Текст книги "Сашко"

Автор книги: Леонід Смілянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

НАШІ ТАЄМНИЦІ

Другого дня, побачивши Ромку, я нишком спитав її, чи зажила в батька рана. Вона здивовано подивилась на мене:

– Тато зовсім не поранений. Це він здряпнув на паровозі трохи… Сьогодні він уже пішов на роботу.

– А чого ж він ховає руку, щоб ніхто не побачив?

– Зовсім він не ховає. Зрештою, я не знаю, він сам мені сказав, що здряпнув.

– А я думаю, – сказав я, – що вчора у вас збиралися партизани і що це вони вночі ходили на операцію до Першотравневого саду, і там твого батька поранено в руку.

Спочатку Ромка з подиву відкрила рота і стояла мовчки кілька хвилин, а потім з радощів підстрибнула і раптом майже пошепки сказала:

– Тільки ж давай про це нікому не говорити…

– Знаю сам. Справжні партизани не базікають багато, а більше мовчать.

– Сашко, – сказала Ромка, – але ти ж не справжній партизан.

– А який же? – спитав я.

– Який хочеш, тільки не справжній.

Я подивився на неї зневажливо і, не сказавши нічого, пішов. Що вона розуміла в таких справах!..

Так у нас народилася таємниця, якою кожен з нас був гордий і яку ми берегли, як найдорожче в нашому житті. Ми не відкривали цієї таємниці навіть Юрчикові, хоч і були щодо нього певні, як і щодо самих себе. І тільки коли трапився дуже важливий для нас випадок, ми не могли більше приховувати від Юрчика нашої таємниці.

Одного дня через Київ проходила велика партія радянських полонених з Бориспільського концтабору. Їх вели на Керосинну вулицю, де вони мали переночувати в концтаборі і другого дня рушати далі, на захід. Звичайно, ми – я, Ромка й Юрчик – стояли й дивились на колону на вулиці Кірова. Почало вечоріти. Нарешті колона перейшла, але за нею рушила інша – поранені червоноармійці на підводах. Їх навмисно затримали до вечора, щоб людям не так було видно, які це нещасні, голодні і напівмертві люди. Багато з них були поранені вже в самому концтаборі в Борисполі.

На вулиці стало чути тяжкий дух гниючих ран і стогони приречених на смерть людей. Навряд чи мали надію більшість із них залишитися живими.

– Дивись! Дивись! – раптом гукнув мені Юрчик. – Що там робиться!

І справді, позаду колони зчинилася метушня. Туди кинулась варта. Звичайно, ми – теж. Вся колона поранених і хворих спинилась. Солдати бігали від воза до воза, рахували полонених і штовхали їх прикладами автоматів. Стояв галас і стогін. Люди в паніці тікали до своїх будинків. Ми не могли збагнути, що, власне, сталося.

– Мабуть, утік хтось із полонених, – висловив свій здогад Юрчик.

Нарешті знову був установлений порядок і спокій. Колона рушила далі, і ми пішли додому, засмучені всім, що бачили.

Увечері, коли вже я ліг спати, а бабуся давно заснула, до нас у вікно постукав Юрчик. Я відразу впізнав, що це був він, тому що ми встановили умовні сигнали – як стукати, як свистіти і т. п. Я швидко одягнувся і вийшов надвір, бо знав, що Юрчик даремно не кликатиме мене о такій порі.

Надворі було так темно, що я, стоячи на ґанку, не бачив нічого навіть біля себе.

– Сашко! – почув я притишений голос Юрчика. – Ти одягнутий?

– Одягнутий.

– Ходімо зі мною.

– Ходімо, – з готовністю відповів я, бо здогадувався, що нас чекає якась пригода.

Спочатку ми викликали умовним стуком Ромку. На щастя, батька її не було вдома, він був на роботі. Ромка миттю вибігла з квартири. Тоді Юрчик розповів нам, що вночі, тренуючи свою сміливість, він блукав по балках Собачої Стежки і раптом почув стогін. Він знайшов людину, що стогнала. Це був поранений радянський офіцер, який сьогодні втік з колони полонених, добрався аж сюди, до пустирів Собачки, і тут знесилів. Тепер треба було перевести його до помешкання, де жив Юрчик з матір’ю, й лікувати.

