Текст книги "Сашко"

Автор книги: Леонід Смілянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Надвечір ми повернулись додому. У нашому дворі мене обступила малеча й почала просити, щоб я передражнив кого-небудь. Я це робив не раз, і всі слухали захоплено.

Спочатку я зобразив нашого слюсаря, коли він розмовляє сам з собою і ходить похитуючись; як він, працюючи молотком і зубилом, ударив себе по руці, і як лаявся, і як бурчав, незадоволений сам на себе. Потім я зобразив голос і ходу відомих у нашому домі людей. Глядачі голосно реготали, відразу пізнаючи, кого я наслідую.

До нашого гурту підійшли ще кілька дорослих і теж уважно слухали мене.

Нарешті я почав грати окремі місця з моєї улюбленої п’єси. І хоч малеча й не розуміла нічого, але всі були дуже захоплені моєю грою.

А коли я почав показувати, як зубна лікарка Вовчинська ходить по вулиці з собачкою, як виглядається в дзеркальце, підмальовує губи й брови, поправляє зачіску, піднімає й цілує в ніс свого собачку і як гавкає її песик, підлещуючись, то всі дуже реготали, бо враз упізнали, кого я показую.

Сусід-актор, повертаючись додому, почув регіт і собі підійшов до гурту. Я не відразу помітив, коли він підійшов і спинився позаду мене. Коли б я його побачив, я, звичайно, не став би грати, бо при ньому я соромився. Він був справжній артист.

Може, я ще довго б викидав тут усякі коники, але на подвір’ї з’явилася моя мати. Вона побачила людей навколо мене і враз усе зрозуміла.

– Годі тобі дурника вдавати, йди додому… За всякими дурницями дитина й їсти забуває, – сказала вона, потім схопила мене за руку й повела.

Я не впирався, але йдучи, почав удавати престарезного діда, який гнувся до землі, і робив я це так смішно, що мої глядачі, дивлячись мені вслід, голосно реготали.

Тієї ночі мені снилося, що ми – я, Юрчик і Ромка – боремося в якомусь відкритому морі на човні з величезною акулою, яка ніяк не відчепиться від нас і навіть уміє говорити людською мовою. З ранку й до ночі вона переслідує наш човен і загрожує проковтнути всіх нас разом з човном, тільки не робить цього, бо боїться проковтнути разом з нами і наш мідний гонг, – адже відомо, що від мідного посуду можна отруїтися, – і вона вимагає, щоб ми викинули патрон в море, Юрко вмовляє мене не викидати, а Ромка глузує з акули й показує їй язика… І так минає багато днів, і в далечині вже вирізьблюються горизонті над невидимою ще береговою лінією обриси якогось берега і дерев на ньому з якимись крапками на гіллі, і Юрчик каже, що то кокосові горіхи, а Ромка вперто запевняє, що то мавпи дивляться – чи з’їсть нас акула.

МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ

Ромка брала участь у роботі музичного гуртка Палацу піонерів, а я ніколи не був у Палаці піонерів і, признатися, трохи побоювався туди йти. Ось на вулиці – тут було мені все знайоме, тут я знав, що можна і чого не можна. Тут, коли що затієш, то знаєш точно, звідки чекати небезпеки. А Палац піонерів… Там не попустуєш.

Старший піонервожатий не раз пропонував мені піти разом з ним на заняття драматичної студії. Він уже говорив про мене з керівником студії. Нарешті Ромка повела мене туди. Коли мати довідалась, що я йду до Палацу піонерів, вона звечора приготувала для мене чисту сорочку і помила мені голову. Вона теж ніколи не була в Палаці піонерів, але саме це слово викликало в неї велику повагу.

Швейцар не пустив мене всередину Палацу, тому що я не здав у роздягальні кашкета. Коли ж Ромка повела мене до роздягальні, там дівчина біля вішалки спитала мене, чому я без галстука.

– Я ще не піонер, – відповів я.

Вона підозріло подивилась на мене, але кашкета взяла.

Як скрізь гарно було в цьому Палаці! А як чисто, охайно! Ані пилини ніде. Піонери теж були чисті, охайні. Багато їх ходило тут. А керівники й викладачі, що часом проходили повз нас, були так гарно одягнені, наче поприходили на свято.

Ромка завела мене до кімнати, на дверях якої було написано «Ігротека», і сказала:

– Чекай мене тут.

