Текст книги "Макс"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

Частина друга

Кадуцей

Володимир Гнатович Сердюк – ні сном, ні духом щодо карколомних забав сина – залишив набридлу Європу 20 березня 2009 року, через десять днів після чудесного повернення Макса в обійми трепетної мами.

Приземлився у Борисполі – ніби не вистачає чогось… А і те! Тільки вчора врешті відірвав від себе, наказав Августу Заксу перевести на офшорний рахунок сина гроші з фонду. З гостинчиком, можна сказати, приїхав.

Ні, Володимир Гнатович для сина нічого не шкодував. «Аби не чокнувся», – думав, пригадуючи дикуваті витівки дурнуватих діточок своїх знайомих: як не зіб’ють когось на пішохідному переході, так шампанське по 2 тисячі євро за пляшку дудлять пихато і світять на вечірках камінцями, на один з яких цегельний завод купити можна. Псують репутацію поважним батькам, а тим потім утричі більше витрачати, аби перетворити бурю на штиль.

Проте і без грошей фонду у синових кишенях не гуло – хоч атомну електростанцію будуй! – тому настійливе бажання Макса самостійно розпоряджатися ще й коштами фонду викликало у Сердюка-старшого неабияке занепокоєння.

Та перший же погляд на дружину – увійшов до квартири, так і закляк – відсунув сумніви, й не роздивитися.

– Що з тобою? – запитав ошелешено.

Голомоза пані Женя у легкому шовковому халаті сиділа у кріслі, гортала не модний журнал і не новий каталог «Булгарі» – Біблію… Байдуже зиркнула на чоловіка.

– Таке ти падло, Вова, – сказала незвичним, тихим, утомленим голосом. – Нащо ти Толіка вбив?…

– За коханцем скучила? – У Сердюка очі кров’ю налилися. Не забув: і року не минуло, як випливли на поверхню інтимні стосунки дружини з її особистим стилістом, як той помер не без Сердюкових молитов, який мріяв задушити оце гладке стерво, і тільки тваринний страх перед її невмирущим всесильним татом змусив зберегти формальні ознаки сім’ї і здиміти до Брюсселя, аби не бачити оцю огидну, потворну…

– Поговорити нема з ким… – прошепотіла ледь чутно, і було це настільки незвичним і вражаючим, що Сердюк і про гнів забув.

– Та що тут сталося, Женю?

– Сьогодні яке? – усе тим же слабким голосом запитала дружина.

– Двадцяте березня…

Пані Женя відклала Біблію, підвелася, відкрила шухляду комоду з карельської берези із венеційським дзеркалом, пришпандьореним до нього на власний розсуд, дістала русяву перуку, надягла на лису голову… Видихнула, зиркнула на чоловіка більш упевнено.

– До кінця квітня тобі строк, – сказала. – Наприкінці квітня влаштовуємо обід. Новаковський з дочкою запрошені. А як ти за цей час устигнеш завести із ним тісну неформальну співпрацю… Який привід знайдеш, аби запросити їх до нас, мені все одно! Зрозуміло?

– Ти тепер тільки накази віддаватимеш? – буркнув.

– Про що нам говорити? – незворушна. – Чужі… – додала, страшні спогади калейдоскопом. Толіку б поплакалася: як жити не хотіла, коли побачила страшний обгорілий черевик фірми «Фабі», як обчикрижила волосся і поклялася собі до смерті не виходити із синової квартири… Як за мить після того Максимчик гукнув: «Забери мене» – і вона побігла до дверей боса. Тато не підвів – гвинтокрил, божевільний політ у Карпати. Вітер снігом з дощем крутив, льотчик матюкався: «Подохнемо!», ледь приземлилися на якійсь галявині посеред гір, а там уже позашляховики двигунами бурчать. По тих горах… У присмерку дісталися хутірця з трьох хат. І вона рвонула до однієї – землі під ногами не чула. Та біля неї стояла капличка з файно розмальованою гіпсовою Богоматір’ю, лампадка горіла… Як заціпило біля Матері – ноги не йдуть. «Врятуй! Хай у тій хаті буде мій син!» – на увесь світ до неба. Перехрестилася, як уміла, пішла до дверей з острахом. І тільки коли побачила на високому ліжку під теплим ліжником змученого, бородатого, майже невпізнаваного сина, врешті повірила – живий…

– Чужі, – повторила на тій же ноті. Замовкла, смикнула перуку, аби сиділа рівніше. – Максимка женити треба. Терміново. Тобі ясно?…

Та ясно, ясно! Сердюк зателефонував Августу, аби пересвідчитися, що гроші впали на рахунок сина.

