Текст книги "Макс"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Відкриті карти

Макс принюхувався, як те голодне вовченя, що його не підпускають до заваленого зграєю оленя: молокососам зарано зуби кістками гострити. Щось змінилося тут, поки він бешкетував у Брюсселі. Щось смачне і свіже приховують від нього! Ганна Іванівна, як і перед мандрами, демонструє віддану ефективність. Дора знай усміхається, та Макс відчував невловимі зміни у рухах, жестах, поглядах жінок. І якщо секретарка вчасно опускала очі у відповідь на підозру і запитання, що читала у Максових очах, то Дора… Дора сяяла. Так схвильовано і збудливо, що першої ж ночі після повернення Максові до біса сильно захотілося увірватися до гостьової кімнати і… поспитати… А що, власне, сталося?!

Та й не вони одні. Матуся теж змінилася. Раптом заговорила про долю, зірки, потойбічне і невідворотне.

– Кажуть, Орест Матусов помирає, – мовила скорбно. – Його дружина знала, що так станеться, ще півроку тому.

– Лікарі повідомили? – запитав байдужо.

– Віщунка попередила, – обережно закинула камінчик пані Женя. Напружилася: зараз висміє нещадно, та то не біда. За першим матір другий камінчик закине, третій…

Макс тільки хмикнув:

– Планида…

Пані Женя здивувалася.

– Ти геть іншим з Брюсселя повернувся.

Макс прислухався до себе: так і є. Чонган таки трахнув його напівтверезими одкровеннями про друзів, армію, відсутність кохання, династичні амбіції і старенького астролога, що той напророчив китайцеві красну долю. Розмова не загубилася посеред згадок про смердючу ханшину, нудний Брюссель, блакить басейну, пожадливу чорношкіру хвойду і так би й залишилася супчиком із сумнівів – так варто? – якби перед від’їздом Чонган не розкрив головну свою таємницю.

– Тільки нікому… – сказав, відірвавшись від пляшки пива «Guinness», яким налаштовував себе на повернення до ненависного Детройта. – Якщо варіант з династією не виправдається, відлечу на запасний аеродром.

– Консультуватимеш лузерів, як просрати перший мільйон? – уїдливо запитав Макс.

– Навіщо? Татові гроші – чудово, а свої – краще! – нахилився до друга, прошепотів: – За рік 12 мільйонів в офшор перевів. Анджеліна стільки за Лару Крофт отримала.

Поплив…

– Мільярд! Мета – мільярд! А потім кіно зніматиму. Про кішок і Антарктиду.

Макс дивився на хитрого, розумного Чонгана: так вони і зараз, як колись, мчать по паралельних? Тільки Чонган, як і колись, на крок попереду.

– А правда ж, не хочеться продовжувати справи батьків?

– Ти теж своїх обсмоктуєш? – серйозно зацікавився Чонган.

– Дурник! – зухвало відповів Макс. – Я нині благодійні стю займаюся. Добрими справами.

Та зерно впало. І нині, повернувшись до засніженого Києва, одна думка їла мозок: гроші. Не подачки від вічно незадоволеного тата. Свої. Власні гроші. Багато. Дюк здивує усіх! Тато… Його не гідний шляхетного сина тато захлинеться обуренням, дізнавшись, що власні гроші Макс витратить не на хвойд, безглузді розкоші чи створення бюро стратегічного макроеконо-мічного прогнозування, про яке мріялося колись у Лондоні (маячня!), а заснує нову релігію, побудує вежу Добра власного імені, і тоді навіть руда жива, зрадлива Люба викине табличку з таємничими трьома словами і щезне з його життя! Чи повернеться. Із покаянням…

І Макс повірив – нічого тут не змінилося. То він врешті отямився.

Уява аплодувала: браво! Зчищала старі гріхи. Хлопчику! У тобі – тільки прекрасне! Усіх, хто дисонує, геть! Батьки? Вони тебе не народжували! Ти сам… сам у них народився! Хай дякують! Марта, Гоцик, Рома Шиллєр, Макаров – дурна голота, що стала свідками твоєї… невеличкої проблеми. Зігнути їх до землі, щоби й на думку не спадало у вічі заглядати. А більше ніхто… не бачив! Люба ж… потонула? Знати б точно.

