Текст книги "Макс"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Зітхнула знічено.

– Данко… Він рухається і рухатиметься вперед… Він дуже талановитий. І просто – класний! А Дора… Санітаркою до кінця днів? Це ж ти її до лікарні влаштувала, Ганно? От і думай, чи варто було, як уже вважаєш, що вона тобі за дочку стала… Ти б рідну доньку в санітарки не відправила. Ти б інші перспективи для неї виборювала. Тож не треба мені дорікати…

Операційна медсестра з двадцятирічним стажем не заплакала, хоч сльози під кадик – про рідну доньку не розкаже. І Дорі матір не замінить, поки та сподівається знайти свою рідну…

– Може, ти і маєш рацію, Свєто, – сказала раптом надто жорстко. – Не пара. Якби моя Дора твоєму Данкові серце відкрила, про Португалію б точно розповіла. А він, здається, про те – ні сном, ні духом… Не вірила моя Дора… твоєму Данкові! І правильно робила! Нічого… впораємося!

Проштрикнула редакторку гострим поглядом, пішла геть.

– Ну… От і поговорили, – пробурмотіла Діброва. – …Без ілюзій.

Дора знала: має бути в її житті щось надважливе і непорушне. Щоб спина не гнулася, серце не страшилося, бачити ясно. Мало сказати «Не-е-е боуса». Як насправді не боятися? Де основа?

Мама? Тато? Сама в гамірній столиці перелякалася – ні, не батьки. Згадка про них пригинала спину, обливала переляком серце, затьмарювала очі.

Данко? Так! – увірилася спочатку. Та Данко поїхав, і Дора з жахом усвідомила – пропадає, тане… І нема того надважливого і непорушного, що кожного дня умілими ін’єкціями повертає сили. І радість… І терпіння дочекатися Данка.

Де ж та основа? Сумніви короїдами. Залишив… Бо глуха. І німа. І хай не бреше, що йому все одно. Одного разу не втримався, сказав:

– Навчу тебе говорити і познайомлю зі своєю мамою!

А німу не хотів у свій дім вести… От і правильно, що Дора Данкові про Каштелу-Бранку не довірилася. Просив не раз – розкажи про себе, Доро. А Дора кучерями тільки – ні, ні, потім… От і правильно.

Життя, як життя нема, план. Ніч біля хворих. Зранку спати. Прокинутися, дати рукам діло аж до ночі. Ніч біля хворих… Данко щодня СМС-ив: «Тут круто!», «Я пірнав!», «Попікся на сонці, море тепле…»

«Класно…» – відповідала. Дні рахувала: коли ж повернеться? Експедиція затримувалася.

А тут тато – здрастуй, доню! Приїхав до столиці на поетичний фестиваль, зателефонував з вокзалу. Примчала, сльози на очах. Як же скучила! Хоч і Галя, і забув, а скучила!

– Як ти, таточку? – заглядала в очі.

– Так… Богданчик у нас із Галею тепер є. Синочок. Тиждень тому народився, – ошелешив. – Галя казала… Може, Дора там у Києві забагатіла, то хай би допомогла, бо скрута.

Витягла чотири тисячі гривень, що на Каштелу-Бранку відкладала вперто, татові віддала.

– Ми для Богданчика твою кімнату переобладнали, – сказав тато, як уже на Теребовлю їхав. – Ти ж не проти?…

Не проти… Дивиться – шлях на Теребовлю закритий. Нема куди подітися. Ганна Іванівна підтримувала, як могла. До церкви повела, до батюшки.

– Таке діло. Хочу хрещеною матір’ю дівчині стати. Як зробити?

– Коли дівчина хрещена, то має хрещених батьків.

– Далеко вони! І рідні, і хрещені… Хіба не можна дитині ще одну хрещену матір? Має ж бути якийсь вихід!

– Бог добрі справи бачить. Для того не треба формальностей, – сказав священик. Та час і молитви для Ганни Іванівни з Дорою знайшов – заприсяглася секретарка дбати про Дору перед Господом.

– Віднині довіку, – Дорі сказала. – Ти – моя дитина. От трохи грошей назбираємо – поїдемо до Каштелу-Бранку.

А про рідну донечку, що десь блукає світом, – ані слова. Дора в душу не лізла, хоч малий Славко давно розповів: мама кричала і побігла, а бабуся плакала, а потім сказала, що мама скоро повернеться… Каштелу-Бранку.

Ганна Іванівна – опора? Боронь Боже! Дора відчувала жінчин біль – сама для неї розрада.

