Текст книги "Макс"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 17 страниц)

Перше скельце впало і розбилося у паризькому аеропорту Орлі. Чекав на літак у Південному терміналі, почув українську мову.

– До дитини! До дитини їду! – кричала жінка, яку двійко поліцейських тягнули кудись.

Озирнувся здивовано, підійшов до поліцейського офіцера, що стояв біля колони, уважно спостерігав за діями колег – ті разом із жінкою вже зникли в одному зі службових приміщень аеропорту.

– Перепрошую, – ламаною французькою. – У чому винна та жінка?

– Нелегальна мігрантка.

– І що на неї чекає?

– Табір для нелегальних мігрантів, суд, висилка.

– Дякую…

Друге скельце підібрав у «Пінчук-Арт-центрі», куди завітав з Юлею напередодні відкриття виставки, коли запрошують тільки пресу та багатих-впливових, аби простий люд під ногами не плутався. Роздивлявся чудернацькі інсталяції, наштовхнувся поглядом на сумного сивого діда – стояв посеред зали каменем, сам, наче інсталяція скорботна. Матусов? Живий?

Підійшов ближче.

– Оресте Давидовичу?

– Доброго дня, Максиме, – безбарвно пробурмотів Матусов.

– Ви… засмучені чимось?

Старий зітхнув.

– Таточку… поховав. Позавчора. Розбилася на «ферарі» у Монте-Карло. Все сукню якусь неймовірну чорну собі розшукувала. А навіщо?… Така біда…

– Співчуваю, – відповів щиро.

Відійшов від Матусова – очам не повірив. Біля конструкції зі старих іржавих металевих балок, що, певно, мали символізувати кінець техногенних устремлінь людства, стояла Дора – на шиї фотокамера, за плечима рюкзак із приладдям. Роздивлялася іржу вдумливо, підняла камеру – клац! Макс насупився, підійшов, торкнувся Дориного плеча. І як озирнулася – очі-всесвіт – мовив жорстко:

– А мати?! Що ж ти матір не шукаєш?! – пішов геть. Залишив приголомшену біля залізяччя.

Третє скельце подарувала Юля. Розповіла давнє. Як десять років тому померла мама, як вони з татом так розгубилися, що й на думку не спало священика запросити, поховати за релігійним обрядом. А потім мама стала приходити у Юлині сни, та весь час невдоволена – сумна і сердита. І тільки через дев’ять років після маминої смерті хтось підказав дів чині: мучиться небіжчиця! Треба землю з могили взяти, до церкви віднести, щоб над тією землею священики молитву прочитали, а потім ту землю на могилу повернути. І заспокоїться душа…

– Тепер мама не сердиться, – сказала.

Того ж дня Макс поїхав до власних апартаментів на Хрещатику – давненько тут не був. Стиснув ніздрі гидливо, роззирнувся: де ж він ту ганчірку з землею кинув? Рився-рився, до гостьової кімнати дістався, одним махом скинув з полиці книжки і побачив на підлозі зошит у дерматиновій обгортці. А це що за непотріб? Не було у Дюка такого. Розгорнув – Дора заговорила. Про Ромка, тата, Галю, Теребовлю. Закрив рвучко – зайве. Та щоденник розгорнувся в руках на останньому записі. «Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!» – прочитав гірке.

Почервонів до скронь. Мамо! І ти… Ведеш на повідку, брешеш – мертвий Матусов, ворожка, Нані – доля… Лукава, ненаситна – навіть у Дори гроші вигребла. Колотиш, колотиш – ніколи не змиришся, як не по-твоєму!

Мобільний до вуха.

– Мамо?!

– Синочку… – почув звичне.

– Якби інші… Інші! Я б зрозумів! Але ти… Чому ти все життя зі мною, як з лохом?! Матусов живий! У Дори гроші відбирала! Нані Новаковську намагалася мені підсунути! А я… Я гидую навіть думати про тебе! Прощавай! І не дзвони! Ніколи не дзвони мені!