– І я б до віщунки сходив… – мовив задумливо.

Пані Женя вухам не повірила. Метушливо поправила діамантовий хрестик на ланцюжку.

– То сходи… Знаю одну таку… Кажуть, Вангу переплюнула.

– Якось. При нагоді. Тепер інші справи маю, – відказав холодно, подався у фонд.

Август чекав. По тому, з якою спокійною гидливістю він простягнув молодому шефові долоню для привітання, Макс зрозумів: Закс у темі. Певно, вже сто разів переговорив із татом, спершу обурився, потім змирився, пропонував варіанти і врешті погодився на вимоги старшого Сердюка наділити Макса додатковими важелями у розподілі коштів. І що там татусь нам підготував?

– До справи? – усміхнувся Августові чемно.

Август сперся вологою долонею на білий Максів стіл.

– Маєте рахунок в офшорі? – процідив.

– Ні, – розгубився Макс.

– То про що мова? Працюйте, молодий чоловіче, працюйте!

Ця гидота вважала його хлопчиком!

– …Відкривайте конторку в офшорі на підставних осіб, – зневажливо повчав Август далі, ніби й не помічав обуреного Максового погляду. – Вигадайте пристойну легальну діяльність, яка б не заперечувала надходження суперечливих коштів, тільки потім фонд перекаже вам гроші…

– А без офшору… – наївно ляпнув випускник Лондонської школи економіки.

– Ми працюємо за вивіреними схемами! – уїдливо нагадав Август.

Макс хотів було крикнути: ти здурів, старе чудовисько! Пропонуєш привласнити кошти фонду?! Виродок! За кого ти мене маєш?! Та ти помреш, коли дізнаєшся, що на ті гроші… Що?! Комп’ютерів по селах розкидати? Чи лікарям закордонне стажування сплатити? Наркоманів на Балі відвезти і там покинути чи запровадити фейс-контроль в університеті Шевченка, аби туди не потрапляли покидьки на кшталт Гоцика?! А чи цілодобову охорону найняти, щоби вдень і вночі на пішохідному мості скніли! Так… Про всяк випадок! Макс знайде місце коштам фонду! Фонду? Аж вилаявся подумки. Ні! Макс не бажає розпоряджатися коштами фонду! Тільки власними…

– Якщо потрібна моя допомога у цьому питанні – прошу! – почув голос Августа.

– Дякую! – сама ввічливість. – Упораюся…

Їхав додому, вираховував нервово: при найліпшому розкладі гроші впадуть на офшорний рахунок підставної компанії не раніше весни. Коли до Києва повернеться впливовий тато. Паскудство! Тато так усе спеціально викрутив! Щоби і надалі… на короткій шворці… Обіграв! Як хлопчика!

Аж роззирнувся од прикрощів: де слушна, потрібна саме зараз порада?!

– Мамо… Матусов помер? – однією рукою крутив кермо, другою притискав до вуха мобільний.

– Помер, – хоробро збрехала пані Женя.

– Дай адресу тої ворожки… Що вона його вирахувала.

– Як знайду, одразу ж, синку, – ледь не усцялася од радощів.

Дурнувата фантазія перетворювалася на цілком реальний план. Та перш ніж указати синові шлях на Костьольну, пані Женя сама рвонула до Єви-Марії, аби в деталях пояснити, що саме та повинна напророчити Максові. Дорогою згадала про прохання ворожки. «Жабку мені купи. Зелену…»

– От сучка! І де мені ту жабу шукати?! – психонула. Розвернула «лексус» – як не у антикварів, так у ювелірів знайдеться.

Жаба з бузкового чароїту, срібляна жаба-попільничка за 2 тисячі баксів (козли!), бронзова потвора, дерев’яна жаба-нецке і діамантова зі смарагдовими очками. Зелені – як повиздихали! Пані Женя навіть вирішила поїхати до зоомагазину і купити справжню живу. І хай відьма казиться, як посеред ночі від квакання жахатиметься! Та здоровий глузд переміг і врешті-решт пані Женя придбала антикварну бронзову статуетку, трохи зеленувату від поважного віку. Зійде!

