Текст книги "Сашко"

Автор книги: Леонід Смілянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

– А це що? Оце ж, мабуть, і тебе зачепило… І тут, і тут… Ось і тут…

Тоді я зрозумів: адже після останніх моїх сутичок з хлопцями та інших пригод на тілі моєму ще залишилися сліди. Не завжди вони швидко зникали. Дома я, звичайно, не говорив про це нікому. Тепер мати побачила на моєму тілі багато знаків, цілу азбуку, по якій прочитала все. І, допомагаючи мені одягнутись, вона обіймала мене, тулила до себе й приказувала:

– Дитинко моя бідна, та де ж це воно взялося в тебе? Та як же це ти й не пожалівся мені, й не сказав нічого?.. І в тілі схуд отак… Що це з тобою? Не доглянеш тебе, то й не пообідавши біжиш з хати…

Мені стало враз добре, приємно. Ні в кого немає такої матері, як у мене…

ВСЕ ЗЛЕ ЗНИКАЄ, А ХОРОШЕ ПРИХОДИТЬ НЕМИНУЧЕ

Через кілька днів після того на великій перерві Сергій Валентинович покликав мене до директорської. Учні, замовкнувши враз, дивились на мене. Хтось тихо проказав:

– Ох, і буде тобі сьогодні!..

А мені так хотілося одержати п’ятірку з поведінки!.. Скільки часу я намагався поводитись добре… Окрім того, мені дуже хотілося своєю поведінкою віддячити Сергієві Валентиновичу за те, що він не розповів матері про вибух патрона. Щоправда, вона однаково довідалась про це, але ж не від нього.

І раптом так несподівано: «До директора!» Яке ще лихо жде мене?

І я поволі, з похнюпленою головою, пішов до кабінету директора.

Директор за столом переглядав класні журнали. На дивані сидів Сергій Валентинович. Він посадив мене біля себе.

– Ну, Сашко Жук, як усе це сталося? – спитав директор.

– Що? – спитав я, ніби не знав, про що він думає.

– А ти не викручуйся, розповідай. Адже ти знаєш, про що тебе питають, – сказав Сергій Валентинович.

Я швидко розповів у кількох словах усю історію з патроном. Вони обоє раз у раз переривали мене і все допитувались, хто роздовбав патрон.

Я не виказав Юрчика, але вони самі звідкілясь уже знали про це. Коли я скінчив, директор, не підводячи голови, сказав:

– Ти вже за одним разом розкажи, як покупався в крижаній воді.

Довелось розказати і про це. Директор, хоч і не переставав дивитись в журнал, слухав уважно. А коли я розповів, як надів пальто на мокрий одяг і побіг додому, Сергій Валентинович не втримався, ляснув себе долонями по колінах і вигукнув:

– Ах, ти ж безглуздий такий!.. Чого ж ти не послухався сторожа? От Мірошниченко такий самий зайдиголова, а пішов на завод, обсушився в амбулаторії – і здоровісінький…

Але я вже закінчив і мовчав.

– Ну, все, іди собі в клас, – сказав мені директор.

Так я й не зрозумів – нащо вони мене кликали?..

Юрчик одужував швидко. Пухирі вже посходили, але шкіра після них ще не загоїлась. Після пухиря на щоці утворилась невеличка виразка. Вона майже загоїлась, але слід після неї все ще залишався. Дома, звичайно, він ходив, читав книжки, вчив уроки, тільки до школи мати не пускала: вона боялася, що в школі його можуть штовхнути і нашкодити йому. Вона думає, що хтось би насмілився його штовхати, коли б я наказав не наближатись до Юрчика ближче, ніж на три кроки.

Ми з Ромкою по-старому відвідували його щодня. Кожного разу ми обирали час, коли Юрчикові батьки були на роботі. Я скидав чоботи і ліз на берест. Тепер уже вікно в них відчинялося. Юрчик вилазив на підвіконня. Я лежав на гілці зовсім близько від нього, так то міг навіть передавати йому різні речі, а Ромка стояла внизу, – таким чином ми провадили розмови, і часом подовгу.