Відрубав зв’язок, пішов геть. Наступив ногою на згорточок, хотів було віджбурнути, зиркнув – ганчірка з землею. Нахилився, вирвав чистий аркуш з Дориного щоденника, поклав на нього ганчірку з землею, загорнув і тільки потім взяв до бездоганно чистих рук з відполірованими нігтями.

Та земля мала незбагненну силу. Тримав у руках – у голові морок. Навіщо все це?! Навіщо? Ну, піде до церкви, то не проблема! Де Любину могилу шукати?! Волоцюжка згорів…

І залишити не може. Пече ганчірка долоню. Дістався Перепечаєвого палацу, заховав землю у сейф, зачинився у кабінеті. Думай! Перша дурна думка – Продану віддати. Хай піде до храму, потім виїде кудись за Київ… Уявив незворушне обличчя охоронця – ні! Сам? Не може! Юля? А Юля яким боком?…

Так нічого й не вигадав. Могутній згорток пролежав у сейфі всю весну, і Макс би вкотре забув про нього – кадуцей волік у справах, додавав золотих бляшок до сяючої корони Дюка. Та на початку літа шукав щось у сейфі, наштовхнувся на згорток. І раптом вигукнув подумки, ніби побачив щура посеред вітальні: «Ганно Іванівно! Приберіть!»

Задумався. Набрав колишню секретарку.

– Ганно Іванівно! Автівку за вами пришлю. Треба поговорити!

– Добре, – напружено відповіла жінка.

Зустрілися на нейтральній – у дорогому ресторані на Печерську, де, за словами Продана, в окремих кабінетах не прослуховують.

Макс зиркнув на жінку насторожено.

– Як Дора? Нормально?

– Цілком…

– Матір не шукає?

– Шукаємо… Усі разом. Мама Дориного хлопця… Вона журналістка. Організувала пошуки через Інтернет. Сподіваємося…

– Я не так давно випадково став свідком… однієї пригоди у Франції. В аеропорту українку заарештували. Нелегальну мігрантку. Поцікавтеся. Раптом вона…

– Дякую…

І тихо.

– Роботу знайшли? – запитав Макс.

– Поки що ні…

– Йдіть до Юлі Скачко. Вона тепер керує «Силою добра», – сказав несподівано. – Одна одну знаєте. Спрацюєтеся.

– Дякую… Сьогодні ж зателефоную…

– Не треба. Просто завтра виходьте на роботу. Зарплатня… вас влаштує.

Ганна Іванівна знітилася, глянула на Макса збентежено.

– Ви… врятували нас, Максиме Володимировичу.

– Не кажіть дурниць. Ви професійна людина. Не пропали б. Але й мені такі не зайві, – говорив, сподівався – ніколи не перетнуться. Що йому робити у «Силі добра»? Власних справ вистачає.

– Дякую…

– До речі… – замовк, відвів погляд. – Можу попросити у вас про особисту послугу?

– Безумовно, – а в голосі тривога.

– Тільки без питань! Просто виконайте. Як ви це завжди робили.

– Добре…

Макс обережно дістав зі шкіряної сумки згорток. Поклав на стіл.

– Тут земля… З могили однієї людини. Хай Дора піде до храму. Зробить усе, що люди у таких випадках роблять… Щоб душа небіжчика не мучилася.

– Я можу сама піти… – сказала Ганна Іванівна.

– Ні! Дора! Не пояснюватиму. Дора! А ви вже постарайтеся, щоб пристала… А потім… Я дам автівку… Бо треба виїхати за місто і розсипати ту землю на березі Дніпра.

– Де саме?

– Дора… Дора взнає, – відповів упевнено.

За два роки після трагічної загибелі Люби, день у день, Продан стояв біля автівки, здалеку спостерігав, як Дора висипає з ганчірки землю під березу на березі Дніпра.

– Місце запам’ятав? – запитав Макс, коли начальник охорони повернувся до Києва.