Єва-Марія упізнала візитерку. Байдужо кинула на стіл бронзову жабу, владним жестом відіслала набундючену перекладачку, спитала холодно:

– Не отямилася?

– Ой, прошу, не лізьте у мої справи! Завтра… приймете хлопця?

– Веди… – прошепотіла Єва-Марія і прикрила повіки.

Пані Женя поверталася додому, тільки одне ніяк втямити не могла: баба чула її настанови чи підло проспала, поки вона у деталях пояснювала, що саме та має передректи синові. Та перепитати не наважилася і тепер нервувалася: хоч би не схибила!

Та не тільки це дратувало. Чудовий план мав єдиний, проте дуже суттєвий недолік. Як перевірити, наскільки вправно ворожка виконає її завдання?! Збреше, сучка, що переказала слово в слово, а сама бозна-що наплете! «Хоч би Макс поділився…» – понадіялася.

Назавтра товклася на Костьольній, чекала на сина, інше бісило: та чого він там застряг?!

…Макс уявляв собі прихисток паранормальних сил прозорою льодяною печерою, викладеною з холодних кристалів байдужої всеохоплюючої інформації, посеред якої мала б сидіти худа бабця з сивими вусами і довгими-довгими руками, аби, не встаючи, дотягнутися до кристала в будь-якому її куті. Обвішана пір’ям боа товста некрасива жінка в задушливій кімнаті викликала лише глузливу посмішку: ідіот, знайшов, де поради шукати!

Усівся у крісло навпроти Єви-Марії, знизав плечима:

– Ну… Власне, я хотів дізнатися…

Єва-Марія прикрила повіки:

– Мовчи… Сама скажу.

– Зачекайте! – насупився. – Мені цікаві цілком конкретні речі. Якщо ви не в змозі…

– Конкретні? – довелося відьмі розплющити очі. Дивилася на Макса прискіпливо.

– Так! – занервував. – Не розповідайте про моє минуле. І тим більше про майбутнє.

– Чого ж тобі?

Макс кивнув: зараз! Сформулюю. Замислився. Ну, не питати ж прямо в лоба: тато відступить? Перестане контролювати моє життя? Чи доведеться вдаватися до більш радикальних заходів? І якби хто запитав Макса тої миті, що саме він вкладає у поняття «радикальні заходи», навряд би зумів відповісти щось конкретне.

Єва-Марія відкинула пір’яне боа – у сонячному промені, що дерся крізь шибку, від того здійнялася ледь помітна оку пилова буря. Торкнулася жирним пальцем бронзової жаби, що вона розляглася посеред столу.

– Навесні… – прошепотіла.

– Тобто? – Макс забув, що мав сформулювати. Гра затягувала, він уже був у грі.

– Спи поки… Усе навесні.

– Що?

– Старший чоловік не встоїть. Впаде. Не затулятиме сонця.

– Батько? – вихопилося, хоч хотів про інше. А… де все те причандалля для ворожіння: карти, свічки, яйця, чорні нитки і сушені жаб’ячі лапки?! Якось непереконливо… «Мовчи! Сама скажу!» Хоч би над антуражем попрацювала!

– І без того бачу, – сказала Єва-Марія.

– Перепрошую. Не мав сумніву, – чемний.

Єва-Марія вп’ялася у Макса темними очима, забубоніла:

– Впаде, впаде. Не затулятиме сонця. Навесні у сонці долю побачиш… Дівчина. Волосся чорне… Погляд погордливий. Непроста… Шрам на литці. Упізнаєш! Дає надію – на! І проганяє – ні! На-Ні! На! Ні! Не пропустиш.

– Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!

– Три слова спокою не дають? – відьма усміхнулася – мороз шкірою.

Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.

– Знаєте?…

– І ти знав! – суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. – Забув!

– То… нагадайте!

Ворожка відкинула боа, захитала головою:

– Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!

Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього – та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі – ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:

– Прошу, прошу! – підштовхувала до дверей. – Ви втомили Єву-Марію!

– А вона мене вбила! – прошепотів Макс, пішов геть.

Двері грюкнули – ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі, глянула на молоду жінку в чорному.

– Галю, у мене геморой! – сказала утомлено. – Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!

– Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! – роздратувалася Галя. – Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!

– Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! – буркнула Єва-Марія. – А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!

– Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!

