Текст книги "Макс"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Відкриті карти світили кожна своїми козирями. Олюня видихнула і потяглася до комірчика блузи.

– Ні, – ще більш холодно повторив Макс, подумки вразився: це я?!

Гра захоплювала. Із холодним азартом дивився на дівчину: ну? А далі що? Олюня відклала диктофон і стала перед Максом навколішки. Потяглася рукою до ширинки його штанів.

– Ні! – відсахнувся, заходив кабінетом. Ще один її рух – і він перехоче виламуватися. Сам скине брюки… А треба не так… Треба… Рішення – як сніг на голову.

Усміхнувся лагідно, пішов до дівчини, обхопив долонями її плечі, допоміг підвестися.

– Залиште мені ваш мобільний, Оленько! Зателефоную сьогодні увечері. Тільки ж не перевдягайтеся! Домовилися?

Щаслива репортерка вилетіла з кабінету, Макс усівся у крісло, поклав ноги на білий стіл, набрав домашню секретарку.

– Ганно Іванівно. Винайміть на тиждень пристойні апартаменти у центрі, – сказав у слухавку. – Не в готелі! Квартиру з тих, що можна орендувати подобово. Там мають бути спальня, кабінет, вітальня і їдальня. І, безперечно, стильна ванна кімната. Хай при вас усе там приберуть і продезинфікують. І заберуть постільну білизну. Купіть нову і застеліть. У холодильнику мають бути продукти для легкої вечері. Шампанське, біле сухе вино і щось із десертів. На ваш смак.

– Зрозуміла, – безпристрасно відповіла секретарка. – На чиє ім’я оформлювати оренду?

Макс насупився.

– Можете на своє! – поспіхом. Помовчав. – Так і зробіть. Я… віддячу. Ключі мають бути в мене о вісімнадцятій нуль-нуль.

– Боюся, не встигну. Доведеться з’їздити додому по паспорт.

– Далеко?

– На Троєщину.

– Добре. Чекаю на вас о дев’ятнадцятій. В офісі. – Макс уже хотів було покласти слухавку, та запитав навздогін: – А Дора вдома?

– Тільки-но повернулася. У фонді Юлії Скачко допомагала, потім містом гуляла.

– Навіщо?

– Вчиться…

– Чого?

– Не боятися ходити сама.

– Розумно, – Макс відрубав зв’язок, знизав плечима, пробурмотів із прикрістю: – Ну?… І чому в моїй квартирі повинна жити Дора, якщо вона й досі не моя?!

Дора складала до скарбнички пам’яті тільки ті дні, коли її очі бачити Данка. Інші минали – анонімні, безликі, без числа, роду-племені, місяця.

Коли вдруге вирвалася до фонтану в Маріїнському, дістала смартфон, що в ньому вже написала заздалегідь: «Не можу розмовляти з тобою мовою жестів», віддала Данкові. Дивилася на нього, чорні очі наче в калюжі втопилися: зрозумій. Він прочитав, розгубився.

– Чому? – спитав спантеличено.

– Бо я… я… – долонькою від губ до серця тими руками безпорадно. Ну, як же він не розуміє! Дора не хоче із ним бути німою і глухою. І утекти від Данка не може. Така-от біда.

Данко сідає на край фонтану, дивиться на Дору.

– А ми… щось вигадаємо, – запевняє оптимістично. – Добре?

– Добре, – киває, сідає поряд.

Данко обіймає її, і вони так сидять, геть несумні, схвильовані і замріяні, і тільки Данко все скошує на Дору очі, приголомшено розглядає прозору шкіру, чорні вії, пухкі вуста, прямі, мов намальовані, брови. Данкові мало знати, що в нього є Дора. Данкові повсякчас треба дивитися на неї, і він нічого не може із цим вдіяти.

Отямлюються, коли джинси примерзають до лавки біля фонтану. Данко підхоплюється першим. Тягне Дору до кав’ярні біля «Арсенальної», де в самому куті, коли б не зайшли, один і той самий столик завжди порожній. Ніби тільки для них. Гарячий чай тим гарний, що гріє чашки. Вони обхоплюють їх змерзлими долонями, усміхаються однаково, бо думають про одне й те саме: ну чому ми сиділи на морозі, поки не померзли? Ми ж могли прийти сюди раніше і не трусилися б зараз, як зюзі?! Хтозна – знизують плечима одночасно.