Яких тільки розваг не було тут!.. І все на столах: дитячий більярд, пінг-понг, настільний футбол і якісь інші забавки, яких я ще ніколи й не бачив. Тут розважались такі ж хлоп’ята, як і я. Особливо мене приваблював дитячий більярд. Один стіл був овальний. Білі кульки лежали на ньому. Якийсь піонер гукнув до мене:

– Ану, давай!

Звичайно, я не подав і знаку, що ніколи не грав, а тільки дивився, як грають, проте підійшов до столу і взяв кий. Бий перший! – сказав до мене піонер.

Я націлився києм. Відчинились двері. Увійшла Ромка з якоюсь жінкою.

– Сашко! – покликала Ромка.

Довелося відмовитись від більярда. Ми вийшли до залу, що на першому поверсі.

Не знайома мені жінка була керівником музичного гуртка. Її звали Марія Сергіївна. Вона пильно оглянула мене й спитала:

– Хочеш грати на сцені комашку?

Я, нічого не розуміючи, здивовано дивився на неї. Тоді вона всміхнулась і додала:

– Ми готуємо маленьку дитячу оперу. Мені треба кількох комах. Ми їм пошиємо спеціальний одяг.

Все-таки я не розумів, як це я гратиму якусь там комашку, яку з залу, може, й не видно буде. Тоді Ромка схопила мене за руку.

– Пішли! – скомандувала вона.

З того дня я став ходити на репетиції гуртка Марії Сергіївни, що готував дитячу оперу. Я привів з собою ще декого з своїх знайомих хлоп’ят, і вони теж дістали ролі комах, і ввесь гурток ми назвали «комашиним гуртком», і нам завжди було добре й весело на заняттях цього гуртка, особливо як одного разу принесли нам «комашиний» одяг, і ми стали подібними до великих, але справжніх на вигляд чорних і червоних комах. Тільки ходили ми й танцювали на «задніх лапках», а «передніми» ворушили в повітрі…

Тільки незабаром довелось нам на деякий час припинити відвідування нашого «комашиного гуртка». Нас підстерігала подія, після якої нам було не до танців і пісень…

Одного разу, прийшовши додому, я застав матір дуже схвильованою.

– Це що? – гукала вона до мене, показуючи на патрон, який викотив з-під мого ліжка Цапко. Сама мати боялась навіть доторкнутись до нього.

– Це ракета, феєрверк.

– Обережно! Обережно! – крикнула вона, побачивши, що я нахилився до патрона. – Однеси, де взяв, і щоб у нашому домі не було його й сліду. Чуєш?

Я обов’язково заховав би свою знахідку десь на горищі або в підвалах чи сараях, коли б мати не наказала віднести якнайдалі.

Треба сказати, що в нашому дворі, окрім головного великого будинку на чотири поверхи, було ще безліч усяких будівель: маленьких будиночків, прибудов, що ліпилися попід високими стінами, сараїв, які дерлися один до одного, наче гралися в «малої купи»… Окрім того, були ще якісь забуті коридорчики, льохи, величезне горище.

Особливо загадковим для нас був великий заплутаний підвал під головним будинком. Про нього навіть розповідали різні дуже цікаві історії. Не знайома з підвалом людина й справді могла б заплутатись у численних темних проходах, люках і проломах підвалу. З усіх дітей тільки я не раз бував у підвалі, коли носив за нашим слюсарем його залізну скриньку з інструментом і коли ховався в ньому, граючись у піжмурки або в розбійників. Але, окрім мене, ніхто з дітей не насмілювався залазити в хащі підвалу.

Мені було б зовсім легко заховати свого патрона тут, у підвалі, або під стінами прибудов, але якщо я дав слово честі, то завжди його додержував. І я поніс і заховав свій патрон у кущах на Собачці.

Після школи, пообідавши, я, Ромка і Юрчик пішли на Собачку. Ми вирішили пустити ракету, а потім забрати порожній патрон. Ще троє хлопців з нашої вулиці гуляли поблизу і, побачивши в мене патрон, приєдналися до нас. Думка про феєрверк захопила всіх.

Ми міцно прив’язали патрон дротом у розвилині дикої груші, спрямували його вгору. Тепер треба було пробити цвяхом капсуль у патроні, і якщо Грицько Мірошниченко не обдурив мене, то ракета в картонній трубці злетить високо в повітря.

Цвях ми знайшли на дорозі. Потрібний був ще камінь. Я пішов до купи каміння, що була поблизу, вибрати цеглину.