А де?… Скніла біля хворих, а вони ж різні. Хто посміхнеться, а хто вовком. Особливо нестерпно стало, як у середині літа в окремій комфортній палаті з безліччю складної апаратури з’явився блідий старий пан з гострим хижим поглядом. Медперсонал перед ним – килимками. Старша медсестра Міла, якій усі пацієнти однакові, і та себе загнуздала:

– Сьогодні біля вас Дора лишиться. Та тільки на одну ніч. Завтра вам допомагатиме більш досвідчена…

– А ця чим погана?

– Наша Дора… глухоніма, – Міла обережно.

– Слава Господи! Хоч тут пощастило, – сказав пан. – Хай ця буде. Іншої не треба.

А гидкий же! Варто підійти – за спідницю смик!

– Отут сиди! – і не спить же вночі. – Давай… Заспівай мені…

«Ні», – хитала голівкою. Не можу.

– Уже хоч як спробуй, – наказувала Міла. – Бо цей дід не просто стерво! Дуже важливе і багате стерво. Захоче – усім нам погано буде.

Ах ти ж, підле старе хабоття! Сиділа вночі біля блідого пана, брівки зводила, видушувала з себе незрозумілі нечутні звуки: м-м-м-м… Ох, і пісня! І раз, коли пан задрімав під Дорине мичання, раптом збурилася, підхопилася.

– Бо-о-ов-дур! – сказала вголос.

Пан розплющив очі.

– Дурепа мала! – кинув.

Підлий! Думав, Дора не дізнається, як він її обізвав?! А Дора по вустах читає! Ясно тобі!

– Сам такий! – усі зусилля зібрала і вимовила. Хай чує!

– Корова!

– Сам… ко-о-ва!

– Коза!

– Сам… коса!

– Піпетка!

– Піпе-дка! – заглядала панові в рота. Не пропустить! Кожен звук розпізнає, відповість, не промовчить.

– Лялечка… – пан усміхнувся втомлено. Поманив до себе Дору.

Перелякалася. Відчай ущух. Що це вона?… Підійшла знічена. Пан ухопив дівча за руку, смикнув до себе.

– Говори! То твій кадуцей…

– Не-е-е мо-у… – промичала майже незрозуміло: не можу!

Блідий пан посміхнувся хижо.

– Я і не таким язики розв’язував…

Макс повернувся в Україну в середині серпня. Майже два з половиною місяці мандрував просторами Російської Федерації в компанії педантичного австріяка Ернста Гразера, що контролював Перепечаєві активи на території сусідньої держави, старанно знайомився з дідовим майном, хоч і досі ледь охоплював уявою усі скрині, цехи, банки і виробництва, що переходили до нього. Макс знав, що дід багатий. Але щоб аж настільки! Банк у Москві, пасіка під Ярославлем, нафта в Сибіру і теплиці з помідорами на Далекому Сході. Ясно, що яйця у різні кошики, але як зумів наплодити стільки яєць! І це тільки в Росії, бо Перепечай пояснив: з українським майном пізніше розберуться, а з європейськими банками – просто. Перепечаєві рахунки вже на онука переписані.

З літака не до діда гайнув. У фонд, бо телефоном не наважувався розпитати в Августа: як там наш Макаров?

Замість Августа у «Силі добра» товкся батько.

– Максиме… – усміхнувся так певно-дозовано, ніби відміряв перед тим шматок радості для сина. – А чого не повідомив, що повертаєшся? Я б тебе зустрів.

– Зайве, тату. Я ж не хлопчик, – стримано обійняв тата. – Як справи? Як мама?

– Мама… скучила. Справи рухаються собі потроху. Заїхав, бо думав Августа навантажити трохи, а він у лікарні.

– Допомога потрібна? – Макс придивлявся до тата: ніби такий, як і завжди. А ніби й ні.

– Час маєш? Допоможи, бо не встигаю.

– Наказуй, – поблажливо. Сміх у душі: ні, більше тато не в змозі йому наказувати. Цікаво, здогадується, що саме змусило сина надовго залишити рідну землю?… Офіційна версія: подався у Гонконг слухати лекції відомого економіста Лан Сянь-піна. Невже вірить?

– У мене хлопець працював… Олександр Макаров… – почув голос батька, закляк, насторожився – що, що?

– Виробництво купив. Я через Новаковського держзамовлення для нього пробиваю. Треба б звозити Ярослава Михайловича на фабрику до Макарова, щоб на місці роздивився, що до чого.

– Радий буду… – Макс говорив, себе не чув. – …зустрітися з Ярославом Михайловичем. Тільки додому заїду, перевдягнуся.