Іншого нічого ми не могли придумати: Юрчикові батьки не дозволяли нам відвідувати його в квартирі. Вони, мабуть, хотіли, щоб у нього були інші товариші, а не я.

Наближались літні канікули. Одного дня несподівано для всіх прийшов до школи Юрчик. Ще вчора ми були в нього, і він нічого не сказав нам про те, що прийде до школи. Це він зробив навмисне, заради несподіванки. Щоправда, наші останні відвідини Юрчика пройшли не так, як завжди. Тільки я виліз на берест і улігся на гілляці біля його вікна, як почув у кімнаті голосний регіт. Я вже хотів якнайшвидше злізти з дерева, але Юрчик, сміючись, заспокоїв мене:

– Це до мене прийшли гості. Ми тут граємось. Я вже зовсім здоровий.

– Юрчику! – гукнула внизу Ромка. – Здоров був! Ану покажися…

Юрчик вихилився з вікна. Ромка помахала йому рукою, а він гукнув до неї:

– Скоро побачимось!

– Ти вже зовсім здоровий?

– Уже. Незабаром піду до Палацу піонерів.

– Ми вже давно не були в «комашиному гуртку», – сказав я.

Ромка поставила мої чоботи на землю й заплескала з радощів у долоні. В цей час з-за рогу будинку з’явився Юрчиків батько. Він узяв Ромку за руку.

– Добридень, молоді люди! – сказав він.

– Добридень! – відповіла Ромка, а я мовчав, бо думав, що він мене не побачив.

– Я й до тебе вітаюся, – сказав він, піднявши до мене голову.

– Здрастуйте! – відповів я.

– Ну, злазь.

Я повагався хвилину, але, побачивши заспокійливі сигнали Юрчика, скочив униз.

– Взувай свої чоботи, – наказав він мені.

Потім повів нас за собою. В кімнаті в Юрчика було багато дітей. Юрчик показував усім новий акваріум з малесенькими, але дуже гарними й цікавими рибками. Я помітив, що Юрчикова мати трохи помирилася з Ромкою і навіть, подаючи їй чай, промовила щось до неї й уважно подивилась їй в обличчя. Але на мене й не глянула.

Вона не хотіла миритися зі мною і, як розповідав мені Юрчик, ще й досі радила йому не знатися зі мною, бо, мовляв, таке товаришування до добра не доведе.

В останній день занять у школі Ромка попередила мене, щоб я назавтра прийшов до них уранці – підемо з дядею Михайлом на паровоз.

Ні, я ніколи не забуду того дня. Ромчин батько, Михайло Юхимович, їздив на маневровому паровозі. Він посадив мене біля себе в будці машиніста і сказав, що вчитиме на машиніста, якщо я захочу. Я почав його дуже просити, щоб він обов’язково вчив мене на машиніста, бо на паровозі краще, ніж на будь-якій іншій з машин, на яких я бував. Тоді Михайло Юхимович сказав, що кожен майбутній машиніст починає свою науку з свистка, бо свисток – це найперший механізм на паровозі: без нього ніякий поїзд не рушить з місця.

– Ну, ось примічай, – сказав він, почувши сигнал зчіплювача поїздів, і, давши два коротких сигнали, торкнувся до одного ричага, що звався регулятором. Паровоз рушив назад.

Тепер я й сам переконався, що свисток – це чи не найголовніший механізм паровоза. Незабаром я вже навчився давати три сигнали свистком: один короткий, два коротких, два коротких і один трохи протяглий. Це означало: уперед, назад і стоп!

Щоправда, дядя Михайло не дозволяв мені подавати інші сигнали, складніші. Але все одно помічник машиніста, Сеня, здоровенний парубок, веселий і швидкий, назвав мене завідувачем свистка.

– Ану, завсвистком, дай один короткий, – говорив він мені, коли треба було їхати вперед.

Так ми втрьох працювали цілий день.

