Текст книги "Сашко"

Автор книги: Леонід Смілянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

– Ніколи, ніколи більше… – хлипаючи, вимовив я.

– На жаль, – сказав директор, – ти не можеш дати піонерського слова, бо ти ще не піонер. Щоб бути в майбутньому піонером, тобі доведеться добре підтягтися. От ми з тобою й договоримося, що ти будеш добре триматися. Спробую я ще раз – яке слово в Сашка Жука. Я залишаю тебе в нашій школі, і дякуй своїй матері, що змінила своє рішення і випросила дозвіл повернути тебе до нашої школи.

Ні, я не міг так відразу повірити, що директор це й справді промовив. Мабуть, у мене було дуже здивоване обличчя і, як завжди в таких випадках, відкритий рот, бо директор сказав:

– Ну чого ж ти дивишся на мене, як на якесь диво? Чого ти ще хочеш?

І тоді я, здається, сказав «спасибі». Якась скажена сила винесла мене з кабінету директора. Я помчав коридором до роздягалки. І Ромка, що чекала на мене в коридорі, зуміла наздогнати мене тільки надворі, коли вже я біг вулицею.

Починалася провесінь. Від великих снігових заметів позоставалися тільки маленькі брудні горбочки, в які було зовсім не цікаво залазити. В невеличких калюжках на тротуарі, збрижених вітерцем, грало сонце. На нашій вулиці було багато дерев, і мої старі друзяки горобці так розцвірінчалися на одній вербі, що я, звичайно, не втримався і, заклавши пальці в рот, голосно свиснув. Вони з галасом полетіли повз мене так близько, що я міг би хапати їх рукою. Я спробував верещати по-гороб’ячому, і в мене добре виходило; Ромка запевняла, що навіть краще, ніж у самих горобців.

Раптом мені в шию влучила грудка снігу; ззаду нас наздогнала юрба хлопців на чолі з Грицьком Мірошниченком. Вони закидали нас сніжками. Ми з Ромкою повішали портфелі на паркан і прийняли бій. Грудки з мокрого снігу били так дошкульно, що кожен з нас хапався за вражене місце. На Ромку напосіло кілька хлопчаків, але вона відбивалася здорово, ще й мене підбадьорювала. Хлопців було значно більше, але коло них було мало снігу, а біля нас досить. Я, натягнувши шапку на вуха, перестав кидати і швидко почав ліпити сніжки. Ромка люто відбивала напад, хоч її вже оточили й обкидали незліпленим снігом. Тоді з великим запасом сніжок я знову втрутився в бій, хлопчаки відступили, бо я тоді схожий був на кулемет: не ліпив сніжок, а кидав готові безперервно. І в цю мить в тилу нападаючих з’явився Юрчик і з ним кілька учнів нашого класу. Вони кинулися в атаку, і перемога була за нами. Хлопці примушені були розбігтися по чужих дворах, тільки Гриша Мірошниченко, що вчився теж у нашому класі, підійшов до нас. Ромка була мокра, але вона на те не зважала й дзвінко сміялася.

– А ти молодець, хоробра, – сказав їй Гриша.

Його мати працювала за кухаря в санаторії під Києвом. Вона не щодня бувала дома, і Гришу нікому було примушувати, щоб він робив уроки. Він після школи цілими днями пропадав на вулиці, і вже добре знав тут усіх дітей, і знав, хто з них хоробрий, а хто боягуз.

Одного разу ми з Гришею ковзалися на потемнілому вже льоду у глибокій балці під заводом «Арсенал». Там був невеличкий ставок з острівцем посередині. Скільки разів ми каталися на ньому в човнику! Тепер лід біля берегів був уже підмитий, тріщав під ногами, і тріщини розбігалися в усі боки, нагадуючи величезне павутиння. Гриша побіг до острівця. Раптом лід під ним проломився. Гриша з переляку закричав не своїм голосом і враз опинився в воді до самих плечей. Шапка злетіла в нього з голови. Волосся розпатлалось і закрило йому очі: «Рятуйте!» Він пробував лягти грудьми на кригу, але вона враз ламалася під ним. Я згадав, що він улітку ще тільки вчився плавати.

– Тримайся! – гукнув я до нього.

