Текст книги "Макс"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

Минає день, минає ніч. Чи то час сплющився, б’є в очі сліпучим чорно-білим сонцем. Дон раптом зупиняється, відпускає капюшони – Макс валиться на землю поряд із несподіваним третім. Від чоловіка тхне.

– Нормально, – чує Дона. – Далі самі.

Макс ще не встигає усвідомити нову страшну біду, бачить – чоловік напружується з останніх сил, перевертається на живіт, спирається на тремтячі кінцівки, підводиться… У нього сіре, наче вкрите попелом, зморшкувате лице з проваленими щоками. Неголене підборіддя ховається під смішним рожевим шаликом, обмотаним навколо шиї разів із п’ять, довга сіра полотняна куртка залатана біля кишень, сині лижні штани засунуті у фетрові, як у стареньких бабусь, рвані валянки з гумовими калошами, а через плече перекинута чимала повна торба.

– Як звешся? – Дон простягає сірому невеличку флягу.

– Ботва, – чоловік відпиває з фляги, повертає провідникові.

– Давно від самогонників утік?

– Три дні тому.

– Недалеко відійшов.

– Собак потравив…

– Розумний… – Дон роздивляється бідаху. – Вживаєш?

– Є…

– А чого ж дременув?

– Били, суки…

Дон киває, мовляв, зрозуміло. Підхоплює рюкзак.

– Не відставайте, – ногою буцає другий рюкзак і намет до Ботви і Макса, суне у хащі.

Макс силкується підвестися – е-е-е… ти! стояти! – та тільки сідає, спирається на руки. Третій – зайвий! Третій, здається, це він. Потилиця липка від крові, пече. У голові паморочиться. Їсти… Не подохнути… Сірий, певно, не промах. Підхопився, хоч волочився мертвяком. Дожене невблаганного Дона. А Макс…

Ботва проводжає Дона настороженим поглядом, несподівано швидко дістається Макса, присідає, обмацує кишені його куртки.

– Палити… Палити маєш?

– Ти…

– Сигарети є?

– Ні.

Ботва із прикрістю кривиться, підводиться, простягає Максові руку.

– Тримайся.

А-а-а… Третій – добрий? Бог послав? Випростовує руку – спробуй. Ботва старається. Тягне Макса з землі.

– Давай, братику…

– Ти… У тебе є ім’я? – Макс стоїть впритул до смердючого сірого чоловіка, учепився в нього, хитається.

– Ботва, – криво всміхається той. – Що важче – рюкзак чи намет?

– Намет… – зізнається, шкодує тієї ж миті. Зараз це падло вхопиться за рюкзак, залишить йому намет. Принюхується – від Ботви тхне не тільки смородом.

– Ти… Що тобі Дон пити давав?

– Спиртяка… – Ботва закріплює на своїх плечах намет, допомагає Максові вдягнути рюкзак, озирається у бік Дона, якого вже ледь видно поміж дерев. – Командир суворий… – зі співчуттям дивиться на Макса. – Сам йти зможеш?

– Спробую, – відповідає Макс, робить крок, і Ботва вчасно пірнає під Максову руку, притримує його.

– Нормально, – каже словами Дона.

Ліс схлипує – бідахи! – пускає сльозу, чи то нестійкий весняний сніг тане на сонці, падає долу. Двійко слабких тягнуть ноги у хащі. Макс висить на Ботві.

– Витягни мене звідси… Відплачу… Клянуся…

– Де він зник? – Ботва дивиться вперед по курсу.

– Крива сосна… Бачиш?

– Так.

– Туди, – пихатості немає. Звик примічати дерево, кущ, горбок, де останній раз бачив Дона, коли той, сволота підла, кидав його, чвалав геть, наказуючи ворушити ратицями.

Біля кривої сосни Ботва остаточно охляв. Сидів на землі, набирав сніг у жменю, тер мордяку, вдивлявся у темний ліс. Макс притулився до нього, як до рідної мами, чи то блажив, чи то марив.

– Я Герцог… Чуєш? Віддячу… Тільки доведи мене до Дона.

– Командира звати Дон?

– Дон, – шепоче Макс порепаними вустами. – Ти був на Балі?

– Це що?

– Рай!