– Ага! Ще скажи – у Македонії!

Точно з-під Житомира.

Вітер…

– Що?!

Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.

– Максе! Що?!

– Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела… Пусте, мамо.

Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!

– Мамо!

– Вітер… Ходімо звідси, – пані Женя уже поспішає до машини. – Скоріше б весна.

– Весна?

– Так хочеться тепла…

Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров – шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.

Це дивно – ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним – Данко…

Як одна людина може прорости в іншій? Не тільки у серці чи голові – всюди. Рухати її руками, заплющувати їй очі, лоскотати за вушком і безкінечно ніжно виводити на голій спині таємні знаки вічного єднання…

Дора втратила звичайну настороженість. Данко… Не помічала змін у поведінці Макса. Не дивувалася тому, що після повернення з Брюсселя він перестав брати її за собою всюди, куди б не йшов.

– Максим Володимирович чимось вкрай заклопотаний, – стривожено спостерігала за хазяїном Ганна Іванівна.

«Так», – кивала байдужо. Данко…

Чобітки зі шкіряною підошвою промокли за десять хвилин. Можна було б сховатися у теплій кафешці, та Данко взяв Дору за руку і вони йшли, йшли… Наче хто гнав якнайдалі від червоно-білого шлагбаума. Та все вгору. «Я не боюся! Не боюся!» – втовкмачувала собі Дора, тремтіла від страхів, зиркала на Данка, а він посміхався і дивився тільки вперед. У Маріїнському парку, біля чавунного фонтану, що з 1900 року тут не одних закоханих бачив, врешті зупинилися, і Данко сказав:

– Хай це буде нашим місцем. Добре?

«Так», – кивнула Дора.

Данко присів навпочіпки, написав на снігу: «Тобі 15». Дора розсміялася, і страхи щезли. Та що ти?! 19 – вивела тоненьким пальчиком.

– Ого, тьотя! Та ти старша за мене… – розстроївся так кумедно і щиро, що Дора не втрималася, торкнулася долонькою Данкової щоки. Ну, що ти…

Знітився, почервонів.

– А мені тільки-но вісімнадцять стукнуло.

Дора знизала плечами: і що?

– Зате я вищий за тебе. І сильніший… – непевно простягнув до Дори руки, притис до себе. Забув… Геть забув, що глуха… Що їй дивитися на нього треба, аби знати його слова… – Бачиш! Твоя маківка мені по плече. Мала… Маленька…

Данків вовняний светр коле лице. Дора намагається підняти очі і раптом німіє: вона чує? Під светром гучними барабанами бухає схвильоване Данкове серце.

Відскочила, як те козеня, витріщилася на Данка.

– Я… образив тебе? – читала по вустах у німому просторі.

– Ні… – опустила голову, ноги за командира – скоріш звідси! Ну, що ти собі за примху вигадала?!

Данко наздогнав за крок. Забіг наперед, став перед Дорою.

– Я… розмовлятиму тільки твоєю мовою! Не йди…

У мокрих чобітках хлюпає. Дора розгублено роззирається: густий сніг перетворює на білі статуї все, що не рухається більше хвилини. Чавунний фонтан – німий без дзюркоту прозорих струменів. Хоч тонну води з відер у нього вилий – не заговорить. Дора стискає кулачки – нізащо не розмовлятиме з Данком жестами!

Данко став деревом. Проріс. Чує…

– Візьми, – простягає Дорі новенький смартфон «Nokia».

– Нащо? – читає здивування у Дориних очах.

Данко усміхається. Дістає з кишені другий смартфон – цей старіший, корпус покоцаний. Спирається на засніжене дерево, пише СМС-ку, і Дора відчуває: «Nokia» істерично смикається у її руці – приймай!

«Є зв’язок! Данко на проводі», – читає. Усміхається. «Привіт, Данко» – відписує. «Обіцяєш носити смартфон із собою всюди?» – «Обіцяю». – «Ну, клас! А гарно я придумав?» Гарно, гарно! Дора схиляється до смартфону, клацає клавішами. Не бачить, як Данко ховає посмішку, розглядає її зачудовано і розгублено.

Того дня, повернувшись до хазяйської хати, промерзла і щаслива, Дора крутила в руках смартфон, смикала Ганну Іванівну за руку.

