Текст книги "Сашко"

Автор книги: Леонід Смілянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

МАМО, ТИ БАЧИЛА?

Зранку окремі частини Червоної Армії пронизали в усіх напрямках місто. Потім почався вступ нашої армії до Києва.

Не міг же я чекати нашу армію в центрі міста. Я побіг аж за місто і там зустрічав наших бійців у полі. Коли танкова колона на хвилину чомусь спинилася, я непомітно видерся на броню величезного танка, але як тільки колона збиралася рушити і бійці з лейтенантом знову пострибали на танк, лейтенант, здивовано подивившись на мене, сказав:

– Дивись! А хто це в нас на броні? Ти чого сюди видерся?

Тоді я сказав, що я Сашко Жук, що я хоч і не партизан, а допомагав партизанам, і що мене знає дядько Михайло і навіть сам Бородатий, і що Бородатий подарував мені оцього годинника за хоробрість (тут я показав годинник), і що я маю право вступати до Києва, бо я теж боровся проти фашистів, і що викрив гестапівську шпигунку, яка продавала партизанів гестапівцям, і що я врятував радянського офіцера Старикова, і багато всяких справ робив я, щоб дошкуляти фашистам, і нехай мене товариш офіцер не зсаджує з танка, бо я навіть перед парадами колись чіплявся до танків і дуже хочу вступати в Київ… І я продовжував швидко і гаряче говорити, а лейтенант обірвав мене й сказав, щоб я не забалакував йому зуби, а злізав з танка. Тоді я почав говорити таким жалісливим голосом, що мене ніяк не можна було зсаджувати з танка, і лейтенант сказав: «Ну гаразд, сиди, тільки міцніше тримайся, бо гепнешся під танк», а я сказав, що не гепнуся, бо я ще раніш, до війни, завжди чіплявся до машини і ніколи не гепався, а одного разу почепився до вантажної машини ззаду однією рукою й провисів отак од нашої вулиці аж до самого… Але лейтенант сказав, щоб я припинив красномовство, бо в нього починає боліти голова од моєї промови, хоч я ніякої промови й не виголошував, і він пересадив мене на танку попереду всіх і сказав: «Ну гаразд, будемо разом вступати до Києва…»

Фашисти вигнали людей з Києва. Залишились тільки ті, що зуміли переховатись, і вони зустрічали нас на вулицях, обіймалися з бійцями і навіть дарували квіти, хоч була пізня осінь, і я не знав, де вони дістали квіти. На нашому танку було багато квітів, і я сидів у квітах, наче метелик, і махав шапкою до людей і щось кривав до них, а що саме – не знаю, бо на вулицях був страшенний галас і гуркіт танків, і я не міг чути своїх слів.

Під час однієї з зупинок на вулицях Києва лейтенант мені сказав:

– А ти, Сашко Жук, виявляється, дуже популярна людина в Києві: дивися, скільки тобі квітів піднесли. Ні на якому іншому танку немає стільки квітів…

Я весело підморгнув лейтенантові, й ми рушили далі. Люди стояли попід руїнами нашого Хрещатика й махали до нас руками, й кричали з радості. Я теж махав шапкою, на якій уже приколов червоноармійську зірку, і вигукував: «Хай живе Червона Армія!»

Біля руїн Комсомольського кіно стояли Ромка, Женя й інші з нашої вулиці. Вони побачили мене й почали штовхати одне одного й показувати на мене руками. А Ромку моя поява так захопила, що вона почала з радості стрибати на місці, штовхати інших людей поряд себе й показувати на мене. Вона була така рада й така, мабуть, горда в цей момент, наче не я вступав до Києва на танку, а вона сама.

Коли колона на хвилину спинилася, бо десь попереду, мабуть, утворилася пробка, народ умить оточив танки. Раптом я побачив біля себе дядю Михайла і з ним ще якихось чоловіків.

– А ти чого на танк видерся? – голосно вигукнув дядя Михайло.

Мабуть, він теж заздрив мені. Я не встиг нічого відповісти дяді Михайлові, як за мене відповів лейтенант, що був поруч мене на танку:

– Це, товаришу, Сашко Жук!

– А-а!.. – вигукнув дядя Михайло. – Ось який він!

– Сашко Жук! Сашко Жук!.. – чути було, як передавали одне одному в натовпі. Я сам не знав, що моє ім’я таке відоме в народі.