– Поживу краще…

– Добре. Ти… Ти житимеш краще від усіх. Слово Герцога. Підводься! Підемо… Ти зможеш… Це я… Я… – Макс хоче сказати: «Я знайшов тебе! Без мене ти б здох…» Замовкає.

– Герцог – поганялово? – Ботва через силу підводиться, кидає намет на землю.

– Ім’я… – Макс не зводить з Ботви очей. Вивільняє плечі від рюкзака. Простягає руку…

– Красиво, – Ботва допомагає Максові зіп’ястися на ноги. Роззирається. – Куди?

– Туди, – навмання махає рукою Герцог.

День зникає несподівано, як англієць. Лісу нема – ні дерев, ні кущів, ні стежок. Тільки їдуча, як запах Ботви, безпросвітна чорна порожнеча.

– Дванадцять… Дванадцять мільйонів! Анджеліна стільки отримала… За Лару Крофт, – Макс і сам не знає, що верзе. Інстинкт самозбереження самознищився – меле язиком, останні сили розпорошує. Вчепився рукою у плече Ботви, волочиться. – Поїдемо до Парижа… Піднімемося на верхівку Ейфелевої вежі, з парашутами… Чи до берберів у Марокко. А краще зафрахтуємо яхту… З тобою не страшно… У море… Ти… Ти – Ботва. Ботва фореве!

– Герцог! Дивися… – Ботва зупиняється, вдивляється у темряву.

Макс на мить відпускає плече чоловіка, витягує шию, примружує очі. Що?

– Ніби вогник…

– Не бачу, – шепоче спустошено і падає в чорноту.

– Нащо ти його тягнув?

– Ну, не кидати ж…

– Не чіпай. Хай отямиться…

– Від гарячого скоріше повернеться.

Макс чує голоси впереміш із теплою ласкою вогню і гарячим пійлом: хтось підносить кружку до його вуст, намагається влити рідину в рота.

– Як до самогонників прибився?

– Підпоїли, в автівку заштовхали і привезли.

– Довго батрачив?

– У серпні попалився… Тільки… то не самогонники. Горілку ліву розливають нелегально. Щотижня дві фури відправляють.

– Знаю.

– Звідки?

– Буваю тут. Час від часу.

– Одного разу цигани заблукали. На базу припхалися…

– Повбивали?

– Усіх. А як хто з рабів слабшає, тих теж…

Ботва замовкає, нахиляється ближче до Макса.

– Герцог… Ти як?

Макс отямлюється від різкого смороду Ботви. Розплющує очі.

– Ну… От і файно! – Ботва всміхається, підхоплює Макса, допомагає йому сісти.

Макс мимоволі спирається руками на землю, дивується – а де сніг? Велике багаття тріщить дровами посеред широкої, вкритої сухою травою галявини. У світлі вогнища Макс не відразу помічає невеличкий дерев’яний сарайчик під деревами. Він схожий на відьмине кубло з казок – стирчить за метр над землею на міцних дерев’яних палях, як на курячих ніжках.

– Дім? Тут дім?

– Мисливська заїмка, – відповідає Дон. – Сіль знайшов. І чай…

– Справжній? – не вірить Макс.

Дон не відповідає, прискіпливо дивиться на Ботву.

– Харч маєш?

Ботва киває, дістає з торби брудну газету, обережно розгортає – всередині окраєць хліба з долоню і грудка пшоняної каші.

– Сховай! – розпоряджається Дон.

– Ні! – Макс смикається, подається до Ботви. – Дай!

– Сховай. – Дон без емоцій дивиться на чоловіка. – Зранку підеш. До людей більше доби дибати. Покажу, куди йти. Впораєшся. І харч згодиться.

Ботва розгублено дивиться на провідника.

– А як же ви?

– Нормально. У нас свій маршрут. Зранку розійдемося.

Макс приголомшено усвідомлює нову біду, по-звірячому хижо пригинається, Ботві в очі:

– Дай… їсти…

Ботва – то на Дона, то на Герцога.

– Командире… Можна я Герцогу трохи хліба дам?

– Кашу віддай.

Дякую! Дякую, брате! Макс ковтає пшоно маленькими крихтами. Смачно… Господи, як смачно… Ця Ботва – свята… Святий… Нащо йде? З ним… не пропадеш. Дотягне. Нагодує…

– Дякую…

– Чай будеш? – питає Дон.