Мені, звичайно, не було часу думати. Я скинув з себе теплу сукняну сорочку і, лігши на кригу, поповз до потопаючого Гриші. Лід коловся піді мною, і розколини розбігалися павутинням від мене в різні боки. На льоду піді мною враз з’явилась вода. Напевне, вона була дуже холодна, але я в цей момент не відчував цього. Я думав тільки про те, щоб схопити Гришу до того, як він пірне востаннє під воду. Видно, я був важчий за нього, бо за якихось три-чотири кроки від берега лід проломився піді мною. Я вмів добре плавати і тримався на поверхні води, намагаючись грудьми підім’яти під себе тонкий лід. Гриша вже не пробував лягти на лід, а тільки хапався за нього ослаблими руками. Погано було те, що я почав раптом відчувати страшний холод, і руки мої, через те що я ламав ними лід, вкрилися кров’ю і буквально заклякли. Нарешті я наблизився до Гриші на таку віддаль, що зміг подати йому руку.

Тепер я підгрібав однією рукою, а другою тягнув за собою по пролому до берега Гришу, який борсався у воді, силкуючись триматись на поверхні. Мені навіть здалося, що він таки плив за мною… Принаймні дуже скоро ми були вже біля самого берега, де було неглибоко. Сторож по самий пояс увійшов у воду назустріч нам і, простягнувши руки, схопив нас обох за шивороти.

– Ану, марш на завод в амбулаторію!.. Швидше!.. – гукнув він на нас.

Але я одягнув пальто й помчав щодуху додому, незважаючи на те, що на мені був мокрий одяг, а надворі був мороз і вітер.

Матері не було дома. Електрика світила тьмяним світлом, і бабуся нічого не помітила. Мокрий одяг я заховав. Почував я себе добре, мені зовсім не було холодно. Я ще довго робив уроки, потім повечеряв і ліг спати. Мені здалося, що я прокинувся незабаром. На своєму обличчі я крізь сон відчув холодну долоню. То повернулась додому мати. Я прокинувся. Мати докоряла бабусі за те, що вона недогледіла, як я прийшов мокрий. Вона відразу знайшла мій одяг.

Я відчув, що мати міряла мені температуру. Потім я заснув, і мені снилися якісь страшні і тяжкі сни… Я часто прокидався і бачив у напівтемряві матір, що сиділа коло мого ліжка, мабуть, ні на мить не склепивши очей. Раз у раз я почував її руку на своєму чолі. Видно в мене була температура.

Ще пам’ятаю, як, прокинувшись раз, я побачив на стелі наді мною якісь рухливі кола, які мінилися різними барвами… А вся стеля хиталася над моїм ліжком. Я на мить підхопився. Мати сиділа на стільці коло мене й стежила за моїми рухами, а бабусі не було – певне, вона спала в другій кімнаті. Мати обережно обняла мене і поклала в ліжко, притулившись обличчям до мого чола.

Я лежав нерухомо, і барвисті рухливі кола на стелі почали зникати. Я не помітив, як заснув.

Вранці прийшла лікарка. Вона довго вислухувала мене, а потім сказала, що в мене запалення легенів.

Того дня мені було дуже погано. Після уроків приходили Юрчик і Ромка, але мати наказала бабусі нікого з дітей до мене не пускати, і я їх не бачив. А ввечері, коли мати повернулася з роботи і сиділа біля мене, тулячи долоню до мого чола, несподівано прийшла Марина Пилипівна. Я чув, як вітер шпурляв у шибки сніг з дощем. Пальто в Марини Пилипівни було мокре. Вона, мабуть, замерзла, бо довго терла руку об руку. Мати допомогла їй скинути пальто, потім сказала, що напоїть її гарячим чаєм.

Я немов боровся зі сном і, коли на хвилину розплющував очі, бачив учительку, що стояла посеред кімнати. Вона тримала в руці блюдечко, а в другій склянку і, позираючи на мене, поволі ковтала гарячий чай.

І я знову заплющував очі і наче падав у глибокий сон чи забуття.

Але через кілька днів мені стало краще. Я швидко видужував. Звичайно, мені не дозволяли ходити, і бабуся, мабуть, знаючи мою вдачу, зовсім не виходила з дому: вона боялася, щоб я не скочив з ліжка й не почав ганяти по хаті. Але про що я міг говорити з бабусею? А ні з ким не говорити я теж не міг.

Добре, що Ласун став балакучий на старість і раз у раз белькотав щось. Коли бабуся приносила мені їжу до ліжка й ставила на стілець, Ласун раптом струшувався і промовляв:

– Попка їсти! Попка їсти! Попка їсти!..

