Текст книги "Макс"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

У режимі подвигу

Вранці 27-го лютого від Києва на захід мчав потужний позашляховик «тойота» – заноси по цимбалах. На задньому сидінні напружений Макс кидав по боках косяки, наче той скаут, що йому наказали запам’ятати шлях.

– Спи поки, – з переднього сидіння до нього обернувся спокійний, як тиха вода, міцний чолов’яга років сорока з коротким русявим волоссям і дитячими блакитними очима.

– Перепрошую… Як вас звати? – озвався Макс.

– Дон.

– Це я уже знаю… Прізвище. А ім’я?

– Дон, – повторив чоловік. – З донських козаків я, – глянув до водія. – Не жени, Юрку. Під Рівним заночуємо. В «Айвенго»…

– Нормально їдемо, – буркнув немолодий Юрко з татуйованим драконом на потилиці.

Макс відкинувся на спинку сидіння, втупив очі в бокове скло: ще один без імені… «Здається, я тільки-но утнув найбільшу дурню у своєму житті», – подумав.

– Знаєте… Повертаймо! – вицідив.

– Бомага… – спокійно відказав Дон. – Сам підписався……Каша заварилася тиждень тому. Після візиту до психотерапевта згадував вдумливі очі Романова, читав у них без слів: тобі б випробувати себе, хлопче, та не наважишся. З чого так вирішив?! Школи виживання? Смикнув Ганну Іванівну.

– Контакти всіх, хто займається психотренінгами. Виживанням в екстремальних умовах. Негайно, – наказав.

За годину гортав аркуші з телефонами і адресами. Безцінна у нього секретарка.

– Дору на потяг посадили?

– Так.

– І… куди поїхала? – очі примружив, аби не виказати роздратування самим собою: ніби соромиться питати. А чому?

– На Івано-Франківський сіла, а де зійде – не знаю… – упевнено збрехала Ганна Іванівна.

Відіслав – вільна, заглибився у вивчення списку, намагаючись з адрес, презентації послуг, цін, титулів інструкторів і педагогів визначити одну з усіх контор, які всі до одної обіцяли «забави для справжніх чоловіків в умовах, близьких до армагеддону». І так би плутався до ночі, та в око впала конторка з банальною назвою «Весна». Згадав: «Спи до весни, усе навесні…» Може, ця «Весна» ворожці примарилася? Перечитав рекламу – «Екстрим-тури, бомж-вояжі. Дорого!» Негусто… І пихато. А що там за «Весна» така?

Того ж вечора після попереднього дзвінка цікавість погнала до Куренівського кладовища – тут вона, десь поблизу…

У внутрішньому дворі автомайстерні неподалік телевежі хлопець з чорними від мастила руками указав на вузький хід, що вів до другого, ще більш захаращеного двору. І тут, на одних дверях напівпідвального приміщення, до яких спускалися п’ять обвалених сходинок, Макс узрів куцу вивіску без ознак профілю діяльності. Отак просто – Весна. Навіть без лапок. Штовхони двері, за ними – вічне відродження.

Макс дошкрібся до дверей, закляк перед ними на мить і, може бути, пішов би геть, та замок клацнув і Максу назустріч вийшов бездоганний, як сам Дюк, молодий хлопець з елегантним «A. LANGE amp; SOHNE» на зап’ястку. А в Дюка ще ніколи не було такого коштовного годинника.

– До нас? – привітно, як сам Макс зазвичай, посміхнувся. – Прошу… Це ви телефонували вдень?

– Так.

– Перепрошую, але мушу запитати… Звідки ви дізналися про нас? Ми не рекламуємо наших послуг.

– У мене секретарка вправна… – сказав Макс.

– Дуже! Дуже вправна, – молодик замовк, уважно глянув на Макса. – Чим можемо вам допомогти?

– Запросіть всередину для початку, – роздратувався Дюк, бо молодик і досі стояв у дверях, ніби у надра таємничої «Весни» зась.

– Прошу! – молодик розчахнув рипучі двері.

Макс увійшов, роззирнувся – квітів, бутонів, свіжих теплих вітрів і ясного сонця не спостерігалося. Невеличкий кабінет. Дешеві шпалери, з намальованими на них цеглинами, погане освітлення, старий стіл у куті біля важкого сейфа, які в пристойних офісах давно відправили на звалище. Навпроти сумнівний диван і ще більш сумнівний журнальний столик, завалений усім, що необхідно для термінового чаювання.