Продан кивнув – ясна річ. Тихо вийшов з кабінету.

Макс усміхнувся задоволено. Тепер, нарешті, крапка. Хай і лишаються позаду – Люба, поламаний ідіот Макаров, зіпсована ним Нані, пихаті батьки… З собою – білий стіл, біла «ау-ді», Юля… Врешті ж, і вона колись не чіплятиметься за простирадла відчайдушно, варто лише Максові розпочати любовну прелюдію, обійме пристрасно…

У вікно – гарячий вітер. «Дідові за все дякувати, – подумав. – Треба і йому свічку поставити, аби спав спокійно…»

Слушна думка потягла на літню спеку.

– До Володимирського, – наказав Продану, проїхав повз близький Флорівський.

Автівка промчала розплавленим Хрещатиком, вивернула на бульвар Шевченка. Макс кинув оком ліворуч і ледь не знепритомнів – під зеленою тополею, на якій вицвілим горем майорів вінок із пластикових квітів, стояла руда дівчина у чорному до п’ят, тримала в руках картонну табличку з трьома словами.

– Стій! – ухопив за кермо.

Продан на гальма.

– Шефе…

«Ауді» застигла посеред проїжджої частини. Макс вискочив – автівки у вереск: ідіот довбаний! До біса. Перебіг вулицю, перескочив чавунну огорожу, рвонув до тополі щосили, ніби щезне разом із дівчиною, табличкою, вінком! Зупинився за метр. Закляк. Руда обернулася до нього. «Не Люба!» – перелякалося серце, бо раптом зрозумів – усі ті свічки-сподівання марні. На власні очі побачити живу чи мертву от тоді б заспокоївся. Опустив очі. «Тебе бачить Бог!» – прочитав на картонці.

– Ви… – мовив тоскно. – Чому тут?

– Тут хлопця мого вбили… Звірі.

– Їх не знайшли?

– Ні… Та вони тут… Щодня проїжджають повз мене… Думають, що врятовані. Що їх ніхто не бачить…

Скельце лягло у сіре, серце застукало: спало-спало собі, а тут прокинулося. Роззирався, наче з неба стирчить невидимий мікроскоп, він під ним – мошка. «Годі», – зупиняв себе, та знову і знову дивився в небо. Юля насторожилася, забула про якорі, розкрила обійми:

– Максе… Що з тобою?

– Нормально… – відповідав замість Макса Дон.

– Може, поїдемо кудись? – пропонувала.

– Краще пожити, – відповідав замість Макса волоцюжка Ботва.

– Ну, що ти таке говориш? – лякалася. – Поїдемо завтра ж!

– Нащо мчати? Це ж наш час… Він пролітає… Ми навіть не встигаємо… – шепотіла замість Макса Люба.

Юля огортала Макса чуттєвою ніжністю, здавався, припадав до русявої красуні, усміхався без слів. Чисто, як Дора…

Пручався омані, кричав собі подумки: «І що?!» Та минуле ставало реальністю, затьмарювало день нинішній, і те божевілля тяглося б вічно, якби не кадуцей. Перепечаєве майно настійливо кликало Макса: охороняй гроші, бо розвіються! Мотнувся в Росію, на Далекому Сході помідорів об’ївся, вбивав серце справами і, коли повернувся – спокійний, холодний, як лід, – поїхав на Костьольну. Було у Макса питаннячко до Єви-Марії.

У задушливій кімнаті стара ворожка обтирала лице вогким рушником.

– Не приймаємо! – жіночка у чорному заступила Максові шлях. – Єва-Марія відпочиває.

– Від чого? Від брехні?! – відсунув жінку, нахабно всівся навпроти ворожки.

– А… Ти… – Єва-Марія глянула на Макса прискіпливо.

– Нащо ви людям брешете?! Вас же Бог бачить! – сказав холодно. – Вас! Бачить! Бог! Щомиті! Не боїтеся?

Єва-Марія захитала головою заперечливо: «Ні».