– Ти думала про фонтан? – питає Данко.

– Так, – киває Дора і сміється.

– Ми дурні…

– Так…

– Завтра – нізащо…

– Так…

Данкова рука торкається Дориної долоні, і все зникає. Чай прохолов, офіціанти супляться, а вони все сидять і дивляться одне на одного, аж поки в Дориній кишені не починає репетувати мобільний. «Час додому, пані Доро!»

Дора похапцем підхоплюється, знизує плечима, а Данко ще сидить, дивиться на неї і, коли вона торкається його щоки – підемо? – шепоче:

– Я не хочу… без тебе.

Дора чує. Сідає, притиснувши до грудей теребовлянську торбу, безпорадно опускає голову, киває: «Я теж…»

Одного разу чай ще не охолов, офіціанти ще не психували, коли до кав’ярні зайшли двійко хлопців. Уздріли Данка, загиготали:

– Дане! Чувак! Де ти пропадаєш?!

– О, Кінь… Гарик. Привіт! – розгубився Данко.

– Привіт, чувак, – сказав Гарик, присів біля Данка.

Кінь підсів до Дори.

– Привіт! – дивився на неї зацікавлено. – Як тебе звати?

Дора прилипла до стільця, безпорадно зиркнула на Данка й опустила голову. Аби не чути. Данко насупився.

– Це Дора, – сказав приятелям.

– Доро! А чого ти така сумна? Він тебе ображає? – Кінь, певно, був ще тим мачо. Нахилився до Дори, постукав пальцем по плечу. – Альо, гараж!

– Кінь, іди в жопу, – Данко ухопив хлопа за руку, смикнув до себе. – Якого лізеш?!

– Та спокійно, Дане! Я просто хочу привітатися з твоєю подружкою, – щиро здивувався Кінь.

– Не треба!

– Чому? Гарик! Скажи йому…

Гарик зиркнув на насупленого Данка, на обуреного Коня, на тремтячу в куті Дору.

– Погнали, Кінь… Ми заважаємо.

– Сидіть, ми вже йдемо, – Данко встав, простягнув Дорі руку. – Доро. Ходімо…

Дора підвелася, та, аби вона змогла вийти, Кінь мав встати і пропустити її. А Кінь сидів. І дивився на Данка зухвало.

Гарик сіпнув Коня.

– Кінчай дурити!

– А не хочу! – уїдливо усміхнувся Кінь. Підняв очі, увіп’явся в Дору. – А попросити?

Дора закусила губку, полізла до торби.

– Кінь! Встань! – тихо й люто попросив Данко.

Кінь було уже випростав руку, аби пояснити Данкові, як він недобре поводиться із друзями, та тієї самої миті Дора дістала з торби електрошокер, зиркнула на Данка відчайдушно – прости! – штрикнула шокером у голу долоню Коня, натисла кнопку: хлопець зойкнув і впав на підлогу. Дора похапцем переступила тушку, заспішила до виходу, озирнулася до Данка і не втрималася…

«Я побігла… Запізнююся… Прости!» – залітали руки. До дверей.

У Гарика відвалилася щелепа.

– Дане… Вона німа?…

– І що?! – визвірився Данко, штовхонув Коня. – Козел… – Побіг за Дорою вслід.

Наздогнав аж біля стадіону «Динамо». Забіг наперед, ішов перед Дорою задки, заглядав у мокрі очі, говорив гаряче:

– Ти помиляєшся! Ти помиляєшся, Доро! Не бійся! Говори! Говори своїми руками! Мені подобається! Не ховайся! Не треба. Хай усі знають!

Зупинився. Дора зробила ще крок, наштовхнулася на Данка. Завмерла. Він обійняв її, притулив до себе, витер сльози, і так завмерли – стояли-тремтіли, хоч старенький Дорин мобільний тричі істерично сигналив: «Макс їде!», «Макс вдома!», «Та де ти, Доро?!»

