Текст книги "Сашко"

Автор книги: Леонід Смілянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Леонід Смілянський
САШКО

ЧАСТИНА ПЕРША
ГОРОБЦІ, КОВЗАНКА І ЛИЖНІ ПАЛИЦІ

Олександр Жук з третього класу – це я, Сашко. Мене всі знають. Директор школи сказав моїй матері, викликавши її до себе: «Ну, знаєте, я й думки не мав, що він у вас такий і що мені буде з ним стільки мороки…» Директор познайомився зі мною ще тоді, коли я приходив записуватись у перший клас. Я враз нагледів над вікнами другого поверху гороб’ячі гнізда, вибрався по ринві на другий поверх, потім, хапаючись за виліплені на стіні узори, ступив кілька кроків по карнизу, зліз на підвіконня і засунув руку в одно гніздо, потім в друге, в трете… Я спеціаліст по гороб’ячих гніздах…

За хвилину в мене був повен рот малесеньких рябеньких яєчок, в пазусі кілька жовтодзьобих горобенят. Гурт малечі внизу захоплено стежив за мною, а над головою в мене метушилися старі горобці й тривожно лементували. Просто дивно, що горобці й ластівки на нашій вулиці завжди, коли побачать мене поблизу, знімають ґвалт, а на інших людей не звертають уваги зовсім…

Я вже хотів був злазити з вікна на карниз, як раптом вікно відчинилось, чиїсь руки вхопили мене за поперек і втягли до кімнати. З несподіванки я навіть роздушив кілька яєчок у роті.

Переді мною стояв літній чоловік, мабуть, якийсь учитель, з розгніваним обличчям. Двері були за його спиною, і я не знав, як утектизвідси. До того ж у кімнаті були ще чоловіки й жінки. Я просто ніяк не міг придумати, що мені робити. Вчитель, що втягнув мене до кімнати, довго й здивовано оглядав мою постать з ніг до голови, наче ніколи не бачив малих хлопців або не міг зрозуміти, звідки я з’явився на підвіконні. Потім обличчя його стало похмуре.

– Ти хто такий? – спитав він сердито.

– М… м… м… – тільки й міг я відповісти, бо в роті в мене було принаймні з десяток гороб’ячих яєць, та ще й роздушених.

– Виплюнь сюди! – показав він мені на плювальницю. І коли я виплюнув, він знову звернувся до мене:

– Ти хто такий?

– Сашко…

Я ніколи не називав свого прізвища, коли не знав точно, нащо про нього питають.

– Як тобі не соромно так ображати пташок? Адже ти зробив боляче горобчикам. Чуєш, як вони стривожились?

Я мовчав.

– Нащо тобі ці яєчка? – ніяк не міг заспокоїтись він.

На це питання я, звичайно, не знав, що відповісти, бо вони й справді були мені зовсім не потрібні. Після довгої мовчанки я почав удавати, наче збираюсь заплакати і наче мені й справді дуже соромно і я вже каюся…

Стара жінка, мабуть, вчителька, сказала:

– Юхиме Аркадійовичу, відпустіть хлопчика, він уже зрозумів, що зробив маленький злочин, і йому дуже соромно.

Ну, це вона, звичайно, вигадала, що мені було соромно.

Тоді мені сказали, щоб я ішов додому і більш ніколи не робив таких витівок.

Надворі я роздав хлоп’ятам усіх горобенят, які в мене були пазусі. Раптом я згадав, що не записався до школи, хоч і пообіцяв матері, що запишуся. Вона навіть хотіла вести мене сама, але я не тримаюся за материну спідницю і сказав, що запишуся і без неї. Мені давно хотілось ходити до школи, але мати не пускала, казала, що мені ще рано.

І от я повернувся знову на другий поверх, але на цей раз дверима. Ну й здивувався я, коли мене послали до директора і я побачив, що це був той самий чоловік, який втягнув мене крізь вікно за поперек. Він подивився на мене над окулярами й сказав:

– Знову ти?..

– Я прийшов записатися в перший клас.

– То ти прийшов записуватись і з першого ж разу перелякав нас своїм вчинком? Адже, коли б ти впав з карниза другого поверху на землю, то поламав би собі ноги. А я директор школи і відповідаю за все, що тут відбувається. Га, як ти думаєш?