А товариш лейтенант з танка пояснив дяді Михайлові так, що й інші чули:

– Ви не дивіться, що він малий, він уже боровся з фашистами, допомагав партизанам, він сам викрив гестапівську шпигунку, він урятував радянського офіцера, його добре знають відомий партизанський командир дядя Михайло і навіть сам Бородатий…

Я подивився на дядю Михайла й відразу пошкодував, що товариш лейтенант це сказав. Дядя Михайло підійшов ближче й сказав товаришеві лейтенанту:

– А от я вашому партизану Сашкові Жуку, як тільки він повернеться сьогодні додому, всиплю такої березової каші, що його більш ніколи не потягне базікати про те, чого не слід. Щоб не був такий балакучий.

Не знаю, куди б зайшла ця розмова, коли б не пролунала в повітрі раптом команда. Танки загуркотіли моторами, і ми рушили далі.

Разом з колоною танків я заїхав аж на околицю міста у якийсь величезний двір. Потім я довідався, що там були казарми. Я почав проситися в лейтенанта, щоб мене зарахували в полк бійцем і взяли з собою добивати фашистів. Лейтенант слухав мене дуже уважно, але нічого не пообіцяв. Сказав тільки, що поговорить ще де з ким.

Мені дали металеву миску, і я разом з бійцями стояв у черзі до кухні, а потім їв разом з ними смачний суп з м’ясом, якого я вже не їв з того часу, коли почалася війна.

Бійці причепили мені на грудях гвардійський значок, бо їхня частина була гвардійська і не годилося, щоб я, бувши серед них, не був гвардійцем. Ніколи в житті в мене не було стільки радості за один день, як тоді!

Я вже не думав повертатися додому. В мріях я вже брав разом своїми танкістами Берлін і вже не пам’ятав себе від щастя. Бійці дали мені хоч і стару, але ще зовсім цілу гімнастерку, на яку я відразу ж перечепив свій гвардійський значок. Потім хтось із бійців подарував мені зеленого ватника, бо надворі було вже не тепло, а на мені було таке дрантя… А лейтенанта все ще не було.

Він прийшов уже зовсім увечері, дав якісь розпорядження бійцям, а потім підійшов до мене, узяв за руку й сказав:

– От що, Сашко Жук: іди краще додому, ти ще малий воювати. Як виростеш, тоді візьмемо…

Це був удар для мене. Я стояв серед бійців, розгублений і безпорадний. Якийсь боєць спитав у лейтенанта:

– Дозвольте мені, товаришу лейтенант, одвезти гвардійця Сашка Жука додому на моєму мотоциклі.

– Дозволяю, – відповів лейтенант, – тільки швидше, бо будемо рушати далі.

От ми летіли вечірніми вулицями Києва! Аж дух забивало й не можна було розплющити очей…

Коло нашого будинку стояло кілька чоловік. Це були ті люди, що не послухались фашистів і переховувались останніми днями по льохах і горищах. Тепер вони повернулись до своїх квартир. Між ними була й Ромка. Я догадався – вона чекала на мене. Коли мотоцикл мало не на всьому ходу розвернувся й спинився коло будинку, всі раптом повернулись у наш бік. Звичайно, спочатку ніхто не впізнав мене в червоноармійському ватнику й при гвардійському значку, що виблискував і вночі, бо ватника я навмисне розстебнув.

А мотоцикліст сказав:

– До побачення, товаришу Сашко Жук! Після війни зустрінемось!

І він поїхав.

– Сашко! – вихопилося в усіх, хто стояв тут. Тепер уже мене впізнали. Всі оточили мене, приглядалися. Потім Ромка взяла мене за руку, і ми пішли на другий кінець подвір’я. Ромка сказала:

– Сашко, давай втечемо з дому на фронт, поки він недалеко, впросимо якого-небудь командира, і він нас зарахує в свій полк.

Але я сказав Ромці:

– Йди, Ромко, додому, ти ще мала воювати.

Ромка насунула мені шапку на самий ніс і сказала:

– Не дуже задавайся, липовий гвардієць!..

А я сказав:

– А на танку ж вступав до Києва…

– Сашко, – промовила Ромка, – коли я тебе побачила на танку то з радості аж плакала.