– Не-е-е боу-ся! – хоробро вимовляла вголос.

– Сховай! – наказала операційна медсестра з двадцятирічним стажем.

Уночі Дора сиділа на постелі, читала у смартфоні Данкові гарячі слова – завтра, чекатиму, біля фонтану, опівдні. Серце вискочило, давай відписувати: буду, буду! Крізь щілину причинених дверей світло з коридору: блим… Була б не глуха – і звуки почула б: ходить Макс вітальнею, соває крісло, шурхотить паперами. «Уже й повернувся, – думає розгублено. – Як же мені до Данка вирватися? Признатися Максові?»

І призналася б, та в Макса не стало часу на Дору. Як і колись, Ганна Іванівна заходить кожного ранку до Дориної кімнати:

– Пані Доро. Прокидайтеся.

А розкладу на день немає. «Підйом, життя, спати?…»

– А де Макс? – заглядає секретарці у вічі.

– Поїхав…

Дора посміхається безтурботно – от і файно! Хапає смартфон: «Я прийду…»

Чавунний фонтан у Маріїнському за зиму призвичаївся бути третім не зайвим.

Були у Світлани Сергіївни Діброви заповітні три слова. «Так треба, Свєто!» – казала собі, коли посеред ночі бігла порожньою холодною вулицею геть від дому ненависного п’яного чоловіка, притискала до грудей маленького Данка. «Так треба, Свєто!» – і залишалася у редакції до ночі, аби опанувати останню версію «ін дизайну», потім принципи створення інтернет-версії газети, потім добір професійного колективу.

А вранці, коли будильник верещав о шостій, підхоплювалася із заплющеними очима, відкривала їх вже від прохолодної води у ванній, дерла щіткою ясна, остаточно просиналася, роздивлялася власне відображення у дзеркалі, зітхала, трохи видавлювала на долоню якісної тональної пудри «Guerlain» і умовляла себе: «Так треба, Свєто».

Працювало! У свої сорок два Світлані Діброві було чим пишатися. Робота цікава, заробляє нормально, і син, слава Богу, не в тата вдався. Після школи вирішив одразу не вступати до інституту журналістики, попрактикуватися фоторепортером. Світлана Сергіївна виділила синові одну з редакційних камер, і Данко Діброва з гордістю причепив на улюблений розтягнутий светр бейдж «Преса».

– Ти з ним і спатимеш?! – іронічно насміхалася, коли увечері на кухні Данко хапав зі сковорідки гарячі млинці, запихався ними біля плити і весь час поправляв бейдж за светрі.

– Свєто Сергіївно… Я тебе прославлю, – обіцяв Данко з повним ротом.

Журналістка любила, коли син називав її Свєтою Сергіївною. То був знак їхньої дружби і довіри. Якби не Данко, чи вистачило б жінці сил щодня вперто повторювати собі: «Так треба, Свєто».

А «треба» тягло редакторку, як швидка трійка легкі сані. Другого січня вранці народ після новорічних забав ще тільки розсолом відтягувався, а Свєта Сергіївна при повному параді вже літала кухнею – Данкові сніданок, закинути білизну в пральну машину, викликати таксі, щоби не запізнитися на «літучку», віднайшла у шухляді старий мобільний телефон.

– Дане, у мене новий смартфон глючить, – зазирнула до синової кімнати, розтормошила. – Віднесеш до сервісу?

– А ти з чим? – спитав Данко.

– Старий ще не викинула. Віднесеш?

– Звичайно.

Свєта Сергіївна згадала про новий смартфон за тиждень з гаком.

– Як там мій апарат? Остаточно здох чи полагодять? – запитала сина.

Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив – де був?

Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.

– Ма… Я його дівчині одній віддав, – сказав ніяково. – Ну… Так треба, Свєто…

Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.

– А… У неї немає мобільного?

– Не знаю. Певно, є.

– І…

– Я номера не знав.

– Якого номера?! – Свєта Сергіївна дуже старалася не вибухнути.

– Номера її мобільного. Я не знав номера її мобільного. Тому дав твій… Щоби… писати їй.

– Ти… здурів?! – вигукнула мати так гучно, що у чашках чай захвилювався.

– Ма… Так треба!