– То чим ми можемо вам допомогти? – почув голос молодика.

Роздратувався подумки: хто це «ми»? То він про себе?

– Скільки коштує участь в екстрим-турі? – у лоба.

Молодик нічим не виказав здивування.

– Ви помилилися, – відповів чемно, не присікатися. – Ми спеціалізуємося на зеленому туризмі. Можемо поселити вас в автентичній хаті – від Буковини до Чернігівщини – з усіма принадами патріархального сільського життя. На сьогодні ці маршрути користуються неабиякою популярністю.

«Та що зі мною не так? – роз’ярився Макс. – Чому ж мене всі трахають?!»

– Моя секретарка ніколи не помиляється, – сказав так само чемно, як молодик. – Мене цікавить екстрим-тур.

– Вибачте, ця послуга тільки за рекомендацією…

– Якою рекомендацією?

– Особи, яка повернулася з туру… Ваша секретарка, я так розумію, в екстрим-турі не була… – просто плював і гнав геть.

– Скільки?… – затявся Макс.

– Перепрошую…

– П’ять тисяч! Євро! Вистачить? – оцінив мімічні зміни на лиці молодика. – За ці гроші я до Монако можу злітати. Туди і назад. І ще зіграти там… – чим сильніше молодик прагнув здихатися його, тим відчайдушніше хотілося зрозуміти: що ж криється за скупим формулюванням «Екстрим-тури, бомж-вояжі. Дорого». Простягнув молодику конверт.

– Прошу! – чемний.

Молодик усміхнувся.

– Я вам подобаюся? – запитав раптом. Махнув рукою – не відповідайте. – Я сам собі подобаюся… Бачили б ви мене до екстрим-туру… Щеня…

За мить на сумнівному дивані Макс уже порівнював ще більш сумнівні послуги підвальної «Весни». Можна було вирядитися у дрантя і за немалі гроші добу копирсатися у смітниках столиці у компанії таких же божевільних під наглядом інструкторів. За окрему платню контора організовувала бійку зі справжніми волоцюжками чи з ментами. І знову ж – залежно від побажання клієнта – бійку могли зупинити при загрозі життю, а могли і не втручатися – хоч помри. Окрема пропозиція: взяти участь у справжній крадіжці з переможним фіналом чи з арештом і знущаннями у міліцейському відділку. А то – стати на добу сутенером справжніх повій і не де-небудь у центрі – на Окружній. І як, не дай Боже, повії не виконають план, то розбиратися зі справжнім сутенером і берегти зуби, бо той у щелепу цідить.

Пропонувала «Весна» і більш тривалі за часом забави – двотижневі тури «У режимі подвигу» і «У режимі жебрака». З жебраками – зрозуміло. Два тижні жити на людські подаяння. Режим подвигу заганяв у безлюдні місцини без їжі, спорядження, засобів зв’язку. Просто завозять на край землі і кидають – далі самі.

– На виживання… Тут багато залежить від інструктора, – пояснював молодик. – У нас працюють найкращі. До цього дня, тьху-тьху, – постукав по столику, – усі живими поверталися. А про наших конкурентів такого не скажеш… До речі, зараз формується група бажаючих пожити в режимі подвигу. Можете приєднатися.

– А без групи? – Макс уявив поруч із собою ще якихось чужих, геть незнайомих і непотрібних людей. Навіщо вони? Щоби стали свідками його… можливих промахів?

– Ні! Тільки з групою… П’ять осіб плюс інструктор-провідник. Повірте, екстрим-тур – не жарти. Вшістьох і зігрітися, і їжу знайти легше. І буде кому вас понести, якщо ви раптом зламаєте ногу.

– Я… Я не зламаю ногу! – тихо, упевнено відповів Макс. Помовчав. – Завтра ж…

Молодик зиркнув прискіпливо, на мить задумався.

– Добре. Віддам вам Дона. Дон – найкращий. Але не завтра… За тиждень. Дон тільки-но з маршруту. Тайм-аут… Та й ви все обмізкуєте зайвий раз. А раптом передумаєте…

Не передумав. Азарт та нетерплячка із цікавістю перемішалися: та що ж там? За тиждень без роздумів підписав договір, яким знімав з фірми «Весна» будь-яку відповідальність за своє життя під час туру. Теж випробування, що не кажіть.