– Макс знає? – запитав.

– Він майже місяць у фонді не з’являвся, – почув. – Але я телефонував йому додому.

А це що за фокуси?! Хотів було дружину розпитати, та пані Женя тільки скривилася, ніби від Сердюка тхнуло, як від простроченої ковбаси.

– Не дратуй мене дурними запитаннями, – процідила. А він ще хотів – чого лиса?… Промовчав.

Вискочив із сімейного гніздечка у Царському Селі, попхався пішки до синової квартири на Хрещатику. На автоматі. Повітрям свіжим подихати після літака закортіло. Звик, дурень, Брюсселем легковажно вештатися. А тут тобі не те, що там. Ями на тротуарах після зими до осені. На Мечникова – калюжа на всю пішохідну зону, хоч пливи, біля Жовтневої лікарні мітингувальники із забудовниками зчепилися: хоч-не-хоч – небайдужий, бо обійти – тільки проїжджою частиною, а там така пробка, що й п’яту поставити нема куди. І повітря… нема. Тільки викиди.

– Твою наліво…

Дістався до Бессарабки, і тільки коли стояв перед дверима синової оселі, тиснув на дзвінок, допетрав: міг би й Максима до себе покликати.

Сина побачив, щелепа відвалилася: схуд, навіть меншим на зріст здавався, на щоках подряпини, та то дрібниці – очі холодом морозять. Ніби двісті років прожив, нічим не здивувати, все – гімно.

– Що з тобою?

– Нормально, – аж надто спокійно відповів Макс.

Стояв навпроти батька, обніматися не поспішав. «І що йому розповідати? – думав. – Як майже добу після нічної пожежі все брьохав і брьохав невідомо куди, аж доки не впав. Як жер усе, що бачив на землі, порізав язик корою, ковтав кров і уже не мріяв підвестися. Як таки встав, зробив кілька кроків і поринув у чорноту. Як отямився у хаті незнайомих людей – з гарячою головою, глухим тоскним кашлем і вселенською тугою в серці. Як мама везла «швидкою» до Києва під крапельницею. І хоч уже десять днів спливло, а він і досі…»

Закашлявся. Хіба тато зрозуміє? Тато… смерті не бачив!

– Чаю? Кави? Ти нині повернувся? – запитав увічливо.

– Ну… Пригости вже чим-небудь, – Сердюк-старший насторожено усміхнувся – та що тут із ними?! – сам пішов до сина, обійняв. – Давай чай… Як немає чогось міцнішого.

Макс мовчки поставив на столик два келихи і пляшку «Cardhu».

– Мені Август доповів, що гроші вже… – Володимир Гнатович сам наливав. – …перераховано…

– Замало, – сказав Макс.

– Два мільйони тобі замало?! – Сердюка лякав незнайомий, спокійний голос сина, та й терпіти сили не мав. З ким ото волочився, порепаний увесь, наче з конопель!

– Мінімум дванадцять, – Макс сидів навпроти батька, крутив у руках келих. І сам не знав, чого його так заклинило на цій цифрі. Чонган наворожив.

Володимир Гнатович взяв себе в руки, спорожнив келих.

– Так, Максиме. Давай розбиратися… Тобі, батьківськими турботами, грошей не бракує. І банк, і енергетична компанія, де ми тебе акціонером зробили…

– У мене все гаразд із пам’яттю.

– Так навіщо тобі гроші фонду?!

Макс усміхнувся холодно, відставив келих, дістав з кейса блокнот і ручку – давай малювати. Ось фірма «Х». Перерахувала фонду п’ятдесят тисяч доларів на програму озеленення дитячих майданчиків. Фірма «У» виступила підрядником. Без тендерів, звісно. Перерахувала кошти фірмі «Z» на закупівлю газонної трави. Та подалася шукати траву на край землі… Результат? Майданчики лисі, фірмі «Х» повернули відмиту готівку…

– А на твоєму рахунку, тату…

Сердюк задихнувся…

– То ти мене шантажуєш?! Дарма я тебе на благодійність посадив. Надто делікатна справа!