– Кому треба?! Мені – не треба! Ти знущаєшся? Ти більш безглуздої брехні вигадати не міг?! Як я не знаю чийсь телефон, то я просто питаю: який у вас номер?! І мені відповідають…

– А вона не може…

– Чого вона не може?

– Розмовляти… Вона німа.

Редакторка вже готова була вигукнути: «І що?!», та слова, як факт, не були для Свєти Сергіївни порожнім звуком. Завмерла, а у вухах хтось радіостанцію улюблену шукає… І зайве питати.

– Мам…

А! І голос у нього змінився. Не тільки над чаями літає.

– Свєто…

– Як її звати?…

– Дора… – підхопився, за ноутбуком побіг, приволік на кухню за мить, розкрив, віднайшов репортаж з різдвяного балу. – Ось… Це вона…

Зі світлини на Свєту величезними чорними очима здивовано дивилося тендітне дівчатко. Майже дитина. Данко вихопив її тієї миті, коли статусні гості почали битися за ковдри, – спостерігала з-за плеча Макса Сердюка уважно і приголомшено за огидною метушнею. «Одрі», – несподівано розчулено подумала редакторка.

– Така маленька… – прошепотіла обережно. – Років п’ятнадцять?

– Дев’ятнадцять! – вигукнув Данко. Розсміявся. – Старша за мене! Уявляєш?!

Не уявляла! Данко давно заснув, за вікном посірішало холодне зимове небо, а Свєта Сергіївна все сиділа на кухні – курила, переставляла з місця на місце порожні чашки, шкрябала скатертину в тому місці, де раніше її колупав син, знову курила, переставляла чашки і геть не розуміла: що ж тепер робити? Коли мети нема, не збадьориш себе остогидлою мантрою «треба»…

Якби ж то сталося не з її сином. Відповіді б знайшлися. Двадцять років у журналістиці Свєта Сергіївна вела виключно соціальну тематику. Посеред ночі розбуди, без зупинки пояснить: про пандуси для інвалідів, слухові апарати, книжки зі шрифтом Брайля, про все, чого нема, «аби люди з особливими потребами почувалися комфортно у суспільстві, яке повинно дбати…». Якби ж то сталося з іншим хлопцем! Світлана Діброва без пафосу, але з серцем написала б щиру історію про кохання звичайного хлопця і геть незвичайної дівчини. На їх шляху були б перепони, вони б мужньо їх додали, і своїм своєчасним чуйним словом авторка точно б їм допомогла, бо «час зрозуміти просту істину: інвалідами треба називати тих, у кого глухе серце! Здається, у нас інвалідна влада…». Рядки з власних статей – у тім’ячко.

За п’ять хвилин до шостої заткнула пащу будильнику, зібралася по-тихому, аби не розбудити сина, вискочила з дому. Тайм-аут! Не бачити сяючі Данкові очі, що вони усе виклали без слів, бо не оговтається, не зрозуміє… Припхалася у редакцію зі світанком, кавою обпилася, «убила» в компі чернетку власної статті під назвою «Почути власний голос», яка, до речі, геть задарма постраждала, бо йшлося в ній про віднайдений архівний запис голосу оперної співачки, який та змогла почути через сорок років. Смикалася, смикалася, ледь десятої ранку дочекалася, коли колеги з інших видань тільки починають до своїх компів підходити. Сіла на телефон, півдня збирала посеред них чутки, плітки і домисли про Максима Сердюка. Мав потягнути за собою Дору.

Спрацювало. Колеги беззастережно переповідали хибну інформацію «із достовірних джерел», та більше про Макса, про худе дівчисько за спиною мажора – майже нічого. Хтозна, що за така. Кажуть, охоронниця чи секретарка.

Свєта Сергіївна перехрестилася і довірилася часу. На розмови про Дору із Данком – табу. Німі. Бачила, як сина переповнює невтримне весняне буяння, вихлюпується незрозумілою метушнею, сміхом – сидить-сидить, раптом підхопиться, свою Свєту обніме, балабонить щось порожнє й дурне… А то – гайда! До неї?… Редакторка зненавиділа себе, бо щодня зривалася з роботи посеред дня, мчала додому, аби зненацька знайти сліди того невтримного буяння – зім’яті теплі простирадла, тоненьку жіночу панчоху під ліжком чи забуту зубну щітку у скляному стаканчику у ванній. Та на неприбраній Данковій постелі – так і не вимуштрувала! – валялися тільки дроти від навушників, CD і каталог об’єктивів фірми «Nikon».