Володимир Гнатович обійняв сина.

– Приємно… Що допомагаєш… Продовжуєш справу…

– Що це ти… Ніби приречений… – похмуро віджартувався Макс.

Провів батька до дверей. Додому не поїхав.

– У якій лікарні Закс? – наступав на секретарку. – Скачко до мене! Де вона? Чому я її й досі не бачу?!

– Юлія? – секретарку лякав спокійний категоричний голос шефа. – Звільнилася…

– Що?! – несподіванка за несподіванкою. Хотів було запитати: коли, чому? Насупився. – Адресу лікарні! Швидко!

Заксове бліде обличчя зливалося з білою подушкою. Тільки сині губи контрастом.

– Доброго дня, Максиме Володимировичу, – ледь чутно.

– Серце?

– Не вперше… Вночі спати не можу – оце погано. А так… оклигаю.

– Одужуйте, – формально. – А Скачко… Чому відпустили?

– А що я міг зробити? Відпрацювала два тижні й пішла.

– Чому?…

– Сказала: особисті причини. Шкода. Дуже вправна дівчина. Але я вже доручив кадровій агенції підшукати нову помічницю.

– Ви б краще на іншому зосередилися.

Закс аж відірвав голову від подушки.

– Ніяких хвостів, Максиме Володимировичу.

– А Макаров… І досі прекрасно почувається…

– Люди почали працювати наступного дня після нашої з вами розмови, – прошепотів Август кволо.

– Тільки не в тому напрямку! Я повернувся – а тут такі новини! Держзамовленням для фабрики Макарова нардеп Сердюк власною персоною займається.

– Ні, ні… До кінця осені Макарова на фабриці не буде. Повірте, без гарантованого результату люди за такі справи не беруться.

– Точно не буде? – перепитав. Задумався. – Але… навіщо тоді уся ця метушня із держзамовленням? Вона компрометує тата…

Август зиркнув вицвілими оченятами, відповів не менш холодно, ніж Макс:

– І відводить підозри від вас. Ваш дідусь… зацікавлений… у цьому.

– У чому саме? – не здавався. – Мене захистити чи батькову репутацію зіпсувати?

– Пану Перепечаю завжди подобалися складні багатоходівки, – вислизнув Август.

– А Новаковський? Новаковський дідові теж поперек горла?

– Новаковський не постраждає, – упевнено відповів Август. – Ви зараз його на фабрику Макарова повезете? Швидко знайдете… Двоповерхова споруда неподалік від прокуратури.

Все знав старий хрін!

Макс мчав до Генеральної прокуратури – там і домовилися з Новаковським зустрітися, сумніви збурювали: Скачко, батько… «Невже дід хоче батька знищити?! – думав. – Чому? Попередити батька? Натякнути, щоб відійшов, не поганився. Чи дослухається? Ні… Тато ж у нас краще за інших життя розуміє…»

Побачив акуратний двоповерховий будинок з вивіскою «Есфір» на фасаді – і думати про тата забув. Тут… Тут його ворог. Нікчемний покидьок без честі й шляхетності. Аморальна тварюка. Як… Як тільки у нього вистачило совісті заповзти у татове кубло, знаючи, що перед тим зганьбив Макса з Любою?! Як у нього з’явилася оця фабрика? Тільки підлістю! Покидьки інших шляхів не знають. Максу вистачить терпіння, аби пройтися згарищем.

– Оце і є твоя фабрика? – тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.

– Моя! – нахабно відповів Макаров.

Тріумф волі

Ох і тяжко мовчати, коли так кортить балабонити, – хоч серце вирви. Щоб залишилася тільки тверда, як зелене яблуко, воля робити, як треба, не як жадається.

Старий пан пролежав у стаціонарі приватної лікарні тиждень. З ночі у ніч зиркав на Дору грізно.

– Ну, що?… Розкриєш рота?

«Ні», – метляла кучерями спантеличено.

– От Дуня… – презирливо.

– Дора!

Старий пан дратував до відчаю.

– Дуня!

– Дора! – гнівалася. – Ти! Знай! Дора!

– Хочеш говорити – не думай про слова, – сварка вщухала, старий пан набундючено дивився на Дору, повчав: – Відкрила рота і пішла чесати.

– Не-е мо-у… – бідкалася.

– А як я дражню?

– Мо-у… – тобто «можу».

– От і тренуйся на тих, кого не любиш.

– Не-е мо-у…

– І де таких дебільних роблять?!

– Ти!.. Не можна! Ти… поганий! – й сама не помічала, як розмахувала руками, підкріплювала жести словами вголос. – Ти… гад!

