Текст книги "РАЙ. Центр"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Гоцик і не торкнувся б віника, та Макарові врешті набридло переступати через Гоцикові кросівки посеред кімнатки, тож одного разу він заходився прибирати. Зібрав пилюку, порозкидав речі по кутах, рюкзак свій почистив, а коли витрушував з кишеньок крихти тютюну, на підлогу випала рожева пігулка екстазі. Макар пам’ятав, як вони напилися у гуртожитку, а одногрупнику Вітьку Дрозду здалося замало. Зателефонував комусь, і за п’ятнадцять хвилин компанія хапала з пластянки рожеві пігулки, щоб уже божеволіти до вереску, без тями й обмежень. Макар тоді вихопив одну і сховав у рюкзак. Без тями – це не про Макара.

Гоцик повернувся на Костянтинівську якраз тоді, коли Макар майже закінчив прибирати. Здивувався.

– Можу відчинити вікно і провітрити кімнату, – запропонував допомогу.

– Пішов ти! – навіть не образився Макар.

– Думаю, сьогодні Люба повернеться рано, – припустив Гоцик.

– З чого б це? За місяць кохання не закінчується… Тільки починається.

Того дня Люба дійсно повернулася рано, насмажила картоплі й цілий вечір відбивалася від запитань Макара і Гоцика.

– Як можна розповісти про любов? – сміялася. – От я кажу – ми йдемо вулицею… І що? Як пояснити, що можна просто йти вулицею чи загубитися серед натовпу, говорити про щось незначне і неважливе чи взагалі мовчати і знати – навкруги нікого! Ні вулиці, ні дерев, ні людей. Тільки ми. І це відчуття не порушить ніщо – ні галас, ні шелест листя, ні сигнали автівок.

– Складно, а тому неприродно, – насупився Гоцик.

– Давайте спати, голото! – обійняла його. – Диван мій.

Уранці Макар і Гоцик прокинулися одночасно. Глянули на диван: спить Люба – руді кучері на подушці, усмішка на вустах. Гоцик тихесенько вкинув у сумку залікову книжку і конспекти – о дев’ятій іспит, а до універу ще треба доїхати. Макар проводив його жестом підтримки – кулак догори: тримайся, Гоцику! – обережно пробрався в кухню. Надто довго товкся – стару заварку вилив, хоч ніколи чай зранку не пив. Кинув, поліз каву шукати. Потім чогось знову до заварника. Укинув каву. Матюкнувся. Вимив заварник від кави. Схопив «Прилуки»… Фільтром у зуби. Та що за фіґня?! Чого метушиться? Може, тому що Люба спить, а зазвичай прокидається раніше за них і летить назустріч своєму коханню…

– А мені однаково, – сам собі пошепки. Запалив.

– Гей, голото. Ти чого?

Обернувся. На порозі Люба стоїть.

– Не поспішаєш… сьогодні? – Макар їй.

– Ні…

Макар напружився. Дивно. Що це з нею? І голос такий… збентежений. Знову до заварника потягся. Люба у кухні біля вікна вмостилася, на зелену вишню дивиться.

– Саню…. Я зараз… – Голос затремтів. Макар кинув клятий заварник, чогось застиг на місці й не дивиться на Любу. – Санєчко… Я зараз скажу тобі дуже дивні слова, але ти…

Макар злякався. І здивувався, бо той нелогічний переляк застигав його у геть незрозумілих ситуаціях, коли б, здавалося, боятися нема чого. Пригадав, як вперше побачив Любу на порозі їхнього космосу на Костянтинівській. Тоді теж – серце у п’яти. І з якої радості?

– Сань… ти мене чуєш?

Макар кивнув. Люба обернулася до нього.

– Поможи мені, – надто швидко. Наче милостиню просить.

Макар злякався ще більше.

– Звичайно, Любо. Які питання.

Люба раптом підхопилася, вхопила Макара за руку, потягла до кімнатки.

– Та кинь той заварник!

– А допомагати в чому? – розгубився Макар. Став посеред кімнати. Люба закусила губку і прошепотіла:

– Я… Мені потрібен сексуальний досвід…

– Що? – У Макара волосся дибки. – Любо… Ти себе чуєш?

Дівчина вхопилася за руде волосся, обмотала навколо шиї. По кімнатці заходила. На підлозі – подушка. Вона її ногою – геть.

– Гей! Любо! Що з тобою? – Макар їй.

Зупинилася. В очі йому.

– Я люблю… Я жити без нього не хочу. Розумієш?