– Ми ж умовилися не плакати…

– Я пам’ятаю, але ж ми вмовлялися не плакати і бути справжніми мужчинами при фашистах. А тепер уже в нас не фашисти, а наші. Я й розплакалася з радості. Ох, уявляю, як вам, мужчинам, важко, що не можна ніколи плакати. А татусь сказав, що коли зустріне тебе, то надере тобі вуха, щоб ти не був такий балакучий, але ти не бійся, він тебе любить і тільки погрожує.

Як довго не міг я заснути цієї ночі! Та хіба можна було спати в такий час!.. От коли б не було ніякої ночі, а ввесь час день і сонце на небі, і всі наші люди раді й веселі… І тільки я цього захотів, як уже й сталося так, що немає ніякої ночі, а тільки день. Довгий, довгий, без кінця! І йде наша танкова дивізія вперед і вперед. І на хвилину не спиняється. І день, і другий, і багато днів!

«Сашко! – гукає товариш лейтенант. – Давай уперед на Берлін! Будемо визволяти братів».

І ми сидимо на броні і мчимо вперед і вперед. І ось я бачу, край шляху стоїть, склавши на грудях руки, наш Юрчик. Стоїть, і сили йому вже не вистачає навіть засміятись до нас – такий худий, захарчований… наскрізь світиться… Мало не впаде. Я спиняю наш танк, стрибаю на шлях. «Це ти, Юрчику! Братику мій! Дивися, це ми, Червона Армія! Йдемо вас визволяти! Чи впізнаєш мене: я Сашко, гвардієць!»

Він хилиться, а я його обіймаю й тисну до себе. І жаль мені його, жаль. І здаю я Юрчика нашим лікарям, і наказую їм: «Бережіть його, це мій друг, він урятував радянського офіцера». А тут товариш лейтенант наказує: «Вперед, Сашко, на Берлін!» Я стрибаю на свій гвардійський танк, і ми зриваємося з місця і мчимо дуже швидко, і бачу, як вітер зриває пелюстки з розквітлих дерев і відстає від нас, відстає… Ха-ха-ха… Куди йому, вітрові! І ось він, Берлін їхній, ошкірився, як мільйон псів. А ми його облягаємо звідусіль. І товариш лейтенант мені каже: «Дивися, Сашко, не підкачай! Ми його зараз будемо брати, їхній Берлін! »

І ось ми вже взяли їхній Берлін… І наші пішли далі, і війна вже закінчується, бо фашисти вже здалися… І свято Перемоги – наче сон… І всі ми обіймаємося й поздоровляємо один одного.

А потім ми їдемо з війни. Нашу дивізію викликають до Москви, бо ми дуже сміливо воювали. І всі ми, танкісти-гвардійці, дуже раді, що їдемо до Москви.

І ось нарешті ми в Москві. Нам роблять огляд на Красній площі. Генерали вітають нас, а навколо народу – не злічити. І квіти, квіти, квіти! Всі несуть нам квіти. Скрізь чути голоси: «Це вони брали Берлін! Вони!»

«От, – думаю, – Сашко Жук, чи тобі хоч уві сні таке ввижалося? Ніколи!»

І ось гукають по строю: «Гвардієць Сашко Жук! До генерала!» І я йду до генерала, а він бере мене за руку, притискає до своїх грудей і цілує. Раз, другий, третій… «Мамо! – гукаю я. – Мамочко, ти бачиш?..»

І гукнув я це так голосно, що й збудив самого себе…

І справді, хтось обіймає й цілує мене, і чиїсь, не мої, сльози котяться по моєму обличчю. І хоч каганець горить дуже тьмяно, я раптом упізнаю свою матір…

– Приїхала! – гукаю я. – Приїхала! – І підхоплююсь на ліжку. Мати обіймає і цілує мене, а я гукаю до неї:

– Ти бачила? Бачила, мамочко?

– Що бачила? – питає вона.

І тоді вже я зовсім прокидаюся й починаю розуміти, що то був сон. Мати тулить мене до своїх грудей і вкриває поцілунками. І мені так добре, добре!..

Я знаю: все погане зникає, а хороше приходить неминуче…

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
РОЗМОВА ВТРЬОХ

Сашко закінчив розповідати про себе.

Скільки приємних зустрічей було в автора повісті з Сашком Жуком! Скільки розмов, які описані в цій книжці!