– А як же мати? – спитав я.

– Ну, звичайно, погодилась. Не знаєш ти моєї матері!

– Молодець, Юрчику, – сказала Ромка. – Ми тобі будемо допомагати.

– Але ніхто, крім нас трьох і твоєї матері, не повинен знати про це, інакше нас усіх трьох, і твою матір, і пораненого офіцера схопить гестапо і замучить… Ти про це думав?

– Я нічого не боюся, – сміливо відповів Юрчик. – Нехай мене катують у гестапо, а я їм нічогісінько не розкажу… Я впертий!..

Ромка просто була захоплена ним, а я й раніше знав, що він такий.

Ми не знайшли офіцера на тому місці, на якому його залишив Юрчик. Ми були в розпачі й почали шукати. Але темрява була така, що й за декілька кроків нічого не можна було побачити. Тоді Юрчик почав злегка вигукувати:

– Дядю, відгукніться, де ви? Це я, Юрко… Ми прийшли допомогти вам.

І тоді ми почули, як поранений тихо гукнув недалеко від нас: «Сюди!»

Це був командир роти Стариков. Як ми пізніше взнали – він був поранений двічі: один раз у бою на фронті, після чого потрапив у полон; вдруге його поранив есесівець, коли Стариков заступився за одного хворого в концтаборі, якого забирали, щоб пристрелити. Есесівець прострелив Старикову бік, і куля засіла в тілі. Зараз він від рани й голоду так охляв, що ледве міг сам рухатися. З останніх сил він, втікши в темряві з колони полонених, добрався сюди.

Ми принесли з собою води і їжі. Він трохи підкріпився, і потім ми повели його на квартиру до Юрчика, де вже нас чекала тьотя Клава. Вона спитала, чи бачив нас хто, коли ми вели пораненого. Ми запевнили її, що нас ніхто не міг бачити, бо ми йшли порожніми садами та ще вночі, коли люди бояться виходити з своїх квартир.

В кімнаті були добре завішені вікна. Юрчикова мати сама вийшла з хати, обходила весь двір, прислухалася, чи не чути серед ночі десь, бодай на вулиці, чужих кроків. Тільки переконавшись, що ніхто з сторонніх нічого не бачив, вона начебто трохи заспокоїлась і сказала, що робитиме хворому операцію. Ромка сама захотіла вартувати біля будинку. Ми з Юрчиком допомагали його матері.

Старикова поклали на стіл. Юрчикова мати обмила його рану, потім чогось копирсалася в ній. Поранений глухо стогнав, але, видно, стримував себе.

Нарешті Юрчикова мати видобула з тіла Старикова кулю й почала швидко зашивати рану. Тепер уже вона захопилася своєю справою і раз у раз гримала на нас, коли ми не встигали вчасно подати їй якусь потрібну річ. Видно, ми погано допомагали їй.

– Коли б рана була серйозніша, – сказала вона Старикову, – я не змогла б оперувати вас тут. На щастя, куля засіла неглибоко.

Коли все було закінчено, вона вийшла зачинити за мною двері і в коридорі сказала мені:

– Сашко, я знаю – ти хлопець сміливий і вмієш впливати на своїх товаришів. Ти накажи Ромці і Юрчикові не говорити про все це ні слова нікому, інакше всі ми пропадемо.

Я, звичайно, поручився за своїх товаришів.

– Ніхто, – сказав я, – не почує від нас жодного слова про це.

В її голосі я відчув до себе зовсім інше ставлення, ніж було досі.

Це було нашою другою таємницею, після якої ми з Ромкою не могли не відкрити Юрчикові і першої. Він заслуговував на повне довір’я, бо він перший із нас зробив подвиг – урятував пораненого радянського офіцера. До того ж для нашого задуму потрібний був і Юрчик, бо вдвох з Ромкою ми не могли б вправитися з усім. Адже ми з Ромкою вирішили по-серйозному охороняти підпільні збори, які відбувалися в Ромчиного батька. Шкода тільки, що самі підпільники не знали про наш намір, а ми їм сказати не могли, бо тоді б вони неминуче, не довіряючи нам, перенесли свої засідання в інше місце.