Я почував себе справжнім залізничником. Тим більше, що дядя Михайло, ще як тільки ми вдвох вилізли на паровоз, сказав своєму помічникові:

– Ну от, Сеню, я привіз тобі другого помічника машиніста. Отже, я був помічник машиніста, завсвистком. Одно було мені неприємно спочатку: помічник Сеня був справжнім помічником, – на ньому був брудний одяг, і сам він, обличчя й руки були теж у плямах мазуту й сажі. А я ж, хоч і був у старій сорочці й штанях, які мені наказала спеціально для паровоза одягти мати, був чистісінький, бо завідувать свистком – це чиста робота. Та незабаром я знайшов вихід.

Ми часто спинялися, чекаючи сигналів від зчіплювача вагонів і складача поїздів. Помічник Сеня злазив з машини і порався коло паровоза. Одного разу і я скочив з паровоза, пройшовся вздовж машини, заглянув з острахом між колеса, потім крадькома вимазав сорочку й штани мазутом і сажею, на обличчі теж посадив кілька великих брудних плям.

Коли я знову виліз на паровоз, дядя Михайло, підморгнувши Сені, промовив:

– Товаришу завсвистком, не затримуйте машину, давайте два коротких.

І коли я дав сигнал і ми поїхали далі, він сказав, звертаючись до всіх нас:

– От що, товариші, оскільки в нашій бригаді сьогодні не двоє, а троє, то ми повинні перевиконати план вдвічі.

Так і сказав: не двоє, а троє. А дядя Михайло людина серйозна.

Ну, звичайно, ми працювали добре.

От тільки паровоз був неудосконалений. Я це помітив відразу. Сидіння для машиніста, на якому тепер сидів я, було приладжене так низько, що я не міг дістати рукою до свистка і мусив щоразу ставати на нього ногою, а другою ногою впирався на виступ у залізній стінці будки і аж тоді діставав до коромисла, за яке треба було смикати, коли потрібний був сигнал. Ну, та цей паровоз був застарілої серії. Повз нас пробігали новісінькі величезні паровози, на них, напевне, було все вдосконалено.

Вдень ми подавали пасажирські вагони на станцію Київ-Пасажирський. Одного разу довелось простояти на місці цілих двадцять хвилин коло перону, щоб причепити два додаткових вагони до пасажирського поїзда, який мав прибути. На пероні було багато людей, що прийшли зустрічати знайомих. Користуючись вимушеним відпочинком, дядя Михайло і Сеня щось там почали жувати. Я відмовився і, взявши гайковий ключ, зліз з паровоза.

Я бачив, як дехто з публіки на пероні звернув на мене увагу. Одна дама з букетом квітів сказала до когось:

– Подивіться – який маленький, а вже працює на паровозі…

– Видно, завзятий паровозник! – відповів якийсь чоловік.

Я, не звертаючи на них уваги, пішов попід машиною, приглядаючись до коліс. Потім я ударив закаблуком чобота по колесу паровоза, як це роблять шофери, пробуючи, чи надута шина авто, й похитав головою. Якийсь хлопчик підійшов до паровоза і теж хотів був ударити чоботом по колесу, але я грубо відштовхнув його.

– Зламаєш! – кинув я йому.

Серед публіки зареготали. Мабуть, вони сміялися з того хлопця, що я його так швидко наладив від машини. Потім я помацав залізну коробку на осі, що звалася букса, і знову похитав головою.

– Що – нагрілася? – раптом почув я над собою голос.

Я підвів обличчя вгору і побачив над собою височенного генерала. Він теж гуляв серед публіки на пероні. Обличчя його було серйозне.

– Нагрілася букса? – спитав він ще раз.

Я мацав буксу тому, що бачив, як це робив помічник машиніста Сеня, а нащо він її мацав, я не знав і не знав, чи треба їй бути холодною, чи гарячою.

– Ні, – відповів я генералові, – холодна.

– А чому ж ти хитаєш головою? – спитав генерал.

Я зрозумів, що дав маху. Тим часом публіка на пероні, не маючи що робити, уважно прислухалась до нашої розмови. І, як завжди, раніше, ніж я встиг щось придумати, язик, мій уже почав говорити:

– Бачите, товаришу генерал, поки ми тут стоїмо, вона встигла прохолонути, а до того була гаряча… їй-бо!