Куди тебе понесло, хлопче?… За півтори доби під вечір у присмерках позашляховик покинув трасу на Чоп у місці без указівних знаків, забурився у ліс, плигав ямами та горами години зо дві, аж поки не зупинився біля вправної хатинки – одна-однісінька кліпала світлими вікнами посеред темного лісу при горі.

Макс вийшов з автівки, роззирнувся: холодно у Карпатах… Сніг не тане, дерева риплять. А завтра ж… весна! Спробував зорієнтуватися: цікаво, де вони? Кинув дурне діло – так навіть цікавіше.

Дон з Юрком викидали з «тойоти» рюкзаки, якісь мішки. Від хати до них сунув сивий ґазда у ватнику і кирзаках.

– Добривечір…

– Привіт, діду, – кивнув йому Дон, глянув на водія. – Заночуєш?

– Ні, додому, – відповів Юрко. – Давай, Дон… Повертайся…

– Не забарюся, – усміхнувся той, обернувся до Макса, який так і стояв біля автівки. – У мене напарник файний…

– Оце мене і дрючить найбільше, – буркнув водій. Хлопнув Дона по плечу і гайда. Із Максом не попрощався.

Сивий ґазда без слів підхопив мішки, пішов до хати. Дон кинув Максові один рюкзак.

– Неси! – Сам за другий. – Перевдягнемося і підемо.

– Куди? – Макс так і остовпів. – Ніч же… Хіба ми тут не заночуємо?

– Усе, напарник. Ми на маршруті. Можеш клозет останній раз сракою зігріти. За п’ять хвилин вирушаємо.

– А тут… Тут хоч повечеряємо?

– Ні! Тут база. Тут ми усе своє лишимо. Навіть труси…

– Навіщо?

– А раптом ти бабло у труси зашив… І такі придурки були… – усміхнувся скептично. – Жартую…

У хаті біля грубки сивий ґазда уже повикладав з мішка сірий, схожий на арештантський одяг – тепле спіднє, грубі штани й сорочки, светри, куртки, дебелі чоботи. Макс ошелешено розглядав вбрання, Дон часу не гаяв – перевдягся по-солдатськи швидко, перевіряв рюкзаки.

– Сірники, аптечка, ніж, мотузка, каремат, сухпай, вода, плащ, спальники…

– Намет ти понесеш! – оголосив Максові, який так і стирчав колодою. Усміхнувся недобре. – Тебе як? Максим? Чуєш, Максиме… За хвилину не перевдягнешся – у своєму підеш, а то… То геть недобре.

– Але я… Я можу і не піти, – видушив Макс.

– Ти? Не можеш! – відказав Дон спокійно, кинув Максові спіднє. – Цигель!

Непогано для початку життя в режимі подвигу. Роздягся до трусів… У целофановий пакет акуратно склав дріб’язок із кишень – портмоне, ключі… Хотів було прихопити з собою мобільний, та Дон мовчки забрав його, відключив…

– Щоб діда вереском не дратував, – пояснив, вкинув до пакета. – Чоботи взувай.

Макс насупився… Вдягав чуже сіре, зиркав на провідника.

– Взуття не мінятиму. У своєму піду. Можете перевірити – нічого у черевиках не сховав.

Дон саме закінчує перевіряти рюкзаки. Один вдягає на плечі, другий кидає Максові.

– Ти у цих тапках за годину ноги зітреш.

– До цього дня не жалівся.

Дон киває, мовляв, ну-ну… Підхоплює Максові чоботи, прив’язує до свого рюкзака.

– Ну, що? З Богом? Намет не забудь… напарник.

Дитині асфальту, стрижених газонів і мощених стежок цікаво лише перші п’ять хвилин. Суцільна темрява ріже очі, а треба вдивлятися, хоч вмри, бо Дон суне хащами навпростець – гілки хльоскають по щоках, ями-капкани хапають за п’яти, хоч від хатинки – Макс обертається, чіпляється розгубленим поглядом за тьмяні вогні, що ще жевріють вдалині – праворуч у гори розчищений шлях.

Чому… не попередили?! Про чужий одяг, несподіваний початок випробування божевільним нічним безглуздям… Важкий рюкзак і намет, що обривають плечі. Чому намет не несе Дон?! І чому для клієнта не передбачено ліхтаря?! Він заплатив!

У Дона на лобі, на широкій резинці, що вона обручем на голові, потужний ліхтар. Лупить метрів на десять.