– Дванадцять мільйонів! – повторив Макс. – І я наведу лад у цій «делікатній справі»! Пишатимешся! – усміхнувся чемно, підняв келих. – Із поверненням, тату.

Сердюк уп’явся в сина очима.

– Стривай! Яке там «з поверненням»! Знав би, що так заговориш, і копійки б не дав! Два лимони йому замало! А ти хоч гріш заробив у своєму житті?! Сидить він, розпатякує! Схеми мені тут малює… Та я такі схеми знаю, що тобі й не снилися, економіст задрипаний. Ти своє зароби і тринькай!

Розчервонівся, налив собі ще, випив, очі примружив і сказав:

– Дякуй, що ця розмова відбувається після того, як я наказав тобі гроші перерахувати…

– Дякую, тату, – спокійно відказав Макс.

Володимир Гнатович їхав у таксі додому, супив брови: нащадок, мать його! Може, дружина і має рацію… Одружиться, порозумнішає, плекатиме… своє дерево. Та і Новаковський зятя матиме не такого, як він сам – спочатку голого, босого. Освічений, розумний, красень. І гроші є. Такого не довбатимуть, як його самого все життя довбав і довбає старе падло Перепечай на пару зі своєю донькою.

Перепечай онука любив, хоч ніколи особливо і не виказував того. Старому слова до дідька. Діло дай. Пані Женя з Максом ще трусилися у «швидкій», що мчала з Карпат у бік столиці, а Перепечай уже роздивлявся коштовний годинник «A. LANGE amp; SOHNE» – тільки він і залишився від фірми «Весна».

– Продай, собі лиши тисяч тридцять, «здачу» мені принеси, – кинув цяцьку з рожевого золота вартістю 75 тис. євро начальнику своєї охорони Продану, що той не спав третю добу, оперативно і грамотно організував пошуки онука. Заслужив.

– Черевик викинути? – вказав той на обгорілу калошу з кісткою, що так і стояла посеред столу.

– У сейф сховай… Речовий доказ, – наказав Перепечай. – Ще не знаємо, з ким воюємо. Раптом згодиться…

Продан забрав черевик, зник безшумно. Старий важко опустився у крісло. Спина колом… Чого їй треба, тій спині?! Скоріше б Женя Максимка привезла. Розпитати, що за халепа. Для адекватної відповіді.

Та допит довелося відкласти. Донька телеграфно з дня у день: ледь живий, уже одужує, за тиждень оклигав, тільки змарнілий. І засмучений. І хоч цікавість сто разів штовхала Перепечая зателефонувати Максу, – не здався. Хай одужує і сам до діда їде. Такі у Перепечая правила.

У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з’явився у День дурних і сміху.

Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину – сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.

– Максимко… А що дідові приніс? – наче й не здогадується про Максові мандри.

Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого – тільки торбів для грошей не вистачає, а варто з’явитися – як та дитина: а де гостинчик?

– Є гостинчик, – дістав пляшку лікеру «Mandarine Napoleon». Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.

– О! Моя наливочка… – закивав дідо. Зиркнув на Шиллєра. – Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.

Макс і Шиллєр зиркають один на одного.

– Як почуваєшся, Ромо? – холодно питає Макс.

– А маю погано? – Шиллєр напружується. Суне до дверей.

– Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! – Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. – Я тобі розкажу якось… чому саме…

Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує – до завтра, на все добре – зникає. Перепечай відкриває пляшку.

– І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, – наливає собі по вінця.

Макс зітхає розчулено.

– Діду, ти мене любиш?

– Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, – відповідає старий. – Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися – півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?

– Класно…

– Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.

– Давай іншим разом, – тьмяніє.

– Добре, – спостерігає за онуком уважно. – То без діла прийшов?

– Діду… Куди краще гроші вкласти?

– Землю купуй! – не роздумує Перепечай. – Інше – мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.

– Так не продається земля…

– То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть – не відіб’єшся.

– Допоможеш?

– А наливочки привезеш?

– Привезу.

– І я допоможу, – Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. – Грошей багато?

– Два мільйони…

– Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.

Макс дивиться на діда сумно.

– Не любиш ти тата.

– Чому ж це не люблю?! – щиро дивується Перепечай. – Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші – то маячня. Свій кадуцей треба мати.