– М-да… – протягнув генерал, – а ти спритний хлопчисько… тільки щось надто швидко в тебе простигають букси. Я сам колись працював помічником машиніста, то в мене було як перегріється, то вже не скоро охолоне… Просто не знаєш, що робити з нею.

– На нашому паровозі все робиться швидко, – відповів я.

На мене дивились люди і серед них такі ж хлопчаки, як і я. Звичайно, я не дивився на них, але почував, як вони заздрили мені! Певно, кожен з них мріяв зараз стати на моє місце.

В цю хвилину в дверях паровоза з’явився машиніст.

– Гей, товаришу помічник, – гукнув він, – будемо їхати!

Я повернувся й пішов на паровоз, почуваючи на своїй спині заздрісні погляди дітвори й, мабуть, дорослих. Всі вони бачили, як я сів за праве крило паровоза, як смикнув за свищик, і паровоз рушив. Я скоса позирнув на хлопчаків… Звичайно, вся станція захоплено дивилась на мене… Чи те ще буде, коли я навчуся працювати за регулятором! Видно, я таки вчитимуся на машиніста. Нема кращої спеціальності.

Вдень, коли машина була поставлена на чистку, я допомагав помічникові машиніста чистити паровоз, лазив за ним поміж коліс під самий котел, підгвинчував ослаблі гайки, заливав мастилом маслянки і сам вробився в мазут і інший бруд так, що, мабуть, на обличчі моєму не було вже й чистої цяточки. Але я був веселий і щось наспівував.

Надвечір прийшла на паровоз нічна зміна, і ми пішли додому. Я навмисне не вмивався в депо, щоб мати побачила, як я працював на паровозі. Я був щасливий.

Мені тільки хотілося, щоб на нашій вулиці мене побачили зараз Ромка і Юрчик. Але їх не було. Зате біля воріт нашого двору стояла мати. Вона дуже зраділа, побачивши мене. Коли ми підійшли ближче дядя Михайло сказав:

– Здаю вам, сусідко, вашого машиніста в повному порядку. Бачите, який молодець!..

Мати глянула на моє обличчя і зареготала: я був чорний, як негр. Ромчин батько пішов далі, а мене мати взяла за руку й повела додому.

– А я тобі й води нагріла, щоб ти вмився. Тільки не знаю, чи й відмиєшся.

Я скинув з себе сорочку й за допомогою матері добре вмився, хоч, сказати щиро, – мені шкода було відмивати з себе паровозний бруд. Та що зробиш…

Коли я вечеряв, мати сказала:

– Чогось до тебе приходив той артист, що по сусідству з нами, і з ним ще якийсь чоловік. Казали, що зайдуть.

Я сказав матері, що хочу бути машиністом.

Вже зовсім смеркло, коли я почув надворі голос Ромки й Юрчика. За день вони скучили за мною…

Ми сиділи втрьох на купі чиїхось дров у кутку подвір’я й обмірковували всі переваги роботи на паровозі. Раптом мене гукнула мати. Я попрощався з друзями. Дома на мене чекав знайомий артист і з ним не відомий мені чоловік.

– Ну ось і він, – промовив артист до невідомого.

Вони подали мені кожен руку, наче дорослому. Я помітив, що мати стривожено прислухалась до їх слів: мабуть, вона побоювалася, що й вони прийшли з якоюсь скаргою на мене… Я й сам пильно придивлявся до незнайомого, намагаючись пригадати, чи не зустрічав я його де-небудь і чи не підстроїв йому якої-небудь пакості. На всякий випадок я пильнував, щоб між мною й ними був принаймні стіл. Але незнайомий ласкавим голосом спитав мене.

– Підете до нас працювати?

– Куди? – спитав я.

– На кіностудію, зніматися в фільмі.

Я стояв ошелешений, нічого не розуміючи… Я не вірив, що до мене могли прийти в такій справі, та ще й звертались до мене на «ви»! Цього ще не траплялось мені в житті.