І тоді ми вдвох починали верзти всіляку нісенітницю, бо мені було дуже нудно самому.

– Попка хоче каші? – питав я.

Ласун стріпував крильми й хапався дзьобом за дротинки. Він щось белькотав незрозуміле.

– З маслом? – питав я.

– Попка їсти! – вигукував Ласун.

– А що Попка їв, коли жив у графині п’ятдесят літ назад?

– Графині нема дома! Графині нема дома!

– І більш не буде її дома, – підказував я. – А ти, Попко, старий дурень!

– Старий дурень! Старий дурень! – кричав Ласун.

– Звичайно, дурень, – переконував я його. – Адже ти досі не можеш забути про свою графиню, ваше сіятельство, по-дурному кричиш «караул»…

– Караул! – раптом вигукнув Ласун.

Тоді я підхоплювався з ногами на ліжку і теж кричав: «Караул, караул!»

– Караул! Караул! – кричав і собі Ласун.

Ми здіймали вдвох такий галас, що бабуся прибігала з кухні. Тоді в кімнаті на деякий час ставало тихо.

І що день, то важче було бабусі вгамовувати нас. Тим часом мені не дозволяли виходити з хати.

Одного разу до нас прийшли Ромка і Юрчик. Я так зрадів, що навіть підхопився на ліжку, але бабуся сказала, що не пустить до мене нікого, якщо я без дозволу лікарки буду вставати. Довелось послухатись.

Вони спочатку говорили зі мною так, наче я і справді ще й досі був хворий. Потім вони розповіли мені про всі новини в школі. Ромка розказала про те, що Гриша хоче прийти до мене, але боїться, що я його прожену. Він після купання в крижаному озері чомусь навіть не захворів. Щоправда, йому таки добре перепало від матері за те, що він провалився на льоду і вимочив свій одяг.

Нарешті настав день, коли лікарка сказала матері: «Завтра Сашкові можна йти до школи…» Не встигла вона вийти з кімнати, як з’явилась Ромка. Я відразу догадався, що вона хоче сказати мені щось цікаве.

– Здрастуй, Сашко! – крикнула Ромка ще з порога. – Добридень, бабусю!

Потім підбігла до клітки, постукала пальцями по дротинках і засміялась:

– Здоров був, Ласуне!

Як завжди, коли Ромка зверталася до нього, Ласун насуплювався, нахохорювався і мовчав. Він таки не любив чомусь Ромки. Мабуть, тому, що вона завжди порушувала в нас спокій і турбувала його, а може, тому, що вона одного разу почастувала його спеціально заготовленими для нього кульками з булки, в які були заховані прекислющі ягідки журавлини. Папуга був кинувся на ці кульки, а потім почав випльовувати їх.

– Сашко, що я тобі сьогодні розкажу! – вигукнула Ромка, соваючи пальці між дротинками до клітки. – Ой цікаве! Про тебе…

– То розповідай. Адже ти до мене прийшла, а не до папуги.

Та Ромка й далі розважалася собі з Ласуном, і в мене зовсім зіпсувався настрій, поки я примусив її розповідати.

– Ну слухай, – сказала вона і стала проти мене. – Сьогодні про тебе говорили на зборі піонерзагону.

– Про мене?

– Не весь час про тебе. Але дещо говорили. Навіть директор виступав. Він сказав, що Сашко Жук, коли побачив, у яку біду вскочив його товариш, то не думав про себе, а кинувся у крижану воду, врятував товариша, а сам захворів… Директор так і сказав: «Хоч Сашко Жук і шибайголова, а вчинок його по-справжньому товариський і навіть самовідданий».

Я чув легкі кроки у сусідній кімнаті. Я догадався – це мати, стоячи біля дверей, почула нашу розмову і чомусь не схотіла ввійти.

Щось белькотав Ласун у клітці, чистячи свій дзьоб об дротини. Іншим разом Ромка неминуче озвалася б до нього і подражнила б, а тепер вона мовчала, про щось думала. І я теж чомусь мовчав.

Незабаром Ромка пішла, а я лежав і думав про те, що я скажу Марині Пилипівні, коли вона спитає, як усе це трапилося…

Але вона нічого не спитала в мене, коли я вперше після хвороби прийшов до школи. На перший урок вона прийшла не сама, а з директором і завпедом. Несподівано вона почала з того, що продиктувала нам завдання додому з граматики. Потім мовчки подивилась на директора. Ми, звичайно, не розуміли, в чому справа, і чекали, що скаже директор. Тоді він підійшов ближче до парт і сказав:

– Діти, сьогодні наша дорога Марина Пилипівна прощається з нами.