Старий пан сміявся.

– От… А казала «не моу»!

В останню ніч перед випискою попросив:

– Заспівай, Доро… Яку знаєш…

Дора губку закусила – блідий, немічний, самотній. Ніхто не відвідує, а Міла казала – багатий… Невже сам-один на всьому світі?

– Поцілуймося, мила… Щоб нам нива уродила… Поцілуймося доволі… Щоб нам родило у полі… – ламала язика. У голові файно звучало, а пан насупився недобре. Рукою махнув.

– Досить! Не готова ще, – сказав. – Жуєш ті слова, як корова! За місяць знову на тиждень ляжу. Продовжимо.

– Не готова? – ледь стримуючи сльози, вимовила вголос.

– Ні! – гримнув пан.

Заліпив Дорі рота, не відкрити. Від того – ніби сил у Дори катма. Навіть Міла помітила – ноги волочить, очі долу.

– Все, скінчилися твої мордування, – обійняла дівчину. – Сьогодні випишеться твій мучитель, ніколи вже не повернеться.

Чому?! За блокнотик учепилася: «Повернеться. За місяць ще має лягти».

– Як доживе… – сказала Міла.

«Господи, дай старому панові сил, – того ж дня додому прибігла, перед іконою стала. – Дай йому ще життя, щоб за місяць знову зустрілися. Хай лається і дражниться, то він спеціально. Він добрий, Боже. Не забирай його, поки… говорити не зможу. А я потім… відпрацюю, Господи! Відмолю… Дай старому панові сил і часу. Хоч би кілька місяців… Від мене забери, щоб іще пожив… Бо без нього ніколи не наважуся сказати Данкові: “Моє життя – ти…”».

Данко повернувся – чорний, патли вигоріли, ніс облуплений, очі сяють – іскрив захватом. Не сумував! Коли? Падав від втоми і вражень, засинав за мить. Підйом о п’ятій. Знаєш, скільки важить апаратура? На горбі. Чайки, дельфіни, хвилі. Катакомби під Севастополем. Ні, не ті, про які всі знають. Маловідомі, з виходом до моря. Кинута військово-морська база радянських часів у бухті, схожій на піратський прихисток. Рибки-голки люблять щипати за пальці, медузи розігрівають адреналін. Не сумував! Розмовляв з Дорою СМС-ками щодня.

– Наче і не розлучалися, – сказав. Торкнувся Дориної щоки. Яке там. Так скучив, аж сльози ковтнув. І як міг без Дори? Знітився. А життя утришия.

– До експедиції ще мав сумніви, а тепер… Тільки до Карпенка-Карого вступатиму на операторське, – волокло, наче вітер в спину. – Готуватимуся, а ти… зі мною будеш.

Гарно ж придумав?… Порожня студія, мертві софіти. Данко сидить під ними на звичному пледі, вдумливо гортає альбом Брайана Александера, наче намагається розгадати таємницю метра: попереду творчий конкурс… Не схибити б.

Дора тут. Сидить навпроти, світлини Александера догори дриґом… І Данко. Перекинувся, наче пісочний годинник – повертає час у зворотному напрямку. Усе далі від Дори, далі. Он він, Данків шлях – інститут, цікава творча професія, пригоди, випробування. І людей… Навкруги так багато людей. Сміються, кличуть Данка за собою. Роззирається: «Доро! Ти де?!» А Дориної стежини й не роздивитися з широкого шляху: відро, швабра і… мертва тиша. Їй з Данком бути тільки там, де немає людей. Чи розірвати тишу власним голосом. Обережно розтуляє вуста – говори, говори! Страх паралізує кожен м’яз – так і клякне з напіввідкритим ротиком.

– Доро! Тобі зле? – питає Данко.

«Ні», – тріпотить кучерями. Без тебе зле. Без тебе… «Хоч би старий пан не помер! Він ого-го який сильний», – розраджує себе сподіваннями.

Дора вірить у сердитого старого пана, гортає дні: коли ж знову зустрінуться? Уже Данко до інституту вступив, украй заклопотаний. Як два рази на тиждень зустрінуться – ото й щастя. Розмовляти Дору не вчить – своїх уроків досхочу. Захлинається мріями.

– Опаную камеру, тебе навчу. Будеш помічником оператора Данка Діброви. Мандруватимемо світом, зніматимемо найцікавіші місця. Ти куди б хотіла спочатку, Доро?

«До Португалії», – пише у смартфоні.