– Що за кадуцей?

– Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей – жезл Гермеса. Хто кадуцей має – той недоторканний.

– Гроші…

– Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них «кадуцей» на лобі написано, – повчає, знову прикладається до пляшки. – Нічого… Навчу. А ті два лимони – в офшор.

– І так в офшорі.

– В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.

– Давно хочу.

– Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.

– Я і сам нібито…

– Забудь про свої книжки. Августа слухай – Август не підведе.

– Августа? – Макс не вірить вухам. – Закса? І він на тебе працює? А я думав, на тата.

– То тільки твій тато й досі не може втямити, що він на мене працює, – роздратовано бурчить Перепечай.

Уже і ніч повіки стуляла, а старий з малим ще довго балакали. І тільки коли Макс розпрощався і пішов, Перепечай вилив у чарку залишки лікеру, проковтнув і сказав у порожнечу:

– «Критикую»… Не люблю! Засрав Жені життя, тварюка.

Притулився спиною до крісла, усміхнувся недобре. «Встигну, – подумав. – Рік – то чимало». Про злоякісну неоперабельну пухлину, що вже вчепилася метастазами у хребет старого, не знав ніхто, крім лікарів приватної клініки, які й оголосили вердикт: часу в Перепечая – максимум до наступної весни…

– Устигну, – впевнено повторив уголос.

Дору мучила совість. Чому щастя таке нахабне? Скрутило руки, учепилося за ноги, не відпускає від Данка. Їй же до Португалії час. І годі собі брехати, що грошей мало, шлях важкий. Паспорт закордонний має, Галі написати, щоб грошей позичила… Чи Ромкові… І рушати. Та всесильне щастя кожного нового дня скеровувало тільки в один бік – до Данка, заполоняло душу ніжною радістю і якось змилостивилося, прошепотіло Дорі на вушко: а ти навчися говорити, а потім уже до мами рушай. Це ж як вона зрадіє, коли ти знайдеш її і скажеш: «Мамо…» Поважна причина! Усміхнулася: ги-ги на видиху. За рік говорити навчиться, а тоді вже й у мандри. Аби сил вистачило.

А сили навесні геть розтанули. Першою забила на сполох Ганна Іванівна: коли ж Дора спить?! Усю ніч працює, увесь день з Данком не розлучається, на кілька хвилин тільки на Троєщині з’являється: помитися, перевдягнутися, попрати-попрасувати, кроленя Боні нагодувати, цьомнути в ніс і зникнути. Змарніла, тільки очі сяють.

– Мені твоєї допомоги, дитино, треба, – сказала якось.

– Так! Що завгодно! – Дора їй жестами. – Що робити?

– Стала боятися маму саму вдома лишати, – збрехала секретарка. – Астма, серце… Не могла б ти бути біля неї з ранку до третьої дня? Після третьої сусідка увесь час вдома. Допоможе, як раптом мамі погано стане.

Дора закивала, Ганну Іванівну обійняла – от і не хвилюйтеся! Й на мить не відійду. Наступного дня старенька секретарчина мама обережно укрила Дору стареньким вовняним пледом, набрала доньку.

– Спить, – доповіла.

– От і добре, – сказала Ганна Іванівна. – Тепер я спокійна.

А на серці – ні. Чим усе то закінчиться? Час від часу перетиналися у кав’ярні з Данковою матір’ю, ділилися новинами. Пахне Португалією? Ніби ні. Одного Світлана Діброва втямити не може: чому Данко навідріз відмовляється її з Дорою знайомити? Уже кілька разів натякала: запроси до нас свою дівчину. А син тільки всміхається: не час. Одне діло зробимо, от тоді вже… Що за діло? Чим вони там займаються?

Ганна Іванівна згадувала власну доньку – жодної звістки за останні чотири роки – тільки зітхала сумно:

– Ну, не книжки ж читають…

Данко розпочав з книжок. Сидів посеред студії, вказував на літери, старанно вимовляв уголос:

– Р… І… О… Ріо…

Дора знічено дивилася на Данкові вуста, беззвучно повторювала, та вимовити вголос не могла, лякалася – сльози на очах, і все закінчувалося гарячими обіймами.

– Не плач! Тільки не плач! І не бійся! Ми зможемо… – шепотів Данко.