Ми всі надзвичайно здивувались. От чого ми ніяк не чекали. Хто ж буде замість неї? А директор говорив далі:

– Марина Пилипівна багато-багато років працює в школі, і є багато дорослих людей, які називають її своєю вчителькою, тому що починали вчитися в неї.

Завпед з ласкавою усмішкою тримала Марину Пилипівну під руку. А директор говорив ще про те, що Марина Пилипівна через свої літа й погане здоров’я більш не може працювати і виїздить з Києва жити до своєї дочки. І що ми не повинні забувати про неї, бо вона завжди дуже любила нас і не шкодувала для нас своїх сил.

Це правильно говорив директор. Марина Пилипівна ніколи не бувала суворою до нас, вона завжди була дуже добра вчителька. От тільки яка буде нова вчителька?..

Потім промовляла Марина Пилипівна. І справді, яке в неї було вже старе обличчя, і сиве волосся, і кволий голос. Звичайно, така ж вона була і вчора, і вже давно, та ми ніби тільки вперше побачили це.

Поки вона говорила, завпед підійшла до мене й прошепотіла на вухо: «Сашко, ти, кажуть, умієш виступати. Подумай трохи і, коли Марина Пилипівна закінчить, виступиш і скажеш, що учні дякують їй за роботу і піклування і що всі ви теж будете довго пам’ятати про неї…»

Марина Пилипівна говорила про те, що вона більш як п’ятдесят років виховувала різних дітей і що дуже довго працювала в різних школах, навіть таких, яких уже давно немає. Говорила, що ніколи не забуде нас, бо любить нас і в тому числі й мене… Просто дивно, що вона згадала про мене окремо…

Після її промови директор спитав:

– Може, хто-небудь з учнів хоче щось сказати?

– Я хочу, – промовив я голосно.

Учні здивовано подивились на мене, а білява Женя навіть рота розкрила. Я вийшов до першої парти і сказав, дивлячись на Марину Пилипівну:

– Дорога Марино Пилипівно! Ми дякуємо вам за те, що ви вчили нас, піклувалися за нас і завжди були до нас добрі. Ми вас не забудемо і бажаємо, щоб та вчителька, яка буде в нас після вас, була такою ж доброю, як і ви…

Я бачив, як директор, ледве помітно всміхнувшись, кивнув завпеду на мене.

Коли вони виходили з класу, учні оточили Марину Пилипівну і обіцяли обов’язково прийти до неї додому.

Другого дня до нашого класу довго ніхто з учителів не приходив. Вже давно пролунав дзвоник, і по інших класах почалися уроки. Учні скористалися з вільних хвилин і почали гратися в «малої купи». Перший постраждав на цьому Юрчик. Він заборюкався з кількома учнями з перших парт, ті його повалили біля дошки, потім почали хапати інших і кидати на нього, причому гукали: «Мала купа, невелика, іще треба чоловіка…» Кількох дівчат теж притягли на купу, і вони зняли такий вереск, що аж шибки у вікнах задзвеніли.

Якась дивна сила тягла й мене туди, в гурт, до «малої купи», а якась друга сила не пускала й наказувала сидіти на парті. Хлопці кликали мене до себе, і мені було дуже важко всидіти на місці, адже я повинен був триматись добре. Ох, як важко триматися!

Раптом відчинилися двері, і на порозі став директор; за ним стояв ще якийсь чоловік з журналом. Щоправда, ми не відразу їх помітили. І тільки коли Гриша потягнув з першої парти на купу біляву Женю, директор поклав йому на плече руку. Не встиг він промовити: «Здрастуйте, діти!» – як уже всі тихо стояли на місцях і тільки важко дихали. Женя навіть умудрилась обернутись назад і показати Гриші язик; це тому, що Гриші не пощастило притягнути її на купу.

Ні директор, ні цей незнайомий нічого не сказали нам про нашу поведінку. Та ми догадалися враз, що директор прийшов з нашим новим учителем. Він підняв з підлоги, де була «мала купа», голубу стрічку однієї учениці й високо підняв її:

– Чия?

– Моя! – відповіла одна учениця. – Але я не знаю, як вона там опинилась.