Терпіння вивітрилося швидко і зненацька, порожній простір водночас заполонили моторошні фантазії: дні… Глухі й німі дні, що у них житиме Данко. Зірвалася. Без певних планів та ідей помчала до офісу міжнародного благодійного фонду «Сила добра». Її син має право! На звичайне нормальне життя!

Квадратна порожнина безликого формального холу нагадувала відремонтований на євро передпокій старої комунальної квартири: п’ять дверей пишалися табличками на грудях, посеред них одна вирізнялася більшим пафосом. У центрі простору кілька крісел нагадували старих тюленів під час останніх у житті шлюбних ігор. Редакторка хотіла було відкрити перші ж від входу двері, аби хтось тут пояснив їй, як зустрітися з директором-розпорядником (а що від Макса хотіла – і сама не знала ще!), та в одному з крісел побачила Олюню – репортерку з дружнього економічного видання. І хоч пам’ятала її білявою, дзвінкою, уздріла русяву, напружену.

– Доброго дня, Ольго.

– Про інтерв’ю домовилася… Із Сердюком! – видушила Олюня. Із підозрою зиркнула на Діброву. – Ви теж?

– Ну… Майже…

Роззирнулася і побачила біля вікна Дору. Від несподіванки учепилася рукою у крісло, опустилася навпроти Олюні.

– Довго чекаєте, колего?

Олюня щось товкла, журналістка слухала її краєм вуха, намагалася роздивитися глухоніму. Сонце било у вікно, в очі Діброви, наче б проти. Лише примружилася. Здалеку Дора нагадувала зламану квітку: йшов хтось недобрий, бутон від стебла відірвати спробував, не вийшло, посунув далі, а квітка висіла на стеблі, дивилася в землю, та ще свіжа, не зів’яла.

А Дора просто опустила голову. Свєта Сергіївна придивилася, червоним вкрилася: Дора тримала в руках її новенький смартфон, писала щось завзято, усміхалася, здавалося, не тільки не чує – не бачить нічого навкруги.

Рішення вилупилося за мить. Свєта Сергіївна різко підвелася: забрати смартфон, кинути дівчині в очі: «Я повертаю своє!»

Та цеї ж миті двері Сердюкового кабінету розчахнулися, і перш ніж редакторка устигла зробити крок, побачила, як Дора перелякано ховає смартфон, виструнчується, ніби солдат перед прапором, зчіплює руки і приречено усміхається. Наче наказує собі: «Так треба, Доро…»

І слова зайві! Миттєве дійство відкрило репортерці більше, ніж вона хотіла дізнатися. У ньому було стільки тваринної підсвідомої перестороги і грації, що Свєта Сергіївна заклякла, відчула, як до горла підступають сльози і професійні принципи підло перемагають материнські інстинкти. У голові високий жіночий голос заридав під скрипку: «О-о-о-о-ой… Ой, не втіша-а-а-а-ай! Ой, піду, піду, загублюся… О-о-о-о-ой…»

У хол вийшов Макс, привітався до журналісток, упізнав Діброву:

– Прошу!

– Я хотіла тільки домовитися про зустріч. На наступний тиждень, якщо можна. Нині моя колега до вас. Журналістська етика не дозволяє… – белькотіла щось дурне, паскудне, мізки – плавлений сирок.

– Усе ж зайдіть на хвилину. Хочу подякувати за прекрасні фото! – пішов до Олюні. Сама приязність. – Обіцяю! Компенсую ваше очікування. Розмовлятимемо до темряви. Якщо у вас вистачить запитань…

Олюня ледь не впала від грандіозного бонуса.

– Ніяких проблем…

Свєта Сергіївна стояла біля білого Максового стола, бачила, як він шукає в ноутбуці фотозвіт про різдвяний бал, чула, як просить окремі світлини збільшити, зробити для них паспарту, бо хоче прикрасити ними стіни холу, та перед очима – Дора. Застигла, як те звірятко, біля вікна…

– Міг би доручити комусь із підлеглих, – веде своє Макс. – Та у вашій роботі відчувається тонкий смак і думка… Звісно, фонд оплатить клопіт. Не відмовте.