– Ні! То банально! Почнемо з екстриму Забуримося в чорний континент. Пустелі, антилопи, нубійці… – Данко вже все вирішив. – Шляхами Лені Ріфеншталь. Класна ідея? Пройти тими самими місцями, які вона фотографувала майже півстоліття тому. І назва крута – «Шляхом Ріфеншталь».

Дора не чула про німкеню. Притулялася до Данка так, щоб не бачити його вуст. Раніше вони більше мовчали… І надсилали одне одному сто СМС-ок на день.

– Доро, останнім часом ти сумна. Чи мені здається? – запитав Данко одного разу. Мокрим жовтневим днем блукали Рибальським островом у пошуках натури для Данкової зйомки.

«Ні, все гаразд, – усміхнулася, відписала. – Скучаю… без тебе».

– І Боні не допомагає? – спробував віджартуватися Данко.

«Ні… Боні тільки нагадує…»

Знітився. Обійняв посеред вулиці.

– Доро… Образилася? Коли я сказав, що не сумував без тебе… В Криму. А я… не сумував, бо знав… Ти у мене є. Розумієш? Тільки ти… Не мовчи! Скажи що-небудь, – просить дурне.

Та Дора лише опускає очі долу: хоч би старий пан не помер. Назавтра примчала до фонтану в Маріїнському – вітер теплий. Усміхається, кружляє поміж гарячого листя.

– Доро, підемо завтра в кіно? – Данка збуджує відчайдушно веселий Дорин настрій. – А потім до студії… Там – тільки ми…

Ні! Дора зупиняється, похапцем дістає смартфон.

«Я… маю справу. Поки не зустрічатимемося», – рука тремтить, ледь знаходить потрібні літери у смартфоні. Бог почув! Вчора привезли старого пана до лікарні. Міла сказала: тиждень-два протягне, не більше.

– Чому? – Данко знічується. То йому літати! А Дорі віхою скніти, щоб знав, куди повертатися. – Ні… Не щезай. Не хочу… – щирий-схвильований. – Не зараз.

«Так треба», – усміхається, торкається долонею Данкової щоки.

– А я з тобою! Допоможу! – напружується, зиркає ревниво.

«Ні… – безмовно ворушаться вуста. – Сама…»

Макса вів кадуцей, гартував волю, бубнив: роби, що вимагатиму!

«А серце?» – питав подумки.

«Серце? Вирви!»

Красно… не чути глухий стукіт у грудях, роздивлятися життя як з небес – усе під ногами. Не виправдовуватися, ні – аргументувати холодними в’їдливими запитаннями: хіба я створив такий світ?! Божевільне від безвиході суспільство, де кожен прагне вчепитися в омріяний кадуцей, щоб відгородитися від проблем божевільного від безвиході суспільства. І давити кожного, хто зазіхне… Макаров? Купити біле шкіряне крісло. Усістися посеред провулка навпроти двоповерхової будівлі «Есфірі»… Дивитися. Скоріше б!

Справи маячать – Росія, Європа, Штати… Аби не пропустити забаву! Дід як сказився! Наче ще суворіший став, як віддав онукові все.

– Сьогодні щоб у мене був, бо завтра до лікарні лягаю.

– Так я до лікарні прийду.

– Не потрібні ви мені там! Ні ти, ні Женя! Відпочиватиму, і щоб не смикали! – примхливий, як дитина.

Тато королем ходить.

– Ох, розвернуся після виборів, – усміхається зверхньо, наче вхопив-таки Бога за бороду.

– Цікаві перспективи? – насторожено питає Макс.

– Чого це тебе так цікавить? Ти «Силою добра» займайся… А мої перспективи колись… однаково твоїми стануть.

А Макс ще хотів попередити, щоб тато тримався подалі від держзамовлення для Макарова…

– Мені твого не треба!

– А ще недавно два мільйони тобі замало було! – Володимир Гнатович наче втратив інтуїцію. Легковажив.

Зате Август – твердиня. Наче сидить у фонді цілий день без діла, а все під контролем: Макарова точать за графіком, благодійні грошики на Максів рахунок осідають, минаючи тата, з Перепечаєм на зв’язку цілодобово. От тільки нову помічницю молодому шефові ніяк не знайде. Яка не прийде – не те Максові.

– Скачко поверну! – упевнений, кулі відскакують.

Набрав колишню помічницю.

– Юлю?

Скачко мовчки відрубала зв’язок. Не очікував. Розгнівався. А дайте її адресу! Певно, на околиці доведеться розшукувати?…

Юля жила з батьком у старовинному будинку на Пушкінській. Фасад – людям, під’їзд у дворику, до нього – тільки через арку-горлянку. «Як на Костянтинівській», – хмикнув Макс. Коти, квіти, старі жінки на лавках насіння не плюють – чистий дворик. Чужих цинкують: до кого?