– Ну, нормально…

– Я не хочу, щоб він знав, що я… незаймана. Розумієш?

Я боюся… Боюся, що налякаю його. Чи сама налякаюся. Оці ваші слова… про провінційну забитість… Я ж не знаю, як воно… Ти би… міг…

У Макара перед очима попливло.

– Ні, ні, – замотав головою. – Ти здуріла. Ти дурна, Любо! Дурна і не лікуєшся.

– Санєчко… – руки простягнула. Макар відсахнувся і вискочив у кухню. За заварник ухопився, кави накидав, на вогонь. Хай хоч щось звариться. Цигарку з пачки дістає, а пальці тремтять.

…На плиті википала кава, чорною рікою лилася з заварника на вогонь, шипіла, лопалася великими чорними бульками, випаровувалася. Тільки коли вона остаточно загасила полум’я і кухня заповнилася запахом газу і перегорілого кавового зерна, Макар отямився, вимкнув плиту і врешті почув з кімнати тихі схлипи. Опустив голову. Застиг біля вікна.

– Ну дурна… Ну дурна… – спустошено.

Чогось знову згадав той жовтневий ранок, коли рудоволоса Люба вийшла на веранду і посміхнулася, побачивши його з Гоциком. Як він мляво махнув їй рукою, мовляв, привіт. Як не спав на старому килимку, прислухався до рівного Любиного дихання, що йшло від дивана. А ворухнутися не смів, бо Гоцик обов’язково прокинувся б чи просто штовхонув би Макара під бік, мовляв, спи вже, не рипайся. А так хотілося обернутися, глянути на сплячу дівчину, побачити трохи розтулені вуста, руді коси на білій подушці. У такі хвилини Макар заплющував очі й уявляв собі сплячу Любу.

– Ну дурна, – прошепотів.

У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській утворилася чорна діра. Мов кава на плиту пролилася і застигла у коридорчику, роз’єднала невидимою безоднею навпіл. У кімнатці плакала Люба. Макар безпорадно товкся по кухні. Ні. Із ким завгодно. Навіть з Розою Сиґізмундівною. Тільки не з Любою.

Закурив. Не йде. Викинув. «Тільки не з Любою» – у скроні. Скільки часу билося – звідки взнати. І тільки коли пальці припекла чергова цигарка, Макар раптом зрозумів, що не чує Любиних схлипів. Німо у кімнатці.

Макар видихнув, пішов безоднею коридорчика.

– Любо?..

Дівчина скрутилася на килимку посеред кімнати. Як покинуте кошеня. Дивилася на хороброго Ґевару на стіні, усе притискала коліна до грудей.

– Любо… – Макар став на порозі, очі відвів. – Ну… Я не можу.

Вона – ані пари з вуст. Ото наче прибило дівку камінням до землі, наче лежить і вже не підніметься ніколи. Макар брови звів, задумався. Обережно по кімнатці два кроки до свого рюкзака. У кишеньках пошарудів, дістав пласку рожеву пігулку.

– Ну… Добре. Давай. Ось екстазі… Проковтни… Нелогічна радість і енергія дії забезпечені. Упіймаєш кайф і… по-швидкому…

– Ні, ні… – головою захитала, а очей від Ґевари не відвела.

– Що ти? Ні…

– Ну… Добре… Я зараз… Ти… зачекай. Добре?

Вона від Ґевари на Макара – ти тепер мій герой? Видихнув і побіг геть. Купив пляшку горілки в гастрономі, пару презервативів на касі. Подумав і купив ще якийсь «опохмелін». Касирка глянула на товар, не втрималася, іронічно пхикнула:

– Краще купи їй шоколадку!

Макар презирливо скривився – тобі яке діло?! Ухопив пляшку, засунув презервативи з «опохмеліном» у кишеню і побіг на Костянтинівську.

Люба сиділа на килимку, напружено спостерігала за Макаром. Макар приніс з кухні дві склянки, поставив на килим поряд із пляшкою горілки і сказав:

– Нап’ємося. Щоби потім нічого не пам’ятати…

– ?..

– Перевірено, – Макар непевно.

Кивнула. Макар видихнув і взявся за пляшку. Люба ще тягнулася рукою до повної склянки, а Макар вже заковтнув порцію і наливав собі вдруге.