Після всіх, переказаних тут, подій авторові повісті досить довго не доводилось зустрітися з Сашком, хоч він по-старому жив у Києві, і – хто ж цього не знає – без нього не відбувалася жодна гра, жоден спектакль у Палаці піонерів чи в школі, не кажучи вже про всі без винятку футбольні змагання…

Якось під час першотравневого військового параду автор побачив хлопчика, що сидів у порожньому вікні четвертого поверху спаленого під час війни будинку. Багатьом здавалося просто неймовірним – як зумів цей хлопчик вилізти так високо, коли в будинку були тільки самі голі стіни, без будь-яких сходів… І як він не боїться сидіти там? Впізнати його здалеку було неможливо. А проте автор повісті впізнав його – це був Сашко.

Одного разу в зимовий сонячний день автор ішов площею Богдана Хмельницького разом із своїм знайомим – кінорежисером Валеріаном Дмитровичем. У свій час цей режисер побував у лапах у фашистів, про що ми трохи знаємо з оповідання Сашка, але зумів вирватися з полону, перейшов лінію фронту і, ставши радянським офіцером, воював протягом усієї війни. Зовсім нещодавно він повернувся до Києва, щоб знову взятися за свою улюблену роботу в кіно.

Раптом ми побачили, як просто на нас мчав цілий гурт хлопчиків по розковзаній у снігу крижаній стежці. Ось передній упав за кілька кроків до нас. На нього налетів другий і теж упав, третій і інші теж попадали на купу. Дзвінкий сміх і вереск лунали над величезною площею. Ми кинулись до них, щоб розтягти купу і звільнити хлопчика з-під самого споду. Але в цю мить ми почули пронизливий свист. На ковзанці з’явився ще один хлопець, з розгону налетів на купу і через неї покотився просто нам під ноги… Знявся ще дужчий сміх і вереск. Ми схопили хлопчика, поставили його на ноги і… застигли з подиву: перед нами стояв Сашко Жук. Він хотів був кинутися знову на льодову доріжку, але, глянувши на нас, прикипів на місці, губи його затремтіли…

– Дя… дя!.. Дя… дя… – тільки й міг промимрити він з хвилювання. – Дя… дя… Валеріан Дмитрович! Живий! Живий! – вигукнув він щосили і кинувся до кінорежисера.

Вони міцно стиснули один одного в обіймах…

Звичайно, ми не пустили Сашка знову на ковзанку. Він повертався додому з Палацу піонерів, який тепер містився в будинку недалеко від площі Богдана Хмельницького, і ми пішли разом з ним. Кінорежисер енергійно розпитував у хлопчика про все, що з ним трапилось за всі ці роки.

– Ти, мабуть, уже й забув, як грають перед кіноапаратом або на сцені? – спитав кінорежисер. – А колись ти добре грав…

Сашко лукаво подивився на нас обох, засміявся, очевидно, згадавши про щось, і зовсім несподівано і трохи хвалькувато спитав:

– А вам подобається мій пістолет?

І він дістав з кишені пістолет, який хоч і був іграшковий, але нагадував справжній.

– Добрий, – відповів я, – але колись у тебе в руках були і не такі…

Сашкові очі стали серйозними, в них з’явився суворий вираз, та за хвилину хлопець розсміявся:

– Цей я роздобув зовсім не так, як ті… Хочете, розкажу… Він стріляє не справжніми кулями, але постріли в нього, як у справжнього.

Ми, звичайно, не відмовились його слухали і, хоч до вулиці, де жив Сашко, було далеко, пішли разом з ним. Сашко примружив на мить очі і, усміхаючись, почав:

– Я від Ромки довідався, що в Палаці піонерів готуються до новорічного балу-маскараду на теми пушкінських творів. Вона навіть хвалилася, що буде вбрана як Ольга з «Євгенія Онєгіна». Мені Ромка не радила братися за яку-небудь роль.

– Як би ти не одягався, однаково тебе зразу всі впізнають… У тебе такі манери…

Які в мене манери – вона не сказала, але її слова тільки заохотили мене, хоч мені й без того хотілося взяти участь у маскараді. Адже там треба грати… Але якого героя обрати собі? Ця думка не давала мені спокою. Я навіть причепився був до бабусі: ким мені вбратися?

– Не знаю, дорогий, не знаю, – відповіла бабуся. – Може, під козака або під офіцера.

– Не вийде з мене, бабусю.

– Тоді під кочегара або під двірника.

– Та їх же немає у Пушкіна.

– Ну, то вимаж собі обличчя, як у негра, або під розбійника чи під ангела…

– Всі ж, бабусю, знають, що я не нагадую ангела.