Перша така ніч була через два дні після того, як ми привели Старикова. Ромка звечора попередила мене, що батько наказав їй іти ночувати до нас, бо мав намір мовби йти на паровоз.

Ми відразу догадалися.

Як тільки бабуся заснула в своїй кімнаті, ми з Ромкою вийшли надвір. Незабаром до нас приєднався Юрчик. Ми ще заздалегідь познаходили собі такі місця для вартування, які дозволяли нам помічати кожного, хто проходив поблизу, і залишатися самим не поміченими.

Юрчик мав стежити за вулицею. Якщо б він помітив на вулиці фашистських солдатів чи інших підозрілих людей, він повинен був би негайно сказати про це Ромці, яка була в порожньому сараї посеред двору. Я наглядав за садом і виходами на Собачку – чи не з’явиться хто з того боку. В разі чого, я теж мав сигналізувати Ромці.

Отже, коли б трапилась облава, чи обшук, чи навіть з’явився б якийсь там шпиг, ми б його неминуче помітили і вчасно могли б попередити.

Незважаючи на дуже темну ніч, мені пощастило побачити більше за інших. Підпільники сходилися не вулицею, а з боку пустирів, через сад, цебто якраз повз мене. На жаль, нікого з них я не міг бачити в обличчя.

Один тільки раз я побачив із своєї схованки, як пройшла повз мене якась людина, начебто трохи знайома мені. Невже він? Не може того бути!.. Невже це батько Женьки? Здається, це таки був він. Коли б я почув його голос, я пізнав би його відразу. Але він пройшов сам.

Так пройшло чоловік шість. Більш не проходив ніхто. Мабуть, зійшлися всі. Потім я бачив, як з будинку вийшла постать і зникла в темряві десь біля воріт. Очевидно, вони теж поставили свою людину на варті, адже про нас вони й не догадувались.

Підпільне засідання тривало з годину. Потім почали розходитись по одному й по двоє. Вони зникали на пустирі. Останніми вийшли двоє. На межі саду й пустиря вони спинилися, і хоч стояли вони зовсім біля мене, я не міг розібрати їхніх слів, але голос чув добре. Тепер уже сумніву не було: розмовляли Ромчин батько і Женин Я впізнав обох по голосу. Потім Женин батько пішов і зник, а Ромчин повернувся додому.

Я йшов слідом за ним кроків за двадцять. Чути було, як відчинив і зачинив за собою двері. Довкола було цілком спокійно.

Потім зійшлися ми троє. Юрчик, який уперше був на варті, здавався просто захопленим.

– Шкода, що вони мало засідали, – сказав він. – Мені так сподобалося! Адже це справжні партизани.

– І ми партизани, – тихо промовила Ромка тремтячим від радості голосом.

Я довго не міг заснути. Все думав про подвиги. Мені навіть було трохи заздро, що Юрчик уже вчинив подвиг, а я ще. І мені хотілося подвигів швидше, більше і якнайнебезпечніших…

І по тому, як дихала на тапчані Ромка, я зрозумів, що й вона не спала й думала про подвиги.

ЧУДОВА ПРАВДА!.

Мені пощастило підслухати цікаву розмову Вовчихи з Кривим. Він був у неї, потім вони вийшли вдвох. Вовчиха хотіла, мабуть, тільки прогуляти свою собачку. Вони стояли за ворітьми і розмовляли, а я в цей час був у сараї біля воріт і все чув.

– Якийсь хуліган, – говорила Вовчиха, – написав крейдою на моїх дверях погрозу моїм гостям.

– А що саме було написано? – спитав Кривий. Вона нахилилась до нього й прошепотіла щось.

– О!.. – вигукнув він.

А Вовчиха говорила далі:

– Розумієш, один з офіцерів добре знає нашу мову. Коли вони виходили, він прочитав і переклав усім. Вони дуже злякалися, повиймали з кобур зброю і вийшли з дому з пістолетами напоготові. І тепер не приходять до мене…

– Найдемо інших, – сказав Кривий, – гестапо надішле. Та й золото їх принадить…

Вони розійшлися.

І коли пізніше ми зійшлися в нашому саду, щоб трохи погратися, я розповів це Ромці й Юрчикові як велику таємницю.

– Ти казала, що я несправжній партизан, – промовив я до Ромки, – а вороги бояться навіть самого мого напису на дверях…

А Ромка нічого не сказала і дивилась на мене широко відкритими очима. Та й усім нам це здалося таким дивним, що ми розгублено дивились одне на одного.

Вже сидячи в нас у хаті, ми ледве дограли одну партію в доміно. Щось заважало нам грати. Ми не думали над своїми ходами, раз у раз плутали і, нарешті, покинули доміно.

Юрчик зачепив заради жарту папугу Ласуна, але той змахнув крилами і прокричав:

– Графині нема дома! Графині нема дома!..

– Дурний у тебе папуга, – сказав Юрчик, – згадав хтозна-яку старовину…

І справді, чого це папуга згадує те, що він чув, мабуть, півстоліття тому чи й більше?

Через кілька днів трапилася одна подія, яка назавжди залишилася в нашій пам’яті.

Десь серед звалища сміття на Собачці фашисти знайшли два трупи своїх офіцерів. Ми цих трупів не бачили, про це довідалась Ромка від свого батька потім. А спочатку ми не знали справжньої причини, чому фашисти почали поголовний трус на наших вулицях.

Коли я вийшов з своєю скринькою, щоб іти на Хрещатик, я відразу помітив, що навколо діється щось непевне. По вулицях метушилися фашистські легкові й вантажні машини. Проходили групи солдатів. Серед людей було те, що називається панікою. Я відразу подумав про Старикова. Адже, коли почнуть шукати в їхньому будинку, неминуче його знайдуть, бо Юрчикова мати не має де його заховати, а сам він тільки почав зводитись на ноги й ходити. Я враз повернув назад, додому.

На жаль, я не міг бігти, щоб не привернути до себе увагу гестапівців. Я покинув дома скриньку й поспішив до Юрчика. В нашому дворі трусу ще не було.

Ой як стурбувалася Юрчикова мати, коли я їй розповів про облаву. Вона сплеснула руками, заметушилася, не знаючи, що робити. Сам Стариков заспокоював її, сказавши, що він покине їхню квартиру й вийде на вулицю, немов звичайний тутешній житель. Але в нього не було документів, і, звичайно, його схопили б, бо в усіх дорослих перевіряли документи.

– Я вас одведу до своєї схованки, – сказав я Старикову і повів його через сад на наше подвір’я, а потім до підвалу, де ми довго йшли темними коридорами навпомацки.

Командир роти тримався за мене. Сірників ми не палили, щоб ніхто випадково не побачив нас, хоч побачити нас тут не було ніякої можливості. Нарешті ми прийшли до ями з лядою у вугільному підвалі.

Я відкрив ляду й допоміг Старикову влізти до ями, бо стрибати йому ще не можна було. Потім я закрив ляду, натягав на неї зверху всякого мотлоху і навіть присипав трохи жужелицею.

Ходи до цього підвалу настільки довгі й заплутані, що, звичайно, ніхто з чужих та й навіть з пожильців будинку не знайшов би не тільки самої ями, але навіть і цього куточка підвалу. Тепер я не боявся, що Стариков може потрапити в руки гестапівців.

Вже надворі я раптом згадав, що не залишив Старикову ніякої їжі, а він же був поранений, і йому треба було одужувати. Я навіть спинився з несподіванки. Як же це я не додумався вчасно. А що, коли фашисти позаймають будинки й залишаться в них на довший час?..

Раптом хтось гукнув мене. Я побачив біля себе Вовчиху.

– Сашко, – спитала вона, – а кого це ти вів до будинку?

– Я? – зробив я здивоване обличчя, розгубившись. – Коли?

– Звичайно, ти. Годину тому ти вів якусь людину до будинку. Я питаю – хто це?

І, як завжди, перше, ніж я міг щось придумати, язик мій уже говорив:

– А, отой! То був мій дядько, поліцай з району. Його підстрелили партизани, і він приїхав лікуватися. Він тут у госпіталі, одужує і оце навідався був до нас і пішов знову до госпіталю… Він був у одному селі, заготовляв худобу і вже заготовив величезний гурт, як раптом налетіли партизани, він, звичайно, боронився, але поліцаїв було мало, і вони відступили. Дядька мого на руках винесли з бою пораненого. Мабуть, він служитиме у нас у поліції або в гестапо. Хочете, я вас познайомлю…

– Ні, не треба. В мене бувають порядні люди, пани офіцери, сам ад’ютант коменданта часто заходить, а ти тут з своїм поліцаєм…

– А я думав, може, він вам буде потрібний.

– Ні, не потрібний. Ось що, Сашко, сьогодні в мене будуть гості. Ти мені дещо допоможи приготувати в квартирі. Гаразд?

– Добре, – відповів я, – допоможу.

Я розумів, що мені зовсім не слід з нею сваритися, бо вона могла нацькувати на мене когось із поліції чи й комендатури.

Хіба там стануть розбиратися, чи вона наклепала на мене, чи сказала правду?

В цей час до нашого двору зайшли есесівці. Вони почали обходити всі квартири й перевіряти документи. Коли вони зайшли до нашої квартири, Ласун раптом загукав: «Графині нема дома! Графині нема дома!»

Офіцер трохи знав по-нашому й звернувся до мене:

– Хлопшику, про який графиня говорить цей пташка?

Язик мій раптово відповів:

– Стара графиня – це моя бабуся. Зараз її немає дома – графиня пішла на базар…

– А, хлопшику, цей твій старий бабуся є графиня. Харош, ха-рош… Який харош хлопшик! – Він погладив мене по голові і раптом гримнув на солдатів, що почали нишпорити по хаті, шукаючи, мабуть, що б його забрати з собою.

– Цурюк!

Один солдат, якому сподобався мій папуга, вже був став на ослін, щоб зняти клітку, але здивовано подивився на офіцера і миттю зліз з ослона. Офіцер щось почав говорити солдатам, і я чув, як він раз у раз вимовляв слово «графиня». Солдати враз покинули нашу квартиру, а офіцер, козирнувши мені, сказав:

– Я єст сам онук бабушка, в якої дядя був граф… Передай, хлопшику, мій привіт своїй бабушка-графині. Ауфвідерзеєн!

Ох же й реготав я після того, як пішов цей дурень з хрестами на грудях.

Ласун все вигукував: «Привіт бабушка! Привіт бабушка!» – а мені стало так весело, що я покотився по ліжку з реготу. Саме таким і застала мене бабуся.

– Чи ти збожеволів! – гукнула вона. – Чого це ти товчешся на ліжку?

– Бабусю, – відповів я, – фашистський офіцер передавав вам тільки що привіт. Так і сказав: привіт графині!

– Привіт бабушка! – гукнув Ласун і розпустив крила. Він завжди розпускав крила, коли думав, що йому зараз дадуть чогось смачного.

– Та ви тут і справді побожеволіли, – гримала бабуся, – який там офіцерський привіт? Та я зроду ні з яким фашистом не знайома, хай би вони повиздихали… Що це ти вигадав?

Та коли я пояснив бабусі, як усе сталося, то й вона, хоч і бурчала на мене за мій язик, але потім і сама сміялася з дурного офіцера.

Приходив Юрчик. Його цікавило, де я заховав пораненого радянського командира, але я навіть йому не відкрив цього.

– Знаєш що, – сказав я йому, – як тільки закінчиться облава й фашисти підуть геть звідси, ти простеж за ними і, якщо ніде поблизу не буде їхніх солдатів, дай мені знати.

– Нащо тобі це?

– Старикову треба понести їжу, адже він, мабуть, не встиг сьогодні поснідати.

– Ми тільки збиралися снідати, коли ти повідомив про облаву.

– А він хворий… Може, він уже там знепритомнів у ямі… – сказав я.

– У якій?

– Це не твоя справа. Твоя справа доповісти мені, коли закінчиться облава.

– Добре, – відповів чудовий мій друг Юрчик, – я доповім тобі й принесу заразом їжу для командира Старикова.

Та облава тривала довго. Гестапівці надто старанно обшукували будинки. В нашому будинку вони ходили й по підвалу, присвічуючи собі ліхтарями. Я стежив за ними здаля, але вони не потрапили до того кутка, де я заховав Старикова.

Вдень я ходив до Вовчихи. Ми з її робітницею витрушували й вибивали килими й плахти та стирали пил з картин.

Я був у Вовчихи й до війни і бачив, які в неї були речі в квартирі. Тепер їх набагато більше. Мабуть, вона награбувала їх у покинутих домах.

Коли ми прибирали в розкішній спальні, засланій і завішаній награбованими килимами й картинами, я побачив у склянці з водою штучну щелепу Вовчихи.

«Сашко, – сказав я сам собі в думках, – ти тут можеш дещо вигадати…» І справді, я й сам не збагнув, як воно вийшло, що моя рука, коли робітниця вийшла з кімнати, вмить витягла з склянки щелепу й засунула її під ковдру на ліжку Вовчихи. Після того я, наче нічого й не сталося, продовжував і далі витирати пил з рами.

До спальні зазирнула господарка. Вона щось спитала в мене і, відповідаючи, я подивився на неї. Яке ж смішне в неї було обличчя, коли в роті не вистачало однієї щелепи. «Чекай, чекай, – подумав я, що ти робитимеш, коли посходяться сюди твої гості: пани офіцери та різні запроданці… Як ти їм відкриєш рота?..»

І я, повзаючи по підлозі, продовжував собі наспівувати.

Раптом Вовчиха здивовано подивилася в склянку, потім повела доглядом по столу, по кімнаті, знову зазирнула в склянку… Я тим часом наспівував собі.

– Сашко, – сказала вона нарешті, – Матільда прибирала в мене на столі?

Це вона так називала тепер свою робітницю, а раніше всі її називали Мотрею.

– Це ви про Мотрю?

– Про Матільду! – вигукнула вона сердито.

– Не знаю нічого, – промовив я і продовжував наспівувати.

– Сашко, – спитала вона, – а хто ще заходив сюди до кімнати?

– Вантажники переносили сюди шафу…

– Матільдо! – гукнула вона злякано. Прийшла робітниця.

– Чого?

– Ти не прибирала моєї щелепи?

– Ні, не прибирала…

– А хто ж її забрав?

– А хіба я знаю… Нащо мені ваші зуби – в мене свої добрі.

– Менше балакай… Краще відшукай швидше мою щелепу.

– Де ж я її знайду, як ви її самі заховали… Отак завсігди, самі щось запроторите, а потім цілий день на мене гримаєте. Ну нащо мені ваша щелепа? В мене своя ось – дивіться…

І Матільда розкрила рот, неначе для того, щоб переконати господарку, що в неї є власні зуби. Я ледве міг утриматись, щоб не зареготати.

– Боже мій, боже мій! Що ж тепер буде! – скавуліла Вовчиха, метушливо шукаючи щелепу. – Поприходять пани офіцери, а я без зубів. Матільдо, негайно віддай мої зуби! Це ти їх забрала, бо там два золотих…

– Та нехай вони вам пропадуть, оті ваші зуби! Щоб я до них хоч доторкнулася…

Раптом Вовчиха скоса позирнула на мене.

– Сашко! – сказала вона. – Це ти потягнув мої зуби? Ну кажи… Де ти їх дів?

– Я?! Що ви, тьотю! Я їх і не бачив, ваших зубів… Я думав, що у вас вони завжди в роті.

– Не бреши, ти їх забрав…

І вона вже схопила мене за плече й почала нишпорити по моїх кишенях. Потім знову бігала й шукала по всіх кімнатах. Шукала навіть під подушками, але тільки не догадалась підняти ковдру. Нарешті, мабуть, і вона погодилась з тим, що вантажники, які приходили годину тому переставляти меблі, побачивши в щелепі золоті зуби, вкрали її. Все ж таки, коли по закінченні роботи Вовчиха давала мені гроші, я спитав у неї:

– А що, тьотю, не знайшли своєї щелепи?

– Ой не нагадуй! – простогнала вона. І я побачив, що без щелепи вона нагадувала мені Бабу-Ягу з казки.

Мені зробилося шкода її, але я пам’ятав, що вона запродалася фашистам, що вона на людях лаяла Радянську владу, згадав, як вигнала бабусю з нашої квартири, згадав усе, що знав поганого за нею, і твердо вирішив: «Ходи, гадюко, без зубів! Прийде час – будеш ти й без голови…»

Увечері я тінню прошмигнув до підвалу. Перед цим я виліз на берест проти вікон зубної лікарки і побачив усе її, як каже дядя Михайло, кубло: фашистських офіцерів з жінками і якихось інших людей за столом. На столі була сила всяких страв і пляшок. Всі сміялися, щось вигукували, підіймали вгору чарки. Тільки сама Вовчиха нічого не брала в рот. Вона ходила між гостей, затуляючи рот хусткою, удаючи, що в неї болять зуби, хоч їх і зовсім не було в роті… і робила вона це так уміло, що і я повірив би їй, коли б не знав, що її зуби лежать на ліжку під ковдрою.

Юрчик увечері приніс мені молока і хліба. Це він узяв у матері для Старикова. Я ще взяв води і все це поніс у підвал. Юрчик дуже просив, щоб я взяв і його з собою, але я не погодився. Яма в підвалі – це була моя таємниця.

Поскидавши з ляди жужелицю й мотлох, я тихо спитав:

– Товаришу командир, ви не спите?

– Ні, – відповів він тихо втомленим голосом.

– Я приніс вам їсти…

І я підняв ляду й засвітив недогарок свічки.

Особливо Старикова мучила спрага. Він випив усю пляшку води, і я приніс йому ще пляшку. Частину їжі він залишив.

– Як тебе звати, хлопчику? – спитав він.

Я відповів. Розказав також про свою матір і бабусю і про те, що я хочу в партизани, але навряд чи мене візьмуть.

Він замислився і довго сидів сумний. Потім промовив:

– Ех, Сашко, я теж хочу в партизани. Та як з ними зв’язатися?.. Та ще мені, хворому… А до фронту я теж не доберуся – куди мені!

– Треба шукати партизанів, – порадив я, хоч і знав, що ця порада ні до чого.

– А чого ти хочеш у партизани? – спитав він.

– Я ненавиджу фашистів!

– Ти хороший хлопець, сміливий, маленький більшовик…

Я перепитав його навмисне, щоб почути ще раз:

– Як ви сказали, товаришу командир?

– Маленький більшовик ти, Сашко! Ось що я сказав.

Коли я хотів іти з підвалу, Стариков попросив мене посидіти ще біля нього. Адже й справді: йому було тяжко тут на самоті.

Я поклав біля ями одну на одну три цеглини і сів на них. Потім я спитав про те, як він зважився, маючи незагоєні рани, тікати з колони полонених, адже сили в його тілі не було і йому загрожувала вірна смерть. Про це ми не раз говорили між собою – я, Ромка й Юрчик.

Стариков жадібно затягувався цигаркою, поки не докурив її зовсім. Він простягнув руку й закопав недопалок у купу піску біля ями. Він робив це поволі, і я помітив, що він про щось думає.

– На війні буває багато дивного, – сказав він нарешті. – Я бачив, як тяжко поранений офіцер зв’язку скаче з наказом, встигає передати командирові наказ і тут же падає мертвий. А хіба не було таких льотчиків, що провадили бій одразу з п’ятьма фашистськими літаками, а самі були поранені, і літак їх був побитий зовсім, і все-таки льотчик закінчував бій перемогою, а потім дотягував літак до свого аеродрому, рапортував командирові і падав мертвий… Бо в сміливих і відданих народові людей у серці захована велика сила, і коли вже в людини не залишається зовсім снаги, тоді серце раптом віддає їй свою останню силу, і вона виповнює все їх тіло, і її вистачає, щоб виконати завдання і померти смертю героя, бо й серце вже, віддавши цю свою дивну силу, не може жити. Отак буває в житті, хлопчику. Коли ти виростеш великий, і народ доручить тобі важливу справу, і ти віддаси цій справі всю силу до останньої краплини, а до мети ще буде далеко, ніколи не думай, що сили в тебе вже немає, а завжди думай про те, що твоє серце в останню свою хвилину напоїть тебе великою чудодійною силою. Яка це була чудова правда!