Не розмовляли. Люба випила склянку, мотнула головою – ого! Більше не зможу! Макар їй жестом – спокійно, все буде добре. Собі – втретє. Хитнувся. Люба на нього з подивом – та ти що? Він третю за комір. Видихнув. На спорожнілу пляшку зиркнув – трохи лишилося. Хотів учетверте прикластися, очі підвів. Люба сиділа на килимку і непевними рухами стягувала через голову футболку…. Макар задихнувся, опустив голову – перед очима килимок різнобарв’ям мерехтить. Заплющив очі. «Дідько, що я кою?» – подумав. Впав на килим і поплазував до Люби.

Безсонними ночами, хоронячи мрії між густим хропінням Гоцика і рівним диханням Люби, Макар тисячі разів малював собі нездійсненне – як одного разу Люба гляне на нього не так, як завжди, зашаріється, ховатиме очі, та не знайде притулку, геть розгубиться від того, знову подивиться на нього, ніби вперше побачила, і він прочитає у її очах без слів – слова не потрібні – жадання і… любов. Буде весна. За будь-яких прогнозів – заметіль, спека, нудні дощі – буде весна. Свіже листя і сонце. Відчинене вікно. Біля нього з’юрмляться звуки і запахи – сигнали машин у заторах, говір людей, чадні гази впереміж із запахом свіжої кави і віденської здоби, знайомий голос старенького газетяра: «Свіжа преса» – і пташиний гамір. Буде весна, і він, Саня Макаров, навчений однокурсницями бути одночасно нахабним і ніжним, перш за все торкнеться губами Любиної ніжки, по ній – вище, білу спідницю геть, кров заколотиться у скронях, і він забуде все, чого навчили вправні однокурсниці. Тільки любов шепотітиме у серці.

Макар розплющив очі, побачив білу Любину ніжку – перелякався, протверезів, та шалена жага загасила останню свічку мрій і здорового глузду, кинула Макара на тремтяче дівоче тіло, а у голові раптом промайнула дурна недоречна думка: «Я буду таким, щоби вона цього ніколи не забула. Щоби захотіла повернутися до мене. Потім…»

– Благаю, швидше… – почув Любин шепіт. Замотиляв головою – авжеж… Поспіхом, поспіхом.

Забуті презервативи так і лишилися у кишені Макарових брюк.

За розчиненим вікном двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській буяла весна. Не вимріяна, нереальна, ефемерна – справжня, з сонцем, зеленим листям, сміхом, короткими спідницями, автомобільними заторами і запахом свіжої віденської здоби, та ще ніколи у житті Макару не було так огидно і гірко. Він стояв у кухні біля обгорілого заварника, намагався пригадати усе, що сталося лише мить тому, але, як не силився, нічого, крім раптового Любиного зойку і власних сліз, що попри логіку враз залили очі, згадати не міг.

Вона тремтіла?.. Так. Здається, тремтіла і ховала очі. Він намагався бути ніжним і обережним, хоч від горілки і відчайдушного бажання, здається, це не дуже й вийшло. Потім він сів на килимку. Хотів виправдатися, сказати щось на кшталт «Тут немає правил, Любо. Просто будь собою, і все вийде», але Люба раптом скрутилася, як кошеня, і він зрозумів – треба йти геть, бо якщо вона зараз гляне йому в очі – оце і буде повний гаплик. Підвівся непевно, смикнув до себе одежину, заховався у кухні. За п’ять хвилин грюкнули вхідні двері. Пішла? Макар обережно зазирнув до кімнатки – нікого. Тільки недопита пляшка горілки на килимку.

– Де Люба? – спитав Гоцик, коли після іспиту повернувся на Костянтинівську і застав п’яного у мотлох Макара, що допивав другу пляшку горілки.

Макар знизав плечима і впав на килимок.

– Так тобі й треба, свиня ти! – сказав Гоцик. – За те, що без мене напився.

Відібрав у Макара недопиту пляшку, розлігся на килимку поруч із Макаром.

– А що святкував?

– Я – покидьок. – Язик у Макара ледь совався, але Гоцик

розібрав.

– А я про що… – погодився і видудлив залишки горілки.

До вечора протверезіли, попхалися на футбол, після програшу «Динамо» наздогнали гнівний хміль пивом, зголодніли як звіри.

– Пішли додому, – запропонував Гоцик. – Може, Люба щось наварила.

Макар відвів очі, знизав плечима – пішли.

Того дня Люба не повернулася. І наступного…

За тиждень про те, що Люба не покинула космосу на Костянтинівській, свідчили лише її речі, акуратно складені на двох полицях шафи. Макар із Гоциком матюкалися крізь зуби, але прибирати по черзі клуб не перестали. І все брехали адміністраторові клубу, що у Люби сесія.

За два тижні на календарі зачервоніло літо. Хлопці й не помітили. На душі – зима. Як з’явилася – ледь не вбили.