Раптом пролунав постріл, і в ту ж мить я почув зойк Юрчика. Я побіг назад і побачив, як з горба від груші мчали двоє переляканих хлопців, а третій хлопець і Ромка нахилились до Юрчика, що качався по землі від болю й переляку. Я перелякався й сам. Коли я підбіг, то побачив Юрчика з обпеченою рукою й обличчям, яке він намагався закрити здоровою рукою.

– Юрчику! – гукнув я сам не свій. – Ти бачиш мене?

Я дуже боявся, чи не пошкоджені в нього очі.

– Бачу, – стогнав він, – додому, ведіть мене додому.

Очі його були цілі. Нас було четверо біля нього, і всі ми спочатку були наче скам’янілу й не знали, що робити.

– Додому! – просив Юрчик. – Тільки не кажіть ні батькові, ні матері, що це я колупався в патроні…

Ми підхопили Юрчика під руки й повели додому. Добре, що це було недалеко. Згарячу ми бігли.

Я згадав, що в аптеці, яка недалеко від нас, є пункт негайної допомоги. Я завжди, йдучи повз аптеку, бачив на дверях картонку з таким написом. Ми повели Юрчика туди. Хтось із хлопців побіг попередити Юрчикових батьків.

В аптеці йому почали робити якісь примочки й перев’язувати руки й обличчя. Здається, обличчя в нього було обпечене не дуже. Тепер з-під бинтів виблискували тільки його голубі сполохані очі.

Раптом до аптеки вбігла Юрчикова мати. Сюди вже набився гурт людей, і нас, хлопчаків, не так було помітно.

– Що тобі, синку? Ой горе! Що з ним?

Вона обняла Юрчика й заплакала, а ми вискочили з аптеки й побігли по вулиці. Ромка бігла поруч мене. Раптом ми спинилися.

– Сашко!.. – протягнула вона.

Хвилину я мовчав. Я відразу зрозумів, про що вона думає. Мовчки ми повернулись до аптеки. Тим часом працівники аптеки випровадили за двері зайвих людей і намагалися пояснити Юрчиковій матері, що сталося. Сам він уперто не казав нічого. Саме в цей час до аптеки ввійшов я. Ромку не пустили, а я прошмигнув під руками в продавщиці.

Побачивши мене, Юрко зробив мені знак рукою, щоб я мовчав, але я підійшов до його матері і сказав:

– Він зовсім не винний…

Юрчика вже повели до візника.

– Я піду до нього додому, – сказав я рішуче.

– Я теж, – відповіла Ромка.

– Ти не підеш.

– А я хочу.

– Ти не підеш, ти зовсім не винна в цьому.

– Ні, ми робили все разом.

– Я знаю – Ромка нізащо не погодилася б пустити мене самого до Юрчика. Але на вулиці нас зустрів її батько, дядя Михайло. Він хотів про щось інше сказати нам і раптом схопив Ромку за руку:

– Це що в тебе?

Тільки тепер я побачив, що Ромка обмотала хусткою кисть руки і нікому з нас нічого не говорила досі, а самі ми нічого не помітили, бо весь час дивилися на Юрчика.

– Що це з рукою? – запитав її батько, зсунувши хустку й побачивши на руці темно-червоний пухир.

– Це… це… – Ромка не знала, що відповісти. Вона благаюче дивилась на мене, я зрозумів її погляд: вона не хотіла, щоб я розповів батькові правду. Я не став чекати, як вона пояснить батькові це, а повернувся і сам пішов до Юрка.

Його мати зустріла мене благаючим вигуком:

– Ну скажи, Сашко, скажи ти – що там трапилось? Він не сказав ні слова… В нього дуже обпечена рука й на обличчі пухирі.

Ми були вдвох у кімнаті. Юрчик лежав у спальні.

– Юрчик, – відповів я, – ні в чому не винен. В усьому винен я…

І я розповів, як усе сталося. Я не сказав їй тільки про те, що Юрчик сам розколупав капсуль патрона. Вона подивилась на мене повними зненависті очима, але не лаялась і не докоряла мені. Я попросив її пустити мене до Юрчика.

– Ні, – промовила вона гостро й рішуче, – нізащо й ніколи!..

Тоді я повернувся й, понуривши голову, пішов додому.

Я ліг на ліжко. Цапко став передніми лапами на постіль і лизнув мене в щоку. Я обняв його й накрив собі голову подушкою. Щось дике кричав папуга в клітці. Мені хотілось плакати.