Макса закрутило – справ до біса. Задумав не одну конторку заснувати – дві, щоби зручніше через офшор гроші віджовувати. Паралельно шукав гідний герцогської корони бізнес, аби втерти пихатому татові ніс, про фонд не забував, носився зранку до ночі – переговори, ділові зустрічі. І від тої нескінченної метушні душа заспокоїлася, наче шлях став ясним, цілі зрозумілими. То нічого, що від дурної голови ногам горе. Аби душі спокій. І Олюня допомагала. Хронічний секс втішав не тільки тіло – й думки. Пофарбована в русяве репортерка виправдала Максові сподівання, і хоч теж віднімала чимало часу, віддавала себе так вигадливо й палко, ніби перед кожною зустріччю штудіювала «Камасутру» і сайти про рідкісні інтимні пестощі. Згадав, як вперше увійшов до орендованої нірки, що її бездоганно підготувала всюдисуща Ганна Іванівна (ну просто суперсекретарка!), нервово очікував, поки під’їде Олюня і, хоч планував хоча б келихом шампанського заповнити прелюдію, щоб не виказувати справжньої спраги, так завівся – репортерка ледь устигла спідничку задерти…

– Нормально… Все нормально! – виправдовував себе потім. Ніби збоку прискіпливо спостерігав за тим, куди занесло його життя, усвідомлював – тільки бере. Геть нічого не пропонує навзаєм – і краплини душевних щедрот.

– Зате чесно, – шепотів холодно. «Як завжди, – зізнавався собі подумки, згадуючи усе своє недовге благополучне життя. – А п’ять місяців злиднів на Костянтинівській – не рахуються!» – обривав спогади, лупився далі.

– Нормально. Все нормально! – крутив кермо, поспішаючи на чергову зустріч, навіював собі. То він ще спить… Навесні справжні справи почнуться, як ворожці вірити. На власних рахунках з’являться гроші, і от тоді Дюк…

Автівка вивернула від Європейської площі до Грушевського, застрягла у пробці біля Петровської алеї. Макс втупив погляд у салон величезного, як сарай, чорного позашляховика, що стояв праворуч – симпатична доглянута білявка років сорока в окулярах за кермом, поряд поважний пан за п’ятдесят. «Приємні люди, – відзначив байдужо. – Певно, колись так і я сидітиму поряд із своєю… дружиною. І дозволятиму їй управляти тільки автівкою, бо все інше вирішуватиму сам… Певно, для чоловіків у тому є втіха – присипляти жіночі амбіції легковажною згодою сидіти на місці пасажира… І я…»

Не встиг дофантазувати. Поважний пан у позашляховику раптом рвучко випростав руку – як лясне жінку по обличчю. Макс отетерів. Бачив, як зіщулилася жінка. Як пан щось гнівно вигукнув і знову ударив супутницю. Жінку відкинуло до скла, притулилася до нього щокою, крізь коштовні розцяцьковані окуляри дивилася прямо на Макса – з носа на вуста стікала кров.

Та скотство ж! Скотство! Макс учепився в кермо – дивився на скривджену жінку, трусився від гидливості. А в голові вереск: «Та стрибай же! Стрибай!» Точно?… Вискочив з автівки – черевики застрягли у брудній калюжі. Паскудство! Смикнув ногою, як пес, видихнув шумно, посунув до позашляховика. У скронях гуло. Скотство… Обійшов дебелу автівку, до пасажирського сидіння, стукнув у скло – ану, вийди… Поважний пан у салоні тільки відмахнувся – саме пересідав на місце водія. Макс роззирнувся – білявка швидко перетинала забиту автівками дорогу, вискочила на тротуар біля стадіону ім. Лобановського, притулилася до афішної тумби, носовичком затуляла ніс…

– Пане! – Макс почувався десницею Божою, ніяк не менше. Стукав настирливо у скло.

Раптом загули двигуни – рушаймо!

– Твій номер! Я запам’ятав твій номер! Тобі це з рук не зійде! – вигукнув, посунув до «мазераті», витягнув шию – де жертва? Може, допомога потрібна?

Білявка розчинилася. Замість неї посеред невеличкої площі перед стадіоном застигла парочка зворушливих юних закоханих. Він обіймав її так палко і гаряче – сніг під ногами танув. Вона притулилася до нього так віддано і трепетно – квіти навкруги порозквітали.

– І цілий світ – копійка… – прошепотів не без завидків. Знав, про що казав.

