Текст книги "Макс"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Ох, щось тут не те.

Пані Женя імпульсивно смикнулася – Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… – хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? «Ворожка!.. – згадала. – Та знає!» Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла – не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок – стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!

До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити – руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного – «поза зоною…»

Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела – сама-самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.

Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.

– Не відгукнувся? – йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.

– Ні, – хитнула головою Ганна Іванівна.

Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла – одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?…

– Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… – тільки й прошепотіла. Хитнулася.

Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?… Чи жива?… Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне – вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?…

Обійняла пані Женю, притулила до себе:

– Максим Володимирович – дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.

Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.

– А як не повернеться?!

– І думати так не смійте! – операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. – Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.

Пані Женя глянула на секретарку зболіло.

– Вірю вам… – прошепотіла. – Зрозуміти б… Що сталося… – замовкла, насупилася зосереджено. – Дора не могла його спровокувати? – запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. – Розпитати б, – додала.

– Неможливо, – спокійно збрехала секретарка. – Хтозна, де її шукати…

Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала – хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?…

– Вдома хто чекає? – обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому – відпочинь, схаменися, подумаємо…

«Ні», – хитнула головою Дора.

Опустила голівку, потяглася до блокнотика. «Мама у Португалії пропала. Тато собі Галю привів, а я заробити маю. Щоби маму знайти». Глянула на Ганну Іванівну розгублено. «А тут Данко», – дописала схвильовано. Сльози на очі. Які тобі розмови на ніч?

Ганні Іванівні серце у шмаття. Уклала Дору на дивані у вітальні.

– Спати, пані Доро. Спати! – сувора вкрай. – День буде – впораємося…

І порадитися нема з ким! У старенької матері від хвилювань напади астми посилюються, до давніх подруг із таким не побіжиш, чоловік колишній – ворог… Тільки порадується, що біда. Про Данка згадала. Хіба що з ним? Уявила – молодий, відважний… Посмішкою хмари розганяє. Та ні, дурня! Зелений. Дитина ще… Нащо чіпляти на нього відповідальність за Дорину долю? То саме по собі поміж двох відбувається. Не приклеїти за спеціальною вказівкою.

На ранок тільки логічне у голові й лишилося – прилаштувати дівча на роботу і довіритися часу. Якось обернеться.

– До хірургії направиш? – спитала старенька Ганнина мама, коли донька розповіла про свій план, хоча боялася, що мама про інше хвилюватиметься: житиме у нас? Та старенька мудра пані дурних питань не ставила – і так зрозуміло.

– Так, до своїх, – відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем, вкотре зітхнула подумки: шкода, порадитися нема з ким.

Порадниця знайшлася несподівано.

Дора вже два тижні працювала санітаркою в хірургічному відділенні приватної клініки, коли напередодні восьмого березня з гострим апендицитом туди потрапила колежанка Світлани Діброви.

Свєта Сергіївна примчала до подруги – де, де? – бігла коридором: хоч би все обійшлося, і раптом біля туалету з відром і шваброю в руці побачила Дору: драїла підлогу, не відволікалася.

Пані Діброві мову відібрало: Данкова любов… тепер тут? А вона мізки скрутила, все до сина придивлялася: щось змінилося в Данка. Про заробітки почав товкти: мовляв, навчатися і заочно можна, головне – гроші заробляти… За будь-які замовлення хапається – я, я! Навіщо йому гроші? Тобто, зрозуміло, але навіщо отак прямо зараз?!

За півдня викурила пачку сигарет, не наважилася розпитати сина – й досі посилено уникала розмов про Дору. Думала-думала і врешті набрала номер, з якого одразу після Нового року їй телефонували від Максима Сердюка.

Ганна Іванівна впізнала співрозмовницю по голосу.

– Зустрітися? Хоч зараз, – не втримала сподівань. Данкова мати сама вийшла на контакт, хоч секретарка з дня у день думала про те, як би їй познайомитися із Дібровою. Бо щастя Дори багато у чому залежить від матері Данка. Сама чоловіка втратила через злу свекруху – запиляла сина, пішов з образою й досі ненавидить…

– Я б теж не зволікала, – схвильовано, як здалося Ганні Іванівні, відповіла журналістка.