– Я більше не буду, дядю, – жваво відповів я і хотів був відразу розповісти яку-небудь цікаву історію, які я сам вигадував, але директор тут же спинив мене. І добре зробив, бо коли я починаю говорити, то язик мій нагадує вітряний млинок, у якого під час великого вітру зіпсувалось гальмо. Коли мати, буває, почне мене розпитувати, де я був або чого в мене подерті штани чи подряпане обличчя, то їй доводиться вислухувати довжелезні оповідання про небувалі й неможливі пригоди. До того ж коли я розповідаю щось, то обов’язково розмахую руками, вихиляюся всім тілом, а на обличчі моєму з’являються такі гримаси, що мати широко розкриває очі з подиву, махає на мене рукою і звичайно каже:

– І де ти навчився таке молоти?

Але, слово честі, я ніколи не брешу, а говорю тільки те, що думаю.

Все-таки мені сподобалося в школі. Зі мною тут говорили, як з дорослим, і не тільки не тягали за вуха, а й не лаяли за мій вчинок.

В мого приятеля Юрчика Волошина, що живе в сусідському дворі, батьки дуже освічені: мати лікарка, а батько інженер. Вони ніколи не лають Юрчика, а моя мати малописьменна, то мені перепадає частенько. Все-таки краще, коли люди освічені. Особливо неприємно, коли директор школи викликає матір і скаржиться їй на мене. У першому класі це бувало не раз. Та ще й тепер буває, хоч я вже закінчую третій клас і з усієї сили намагаюся не робити нічого недозволеного. Та це не так легко. Ось, наприклад, нещодавно трапилась така пригода… Здавалося б, зовсім дрібниця, а що мені довелося перетерпіти через неї!..

Я і Юрчик рішали задачі з арифметики. Ми сидимо на останній парті. Я спитав рішення в Юрчика й нудьгував, не знаючи, до чого докласти рук. Вчительці я сказав, що вже вирішив задачу, інакше вона дала б мені ще одну. А вчителькою у нас Марина Пилипівна, дуже стара жінка. Це вона тоді, під час мого першого відвідання школи, коли я видирав гороб’ячі гнізда, просила відпустити мене. Зараз вона щось писала в класному журналі й мало звертала уваги на клас. Ну, то я собі сиджу і нічого поганого не роблю. Мені тепер треба поводитись дуже добре, бо вчора мене і ще двох учнів впіймали на тому, що ми замість школи три дні ходили на ковзанку, яка на стадіоні «Динамо». Це я підговорив їх піти зі мною: Гришу Мірошниченка з нашого класу і ще одного учня з четвертого класу. Я тягнув з собою і Юрчика. Але він відповів:

– Я не піду і не хочу, щоб ти теж ішов туди.

– А я хочу… – сказав я.

– Сашко, – тихо промовив тоді Юрчик, – нащо це здалося тобі? Завжди ти накоїш дурниць, а тоді сам каєшся…

– Зовсім не каюся…

– Значить, у тебе дірява пам’ять.

– У самого в тебе дірява.

– Нехай і дірява, а не ходи на стадіон, коли треба бути в школі.

– А то що буде?

– Тоді побачиш…

Але мене вже охопило завзяття.

Юрчик завжди був проти моїх витівок, завжди намагався стримати мене і лаяв, коли я не слухався. І хоч він був кращим моїм приятелем, я, звичайно, мало слухався його порад. Так сталося і на цей раз.

На стадіоні нам було дуже весело. Ми брали напрокат ковзани і вчилися ковзатися. Це було так захоплююче, що ми замість школи ходили на ковзанку три дні вряд, аж поки нас не застукала там мати учня з четвертого класу. І як вона догадалася піти на стадіон?.. Ну, звичайно, відразу про це довідались директор і класний керівник. Взнали навіть про те, що я підмовляв хлопців. Тепер мені треба було чекати чогось дуже неприємного. Через це я й сидів після того на уроках дуже тихо і з усієї сили намагався не робити нічого не дозволеного.

Ну ось, сиджу я тихо, коли це щось лусь мене по носі, і по зошиту моєму покотилась невеличка хлібна кулька. Це було здорово – влучити в самий ніс! Хто б це міг?