– Не боюся, – незворушна. – Знаю, кому правди не треба.

– Е ні! Не грайтеся! Правда всім потрібна. А от брехня… Нащо напатякали, що мені Нані Новаковська – доля?! Яка у тому користь?

– І прикрощів ніяких. Не склалося ж, правда? Та й помилятися можу. Жива людина…

– Краще збирайте свої манатки і дуйте куди подалі, поки вашими одкровеннями не зацікавилися відповідні органи. Бо я допоможу!

Підвівся, зиркнув на Єву-Марію шулікою, пішов до дверей.

– На все добре! І запам’ятайте. Немає такої правди, яку людині знати не треба!

– І тобі? – почув у спину.

Озирнувся.

– А про мене, дивлюся, геть усе знаєте! – усміхнувся недобре. – Ну?! Приголомште наостанок!

– Мати твоя…

– Що? – скривився.

– Помре, – сказала Єва-Марія. – До кінця цього року.

…Ні.

Кляте слово. Хоч як не затуляй його іншими – мовляв, збрехала, придумала… Лізе наверх, паралізує думки, м’язи, серце. У голові порожньо. Тільки страх. Ні… З калюжі в дитинстві мама його… І потім… завжди… Ні!

За довгу, як життя, хвилину виринає перший істеричний порив – фігня! За годину домовиться з найкращими клініками світу, за день маму вже почнуть обстежувати найкращі спеціалісти, за тиждень знатиме точний діагноз і віддалені перспективи. Мозок реагує холодним фактом: перспективи відомі. До кінця цього року…

А у нас що? Липень? Є півроку?

«Півроку маму не бачив», – усвідомлює, вражається.

Хапає мобільний. Ні! Поїде.

Не їде. Страшно. Дивитися в очі і знати, що за півроку…

Суне пішки. Сичить Продану – геть!

Майдан, Бессарабка, до Ради. Повз «Арсенальну» і Лавру до Царського Села. Сонце переводить сили на воду, всередині тремтить відчайдушний гнів: будь ти проклята, паскудна ворожко! Хто тебе за язика тягнув?! Як тепер із цим жити? Дідо… Дідо був мудрим. Потурбувався, аби інші не відчували себе безпорадними і безсилими. А Макс… Що він може? І що повинен робити?

«Хай би двері відчинив тато», – просить. Замок клацає. На порозі мати. Ніби така, як завжди.

– Проходь, – кидає байдуже.

– Чому пахне ліками? – питає, голосу свого не чує.

– Тато захворів, якщо тобі цікаво, – відповідає пані Женя ворожо. – А ти тут задля чого?! Якщо знову нам нерви мотати, то краще вже йди собі.

– Скучив, – шепоче сумирно.

Відводить погляд, йде за матір’ю до вітальні. Володимир Гнатович лежить на дивані перед ввімкненим телевізором.

– Як ти, тату?

Батько не відповідає. Супиться, відводить погляд.

Макс безпорадно озирається до матері: допоможи! І сам не витримує. Очі долу. Обережно опускається в крісло, ніби тут геть усе потрібно робити вкрай передбачливо.

Пані Женя демонстративно всідається поряд із чоловіком.

– Гроші скінчилися? – питає.

– Ні. Навпаки… Подумав, може, вам щось потрібно.

Батьки перезираються. Пані Женя з тривогою дивиться на сина, стягує перуку – задовбала, їй-богу!

– Максимчику… – не витримує. – Що сталося, синку? Кажи!

Макс полохливо зиркає на матір.

– Навіщо… перука? Хіміотерапія?

– Здурів? – дивується пані Женя. Вдивляється в бліде обличчя сина. – У тебе біда якась?

– Ні… Тобто… Простіть мене… Можна, тут сьогодні лишуся?

Батьки знову косують одне на одного.

– Це твій дім, синку, – врешті вимовляє Володимир Гнатович.