НЕДІЛЯ СКАРГ

Я не міг забути історії з Юрчиком. Що далі, то тим більше вона тривожила мене, і з кожним днем ставало мені від неї болячіше.

Юрчикова мати вже не раз приходила до моєї, але не заставала вдома. Певне, прийде в неділю. Ото буде балачок у них. Я вирішив, що в неділю втечу куди-небудь на цілий день.

Юрчик уже кілька днів не ходить до школи, і я нічого не знаю про нього. Я пробував розпитатися в хлопців з їхнього двору, але й вони нічого не знають, окрім того, що він лежить у своїй кімнаті і що до нього приходить щодня лікар, хоч його мати й сама лікарка. Вона не пускає до нього нікого з дітей. Ромка теж не ходить до школи, і ось уже третій день я не бачу її. І ніхто з нас не ходить на «комашиний гурток».

Я сидів на своїй парті, похнюплений і сумний. Певне, я таким ще не був у школі, бо Сергій Валентинович за три дні й разу не зачепив мене і навіть ні разу не сказав: «Ану, Сашко Жук, до дошки!» Він, звичайно, знає, в чому річ. У школі вже всі знають. Мені розповідали, що директор радився з учителями, що робити зі мною. Коли б історія з патроном сталася в школі, то, мабуть, уже нічого мені не допомогло б. Ну, ще мати буде лаятись. Це не так страшно. Гірше буде, коли вона потім почне докоряти мені, говорити, що вона працює, щоб дати мені освіту, а я не поважаю її праці і що мені має бути соромно. От цього я дуже не люблю слухати. Ну, вилаяла б, і все, так ні – як почне докоряти, не знаєш, де й дітися.

Після уроків я щодуху побіг додому. Треба було хоч би там що побачити Юрчика. По дорозі я помітив, як у трамвай сідала мати Ромки, вона кудись їхала. Я зрадів.

Навіть не пообідавши, я помчав до Ромки. Тільки я свиснув під їхніми вікнами, як у розчинене вікно вихилився Ромчин батько.

– А, артилерист! – сказав він. – Що тобі треба?

Я мовчав. Три дні мене не пускали до цієї квартири. Я знав, що мене не пустять і тепер. А мені треба було бачити Ромку. І раптом я побачив за спиною батька Ромчине обличчя. Вона махнула мені рукою:

– Давай сюди!

Я зрадів, але йти не зважувався.

– Ну чого ж ти? Іди, коли вже тебе запрошують, – сказав батько.

Тоді я вихором зірвався з місця й за мить був у кімнаті біля Ромки. Вона теж зраділа. Батько скуйовдив мені чуба:

– Ех, ви, пуцьверінки!..

І вийшов з кімнати. Я взяв перев’язану руку Ромки:

– Дуже болить?

– Ні, вже не болить, щодня чимсь мазали. А як там Юрко?

– Я ще не бачив його. Хочу зараз піти, може, в нього немає нікого вдома, тоді ми його побачимо. Ходімо разом.

– Я зараз, тільки одягнуся.

– Куди? – перестрів нас на порозі батько.

– Тату, нам треба піти в одне місце, – просилась Ромка.

Я мовчав.

– Знаю, – сказав він. – Знаю, куди вам треба. Давно треба, йдіть…

Ми стрімголов злетіли по сходах.

Біля двору, де жив Юрчик, ми трохи постояли, радячись. Ромка піднялася по сходах на другий поверх. Постукала. Їй не відповів ніхто. Певне, двері були замкнені і вдома не було нікого. Ми ще постояли коло дому. Тепер я стурбувався ще дужче. Якщо і справді дома в них немає нікого, то залишається одне з двох: або Юрко в лікарні, і це дуже погано, або його замкнули в квартирі і наказали не відгукуватись на стук. Я обійшов будинок і подивився на вікна їхньої кімнати. Одна кватирка була трохи відчинена. Це була якраз Юрчикова кімната. Я в ній бував не раз.

Я скинув з себе чоботи і віддав подержати Ромці, а сам швидко видерся на великий берест, що ріс проти вікна Юрчикової кімнати. Ромка дивилась на мене і водночас пильнувала, чи не йде хто з його батьків. Вона мала в такому випадку злегка свиснути мені й заховатись за домом.