Ускочив за кермо, зрушив, бо позаду вже і сигналили, і блимали фарами, і тільки коли автівка подерлася по Грушевського нагору, штричка у серце – Дора! Так то ж Дора! І той високий хлопець, що на балу укрив її своєю ковдрою…

Сучка! Маленька глухоніма невдячна сучка! Плани шкереберть – відмінив зустріч, мчав додому… Сучка! Блудлива, брехлива, зрадлива сучка!

У квартиру вскочив… Повз Ганну Іванівну.

– Потім, потім!

До Дориної кімнати. Сучка! Примітивна, пожадлива, розбещена сучка!

Повкидав які не які Дорині речі до целофанового пакета, біля дверей поставив, на Ганну Іванівну зиркнув люто:

– Дора де?!

– Зателефонувати їй? – напружено запитала секретарка.

– Та ні… Зачекаємо… – холодно.

Усівся на кухні, мовчки втупився у стільницю і так сидів, аж поки не клацнув ключ у дверях. Підхопився. До передпокою.

– Ти звільнена. На все добре! – пакет бідній у руки. До закляклої секретарки обернувся, гроші простягнув. – Ганно Іванівно! Проведіть Дору до вокзалу. Купіть їй квиток і посадіть на потяг… куди там їй треба…

Замовк, холодно глянув на жінок.

– Дякую за співпрацю. Вас, Ганно Іванівно, чекаю завтра зранку, як завжди.

І – нема.

Ганна Іванівна зблідла, зціпила вуста – от зараз упаде. Дора усміхнулася їй винувато.

– Я-а-а… не боу-са… – прошепотіла ледь чутно і пішла до дверей.

Секретарка ухопила пальто з вішака – слідом.

Макс чув, як за Ганною Іванівною і Дорою зачинилися двері. Сіпнувся до аптечки у ванній кімнаті – де тут снодійне?! Відпочити, виспатися, набратися сил і до справ, бо у голові вже варилася баланда – сучка, сучка… Проковтнув дві пігулки, упав на диван, врубав «Love, love» «Take That». «А по цимбалах… – розмахував шаблею, та рука вже слабла. – Нормально. Усе нормально. Три слова? Я. Я. І втретє Я. Мені ті китайські вітражі – п’яте колесо… Моноліт. І думати, думати! Брак інформації… Той поважний пан… Я й не здогадуюся, які причини змусили його вибухнути… Може, та привітна жінка годиною раніше отруїла його матір, переписала на себе його майно, а чи просто назвала огидним козлом… А я по калюжі… Якого біса?! Думати, думати… Завтра… А тепер… спати…»

Заприсягся б – ще не спав.

День за вікном погас, ніби вітром його вимело. А заразом усе прозоре і чисте, що тільки й було у світі, бо все навкруги потемнішало, стало важким і липким. Диван, що на ньому лежав Макс, заколихався посеред брудної неспокійної річки, нахилився, пішов під воду, а Макс лежав і не сіпався, ніби в тому й суть, щоби з комфортом під воду… Дивився нагору, рахував бульки повітря – виривалися з рота, підіймалися і зникали. Поруч метушилися дрібні пуголовки та інші риб’ячі діти, довгі водорості прибинтовували до дивана, ніби втік би, а на пласкому, як стіл, великому камені сиділа Люба. Звісила з нього ноги, теліпала безтурботно й пустотливо. Не здивувався. Інше обмірковував: як же він отут без повітря ще не помер? Диво…

– Максе! – гукнула Люба. – Міняймося?

– Чим? – запитав, не встаючи з дивана.

– Хатами… Я тобі камінь, ти мені – диван.

– Камінь не твій… Річчин. А диван – тільки мій…

– А мені холодно… на камені…

– Можу посунутися, – запропонував. – Тут і на двох місця вистачить.

Люба усміхнулася – добре, добре. Підхопилася з каменя, попливла до Макса – тільки руді коси за нею зміями. Усілася на край дивана, на Макса із гнівом зиркнула:

– То сунься!

– Зараз… – засовався. Бо все одно муляло: чому ж він під водою не захлинається. Базікає собі вільно, наче й не потрібно йому повітря.

– Гаєш… Гаєш час! – Люба насупилася, штовхонула Макса – так і покотився з дивана в річкову каламуть.