– За мною йди крок у крок.

– Міняймося, – пропонує Макс. – Я тобі намет, ти мені ліхтар.

Про звичне «ви» забуто. Обставини миттєво викреслюють із лексикону все зайве.

Дон зупиняється, повертається до Макса. Дона не видно – ліхтар сліпить очі.

– Ні.

– Чому?

– Мені намет ні до чого. То ти без нього не зможеш. І ліхтар тобі – як кобилі п’яте колесо…

– Нога… П’ята нога!

– Однаково. Куди поведеш?

– Однаково…

– Ні, – відрізає. Відвертається – оп! Темрява райдужними колами. – Ти менше базікай… – і пішов.

– Чому?

– Скоріше здохнеш…

А що – мовчки здихати краще?! Раз… Два… Крок. Один крок – дві секунди, якщо зважати на час, що він потрібен, аби роздивитися, куди ступиш далі. Тридцять дев’ять, сорок… Вони йдуть лише двадцять хвилин? Здається, вічність… Навіщо? У всьому ж має бути сенс. Навіть у виживанні. От цей нічний кидок… Яка мета? Запитати у Дона?

У голові тези зі шкільних програм соціалізації: встановити контакт, завоювати довіру, знайти аргументи для подолання конфлікту. А тут зараз конфлікт? Здається, внутрішній… Спочатку у собі розібратися. Макс що повинен обрати: довіритися Дону і йти? Чи змусити Дона довіритися Максові і наполягти на власному плані. А у чому план? Зупинитися! Відпочити. Дочекатися ранку. І тільки потім віддати Донові віжки.

– Стій! Бац – ліхтар в очі.

– Що?

– Перекур.

– Ні!

Бац – темно! Дон простує далі…

Макс тупцює на місці. Обертається туди, звідки йдуть – вогнів далекої хатинки як не було. Зиркає на Дона – світло ліхтарика ледь видно попереду. Ще кілька бездієвих секунд – один посеред хащі.

– Зачекай! – лупиться услід. Так, так… Для встановлення контакту і т. д. потрібні сприятливі комфортні умови… Зараз, здається, не час.

Ноги, плечі… Навіщо?! За годину роздратування поступається місце відчайдушному розпачу. Дідько, мамо… Ноги зіпріли в дорогих теплих черевиках, п’яти печуть вогнем, кожен крок уже не дві – три секунди. Центр тяжіння змістився в район дупи, плечі вигнулися назад – рюкзак + намет. Гілки в пику. Темно. Пити…

– Дон!

– Я!

– Я… уже не можу… – сидить на землі, економить на словах. Випростовує руку, набирає у долоню снігу – до рота.

– Ні! – Дон оперативно вибиває з Максової долоні сніг, скидає свій рюкзак, дістає флягу з водою. І поки Макс похапцем ковтає, знімає з його плеча намет – собі на спину.

– Відпочинь… Отямишся, доженеш.

Що?! Та він здурів?!

– Ти… Не смій…

– Менше базікай! – нагадує Дон, спокійно суне у темряву.

Скотство! Та скотство ж! Макс не зводить очей з блимаючого світлячка – усе далі, далі. Страх підкидає – йти. Хапається руками за гілки, підводиться на тремтячі зранені ноги. Йти, йти… Куди там… Коліна підгинаються – досить! Ні, йти! Крок, другий… Переляканим поглядом у темряву – де ліхтар? Темно…

– До-о-о-он! – кричить щосили. Тихо.

– До-о-он! – біжить туди, звідки останній раз бачив ліхтар, сам не розуміє, як ноги несуть. Розмахує руками – гілки геть, ротом повітря… – До-о-о-н…

Під ногами повалена сосна. Дідько! Геп! А-а-а-а… Так скоро?… Сніг теплий. Темрява зручна, як сонцезахисні окуляри для підбитого ока. Дерева розгойдують небо – а там ні натяку на білий день. Так скоро?…

Страх кудись подівся – нема коли страхами бавитися. Несподіваний спустошений спокій м’якою серветкою на серце – прийми… Ніч, ліс, гори, сніг, пухирі на п’ятах, рюкзак, життя… Поговориш про них, коли повернешся. А раніше – який сенс?

Макс проганяє думки – зайві. Встати… Лише сідає. Привалюється спиною з клятим рюкзаком до поваленої сосни. Рюкзак покинути! Без нього зможе дошкрябатися… До людей.