Врешті знаходить світлини, зупиняється на першій же. Данко дурачився тоді. Обійняв свою Свєту, випростав руку з камерою, спрямував на себе і маму, сфотографував їх разом. «Для історії!» – жартував. То було єдине фото, де засвітився хлопець. Певно, Макс не звернув на нього уваги раніше.

– А це хто?! – питає раптом зневажливо і холодно.

– Син… Мій, – шепоче редакторка. Прокашлюється у несподіваній глухій тиші. – Подію Данко фотографував. Думаю, у нього вистачить смаку оформити репортаж пристойно…

Макс обриває Діброву різким рухом: хлоп! Закриває ноутбук. Дивиться на неї приязно.

– А може, ви і праві… – усміхається доброзичливо. – Навіщо я вас навантажуватиму?! Це нечесно. Перепрошую. Неправий. – Іде до дверей, і Свєта Сергіївна мимоволі рухається слідом. – А щодо інтерв’ю… Ваші ж контакти у нас є?…

– Є.

– Моя секретарка зв’яжеться із вами, – Макс стоїть біля відчинених дверей, дивиться повз редакторку. – На все добре.

До кабінету вже лине перефарбована Олюня, прослизає всередину, двері зачиняються… У холі – нікого. І тільки сонце знай викриває пороки давно немитого, замацаного скла. Свєта Сергіївна усміхається розгублено і суне геть.

– Так треба, Свєто, – бурмотить під ніс.

Макс вирахував Олюню на раз-два. Підстрелена вузька спідничка так щільно обліпила стегна, що і сліпий би зрозумів: трусиків під нею немає. Напівпрозора блузочка, що вона виявилася на репортерці після того, як та винувато поскаржилася – у вас тут літо! – скинула жакетик, і не намагалася приховати Олюниних принад. Та за годину, хоч Макс брехав – теревенитимемо до скону, справи по офшору.

Обійшов стіл, зупинився біля крісла, в якому наївно пропонувала себе репортерка.

– Слухаю вас…

Олюня закусила губку від прикрощів і ввімкнула диктофон.

Макс відповідав на дурні запитання, гасив несподіване збудження. «Чому ні? – думав. – Цілком симпатичне створіння. І, певно, хоче мене давно… А у мене… У мене давно не було звичайного, нормального сексу! Востаннє – у басейні. З чорношкірою хвойдою…» Думка розрослася кущем: ні, тільки не тут. Банально і вульгарно. Зателефонувати Ганні Іванівні, попередити, що до Макса завітає гостя. Він роздягне її, усадовить у кремове крісло зі слідами шоколадних крихт і спершу роздивиться, ніби художник розглядав свою модель. Чи збоченець. Потім прожене її з того крісла і сяде в нього сам – голий, збуджений і холодний. Поманить її до себе. Вона заплигне зверху. Заплющить очі – точно! А він – ні. Підганятиме її рухи, роздивлятиметься кожний сантиметр її тіла від задертого догори підборіддя до чорного трикутника вологого волосся поміж розсунутих ніг.

Картинка насичувалася новими деталями, і посеред них Макс почув обережний стукіт у двері. Відволікся від голої репортерки, обернувся: хто?! У відчинених дверях його спальні стояла Дора. Усміхалася…

Дора! Макс аж обхопив пальцями лоба. Вдома Дора. Заходив кабінетом.

– …Тому фонд надалі планує більше уваги приділяти програмам, які б не просто задовольняли фізичні потреби людини у їжі, одязі… – зупинився навпроти репортерки. Замовк.

– Як вас звати? – запитав несподівано.

Репортерка напружилася.

– Оля…

Макс мовчав.

Репортерка з переляку вимкнула диктофон, пробелькотіла заготовлену, вивчену назубок фразу:

– Я теж цікавлюся соціальними проблемами… У мене вдома…

– Ні, – холодно відрізав шляхетний Дюк, уявляючи облізлі стіни чужої халупи з дірками у стінах, крізь які жирні, недобрі старі діди підглядають і мастурбують.