тебе і не помічає? Кого запитати, коли ти для всіх – порожнє місце, повітря, нуль? Свирі нерви скінчилися. Як збісився. Вискочив на середину тротуару, кричав несамовито, кидався до перехожих, хапав їх за рукави, та люди йшли і йшли, наче нічого не трапилося. І тільки коли Свиря остаточно втратив розум і з розгону заскочив на плечі розкішному блондину років тридцяти з напудреним обличчям і підведеними чорним очима, якийсь хлопчик років семи, що проходив повз із молодою жінкою, точно мамою, раптом розсміявся і крикнув блондину:

– На тобі дядька сидить! На тобі дядька!

Мама шарпонула сина:

– Припини! Це гей, і… ми вчимося лояльності… – І блондину:

– Перепрошую…

– Краще виховуй свого пацана, – образився блондин. А хлопчик знову розсміявся.

Свиря зіскочив з плечей блондина і безпорадно розвів руками.

– Що робити, куме Микишко?

Микишка увесь цей час стовбичив біля дерев і розгублено спостерігав за Свириними витівками.

– Я так собі міркую, куме Свиря, – сказав, коли розпалений полюванням за чистими душами Свиря став біля нього, – нам дитину треба. Дитя – воно безгрішне. Воно нас побачить і чесну правду скаже, не збреше.

– Зараз того малого вполюю, – загорівся Свиря і був помчав би за хлопчиком, який побачив його на блондинові верхи, та Микишка зупинив.

– Дитина без мамки мусить бути, – постановив. – Бо мамка злякається, як дитя почне з повітрям розмовляти. Пам’ятаєш, куме Свиря, того писарчука, що з одного дня почав до коней промовляти?

– Чого ж не пам’ятати, – кивнув Свиря. – Сам йому голову відтяв, аби коней глупими реченіями сили не позбавляв.

Куми хвильку подумали і пішли містом шукати самостійну безгрішну дитину. Півдня Печерськом вешталися, та вже не боязкі, зметикували: люд їх не бачить, вози на колесах крізь них пролітають, а пиріжки, курячі стегенця й напої у дорогих скляних пляшках можна сміливо брати, де голод прихопить. Микишка їжі не торкався – стерігся, а Свирин рот не стулявся: і те скуштував, і се спробував.

– Смачне, – казав. – Мабуть, не бідує грішна Україна.

Аж вирулили до пам’ятника акторові Леоніду Бикову, що на дніпровському схилі біля парку Слави. Стали перед ним, розглядають. От зовсім не геройського вигляду чоловік. Похнюпився, наче битву програв, шаблю загубив, пістоля нема, тому й очі сумні… А в кумових серцях – теплий вогник замерехтів.

– Мабуть, шанована людина була, – припустив Микишка.

– Е-е-е, скільки міді перевели. Це ж би гармату можна відлити, – Свиря йому.

– А я про що міркую, – Микишка. – Аби якому поганцю гармату на пам’ятку не віддадуть. Мабуть, шанована людина була.

Поклонилися сумному акторові, пішли вниз схилом. Аж бачать – на лавці під деревом хлоп’я років дев’яти сидить. Тримає у руках таку саму гидоту, яку Гетаут на березі кинула, завзято на кнопки тисне.

– Попався, трясця матері! – азартно вигукнув Свиря. Микишка його за рукав – цап!

– Ти, куме Свиря, спершу мовчи, а то перелякаєш чисту душу. Домовилися?

З Микишкою – як не домовишся. Однією рукою може Свирю до неба підняти. Звісно, що домовилися. Перехрестилися для впевненості й пішли до лавки.

Хлопчик побачив перед собою двох дорослих парубків – полотняні сорочки на грудях до пупа розідрані, важкі хрести на шиях – і про гру в мобільному забув.

– Ух ти! – захоплено.

Куми перезирнулися, Свиря розсміявся – бачить їх хлоп’я! Бачить! І поки серйозний Микишка подумки складав правильну фразу, яка точно не перелякає малого: «Доброго тобі дня, чиста душе безгрішна…», Свиря – штовхонув хлопчика у плече і швидко заторохтів, поки кум язика не припнув:

– Чесну правду скажеш чи вже брехати навчений?! А? Відповідай, хлоп’яче.

– Скажу, – без страху відповів хлопчик. – А ви звідки?

– Сердюки ми. Гетьмана Дорошенка! – Свиря вже підсів до хлопчика на лавку.

– Того самого? Петра Дорофійовича? – без здивування спитав хлопчик, і куми розцвіли. Свиря підскочив, Микишку обійняв.