– Ну, так що ж ти від мене хочеш, – розсердилась бабуня, – під стару бабу одягнешся, чи що?

Спересердя бабуся вийшла з кімнати на кухню. Але в цю мить у моїй голові промайнула думка. А й справді, одягнуся я під стару бабу. Під пушкінську няню Орину. Одяг увесь у нас є: я візьму його в бабусі. А чого бракуватиме, мені бабуся дістане в своїх знайомих, таких самих бабусь.

– Ідея! Ідея!

Я аж підскочив на ліжку.

– Ідея! Ідея! – загукав Ласун.

Я прицитькнув на нього:

– Мовчи, дурню, треба, щоб ніхто про це не знав. Ніхто, окрім бабусі й матері.

«Ох, і гратиму ж! – думав я. – Всі манери перейму в бабусі. І навіть голос перероблю».

– Сашко – Орина! Сашко – Орина!.. – промовляв я сам до себе.

Надвечір, коли бабуня зібралася й пішла до якоїсь своєї знайомої, я залишився сам. Було мені самому дуже нудно. Як на злість, ніхто не приходив. А що, коли я спробую зараз переодягтися в Орину Родіонівну?

Я ніколи довго не думав. Швидко метнувся до шафи, повикидав звідти бабусин одяг і почав виряджатися. Одягнув її довгу сукню, пов’язався білою хусткою, взув її хатні сукняні туфлі. На спині підмостив невеличкий горб, щоб виглядати сутулим. Потім попідводив зморшки на лобі і біля рота. Коли я зазирнув у дзеркало, на мене дивилась не дуже стара, зате справжня бабуся. От тільки коли я говорив або сміявся, то мої зуби відразу показували, що я не бабуся. Тоді я заліпив чорним папером кілька зубів, а декілька заліпив тільки наполовину. Тепер я був зовсім схожий на стару жінку, навіть коли розмовляв чи сміявся.

Вже починало сутеніти, а ніхто не приходив. Я вирішив не припиняти свого маскараду, поки не прийде мати. Десь вона вже мала й прийти. І справді, я незабаром почув її кроки й затаївся біля дверей. Коли вона постукала, я зняв гак з дверей і миттю відскочив до вікна, ставши до нього спиною, щоб не так добре було видно моє обличчя. Електрику я навмисне не засвічував. Двері відчинились, і до кімнати увійшла піонервожата Катруся.

– Здрастуйте, бабусю! – сказала вона, побачивши мене. – А де Сашко?

Я покашляв по-старечому, змахнув фартухом кришки зі столу й відповів:

– Немає, донечко, немає. Десь побіг, шибеник, схопився й вибіг, я й не побачила коли…

– А чи скоро він прийде, бабусю?

– Не знаю, серденько, не знаю… – змінивши голос під бабусин, продовжував я вести роль, – хіба він мене слухає… Чого ви його там у піонерах не навчите слухатись матері?

Валеріан Дмитрович та й сам автор ледве стримувалися, щоб не розсміятись. А Сашко, за своєю звичкою, уже підроблявся в голосі і манерах під тих людей, про яких розповідав.

– А ми вчимо, бабусю, і Сашко ваш, хоч і не зовсім, а все-таки дисциплінований піонер. Ми його думаємо наступного року в комсомол передавати.

– Такого шибайголову в комсомол? Та хіба рада дружини його рекомендує? Мабуть же, не рекомендує…

– Ой ні, бабусю, я вже говорила на раді, і там усі за вашого Сашка.

– Усі за мене?! – закричав я, не тямлячи себе з радості, і Катруся відразу впізнала, що це не бабуся, а я, Сашко, тільки в бабусиному платті й хустці…

Я схопив Катрусю за руки й закружив навколо себе.

– Ха-ха-ха… Ха-ха-ха… – реготала Катруся.

– Ха-ха-ха… – реготав я.

– Ха-ха, ха-ха… – промовляв Ласун у клітці, хапаючи дзьобом за дротини, – Сашко – Орина!.. Сашко – Орина!..

– Що це він говорить? – спитала Катруся. – Яка Орина?..

Нікому чужому нізащо не сказав би я, але Катрусі признався за те, що вона проговорилась мені про комсомол. За такі слова не можна було її обманювати. Я засвітив електрику і розповів Катрусі все.

Сашко промовляв швидко, немов боявся, що ми перестанемо його слухати і йому не пощастить доказати.