– Я… я… я… – белькотів я, майже нічого не розуміючи.

– Цей товариш, – пояснив нам артист, – адміністратор групи з кіностудії; їм потрібний хлопчик на роль, от він і пропонує тобі спробувати – чи зумієш… Звичайно, насамперед треба, щоб дала згоду твоя мати.

Мати кивнула головою на знак своєї згоди.

«Еге, – помислив я, – та вони сумніваються, чи я зумію грати в кіно. Паровоза водити вмію, а грати перед кіноапаратом не зможу!..» І мені стало смішно.

– Треба спочатку спробувати, – сказав я, стримуючи себе, щоб не засміятись.

– Ну, звичайно, – відповів адміністратор, – спочатку я покажу вас постановникові картини, він спробує вас у грі. Коли ви можете приїхати на кіностудію? Може, завтра?

– Ні, післязавтра… – пообіцяв я.

Я, звичайно, міг би й завтра, але післязавтра мали роздавати в нашій школі табелі, і я вже буду в четвертому класі, а завтра тільки третьокласник, а там же обов’язково спитають. Все-таки краще, коли чотирикласник, більше поваги буде до мене.

– Гаразд, – погодився адміністратор, – я вас там чекатиму о другій удень. Зможете о другій?

– М… м… постараюся…

Вони попрощалися й пішли, а я – тільки втихли їхні кроки – заверещав з радості, підстрибнув на місці і почав ганяти по кімнаті… Коли мати, провівши гостей, повернулася до хати, то побачила, що я стояв на голові аж на підвіконні у відчиненому вікні й дриґав угорі ногами.

– Сашко!!! – гукнула вона не своїм голосом, бо все ж таки жили ми на другому поверсі, і коли б я впав за вікно, то, певне, що вже ніколи не дриґав би ногами над головою…

Але що я міг вдіяти з собою? Коли мати вхопила мене на вікні, я обійняв її за шию, притиснувся до неї і почав цілувати, не даючи їй вимовити кількох докірливих слів, які вже були готові в неї для мене. А тим часом Цапко, граючись, хапав мене за штани, а Ласун у клітці, пригадавши, мабуть, свою молодість, кричав: «Ура! Ура! Ура!..» Такий дурний папуга!..

КІНОАРТИСТ САШКО ЖУК

З усіх учнів класу тільки Женя з першої парти, ота, що любить показувати всім язика, одержала з поведінки четвірку. Вона намалювала собі хімічним олівцем на язиці двійку і потім, підглядаючи в журналі вчителя оцінки учням, які відповідали, оберталась до класу й показувала всім язика з двійкою й підіймала стільки пальців, скільки ще треба було додати до двійки. Кінець кінцем вчитель її впіймав на гарячому. Він примусив показати йому язик і потім сказав:

– Ти заробила четвірку з поведінки. А коли ще раз я впіймаю тебе на чомусь, ти матимеш від мене що-небудь набагато гірше.

Женя плакала й довго просила вчителя пробачити їй, але цим не зарадила.

В Юрчика були всі п’ятірки; в нього завжди бувають самі п’ятірки. А в Ромки тільки одна четвірка, решта – п’ятірки. В мене були і трійки, і четвірки. Була й одна п’ятірка – за читання.

Наздогнавши на вулиці біля школи Женю, я сказав їй:

– От буде тобі дома за четвірку.

Вона мовчки покопалася в портфельчику й дістала табель. Я побачив, що вона виправила четвірку з поведінки на «п’ять», та ще й з плюсом!.. Я реготав довго, не в силі стримати себе.

– Дурненька ти, – нарешті сказав я, – та хіба ж бувають по поведінці п’ятірки з плюсом? Твої ж батьки відразу взнають, що ти їх обдурила.

– Овва! – вигукнула Женя. – Я скажу їм, що в табелі стояла п’ятірка, а ти, Сашко, пустуючи, поставив мені ще й плюс…

– Я?

– Ти.

– Здуріла?!