– А?! А! Наша правда, наша воля… Недарма гинули, – радісно.

– А коні ваші де? – спитав хлопчик. – Мама розповідала, що Дорошенкові козаки обов’язково на конях мають бути.

Оце такі паскудні діти – взяти тобі й усю радість враз дурними питаннями заплювати.

– Потопилися коні, – зітхнув Микишка.

– А шаблі де? – не здавався малий.

Микишка був намірився йому і про шаблі, і про пістолі, та настирний Свиря брови насупив:

– Наші початки! Ми питаємо – ти відповідаєш! А потім, якщо вже наша ласка, і ми тобі…

– Питайте, – згодився хлопчик, і куми враз сторопіли.

– Ну… Питай, як лізеш всюди поперед батька в пекло, – штовхонув Свирю Микишка.

– Питаю… – відважився Свиря. Задумався. До малого ближче підсів. – Це… Україна?

– Україна, – засміявся хлопчик. – А ми у Києві, столиці України…

– У Києві столиця? Оце дурня! – не повірив Свиря. – А де край? Край України де?

– Кордони? – уточнив малий. – На заході – Карпати, на півночі – до Новгород-Сіверська, на півдні – Крим.

– І Крим наш? І Карпати? – не повірив Свиря. Микишку смикає. – Ти чув, куме Микишко?! Оце свято! І Карпати наші, і Крим…

Микишка зачаровано дивився на хлопчика, підсів до нього з другого боку.

– А гетьманує хто?

– Владарює й усім розпоряджається? – уточнив хлопчик.

– Еге ж, гетьманує хто?

Хлопчик замислився, лукаво – на Микишку.

– Як казати – як вчителька у школі чи як мама з татом?

– Як мама, – постановив Микишка.

– Гетьмана тепер нема. Злодії правлять. За одне крісло сто злодіїв чубляться та так гризуться, всю країну трясе. А мама каже – їм однаково. Їм – аби країну дограбувати.

– А ти, хлоп’яче, не боязкий… – Свиря з повагою. – Чи не обмовляєш правителів, часом? Бо на дибі такі говіркі враз кривавою юшкою вмиваються…

– Не обмовляю. Вони самі один одного щодня злодіями й злочинцями називають. А як зустрінуться – цілуються, – розсміявся.

На кумів глянув – почорніли – замовк. І куми мовчать.

Німо. І птахи співати перестали. Микишка першим отямився.

– А ляхи з московитами набіги не чинять?

– Поляки нас сіпають, щоби ми в НАТО вступали, а Москва сіпає, щоб не вступали.

– А турки? – спитав Свиря.

– Турки – нормальні. Ми на їхні моря відпочивати їздимо.

– А що, Чорне море обміліло?

– Брудне, і риба повиздихала. Екологічна катастрофа. Так мама каже, – відповів хлопчик. Та все кумів розглядає. – А ви справжні чи ввижаєтеся?

– Справжні, – з тугою.

І знову німо. Не розчули, як біля лави за їхніми спинами виникла струнка жінка років сорока. Обійшла лавку і стала перед трійцею.

– Мамо! – підхопився хлопчик. – А це сердюки Дорошенкові. Справжні.

Жінка з підозрою глянула на розхристаних кумів. Микишка встав з лави, вклонився.

– Помагай Біг, добра мати.

– Сердюки? – усміхнулася скептично. – Що ж ви, хлопці, гетьмана свого з собою не прихопили? Він нам зараз – ой як треба!

І пішла. Хлопчик за нею підстрибцем.

Свиря вслід побіг.

– Стійте, Христом-Богом… – наздогнав. В очі жінці заглядає.

– Часом, не знаєте… Як у році тисяча шістсот шістдесят

восьмому Божою милістю гетьман війська Запорізького

Петро Дорофійович Дорошенко з Лівобережжя до Чигирина подався, на лівому березі зрада не розгорнулася? Не роз’єднала Україну?

Жінка сумно всміхнулася:

– Дем’яну Многогрішному гетьманські клейноди дали, поки Дорошенко дружину-зрадницю втихомирював…

– Демкові?! – вразився Свиря.

– Усе, за що славний Дорошенко боровся, прахом пішло…

– І звідки у вас, бабо, таке паскудство на язиці?! Ви, бабо, часом… – раптом насупився Свиря. Мабуть, не прив’язували її до кінського хвоста та не крутили суглоби на дибі, бо таке безглуздя верзе, аж руки чешуться.