– Навіть Ромка і Юрчик не знали про те, що я буду на маскараді Ориною Родіонівною… Я забув сказати вам, що Юрчик повернувся додому і по-старому захоплюється своїми ящірками і гадюками. В гуртку юних натуралістів вони виводять якихось лялечок, і мало не щодня йому треба бувати в Палаці піонерів, за чимось стежити, щось записувати. А в Ромки – музика. І всі ми вже в шостому класі. І роботи в нас багато. Нам завжди ніколи. І тоді було ніколи, але ми готувались до новорічного маскараду. Навіть Женя готувалася…

– Виходить, вона одужала? – спитали ми.

– Тепер вона вже зовсім здорова, – відповів Сашко і раптом, відразу забувши про маскарад, заговорив:

– Ви ще не знаєте, що з нею сталося!.. Це трапилось незабаром після того, коли наші звільнили Київ від фашистів. Тоді Женя ще не зовсім вилікувалась. Якось вона біля дошки писала завдання з граматики, потім подивилась на Сергія Валентиновича і раптом мовчки, уставившись поглядом у вікно, поволі пішла вперед… В напівпіднятій руці вона все ще тримала грудочку крейди. Всі здивовано дивились на неї. Крейда раптом випала з її пальців, та вона наче й не помітила цього. Тоді Сергій Валентинович підійшов до Жені, підняв крейду і, поклавши руку на плече Жені, лагідно повів її до дошки. І ось враз Женя струхнула головою, наче звільнилась від кошмару, і поволі почала розбирати написане речення за частинами мови.

А коли вона скінчила розбір речення, Сергій Валентинович, наче перед цим нічого й не трапилось і наче нічого ненормального він не бачив, голосно промовив: «Дуже добре! Сідай» – і поставив у журналі Жені оцінку. Ромка не втрималась:

– Сергію Валентиновичу, скільки?

– П’ять! – відповів він.

Проте всім нам було якось дуже тяжко, і мертва тиша висіла над класом. Тоді, ідучи на місце, Женя раптом усміхнулась, і всім нам стало легко і навіть якось радісно.

Женя таки була хвора «на нервовому ґрунті», як нам згодом сказав учитель. І ми всі помічали, який Сергій Валентинович обережний і лагідний завжди був з Женею. І ми не знали, як їй допомогти. Вона лікувалась багато, але давнє нервове потрясіння залишило на ній свої сліди.

Одного разу ми їздили до кіно аж на Сінну площу. Я, Ромка, Женя і Юрчик. Після сеансу їхали назад трамваєм. Мушу сказати, що тепер я вже ніколи не чіпляюсь на трамвайні приступки, а їду всередині і завжди купую квиток. Коли я ввійшов до трамвая, то вся наша компанія стояла в передній частині вагона, а я посередині вагона. Раптом я помітив, що Женя дивиться в одну точку. Я теж подивився туди й зовсім несподівано для себе побачив чоловіка, який уважно дивився на Женю. І я раптом упізнав у цій людині Кривого, що ходив до зубної лікарки. Власне, я ще не був певен у цьому, але мені здавалося, що це він. Тільки тепер він був з гострою борідкою й рудими вусиками.

Але чому він так уперто дивився на Женю?

І раптом я побачив, як Женя, піднявши руки на рівень грудей, як загіпнотизована, пішла до нього.

– Женю!.. – вимовив я тихо. Вона не звернула на мене уваги.

– Женю!.. – повторив я ще раз.

Але вона йшла далі, широко розкривши очі. Я вже хотів був схопити її за плечі й спинити, коли побачив, як чоловік, про якого тільки що сказав, раптом підвівся і рушив до тамбура. Там він один раз оглянувся на Женю і, побачивши, що вона пішла слідом за ним, скочив з трамвая на ходу. Щоправда, трамвай ішов на завороті і набагато стишив хід. При світлі ліхтарів на вулиці я побачив крізь вікно, як цей чоловік, не оглядаючись, поспішав по вулиці, накульгуючи трохи на праву ногу. Тепер я не сумнівався – це був він, Кривий, якого я часто бачив у зубної лікарки і через якого вона передавала до гестапо доноси на наших людей… Я кинувся швидше до тамбура, щоб скочити з трамвая, хоч і не знав, що робив би потім. Я тільки знав, що треба щось робити. Але, як завжди в таких випадках, хтось обов’язково повинен був стати на дорозі… На приступці вагона стояв міліціонер. Побачивши, що я хочу стрибнути на ходу, він сказав мені:

– Тільки стрибни!..