Я повів очима по класу. Всі сиділи, нахилившись над своїми зошитами. Тільки одна дівчинка, Женя, на першій парті нахилилась занадто низько й одним оком стежила за мною. А обличчя в неї аж почервоніло з напруження: так вона старалася, щоб не зареготати! Це була найменша в класі дівчинка. Вона завжди ходила з величезним рожевим бантом у білявих кісках і сміялася так дзвінко, що здавалося, наче до класу влетіло раптом з півдесятка синиць. Обличчя її завжди було в плямах синього чорнила або зеленки. Вона не вміла тримати себе на уроках, завжди розмовляла або сміялась і дуже погано вчилась. Ну, звичайно, це вона, а не хто інший, кинула в мене кульку.

Дочекавшись, коли вона перестала стежити за мною, я скачав з хліба кульку завбільшки з волоський горіх і непомітно шпурнув у Женю. Кулька влучила їй якраз у бант, підстрибнула вгору і впала на стіл до Марини Пилипівни, залишивши після себе чорнильний слід у журналі, в якому щось писала Марина Пилипівна. Женя пирснула, давлячись сміхом. Вчителька взяла кульку, оглянула її і поклала біля себе на столі. Вона навіть не промовила нічого, а знову нахилилась над столом і продовжувала писати, наче нічого й не сталося.

Я думав, що на цьому все й закінчиться. Пролунав дзвоник, можна було йти з класу. Але я помилився…

Коли учні вже хотіли бігти, Марина Пилипівна спинила нас і наказала сидіти на місцях.

– Діти, хто з вас кинув мені на стіл кульку з хліба? – спитала вчителька.

Всі мовчали.

– Ви знаєте, – провадила вона далі, – хто це зробив, але приховуєте від мене… Я, діти, люблю вас і через те часто попускаю вам різні вчинки, за які слід вас карати. Я одна, а вас тут тридцять душ, і мені важко встежити за всіма. Та й зір мій і здоров’я уже слабкі. А ви не жалієте мене. Невже ви такі безсердечні?

Я бачив, як дехто сердито дивився на мене: вони хотіли, щоб я признався. Білява Женя з благанням в очах дивилась на мене. Вона боялася, щоб я не сказав учительці про її хлібну кульку…

– Може, ти знаєш, Сашко? – спитала Марина Пилипівна, перехопивши погляди учнів, спрямовані на мене.

Я мовчав. Дуже мені не хотілося признаватись, бо я ще не знав, що мені буде за три дні, прогуляні на ковзанці.

– Ти мовчиш, Сашко, ти не знаєш, хто це зробив? Ну, що ж, я вірю тобі, бо знаю, що ти не боїшся правди. Доведеться шукати когось іншого. Може, ти, Женю, бачила, хто кинув?

Я бачив, як перелякалась Женя. Адже й вона була винна в цьому. «Сашко! – подумав я сам собі. – За твою витівку перепаде комусь іншому…»

Тоді я сказав Марині Пилипівні:

– Це я кинув кульку. Але я цілився не на ваш стіл.

Довкола запанувала така тиша, якої ще ніколи не було в нашому класі, що вважався найбільш галасливим і недисциплінованим у всій школі. Ох же й неприємно було мені! Прямо скажу – погано… Всі учні дивились на мене, і я бачив по їхніх очах, що вони в цю хвилину ненавидять мене. Та я й сам у думках уже каявся. Вийшло якось і справді недобре. Вчителька вона хороша, лагідна, дивиться крізь пальці на всі наші вчинки, а я їй підвіз такого візка. Відчинилися двері, і ввійшов директор.

– Чому клас не робить перерви? Що у вас тут сталося? – спитав він.

Тоді дівчата розповіли йому про все.

– Ідіть на перерву, – наказав він.

І коли з учнів залишився в класі тільки я, він сказав мені:

– Щоб сьогодні після роботи прийшла твоя мати. Ти вже всім набрид, Сашко Жук. Всьому є межа, і треба кінець кінцем з тобою робити щось. Слова на тебе не діють, я знаю, ти їх пускаєш повз вуха!

– Ні, я слухаю вас, – сказав я.

– Слухаєш, а мені треба, щоб ти ще й слухався.

– Я більше не буду.

– Я це чув від тебе вчора і десятки разів до того. Я не вірю тобі. З усіх учнів тобі я найменше вірю. Нехай прийде мати.

– Вона може пізно повернутися додому.

– Тоді нехай приходить завтра. Іди. Я не дозволяю тобі далі залишатись на уроках.

Я пішов і відчував, що на цей раз мені так просто не минеться. І нащо я кидав ту кульку? Тепер мені обов’язково пригадають і ковзанку.