За годину – одна проти одної, насторожені, наче скуті – сиділи за столиком невеличкої прокуреної кав’ярні біля Золотих Воріт, і Свєта Сергіївна тільки посилювала екологічне забруднення цього окремо взятого затишного простору.

– Перепрошую, забагато курю, коли хвилююся, – загасила одну, запалила іншу сигарету. Видихнула димом, зацокотіла нігтиками по стільниці: з чого почати?

– У фонді Максима Володимировича… Працювала одна дівчина… Особлива… Мій син… зустрічається з нею…

– Так, – якомога спокійніше відповіла Ганна Іванівна, всередині дрижаки хвилями: що далі? Учепишся у мене, благатимеш урятувати сина від скривдженого долею янгола?… І не сподівайся. Відріжу, й не зойкнеш.

Свєта Сергіївна напружилася…

– Ви знаєте?

– Так.

– Зрозуміло… – розгубилася. Слова поховалися. – А… чому… не працює більше? – запитала обережно.

– Звичайна ситуація. Звільнили… – демонстративно байдуже відповіла Ганна Іванівна. Закинула гачок. – Чому ви розпитуєте про це у мене? Могли б поговорити із сином…

– Я не втручаюся в особисте життя Данка, – так щиро відповіла журналістка, що Ганна Іванівна перехрестилася подумки: здається, не схожа на її колишню свекруху.

– Зрозуміло…

– …Але з іншого боку, – Свєта Сергіївна розхвилювалася, усі табу – геть. Про сина нині, чого панькатися? – З іншого боку, хвилююся дуже за Данка. Гроші збирає терміново. Що за потреба? Куди рвоне… рвонуть? Не знаєте часом нічого?

– Знаю, – сказала Ганна Іванівна, сама повірила. Точно! – До Португалії.

Свєта Сергіївна заклякла, сигарета на попіл – і не помітила. Вуста затремтіли. Це ж що таке? Здимить і слова не скаже? Хіба так виховувала? В Інтернеті все шариться, вишукує щось…

– Навіщо їм… та Португалія?…

Ганна Іванівна зітхнула, усе на стіл – і про Теребовлю, і про Дорину маму, і про її тата із Галею, і про наглий вчинок Макса Сердюка, що викинув дівча, як кошеня, на вулицю, і наказав додому відправити, а секретарка Дорі тут роботу знайшла, бо Дорі без Данка – ніяк… То добре, що Данкова мати мудра. Бо Ганна Іванівна дитину образити нікому не дасть, якщо вже про все по-чесному.

– Де ж вона живе зараз? – прошепотіла Свєта Сергіївна. Якби змога, до серця пригорнула б. І за що дитині такі біди?

– У мене…

– Зрозуміло.

Затихли – кожну свої тривоги огорнули. Кава у чашках змерзла, за вікном хтось притишив яскравість дня…

– Але… Але ми не можемо просто спостерігати! Розумієте? – врешті отямилася журналістка. Двадцять років у соціальній тематиці, це вам не про шоу-бізнес казки вигадувати. – Ну, чому ж вони такі недовірливі? Хіба ми з вами їм поганого бажаємо, – і не помітила, що звертається до секретарки, ніби то мама Дорина. – Ми б допомогли… Словом, порадою…

– А що ми можемо зробити?

– Не знаю! Їй-богу, не знаю, – розгубилася Свєта Сергіївна. – Дора підлоги миє… Хіба то вихід?

– Зараз і здорові без роботи…

– Може, хай до нас із Данком переїжджає? Навчання якесь організуємо… Плести там… Я не знаю. Треба подумати…

– То їм вирішувати.

– Не можна їх відпускати. Не можна! Діти… Куди?… Я могла б… надіслати запити, дізнатися щось про Дорину матір… Зв’язатися із благодійними організаціями в Португалії… Попросити про допомогу, але просто їхати світ за очі без певної інформації… Такі молоді… Мудріший би ніколи… Що ж робити?!