Час стоїть. Зупинився і чухається: куди поспішати? Розмова не клеїться, рветься. Як справи? Нормально… Що там з погодою? Пече, наче кінець світу. А у дідовому палаці дуже файна система вентиляції. Може б, на літо батьки до Макса переїхали. Місця – на роту. Та ні. Тут звикли. Чи за містом на дачі. Там і були, але татові раптом серце прихопило. Зрозуміло. Ви ж… лікуєтеся?

– Ні, Божої ласки чекаємо, – відповідає пані Женя категорично, як завжди.

Зрозуміло…

Макс тоскно дивиться повз матір. Що далі?

Володимир Гнатович заплющує очі. Пані Женя підхоплюється.

– Ходімо на кухню, Максимчику. Хай тато перепочине.

Трюфель, чай. Вершки, полуниці. Пані Женя всідається за стіл навпроти сина. Й жестом не виказує справжніх почуттів: оце б обійняла ріднесенького, обцілувала. Жодної з образ не згадала б. Повернувся!

– Смачно?

Макс дивиться у чашку.

– Мамо… Я тут подумав. Тато став хворіти… Треба їхати в Європу. В нормальну клініку. На діагностику.

– Ой, я тебе прошу! – відмахується пані Женя. – Нічого з твоїм татом не станеться. Прислів’я чув? «Хто хворів? Дідо. А хто помер? Баба!»

Макс полотніє.

– Так я і кажу… Давайте всі разом поїдемо… Чому б вам із татом не перевірити здоров’я…

– Ти – наші ліки, – не втримується, штрикає пані Женя. – Аби без фокусів… Гарцювали б, як молоді.

Замовкає, раптом змахує сльозу.

– Максимчику… Кінчай чудити! Бо ми тут без тебе…

– Мамо, мамо… – підхоплюється, обіймає матір, серце стискає безпорадним жалем. – Закінчив! Їй-богу! Ти ж знаєш – я ніколи не брешу.

– Кому? Людям не брешеш? Ото диво! Ти сам собі не брехати навчися! – вражає у серце.

– Прошу…

– …Тата з тією фабрикою так підставив! Ворог там у нього… А в пику йому зацідити не міг?! Треба було гроші фінькати?!

– Матусю…

– …А я так мріяла! Аби онуки. Щоб женився…

– Геть не проти!

– На хвойді отій? – пані Женя обурено дивиться на сина, бідкається щиро: – Де ти їх знаходиш? На смітниках? Любу ту! Юлю цю! Хіба нормальних дівчат мало? От Нані Новаковська… Феноменальна дівка! Розумна, красива. І батько її нам… цілком підходить.

– Нані?

– Ще скажи, що не подобається! Бачила, як дивився на неї у тому селі, де ти зопалу бусик татарам подарував.

– Нані? – повторює тоскно. – Обіцяю… Завтра ж зателефоную Нані. Дякую, що нагадала… Нані?… Так. Варто познайомитися ближче.

Пані Женя звеселяється на очах.

– Спершу Юлю свою жени втришия! Бо Нані не дєшовка силіконова! Дізнається, що у тебе коханка тирлується, – які знайомства?!

– Слушно, – Макс підводиться. Відчайдушний страх за матір перемішується зі здивуванням і міцною гидливістю – роками настоювалася.

– Куди ти, синочку? Казав, залишишся…

– Не відкладатиму… Зараз Юлю додому відправлю. Завтра зранку зателефоную, – говорить від дверей, бо ще мить тут – і зірветься.

Мати подається за сином, хапає за руку, заглядає в очі і раптом шепоче:

– Скажи… Дідо тобі багато залишив?… Мільярд маєш?

– Маю…

Вискакує на повітря – нема! Літній вечір закрив сонцю очі, та спека не вщухла. Крутить листя у довгі трубочки, наче вправний майстер сигар. Піт заливає очі. І Макс думає: нащо той кадуцей, коли є речі, від яких не відкупитися? Перед очима руда дівчина з картонною табличкою. Ти ще…

Біля автівки тупцює вірний Продан.