На жаль, з дерева майже нічого не було видно в кімнаті. Я злегка свиснув. Перечекав і свиснув ще раз. І раптом я почув у відповідь такий же свист Юрчика. Тоді вже, не думаючи ні про що, я поліз по великій гілці, яка нахилялась до вікна. Під моєю вагою гілка нахилилася ще нижче, і я розгледів Юрчика на ліжку. Він помахав мені перев’язаною рукою, потім підвівся з ліжка й підійшов до зачиненого вікна. У них ще й досі не виймали других рам, і вікно не відчинялось. Юрчик стояв біля відчиненої кватирки. Обличчя його все ще було забинтоване; замотана в бинти рука висіла на перев’язі.

– Юрчику, алло! – гукнув я, не тямлячи себе.

– Од мене привіт! – кричала знизу Ромка.

– Юрчику, мене не пускала до тебе твоя мати, а то б я давно вже був у тебе… Зараз тут і Ромка, вона внизу, держить мої чоботи, їй так хочеться тебе бачити…

Він сумно дивився на мене.

– Ти не гніваєшся на мене? Адже це я в усьому винен.

– Ні, зовсім ні, Сашко! Адже ти мене не заставляв колупатися в патроні. Я винен сам.

Я лежав на гілляці береста, наче ягуар, а Ромка внизу все допитувалась:

– Про що, про що він говорить, Сашко? Розкажи й мені. Чому він не підходить до вікна? Я хочу його побачити.

Але я не зважав на неї. Я дивився на мого пораненого товариша і не міг надивитися. Мені так хотілося стрибнути до нього з гілки в кімнату, але це було неможливо: гілка таки не діставала до вікна.

– Тут унизу Ромка, вона тебе хоче бачити. Вона обов’язково вилізла б на дерево, тільки в неї теж обпечена рука, вона ще в перев’язці.

– Я проситиму матір, щоб вас пускали до мене, тоді ми, як і раніше, будемо збиратися в моїй кімнаті. Ти, коли прийдеш, Сашко, свисни мені. В такий час нікого не буває дома. Ти приходь завтра, і післязавтра, і кожен день приходь з Ромкою.

В цю хвилину Ромка подала сигнал: хтось із Юрчикових батьків повертався додому. Я миттю зліз з береста, взув чоботи, і ми зникли в саду за домом.

Потім, коли ми з Ромкою блукали садами, вона раптом сказала:

– А знаєш, мій тато любить тебе. Він каже, що з тебе щось буде.

– А мій батько, – сказав я, – загинув під час аварії. Він був шофер.

Я дуже невиразно пам’ятав обличчя свого батька. Знаю, що він був високий і дужий, бо міг підкидати мене в повітрі й потім ловити; а стоячи на землі, він міг підсаджувати мене аж у самий кузов своєї вантажної машини. Пам’ятаю, як мати сказала мені одного разу, що тата в мене вже немає… А перед цим вона цілий день плакала й кудись ходила разом з сусідками. Потім бабуся взяла мене за руку й повела на вулицю, а там був невеликий гурт народу, а попереду катафалк з труною, в якій лежав мій батько. Бабуся плакала й витирала очі хусткою, а мати йшла за труною, кричала і плакала, а сусіди її заспокоювали. Я теж плакав, особливо коли труну опускали в яму, а мати спочатку щось кричала й ридала, а потім зробилась як нежива, і на неї бризкали водою. Дома після того мати обіймала, цілувала мене й чомусь сказала, що ніколи мене не покине. Після того мати щодня почала ходити на роботу. Згодом я взнав, що вона працює пакувальницею на трикотажній фабриці. Дома залишилась бабуся, яка варила обід.

Це й усе, що я пам’ятаю. Це було давно…

В суботу мати приходила додому раніше, ніж в інші дні. Я вже застав її дома. Пораючись по хаті, вона сказала мені:

– Ну, хто завтра прийде до мене скаржитись на тебе?

Я мовчав. Я знав, що всі люди, яким я за тиждень встиг щось накоїти, приходили скаржитись до матері в неділю, бо в робочі дні вони не могли її застати, та й самі не мали часу. І як вони можуть цілий тиждень тримати в пам’яті мої вчинки? Я, наприклад, все погане забуваю дуже швидко, а хороше пам’ятаю завжди.