Дора вивільнялася з Данкових обіймів, писала у смартфоні, бо ніяк не хотіла розмовляти з ним жестами: «Вибач… Не треба…»

– Треба! Просто довірся мені. Я… ще не знаю як! Чесно. Але я знаю, що зможу… Я буду пробувати по-різному. От навушники. Вдягни. Зроблю звук на всю котушку. Раптом ти почуєш…

«Ні», – хитала чорними кучерями. В школі було досхочу навушників. Дора… не чула.

– А я щось інше вигадаю! Я розумний! – не здавався.

Опускала очі долу. Ну, як йому пояснити? Може, говорити трохи? Ромко навчив. І «Данко» вимовити змогла б. І «не боюся». Та перед очима одна картинка: файна хата пані Жені, Дора стоїть перед чорним дзеркалом, старанно вимовляє: «Мама… Дора…», до кімнати влітає хазяйка: «Якого мичиш?!»

…Дора не хоче, аби Данко чув, як вона… мичить… А по-іншому – ніколи не зможе.

І билися б до скону, та наприкінці квітня фотограф, що разом із Данком винаймав студію і спеціалізувався виключно на комерційній фотографії, отримав два замовлення на фотозйомку весіль в один і той самий час. Не пожлобився, віддав одне Данкові.

– Свєт! Тисяча баксів за день! – хвалився Данко матері. – За оренду наперед заплачу, усім подарунків накуплю…

– І наїсися смачного на халяву, – сказала Свєта Сергіївна, перехрестилася подумки: аби квитків у далекі краї не купував.

– Наїмося! – розсміявся Данко. – Зі мною Дора їде.

– Їде? – перелякалася. – І далеко?

– Весілля за містом, – заспокоїв. – Жирне… Цілу базу відпочинку орендували.

Дора ніколи раніше не бачила такого розкішного дійства. З кортежем нареченого з білих лімузинів рівно опівдні під’їхали до уквітчаних трояндами воріт – наче у казці з’явилися посеред густого і рівного, ніби причепуреного лісу. Дружко нареченого щось гаркнув охороні – ворота розчинилися, і вся компанія покотилася на територію бази. А тут не база – Персія! «Тисяча і одна ніч»… Величезне шатро, павичі, прислуга у тюрбанах і гостроносих капцях з опахалами, фрукти пірамідами, гірлянди з квітів, лебеді у невеличкому водоймищі з лілеями, верблюд до сосни прив’язаний, пишні гості всюди шльондра-ють, а в дальньому куті ще одне шатро, менше.

– Тематичні весілля – мій профіль! – до Дори з Данком суне чорнявий нервово-збуджений худий чоловік років п’ятдесяти у чорній водолазці і сірому костюмі з відливом. Простягає Данкові руку. – Мельхіор! Занадов! Режисер… цього грандіозного дійства!

– Данко…

– Мельхіор! Занадов! – режисер цілує Дорину ручку, кокетливо зазирає в очі.

– Це Дора… Вона зі мною, – Данко випереджає питання худого, обіймає Дору. – Фотозйомкою хто керуватиме?

– Мельхіор Занадов! – чоловік уже йде вистриженим газоном у бік шатра, пояснює Данкові: той має встигнути сфотографувати їхнього Шахріяра, нареченого тобто, у шатрі, коли той страждатиме в обіймах одалісок, бо вони усі до одної хоч і звабливі, проте зрадливі й корисливі.

– А де ж наречена? – дивується Данко.

– А-а-а… Не поспішайте, мій друже! – Мельхіор указує на мале шатро. – Шахразада там! Труситься від страху, бо знає – скоро Шахріяр повбиває усіх своїх одалісок і пошле за нею… І якщо вона не утне чогось незвичайного, то і їй… голову відрубають.

– Натуралізм, – глузливо усміхається Данко.

– Автентика! – пихато кидає Мельхіор, зникає у натовпі.

Дора усміхається – таке все чудне та не по-нашому! – витягує шию: що ж там у шатрі? А там на подушках уже вмостився кирпатий наречений років двадцяти п’яти, тюрбан з’їхав з маківки, напівголих дівчат обіймає. Поряд дружки ручками прикладаються.

– Лесю! Може, тут і залишимося?

Поряд із нареченим виникає сувора жінка у звичайному костюмі.