– А ви, хлопці, скиньте ваше театралізоване лахміття та приходьте до мене на лекції з історії України, – жорстко відповіла жінка. – Любов до Батьківщини – це не вбрання. Це – знання. – Зміряла Свирю роздратованим поглядом, заспішила геть.

– Пріську обмовили! – гукнув їй услід Микишка.

– Що? – знову зупинилася. Із подивом на Микишку глянула.

– Пріську, дружину гетьманову, вороги обмовили, – повторив Микишка. – Виманювали Дорошенка з Лівобережжя. – Замовк, зітхнув. – Чесну правду кажу.

– Чесну правду, – Свиря тоскним відлунням.

Макар рахував. Один плюс один – вони з Гоциком. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Зачепитися у Києві чи, приміром, виграти грант на навчання у Джорджтауні. Англійську знають. З компами розмовляють. Зарозумілих не поважають: не треба випендрюватися, скромніше треба бути, навколо – не люмпени. Багатих не розуміють: Макарові з Гоциком їхні би гроші… Зверхнє спостереження за усіма, хто рухається іншими шляхами: значить, можна і так?.. Без самокопания. Самодостатні. Один плюс один – вони з Гоциком. Космос.

Космос плюс дівчина – вони з Гоциком і Люба. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Пішла корекція… Азарт, гордість. Вони не чіплятимуться за дрібниці! Особистості! Амбітна провінційна голота: хваткі мізки, здатність вижити на п’ять гривень на день, стовідсоткова адекватність – не лякайся, столице, ти ще не знаєш, але ти вже наша. Зарозумілі? На місце їх! Багаті? Е, стійте! Невже тут хтось настільки дурний, що міряє всіх багатих стандартами двох десятків нудьгуючих закомплексованих ледарів, які тирлуються у телевізійних «Світських хроніках» і їм подібних бридотах? То – піна. А нам потрібні справжні багаті. Розумні багаті. Вони є. Не у телевізорі. У житті. Вони налагоджують виробництва, підтримують мистецтва, будують лікарні, школи, вони роблять більше, ніж усі державні органи разом узяті. Тому кидаємо зверхнє спостереження – треба бути в центрі подій. Ні-ні! Не варто свої Геніальні мізки вмикати винятково для внутрішнього користування і чекати гіпотетичного часу «X», аби продемонструвати їх світові. Життя і є час «X». А коли станемо багатими і шанованими – на нас чекає вибита бруківка Андріївського узвозу. Так що – помашімо ручкою Джорджтауну. За кордоном, мабуть, простіше заробити на підтвердження власної гідності, але тут – цікавіше. Космос плюс дівчина – вони з Гоциком і Люба…Бог є.

Варіант третій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю: вони з Гоциком без Люби. Три мінус одна – як і колись? Космос? Зникла. Закохалася і щезла. Вони з Гоциком. Без Люби. Виші, пиво, футбол, Че… Че? Точно. Є. Висить на стіні. Люба повісила. Дурні розмови обриваються важкими паузами. Логічно. У паузі мав би звучати Любин азартний голос: «Ну ви даєте, голото!» Мрії?…А вони мріяли? Три мінус дівчина. Космос? Звалище надій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю. Бога… нема.

Макар зачинив двері за переляканою Гізелою, взявся збирати сумку. Гоцик курив на килимку посеред кімнати. Заважав? Заважав, заважав! Та Макар вирішив не чіпляти сусіда. Хмикнув подумки: «Гоцик став для мене сусідом… Час роз’їжджатися. Повернуся з дому восени і переїду до гуртожитку, а за літо… забуду все це, як дурний сон».

– Як сесія? – для годиться.

– Минула, – Гоцик філософськи.

– Ну… Я теж здав.

Гоцик ухопив Макара за ногу, загасив недопалок об підошву його капця. Глянув нахабно – подобається? Макар зітхнув, висмикнув ногу, мовчки продовжив кидати до сумки речі.

Гоцик хмикнув, встав з килима.

– До Могилянки схожу…

– Люба має на іспит прийти, – сказав Гоцик. – Ну не дурна ж вона…

Макар напружився – сволота, сволота… Задрав своїми вибриками! Він не розумів, чому раптом його так дратує Гоцик. Від прикрощів жбурнув на підлогу складену футболку… Очі відвів.

– Удочерив?.. – у простір.

– Пішов ти… – без гніву плюнув Гоцик.

– Додому не їдеш? – не повірив Макар.

– Любу пошукаю, – сказав Гоцик і пішов до дверей.

Макар взяв з підлоги футболку, вкинув у сумку, пішов за Гоциком услід. На Контрактову. До Могилянки.