Але до завтрого була ще ціла ніч, а сьогодні, коли я лягав спати, мати сказала:

– Отам на вікні карбованець, візьми, бо завтра, якщо поприходять скаржитись на тебе, то матимеш од мене щось інше…

Вночі я прокинувся, бо відчув, що мати підправляла мою подушку. Певно, й уві сні я був такий же непосидючий, як і тоді, коли не спав. Часто, прокинувшись, я виявляв, що спав упоперек ліжка. Матір я впізнавав, не розплющуючи очей, бо коли вона підправляла мою подушку або підтикала під мене кінці ковдри, то завжди після того тулила шорстку долоню до мого лоба – пробувала, чи немає в мене температури. Бабусину руку я впізнавав по тому, що вона була завжди холодна, і бабуся не пробувала мого лоба, а мацала долонею під самою сорочкою і взнавала, чи, бува, не впрів.

Мати поклала мою голову знову на подушку й, не помітивши, що я не сплю, промовила майже пошепки:

– Ох, ти, розбишака мій! Натерплюся я з тобою…

Потім вона сіла біля столу поряд бабусі. Мабуть, вона й досі перешивала мені з батькового піджака куртку.

– Морочишся ти з нами, Насте, і даремно, – сказала їй бабуся.

– А що – хіба я погана мачуха? – спитала мати.

– Бог з тобою, хіба ж я це кажу? Ти свята людина. Ми ось чужі тобі, а ти робиш на нас, годуєш нас, одягаєш…

– Що ви, мамо, – відповіла моя мати, – які ж ви чужі? Хіба можу я забути Михайла… – Так звали мого небіжчика татка. – І з Сашка я людину зроблю, інженера або якого-небудь директора. Гляну на нього – досі Михайло перед очима стоїть. Вже я не одступлюся від хлопця, хай там що.

Певно, спросоння в мене голова не дуже варила, бо я майже нічого не міг збагнути. Нащо це матері треба було робити з мене людину? Хіба я досі не людина?

Що ж до того, що вона збирається робити з мене інженера або директора, то мені цікавіше було б зробитися водієм трамвая чи танкістом, ще краще, коли б машиністом на паровозі, хоч я ще й разу не був на паровозі. Але найбільше мені хотілося б бути артистом. Наклеїв би бороду, вуса, – мати сиділа б у першому ряду й не впізнала б…

А на завтра сталося якраз так, як передбачала мати: вже зранку почали заходити люди з своїми скаргами на мене. Я вже сам позабував, що й кому я зробив лихого за тиждень. Це ж таки не малий час!

Першою прийшла наша сусідка – зубна лікарка. Коли вона увійшла до нашої кімнати, я враз подумав, що це вона прийшла скаржитись на мене, хоч я її й не зачіпав. Так і вийшло.

– Сусідко, – сказала вона матері, вишкіряючи свої штучні золоті зуби, – ваш синок нацьковує вашого паскудного собаку на мого шпіца. Ваш собака бігає хтозна-де, його може покусати скажений собака, а тоді ваш заразить і мого шпіца. Мій шпіц дуже дорогий. Просто немає від вашого хлопця проходу тварині. Обороніть мене від такої напасті, скажіть йому…

Тільки тепер я помітив, що родима цяточка, яка була в цієї жінки вчора на лівій щоці, сьогодні опинилась на правій. Чудасія! В мене на обличчі принаймні з десяток різних цяточок, і кожна завжди сидить на своєму місці…

– Добре… – сказала мати не досить привітно, – він більше не займе вашого собаку.

Не знаю, чи втримаюсь я, коли цей препаскудний і прегидкий собака зубної лікарки з’явиться десь поблизу. Я не зношу ні цього собаки, ні його хазяйки, яка зробила для нього ліжко, постіль, подушки, яка годує його яєчками й бульйонами і цілує в ніс. Мати теж не любить цієї жінки й тому не буває до неї привітна.

Вовчиха, мабуть, знає про це, бо тримається ближче до дверей, хоч мати навіть не повернулася до неї й ліпить собі на столі пиріжки з повидлом і якісь пундики. Зубна лікарка знає, що дратувати матір не слід, і швидко зникає.

– Сашко, – сказала мені мати, – ти цього препаскудного пса не зачіпай, хай він їй здохне. Сама он у шкуру не втовпиться. Взяла б краще дитину з дитячого будинку на виховання. Боїться, що розтрясе коло дитини своє сало.

Мені треба було прошмигнути негайно на вулицю, бо могли ще прийти люди з такими справами, і вони роздратують матір ще дужче. Але мати не пустила мене, бо, як вона каже, бачить мене наскрізь. І шкода, бо, як тільки вона наказала мені сидіти дома й почистити клітку з папугою, прийшов – от уже зовсім несподівано – сам наш учитель Сергій Валентинович.