– Чи ти дурна? – кричав Гоцик. Од люті – щелепи ходором.

– Не треба…

– Де тебе носило? А зателефонувати?.. Мені чи Макару?.. Кеби не вистачило? А якби…

– Досить, голото… Я відсилала СМСки…

– Чи ти дурна? Чи тобі на нас… – аж замахнувся.

Плюнув, дверима грюкнув – на веранду. Вискочив, наче повітря з двадцятисемиметрового космосу висмоктав. Тільки й лишилися у кімнатці – Люба, мов гірка сльоза, і Макар очі ховає. Серце зупиняється, дихати неможливо, а йому би очі підвести та на Любу глянути. Не зумів. Голову опустив.

– Телефон вимкнула… На роботу не ходила…

– Ви і там були? – чує.

Наважився. На Любу – хмари важкі перед очима.

– Де ми тільки не були…

Губку закусила, очі ніби й не сліпі, а збоку глянеш – невидюща. Коліна підігнулися. На килимок сіла, коліна до грудей.

– Сань… Знаєш, навкруги стільки людей…

Макар для годиться кивнув, мовляв, звичайно, помічаю… Люди навкруги.

Задки, задки… На веранду вискочив. Гоцик курив.

– Кидай і пішли до неї, – сказав. – Щось у тій голові перемкнулося.

Були часи. Були… Втрьох у кухні одночасно їли, пили, навчалися, співали-танцювали. Люба біля плити у навушниках – па-па-па… Гоцик з чашкою чаю їй у такт – па-чікі-тікі-па! Макар з ноутбуком біля вікна бутерброд шматує, ноги простягнув аж до плити. І – нічого! Місця ще – досхочу. А нині мов колючки у повітрі. Тісно. Так-сяк стільці до столу поприсували, повсідалися, колінками одне одного штовхають. Тісно. Пиво відкоркували. Не допомогло.

– Ну, досить! Не дратуйтеся, голото! – Люба руде волосся навколо шиї обкрутила, всміхатися намагається, а воно їй зараз…

– Залишишся чи за шмотками? – спитав Гоцик.

– З вами буду. Поки що… – непевно. Очі – додолу.

Макар проковтнув хвилювання.

– А що твоє кохання? Скінчилося?

– Ні! – завелася. – Так багато стало думок. Чуєте? От свобода… Як же нам потрібна свобода! Щоби ні під кого не підлаштовуватися. Ну, з Гоциком – усе зрозуміло. Його жодні кайдани, майдани, правила й обмеження не втримають. Гоцик сам собі – свобода. А ти, Макаре… Ти відшукаєш правила, які тебе задовольнять, і там…

– А чому про нас? – не зрозумів Макар.

– Тому що я думала, думала… Ясне ж слово – свобода… А кожен у нього – свій зміст, і це ж – плутанина… І у чому мій зміст? Моя свобода?

– Зрозуміла? – зацікавився багатозмістовністю слова філолог Гоцик.

Киває.

– Моя свобода – дивна. Не хоче чужих кайданів. Власні собі викувала.

– Теж новина… – похмуро хмикнув Макар.

Не затрималася. Макар із Гоциком мовчки спостерігали, як без сорому роздяглася, побігла у крихітну душову, хвилин зо п’ять поплескалася, вискочила у рушнику, відшукала білу спідницю, вскочила у неї, наверх – футболку. До дверей.

– Скоро повернуся.

– Сьогодні? – Макар їй услід.

Зупинилася у дверях. Пішла в кухню. На хлопців глянула, усміхнулася. Кивнула – авжеж!

До кімнатки побігла.

– Щось шукаєш? – гукнув Гоцик з кухні.

– Вже знайшла… – Око у бік кухні скосила – не йдуть?

Обережно дістала з кишеньки Макарового рюкзака пласку рожеву пігулку, заковтнула без води, вискочила геть.

Гоцик зітхнув, штовхнув порожню пляшку.

– Пиво скінчилося…

Макар – наче чекав.

– Пішли, пішли… – підганяє Гоцика, а сам уже у кросівки вскочив.

Костянтинівська світилася ліхтарями, неоновими вивісками й автомобільними фарами. Поодинокі перехожі… Хоч і центр, а не людно. Макар із Гоциком намірилися до набережної. Там великий «Фуршет», завжди є світле пиво… Аж попереду – біла спідниця. Зупинилися. Ніби терміново прикурити треба. Вдивляються.