Сонце розпекло літній день до різнокольорової радості. На Контрактовій площі тільки чорні, мов круки, готи біля пам’ятника Сковороді не здавалися – сіяли філософський смуток навколо обліпленого голубами філософа.

Макар і Гоцик сиділи на сходах Гостинного двору навпроти Могилянки – до академії чужаків не пускають, тому хлопці вирішили стерегти Любу тут. Та й Макар виявив неабиякий рівень спостережливості.

– Он Гізелина «тойота», – показав на білий «Аурис» біля центрального входу академії.

– Звідки..? – без цікавості запитав Гоцик.

– Номер запам’ятав…

Замовкли. Дивилися на урочисту будівлю академії – беззаперечну першу скрипку в архітектурному ансамблі Контрактової, бо для чого будувалася – тому й служить. Жива мріями і тих, хто закладав перший камінь, і тих, хто нині шукає тут знань, ідей, сенсу й натхнення. Одна на всю площу. Іншим не пощастило. За Гостинний двір «Укрреставрація» і Держаґентство з інвестицій та інновацій судяться. А їх би обох – геть. Сивіє Гостинний двір без торгового галасу. А у Грецькому Свято-Катерининському Синайському монастирі не ченці – банкіри на курс долара моляться. І Контрактовий дім – зовсім не контрактовий…Живі стіни погано служать мертвим ділам.

Біля Могилянки товклися спудеї – веселі й не дуже, неформали й не дуже. Сміялися, про щось азартно перемовлялися, і Гоцик віднайшов у їхніх рухах, жестах і амбіційній впевненості Любині риси.

– Тут вона, – видихнув.

Макар відвів очі.

– Думаєш, їй треба, щоби ми її шукали?

– Мені треба, – відрізав Гоцик.

– Недоумок… – завівся Макар. – Вона давно забула про нас. У неї – метросексуал на «мазераті», а ми, як лузери… Як дурні малолетки… Гоцику! Знаєш… Я хочу, щоб вона знайшлася. Вона ж буде сміятися. Ти зрозумів, чувак? Вона сміятиметься з нас! Я це просто бачу… «Ой! Голото… Вам що, нема чого робити?» Вона сміятиметься, і я теж посміюся, коли дивитимуся на твою дурну пику. Бо в тебе буде дурна пика, коли ти побачиш, як вона… сміятиметься. Гоцик повернув до Макара обличчя. Око примружив.

– А чого сидиш?

– Пішов ти… – спустошено відповів Макар.

О третій дня з академії до білого «Ауриса» вийшла Гізела, і Макар з Гоциком вмить зірвалися зі сходів Гостинного двору. Як навіжені бігли через площу крізь суцільний автомобільний потік – пригальмуйте, панове, бо нема часу на пішохідний перехід, треба Любу відшукати.

– Гізєло!

Дівчина вже сіла в авто, коли Гоцик виник перед «тойотою», а Макар ухопився за дверцята.

– Гізєло…

Гізела закусила губку від прикрощів, вийшла з авта.

– Знайшлася? – спитала чогось Гоцика.

– На іспиті не було? – потьмянів той.

Не було. У Могилянці звикли до різких перепадів у настроях незалежних спудеїв – визначення сенсу життя тут не заборонялося, але ігнорування іспитів загрожувало продовженням пошуків поза стінами альма матер. І телефон… Гізелу найбільше тривожив ранковий дзвінок на Любин мобільний. Якщо трубку взяла Люба, то чому мовчала? Якщо ні, то…

– Я боюся, – зізналася. – Раптом з нею трапилося щось недобре?

– Знаєш місця, де її можна пошукати? – спитав Гоцик.

Гізела кивнула. Хотіла щось додати, та Макар не дав. Хмикнув недобре:

– Може, знаєш і метросексуала, якому Люба віддалася?

Офісів Володимира Гнатовича Сердюка – три. Усі в центрі Києва. На Печерську. Один у газовій компанії, де він – почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк зустрічається з діловими партнерами однієї з ним вагової категорії. Другий офіс при благодійному фонді, де він – почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк приймає візитерів щаблем нижче, але теж людей потрібних, тому тут не вичерпуються запаси кави, дорогого коньяку і сигар. Третій офіс – громадська приймальня народного депутата Сердюка – необізнаній людині видався би надто скромним: гола кімнатка метрів тридцяти, шафа з документами, стіл, два крісла, м’який куточок і старий ксерокс на тумбочці біля вікна. Мало хто знав, що гола кімнатка знаходиться в офісному центрі, який від підвалу до даху цілком і повністю належить Сердюку. За неофіційною, звісно, версією.