Ми жили в одному завулку майже на околиці Києва. Наш завулок починався внизу й підіймався аж на саму гору, потім знову збігав униз. Була зима – найкраща, найулюбленіша моя пора року. Нещодавно випав свіжий сніг, люди притоптали його, розковзали. Чудово було довкола! Тільки мене не тягло навіть на проковзані на тротуарах стежки. Ох, ця ковзанка!.. І чому я тоді не послухався Юрчика? Що думав директор, коли казав, що нарешті треба зі мною щось робити?.. Ну що вони можуть зі мною зробити?

Неспокійно в мене було на серці, а головне, я був лютий на самого себе… Скільки разів я давав собі слово триматися добре, домогтися того, щоб за поведінку мені ставили в школі п’ятірки, а не трійки, – і завжди щось знову траплялось зі мною… Так ось і тепер… Вчительки, звичайно, я зовсім не боявся, в неї дуже добра вдача, треба тільки хоч раз розплакатись або хоч зробити штучно на очах сльози. А от директор – цього сльозами не розмочиш. Ех, Сашко, як же ти викрутишся тепер?

На нашій вулиці назустріч мені мчало з гори кілька санчат з дітьми. Я відняв у двох сусідських дівчаток санки й з’їхав кілька разів з самого вершечка гори. Та дуже скоро це набридло мені. Побачивши довгу ковзанку на вулиці, я почав ковзатися на ній, але за другим разом ноги мої раптом попливли вперед, потім завернули вбік, я не втримав рівноваги і добре гепнувся спиною на лід. З гори на мене йшла з великою швидкістю автомашина. Дорога була слизька, і не так просто було загальмувати авто. І вмить, незважаючи на те, що дуже забився, падаючи, я швидко порачкував з дороги. Машина пройшла повз мене, і тоді поблизу пролунав глумливий сміх. Лізти рачки – це таки справді смішно. Недалеко стояла якась дівчинка на лижах і глузувала з мене. За хвилину вона була вже далеко внизу. Поряд з нею бігла знайома мені дівчинка з нашої вулиці.

Поки вони були внизу, я трохи відсапнувся, бо спочатку від удару мені раптом перетяло дихання. Тепер я підвівся, обтрусив з себе сніг. Як мені сказали потім, дівчинка на лижах переїхала з батьками на нашу вулицю всього кілька днів тому. Вони жили тепер у дворі поряд з нашим домом. Дівчинка була руда, в ластовинні, з носом, що нагадував ґудзик. На зріст вона була майже така, як і я.

Коли дівчинка наблизилась, я вийшов із своєї схованки й пішов їй навперейми. Вона не звернула на мене уваги і продовжувала поволі підійматись на лижах угору.

– Ти чого сміялася?

– Бо смішно було…

– Ага, так?

Я штовхнув лижі ногою. Дівчинка впала. Я смикнув за лижі, обірвав кріплення і, поки дівчинка підводилась, кинув їх через паркан, за яким починався яр. Лижі з’їхали на самий низ яру, а я пішов далі. Був певен, що дівчинка полізе в яр за ними і, головне, розплачеться, але помилився: вона віддала своїй подрузі одну лижну палицю, а з другою наздогнала мене й почала періщити по спині. Я просто сторопів і в першу хвилину застиг. Не вірилось, що на світі можливі такі речі. Я спробував дістати її кулаком, але вона вправно вивернулася, схопила мене за комір і пхнула головою в сніг, наметений вітром під парканом. Коли я, розлютований, вибрався з кучугури, то почув тільки дзвінкий регіт обох подруг десь унизу, в самому яру, куди вони полізли рятувати лижі. З люті я не знав, що робити. Кидався в різні боки, пробував ламати паркан, але не подужав, хапав пухкий сніг. Мене, Сашка Жука, набило серед вулиці якесь нікчемне руде дівча!..

Ще було рано, і вдома я застав тільки бабусю. Вона саме годувала цукром мого папугу в клітці, якого ще до того, коли його придбав мій небіжчик батько в одного свого знайомого, хтось прозвав Ласуном. Це було навіть влучно. В нашій сім’ї ще не було такого ласуна, як цей папуга, який, незважаючи на те, що мав близько ста років, так любив ласощі, як мала дитина.