Нормально… Йшов до під’їзду: запропонує вдвічі більше грошей. Скачко погодиться.

Двері навстіж. Протяг колише довге русяве Юлине волосся. До справи, Максе!

– Чекаю вас завтра на робочому місці, Скачко.

– Я звільнилася.

– А! Важлива деталь. Піднімаємо зарплатню вдвічі.

– Дякую.

– От і добре. До зустрічі.

– Ні. Я не повернуся.

Макс клякне на мить, зазирає в Юлині очі. А вона красуня.

– Невже образилася? – переходить на «ти» зухвало. – А застібку сама розстібала.

– Думала, жартуєш… Не очікувала, що ти… тварина.

Двері – хрясь! Сам у під’їзді. Роззирається роздратовано: хтось бачить?! Ніхто не бачить! Проїхали! Котра година? Уже третя? Запізнюється… Дід, певно, уже брови супить.

– Ти схуд, – сидить у Перепечаєвому кабінеті, роздивляється діда, а у мізках уперта Скачко застрягла.

– Дієта клята, – чує старого. – Завтра знову до лікарні.

– Погано почуваєшся, діду? – питає задля годиться: дідо вічний, він усіх переживе.

– Нормально! – роздратовано сичить Перепечай. – Я там від справ відпочиваю та сестер по ляжках ляскаю, коли масаж роблять.

– Гарно придумав, – подає голос. Протяг куйовдить русяве волосся Скачко.

«Дюка неможливо образити чи покинути, тільки зрадити, – вилуплюється геніальна сентенція. – Був би час дідові розповісти, він би підказав, як… таких… навертати у віру!»

– Женися! – наказує Перепечай.

Макс повертається у реальність, дивиться на діда здивовано.

– Чи ще долі своєї не знайшов? А мати казала – є… – веде своє Перепечай.

У Макса в голові ще Скачко. Не дивується: а мати до чого?!

– Діду… Давай спочатку зі справами, а потім…

– Ти ще мені не наказував! – гримає старий. – Женися! Оце твоя справа зараз. Бо почнеш дівок чпокати прямо на столі в кабінеті! – замовкає, усміхається хтиво. – Як я свого часу…

Тягнеться до пляшки лікеру на столі, та пляшка надто далеко. Молодому, здоровому – легка справа, а немічному… Макс не помічає, як дід обурено супиться. Підхоплює пляшку, наливає лікер у чарку. Подає дідові.

– Сонька… – недобре хмикає Перепечай, ковтає лікер. – Комсомолка! Давно було… На столі прямо чпокнув… Сто років не згадував, а оце у лікарні… санітарка… Одне лице з Сонькою. Очі – як ліхтарі. Красива, зараза. Наче хто спеціально підсунув!

Огида перекриває горло Дюка – білий стіл, червоні плямки, русяве волосся Скачко. «Не очікувала, що ти тварина…»

– Сподіваюся, ти її не…

– Ні… Вона мені для іншого потрібна, – бурмотить Перепечай.

Зірка сяяла. Несподіваний хід старого Перепечая – бери все! – не приспав мрій. Дайте час! Дюк нагадає про себе. Прекрасна людина більше, ніж професія, – місія! «Дідо має рацію… – керувала тверда воля. – Женитися зопалу – маячня, звичайно, а от подругу хочу. Красиву і розумну. Гідну. Нані? Нані! Її ворожка побачила».

Виструнчив дівчат. Люба, Дора, дурненька Олюня, гордячка Скачко… Аж почервонів від прикрощів. Із жодною не склалося! Нані не треба про те знати. Нані – особлива. Їй поміж інших не тертися. Нані має право мріяти… про Дюка, не про якийсь непотріб.

Не завівся. Вирішив зосереджено завершити справи дня, та білий стіл муляв око. Навіщо купив білий стіл?! Повернув крісло до вікна, очі у Дніпро, що за вікном.

– Хай стіл звільнять від паперів і винесуть зараз же, – наказав секретарці через плече.

Навіть не озирнувся, коли до кабінету увійшли двоє працівників фонду, заходилися виконувати шефову забаганку. Дивився у річку… Білі крокуси замовити? Заїхати до Наниного бюро. Сама запрошувала. Контакт є. Час викликати у дівчини банальну довіру.

Підхопився з крісла – нормально! Усміхнувся блідому Заксу, що зайшов до шефового кабінету, ошелешено зиркав на стоси паперів – акуратно лежали на підлозі.