Люба стояла на перехресті та знай озиралася. Вийняла з кишені мобільний… А дзвонити – не дзвонить. Може, час дізнається? Так і є. Глянула, сховала телефон у кишеню, поглядом по вулиці і засвітилася – від рогу прямо на неї мчало розкішне «мазераті». По гальмах! З «мазераті» вийшов красно неголений хлопець років двадцяти з лишком, джинси порепані, сорочина баксів на п’ятсот тягне. До Люби. Обійняв. По рудому волоссю долонею провів. На вушко щось прошепотів.

– Макаре, наша Люба злигалася з метросексуалом, – сказав Гоцик без добра.

– Класна тачка, – відповів Макар. У очах вісімки з номера «мазераті» плигають, як суцільна гнітюча нескінченність.

Ніч без зірок

Набережною в бік Печєрська мчало «мазераті». Люба усміхалася на сидінні поруч із водієм, тим самим красно неголеним хлопцем років двадцяти з лишком, і якби Макар із Гоциком були зараз поруч, то нарахували б у хлопця принаймні три, на їхній погляд, недоліки – по-перше, він був не просто вродливим, а вродливим по-нетутешньому, наче прилетів з іншої планети, по-друге, нелогічно молодим, як на власника дорогої тачки, по-третє – і це головне! – від хлопця пахло тією самою туалетною водою від Кароліни Геррера, яка давно скінчилася у Макара з Гоциком.

Люба мружила очі від тисяч вогнів, що мчали на «мазераті» і миттєво зникали позаду.

– Максе… – розсміялася. – Чому мчимо? Це ж наш час… Він пролітає… Я навіть не встигаю…

– Батьки чекають, – відповів Макс, не відриваючи від дороги погляду. – Мама, мабуть, приготувала свій фірмовий пиріг. Знаєш, чому він фірмовий? – розсміявся. – Вона просто не вміє пекти нічого, крім яблучного пирога.

Вона вдихнула глибоко, очима навкруги нервово.

– Така ніч… А ми мчимо. Мчимо, та недвижні. Сидимо і летимо вперед. Яка дурня! А ще я так хочу пити!

Макс на Любу крадькома.

– Дарма ти нервуєшся. У мене чудові батьки. Вони сподобаються тобі.

Попереду пішохідний міст. Побачила, розсміялася.

– Сподобаються? Певно. А з мосту можна побачити «Царське село». Зупиниш? Не можу сидіти. Так хочеться пити… Нап’юся води і стану відвертою. Ніч одкровень.

– Любо… Кинь хвилюватися. Ми недовго.

– Зупиниш на хвилинку?

Макс натиснув на гальма. «Мазераті» так різко зупинилося біля пішохідного мосту, що двійко однакових, мов близнюки, «деу» перелякано шарахнулися вбік.

Макс обернувся до Люби, провів пальцем по гарячій щоці.

– Господи, Любо! Ми ж дорослі люди, а ти хвилюєшся, наче перед іспитом.

Розсміялася. Затулила обличчя долонями. Відняла, облизала язиком сухі губи. Очі блищать.

– Пішли на міст. Побачимо дім твоїх батьків, і я розповім одну історію. Не можна відкладати.

З автівки вискочила.

– Пішли. Одній не можна. Одна помру.

Побігла до мосту.

– Любо! – гукнув Макс із салону.

Не почула. Тільки біла спідниця тріпотить.

Кілька хвилин – як Всесвіт. Без кінця і краю. Макс ніколи не розумів: як це – без кінця і краю? Батько намагався пояснювати популярно. Говорив: «Уяви собі, синку, паркан. Ти йдеш і йдеш, а він усе не кінчається. Отак і Всесвіт…» – «На нескінченний паркан дощок нізащо не вистачить!» – пручався малий Максим. І питав: «А Всесвіт – з чого зроблений?» – «3… – замовкав батько, але тільки на мить. – 3 дуже різних матерій… Цього добра у Всесвіті – через край!» – «Всесвіт зроблений із Всесвіту?!» – жахався малий. А батько уже хвалився матері: «Геній!» І поночі не заглядав у простору дитячу кімнату, де малий Максим великими від незрозумілого жаху очима дивився крізь вікно просто у той незбагненний Всесвіт.