Мати ще не повернулася з роботи. Бабуся тричі сплеснула руками, побачивши моє подряпане обличчя, роздерте в кількох місцях пальто і мокрі від снігу чоботи. І вже зовсім перелякалась, засунувши руку мені за комір сорочки: я був увесь мокрий, бо впрів, коли бігав на вулиці.

Цапко, мій песик, який досі спав у кутку за канапою, підвівся на місці й довго, замислено дивився на мене. Мені навіть здалося, що він з докором похитав головою. А папуга Ласун, який чомусь краще переймав слова від моєї матері, ніж від мене, чітко вимовив тричі підряд: «Шибеник! Шибеник! Шибеник!»

Я не сердився ні на кого з них, це були справжні мої друзі, готові захищати мене кожної хвилини, але на цей раз вони були безпорадні, щоб допомогти мені. І коли я, ледве стягнувши з себе мокрі чоботи, сів до тарілки з супом, бабуся побурчала трохи й почала зашивати дірки на пальті.

Після обіду я вмостився біля вікна на канапі з своєю улюбленою книжкою про челюскінців, але читати не зміг: думки мої були десь далеко.

Все-таки – що вони зі мною думають зробити?

НАД МОЄЮ ГОЛОВОЮ ХМАРИ

Вчора мати повернулася додому пізно. Після роботи в неї були ще справи в місті.

Коли я сказав, що директор викликає її до себе на завтра, вона спочатку нічого не відповіла, а потім сказала:

– Щось уже накоїв там? Ну, сам наробив, сам і викручуйся, як знаєш.

Я надумав сказати директору, що матері немає часу.

Директор відразу не спитав мене про матір. Може, він і зовсім за буде про історію з кулькою і ковзанкою…

Дівчинка з ластовинням виявилась не такою вже й поганою. Увечері, коли я вийшов на вулицю, вона вже каталась на лижах. Я не зачіпав її, але стежив, як вона вправно бігла вгору, а потім щодуху сміливо з’їжджала вниз. Лиж у мене не було. Я спробував якось зробити їх сам. На подвір’ї стояла чиясь стара бочка, я позбивав обручі і вийняв дві клепки. З них зробив собі лижі. Але, по-перше, це були не лижі, а чиста дурниця, я тільки вивалявся в снігу через них, а по-друге, один мешканець нашого дому наскаржився матері, ще я зіпсував йому бочку. І мені знову влетіло. Мені майже щодня за щось влітає.

Але я мріяв про лижі. Місцевість поблизу нашого дому була нерівна, з горбками й вибалками, з крутими узвозами на вулицях, – можна було б чудово кататися на лижах.

Так от, дівчинка проїхала повз мене разів зо два, потім сама підійшла до мене й сказала:

– На, катайся поки що на моїх.

Її всіяне ластовинням рум’яне обличчя, з якимись бісинками в сірих очах, усміхалось. Я спочатку думав, що вона глумиться з мене, і вже хотів був сказати їй що-небудь образливе, а то й штурхнути в спину, але вона додала:

– Тато каже, щоб я частіше відпочивала…

Вона зійшла з лиж і простягла мені палиці. І раніш ніж я що-небудь зрозумів, вона вже бігла вгору додому.

Але ж і катався я того вечора! Ніколи не тішився я таким швидким льотом з гори по вулиці. Малеча, побачивши мене на лижах, увесь час бігла слідом і вгору і вниз. Щоправда, падав я частенько, бо ще не навчився як слід їздити на лижах, але то дарма. Я не зважав на сніг, який був уже в мене і в халявах, і в кишенях, і за коміром – скрізь. Мені було гаряче, весело, і я мав вигляд переможця.

Я давав кілька разів лижі Юрчикові, який пізніше теж вийшов на вулицю. Він завжди виходив пізніше за мене, бо мати примушувала його спочатку поробити шкільні завдання, а потім гуляти. З Юрчиком я завжди ділився всім і про все йому розповідав, і він мені теж. Про одне тільки промовчав я – про те, як учора набила мене ця дівчинка. Це зовсім не цікаво.

Нарешті я побачив її коло воріт і відразу ж віддав лижі.

– Дивися – справні! – попередив я дівчинку.