– Закрий рота, – наказала мені мати, бо й справді я так здивувався, що увесь час стояв з відкритим ротом.

– Я прийшов подивитись, як ви живете, – сказав він.

– Сідайте, – відповіла мати і підсунула йому стілець, скоса злим поглядом позирнувши на мене. Вона знала, що вчитель даремно не прийде.

Він почав говорити про всякі сторонні речі, навіть, побачивши в мене Ласуна, розповів про те, що такі великі, білі, з жовтим султаном папуги легко навчаються вимовляти слова, але самі не розуміють їх змісту. Звичайно, я з цим не погоджувався в думках: як це Ласун не розуміє, що каже… Але я й мати ждали, що він скаже щось про мене, а не про папугу.

– Синок ваш здібний хлопець, – сказав він, – але недисциплінований.

Наче мати не знала цього! Вже вона мене добре знала!

– Я не можу за ним встежити, – покірно промовила вона, – я цілий день на роботі чи в місті в усяких справах. А бабусі – її в цей час не було – він не слухається. Я думала – школа його направить, а з ним і в школі нічого не вдіють, як він розбещений такий. Ну, діждешся ти в мене!.. – раптом обернулась вона в мій бік і злегка зачепила мій ніс пальцем.

Я знав: починається з носа, а закінчується зовсім іншим, наприклад, шнуром від електроутюга. Мати складає його вдвоє. О, моя спина знає цю, як каже наша сусідка, мамину електрифікацію!.. Я був певен, що вчитель починає з папуги і дисципліни, а потім розповість матері про патрон і обпечених моїх товаришів, а тоді вже мати не витримає. І що буде, коли вона здійснить свою давню погрозу і віднесе й продасть комусь мого Ласуна? Як тоді я житиму?

– Школа, – відповів моїй матері Сергій Валентинович, – без допомоги батьків не може всього зробити. Треба, щоб усі батьки учнів приглядались до своїх дітей, розповідали нам про їхні звички, про їхню поведінку дома, стежили, щоб діти щодня робили уроки, а головне, щоб батьки бували у нас частіше і розповідали про своїх дітей учителеві. От я – учитель вашого сина, і мені треба знати про нього все… все… Більше навіть, ніж знаєте про нього ви, а я знаю про нього ще мало. Знаю тільки, що коли в школі трапиться щось недобре, то напевно вашого Сашка ця справа не минула. Адже так? – звернувся він до мене.

– Так, Сергію Валентиновичу, – відповів я, бо язик мій часто діє без мого бажання і вихоплюється вперед думки. Я враз пошкодував, що сказав це, але було вже пізно.

– От бачите, – сказав учитель матері, – він і сам це визнає.

– Ах, ти, горе моє! – почала кричати на мене мати. – Ну що з тобою робити?

Я в цю хвилину думав про те, що ось зараз Сергій Валентинович розповість про патрон і тоді вже ніщо не спинить матері, і я навіть не уявляв, що має статися… Бідний мій Ласуне, до чиїх ти рук потрапиш?.. А вчитель теж хитрий: не каже відразу, а потроху розповідає, щоб дужче розсердити матір.

Це мене так мучило, що я не знав, де себе подіти, і вже сам не помітив, як відкрутив на сорочці в себе два ґудзики.

– Треба, щоб він допомагав вам у хатній роботі, примушуйте до цього, це його обов’язок. Грошей не давайте йому, він, мабуть, має вдома все, і вони не потрібні йому.

– Та все ж, усе… – підтакувала мати.

Довго ще говорив учитель матері про те, чого вимагає школа від батьків і як тримати дітей у дисципліні. Мені навіть нудно стало, і я позирав крізь вікно: там, надворі, сяяло весняне сонце, чути було гомін горобців і дітей у нашому дворі. Мені кортіло туди, до них.

Раптом я почув під нашим вікном тихий свист. Це прийшла Ромка. Вона почекала хвилину, потім свиснула по-хлоп’ячому ще і ще раз. Коли б тільки вона знала, що тут зі мною роблять!..

Тепер учитель говорив про те, що робити зі мною під час літніх канікул. Я чув, як Ромка свистіла все далі й далі. Вона пішла, бо думала, що мене немає дома. А ми з нею домовилися йти до Юрчика.