– Я теж не знаю, – спокійно промовив директор і, взявши в незнайомого стрічку, повернув її учениці, а потім додав: – Як я переконався, ви всі тут багато чого не знаєте, але тепер знатимете: рекомендую – це ваш новий учитель, Сергій Валентинович. Думаю, Сергій Валентинович подбає, щоб ви добре пам’ятали про те, що вам треба пам’ятати. Прошу вас, Сергію Валентиновичу!..

І директор вийшов. А ми зосталися стояти за партами, приголомшені. Женя через свою неуважність сіла. Вчитель сказав:

– Я ще не дозволяв сідати.

Женя швидко підвелася. Вчитель пішов між рядами парт. Побачивши, що Гриша Мірошниченко стояв, притулившись для зручності до стіни, він сказав:

– Прошу стояти рівно і не хилитись, як старі діди. Ви ще молоді, у вас багато сили, треба вам триматися молодцями. Я ось старий, та й то не гнуся.

Він і справді був уже літній чоловік, з бородою, вусами і такий високий та тонкий, що, коли він нахилявся над партою, було боязко, щоб він не переломився. Голова його була майже сива.

Зате голос він мав дужий, а його манера розмовляти нагадувала командирську. І наш клас дуже засмутився: ми немов передчували, що тепер уже нам не будуть так потурати, як раніше. І ми пошкодували, що Марина Пилипівна пішла від нас.

– Сідайте! – пролунала команда. – Дістаньте зошити з арифметики.

І почався урок з арифметики.

– Тепер ти не кидатимеш хлібних кульок, – прошепотів мені на вухо Юрко.

Я пильно подивився на вчителя. Він теж подивився на мене і сказав:

– Ну, ось ти йди до дошки. Як твоє прізвище?

– Сашко Жук.

– Пиши, Жук, що я диктуватиму.

Він почав диктувати мені приклад, у якому були круглі й квадратні дужки, Я написав крейдою приклад на дошці.

– Ну, вирішуй, – сказав Сергій Валентинович. – Чекай, а чому в тебе брудні чоботи, довге волосся і на сорочці бракує ґудзиків?

Коли б це питала Марина Пилипівна, я наговорив би їй три мішки гречаної вовни, і вона повірила б мені, але цей учитель був не такий. З усього видно, що його не заговориш. Я просто не зважився йому збрехати і стояв мовчки.

– Ну? – спитав він.

Але я мовчав. Учні почали потихеньку підсміюватися наді мною.

– Ум-гу… – промугикав учитель. – Ну, вирішуй приклад.

То був дуже невезучий день. Приклад, який здавався мені знайомим, все-таки не виходив, бо я плутався в знаках і дужках.

– Що, не можеш вирішити? – спитав Сергій Валентинович.

– Я можу, – відповів я скоромовкою, – але мені здається, що тут зовсім не так розставлені дужки, як треба. От коли б вони стояли отак… Ця тут, а ця тут… Тоді б ми склали оце з цим, а від цього відняли б це… Взагалі я приклад можу вирішити, тільки…

– Досить!

Мені здалося, що голос учителя прогримів, як грім.

– У нас урок арифметики, а не красномовства. Я бачу – балакати ти мастак, а виплутатися з арифметичних дужок не вмієш.

Він узяв з моїх рук крейду й почав пояснювати, як вирішувати цей приклад. А коли він закінчив, то промовив до мене:

– Погано ти знаєш арифметику. Скільки тобі поставлено в табелі?

– Трійку.

– Тобі треба добре підтягтися по арифметиці, коли не хочеш мати двійку в майбутньому.

– Але ж я… знаю… я тільки не…

– Сідай.

І вже коли я сів, він додав:

– Арифметика є точна наука; коли задано вам рішити приклад, треба знайти відповідь, визначену числом, і більш нічого не треба шукати. Говорити треба коротко, точно, не відхилятися від задачі.

В цю мить пролунав дзвоник, але він мене не врятував. Ця двійка з арифметики мала стояти в журналі. І мені здавалося, що це я сам упіймався в арифметичні дужки і не можу визволитися з їх полону. І ще ясніше зрозумів я, що тепер і надалі все в мене буде не так, як було досі.

АНУ, ЖУК, ДО ДОШКИ!