Хотів було крикнути: «Та що ж ти знову…», та в рот – вода. Ковтонув раз, другий… У голові запаморочилося, страх паралізував думки, тільки руки-ноги на автоматі відчайдушно молотили – випливемо, вишкребемося, виживемо… І в останню мить несподіваного жаху, перед тим як остаточно захлинутися і втратити свідомість, Макс із переляком зрозумів, що намагається дістатися не до поверхні… До безпечного, м’якого, зручного і звичного дивана…

Прокинувся – мокрий. Чоло, груди, шия… Підхопився з дивана – морок косить. Щелепи крутить, ніби всю ніч кричав, ротяку роззявляв. До вікна – темно ще. Поврубував світло, принюхався – звідки тхне?! Зиркнув на мокрі штани – так і задрих у костюмі…

– Усцявся… – прошепотів з відразою. Нудота під кадик. Ригав, зривав з себе одяг, бісився від безвиході – знову під воду?! Так він тільки-но з води… А куди ще?

– Нормально… – сам собі ляпасів.

Під душ. Вліз у чистий махровий халат. На обісцяний диван не сів – на килимку, як той турок, примостився. Плечі до землі тягнуть. Яке там «нормально»?… Вигнав Дору, в той же час у сни повернулася Люба. І жити… Жити як – геть незрозуміло! Вчорашні вежі сьогодні – халупки.

…О пів на шосту у двокімнатній квартирі Ганни Іванівни пролунав дзвінок.

– На дев’яту ранку мені потрібні контакти професійного психоаналітика з бездоганними рекомендаціями, – почула холодний голос Макса.

– Ясно, Максиме Володимировичу, – стримано відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем. Поклала слухавку, підійшла до дивана, на якому без сну лежала Дора – повіки попухли від сліз, вологі чорні очі – самі запитання.

– Поспіть, пані Доро, – мовила звично. Усміхнулася, повела долонею по Дориних кучерях. – Усе гаразд, дитино…

Корінний петербуржець Андрій Миколайович Романов до Києва перебрався у 1985-му – випускник 1-го Ленінградського медінституту ім. Павлова десять років усе чекав і чекав на квартиру, що йому обіцяла лікарня, де він працював психотерапевтом, аж доки не спокусився на запрошення з України. Тут Романову, який на той момент уже обзавівся чотирма дітьми, пропонували не тільки посаду завідувача неврологічного відділення міської лікарні, але й цілком пристойну квартиру на Куренівці.

Так і залишився. Після розвалу Радянського Союзу започаткував власну практику паралельно з роботою у державній лікарні і прийомами у приватній клініці, та й досі кожен рух і кожну думку інтелігентного бороданя з вдумливими очима освячував беззаперечний і природний факт – він із Санкт-Петербурга. Хабарів не брав, під сумнівними діагнозами не підписувався, на змови проти колег не вівся, хоч, з іншого боку, свої знання і досвід оцінював недешево. І повного одужання ніколи не обіцяв, начеб збреши хоч раз – і вже не гідний нагадувати собі: він із Санкт-Петербурга.

– Познайомимося для початку, – дивився на знервованого, ошелешеного хлопця років 25, що він ніяк не бажав сідати у крісло навпроти столу. Констатував подумки: психічні розлади молодшають.

Підвівся – на рівних. Не підганяв пацієнта, хоч прийом закінчився, вдома чекали дружина і квитки на Гергієва. Зранку зателефонувала давня колега, операційна медсестра Ганнуся – ще за радянських часів працювали в одній лікарні – схвильовано просила знайти час для молодого хлопця, у якого дуже… дуже непрості проблеми. І оскільки години шанованого лікаря були розписані на місяць наперед, довелося затримуватися після прийому, відривати хвилини від Гергієва. А то й зовсім про нього забути. Знав: перший візит до психотерапевта апріорі не буває коротким.

– Романов. Андрій Миколайович, – простягнув руку.

– Максим Сердюк, – сказав хлопець. Помовчав мить, додав гидливо: – Мене напружує… сам факт того, що я змушений звертатися по допомогу до… людини. Бо я потерпаю саме… від людей!

Ну! Романов і не таке чув. Жестом таки запросив Макса до крісла, усівся напроти.

– Мушу пояснити, перш ніж поговоримо про те, чим вам так насолили люди… У моїй голові немає вбудованого поліграфа. Висновки робитиму в тому числі і на основі ваших слів. Тож… не ускладнюйте моє завдання – не лукавте.