Дві дорослі, розумні, биті життям жінки ще довго товкли воду в ступі, бо точно знали, як треба: щоб Дора на ноги стала – освіта, професія, заробіток, спина прикрита. І Данко б за цей час змужнів. Зі стосунками своїми розібралися, бо замало часу минуло, замало, щоб Ромео з Джульєттою називатися. Так зараз у молодих усе швидко змінюється. Ні! Вони б у їхнє особисте не втручалися, але допомагали б, чим могли. А вже потім… до Португалії. Ясно ж – день. Та як це зробити?

І гадки не мали. В однієї грошей негусто, друга не з мажорів. А воно, як не крути, щоб Дорі допомогти, всюди – гроші, гроші, гроші…

Засмутилися – безсилі.

– Давай на «ти», Свєто, – тоскно мовила секретарка.

– Давай, – погодилася журналістка, ніби породичалися щойно. – Зі святом, Ганнусю. Завтра восьме…

– І тебе.

З тим і розійшлися розгублені. Тільки й того, що побожилися дітям життя не псувати, але й напоготові бути, щоб ті не утнули якоїсь дурниці. А далі… Далі хай Бог править, а вони приймуть.

Вранці восьмого березня Світлану Діброву підкинуло на постелі від басистого репу, що зненацька забубонів за стіною в сусідів. Стукнула кулачком у стіну – ви там подуріли, чи що?! Продерла очі – все одно час прокидатися. Тільки-но відшукала капці – і куди вони щоночі телепортуються? – тільки визирнула у вікно: що тут у нас з погодою? – Данко на поріг.

– Ма… Привіт…

– Ненавиджу реп!

– Ми всі все життя читаємо реп… Просто не чуємо музики, яка його супроводжує, – ошелешив Свєту Данко.

– Так! Розумнику… Ще ти не виріс мене тут повчати, – буркнула. – Котра година?

– Святкова…

– А… – прокинулася врешті остаточно. – Точно. Восьме березня… Вітатимеш?

– Ясна річ, – розцвів, простягнув матері пакет. – Тримай!

– І що тут у нас?

– Смартфон…

– У дівчини своєї забрав? – запитала обережно.

– Я ж не придурок. Новий тобі купив… Подобається?

– Так… – роздивлялася коштовний гаджет. – А гроші де взяв?

– Заробив…

– Так ти увесь цей час… Синку… Так шляхетно. Дякую… Це не просто подарунок. Це – вчинок.

– Та годі мене нахвалювати. Зі святом, Свєто Сергіївно. Респект тобі. І уважуха…

– Дурник… – усміхнулася тепло. Обійняла сина в районі грудної клітки – вимахав, матір йому по плече. Як вберегти?

– Дане… Ти знай… Які б проблеми не виникли у твоєму житті, я завжди допоможу. Завжди… І ніколи не нашкоджу тобі. Зрозумів?

– Нема проблем! – розсміявся щасливо. – Снідати будеш?

– А ти і сніданок приготував?

– Ні! Але обіцяю… На твій день народження спробую…

– А зараз чого хочеш?

– Можемо бутерами обійтися. Хочеш, хліба нарубаю?

– Поспішаєш?

Кивнув.

– До Гарика по навушники. Потім з Дорою зустрічаюся…

Свєта Сергіївна напружилася, зазирнула синові в очі.

– Може б, ти… уже запросив Дору до нас у гості?

– Ні, – мотнув патлатою башкою. – Не зараз. Одне діло зроблю, потім знайомитися будете…

– Що за діло? – запитала, ніби то найменше її цікавило.

– Важливе! – оголосив Данко і помчав на кухню.

«На Португалію тепер грошей у нього точно немає», – подумала Свєта Сергіївна в ритм репу, що все з тим самим натиском бубонів за стіною. Притисла смартфон до грудей, пішла за сином.

Дора теж знала, як треба – збирай лахи, дуй до Теребовлі. Там хоч і Галя, та стіни рідні. Роботу яку знайти, грошей назбирати на Каштелу-Бранку. Ромка побачити, пожалітися – так нічого і не заробила у столиці…

«Ні, ні», – метляла кучерями, пояснювала Ганні Іванівні. Не можу у вас жити. Нечесно…

А серце криком. Як же вона без Данка? Дора не хоче… без Данка!

Наступного дня після переселення дві години з Троєщини до фонтана у Маріїнському добиралася. Сама-самісінька. «Не боюся! Не боюся!» – товкла собі, поки розібралася, на якій маршрутці до центру їхати.

– Доро! Ну, де ти була? Я змерз! – вигукнув Данко, обійняв Дору. – І хвилювався. У тебе все гаразд?

«Так», – посміхнулася винувато. Не втрималася, відписала у смартфоні: «Сердюк звільнив, на Троєщині живу тепер, у однієї дуже гарної жінки».

Данко геть не засмутився.

– Круто! Частіше бачитимемося. Правда ж?

Так… А Дора й не подумала. Вільна ж тепер. Хоч з ранку до ночі з Данком містом вештайся. Та хіба можна їй у чужих людей на голові товктися? Ані роботи, ані грошей. Нічого Данкові не сказала, а сама затялася: може, й справді у Ганни Іванівни поки що залишитися? Роботу знайти, заробити і кут собі якийсь винайняти?

– Можу санітаркою до хірургічного відділення тебе влаштувати, – Ганна Іванівна уже вклала малого Славка, перепрасувала постільну білизну, сиділа, зморена, з Дорою на кухні, заглядала в чорні очі – тобі як, краще?

«Дякую, дякую! – Дора ухопила секретарчині руки, стискала їх, притискалася до них щокою. – Дякую…» І уже не пече їй Теребовля. А можна, щоб уже завтра до роботи?

– Серед нормальних людей працюватимеш, – тільки й відповіла секретарка.

Назавтра Дора із таким завзяттям драїла кахлі на стінах операційної, що навіть сувора старша медсестра Міла, що пресувала тут середній і молодший медперсонал без перерв на вдих-видих, і та здивувалася. Торкнулася Дориного плеча, пальцем насварила:

– Не рви жили, сестро! Впадеш…

«Ні», – посміхнулася. І коли за тиждень Міла взяла Дору собі на допомогу постільну білизну після пральні перераховувати, дістала блокнотик, написала: «Пані Міло. Дозвольте тільки в нічну зміну працювати… Дуже прошу».

– Моя ти пташечко, – зітхнула старша. – Здуріла?…

А-а-а… От не кажіть такого! Дора файний план придумала.

Щодня із Данком зможе бачитися! Хоч з ранку до вечора. А вночі у відділенні ночуватиме, як усе чисто прибере й вимиє. І Ганні Іванівні так легше – не мозолитиме їй Дора очі. Уже згляньтеся, пані Міло.

Сама на себе зглянься, бідахо. Мужик не потягне, куди впряглася. Де там спати вночі та ще в хірургічному – ледь клозети вичистила, лампочка над післяопераційною горить. Бігом, Доро! В очі заглядай: вам чого треба? А на ліжку пан блідий язиком не ворушить. Руку тремтячу випростав… Чи вмирає, чи просто сечоприймач переповнився, простирадло залите. Зараз, зараз… Пана на бік, простирадло з-під нього висмикнула, нове-сухе застелила, та лагідна, усміхається, блідого пана по плечу гладить – усе добре… Сечоприймач спорожнила, знов під’єднала. А видихнути нема коли. На сусідньому ліжку хлопець хрипить:

– Пити…

Зараз, зараз… От файно, що говориш, а то б Дорі геть важко було. Пий, братику. А чого лоб такий гарячий? До лікаря. Там хлопець…

– У шостій?

Та к…

– Дякую, Доро…

І чому тут такі добрі люди?… Засинала прямо на стільці в коридорі, підхоплювалася від найменшого доторку. Чому тут ніхто не злиться, що треба підійти до Дори, торкнутися її руки… Аби не Данко, вік би з відділення не виходила. Оце платила б і платила за їхню доброту.

Та на ранок поспішала геть, не зупинити. Данко…

– У мене сьогодні зйомка у Софії. Підеш зі мною? – обіймав Дору, цілував у щоку, і від того поцілунку Дорі сил – на цілий Божий день, аж до присмерків.

Міла дивувалася:

– Як ти на ногах ще тримаєшся, пташко моя?

А-а-а… Секрет знаю!

Та будь-якій пожертві свій час. Слабла, паморочилося… Не здавалася: не боюся… Восьмого березня вранці, після нічного чергування, вийшла на поріг лікарні з пакунком подарунків – і лікарі зі святом привітали, і пані Міла манікюрний набір подарувала, і навіть блідий пан коробку цукерок простягнув: вам, шановна… Бач, заговорив! Перед очима попливло. «Тільки не сьогодні!» – злякалася. Притулилася до стіни – постоїть трохи, на Троєщину пакунки закине і до Данка. Чекає вже…

Він тупцював біля чавунного фонтану. Під курткою щось випиналося, не інакше квіти Дорі приніс. Ох, чудний! А вона знає… Сьогодні всі пани панянкам квіти дарують. От і вгадає. Троянда. Ні, гвоздика. Гвоздики будь-коли квіткарі продають. А чи нетутешню яку…

Данко побачив Дору, заспішив назустріч.

– Привіт…

Посміхнулася, пальчиком на куртку – а там що?

– А, хитра! Не скажу. Сюрприз, – розумів її без слів.

«Та хочу зараз же знати!» – брівки насупила, ніби гнівається. Ніжкою тупнула.

Обійняв, до себе притис, повів геть. В очі заглядав, аби вуста його бачила.

– Терпи, Доро! Я ж терплю.

Куди це ми?

Данко зупинив таксі, автівка зрушила в бік Солом’янки. Дора зачудовано посміхалася – то у вікно, то на Данка: куди це ми? Незнайомі вулиці – ніколи тут раніше не бувала. Київ величезний, не Теребовля. Залізничний вокзал лишився праворуч, далі, далі…

Зупинилися у похмурому провулку, Данко розплатився, взяв Дору за руку.

– Майже прийшли.

«Добре», – кивнула довірливо. Що задумав?

Широкий заасфальтований голий двір – ані натяку на романтику. З двох боків гуртожитки, посередині двоповерхова споруда з безліччю вивісок на фасаді – і шиють тут, і миють… Данко вів Дору не до парадного входу. Обійшли будинок, сходами вниз, до напівпідвалу, вікна якого зсередини щільно затулені цупкою чорною тканиною. Данко дістав ключ з кишені, відчинив невеликі, оббиті залізом двері.

– Проходь… – в очах дитячий захват.

Дора ступила через поріг, напружила очі – видно тільки обшарпані стіни невеличкого коридору-тамбура, хід з якого кудись у темряву. Данко зачинив двері. У тамбурі стало – хоч чорну кішку шукай.

– Доро… – покликав, знітився. «Бовдур!» – вколов себе скептично подумки. Простягнув руку – де ти, Доро?

Дора геть нічого не бачила. Прилипла спиною до стіни – так он як сліпим… І від тієї несподіваної думки перелякалася до смерті, заплющила очі, відкрила їх знову – чорно! – і задихнулася німим відчаєм. Зиркала по боках, тягнула рученята у порожнечу, і за ту незрозуміло безкінечну гнітючу мить сто разів померла від абсолютної безвихідної самотності. «Мамо, мамо…» – ридала подумки.

У темряві клацнула запальничка. Данко стояв за метр від Дори.

– Я придурок, – зітхнув із прикрістю.

Узяв Дору за руку, повів у темряву. Слабкий вогонь запальнички вихоплював із чорноти фрагменти – спочатку опинилися у великій кімнаті, ущент заповненій стосами журналів, з неї хід вів до другої, меншої, де стояв старий диван, пара крісел, дзеркало від підлоги до стелі і довжелезний вішак – сто вбрань рядком на ньому.

За вішаком Дора побачила ще одні двері. Данко зупинився біля них, усміхнувся азартно.

– От ми і вдома…

Запальничка раптом згасла. На мить знову стало темно, та вже не лячно. Данко штовхнув двері, взяв Дору за плечі, завів у таємничу кімнату.

Клацнув вимикачем – спалахнуло світло.

– Тільки тут встиг лампочки вкрутити, – сказав. – Ну як? Класно?

Дора стояла посеред кімнати, метрів із двадцять, без вікон. Уздовж трьох стін на металевих карнизах, прикріплених під самою стелею, гойдалися тканини: чорна, зелена, біла. Стікали до самої підлоги, за кожною можна було роздивитися інші – сіру, червону, синю-синю… Посеред кімнати завмерлими звірами розсунули ноги штативи, підставки під студійне світло і тло. На них скрутили голови софіти, моноблоки, фотоспалахи. Під ними на підлозі смішний пузатий пуф, що стає кріслом, варто лиш на нього всістися. Біля дверей – звичайний письмовий стіл, завалений фотопримочками, ноутбук, фотокамера… А замість стільця – здоровезна скриня.