– Переходимо на японський стиль? – запитав старий мляво. – Підлога, каліграфія, філософський спокій?

– У вас кислий вигляд, Августе Альфредовичу, – усміхнувся задерикувато. Що не кажи, а настрій підвищується, коли жінка оселяється в голові.

– Все думаю, чим для нашого… поглинання обернеться палке кохання Макарова і Нані Новаковської… – забурмотів Август. – Підтримкою… Чи перепоною… Невідомо, як Ярослав Михайлович відреагує. Аби не зіпсував усе…

Зірка згасла. Ніч. Кров у скроні. Серце не прокинулося, факти цеглинами: клятий виродок забрав спочатку Любу! Тепер вихопив з-під рук і Нані! Макс майже не знав білявого спритника. Та він, певно, народився тільки задля того, аби псувати Дюку життя!

– Не збирайте плітки, Заксе, – мовив глухо. – То заважає справі.

– Які плітки? Уже й переїхала до нього, – відповів Август роздратовано. – А як Новаковський візьметься захищати коханця своєї доньки? Ми… не дуже до того готові.

– Так підготуйтеся! – гаркнув, скло у вікнах затремтіло. – Хай цей Макаров скінчиться… разом з цією осінню! Назавжди!

Осінь ніби чула: поспішала притишувати червоно-жовте до сірого, готувалася зиму зустрічати. Затятого атеїста Перепечая від нестерпного болю відволікав тільки один приголомшливий факт – із Богом став розмовляти. Запросто, як зі старим знайомцем, якому можна довірити найпотаємніше. Сил аналізувати дивні зміни не вистачало, мовляв, чого це я раптом базікаю з тим, у кого ніколи не вірив. Вів собі бесіду – сказати є що – без сподівань на едем і прощення.

Півроку тому, видушивши із лікарів страшну правду про причини настійливого болю в хребті, зрозумів: час збиратися. І, як з будь-якою іншою справою, які Перепечай завжди доводив до логічного завершення, і тут собі не зрадив – вибудував план відступу. Доки сил вистачало, потайки від близьких мордував себе життєвідновлювальними процедурами вдома. І тільки коли почувався краще, дозволяв доньці та онуку навідуватися. А як домашня «швидка допомога» вже не рятувала, піддався умовлянням лікарів лягти у стаціонар, де можливостей підтримати згасаюче тіло набагато більше. Роти медикам грішми міцно позакривав.

– Не дай вам Боже хоч словом обмовитися доньці чи онуку, чому я тут насправді! Знищу, як тих сявок! – слів не добирав. – Відпочиваю я тут. Від справ. Вітаміни мені колете… Завдання зрозуміле?!

План відступу діяв. Тиждень відлежався, відчайдушними стараннями лікарів трохи набрався сил і додому. Вдавати із себе вічного, рухати важелями, аби встигнути без метушні все на потрібні полички порозкладати.

У долі інші плани – у жовтні знову закинула старого до приватної клініки. Міркував: з тиждень відлежуся, наковтаюся хімії, повернуся додому та ще хоч трохи всім хвости понакручую. Зайшов до просторої комфортної палати…

– Е, дядьку… – зізнався сам собі. – Здається… звідси тебе вперед ногами винесуть.

Опустився на ліжко: хребет вогнем, на ногах не встояти. Роззирнувся.

– Годиться, товаришу Бог, – видушив ледь чутно. – Акуратненько, чистенько… На вході медсестри-цербери – нікого не пропустять, аби мені тут останні хвилини псували. Можна і тут…

Розпластав змучене тіло на постелі. Уп’явся поглядом у стелю, наче з неї – око всевидюще.

– Е-е-е… – буркнув. – І не чекай… Не каятимуся.

Перед очима життя довге товстелезним томом. Іч, як швидко гортається. А то не головне, бо куди пальцем не ткни – справи. Будував, руйнував, вбивав, чпокав, відроджував. Прокладав, повертав, заступав, відкривав, докупи збирав, розпорошував, за горлянки тримав… На слова часу не гаяв. Нема за що каятися! Ото хіба що комсомолка Сонька, яку чпокнув прямо на робочому столі… Шкода дурепки. Наклала на себе руки, наче завтра сонце не зійде. І не згадав би – хіба одна комсомолка партійному керівникові дупою стіл начищала? А Бог йому санітарку Дору – нікого не нагадує?