Нарешті вчитель підвівся. Він почав одягати свій плащ, але тепер я дивився на матір. Вона стояла, як закам’яніла, обличчя її було все в якихось червоних плямах, губи тремтіли, а руки самі вхопились за обличчя, і пальці так глибоко вклякли в щоки, що під кожним пальцем шкіра була аж біла. Я ще ніколи не бачив матір такою.

Але чому вчитель нічого не сказав про патрон? Певно, скаже на прощання. Ось він одягнув уже плащ, застебнув частину ґудзиків і, тримаючи в руках зелену шляпу, сказав:

– До побачення! Не треба вам так переживати…

А мати закрила обличчя долонями й заплакала:

– Та все ж для нього, все для нього! Хіба ж я собі дозволила що? Пасинок же він мій, товаришу вчитель! Пасинок… – По руках її текли сльози. – А боже ж мій, та хіба ж я не ладна все віддати для нього, та хіба я сили своєї жалію на нього!.. Як він не слухає мене і на злість робить усе те, за що…

Вона кинулась до мене й мокрими від сліз руками почала було шарпати мене. Я стояв, вражений виглядом матері, мовчки, не опираючись. Мабуть, у мене теж був якийсь особливий вигляд, бо вчитель, глянувши на мене, кинувся до матері й почав її заспокоювати.

– Ну, – вигукнула мати, обернувшись до мене, – тільки ще хтось поскаржиться мені на тебе, я тобі не знаю, що зроблю…

Мені не треба було пояснювати, що означало оте її «не знаю, що…». Вона не доказала, бо вчитель збирався йти, і вона провела його до дверей, подякувавши.

Мати відразу після того, як пішов учитель, не сказала мені й слова. Мабуть, вона не хотіла зі мною говорити, образилась на мене. Потім узяла відро із сміттям і понесла з хати.

Цікаво, чому Сергій Валентинович не сказав матері про патрон? Адже я певен, він тільки заради цього й прийшов до нас. Просто він пожалів мене. Звідки воно все береться на мою голову?

Раптом хтось постукав у двері, і до кімнати увійшла – і що сьогодні за день! – Юрчикова мати, тьотя Клава.

Це була висока жінка в окулярах. В неї були рожеві рум’янці на щоках, а ніс у неї був такий маленький і гостренький, що мене завжди непокоїло – як на ньому тримаються оті окуляри, що їх Юрчик називає пенсне. Завжди, коли я розмовляв з його матір’ю, то ставав ближче до неї, щоб на випадок, якщо окуляри-пенсне не втримаються й падатимуть, підхопити їх у повітрі.

– Де мати? – спитала вона.

– Мати зараз прийде. Сідайте, – сказав я привітно й подав їй стільця. Вона з недовірою подивилась на мене, потім оглянула стілець – вона думала, що я хочу устругнути їй якусь штуку, – і не сідала.

Вона не догадувалась, що я стою зовсім близько коло неї на випадок, коли треба буде ловити пенсне, і підозріло позирала на мене.

– Як здоров’я Юрчика? – дуже лагідно спитав я. Вона ще з більшою недовірою подивилася на мене й сказала:

– З такими приятелями, як ти, легко стати калікою.

Мені треба було за всяку ціну помиритися з цією людиною, щоб вільно бачитися з Юрчиком, але, як мені здавалося, мої слова були грубуваті для неї, і я все пригадував з п’єс, в яких грав наш сусід-актор, різні фрази, намагаючись догодити їй.

Скорчивши на своєму обличчі ласкаву посмішку, я промовив:

– Прошу вас, мадам, сідайте.

– Що?! – вигукнула вона.

– Хто старе поминає, той щастя не має, – згадав я бабусині слова, щоб натякнути матері Юрчика, що я хочу помиритися.

– Ти будеш глузувати з мене!.. – закричала вона і швидко вийшла з кімнати. Видно, дуже розсердилась. Там, у коридорі, вона зустріла матір, і я чув, як вони розмовляли, хоч і не міг розібрати слів. Раптом мати вбігла до кімнати.

– Боже мій! Про яку бомбу вона говорить? Чому я нічого не знаю? – перелякано говорила вона.

І не встиг я що-небудь відповісти, як вона кинулась до мене, почала роздягати й оглядати моє тіло. Тепер уже вона не вірила моїм словам, що я залишився зовсім цілий, і шукала на моєму тілі слідів. Мені вже ставало смішно, але мати раптом почала вигукувати: