Текст книги "Сашко"

Автор книги: Леонід Смілянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

ЗАВТРА ЗАГОВОРИТЬ УВЕСЬ КИЇВ!.

Раніше Ромка, коли батько її приходив додому, лягала на канапу й одверталась до стіни. Вона майже не розмовляла з ним. Сусідка часом готувала їм обід, Ромка ні в чому не хотіла допомагати батькові. І він був здивований, прийшовши того дня додому, коли Ромка кинулась йому на шию.

– Що тобі, дочко?

– Так мені радісно, хороше, татусю! Наче в мене велике свято…

Звичайно, дядя Михайло ніколи не догадався про справжню причину її настрою, а Ромка не розказала про це йому нічого, бо не мала права.

І ще одна радість прийшла до нас у ті дні. Одного ранку я сидів на розі Хрещатика й бульвару Шевченка біля своєї скриньки і раптом побачив, що просто в мій бік іде Юрчик. Спочатку я не повірив своїм очам… Але це був він. Тоді я подумав, що сплю. Але повз мене проходили фашистські офіцери з великими псами, а я вві сні ніколи не бачу фашистів, а тільки наших. Юрчик уже був за кілька кроків від мене. Раптом наші погляди зустрілися і ми кинулись один до одного. Я навіть перекинув свою скриньку, й коробки з кремом розкотилися. Ох, і обіймалися ми! Якась бабуся думала, що ми хочемо задушити один одного, і почала розбороняти нас.

Звичайно, ми відразу ж забрали моє чистильницьке приладдя й рушили додому. Оглядаючись по сторонах, ми розповідали один одному про себе.

Юрчиків батько з перших днів війни був мобілізований до Червоної Армії військовим інженером, а мати до останніх днів оборони Києва працювала в медслужбі народного ополчення. Сімнадцятого вересня вони разом з колоною військових частин і жителів перейшли на лівий берег і біля Яготина потрапили в кільце. Мати Юрчика під час нальоту фашистських літаків була поранена. З великими труднощами добрались вони до Яготина, де в них були родичі. Там вони й залишилися. Мати одужала. Потім вона приймала в себе вдома хворих. А потім її хотіли забрати до Німеччини, але вона, взявши Юрчика, поїхала на село.

Юрчик розказав мені про те, як він, коли вони з матір’ю два тижні жили в одному селі, показав партизанам, де переховувавсь фашистська команда. Партизани на світанку напали на село, де фашисти заготовляли худобу. Вороги поховалися в шелюзі біля річки. Юрчик бачив їх, бо ловив недалеко вудкою рибу. Він і вказав партизанам на них. Всіх переловили.

Вони покинули те село, бо боялися, що коли прийдуть інші фашисти, то помстяться Юрчикові.

Того ж дня ми всі зійшлися під шовковицею. Я запропонував, щоб кожен з нас присягнув тут, що, поки нас не визволить Червона Армія, ми будемо справжніми мужчинами, ніколи не будемо плакати і не матимемо жалю в серці до ворога. Перший присягнув я. Потім виголосив клятву Юрчик:

– Клянуся, поки не визволить нас Червона Армія, бути справжнім мужчиною і піонером, не плакати і завжди шкодити ворогові!

Ромка скочила на лаву і, розмахуючи в повітрі руками, урочисто й рішуче промовила:

– Я, Ромка, клянуся тут, що, поки не визволить нас Червона Армія, буду справжнім мужчиною, ніколи не плакатиму і завжди буду шкодити ворогам.

Після того я розповів, як Вовчиха привела фашистських солдат, вони викинули мою бабусю з нашої квартири, і як убили Цапка, за те, що він кидався на одного з їхніх солдатів. А Ромка додала, що вона чула, як її тато казав комусь із своїх знайомих, що Вовчиха продалася фашистам і що її квартира – це кубло націоналістів.

Потім Ромка подумала трохи, наче завагалася, і розповіла про те, як вона сказала батькові, що організує в місті піонерський партизанський загін, який знищить насамперед Вовчиху за те, що вона запродалася фашистам, а батько показав їй на ремінь і сказав, що хоч він ніколи ще не бив її, але тепер випоре ременем, щоб вона краще держала язика за зубами і не бралася не за своє діло, що, мовляв, краще хай вона порається біля своїх ляльок та іграшок… А вона сказала, що все одно організує партизанський загін, а батько тут же дав їй щигля по лобі, а потім узяв на руки, наче маленьку, поцілував і розсміявся… «Тільки, – каже, – як упіймаєте Гітлера, то ведіть його до мене живого…»

Я дістав свій клаптик кінострічки й навмисне почав розглядати його проти сонця.

– Що це? – спитала Ромка, і взяла в мене з рук стрічку, і проглянула її на сонце. Потім те ж саме зробив Юрчик. Я розповів їм про кінозйомки і про мій прапор на димарі.

Повертаючи мені стрічку, Ромка промовила:

– Це наче сон… Шкода, що в тебе тільки два кадрики, а то б ми розділили стрічку на трьох.

Все-таки ми вирішили гратися у війну й партизанів, а при нагоді мститися зубній лікарці Вовчисі та її шпіцові, а коли зможемо, то й тим невідомим людям, які тепер ходять до неї щодня.

Для нашої гри я винайшов секретний шифр, яким можна було б зашифровувати листи. Це був дуже простий шифр: у звичайному листі, написаному похилим письмом, деякі літери писалися прямо; коли ці літери виписати на папірець, то виходила нісенітниця, але, якщо над ними надписати ті літери, які йшли за ними відразу в абетці, то виходили ті слова, які хтось із нас хотів би передати у грі іншому. Чудовий шифр! Шкода, що ми були ще малі, а то б ми організували справжній партизанський загін.

Дядя Михайло останніми днями часом заходив до нас, до бабусі, і приносив чого-небудь їстівного.

– У вас, мабуть, скрутно, а в мене є, їздив оце з поїздом, то дістав на селах.

Ми звикли до цього й не дивувалися. Бабуся завжди була йому вдячна. Одного разу, принісши буханець хліба і кілька картоплин, дядя Михайло сказав:

– Хочу попросити вас, сусідко, чи не переночує у вас сьогодні Ромка, бо я цю ніч їду з поїздом, а в таку лиху годину боюся залишати її саму. Сусіди мої щось дивляться на мене скоса.

– Та що ж там питати – нехай приходить… Вона в нас як своя… – з готовністю відповіла бабуся.

– Ромка прийшла вже поночі. Бабуся постелила їй на тапчані. Ми тепер лягали рано, і тому незабаром усі поснули. Вночі я раптом відчув, як хтось злегка штовхає мене в плече. Я розплющив очі.

– Це ти, Ромко?

– Я. Тихше. Треба, щоб нас не почула бабуся…

– А що трапилося?

Ромка сіла на краєчок мого ліжка і пошепки почала розповідати:

– Розумієш, Сашко, коли батько збирається йти на поїзд, він готує свою скриньку в дорогу. Бере що-небудь їсти, кладе туди чистий рушник, запасає тютюну на дорогу. А сьогодні він сказав, що їде з поїздом, а скриньки зовсім не готував…

– Тому що він їде ненадовго… Він же сказав тобі, що завтра повернеться.

– Ні, Сашко, а чому ж він тоді переодягнувся на ніч у чисте, а не в свій робочий одяг? Хіба в чистому костюмі їздять машиністи на паровозі?

– А що ти сама думаєш про це?

– Мені здається, що батько нікуди з дому не пішов цієї ночі і, мабуть, жде до себе якихось людей, інакше чого б це він вирядив мене до вас на ніч…

– Але ж хіба можна тепер ходити по місту вночі? Адже патрулі схоплять…

– Батько має перепустку, мабуть, усі його приятелі теж мають, бо здебільшого вони працюють на залізниці. А можливо, вони всі й живуть десь поблизу Собачки.

Справді, все це було незрозуміло і загадково, особливо те, що вона сказала про тата.

– Знаєш що, – раптом запропонувала Ромка, – давай тихенько вийдемо з хати, проберемося на наше подвір’я і підслухаємо, чи є батько вдома…

Це, звичайно, пахло пригодою, а пригоди я любив над усе. Ми поодягались і тихенько вийшли з кімнати.

Було вже далеко за північ. Цілковита тиша панувала в місті, яке потонуло в темряві. Електрики в місті не було, та й все одно засвічувати ліхтарі не дозволялось. Щоб не загубитися, ми з Ромкою взялися за руки.

За хвилину були на їхньому подвір’ї. Ми заховались під стіною сарая і звідти стежили за вікнами й дверима дому. Ми ще нічого не помітили, але серця наші дуже колотилися. Адже так було цікаво стояти поночі надворі й стежити по-справжньому, а не граючись.

Раптом Ромка хапнула мене за руку:

– Чув?

– Чув… – вирвалось у мене, хоч я й не почув нічого, але мені було б соромно признатися в цьому Ромці.

– Я відразу розпізнала цей стук – це батько зачинив кватирку в моїй кімнаті. Він має звичку зачиняти всі кватирки, коли виходить з дому. Невже він тільки зараз іде?.. Не можна, щоб він нас помітив тут.

Ми заховалися за сарай і почали визирати звідти… Ромка стояла зовсім близько від мене. Раптом ми почули, як хтось вийшов з дверей будинку.

– Батько! – прошепотіла на вухо мені Ромка, і ми притиснулись до стіни сарая.

Потім ми почули тихі, обережні кроки. Якась постать поволі й обережно ступала, ховаючись попід будівлями на подвір’ї, пройшла повз нас, крадучись у повній темряві. А коли зникла, Ромка прошепотіла:

– Це був не татусь… Це хтось інший. Але з якої ж квартири він вийшов?..

Вона враз замовкла, бо з дверей знову хтось вийшов. Ми знову притислися до стіни, мало не завмираючи від хвилювання. І знову повз нас крадькома пройшла постать і зникла в темряві.

– Це знову чужий хтось, – прошепотіла Ромка. – Ти помітив, куди вони пішли – не на вулицю, а садом…

За хвилину вийшла ще постать і теж зникла в саду, за будинком. Потім вийшло ще троє разом, тихо пройшли повз нас, і серед них Ромка впізнала й свого тата. Ми навіть розчули, як дядя Михайло тихо сказав до них:

– Завтра заговорить увесь Київ, і про це знатимуть навіть там, за фронтом, у наших…

Вони зникли в тому ж напрямі, як і ті, що пройшли раніш. А ми зачекали ще кілька хвилин і потім тихенько пройшли на наш двір і ввійшли до нашої кімнати. Біля дверей прислухались. Чути було рівне дихання бабусі і легкий шерхіт крил папуги в клітці. Напевне, йому приснилося щось таке, що бачив він років сто назад, і птах стурбовано заворушився на жердці.

Ми полягали на своїх постелях, але довго не могли спати.

– Як ти думаєш, – нарешті запитала Ромка, – про що це він казав?

Я знав, про що питала Ромка, бо так само думав про кинуті Ромчиним батьком слова: «Завтра заговорить увесь Київ!..» Але нічого певного я не міг відповісти Ромці.

– Не знаю, – відповів я, – і не можу догадатись, про що він казав. Видно, щось дуже цікаве, а що – не догадаєшся. Ти щоб обов’язково завтра в нього запитала.

– В нього випитаєш – якраз! Я вже знаю – він почне сміятися, обіймати, а нічого не скаже…

Деякий час ми лежали мовчки й не спали. Ми думали про те, що в Ромчиного батька, мабуть, збиралися партизани, але що вони робили зараз, цієї ночі, таке, про що завтра мав заговорити весь Київ? Я подумав про те, що, може, партизани висадять сьогодні в повітря комендатуру, або депо, або ще щось.

В усякому разі, ми всі почуємо вибух. Я вирішив не спати, поки не почую вибух у місті.

По кількох хвилинах мовчання Ромка просто з мукою в голосі вимовила:

– Ну про що, про що завтра знатиме весь Київ?..

Сон таки перемагав мене, але я ще встиг немовби промовити до самого себе: «О, хоч би швидше вже завтра!..»

НАШ ЛЮБИМИЙ ПЕРШОТРАВНЕВИЙ САД

Чи треба говорити про те, що цієї ночі я спав тривожно, часто прокидався й позирав на вікна: мені треба було знати, чи вже настало оте завтра, чи ні. І якось так сталося, що перед світанком я заснув дуже міцно й прокинувся, коли вже було пізно. Холодне сонце заглядало у вікно. Бабусі не було в хаті, мабуть, вона пішла роздобувати для нас якусь їжу. Ласун у клітці спокійно щось белькотав сам до себе.

Дивно: Ромки вже не було в кімнаті. Вона таки зуміла випередити мене. За хвилину я вже був надворі. Я хотів почути, про що саме говорить сьогодні Київ. Було холодно. По ясному осінньому небу вітер гонив пошматовані клапті брудних хмарин. Люди довкола горнулися в свій подертий убогий одяг, і нічого, нічого нового не можна було прочитати на їхніх обличчях.

Здалеку свиснув до мене Юрчик. Я махнув йому рукою, і ми пішли до порожнього й непривітного саду за домом.

– Кого ти виглядаєш? – спитав він мене.

Я розповів йому про те, що Ромка ночувала в нас, бо її батька немає вдома, і що вона надто рано зникла з хати.

– Підемо до неї, – запропонував він. – Мабуть, вона пішла додому.

Ромка сиділа в себе на ґанку, загорнувшись у батькову ватяну куртку, і з тугою дивилася поперед себе, чекаючи на Михайла Юхимовича. Я відразу побачив, як ще більш змарніло її обличчя за одну ніч і як позападали її очі.

– Нема? – спитав я в дівчини.

– Нема, – відповіла вона, зрозумівши, що я питався про її тата.

– І не повертався?

– Сусіди кажуть, що ні…

Все це було дуже загадково й одночасно захоплювало нас. Юрчик не знав, про що йшла мова, і ми тим часом не казали йому. Всі троє ми посиділи на ґанку, чекаючи, чи не прийде Ромчин батько. Його не було. Тоді я пішов додому, взяв свою скриньку з щітками та рушив був до міста, але, йдучи знову повз Ромчин двір, раптом побачив дядю Михайла. Мені так кортіло поговорити з ним, що я не міг утриматись, щоб не рушити слідом за ним.

Ромка, звичайно, ще здалеку побачила батька, кинулась до нього, підстрибнула й почепилась йому на шию. Я звернув увагу, що, хоча в руках у нього не було нічого, він обняв Ромку однією рукою, а друга була в кишені. Йому було дуже незручно обіймати її однією рукою, але другої він так і не вийняв.

Коли я підійшов, він поставив Ромку на землю й подав мені руку, як дорослому, навіть усміхнувся, насунувши мені кашкета на самий ніс.

– На роботу йдеш? – спитав він.

– На роботу… на Хрещатик.

– Відпочив би краще сьогодні.

– Я не втомився.

– А все-таки краще відпочити. Погода сьогодні якась… холодна. Ну, та як знаєш… тільки будь обережний.

Я пішов. Обернувшись, я побачив, як на сходах Ромчин батько спіткнувся й на одну мить мимоволі вихопив ліву руку з кишені. Вона була в нього перев’язана. Але, звичайно, ніхто, окрім мене, не помітив цього.

Може, й справді не треба було йти до міста, може, батько Ромчин щось таке знав, коли не радив мені йти на Хрещатик, а треба ж подивитись, чи не трапилося сьогодні чого-небудь у місті…

Я, проте, висидів на розі Хрещатика й бульвару Шевченка з своєю скринькою кілька годин. Погода була суха, і звичайно в таку погоду в мене бувало чимало клієнтів, які хотіли почистити собі чоботи, але сьогодні мало хто ставив на мою скриньку свій чобіт. І на вулицях було більше військових і поліції і менше цивільних громадян. Нарешті прийшов з скринькою й Гриша Мірошниченко. Де це він пропадав стільки годин?

– Багато заробив? – спитав він мене.

– Мало. Люди сьогодні якісь метушливі…

– А ти нічого не знаєш?

– Нічого.

– Справді нічого?

– Справді… Кажи швидше, що знаєш…

– А що трапилося в Першотравневому саду, теж не знаєш?

– Та кажу ж – не знаю…

Гриша присунувся до мене ближче й прошепотів:

– Сьогодні вночі в Першотравневому саду партизани…

Але в цей час якийсь чоловік поставив на його скриньку ногу, і Гриша, підморгуючи і сміючись, почав розмахувати щітками. Я не міг всидіти на місці. Коли вже Гриша закінчував чистити, хтось поставив ногу на мою скриньку. Я ледве стримався, щоб не скинути цю чужу ногу з скриньки.

Нарешті ми закінчили. Гриша знову нахилився до мене:

– Сьогодні вночі партизани поздіймали повішених фашистами в Першотравневому саду партизанів і на їхнє місце повішали в петлі фашистських вартових… Я, брат, сам ходив дивитися.

– Що ти кажеш? Невже! Біжімо подивимось…

– Та фріци вже поздіймали своїх з петель. Тепер у місті, бачиш, яка метушня! Ти добре пильнуй, бо може бути облава, то щоб і нас з тобою не злапали.

– Ну!..

От уже цього я не боявся й трішки, адже я знав тут усі двори, знав багато добрих схованок. Та й малі ми ще були. А проте ми не стали сидіти біля своїх чистильницьких скриньок і порозходились. Я поспішав побачити Ромку і Юрчика.

Та тільки повернув я на Бессарабку, через яку треба було мені пройти, як побачив натовп людей, що розбігався на всі боки. «Облава!» – чути було навколо. Я міцніше підхопив свою скриньку й побіг теж. Позаду гонилися солдати й поліцаї, які хапали людей і садовили їх на машини. Попереду мене бігла жінка з дівчинкою. Кроків за сто попереду їй назустріч бігли поліцаї. Я перегнав жінку, гукнув їй: «За мною!» – і враз повернув до знайомого мені подвір’я, де було кілька домів і кілька десятків сараїв і різних будов. Справді, жінка з дівчинкою звернули слідом за мною.

– Сашко!.. – раптом почув я за собою знайомий голос і, обернувшись, упізнав Женю з першої парти і її матір. Це вони бігли за мною.

– Швидше! – гукнув я до них.

І перш ніж поліцай встиг добігти до воріт, ми завернули за сарай, вскочили до іншого сарая, потім через дірку в паркані перелізли до сусідньої садиби, в якій я знав маленький садок і в ньому невеличке бомбосховище. Все це я нещодавно побачив випадково і запам’ятав, бо бомбосховище тут було не зовсім звичайне: одним кінцем виходило до садка, а другим – у підвал одного порожнього тепер складу.

Я навмисне біг нешвидко, щоб Женя з матір’ю встигали за мною, фашисти могли б схопити Женину матір і відіслати її на каторгу. Озирнувшись по сторонах, щоб переконатися – чи не женуться за нами, я пірнув у бомбосховище. Вони слухняно полізли за мною. В бомбосховищі було вогко й пахло цвіллю. Ми посідали на лаві. Женя уткнулася обличчям в коліна матері й плакала. Мати втішала її:

– Ну не плач, Женечко, дитинко моя… Нічого ж страшного немає… Адже нас не впіймали…

Коли я, перечекавши з годину, хотів був вилізти з бомбосховища, щоб піти додому, Женина мати не пустила мене. Вона боялася залишитися сама, хоч було вже не страшно, бо облава, певне, закінчилась. Вона хотіла посидіти тут ще, може, навіть до вечора, щоб потім пройти додому різними завулками. Я сказав, що до вечора мені не можна чекати, бо в мене важлива справа дома. Насправді ж мені кортіло швидше розповісти Юрчикові й Ромці про партизанський напад на вартових у Першотравневому саду і здивувати Ромку, повідомивши її про те, що в нападі партизанів, мабуть, брав участь і її тато, бо ж недарма в нього поранена рука. Женя і її мати почали просити мене, щоб я залишився ще хоч трохи. Я відповів, що трохи почекаю ще, але до вечора сидіти тут не зможу. Мати Жені почала говорити, що вони мені зобов’язані своїм порятунком і що вона хоче, щоб я пішов до них, і що зі мною захоче познайомитися Женин тато. Але я сказав, що мені нема часу, і похвалився їм, що я партизан. Тоді Женина мати сказала, що вона інакше про мене й не думала.

Женя схопила мене за руку й заявила, що нізащо не пустить мене і що я обов’язково піду разом з ними.

Мені було дуже приємно врятувати знайому мені людину, та ще з мого класу, хоч до школи ми тепер і не ходили. Вона була забрана під військовий склад фашистів.

Я вже не міг їх покинути там самих.

Коли через якихось дві-три години ми всі троє йшли до Жені, щоб познайомитися з її батьком, вона так розвеселилась, що знову почала показувати мені язик і сміятися.

Вона була дуже несерйозна дівчина і не могла побути й трохи, щоб не пустувати.

До них було йти далеченько, бо жили вони майже на околиці Печерська, де мали свою хату й невеличкий садок.

Мене познайомили з Жениним батьком, високим, бородатим залізничником. В нього завжди було заклопотане обличчя. Женя мені потім сказала, що батько почав носити бороду тільки при фашистах, щоб можна було набавити собі років і не їхати на примусові роботи. Він працював на вантажній станції. Йому сказали, що я врятував Женю і її матір. Він дякував мені. Потім йому сказала Женя, що я партизан.

Він засміявся, похвалив мене, а згодом гукнув мене до другої кімнати і там сказав:

– Хоч ти, парубче, скидаєшся й справді на партизана, але ти зовсім не партизан, бо який же справжній партизан буде розповідати про це людям, адже обов’язково знайдуться такі, що викажуть тебе ворогам. І краще буде, коли ти навіть і жартома не будеш казати іншим, що ти партизан, бо тебе повісять, як повісили кількох партизанів у Першотравневому саду.

– А їх уже наші поздіймали й повісили фашистських вартових… Так їм і треба! Про це зараз говорить увесь Київ, і незабаром говоритимуть і там, за фронтом, у наших.

Він пильно подивився на мене й похитав головою.

– Ти занадто балакучий. А партизани більше мовчазні…

Потім ми з Женькою гралися в них на подвір’ї і в порожньому саду. Після того пили чай з якимись цукерками, які нізащо не хотіли розтавати в роті.

Повернувшись додому, я не міг вразити Юрчика й Ромку новиною про наліт партизанів на Першотравневий сад, бо вони вже знали про це й чекали мене, щоб обговорити цю подію під нашою шовковицею в саду.

Ідучи додому, я чув, як на другому поверсі у Вовчихи гуляла п’яна компанія. Кілька авто стояло за ворітьми. Ними приїздили фашистські офіцери. Я чув п’яні жіночі голоси. Хтось грав на піаніно. Тоді я не витримав: дістав з своєї скриньки шматок крейди, підкрався до дверей, де жила Вовчиха, і написав на дверях: «Гуляйте, фюрери, і ви незабаром висітимете на ліхтарях!»