Кілька хвилин – як безкінечність. Люба добігла до середини мосту, припала до огорожі, вдивлялася у печерські пагорби. Макс зітхнув, вийшов з автівки, закурив, пішов до мосту – ніколи він не бачив Любу такою збудженою і схвильованою. Несподівано поряд з автівкою виник чудний дядько, говорив щось, а коли Макс озирнувся до мосту, то не повірив очам – біла спідниця раптом сіпнулася, полетіла у воду і зникла без сліду. Жарти у нас тут такі! Жарти… «Максе, негайно їдь звідти! Ти почув?!» Макс тис на газ, «мазераті» мчало геть від сумнівних забав, і, тільки коли вискочило аж біля Лаври, хлопець отямився і різко натис на гальма.

Мобільний вчасно.

– Рома? Я… Я нічого не розумію. Вона стояла на мості, а потім… я бачив тільки білу спідницю, що полетіла в річку. І все! На воді – жодної хвилі. Наче у безодню.

– Припини. Мене інше цікавить. Поряд нікого не було?

– Якийсь чоловік… Приїхав до Києва у справах. Але… Це містика. Що відбувається? Я…

– Максе! Здається, тобі потрібно алібі. Повернися і знайди того чоловіка.

– Навіщо?

Макс кілька хвилин слухав настанови, відрубав зв’язок, тремтячими руками повернув кермо – назад, до пішохідного мосту.

Круглий, як гарбуз, дядько з портфелем-дипломатом і вельветовою торбою прим’яв задом малу травицю під Володимирською гіркою біля трамвайних рейок поряд із пішохідним мостом. Газету розстелив, вмостився на останні політичні негаразди. З торби – сальця шмат, хліб у руки.

– Чи поїсти?

Від набережної до дядька – двійко молодиків у полотняних штанях. Босі, як волоцюжки, сорочки до пупа розстібнуті, мідні хрести на мотузках з ший звисають. І – знай озираються. Не інакше як хочуть без свідків із дядьком розібратися. Дядько напружився, сало у роті зубами до соку стис. Руку до портфеля. За ручку вчепився, і наперед видно – не вагатиметься.

Босі хлопці кроків за десять від дядька зупинилися. Білявий дядька роздивляється, аж шию скрутив. А другий – справжній велетень – вклонився до землі…

– Смачної тобі вечері, світла християнська душе!

– Дякую, – дядько обережно.

– Чи можна у тебе, світла християнська душе, спитати? – велетень далі.

– Питайте, тільки навряд поможу, – дядько їм. – Я не тутешній. Якби не біда, хіба у центр попхався б?

– Центр! – Свиря аж підскочив. Микишці: – Чув, куме? Ми вже у центрі райських кущів!

Микишка Свирю за рукав смик – мовчи! І знов до дядька з поклоном.

– Прости вже нас, світла душа врятована! Щойно прокинулися… Бозна-скільки років обітницю відпрацьовували. У деревах. При корені були. Як звільнилися – зовсім розгубилися. Часом, не знаєш, може, у центрі реєстр який є? Для новоприбулих.

– Ач, хлопці, чого захотіли! Це ж вам не Європа. От я у Польщі працював, так там, скажу я вам…

Свиря сіпнувся.

– То ти ляхам поміч клав? За що ж тобі Господь вічну милість дарував, щоби ти отут тішився?

– Поліціянти вислідили. От вам і реєстр! Там усе по поличках, а тут… Корова моя на наукове поле забрела… Охоронці зарізали і продали. І сміються, сучі діти. Нема на них управи, хоч плач.

Свиря – брови догори.

– Овва! Так тут і худоба є?

– У кого є, а у кого вже немає, – зітхнув дядько. На кумів глянув. – А ви звідки такі чемні?

– Козаки ми. Серденята Дорошенкові. – Свиря носом повів. До дядька ближче ступив. – Ох і запашне у тебе сало, світла душе врятована!

Дядько око хитро примружив: так оці ваші балачки тільки заради мого сала?! Мовчки відламав хліба шмат. На хліб сала – товстим шаром. Їжте, хлопці, тільки відчепіться з дурними розмовами, не просіть закурити, не питайте, де бібліотека чи якась реєстрова управа, бо після таких запитань рука сама боронитися рветься.

Свиря вчепився у хліб із салом обома руками. А не їсть. До носа підніс. О-ой, нене! Слинка тече… А хіба так буває? Вони ж із кумом – духи безтілесні…

– Куме! – до Микишки. – У мене голова від питань розколюється. А от, приміром…

– Підемо, – обірвав Микишка. Дядькові вклонився. – Хай Господь береже тебе у раю, світла душе врятована!

Куми – до набережного шосе, на ходу смачно жували сало з хлібом і все роздивлялися навкруги. І тільки коли ступили на асфальтівку, пішли в бік Лаври, дядько зітхнув із полегшенням і врешті відпустив шмат сала, що увесь цей час міцно стискав у роті зубами.