– Сашко, голубчику, – вимовила вона й узяла мене за ґудзик на сорочці, – невже ти підведеш мене? Ну будь другом, погодься… Ну що тобі це варто? Може, тебе ніхто й не спитає. Це я так, на всякий випадок. Хочеш, я тобі дам автоматичний олівець? Дивись, який гарний!

Женя нагадувала мені зараз кошеня, яке треться об ногу, щось випрошуючи, тільки що обличчя її було в плямах зеленки, а кошенят зеленкою не мажуть. Мені стало її жаль. До того ж олівець і справді був гарний – металевий, блискучий, із скобкою, щоб чіпляти його за борт кишені. І перш ніж я встиг щось подумати, як завжди, язик мій уже промовив:

– Гаразд, давай…

Женя враз засяяла. Вона дістала олівець і віддала мені, і я відразу почепив його за борт кишені.

– Можеш говорити, – сказав я дівчинці, – кому хочеш про те, що я поставив тобі плюс по поведінці… Кому хочеш говори, не бійся, я не підведу!

Женя підморгнула мені, показала кінчик язика і помчала по вулиці наздоганяти подруг.

А воно не таке вже погане дівча, оця Женя. Я ще раз оглянув олівець, покрутив у нього ричажок. Хороша штука! І зовсім дарма, адже хіба мені важко було сказати, що це я, пустуючи, підставив до її п’ятірки хрестик. От тільки… Як же це? Вона хоче обдурити своїх батьків, а я їй допомагаю. І за це я одержав від неї олівця. «Сашко, – промовив я сам до себе, – це так ти тримаєшся? Ти дав слово директорові і Сергієві Валентиновичу, а тепер через якусь металічну цяцьку не витримав…»

Я враз повернув назад і побіг. Я знав, якою дорогою ходить Женя додому. Я наздогнав її біля клубу, де вона розглядала вітрину нової кінокартини.

Ох і здивувалася вона, коли побачила, що я наздогнав її.

– Женю, – сказав я, – ось твій олівець. Забери.

Вона враз дуже зблідла і мовчки взяла олівець. Я пішов назад. Оглянувшись, я сподівався побачити, що вона за своєю звичкою показує мені, як завжди на прощання, язик, але вона стояла й дивилась мені вслід і, мабуть, зовсім забула про свій язик. Потім вона побігла до мене:

– Сашко, ти роздумав і вже боїшся?

– Ні, не боюся. Кажи кому хочеш про це. А олівця твого мені не треба. Ти перевір, він справний. Я його ще не встиг зіпсувати.

– Я тебе не розумію, Сашко. Мені зовсім не шкода олівця. Візьми.

Тоді я сказав їй, що мені не треба її олівця, що мати мені дає гроші і я можу сам собі купити олівець, а не хочу ні собі, ні їй підробляти оцінки в табелі, бо бояться показувати батькам погані оцінки тільки боягузи. А що я тоді скажу директорові, коли він спитає – нащо я поставив у табелі плюс?

Женя спинилась і здивовано дивилась на мене, а я пішов собі додому, хоч і було мені неприємно, що я відмовився погодитись на те, що просила Женя.

В призначений день я заздалегідь поїхав трамваєм на кінофабрику. Ромка і Юрчик поїхали зі мною. Коли ми зійшли з трамвая, Ромка сказала:

– Сашко, ми почекаємо на тебе тут, біля фабрики, – може, тебе зразу й виженуть…

На прохідній будці мене не пропустив охоронець. Даремне я запевняв його, що я кіноартист і що мене запросив до себе адміністратор. Він чомусь подзвонив телефоном і відповів мені, що того адміністратора ще немає і щоб я йшов собі й не вештався на контрольній будці. Все це, звичайно, не спинило мене зовсім. Я вийшов на вулицю й переліз на територію фабрики через паркан, потрапивши до великого яблуневого саду.