Вона засміялась. Потім, побачивши, що я весь час не розлучався з Юрчиком, запропонувала:

– Давайте будемо кататися втрьох, по черзі. Тільки не на вулиці, а підемо онде на ті горби, що за садами…

Справді, майже кожним двором на нашій вулиці можна вийти до чудових горбів з положистими спадами. За ними починалась місцевість, де майже ніхто не жив, зате було багато пагорбів, глибоких ярів, ям, з яких брали глину, рівчаків, зарослих чагарником… Ця місцевість називалася Собачою Стежкою або просто Собачкою. Тут і справді було багато собак. Вони бігали тут цілими зграями, а деякі и жили тут. Я добре знав їх, вони мене – теж. Були навіть серед них такі, які знали, як далеко я вмію кидати каміння, і завжди відбігали від мене якраз настільки, щоб я не міг до них докинути. Влітку там можна було цікаво блукати або гратися у війну… Ми пречудесно катались там на лижах втрьох по черзі допізна.

Юрчик не мав своїх лиж, бо мати його вважала, що коли він кататиметься на вулиці, то обов’язково потрапить під машину, а коли з горбів на Собачці, то поламає ноги. Вона думає, що ноги гак легко ламаються. Що ж до мене, то мені мати нічого такого ніколи не купує, вона каже, що я не заслужив у неї. Значить, це так і є, бо моя мати говорить усім тільки правду.

Але даремно я думав, що директор школи забув про мої останні вчинки і про те, що він викликав до себе мою матір. Він пам’ятав про це.

Коли мати не прийшла до школи другого і третього дня, я, повернувшись якось увечері додому після катання на лижах, застав її і двох не знайомих мені людей: високого чоловіка в синіх окулярах і товсту поважну жінку, що розмовляла з моєю матір’ю. Я відразу догадався, що це члени батьківської ради з нашої школи, бо моє серце відчувало: на цей раз мені не минеться.

– Та осьде він сам, – сказала сердито моя мати.

Я привітався. Вони мені відповіли, а чоловік навіть подав мені руку. Ніколи ще ніхто з дорослих не подавав мені руки. Я не знав, про що вони розмовляли раніше, але все одно я не чекав нічого доброго від їхнього відвідання.

– Ну, герой, – сказала жінка й повернулася до мене разом з стільцем, – що ж це ти натворив?

Я поглянув на матір, але вона не дивилась на мене, а сиділа за столом, підперши в задумі голову рукою. Ох, мабуть, і наговорили вони на мене!..

– Ну, що будемо робити з ним? – сказала жінка.

Чоловік зняв окуляри, поволі протер їх хусточкою, пильно подивився на мене і нарешті промовив:

– Я думаю, що звичайне покарання тут не допоможе. Третій клас – найгірший у школі по дисципліні та й по успішності. Недаремно весь педколектив школи турбується за третій клас. Потрібні якісь заходи… Марина Пилипівна не може справитися з своїм класом.

– Як ти вважаєш, – звернулася жінка до мене, – що тобі зробити за твій вчинок?

– Ухваліть, щоб я просив вибачення у Марини Пилипівни, – швидко відповів я, зрадівши, що в такій справі вони догадалися спитати в самого мене.

– М-да… – протягнув, усміхнувшись, чоловік і знову одягнув окуляри. – Ні, голубе, тобі потрібні інші ліки…

– Звичайно, звичайно, – підтримала його жінка.

Тільки моя мати сиділа мовчки. А коли вони звернулися до неї, вона втомленим голосом сказала:

– Я вже безсила зробити з ним щось сама. Як вирішать у школі, нехай так і буде. Я погоджусь.

Я, звичайно, не розумів, з чим вона погоджувалась, про що могла йти мова, але мені було трохи страшно.

Коли вони пішли, мати наказала мені взятися за уроки і ні про що інше не стала розмовляти зі мною.

Вперше мені було так тривожно. Тієї ночі мені навіть спалося неспокійно. І справді, другого дня була батьківська рада і мене викликали теж.

Одна жінка промовила вголос, подивившись на мене:

– Такий гарненький хлопчик. Просто не віриться, що він здатний на таке.

А директор школи їй відповів, що я на все здатний, що я не таке ще можу встругнути, що моїм витівкам немає меж… А Марина Пилипівна сказала:

– Все-таки Сашко Жук гарний хлопчик, і він зрозуміє сам, що зробив недобре.