Нашим сусідом по коридору був один артист. Я пам’ятаю його з давнього часу, ще як був зовсім малий. Він мав звичку вголос прочитувати різні п’єси, особливо написані віршами. Коли він голосно читав у своїй кімнаті, я цілими годинами висиджував під його дверима. Одного разу він побачив мене під своїми дверима, затягнув до себе і дозволив бувати в нього завжди, коли він читає або вивчає ролі. Він називав мене «публікою»…

Мабуть, через те мені подобалося слухати його, що я сам любив голосно читати й показувати на обличчі різні штуки. Я навчився добре читати, як каже мати, ще коли мені не минуло й шести років.

Згодом, коли артист при мені репетирував роль, я підказував йому текст, бо його часом зраджувала пам’ять. Особливо до серця припала мені одна роль – я її потім сам вивчив – якогось старовинного героя, грека, чи що, який наприкінці вбиває себе кинджалом. Мій знайомий актор робив це так уміло, що «публіці», цебто мені, здавалося, що він мертвий, а насправді він був живісінький, швидко підхоплювався з підлоги, підморгував «публіці» і знову починав штрикати кинджалом собі під пахву. Ще дуже подобалась мені п’єса «Макбет», у якій мій актор грав самого Макбета. Щоправда, я в цій п’єсі не міг нічого второпати, але було дуже цікаво дивитись, як цей актор репетирує. А ще більш подобалась мені п’єса про Павлика Морозова в дитячому театрі на вулиці Карла Маркса. Я ходив на цю п’єсу аж три рази.

Я добре вмів не тільки читати різні твори, але і співати під різних птахів, гавкати по-собачому, нявкати, передавати торохтіння автомашини, літаків. А особливо любив я підробляти голос і рухи різних знайомих людей. Я міг цілу годину показувати своє мистецтво приятелям, а вони тільки очі витріщали, слухаючи.

Сусід-артист любив мене, а були такі сусіди, які чомусь ненавиділи мене за моє вміння розігрувати ролі й зображувати різних відомих усім людей. Наприклад, лікарка Вовчиха. Вона ходила до своєї квартири нашим коридором. На її дверях був напис: «Зубна лікарка Вовчинська», але ми її звали просто Вовчихою, бо не любили.

В неї в квартирі був кабінет, у якому вона лікувала людям зуби, але я чув, як люди в нашому дворі казали, що вона скуповує, а потім продає різні коштовні речі. Ніхто з людей у нашому дворі в неї не бував і не приятелював з нею. До неї ходив один чоловік, якого ми звали Кривим, бо він шкутильгав на одну ногу. Для нас він був загадковою людиною, бо завжди приходив до Вовчихи ввечері, коли було темно, і щоразу мав з собою маленький чемоданчик, що в ньому, як ми були певні, були якісь коштовності.

Вовчиха була вже літня жінка, а вдавала з себе зовсім молоду. Завжди була нафарбована й розкішно вдягнена. Коли вона виводила свого білого пухнастого шпіца прогулювати, то завжди наспівувала «тря-ля-ля, тра-ля-ля…». Я просто ненавидів і її «тра-ля-ля», і її шпіца, як і він мене. Завжди при нагоді я намагався копнути його носком, або влучити грудкою, або нацькувати на нього нашого Цапка. Просто мені самому дивно, як я ненавидів цю викохану на подушках псину. Обоє вони, і Вовчиха, і шпіц, ненавиділи і мене. Цей гидкий шпіц знав навіть, у якій квартирі я живу, і завжди, коли його хазяйка йшла з ним повз наші двері, він починав голосно гавкати.

Зате моє артистичне читання подобалося Сергієві Валентиновичу. Він не забув ще про ту історію, коли поставив мені двійку з арифметики. Просто дивно, що він ніколи нічого не забуває. Якось на уроці рідної мови він викликав мене розповісти прочитаний дома твір. Це було оповідання з старих часів про те, як сільський хлопчик повіз панові ялинку, і в лісі застала його завірюха, і як його шукали його рідні й родичі.

– На арифметиці ти балакучий, – сказав він, – побачимо, що ти нам скажеш зараз.