– Я не за сповіддю…

– Але й не за пігулкою від прикрощів, – відказав, відзначив – за сповіддю, хлопче. Говоритимеш – не зупиню. То правильно, та тільки навряд потім захочеш щось ламати у собі, переосмислювати… Тобі б – аби світ під тебе змінився. Ну… І не таке бачив.

– То що найбільше дратує вас у людях?

– Невдячність! І корисливість… І брехливість… І скотство… – і понеслося. Тут і заєць-льодяник виплив із небуття, і скалічений ровер, і геть усі – Макаров, Люба, Гоцик, Дора – зі звичайного життя, що Макс вляпувався у нього, як у халепу, і потім ледь вишкрібався на свої береги, а осад… осад залишався на душі мулякою – і як розчистити, аби живе серце не зранити?! І мама з татом… Він оце думав-думав і зрозумів: вони теж із тих… із невдячних, корисливих і брехливих… Макс їх майже не знав – з дванадцяти років сам по собі, зрідка бачилися, і тільки коли повернувся, зумів роздивитися… Невтішна картинка. Та й усі інші, з батьківського кола… Парадокс лише в тому, що посеред них почувається упевнено. Але то не допомагає вгамовувати гидливість… І цілі… Цілі зникли після… прикрого випадку влітку… Одній людині дуже жадалося зробити з нього покидька… І Макс мордувався по-справжньому, жорстоко. І навіть придумав собі спокуту – жив у злиднях, наче то мало допомогти усвідомити: що ж у ньому не так?! Не знайшов відповідей – тільки зраду! Потім калічку надумав обігріти, але та калічка теж… невдячна, брехлива і корислива. І це стало останньою краплею… А ще ті люди… Невдячні… Вони приходять у сни, за ніч висмоктують сили, усе вимагають від Макса дурних дій, і коли він намагається пояснити їм: не можна бездумно стрибати у річку, стрибають самі, щоби він ще більше почувався винуватим…

Романов не перебивав. «Доведеться помучитися, – констатував подумки. – Дивне уявлення про світ… Усі навкруги – огидні потвори, що нагадують йому про власну слабкість, і він вважає винуватими їх. Не себе. Проте совість є, раз мучиться, шукає вихід. А це уже непогано».

– Ви все більше про людей розповідали, – мовив вдумливо. – А про себе… У вас недоліки є?…

– У школі мене Герцогом звали, – відповів Макс.

Ну, Романов і не таке чув. Ще довго розпитував (у вухах пропущений Гергієв) розгубленого пацієнта про особливості його сприйняття навколишнього світу, подумки складав схеми сеансів психотерапії, підкріплені медикаментозною складовою і гіпнозом, та чомусь усе ловив себе на думці, що Герцог навряд дисципліновано і регулярно (а це важливо!) стане лікуватися. Лікар теж, як слідувати логіці Макса, потрапляв до категорії огидних потвор, що вони мордували шляхетного Дюка.

– Є два варіанти подолання вашої проблеми, – врешті-решт зупинив волання хлопця. Заходив кабінетом. Важко пояснювати, коли ти у таборі ворогів… Та й (сумнівів не мав) Макс не розкрив справжніх причин, що вони призвели до душевних терзань. А все просто… Набратися відваги і погодитися на сеанси психотерапії, під час яких правда сама випливає на поверхню. Чи повернутися до тих же сеансів, але після катарсису…

– Що ви маєте на увазі? – насупився Макс.

– Випробувати себе, перш ніж…

– Та ви жартуєте? – обурився Макс. – Чи ви мене не слухали? Я майже п’ять місяців скнів у смердючій хавірі…

– Де? У великому місті? Тут навіть бездомні пси виживають. Ні, Максиме. То не шокотерапія і не привід для аналізу, – усміхнувся іронічно. – Звичайне життя… Зрозуміти, чого ви варті, можна лише в екстремальних умовах… Сьогодні вистачає ентузіастів, які організовують подібні тренінги… НЛПісти, школи виживання… Думки гарантовано яснішають. Занурення у природу – саме по собі очищення… Обмежене коло людей і існування на межі вивільняють усе, що приховане у звичному житті…

Макс глянув на лікаря холодно – не туди прийшов!

– Скільки я вам винен?… – запитав зверхньо.