І якраз тоді, коли мені було дуже цікаво послухати, що говоритимуть інші, директор наказав мені йти додому. Вже за дверима, поки я думав, куди мені піти, чув, як директор сердито сказав Марині Пилипівні, що коли її послухати, то весь третій клас хороший, а тим часом тільки цей клас найбільш відстає в усій школі. І ніби вона занадто легко покладається на учнів, що, мовляв, вони самі зрозуміють, як погано вони поводяться, а треба, щоб учитель допомагав їм це зрозуміти. І що далі він не може терпіти таке в третьому класі… Що він просить усіх членів ради сказати свою думку. Все-таки було негарно крутитися під дверима й підслухувати, тому я пішов звідти і вже не чув, що говорилося далі.

Другого дня Женя з першої парти розповіла мені все, що говорили про мене на батьківській раді. Її мати була на цьому засіданні, і Женя випитала в неї про все. На жаль, там надумалися перевести мене до якоїсь іншої школи, щоб я був серед інших учнів. Ще, каже Женя, не вирішили, але це вже сам директор буде десь клопотатись про перевід мене до іншої школи. Женя розповіла, як на Марину Пилипівну дуже нападали інші вчителі… Та що казати – справжня хмара збиралась над моєю головою…

Минуло кілька днів, Юрчик і я близько потоваришували з Ромкою. Так звали ту дівчинку в ластовинні. Батько її був машиністом на залізниці.

Незабаром Ромку перевели з її школи до нашої, в той клас, у якому були й ми з Юрчиком.

Часто ми втрьох збиралися в них, особливо коли діставав хтось із нас дуже цікаву книжку. В мене ми не збиралися, бо в мене собака й папуга, й ми вп’ятьох як здіймемо галас, то бабуся нас відразу вижене з хати, а сидіти тихо ми не можемо, бо матері цілий день не буває дома, а бабусі нам не страшно.

В Юрчика ми збиратися не можемо тому, що його мати вважає, немовби я навчаю його різних поганих штук. Вона сказала моїй матері, що я навчив Юрчика видряпуватись високо на дерева, а я зовсім не вчив його – він сам у мене навчився.

Ромка була ласунка і за гроші, які давала їй мати, купувала тістечка. Спочатку вона підбирала кінчиком язика на тістечку квітку з крему, заплющувала від насолоди очі й прицмокувала, потім… Що й казати… Коли б не ця звичка, з Ромки вийшов би справжній хлопець. Батько її, дядя Михайло, теж хороший чоловік. Коли ми здіймемо в їхній квартирі страшенний галас, мати Ромчина тільки охає та хитає головою, а батько, навпаки, регоче, ще й підбиває галасувати. Одного разу, коли ми гралися в піжмурки, я заховався до буфета з посудом. Мене не тільки Ромка не знайшла, а й ніхто не знайшов. Довго гукали, а я не відгукувався. Думали, що я пішов з хати, але на вішалці було моє пальто й шапка, а серед калош у передній мої чоботи, бо я для зручності роззувся. Потім, коли я виліз із буфета, мати Ромчина тільки ойкнула й кинулась до буфета: вона думала, що я потрощив їхній посуд. А дядя Михайло так реготав, що аж вуса його ворушилися і скидалися на крила ластівки в повітрі. Він сказав, що знав, де я заховався, і що йому подобається моя винахідливість. Ну, звичайно, коли б розчавив те величезне блюдо для холодцю, на якому я сидів у буфеті, то йому не дуже сподобалось би це. Він обіцяв взяти мене з собою на паровоз, як потеплішає. Я нагадував Ромчиному батькові його обіцянку щоразу, коли зустрічався з ним.

У клубі в мене був знайомий кіномеханік. Я часто допомагав йому при кіноапараті і навіть не раз їздив з ним по кінокартини до складу. За це ми з Юрчиком завжди перші дивилися нові кінокартини в клубі. І ось, коли я вже хотів повести до клубу в кіно з собою і Ромку, мати спитала мене:

– Ти куди?

Був вихідний день, і вона була дома.

– До клубу, – відповів я. – Сьогодні нове кіно.

– З завтрашнього дня, – сказала мати, – ходитимеш до іншої школи.

– Я не піду до іншої школи, і вчитимусь у своїй, і буду добре триматися і поводитися.

Мати зітхнула вдруге, а руки її майже зовсім спинились, і клапті шумовиння на її ліктях з тихим шерхотом стигли й оберталися на краплини каламутної води. Так вона й не відповіла мені нічого.