– Дякую…

– То ти Герцог?

– Дякую, дякую… – Макс похапцем притуляє до рота гарячу кружку, вдихає сумнівний аромат дешевої чайної пилюки, забутої мисливцями. Посміхається, як дурний. – Чай…

Допиває до сухого денця, валиться біля вогнища.

– У хаті не спатимеш? – питає Макса Дон. – Там лежаки є… І подушки з сіном.

– Тут полежу трошки… Гарно…

Тілом розливається блаженний спокій. Очі злипаються. Слова чоловіків біля вогнища прориваються у свідомість окремими короткими уривками.

– Дім де? Далеко човгати? – питає Дон.

– Який дім?…

– Бомжуєш?

– Є таке.

– Давно?

– А-а-а…

– Горілка?

– …І що я мав робити?

– …Нормально. Тільки… самому…

– Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…

– …У торбі мотлох…

– Борг…

– Що за борг? – а Дон, виявляється, балакучий.

– Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…

Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.

– Наприкінці червня, – веде далі. – Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…

– Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…

– Та потонула…

– Ну, тонуть. Один біс.

Макс глухне. Люба… Глухне і чує – кожне слово.

– Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…

– Навіщо?

– До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитовку прочитав.

– Не пішли?

– Та піду… Кажу ж – борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…

– Щоб у першу ж церкву зайшов!

– Аби гроші… Хоч на свічку яку.

– Візьми.

Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.

– Проп’єш – знайду й уб’ю, – обіцяє спокійно.

Ботва виправдовується мляво і щиро, хрестить сіру куртку.

Макс не чує. М’язи, кістки, думки – все паралізоване тваринним страхом: от Ботва зараз підведеться, підійде до Герцога, буцне ногою: не ти її?…

Підводиться Дон.

– Годі базікати. Спатимемо.

Підходить до Макса, торкається плеча.

– Підйом.

Макс зацькованим звірком відсахується, сідає на суху траву, зіщулюється, наче від удару. Відводить погляд – залишатися у компанії тих двох неможливо. Уява крутить – мить-дві, Дон з Ботвою вгризаються в шию Макса: ти?! Ти?!

– Тут… посиджу… трохи.

– Як знаєш, – Дон уже суне до заїмки, та раптом зупиняється. Відв’язує від рюкзака дорогі Максові черевики, кидає Ботві.

– Вдягни. Бо ти у цих валянках – наче з божевільні втік.

Ботва тут же перевзувається, роздивляється обнову.

– Гарні… – тупцює до заїмки за Доном.

Сон розуму народжує чудовиськ? Неспання ліпить ще гірших монстрів. Макс труситься біля вогнища – Господи! Вона потонула! Потонула, потонула… Гоцик знав. Звідки? Потонула… Сама. Сама! Макс не штовхав! Земля… Перемішується із рудими косами. Без труни, сліз і жалоби. Як собаку… Очі закрили? Таке ж буває – мертві дивляться. І в тих очах можна побачити… А Ботва? Він заглядав у мертві очі? Може, бачив там… Макса? Мерзота… По Максових кишенях нишпорив… Певно, й Любине тіло обмацав. Тварюка! І в торбу все! В торбу! А раптом… Раптом у торбі є щось… Любине?

Макс зацьковано зиркає у бік заїмки – зсередини долинає густе хропіння Дона.

– Спите?…

Рачкує до заїмки, труситься від жаху. Спинається на ноги. Обережно штовхає двері. Не риплять. Напружує очі – Ботва і Дон лежать на дерев’яних лежаках біля стіни. Ботва скрутився носом у живіт. Дон розпластався, усміхається уві сні. Біля дверей – рюкзак і торба.

Макс хапає торбу – бігти, бігти! Наштовхується на рюкзак Дона – все треба брати! Піднімає – важкий! Суне до дверей.

Багаття ще горить. Макс витрушує на суху траву геть усе з торби. Смугаста тільняшка, майки, труси, книжка афоризмів «Золоті розсипи», ключі (від чого?!), ганчірка з грудкою землі, порепане портмоне з фотографією пишної жінки у білому фартуху на тлі форм зі свіжоспеченим хлібом.

– Хліб! – шепоче істерично, знаходить газету, розгортає. – Хліб…

Рве сухий хліб зубами, ковтає, зиркає у бік заїмки. Хоч би не розбудити… Давиться, кашляє, затуляє рота руками: тільки б не прокинулися! Ховає у кишеню ганчірку із землею: оце Любине… Любине…

Відкриває рюкзак Дона, а там консерва. І пачка печива…

– Паскуда, – схлипує спустошено.

Запихає консерву і печиво у кишені куртки. А пофіг! Не знає, де ділося. Ботва… З’їв! Точно…

Під дупою припікає. Підхоплюється. Он воно що! Багаття теж жадібне. З’їло дрова, на суху траву перекинулося, по ній до заїмки – усе ближче, ближче.

«Біжи! Біжи!» – подумки чи то собі, чи то полум’ю.

Смикає головою – та цить! Ані слова! Німий!

Збуджено-перелякано топить у вогні погляд. Кут заїмки починає тліти. Макс відступає на кілька кроків, падає на землю, притуляється щокою до землі.

«Ди… витися буду», – думає затято.

Божевільні фантазії вимагають реальних втілень. Потонула… Крапка! Чи не сам хотів певності? Яскраві, як при сонці, картинки: річка, берег… На зеленій траві… Люба. Макс поспішає до неї, та поміж ним і Любою виникає вонючий, огидний чоловік без імені. Ботва… Затуляє сонце. І Любу. Видно тільки сіре обличчя волоцюжки, провалені очі. Вуста ворушаться… Що? Що ти там верзеш? Я? Я Герцог! Ти… відійди краще! Не затуляй сонця… З Ботви – дим. Чисто, як з вурдалаків, що їх тисячами знищують у голлівудських фільмах жахів. Сонце. Палить суку до нуля, кидає Максові під ноги жменьку попелу. Люби не видно – сонце…

Здригається. Зараз тим двом у заїмці стане гаряче. Попідхоплюються. Вискочать з хатинки. «Герцог! Ти, мать твою, за вогнем стежиш?»

«Я спав…» – скаже. Вогонь у дзвони не б’є.

Полум’я охоплює кут, підлізає під підлогу, ширяє поміж палями. Як стрімко! Макс витягує шию: невже не відчувають небезпеки? Дон неодмінно прокинеться першим! Штовхне Ботву…

Вогонь не чекає, несподівано обіймає стіни заїмки широкими довгими биндами, вкутує миттєво, зав’язує на стрісі червоний ясний бант. Макс спинається на ноги. Тремтить.

«Суки… Прокидайтеся… Згорите…» – кричить подумки збуджено, тупцює. І не підійти… тепер.

Робить крок до заїмки – лице обпікає гарячим. «Стрибай! Стрибай!» – кричить у голові нещадний високий голос. Відсахується геть. У темряву.

Позаду – ба-бах! Наче хто у медвежу яму втрапив. Макс озирається – стріхи нема! Провалилася в заїмку.

Тремтить від незрозумілого захвату, тихо суне назад, до місця забави. Всередині хатинки щось відбувається. До тріску сухих дерев’яних стін додаються судомні слабкі вигуки, стогін. Усередині… Макс хоче бути всередині. Побачити… Що там? Скоріш за все провідника з Ботвою привалило колодою з перекриття.

– Вибирайся, Доне… – видає словом сподівання. Без Дона – гайки! Ботву… ніколи б не бачити!

Уявляє – Дон! Чорний, обгорілий… Виходить з вогню – Термінатор. Пощадить Макса?

«Нізащо…» – розуміє правду життя.

Смикається, наче Дон уже йде. Метушливо викидає з кишень консерву і пачку печива – та не брав я твого! Завмирає, збуджено вдивляється у палаючу заїмку. Ані стогону…

У голові щось з дитинства: капітан залишає корабель останнім, у бій йдуть тільки «старики». Хочеться надіти на голову офіцерський кашкет, віддати честь… загиблим. Прикриває обличчя долонею – жар лущить шкіру. По щоках невтримною рікою течуть гіркі колючі сльози: «Прощавайте, брати…» – щирий.

Озирається… Бігти зайве. Сам… Їжа є. Часу досхочу. Мізки наповнюються зарозумілими тоскними сентенціями. «Я смерть бачив…» – як же він розуміє всіх тих… що з воєн.

– Я смерть бачив… На власні очі… – катарсис не гарантує чистого результату. Логіка плете мереживо.

– Ніхто не бачив… – додає недобре. – Що я бачив смерть…

І тільки ридати від тієї невідворотності. Та вогонь уже дожер заїмку. Розповзається лісом. Ще трохи жалів – сам згориш. Макс кашляє від їдучого диму – геть, геть! Біжить чорним лісом навпростець, забувши на сухій траві рюкзак Дона, торбу Ботви, консерву, ніж, сірники, пачку печива – усе, що збільшувало шанси… вижити.

У ніч з шостого на сьоме березня пані Жені наснився білий, як лебідь, козел з крутими рогами. Двійко дужих чоловіків тримали козла за ноги, а вона сама натхненно спилювала йому роги, примовляла:

– Інакше у двері не пролізеш!

І двері ті поруч. Посеред світу – вітри, гори, луки навкруги… Пташки цвірінчать, комахи у ляжки впиваються, одна, паскудна, до щоки присмокталася… Пані Женя аж пилку кинула – та щоб тобі!

Чоловіки бачать таке діло, козлові роги недопиляні обламали, долоні простягають – платіть, упоралися. Кинула грошей, за мотузку вчепилася, козла до дверей потягла. Штовхнула їх:

– Отут твоє місце…

А за дверима ж файно. Вітри дозовані, сонце за бажанням, комахи не гризуть, коти не паскудять, пташки репертуар узгоджують, люди на безпечній одне від одного відстані – на кулачках не зійдуться, думками одне до одного дотягнутися силкуються.

Козел мекнув схвильовано, майнув було назад, до кусючих, та пані Женя двері заступила:

– Куди, мать твою?!

Козел, тварюка невдячна, пані Женю башкою безрогою у живіт буц – пусти! Вона йому поміж очі – ага, зараз! Ото б і зчепилися, та раптом Макс поряд. Пані Женю обійняв, на м’яке крісло під дозованим вітром усадовив.

– Мамо… Хіба козлам тут місце? – за мотузку, потяг тваринку за двері.

– А навіщо ж я мордувалася, роги йому пиляла? – тільки й встигла вигукнути пані Женя вслід, як двері – хрясь! І зачинилися. І табличка на них висить: «Харе смикати! Ми закриваємося і переїжджаємо у новий офіс!» Ані козла. Ані Макса. Тільки коти з зашитими дупами і горобці німі…

Прокинулася – простирадло мокре. На ліжку сіла, піт по обличчю долонею розмазала – ой, лишенько… Як підкинуло – до телефону. Набрала Макса – «поза зоною…» Пальці зціпила.

– До восьмого почекаю… – прошепотіла затято. Ще не було такого, аби синочок її з Восьмим березня не привітав. Як не відгукнеться, тоді вже…

Серце калатало – не відгукнеться.

Дев’ятого зранку мордовороти старого Перепечая виймали душу з Ганни Іванівни – де хазяїн був, що наказував, куди їздив… За годину зіпсували чаювання у родині Андрія Миколайовича Романова, за три уже нишпорили офісом таємничої «Весни». Молодик із «A. LANGE amp; SOHNE» на зап’ястку тремтячими руками гортав договір – усе за законом. Зелений туризм. Легка прогулянка. Поряд із Максом досвідчений провідник… Удвох так цікаво мандрувати горами… Чотирнадцятого під вечір побачите громадянина Сердюка М. В. живим і неушкодженим.

– Маршрут показуй! – Перепечай власною персоною приїхав допитувати молодика.

За десять хвилин у Івано-Франківську партнери Перепечая підняли на ноги всіх, хто міг організувати пошуки за вказаним маршрутом, та під вечір, коли рятівники, провідники й охоронці розбилися на групи і тільки від’їжджали у гори, отримали інформацію: під час лісової пожежі у мисливській заїмці згоріло двоє чоловіків.

Перепечай нічого не сказав доньці. Наказав до ранку відкласти пошуки і – хоч по небу! – до ночі доправити йому рештки загиблих.