Крок, другий… Так он у чому підвох… Закинути у безвість і залишити… Зовсім одного. Несподівано і підло. Чому… не попередили?! Повернутися! Знищити ту «Весну»… Відібрати у молодика «A.LANGE amp;SOHNE» – трофей!

Крок, другий… Ні! Не йти! Присісти і дочекатися сонця… Може, зовсім поруч люди.

Крок, другий… «Чому я йду? Йти ж… неможливо! Ніг немає… Рана. Чому я йду?…»

Зупиняється і завмирає – далеко попереду, при землі, набагато нижче, ніж ліхтарик на лобі Дона, блимає слабкий теплий вогник. Матінко… Всередині вибухає тепла радісна хвиля, заливає по вінця, лоскоче горло. Макс шкандибає, як той каліка, на вогонь. Люди, люди… Падає, підводиться, шкутильгає далі. Житиме… Наче померти збирався. Житиме. Зараз… дійде і розкаже людям… Така халепа! Зрозуміють… Зігріють… Люди… милосердні…

…Біля розведеного вогнища сидить спокійний, як тиха вода, Дон.

– Нормально. Деякі інші під ранок приповзали, – каже. – Чай будеш?

Макс киває – так. Економити… Економити слова. Роззирається – біля вогнища на невеличкій галявинці під розлогим кущем розкинутий намет. Дон потягся до вогню, зняв з нього невеличку алюмінієву каструльку з ручкою, з неї окріп у металеву кружку, туди ж пакетик чайної заварки. Максові й на думку не спало кривитися – з пакетика?… Гарно! Як гарно… Долоні прикипіли до кружки, так гарно – про ноги забув. Дон пам’ятав.

– Як ноги?

– Погано.

– Покажи.

Так – без слів. Слухняно відставляє кружку у сніг, тремтячими руками стягує з ніг брудні черевики, підставляє п’яти під вогонь – господи, як же боляче… Дон сідає ближче, обдивляється криваві пухирі.

– Ще походиш…

Притрушує рани попелом з вогнища, обмотує бинтом.

– Чисті шкарпетки вдягни. Потім покажу, як онучами ноги обмотати, щоб чобіт сидів.

– Шкарпетки… у рюкзаку.

Дон незворушний.

– То йди… по рюкзак.

– Ліхтарик даси? – тільки й запитує Макс. Сперечатися – собі ж гірше, останні сили забере. Усе тут відбувається за правилами якоїсь іншої, раніше не відомої Максові, справедливості. І або прийми її миттєво, або подохни.

– Босим іди, – Дон простягає Максові ліхтар. – Не застудишся. Гарантую.

– Звідки я прийшов?

– Звідти, – Дон показує у бік високої смереки – височіла посеред інших дерев пихато.

Макс чіпляє ліхтар на лоба – до смереки. Вдячні ноги несуть, не болять, терплять. Гріють землю. Чи то земля їх. Не холодно. «Варто… Варто довіритися Дону, – думки судомами. – Дон знає…» І все обертається – чи видно ще вогнище?

За кілька хвилин дошкрібся до поваленої сосни. Аж посміхнувся. Стоїть собі рюкзак. Підхопив – скоріш назад. Хай Дон не думає, що він геть ні на що не здатний!

– Нормально, – тільки й сказав провідник. Викинув брудні бинти, наново присипав рани на Максових ногах гарячим попелом, обмотав чистими бинтами.

– Вдягай чисті шкарпетки і – спати, – наказав. – Каремат не загубив?

Ні – без слів. Поліз до намету. «Соснові гілки під сподом», – здогадався. Кинув каремат на долівку, зачохлився у спальник, скрутився… «Хіба тут заснеш?» – подумав. Заплющив очі й усвідомив – відрубається…

Спав би ще… Ні снів, ні печалі. Холод очі роздер. І голод – їсти хотілося страшенно. Спробував підхопитися – аж зойкнув: ноги-рана попухли. Поліз із намету накарачках. Сонце тільки означилося світлими тінями на темному лісі.

– Нормально, – Дон сидів біля вогнища, грів у каструльці в од у.

– Ти не спав?

– Спав.

Макс роззирнувся – поряд із наметом снігове кубло, смерековими вітами укріплене. «Ведмідь…» – подумав. До дідька на ведмедя схожий – дужий, сильний, спокійний, поки не зачепиш.