– Олесику! Час до Шахразади…

– Мамо, я ще одалісок не порішив.

– Мечі! – кричить Мельхіор. – Шахріяр одалісок вбиватиме! Дівчата верещать. Данко опускає камеру, відводить Дору вбік.

– Доро! Йди до малого шатра. Я зараз різню зніму і дожену тебе.

…У малому шатрі у блискучих шароварах, коротенькій розшитій кофтинці і прозорій фаті сама-самісінька психувала наречена, така собі звичайна Галя з-під Полтави – вуста гордовиті, брови, мов намальовані, а в очах такі блискавки, ще мить – і рознесе халупу.

Побачила Дору, насупилася, дістала сигарету з шароварів, закурила.

– Ну, що там? – запитала. – Уже повбивав?

«Ні», – хитнула кучерями Дора.

– Нормально? Я тут биту годину, як дурепа, сама сиджу в цих… – смикає шаровари. – …лахміттях! А він… Свекруха придуркувата. «Весілля буде в казковому стилі!» А я білу сукню хотіла зі шлейфом, рукавички по лікті, фату довгу… Щоб по місту на лімузині мчати, у люк висунутися і махати всім… Нащо мені ті верблюди?! Я змерзла! Не літо… І чому я повинна все по її робити? Не повинна. Правильно?

«Правильно», – киває Дора. Хочеться підійти до дівчини, присісти поряд, погладити по руці, та до шатра влітає Мельхіор. Очі на лоба.

– Що?! А де сльози?! – шаленіє, заламує руки. – Шахразадо, ви мене вбиваєте! Не ламайте драматургію! Ви приречені на смерть, якщо не зумієте…

– Пішов ти…

– Но-но! Я Мельхіор Занадов! Зараз сюди прийдуть яничари і потягнуть вас силоміць до Шахріяра. Приготуйтеся голосити…

– Чхати я хотіла на твоїх яничарів. Хай Лесик сам по мене приходить, бо я і зараз гарбуза знайти не полінюся.

Шахразада легко підхоплюється, відштовхує Мельхіора, смикає легку тканину, що завішує шатро, – а це що за ганчірка?! Кидає на землю, виходить з шатра – фурія розгнівана, зараз усе навкруги випалить до ґрунту.

Дора обережно йде за нею, поряд виникає Данко.

– Що тут?

Дора усміхається, знизує плечима: бозна-що…

– Оле-е-есю! – раптом горланить Шахразада у бік великого шатра так дзвінко, що навіть прив’язаний до сосни верблюд відсахується, рве мотузку.

З великого шатра виходить веселий розхристаний наречений, поправляє тюрбан. За ним гості, сувора пані в костюмі.

– Дарино! Ти чого?! – легковажно гукає Шахріяр.

– Ану, сюди! – кричить розгнівана Даринка.

Мельхіор хапається за серце, притуляється до шатра.

– У мене… шоу-шок!

Ошелешений Шахріяр на автоматі суне до коханої навпростець, сувора пані копилить губки із прикрістю, знервований верблюд тиняється, не знає, куди себе подіти, розлякує гостей.

І Дора не витримує.

– Ги-ги, – на видиху.

Данко завмирає. Обережно косує на Дору.

– Знаю… – шепоче вражено.

Назавтра у студії всадовив Дору на плед, сам навпроти.

– Звук… Просто відкрий рота і вимов будь-який звук.

Дора зіщулилася, очі з орбіт. «Не боюся!» – хльоснула себе подумки. Відкрила рота…

– А-а-а… – обережно. Замовкла. На Данка насторожено.

Він насупився.

– Ще раз! Так само!

– А-а-а…

– А! – завовтузився, дотягнувся до папірця і ручки. Написав «А». – Ти сказала «А»! Давай, Доро! Ще раз те саме. І запам’ятовуй. Отак, як ти вимовляєш зараз, то «А». Ну!

– А…

– Так! Тепер інший звук.

Дора витягнула губки трубочкою.

– У-у-у…

– У! Ти сказала «У»! – збудився, очі сяють. Він геній! – А тепер два звуки разом – АУ… Ти зможеш!

– А-у…

– Так! Усе вийде! Ти розмовлятимеш! Ми вивчимо всі звуки. Ти зможеш запам’ятати, Доро. Ми… не поспішатимемо. Вивчимо один звук, підемо далі, – замовк, кивнув. – Спробуй… Ще якийсь звук.