– Тепер у мене є студія, – сказав Данко. Призвичаївся лаконічно повідомляти Дорі найголовніше. Та й не треба їй знати, що обладнання орендоване, хоч і на гарних умовах, а ці двадцять метрів ділить з іще одним фотографом, щоб менше за оренду платити.

Збудився, забігав студією, відкидав одну тканину, зашторював стіну іншою…

– Дивись… Бачиш? Тут різні варіанти тла! Світло професійне. Я так мріяв…

Зупинився, пішов до Дори.

– Класно? Це наш дім… Ми тут… одним ділом займатимемося…

Яким? У очі Данкові чорною безоднею довірливою. Вії затремтіли.

Знітився.

– Потім скажу…

Усміхнувся, поліз у куртку…

– Це тобі… Зі святом, Доро.

Манюня… Так це ти півдня під Данковою курткою ховалося? На Дориних долонях тремтіло руде кроленя, рухало носиком – пухнасте, капловухе, та таке маленьке і тендітне, що й притулити до себе страшно. Манюнечка… Присіла на пуф, всадовила пухнасте диво на коліна, гладила, сяяла…

– Це дівчинка. Боні, – Данко присів напроти Дори навпочіпки. – Знаєш, як порода називається? Не повіриш! «Карликовий баран»… Ну, хіба це баран? Цяцька…

«Боні», – беззвучно повторила вустами.

Данко завмер, дивився на Дору захоплено.

– Сиди… Добре? Так сиди. Я… фотографуватиму… Ні! Пуф зайвий. Зачекай! – підхопився, до скрині.

Витяг на світ Божий вовняний плед кольору пряженого молока, завбільшки з двоспальну ковдру. Розстелив посеред студії.

Дора всадовила кроленя на кремове марево, опустилася поряд. Посміхалася – та це ж радість, коли не глянь! Нахилила голівку до кроленяти – пухнасті вуха ніс лоскочуть. Ах, ти моя красунечко! Крихітко моя… Наче Дора стала такою дорослою, такою мамцею, бо таке у неї манюсіньке дитятко…

Данко вхопив камеру, наставив на Дору і раптом закляк – знітився, серце закалатало. Хотів крикнути їй, та лише прошепотів, хоча і знав – не почує:

– Не помічай мене… Прошу, не помічай…

Вона й не помічала… Прилягла на плед, скрутилася калачиком, притисла до живота кроленя, гладила його по вухах, шепотіла щось беззвучно.

Данко не розрізняв окремих об’єктів єдиного зачарованого гештальту, що народжувався із чорних кучерів, плавного вигину тендітного дівочого тіла, рудого пуху «карликового барана» і напруження витончених Дориних пальчиків – притискала до себе Боні одночасно сильно і ніжно. У підвалі Данкової студії народжувалася гармонія, і він квапився… квапився вихопити кожну її неповторну дивовижну мить, бо це диво можна було знімати безкінечно довго, ніби смакувати… І він би знімав до скону, та за якийсь час спіймав себе на думці, що вже не вибирає ракурсу, не виставляє світло, просто клацає і клацає, як той дурний…

І Дора не рухається… Тільки руде кроленя навколо скаче…

Злякався. Закляк, гукнув:

– Доро…

Пішов до неї тихо, коліна підгиналися. Упав поряд навколішки, уже простягнув руку, аби торкнутися Дориної щоки, та побачив – вії тремтять. Дора спала. Міцно, як дитина. Усміхалася – радість на вустах. І тільки напружені долоні і досі окреслювали простір, з якого давно втекло кроленя Боні.

Данко відклав камеру, схрестив ноги, як той турок, і так сидів біля Дори увесь час, поки вона відсипалася за всі свої безсонні випрацювані ночі. Очей не зводив – і сам не знав, чому для нього так важливо дивитися на Дору.