– Пронесло, – тільки й устиг порадіти, як з виру вогнів, що мерехтіли і стрибали довкола пароплавчиків, переобладнаних під нічні клуби, вирвалися два окремі агресивні вогні. Вони летіли, здавалося, прямо на дядька зі скаженою швидкістю. Дядько з переляку проковтнув сало, підхопився з газети.

– Щоби на такій швидкості… А якщо хтось на дорозі… – стежив за вогнями, що швидко наближалися.

На дорогу глянув – Свиря з Микишкою посеред проїжджої частини спокійно товчуться.

– Хлопці! Хлопці! – загорлав. – Якого біса на дорогу виперлися?! Та біжіть же, сучі діти!

Куми не чули. Сало… Із хлібиною.

– Мені у раю подобається, – з повним ротом розмірковував Свиря.

– А я так собі міркую… – почав був Микишка, і в цю саму мить щось стрімке і тверде, яскраве, як палаюча зірка, пройшло крізь тіла кумів і без зупину понеслося далі.

– Ні-і-і-і! – У дядька при дорозі підломилися ноги. Упав на холодні трамвайні рейки і заплакав.

Куми остовпіли. У Свирі з рук випав хліб із салом. Він пхикнув услід хижому чудовиську, підняв дорогоцінну їжу, обтрусив. До рота донести не встиг – чергова автівка промчала крізь кумів, обдавши їх смородом. Свиря закопилився, вороже глянув навкруги.

– А може, і не дуже подобається… Треба Богові пожалітися. Що це у нього за іроди по райських кущах гасають?

– Я так собі міркую, куме Свиря, пагорбами треба пробиратися… – вирішив Микишка.

Макс тис на газ, хоча геть не розумів – що робить, навіщо? Розумна голова випускника Лондонської школи економіки (LSE) не працювала, наче несподівано вийшла з ладу, ніби вмерзла у велику льодяну кулю і відмовила. Лід потроху танув, голови не відпускав, лився на плечі важкою чорною смолою.

Такі у нас жарти? «Повернися і знайди свідка! До ранку нейтралізуй! Влаштуй у готель, а потім буде зрозуміло, що робити далі!» – кричав у мобільний батьків помічник Рома Шиллєр.

Повернися? І де його шукати, того свідка?

Макс крутонув кермом, виїхав на порожню зустрічну смугу поближче до Володимирської гірки і побачив дядька – той сидів на холодних трамвайних рейках під гіркою біля дороги, сльози втирав.

Макс залишив автівку біля узбіччя. Ноги – до дядька, очі – на Дніпро. Зупинився: такі у нас жарти? Міст вилизаний, річка нерухома. Що сталося? І… де Люба? «Максе, швидше! Не вистачало, щоб ще хто-небудь помітив!» – Ромин голос у вухах. Вкотре глянув на тиху воду, пішов до дядька.

Зупинився коло нього, а що казати?

Дядько підвів голову.

– Ти? – очманів. Та з розмаху по щоці – лясь! – Ах ти ж, скотиняко! – Та за грудки. – І хто тебе тільки народив, падло?! – На землю повалив, у шию увіп’явся. – Задушу виродка! Задушу і мертвого до міліції потягну! Що ж це ви, багаті та пихаті, собі тільки дозволяєте? Га? Щоби живу людину…

– Пусти… – хрипів Макс. – Пусти…

Дядько наче отямився – шию відпустив. Сів на землю поруч із Максом. Аж труситься от люті.

– Дякуй, підсвинку, що не хочу гріх на душу брати, а то би… Та вставай уже! Де тут у вас міліція найближча?

– Чекайте… – Макса теж трусило від несподіваного, образливого болю. Ледь від землі відірвався. – Я… Я вас шукав… За що?

– За що?! – дядько підхопився, на дорогу глянув. – Хлопців двоє… Посеред дороги йшли… А ти своїм «жигулем» – на них.

– Це не «жигуль»…

– Та знаю, хай би ви всі на «жигулі» попересідали, падлюки! Ти хлопців збив!

– Чекайте… Да… давайте за… заспокоїмося. – Макса трусило вже балів на сім за дев’ятибальною шкалою. – Які хлопці? Я нікого не збивав. Клянуся! Ну я ж не самогубця! І не кретин. Подивіться на дорогу. Нема нікого. Чисто.

Дядько з сумнівом поглянув на Макса, потім – на дорогу. Проїжджою частиною у бік Лаври рухалися автівки – жодних ознак ДТП. Чисто. Дядько аж сплюнув спересердя.