Але я сміливо вийшов до дошки, обсмикнувся, зробив паузу, щоб дати вчителеві змогу оглянути мене – чи блищать мої чоботи, чи всі ґудзики на місці і чи стрижений я, а потім почав. Я бачив, як потяглися всі учні до мене, слухаючи, як і сам учитель не зважився перебивати мене поправками, а я вимахував руками, показував на обличчі страждання хлопчика, який збився з шляху під завірюху, удавав з себе жінок, що голосять і тужать, і навіть коня, який втомлено хропе, і шум верховіття в лісі…

Я бачив, як Женька на першій парті втирала сльози і як пильно вдивлявся в моє обличчя вчитель, але я розпалився і не зважав ні на кого…

Коли я закінчив, учитель чомусь довго сидів біля столу, опустивши голову. Щось, мабуть, думав. Я кахикнув, щоб привернути його увагу. Він підвів голову.

– Добре, – сказав він, – добре. Тільки половини того, що ти розповідав тут, зовсім немає в книжці. Це вже ти вигадав…

Щоб не сердити вчителя, я нічого не сказав йому, але сам подумав: як же це вигадав? Адже в оповіданні сказано, що хлопчик не повернувся на ніч додому, значить, мати його побивалась… А хіба кінь не дихає тяжко, як потрапить у глибокий сніг? І сказано, що ліс шумів, значить, треба все це показати, розповідаючи.

Все ж таки вчитель був дуже задоволений з мого читання і почав умовляти мене, щоб я записався до драмгуртка в Палаці піонерів. Він обіцяв поговорити з піонервожатим, щоб той допоміг мені в цьому.

Я вирішив підтягтися, щоб в останньому за цей рік табелі були в мене тільки четвірки й п’ятірки. Вчитель теж, мабуть, вирішив допомогти мені. Принаймні майже на кожному уроці з арифметики він або викликав мене до дошки, або питав на місці. На арифметиці він не давав мені спокою. Як тільки прийде до класу, то ще на ходу говорить:

– Ану, Жук, до дошки!..

А коли, бува, вчитель і не скаже цього, то обов’язково серед учнів хтось вимовить при появі вчителя на арифметиці:

– Ану, Жук, до дошки!..

Сергій Валентинович тоді теж згадає і викличе мене рішати задачу.

Мати й бабуся зовсім не вміли вирішувати задачі, і годі було шукати в них допомоги. Часом, б’ючись над задачею кілька годин, я просто бував у розпачі й уже, не тямлячи себе, вигукував до папуги:

– Скажи хоч ти, Ласуне, як вирішити ці задачі?

Але ні папуги, ні будь-які інші птахи не тямлять в арифметиці зовсім, бо коли б вони вміли лічити бодай до десяти, то не висиджували б яєць, які підкидає їм зозуля в гнізда…

Але найтяжча наука для мене – це поведінка. Не знаю, чи точна це наука, чи якась інша, але вона мені, прямо скажу, не вдається. Підручників з цієї науки не дають, а п’ятірку вимагають.

А тут ще ця історія з патроном…

Вже зовсім розтав сніг, і земля протряхла. Ми – я, Ромка і Юрчик – пішли прогулятися по дніпрових горах. Ми дуже любили наш садок за будинком і старезну шовковицю в ньому з укопаною під нею лавою, на якій збирались ми щодня весною, влітку і восени. Яри й пагорби Собачки відкривали нам більше простору. Та ніщо не могло зрівнятися з дніпровими горами!

Треба було тільки перейти впоперек Собачку, потім Кловським узвозом і Кріпосним завулком вийти до Першотравневого саду, що був над самими дніпровими горами. А вже під самим садом починалися численні стежки, якими були пописані всі гори понад Дніпром. Звичайно, стежки нам були не потрібні. Ми з Юрчиком любили ходити без стежок. Особливо було цікаво спускатися до самого Дніпра по кручах і урвищах, хапаючись за чагарник або за кущики трави. Це було трохи небезпечно, але дуже цікаво.

Торік Юрчик тут уперше побачив і впіймав великого старого вужаку. Спочатку ми його боялись, а коли якийсь дорослий чоловік сказав, що це вужака, то Юрчик заховав його собі в пазуху і забрав додому. З того часу він почав дуже цікавитись різними тваринами, що плазували по землі: вужами, гадюками, ящірками… Незабаром у нього вдома була ціла колекція їх. Незважаючи на любов до гадюк, Юрчик був дуже хороший хлопець, добрий і сміливий.

Коли треба було покупатись, ми спускались до Дніпра біля водокачки й там купалися. Або йшли далі, до Аскольдової могили, де був розбитий сквер. Там було легше спускатися і краще купатись. Поблизу місцевість була просто чудова – цілі зарості кущів і дерев. А далі, за мостом, дніпрові гори ще кращі… Там глухіші стежки, а урвища і яри величезні, в густих заростях дерев і кущів. Тут легше можна впіймати вужа або ящірку – і Юрчик любив бувати саме тут.