Сад був величезний, і я довго блукав у ньому, роздивляючись навколо. Я любив дерева. Особливо любив запущені, зарослі бур’янами сади й городи. На жаль, у цьому саду не було жодної бур’янини, ніяких заростів, що нагадували б мені, наприклад, джунглі або незайманий ліс. Шкода, що зі мною не було Юрчика й Ромки. Ми тут добре погуляли б. Бур’ян і лісові хащі можна було б просто уявити в своїй фантазії, звірів теж можна було б уявити, а ми були б мисливцями… І мені раптом захотілося гратися. Я побачив перед собою за деревами невеличкий хутір – три хати під стріхою, тин з порожніми глечиками на кілках, садок, криницю – і ні живої душі довкола.

– Ура! За мною! – вигукнув я сам до себе голосно і щодуху помчав на хутір. На хуторі я з розгону скочив на цямрину криниці. Ой же й злякався я, коли цямрина враз завалилася, але ніякої криниці на тому місці не було.

На одній з хат було величезне гніздо лелеки. Я ніколи ще не заглядав у лелечі гнізда, і тому мені враз закортіло побувати на хаті. Та коли я почав по дверях видиратися на хату, стіна теж завалилась. Я впав на ґанок, і він поламався. Тут я схаменувся, що наробив шкоди, і вже хотів тікати з хутора, як побачив охоронця, що атакував мене. Тоді я швидко почав відступати по алеї.

Я був певен, що в такому величезному саду ніхто не впіймає мене. Охоронець гонився за мною й гукав:

– Держи його! Переймай!..

Але я навіть не особливо поспішав. Кашкета на всякий випадок я засунув до кишені.

– Стій! – гукав він. – Стій!

Раптом з-за дерева вискочив другий охоронець і схопив мене за плече. Як я не викручувався, але нічого зробити не зміг, бо підбіг перший охоронець і теж схопив мене. Вони взяли мене кожен за руку й повели по алеї.

Раптом я побачив, як назустріч нам, поспішаючи, йшли знайомий адміністратор і з ним ще один не знайомий мені чоловік у капелюсі і в новісінькому сірому костюмі.

– Віддайте його нам, – сказали вони охоронцям, – він нам потрібний.

І коли охоронці охоче віддали мене цим людям, адміністратор сказав мені:

– Як же це так сталося? Адже ви, певне, прийшли до мене, як ми вмовлялися? А опинились де…

Я розповів, як усе це сталося. Захоплений сам своїм оповіданням, я вигукував:

– Ех, шкода, що ви не бачили, як я атакував хутір з білобандитами. Чапаєвська атака була!

– Ні, – відповів адміністратор, – ми якраз все це бачили. З вікна головного корпусу все було видно. Валеріан Дмитрович, наш режисер-постановник, теж усе бачив. – Він показав на другого чоловіка в капелюсі. Той простягнув мені руку, як дорослому. – Але, – говорив далі адміністратор, – ви посварилися з охоронцями – це гірше. Вам обов’язково треба помиритися з ними. Ну, хоч би попросити вибачення.

– Коли ми побачили, – сказав Валеріан Дмитрович, – що ти потрапив у полон, ми вирішили тебе визволити, бо охоронці мали право одвести тебе до коменданта кіностудії.

Я пообіцяв попросити в охоронців вибачення, і Валеріан Дмитрович сказав:

– Ну от, Сашко, тепер ти будеш зніматися в нас у групі. Тільки ж старайся. Доведеться тобі й скакати отак, як це ти робив сьогодні в саду, до того ще й на справжньому коні, доведеться вести прикордонників через лісові хащі по слідах диверсанта, доведеться повзти раненим у лісі, тому що йти не матимеш сили, бо, кажу ж, будеш пораненим, і багато чого цікавого доведеться тобі робити…

– А здорово треба бути пораненим? – трохи стурбовано спитав я.

– Ні, – сказав Валеріан Дмитрович, – це тільки грати тобі доведеться тяжкопораненого, а насправді ти будеш цілісінький.

Взнавши про це, я відчув себе, мабуть, найщасливішим з усіх моїх приятелів, не втримався, всунув чотири пальці до рота і, підморгнувши режисерам, свиснув так голосно, що вони позатуляли вуха.

– Це добре, – сказав Валеріан Дмитрович, – це теж пригодиться тобі у грі…

Вони призначили мені день і час, коли прийти, потім адміністратор кудись пішов і приніс мені постійну перепустку на фабрику. Я попрощався з ними.