Дора спала б до ранку, та за годину пухнасте кроленя скочило дівчині на ногу, причаїлося біля коліна. Дора розплющила очі, усміхнулася – Данко…

Він дивився на неї дивно, спідлоба, крізь прядку русявого волосся. Вона простягнула руку, аби прибрати ту прядку. Він потягся їй назустріч, торкнувся щоки. Вона зашарілася, бо бачила тільки його очі і то було до дідька прекрасно і незрозуміло. У вухах загуло – вітер, на чорні бездонні очі набігли сльози, як ті мурахи на цукор – і де взялися звідусіль… Невідома сила повернула на спину, розпластала руки крилами, розлила тілом весняний гарячий сік, і Дора відчула таке відчайдушне щастя сеї миті, що і порівняти нема з чим.

Данко повів долонею по Дориній шиї, торкнувся ґудзика на кофтині, та вона раптом рвучко перехопила його руку, зупинила – сама… Розстібала ґудзики, бачила тільки сині Данкові очі. І хай би так було вічно…

Музика… Підхоплювала Дорину кофтинку, Данків светр, розвішувала на софітах. Виникала від граціозних рухів, невтримних поцілунків, сяючих очей, всепоглинаючого жертовного радісного щастя, що воно все тільки в одному і є: вона помре без нього, він не житиме без неї… «Ну що ж ти наробив? – шепотіли Дорині очі. – Тепер я люблю не життя, а тільки тебе…» – «Давай залишимося тут назавжди…» – просили Данкові очі.

Треба сильно подорослішати, аби впевнитися, що життя важливіше. Та вони, хвала Господу, були юні… Спустошливе виснаження фізичної близькості не змусило розімкнути обіймів, відкинутися, заспокоїтися – все кружляли легким божеством із вісьмома руками-ногами, двома головами і одним… серцем.

Отямилися нескоро, тільки коли змерзли, як цуцики. Лежали – голі і щасливі – трусилися від холоду, навколо них плигала руденька Боні. Дора повернула лице до Данка, запитала жестами:

– Ти привів мене сюди для того, аби я стала твоєю?

– Ні…

– А навіщо?

– Я навчу тебе говорити… – сказав Данко. – Тут…

Ані слова! Слова забирають силу. Тільки на шостий день божевільних мандрів знесилений Макс врешті усвідомив: кожного наступного дня ставатиме все важче. Непотрібні роздуми годин на п’ять вдумливого монологу залишилися у минулому житті, оперативно мінімізувалися у конкретні, короткі тези. «Подохну! – билося. – Тікати! До людей…»

Здичавів… Волосся скуйовдилося. Колюча щетина не додавала обличчю мужності, дратувала – змокала, як жадібно пив гарячий чай з того, що траплялося під ногами, тієї ж миті обмерзала, і шкіра під нею пульсувала від болю. Ноги несли від страху, бо раз упав і постановив:

– Все! Аут!

Дон посунув далі, та не відчай заблукати підкинув Макса. Розпарений важкою ношею, враз став холонути, за мить уже трусився, слабшав і байдужів: а пофіг… І тільки коли тілом раптово розлилося неприродне оманливе тепло, зрозумів – зараз заплющить очі і… помре.

Та не зранені ноги, не стомлена спина, не порепані нігті з запасом бруду і не сіре, як тлін, волосся на пиці правили бал. Шлунок! Голодний лютий шлунок давно залишив постійне місце проживання, залишив там лише хронічний SOS: «Їсти! Їсти! Їсти!», переселився у голову, жер мозок. Нездійсненною розкішшю залишився у мріях перший день з гречкою, печивом, смаженою на вогні рибою. На другий день знайшли сухі гриби під снігом, а потім три дні поспіль – тільки густий відвар з березових бруньок. Дон, падло, наче навмисне вів такими стежками, що тут не те що людей, скоро й беріз не зустрінеш.

– Усе одно березові бруньки більше трьох днів краще не вживати. Печінку садять… – спокійно відповідає Дон. Голову до землі, сліди на снігу вивчає.

– А де білки? Чому тут немає білок? Чи їжаків… – знесилений Макс сидить під смерекою, притулився до стовбура, нишпорить поглядом по гілках.

– Багаття розведи, бо звалишся.