Тоді ж Юрчик запевнив мене, що ця місцевість нагадує йому джунглі, в яких ховаються величезні гадюки і навіть тигри, хоча Юрчик, звісно, ніколи не бував у джунглях. Вужака, вистежений нами в траві чи кущах, правив нам за величезну гадюку – пітона. А от з тиграми було гірше. Я пробував дресирувати нашого Цапка на тигра, але він нізащо не хотів рикати по-тигрячому й кидатися на нас, а навпаки – тільки підлещувався до нас і намагався лизнути мене в щоку. А коли ми, поробивши собі списи, пробували гонити в кущах Цапка, щоб переслідувати його, бідний собака враз лягав на спину, злегка верещав, вертів хвостом, як пропелером, і нам було дуже важко уявити, що це хоч поганенький тигр. Цього весняного дня було тут хороше – тепло, тихо. Ми вже ходили в весняних пальтах, і нам легко було вилазити на гори і збігати в яри. Долинка біля гір вкрилася розсипами кульбаби і курячої сліпоти, і Ромці, мабуть, кортіло зробити собі букет, і вона ввесь час позирала на квіти, але в товаристві хлопців поводила себе, як і ми. Ні я, ні Юрчик, звичайно, і не дивились на кульбабу й тому подібне.

Я розстелив своє пальто на самому верху гори над Дніпром біля Аскольдової могили, і ми посідали. Дніпро вже залляв лівий берег, і луки за ним з шелюгами, і великий простір аж до далеких, оповитих у синій серпанок сіл, – все було пойнято водою. Нам здавалося, що ми сидимо над морем.

– А море буває ще ширше, – сказав Юрчик.

– Кажуть, ні з якої гори не видно другого берега моря, – промовила Ромка.

– Але човном можна переплисти, – сказав Юрчик.

– Можна, звичайно… – погодилась Ромка. – У нас є на Дніпрі свій човен. Він стоїть отам унизу, біля водокачки.

– Добре було б, – сказав я, – поїхати човном у кругосвітню подорож. Можна було б доплисти до Середземного моря, потім у океан… Треба тільки припасувати на човні вітрила, запасти багато їжі і води.

– Давайте попливемо! – вигукнула захоплено Ромка. – Цікаво подивитись на різні країни.

Юрчик раптом зареготав. Він довго глузував з нас, а потім сказав:

– Ви пливіть у кругосвітню подорож, а я почекаю тут, на горі, коли ви повернетесь… Тільки привезіть мені який-небудь подарунок, ну хоч би гадюку пітона для моєї колекції.

Він так сміявся, що мені захотілося посперечатися з ним, і, хоч я теж не вірив ні в які такі подорожі, все-таки почав доводити йому, що коли б я схотів, то поїхав би ще далі, але я не можу, бо в останній чверті мені треба одержати п’ятірку по поведінці, і взагалі я дав слово директорові й Сергієві Валентиновичу, що буду триматись, або, як каже моя мати, шануватись…

Потім ми пішли вниз, до водокачки. Але всі човни, які були там, лежали на березі перекинуті догори дном. Їх просмолювали, фарбували. Серед них Ромка впізнала і їхній човен.

Це було чудово. Тепер у нас був свій човен. Влітку ми будемо плавати по Дніпру. Будемо вчитись вудити рибу. Ромка сказала, що дядя Михайло любить рибалити. Ми будемо їздити по рибу разом з ним. Швидше, швидше б літо!..

Коли ми повертались додому, зустріли на Собачці Гришу Мірошниченка з кількома його товаришами. У Гриші був невеличкий мідяний патрон від якогось протитанкового снаряда. Звичайно, снаряда і пороху в ньому вже не було, а замість того Гриша вклав у патрон якусь загорнуту в папір суміш. Гриша запевняв, що це ракета і що, коли розбити капсуль, ракета підійметься вгору і там розсиплеться чудовим феєрверком. Взагалі це була цікава річ. У мене був складаний ніж з одламаною половиною леза, і за цей ніж я виміняв патрон у Гриші. Я думав, після того як ми пустимо феєрверк, зробити з патрона гонг, який ми приладнаємо в нашому човні. Цікавіше буде подорожувати по Дніпру.