– М-м-м! – Дора піддалася Данковому збудженню.

– М! Ти сказала «М»! Запам’ятовуй! Отак, як ти робила щойно, то «М»!

Дора усміхнулася винувато, заплющила очі…

– Я… не-е-е… боу-у-уса… – старанно вимовила вголос.

Володимир Гнатович Сердюк уперше потиснув руку Ярославу Михайловичу Новаковському років п’ять тому в лазні, де в умовах особливої секретності формувалася чергова свіжа політична сила. Послухали, грошовиті, під трав’яний чайок гарячі промови про непересічні ідеї загальнонаціонального масштабу, реалізацію яких вони просто зобов’язані профінансувати. Потилиці почухали і грошей не дали. Але відтоді, хоч спільних справ і не вели, цілком відверто могли сказати один одному при зустрічі:

– Добре, що у гімно не вляпалися.

– Зате попарилися файно.

Замість того перетиналися час від часу у Раді, Сердюк одного разу на день Радянської армії навіть відправляв до Новаковського Марту з революційними гвоздиками, пляшкою дорогого коньяку і вітаннями. Тобто – контакт існував. І тепер, під контролем незрозумілого, дивакуватого, агресивного погляду дружини, який тільки зупиняв думки, Володимир Гнатович усе мізкував: як встановити із Новаковським більш тісні, неформальні стосунки?

Згадав про лазню… Тільки політика, зрозумів.

– Доведеться башляти, – пробурмотів роздратовано.

Та з іншого боку, життя саме підштовхувало до пошуків безпечного політичного прихистку. Наприкінці року – вибори. Ворушися, дядьку! І Володимир Гнатович усвідомив: йому Новаковський потрібен більше, ніж дружині з її божевільними планами. Тож довго не думав: запросив того у лазню. Із натяком на спільну позицію у політичному житті країни.

Розмова дивним чином зосередилася на катерах, човнах і яхтах. І хоч Сердюкові пекло, де свій якір кинути, старанно цікавився захопленням Новаковського, а як перекинули по чарці, зізнався відверто – намірився прибитися до політичного берега, який обжив Новаковський, готовий витрамбувати там собі місце. Грошима, звісно. Слушної поради просить… Чи варто?

Новаковський убив.

– Чи варто? – перепитав здивовано. – Ваш тесть давно до нас причалив.

Володимир Гнатович ледь ковтком повітря не вдавився. Подумки виматюкав старого козла Перепечая, та обличчя не втратив – недарма колись комсомольським ватажком був. Із тестем у них різні погляди із низки принципових питань, а от із Ярославом Михайловичем вони, здається, однаково думають.

– Недарма ж колись у гімно не вляпалися, – сказав.

– Зате попарилися файно, – розсміявся Новаковський.

І діло пішло. Єдине непокоїло: ніяк не міг Сердюк-старший знайти привід запросити Новаковського в гості, та так, щоб той неодмінно з дочкою прийшов. Хто нині один до одного бігає? У кращому випадку в ресторані зустрічаються. На полюванні, на рибній ловлі… За кордоном на курортах перетинаються.

– Він яхти любить? – запитала пані Женя, вислухавши чоловікові сумніви. – То купи яхту! Обмиємо! І дітей познайомимо.

Повне божевілля! Ледь не луснув од гніву. Забігав вітальнею. Яка ж вона ідіотка! Яхти, катери – чоловічі забави! Яким боком дівчина до того? Чи Макс?! Удвох із Новаковським обмиватимуть!

– Краще… Краще уже знайти привід і самим до Новаковських завітати. Коли його донька вдома буде.

– А Максимові це як пояснити? – сказала пані Женя. – Хто тобі сказав, що він погодиться їхати з нами?

Сердюк зиркнув на дружину роздратовано.

– Може, через фонд акцію якусь благодійну зорганізувати? Максим буде. Має бути. І та дівчина, сподіватимемося, поведеться…

– Роби давай! – наказала дружина. – Та щоб Максим ні про що не здогадався.