«Багаття, багаття… Та пішов ти! Досить! Я йду! Сам запалюй своє багаття!» – думає зухвало, підводиться на тремтячих ногах, та сил вистачає дійти лише до сухого стовбура зламаної вітром сосни. І трісок не треба колоти – суха хвоя зійде.

– Дика вишня… – Дон стоїть біля невеличкого дерева, обдирає зі стовбура смолу, жує. – Ходи, бо сам усе з’їм.

– Ти… Ти кепський інструктор! І провідник! – Макс суне до вишні, труситься від істеричного відчаю. Стискає пальцями найбільшу краплю смоли, та відірвати від стовбура не може. – Ми не на маршруті… Ти заблукав! Якби ми рухалися правильно – були б і потічки, і білки, і печери…

– Нормально. Маршрут такий.

– До людей треба! Їсти… попросити…

– То режим жебраків! А ми працюємо в режимі подвигу. – Дон однією рукою відсуває Макса від вишні, другою легко відриває велику краплю смоли – Максову краплю! – і кидає до свого рота.

Усе! Це остання крапля! Макс закляк – неконтрольована червона лють зароджується в районі скрученого голодом шлунка, одночасно вистрілює у п’яти напрямках – заповнює голову, кінцівки – народжує червону зірку невтримного гніву.

– Сука! Ти паскуда і сука! Ти… ти звільнений! – белькоче чортзна-що, не кидається на Дона, ні! – куди там з Доном боротися. Спостережливим зайцем зиркає по боках, ніби під кожним кущем скатертина з наїдками розкинута, а йому лише вибрати, до якої підсісти, йде геть – без рюкзака, намету… А до сраки! Доповзе до людей. Договір… про екстрим-тур… розірвано! Через форс-мажорні обставини.

– Мажор… – чує за спиною презирливий голос Дона.

Не смій! Ніколи не смій називати мене мажором! Що ти знаєш про мене, виродку? Хто тобі сказав, що чесноти людини вимірюються її здатністю тупо брьохати… життям… і мріяти тільки про шмат хліба?! Паскуда…

Планів нема! Рафінований випускник «Інституту ауф дем Розенберг» і Лондонської школи економіки кладе на плани… Геть! Ламає гілки ногами, розмахує руками – з дороги! Немає у горах абсолютно безлюдних місць. То Дон спеціально петляє, а Макс ітиме навпростець і врешті-решт знайде людей… І сил вистачить… І доведе…

Очі обмацують ліс, ноги наштовхуються на горбок. Макс уже піднімає ногу, аби забратися на нього, скошує очі долу і завмирає – то не горбок… То людина. Лежить сірим каменем, снігом зверху припорошений, як торт цукровою пудрою…

– Доне… – шепоче вражено.

Присідає біля непорушного чоловіка, дивиться приголомшено, торкнутися страшно.

– Доне!

Підскакує, озирається і раптом ціпеніє – крізь байдужі дерева, що за примхою гори стікають долу, вдалині видно невеличку розчищену галявину, огороджену тином, а на ній… Халупка, друга менша, металеві бочки купою і люди… Люди!

Макс не витрачає сил на слова. Задихається неймовірною радістю, переступає через непорушне тіло, біжить схилом униз…

Дон спокійно підхоплює з землі чималий уламок льоду, прицілюється… Чпок!

Макс падає долілиць. «Я більший… за білку…» – сигналить у мізках. Недбало відкидається на спину, дивиться на Дона. Сил катма, не підвестися. «Як піде… не дожену…»

Дон спокійний, як мертва вода. Підходить до чоловіка, ляскає по щоці.

– Живий?

Макс бачить, як чоловік розплющує очі…

– Від самогонників? – Дон нахиляється, мацає пульс на шиї. «Так», – самими повіками підтверджує чоловік.

– Погано, – говорить Дон.

Підводиться, йде до краю схилу, дивиться вниз, на людей і халупки, довго, ніби вирішує, що робити далі. Повертається швидко – вирішив? – вдягає на плечі обидва рюкзаки, намет, хапає чоловіка і Макса за капюшони курток, тягне у ліс, як той віл, що – скільки на нього не накидай – подужає.

Макс волочиться бездіяльною тушкою, косить на несподіваного третього, намагається зрозуміти, наскільки зменшуються чи збільшуються його шанси вижити.