– Як ноги? – почув.

Макс знітився якогось і раптом сказав:

– …Нормально.

Дон глянув на клієнта уважно, відставив каструльку.

– Оброблю…

Паскудство! Стискав щелепи – тільки б не стогнати. Дон відмочив присохлі до ран бинти, змазав Максові п’яти смердючою мазючкою з аптечки, наклав пов’язку – просякнуту маззю вату, поверх лейкопластир.

– Шкарпетки, онучі, чоботи, – командував. Показав, як ті ноги онучами обмотати. – Діставай свій сухпай. Швидко снідай. Рухатися треба.

Та, куди, в біса, гнатися? Хіба у них стаєрський забіг?!

– Кудись не встигаємо? – Макс рився у рюкзаку – де той сухпай?! Дивувався – ноги попустило.

– Як не йтимемо, померзнемо, – Дон уже колотив у кружках чай. – А сьогодні найважчий день.

– Чому?

– Хавку знайти маємо, місце для зручної ночівлі.

– А сухпай?… – Макс врешті витяг з рюкзака консерву – банку гречаної каші з м’ясом, пачку печива. – Це все?

– Сухпай на один день. Далі – самі…

– Небагато… на п’ять тисяч євро!

– П’ять штук виклав? – поцікавився Дон.

– Забагато?

– Були такі, що й десяточку платили…

Макс зітхнув. Засунув назад до рюкзака банку з гречкою.

– Печивом обійдуся…

– Краще консерву з’їж… Тобі зараз сили не зайві. А потім печивом кілька днів під’їдатимешся, як не знайдеш харчу…

– А ти…

– А я вже мишей засмажив і наївся, – Дон підвівся, пішов від вогнища у ліс. – Коли повернуся, щоби готовий був.

Паскудство! Ну, не відкривав Макс раніше консервні банки ножем. І банка та наче з надміцної сталі. Довбав, довбав, аж зігрівся. Врешті проколупав дірку, розміром з волоський горіх, знайшов на землі гілочку, заходився гречку видобувати.

Наковтався – й смаку не відчув. Та голод відступив. Чаєм гарячим загнав його на дно шлунка. «Нормально», – повторив подумки слова Дона. Жахнувся – невже нормально?… Тут же… у цьому лісі наодинці з незрозумілим суворим Доном помреш не від голоду, а від страшенної смертельної нудьги…

– Чому намет не зібрав?

Яка нудьга? Цигель! Дон ішов до вогнища, на ходу жував щось.

– Я? – здивувався Макс.

– Ти.

Колись було… У таборі на півдні Франції, де відпочивав від Швейцарії. З півгодини мучився з розтяжками, металевими кілками… Завалив намет на землю, забув витягти з нього каремат і Донову куртку, тільки тепер допетрав – провідник у самому светрі, а Макс прокинувся під Доновою курткою.

– Доне… Ти не змерз?

– Нормально… Воруши ратицями. Намет від хвої відчисть, склади правильно, бо він тобі удвічі важчим здасться.

– Намет я несу?

– Міг би й не питати.

– Сьогодні перший день весни, – якогось згадав Макс. Віджбурнув чоботом черевики – не виправдали сподівань.

Дон мовчки підняв їх, з’єднав шнурками, причепив до рюкзака – згодяться…

День гарним видався. Пташки розголосилися. Сонечко крізь смереки аж до землі, до білого снігу. А сніг – чистий, ані пакетів целофанових, ані порожніх пляшок. Зачароване місце. Людей, певно, сто рочків не бачило. Й цих двох без перестороги роздивлялося. Куди сунуть?

Макс тупцював за Доном – обходили гору, дерлися на сусідню, трохи нижчу – крутив башкою. Усе намагався уздріти людські поселення. У горах на розчищених галявинах помічав поодинокі хати, та Дон уперто вів у протилежний бік, у глухомань.

– Довго ще йтимемо? – запитав Макс, коли сонце підскочило височенько. П’яти пекли, хребет колом. Намет, певно, неправильно склав.

– Ноги?

– Їсти хочеться… Може б… вполювали щось їстівне.

– З гори спустимося, займемося, – пообіцяв Дон. Порадив: – Ти відпочивай поки…

– Привал?