«Ти, Боже, не крути… – дратувався подумки. – Не треба мені отих твоїх складних асоціацій, щоб мізки парити: що то має значити?! Навіщо вона тут? Мені оце розмірковувати нема коли! Мені ще треба ту малу розмовляти навчити, щоб волю в кулак і до справ, а не сахалася від кожної людини перелякано, як кошеня покинуте! Бо куди вона подінеться від людей капосних? Поряд жити. То хай відгавкується, бо загризуть… Знаю, що кажу…»

До палати обережно зазирає Міла.

– Перепрошую… Тільки запитати: може, ще чогось бажаєте? – як у ресторані про десерт. Мовляв, а у нас і те, і се.

– Дору сюди давай. Хай при мені вдень і вночі буде, – гримає сердито, де і сили взялися. Зиркає на Мілу грізно. – Не бійся, не впаде… Дєньгой підтримаю.

Міла вислизає, тихо причиняє двері палати. Старий Перепечай проганяє Бога, що призвичаївся поряд крутитися, перед очі – близькі люди. Двійко всього на увесь білий світ. Донечка. І онук. І нащо вони йому тут? Слів не знайдуть – їх не існує! Очі ховатимуть, брехатимуть, нестимуть дурні апельсини… І нащо йому дивитися на все те ідіотське дійство?! Перепечаєві справи до снаги. Встиг. Упорався. І доньку, й онука такими кадуцеями забезпечив – на армію вистачило б. А без діла мокрі очі бачити – тільки відволікатися. Бо у старого ще справа лишилася. Остання. Санітарка… Ну, просто одне лице з Сонькою…

– Привіт, – напружив очі, вдивився, коли Дора увійшла до палати, заклякла біля дверей.

– Пі-іт, – Дора чекала. Так чекала цієї миті, коли можна буде беззастережно хоробро відкрити вуста і промовити вголос.

– Мене слухалася? Як мене не було – мовчала?! – кинув різко.

– Мочала! – повторювала, у рота старому заглядала.

– А що робила? Чекала?

– Чекала! Ти… Ти чекала!

– Тебе!

– Те-бе…

Старий усміхнувся поблажливо, Дору до себе поманив.

– А йди за жопку вщипну!

– Ти… Тебе… Не можна! – руки залітали, вуста повторюють.

– От холєра!

– Холєра…

– Ти дивись! А лаєшся чисто, – тихіше. Перепочити б. – Йди, Доро. Лікарів поклич. Хай вколють щось… – прошепотів безсило.

– Дора… бі-іть, – почув. «Біжить» – здогадався.

Заплющив очі. Застогнав від нестерпного болю. «Мій характер, – промайнуло. – Шкода… Що Максимко геть не такий. Слабкодухий. А ця… волю має. Оце ти мене втішив наостанок, товаришу Бог! Дав дівку не для чпокання. Для душі…»

Данко днів п’ять усе сподівався – пожартувала. Зараз напише їй: «Чекаю…», вмить примчить. Та Дора не тільки забула дорогу до фонтану в Маріїнському парку, на Данкові СМС-ки відповідала через раз, аж поки не повідомила: «Не маю змоги розмовляти з тобою. Вимикаю телефон. Потім усе розповім». Як у воду канула.

Спокій втратив. На вулиці роззирався, преподів упіввуха – все прислухався: а раптом СМС-ка від Дори.

– В інституті проблеми? – Свєта Сергіївна бачила: вже тиждень ходить, як у воду опущений.

Данко сидів за столом на кухні, колотив і колотив чай, наче час зупинився.

– Ма… Я про Дору не знаю нічого, – сказав раптом.

Свєта Сергіївна насторожилася. Після повернення з Криму Данко витримав іспити в інститут імені Карпенка-Карого, захопився навчанням, і вона перехрестилася: може, отак без сердечних мук потроху й розійдуться – кожному своє.

– Не знаю її прізвища! Не знаю, де вона живе… – пожалівся, як дитина.

– На Троєщині! Сам казав…

– А де саме? На Троєщині, певно, тисяч сто люду!

– Триста п’ятдесят шість… тисяч, – недарма все життя на соціальних проблемах сидить. Глянула на сина з тривогою. – Запитай… У Дори.

– Я… не знаю, де вона. Вже тиждень.

Отак. Мати аж присіла. Хотіла було за сигарету вхопитися – а під рукою чашка з чаєм. Колотила, колотила… Аж поки страшна думка не стрельнула: міліція, морг, – чого вони сидять?! Треба шукати. Ганні дзвонити… Схаменулася.

– Дора сказала: є справа, – почула голос сина. – Поки не зустрічатимемося. А потім відімкнула телефон.

– До лікарні подзвони, – запропонувала обережно. – Де Дора працює. Може, знають.