О другій ночі пані Женя ще не спала. Як зранку прибігла разом із Перепечаєвими вовкодавами до синової квартири, так там і лишилася. Сиділа на дивані каменем – німа від горя. Ганна Іванівна й на крок не відходила. Операційна сестра з двадцятирічним стажем розуміла ясніше за будь-кого – пані щохвилини перекинутися може.

– Може, чаю вам заварити? Чи поїжте…

«Ні», – ледь помітно хитала головою пані Женя. І тільки коли лунав телефонний дзвінок – старий тато Перепечай інформував доньку про кожний крок пошуків, – зиркала на секретарку перелякано.

– Трубку візьмете?

«Так», – кивала Ганна Іванівна.

Під вечір обнадійливі новини про таємничі синові мандри й організацію масштабних пошуків не повернули пані Жені снаги. Так і скніла на дивані, тільки все куйовдила рукою волосся, ніби заважає, ніби зайве…

О восьмій вечора Перепечай передав, що наступна інформація надійде на ранок.

– Усе зробіть, щоб Женя виспалася, – наказав секретарці.

– Спробую, – Ганна Іванівна уже зателефонувала додому, попередила, що затримується, а як довго – невідомо.

Присіла біля пані Жені:

– Я постелю вам… У гостьовій.

Бідаха плечима знизала – тільки й того. Та о другій ночі раптом підхопилася з дивана, до дверей. Ганна Іванівна миттєво вкинула до сумки нашатир і корвалол з аптечки, прожогом услід. Пані Женя уже сідала за кермо свого «лексуса».

За двадцять хвилин підтримувала хазяйську матір під руку, допомагала долати сходинки, що вели на третій поверх відреставрованого старовинного будинку біля Житнього ринку, де старий Перепечай займав цілий поверх. Косувала у вікна парадного на вулицю – біля під’їзду скупчилося нелогічно багато для ночі автівок: у салонах сиділи міцні чоловіки, перемовлялися.

Пані Женя не постукала у двері. Ключем відчинила, швидко пішла на світло, що линуло з глибини хоромів. Ганна Іванівна сунула слідом, уже знала – біда… На ходу діставала з сумки нашатир, руки трусилися. «Без роботи лишуся…» – душив відчай.

Заклякли біля прочинених дверей Перепечаєвого кабінету. Ганна Іванівна виглядала з-за спини пані Жені, бачила – за столом старий дід насуплений, щелепи ходором. Навколо столу міцні чоловіки перешіптуються насторожено, а на столі, на самій його середині обгорілий черевик… З нього чорна кістка стирчить.

– Не факт, що це черевик вашого онука, – розрізає гнітючу тишу обережний голос одного з міцних чоловіків. – Ми з’ясуємо назву фірми, дізнаємося…

– «Фабі»… – глухо хрипить пані Женя. Штовхає двері. – «Фабі»! – стогне, очі з орбіт. Штовхає чоловіків, лупить кулачками по їхніх грудях. – «Фабі», «Фабі»…

– Синочок… – валиться, шкребе нігтями підлогу, кричить страшно і моторошно.

Під ранок після двох «швидких», божевільна від горя, сунеться з ліжка на підлогу у гостьовій кімнаті татових апартаментів.

– Тихо, голубонько, тихо… – Ганна Іванівна притримує пані Женю за руки. Усе товче: – Тихо, голубонько, тихо…

Жінка відштовхує секретарку з люттю. Суне до виходу. І тільки старий Перепечай слова знає.

– Куди, доню?

– До Максимка… Там маю на нього чекати…

– Добре, добре…

До автівки уже поспішає водій. Перепечай самим поглядом наказує секретарці слідувати за донькою.

У порожній Максовій квартирі пані Женя, як у лихоманці, відшукує ножиці, стає посеред вітальні, зрізає волосся під корінь. Кидає ножиці на підлогу.

Секретарка не квапиться прибирати. Обіймає зболілу.

– Присядь, голубонько…

Та довести пані Женю до дивана не встигає. Мобільний здригається – виклик, виклик!

Пані Женя кидається до мобільного, із подивом роздивляється незнайомий номер, що висвітлюється на екрані, притискає апарат до вуха.

– Максимко?…

– Забери мене, – чує глухий голос сина.