Тієї ночі я довго не міг заснути. В кутку біля настільної лампи бабуся в’язала мені рукавицю. Чути було, як за дверима на кухні мати гриміла ночвами. Я лежав, заплющивши очі, але не спав. Як мені хотілося в цю хвилину зробитися якоюсь великою людиною, приїхати додому, піти до школи… Хай би подивились, який Сашко «шибеник» і «хуліган»! Добре було б стати великим мандрівником і відкрити, наприклад, ще якусь землю. Або зніматися в картині «Чапаєв» і грати самого Чапая або кулеметника… Що б тоді сказав директор школи? Сам би просив, щоб я вчився в його школі. А найкраще, коли б вистежити шпигуна-диверсанта десь на кордоні, і щоб напасти на нього і качатися з ним у лісовій хащі по землі у смертельній сутичці, і щоб він мене поранив, а я щоб його не випустив з залізних обіймів, аж поки не наспіли б прикордонники з собакою. Диверсанта зв’язали б і повели, а мені зробили б з гілля носилки і понесли. А потім десь у газеті – «Подвиг учня третього класу Сашка Жука»… А директор уранці прийшов би до школи, розгорнув би в учительській газету, а там – «Подвиг учня третього класу Сашка Жука»… Ех, не так просто натрапити на диверсанта!

Я чув, як з кухні ввійшла мати, підійшла до мого ліжка. Я не розплющив очей. Мати тихенько пішла до столу й сіла біля бабусі. Я трошки розплющив одне око. Відпочиваючи біля столу, мати мовчки довго дивилась у мій бік.

– Ах ти шибеник, муко ти моя!.. – тихо вимовила вона, пов’язуючи на голову косинку.

– Що там іще накоїв? – спитала бабуся.

– Його перевели до іншої школи, а він туди не ходить.

– А куди ж ото він ходить?

– До старої ходить. Він сам мені сказав, та я ще й з першого дня знала про це від директора. І що тепер робити – не знаю.

Вони розмовляли притишено, але я чув усе. Виходить, мати знала, куди я ходжу на уроки. Чого ж вона нічого мені не говорила? Я прислухався, щоб не пропустити й слова з їхньої розмови. Підперши чоло долонею, мати довго мовчала. Через хвилину бабуся промовила тихо:

– А я ото помічаю, що наче поміняли нам хлопця. Щось наче не той він, що був. Мовчить більше, над уроками старанно висиджує. Щось, думаю, є таке… Ховається з чимось.

– Піду завтра ще до директора, – сказала, готуючись спати, мати, – що він порадить. Треба нарешті вирішити.

Світло погасло, і незабаром я заснув.

Після того минуло ще два дні. На останньому уроці Марина Пилипівна сказала мені:

– Сашко, після уроків підеш до директора…

Хтось з учнів читав щось із читанки, хтось пробував розповідати прочитане, до когось зверталася Марина Пилипівна з запитаннями, – я наче не розумів нічого. Я думав тільки про те, що ось зараз директор накаже мені назавжди покинути школу й не приходити до нашого класу. І заберуть від мене моїх товаришів…

Я увійшов до кабінету директора й спинився біля дверей, дивлячись на кінчики своїх чобіт.

– Ну що ж, – сказав директор, – не хочеш розлучатися з нашою школою? Подобається тобі тут? Га?

Я мовчав. Та директор сам добре знав те, про що немовби питав у мене. Він говорив далі:

– Тобі потурали в класі і за всі твої витівки тільки знижували оцінку по поведінці – ось і все. А для тебе це – як горохом об стіну. Ти не з тих, яких можна так легко вмовити або примусити каятись. Завдав ти нам клопоту та й матері своїй теж. Ну що ж нам з тобою робити? Доведеться, мабуть, до іншої школи ходити тобі.

Тоді, не тямлячи себе, я вигукнув:

– Не буду, не буду я більше! Останній раз простіть мені… Більше я… більше я… ніколи…

Щось мені здушило горло і не дало говорити, сльози текли по обличчю.

Хтось витирав мені хусткою обличчя і гладив по голові. Коли очі мої проясніли від сліз, я побачив у кабінеті кількох учителів і серед них Марину Пилипівну. Я все ще хлипав. Сам просто не розумію, як це я розплакався. Потім директор підійшов до мене й сказав:

– Значить, ти розумієш, що ти зробив поганий вчинок? Так? Гаразд. Ну, то ось що, Сашко, давай ми з тобою договоримось: ти мені даєш слово, що нічого подібного більше не повториться.