– Додому!

А вдома – пекло. У Перепечаєвих хоромах зламалася файна система вентиляції. Юля стоїть посеред спальні – гола. Обмоталася вологим простирадлом.

– Помираю від спеки, Максе…

Макс сідає край ліжка.

– Юлю… Ти… не подобаєшся моїй матері… – говорить глухо.

Дівчина завмирає. Довге русяве волосся – чорною тінню на обличчя.

– Вона хоче, щоб ти… повернулася додому.

Скачко всміхається тоскно.

– Мамин синочок?

– Ні… Але вона… помирає. Я не можу зараз… – бурмотить дурне. – Потім… Потім ми одружимося… Просто вір мені. Покоївка допоможе тобі зібрати…

Простирадло падає. Божевільна Скачко переступає через нього, йде зі спальні – нага, прекрасна. Крізь розчинені двері Макс бачить – перетинає вітальню, суне далі.

– Паскудство, – підхоплюється. Біжить слідом.

– Продане! Загорни її в щось! Додому відвези.

– Куди? – ніяк не втямить Продан.

– На Пушкінську…

– Голу?

– Ти глухий?

Продан біжить за Юлею, на ходу зриває мереживну скатертину з журнального столика, накидає на дівчину, як сачок на метелика. Підхоплює, зникає…

Макс супиться роздратовано, йде за ними, наче зупиниться на мить – впаде. Виходить з під’їзду – від будинку вже від’їжджає «кубик» Продана. Крізь затемнене скло – нічого не видно. Макс суне до білої «ауді». Що залишилося? Тільки стіл і автівка? Заводить двигун. Кадуцей… Мільйони білих столів, тисячі білих «ауді».

Автівка мчить метушливими вулицями. На Пушкінській уже не видно «кубика» Продана. Швидкий.

Макс залишає «ауді» під пахучою липою, пішки суне в бік Майдану, хоча навряд розуміє, що йде саме туди. Перед очима не тротуари, дерева, люди, автівки… Порожній білий простір – до біса гармонійний і байдужий. Веде, важко схибити.

«Маячня, маячня… – б’ється. – Помиляєшся, мамо. Я не брешу не тільки людям. І собі! Які сумніви? Не у грошах справа… Завжди знав: я – прекрасна людина. Я зроблю твої останні дні, мамо, затишними і щасливими. Завтра ж відшукаю Нані… Одружуся з нею ще до кінця цього року. І залишу наступного дня після твоєї смерті. Щоб покидьку Макарову стало дуже… дуже боляче. А Скачко… Ну, що Скачко… Дюка не залишають. Тільки зраджують».

Схаменувся – де це він? Андріївська церква хрестом у небо. Зіщулився, наче Бог його думки стенографував, а тепер перечитує, головою хитає – отак, значить?…

– Отак… – пробурмотів.

Знітився, наче тієї ж миті мав би продемонструвати Богові добре діло. Нахилився, підняв камінь з розхитаної бруківки… Уклав рівно.

– Мені вірити можна! – виправдався переконано. – А іншим – ні!

Закляк…Чому він повірив ворожці, що мама помре?! Чому?!

Розлютився, віджбурнув камінь ногою. Пішов узвозом долу, черевиків не жалів – бив і бив те каміння, розліталося. Паскудство! Доки ниці плюватимуть у душу?!

– Уб’ю! Уб’ю! – скреготів зубами, погрожував не ворожці – цілому світові.

Зупинився – ноги в кров. Роззирнувся: ніхто, крім Бога, розпачу не бачить?! Під пам’ятником Булгакову сидів Макаров. Макс задихнувся, почервонів, у скронях гуде: «Уб’ю! Уб’ю!» Похапцем дістав мобільний.

– Продане, – прошепотів нервово. – Я на Андріївському… Під’їдь.

Відімкнув зв’язок. Буцнув камінь – скривився від болю. Утамував несподіваний тваринний страх і пішов. До Макарова.

Кінець 2-ї книги