Макс зосереджено прислухався до себе: страх… Важкий страх колобродив всередині, малював чорним на сірому: ось Ботва йде берегом, зупиняється: «Тут!» Дужі чоловіки беруться за лопати, ось уже Люба сидить край виритої ями, струшує з білої спідниці грудки землі. «Одне скажи! Хто?!» – просить Ботва. Люба вказує на Макса: «Він…»

– Я?! – мимоволі бурмотів вголос, озирався. – Ні…

Не снилося. Жахи облишили Максові ночі, вирували в голові цілісінький білий день, змушували підозріло косувати на кожного: а вам чого?

«Жодного запитання, мамо», – прохрипів, коли пані Женя примчала визволяти сина, упала біля високого ліжка у чужій добрій хаті, заплакала гірко.

Тіло одужало. Душа все не гоїлася. Карпатські мандри перекреслили плани – а сенс?! Опирався, креслив у мізках: рухатися, рухатися… Та варто було зробити хоч крок, заклякав від розпачу: і гадки не мав, як позбавитися стійкого тваринного страху, перемішаного із відчуттям вини.

Репортерка Олюня допомогла. Не знала, бідаха, що запитання ставити – зась.

– Де ти пропадав, Максе? – припала до коханця, коли наприкінці березня той врешті з’явився в орендованій нірці.

Макс закляк, прислухався до себе приголомшено: страх не трусився переляканим зайченям, не заважав рухам – розправив плечі, войовничо розмахував мечем: усіх на капусту.

Усміхнувся репортерці холодно.

– Нормально, – мовив спокійно. – Ти… не цікава мені вже. Грошей… на таксі дати?

Збентежена репортерка моменту не вловила, заторохтіла схвильовано:

– Що сталося? Як це розуміти? Невже ти не хочеш мене? Чому все так несподівано? Ти не міг зробити це якось… цивілізовано?

І – жодного твердження. Самі запитання. Макс ухопив дівча за руку, смикнув до себе.

– Геть! – наказав так само спокійно і холодно. В душі – меч. І капуста порубана.

Відпустило. Агресивний страх вимагав випереджати запитання категоричними твердженнями. І триматися ближче до своїх… Проковтнув «два мільйони» від роздратованого тата, терпляче витримував хронічні наскоки турботливої матінки до власного житла, і тільки розмова зі старим Перепечаєм по-справжньому розрадила. Крутий у нього дідо! Йому можна у будь-чому зізнатися. Ніколи не дорікне. Кадуцей свій передасть… От тоді і подивимося, чия династія більше важить…

Другого квітня, вперше після карпатських мандрів, з’явився у «Силі добра». Усівся за білий стіл.

– Доповідайте! – коротко наказав Августу та Юлії Скачко, перекресливши питання в їхніх очах. І поки русява красуня Скачко гортала блокнот, товкла щось про найближчі плани фонду, прискіпливо роздивлявся витончену форму її маленького вушка.

– Юлю! – раптом перебив помічницю на півслові. – Зробіть мені каву.

Скачко від здивування ледь зі стільця не впала. Навіть блідий Август вигнув сиву брову.

– Максиме Володимировичу… Ви назвали Скачко Юлею.

– Хіба Скачко змінила ім’я?

– Раніше ви ніколи… – Скачко почервоніла аж до своїх акуратних маленьких вушок, заспішила до дверей.

– Як справи, Августе Альфредовичу? – задля годиться запитав Макс старого Закса, коли помічниця вийшла.

– Два мільйони… в офшорі… Рахунок відомий Володимиру Гнатовичу, – вкрай шанобливо сказав Закс. – Думаю, зможу допомогти вам розчинити їх…

Макс зіперся на білий стіл, уважніше глянув на Августа. Отже, дідо вже дав підсрачника Заксові.

– …Технічно це займе кілька днів… – вів далі той.

– Мене не цікавлять технічні моменти.

Август підвівся – ані тіні колишньої пихатості – кивнув.

– Можете розраховувати на мене у вирішенні будь-яких питань.

– Дякую, – усміхнувся холодно.

До кабінету повернулася Скачко з тацею. Август вимівся. Макс ковтав гарячу рідину дивився на помічницю, що стояла біля столу чекала на подальші розпорядження.

– Юлю… Як ви ставитеся до службових романів? – сказав, сам здивувався: це він?

– Ніяк, – обережно відповіла Скачко. – Не має значення, де ти зустрінеш людину, яка тобі… до душі. Це може статися на вулиці. А може і в офісі…