– Ні. Йди і відпочивай…

Он воно що… Значить, зараз найлегший відрізок дня? Сніг під сонцем уже не радував, сліпив очі. І тільки коли дісталися верхівки невисокої гори, стали на вітрі – небо над головами, Макс раптом відчув надзвичайне, запаморочливе натхнення. І замість того, аби запам’ятати карколомні відчуття, захотів залишитися тут, на горі…

– Гарно… – прошепотів спустошено, бо знав: іти, іти! Повів поглядом по оптимістичному біло-зеленому вбранні гір. Де-не-де села видніються, високовольтна лінія – і по ній можна до людей…

– А я б їжачатинки скуштував, – Дон уже сунув з гори у ліс. – Не відставай…

Їжаки файно поховалися. За годину спуску Дон зупинився посеред якихось листяних дерев, що Макс не знав їм імені, роззирнувся.

– Тут спробуємо…

Макс без сил упав на сніг.

– Пробуй… Я так посиджу…

– Їстимеш те, що полюєш, – попередив Дон, витягнув шию, принюхався, пішов до кучугури повалених дерев. Ножем відколупав кору, швидко вкинув щось у рота.

– Нормально… – заходився далі стовбур чистити. – Короїда до дідька. Іди… Поділюся.

Макс відчув – нудота під кадик. Дотягнувся до рюкзака, дістав печиво… Одне. Ні, два. Добре, три, не більше. Вмолотив пачку насухо.

– Вогнище розведи, – Дон ішов до Макса, в долоні личинки короїда. – Поїж…

– Дякую… Не голодний…

– То сніг розгрібай.

– Навіщо?

– Бо тільки йолопи вогнище на снігу розводять. Місце розчисть спочатку.

– Чому це повинен робити я? Я… уже поїв. Сам смаж своїх черв’яків.

– Сьогодні тобі чергувати, – Дон спокійно звів нанівець початки конфлікту. Дістав з рюкзака мотузку. – Піду ще хавки пошукаю…

Чай… Думка про гарячий чай відірвала Макса від землі. Ані лопати, ані грабель яких, аби той сніг розчистити. Ані сил… Упав навколішки, відсунув ліктем трохи снігу. Знову. Набрав у долоні, відкинув. Хіба що так? За п’ять хвилин грубі вовняні рукавиці з хутром всередині стали мокрими і холодними, як смерть.

– Нормально, нормально… – умовляв себе спустошено.

Рукавиці на сніг, посунув гілки збирати. За півгодини лежав пузом на снігу, дмухав на чорні гілки. Поряд валялася напівпорожня коробка сірників. Згадав про паперову обгортку від печива – кинув десь тут… Знов на ті ноги… Де? Ледь знайшов. Підклав папірець під гілки.

– Ну, прошу, прошу… – кланявся гілкам, дмухав.

Гілки тріснули, дим пішов…

– Отак! – відкинувся у сніг переможно роззирнувся, начеб навкруги захоплені глядачі ось зараз зааплодують, і побачив червоні ягоди на голому кущі.

Перевернувся на живіт, поплазував до куща.

– Шипшина… Шипшина… – шепотів, слина в роті. Зірвав ягідку, розжував разом із кісточками і колючими волосинками. Проковтнув, ледь не знудило. Другу, третю…

Коли Дон повернувся з дохлою білкою на ремені, багаття так і не розгорілося. Макс сидів біля голого куща, запихався шипшиною.

– Нормально, – провідник тільки й рипнув зубами. Рюкзак на плечі. – Вперед…

– Зачекай, а як же… чай… Перепочинок, їжа… Черв’яки твої… Вогнище. Я старався… Дон! Стій же… – біг слідом, ноги гули.

Дон зупинився, зміряв Макса колючим поглядом.

– Рюкзак! І намет! – пішов геть. – Доганяй…

А-а-а… Знаємо ми ваші штучки! Підеш, фіг тебе потім знайдеш. Макс побіг до так і не розведеного вогнища, де валялися рюкзак і намет. Ледь вдягнув їх на плечі. Не ніч, посеред якої палає вогнище. У лісі при дні Дон швидко загубиться у деревах… Розмови не допомагають. Лише дії. Треба доганяти. Задубілі рукавиці так і лишилися біля першої невдалої спроби Максима Сердюка власними руками добути вогонь.

Тільки під вечір невблаганний Дон врешті зупинився біля замерзлого потічка. З двох боків від нього гори здіймали брови, як здивовані панянки. Сірі кам’яні брили валялися уздовж берегів, наче велетні-нікчеми чи боги розкидали їх тут не без смислу. А при корені гори біля потічка, як на гнилому зубі, зяяла невеличка печера.