– От холера! Мабуть, фари ваші сліплять… Таке привиділося… Макс для годиться знизав плечима, мовляв, буває. Торкнувся рукою здушеного горла.

– Вибачай, синку, – знітився дядько.

– Все нормально. – Макса ще трусило. – Я повернувся, бо ви… Ви щось спитати хотіли, а я, здається, обійшовся з вами не дуже… – замовк. – Нерви…

– І у тебе нерви? – дядько на Макса здивовано. – Оце так… Бідуєш? А я думав, ви тут усі ситі… – Хвильку подумав, багатозначно: – А-а-а… Розумію… Дівчина?..

Макс перелякано смикнувся, вкотре оком на Дніпро: нікого. Побіг до автівки, відчинив дверцята.

– Сідайте, сідайте! Організую вам відпочинок у готелі. А зранку допоможу у справах. Ви ж у справах до Києва приїхали?

– Допоможеш? – всміхнувся дядько. – Ти коли від мамчиної цицьки відірвався?

Макс непевно махнув рукою, мовляв, просто повірте, не мучте питаннями, не можу говорити!

– Для мого батька у цій країні зачинених дверей немає.

– Он як. Ну добре. Бери мене під свою опіку. Цілий район тобі дякуватиме, як допоможеш. – Замовк. – А звати тебе як?

– Макс. Максим Сердюк.

– А мене Іваном Степановичем кличуть. Лікар я. Гусько Іван Степанович, – назвався круглий, як гарбуз, дядько ввічливо.

День перший

Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі і довела на практиці – найприбутковішими у всі часи є посади політичні, а не фахові. Поки трійочник Сердюк двічі на тиждень боксував у шкільній спортзалі, щоби потім на перервах у туалеті без зайвого клопоту вибивати з однолітків копійки на кіно та танці, життя не віщувало ніяких особливих перспектив. Мама – медсестра, тато на заводі слюсарює. Хрущовка двокімнатна, Могамед Алі на стіні супиться, дешеве вино вечорами у павільйоні під гітару. І одні черевики на чотири сезони… А як опинився випадково на комсомольському зібранні, де обирали делегатів на міську конференцію, і ще більш випадково втрапив у коло обраних, бо однокласниця-активістка захворіла, а від школи когось мусили обрати, отут Вовка Сердюк і зрозумів, у яких хащах губляться стежки до успіху. Молоді хлопці-секретарі комсомольських осередків заводів, інститутів, організацій – мов з іншого світу. На службових автівках поприїжджали. Костюми, краватки. Рухи впевнені, розмови зарозумілі. А в очах – тягар державницьких справ: студзагін відправити, хлопців до народних дружин загітувати, несвідому молодь до вступу в комсомол підготувати, на партійних зборах молодіжні проблеми висвітлити… Влада. У цих, років на шість за Сердюка старших, хлопців уже була влада вирішувати за інших. За нього, Вовку Сердюка. Вовка затамував подих, а поряд вихвалялися один перед одним бувалі комсомольські ватажки: один з Куби повернувся, в океані плескався, другий квартиру отримав, третього до Києва переводять.

Вовка Сердюк повернувся додому і перш за все знайшов на географічній мапі Кубу. Могамед Алі десь зовсім поруч. За півроку вчителі вже соромилися ставити Сердюку трійки за неправильно розв’язану задачу з алгебри чи невивчений вірш. Хіба можна, коли хлопець створив у школі команду КВК, вечорами чергує на вулицях, щоб молодші діти не вешталися без діла, очолив шкільну комсомольську організацію і вперше за останні роки відновив у школі тимурівський рух? А Сердюк зрозумів: вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші. З усіх добровільних комсомольських поневірянь йому найбільше подобалося чергування у народній дружині: тут без наслідків для себе били морди і вивертали кишені п’яницям, і хай би хоч хто спробував поскаржитися. Та скоро подібний дріб’язок уже не надихав.

На виході зі школи відмінний атестат винахідливого Сердюка розбавляли лише три четвірки, і він без проблем (лише один дзвінок з міському комсомолу) вступив на престижний економічний факультет місцевого інституту. Ледь розумів, про що товчуть на лекціях, – мізки більш серйозними речами забиті: аби не вилетіти з обойми професійних комсомольців, навчився говорити взагалі і ні про що конкретно, з ентузіазмом аплодувати партійному керівництву і завжди мати при собі план заходів. На третьому курсі Вовка Сердюк перевівся на заочне відділення заради посади інструктора обкому комсомолу.