На прохідній будці я сказав охоронцеві:

– Я більше не буду ламати декорації.

– А ми тебе більше і не пустимо сюди, – відповів один з них. Я злякався, що вони і справді можуть напсувати мені, і попросив у них вибачення. Я вже умів вибачатися. Навчили.

Охоронець довго дорікав мені і соромив. Потім одімкнув двері і, випускаючи мене, сказав:

– Ну дивись, упіймаємо ще на шкоді, тоді не просися, не допоможе тобі й перепустка, опинишся в районі…

У трамваї я нічого не розповідав Ромці і Юрчикові. Ми відразу поїхали до Дніпра, і там я переказав їм все, що зі мною трапилось на кінофабриці. Вони раділи не менш за мене. Ромка навіть радісно заверещала, коли почула, як я давав драпака від сторожів.

Ми блукали по дніпрових горах. Давно не були ми тут – ще з минулого літа. Просто дивно, як не вистачало нам часу протягом останнього року.

Тут було по-старому чудово. Багато сонця і простору. Хоч стояла спека, ми не ховалися в прохолодних затінках скверу на Аскольдовій могилі. Юрчик змінився тут. Він багато говорив, жартував.

Коли ми йшли повз кущі, Юрчик показав рукою в траву й сказав:

– Тут колись я впіймав найбільший екземпляр зеленої ящірки. Я її тоді заспиртував і передав до колекції Палацу піонерів.

Юрчик цими словами примусив і нас з Ромкою мимоволі повернутися в думках до тих часів. Ми навіть посідали на ослін під осокорами й мовчки дивились на протилежний берег Дніпра, зарослий густим гаєм. І кожен поринув у свої думки. Здається, ми думали про літо – перше літо, яке має розлучити нас. Але ось Ромка підхопилась, наче скинула з себе задуму, й вигукнула:

– Ану ж, за мною! Доганяйте!

Ми враз підхопились – Юрчик перший – і кинулись за нею.

Ромка бігла стрімголов униз, до Дніпра. Ми не відставали, намагаючись перегнати один одного. Ми думали, що Ромка біжить купатись, але внизу вона раптом повернула ліворуч і побігла до водокачки. Я догадався: там, на човновій пристані, стояв їхній човен.

Через кілька хвилин ми з Юрчиком уже сиділи на веслах, а Ромка за стерном, і щосили поспішали на високі хвилі, що котилися назустріч нам після величезного пасажирського пароплава «Крупська». Ми відпочили тільки на хвилях, що гойдали наш човен.

Юрчик зовсім повеселішав.

– Давайте попливемо на пляж, – запропонував він. – Добре покупаємось, а там – побачимо. Часу досить!

– Керуй на пляж! – гукнув я Ромці.

І через кілька хвилин ніс нашого човна врізався в тугий пісок берега.

На пляжі Юрчик перший роздягнувся і побіг у воду, в найбільшу гущавину людей біля берега, звідки лунали вигуки, галас, верещання; над головами людей грали веселкою на сонці вибухи бризок. І Юрчик зник серед них. Ми поспішили вслід за ним.

Чудово було на пляжі. Цього року ми були вперше тут після шкільних іспитів та напруженої кількамісячної роботи і, мабуть, нагадували молодих звірят, яким раптом було дозволено гуляти на волі.

Ми борюкалися в піску, бігали до води, поринали в теплі хвилі, довго, до втоми купалися, аж поки не робилися обличчя наші синіми, потім приставали десь до гурту, що грав у м’яча, або блукали по Трухановому острову й сунули свого носа туди, куди нас не просили. А то просто лягали проти сонця й засмалювались.

Здавалося нам, що коли б день ніколи не закінчувався, то й ми могли б прогуляти тут усе життя…

Юрчикові пощастило покататися моторним човном. Він навіть стрибнув з човна на самій середині Дніпра. Я спробував впіймати його в воді, але не зміг. Він плавав краще за мене. Його вчив батько.

Тільки ввечері ми повернулись додому.