Дон роззирнувся, утерся хвостом дохлої білки.

– Вогнище розведеш. Я риби спробую наловити, поки сонце не сіло.

Зупинив Макса поглядом, бо той кинувся до печери, як до рідної мами.

– Трісочок ножем наколи. Добру жменю. Гілки сухі та невеликі спочатку підкладай. Потім грубші. Коли малі розгоряться…

«Так», – кивнув. Ковзав ножем по гілці, усе за Доном спостерігав. Такий не пропаде… Скинув куртку, закатав рукав светра, продовбав ополонку, ліхтарика до неї приставив і затаївся. Раптом – кидь руку в ополонку. Висмикнув – рибинка в кулаці. Через плече на сніг її і знову застиг…

– Чуєш! – гукнув Макс. – Я теж хочу…

Дон озирнувся – вогонь горить. Кивнув – ходи…

– Рибі кисню мало. До ополонок підпливає. І на світло… Тут глибина з метр, – пояснював. – Причаїсь і чекай… Як побачиш тінь – хапай!

Макс випробовував долю, доки сонце не сіло. Мокрий, збуджений, сидів у снігу – кусав губу від прикрощів, жодної рибини не впіймав, тільки руки в лусці.

– Нормально, – сказав Дон. – Ходімо вечерю готувати.

У печері – димно, тепло. Макс зчищав з трьох невеличких рибин луску, давився слиною. «Дон сам усе з’їсть, – розумів правду життя. – Я сьогодні нічого не вполював…» Дон – руки у кровищі – муркотів щось під ніс, здирав шкіру з дохлої білки. Макс зиркав скоса, кривився з відразою – і не гидує ж… Білячу тушку і рибини насадили на шампури з гілок, тримали над вогнем – руки терпли. І Макс подумав, що, певно, це саме той момент, коли й можна навести контакти, завоювати довіру і знайти аргументи…

– Давно таких, як я, супроводжуєш? – запитав обережно.

– Не перший рік, – відповів Дон байдуже.

– Хіба ми йдемо за маршрутом? Здається, лупимося напростець…

– За маршрутом, – лаконічний.

– Не вірю. Якби тими ж стежками до нас хоча б місяць тому ходили, хоч якісь би сліди залишилися. А тут – ніби й не було людей ніколи.

– У нас не один маршрут.

– А нащо… надовго так?

– Перший тиждень усі намагаються втекти, сподіваються, що все це жарт і швидко скінчиться. А під кінець другого тижня уже все по-дорослому… Знесилюються… Починають боротися…

Макс відчув – по спині лід.

– Хоч би анімацію якусь передбачили заради сміху.

– Який тут сміх? Тут життя… На другому етапі більш ризиковані програми застосовуємо.

– Є другий етап?

– Так. Для тих, хто успішно здолав перший.

– І що ж там за ризики?

– НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…

– І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?

– Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.

Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось – поможи!

– Серйозна така у вас «Весна»…

Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.

– Можна їсти.

– Смачного…

– А ти рибу бери, – сказав Дон.

– Ні… Не вполював, – видушив Макс.

– Та намагався.

Макс почервонів:

– Дякую…

Спочатку проковтнув м’ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб’ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з’їв. Чаю б тепер…

Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.

– Зараз чай заварю.

– З соснових гілок?

– З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…

– А справжній чай хіба теж скінчився?

– Скінчився, – відповів Дон. Потягнувся. – Спати будемо.

– А як ти білку впіймав? – Макс лежав на карематі у спальнику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку – з суто практичних міркувань. «Яка вона на смак?» – думав.

– Два варіанти, – відповів Дон. – Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…

– А другий?

– Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… – замовк. – Тут людей немає, звір неляканий…

Перший варіант видався Максові більш технологічним.

Заплющив очі, подумав: «Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…» Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!

Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Максимко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж ґатунку. Звична атмосфера…

– Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, – почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?…

До Ганни Іванівни.

– Куди поїхав?

Секретарка тільки руками розвела.

– Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…

Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина – поза зоною. Роззирнулася із підозрою.

– А Дора де?

– Звільнив… – приголомшила секретарка.

А чого це мати не в курсі?!

– І де ділася?

– Додому поїхала…

Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.

– Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…

– І не пояснив, куди збирається?

– Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…