Трапляються серед міліціонерів грубіяни.

– Але ж послухайте, товаришу міліціонер… – пробував я умовити його.

– Нема чого й слухати. Ось буде зупинка – і злізеш. Не лови гав у вагоні, коли знаєш, що тобі слід уставати.

– Я ловлю бандита, – сказав я, щоб вразити міліціонера.

– Ха-ха-ха!.. – зареготав міліціонер.

А якийсь літній чоловік у пенсне, мабуть, лікар, додав:

– Не місце тут гратися. На вітрі можеш схопити ангіну або ще й запалення легенів. Ану – марш до вагона!

І мене дорослі заштовхали всередину вагона, де стояла вся наша компанія. І сердитий же я був на них!

Потім, коли ми зійшли з трамвая і вже пішки йшли додому, я й Женя трохи відстали, і я спитав її:

– Ти знаєш отого чоловіка з рудими вусами й гострою борідкою, який стрибнув з трамвая на ходу?

– Мені здається, Сашко, я його десь бачила. Десь бачила, а не можу згадати, де й коли. Таке знайоме обличчя… Де я його бачила? Справді, звідки я його знаю?

Тоді я попросив, щоб вона обов’язково пригадала, але не признався, що сам я давно вже його знаю. А Женя сказала, що не може пригадати. Все-таки я вимагав, щоб думала цілими днями й обов’язково, обов’язково пригадала, бо це дуже важливо для всіх нас… Тоді вона спитала: «А що таке?» – але я не сказав їй, бо думав розповісти про цього чоловіка пізніше, коли вона сама згадає про нього… Мені дуже кортіло взнати, що про нього знає Женя.

А другого дня, тільки-но прийшовши до школи, я одвів убік Женю і спитав:

– Згадала?

– Ні.

– Обов’язково пригадай.

Кожного разу, як тільки ми зустрічались у школі, я нишком говорив Жені:

– Згадала?

І вона щоразу відповідала мені:

– Ні ще.

І нарешті роздратовано сказала:

– Сашко, одчепися од мене з своїм рудим чоловіком! На біса він мені здався?..

Тоді я сказав:

– Ні, не відчеплюся. Ти повинна згадати. Це дуже потрібно.

– Кому? – спитала вона.

– Усім нам.

– Нащо?

– Це тимчасово моя таємниця, але незабаром це буде й твоя таємниця.

І все-таки Женя ніяк не могла пригадати. От уже куряча пам’ять – бачити людину і не згадати, де й коли…

Спочатку думки про цього Кривого не давали мені спокою ні вдень, ні навіть уночі, бо він мені майже щоночі ввижався. Одного разу навіть наснилося мені, що я Івасик-Телесик і ловлю рибу з човна, а Кривий заховався в кущах на березі й гукає тоненьким голосом, підстроюючись під мою матір: «Івасику-Телесику, це я прийшла й тобі їсти принесла…» Я підплив до берега, дивлюся, а в кущах Кривий з величезною ломакою. Тоді я почав його дражнити: «Кривий, рудий, шпигун дурний!.. Голос тонкий, а сам гидкий». От він розсердився й пошкутильгав собі додому. Та це було тільки вві сні…

Згодом я почав потроху забувати про цього Кривого. Вже по кілька днів я не питав Женю, де вона бачила його під час війни. А одного разу, коли я пізно повертався додому, раптом недалеко від наших воріт побачив легкове авто. Воно щойно спинилося, і з нього вийшла якась постать. Поночі обличчя не можна було роздивитися, та я й не цікавився, а йшов собі байдуже позаду того чоловіка. Дивлюся, аж він завертає до нашого двору. Тут мені стало дивно: коли чоловік приїхав до когось у нашому будинку, то чого машина спинилася не коло воріт, а за два двори? І тоді я став приглядатися. На подвір’ї у нас світила електрична лампочка і було трохи видніше. Як же я здивувався, коли побачив, що невідомий шкутильгає на праву ногу.

На подвір’ї якраз не було нікого, і я не знав, що мені робити. Та ще більше здивувався я, коли побачив, що Кривий пошкутильгав не до дверей у квартири, а до підвалу. Почувши мої кроки, він спинився й почав запалювати цигарку. Я обминув його, зазирнув в його обличчя. Тепер уже я не сумнівався: це був Кривий. Але чого він тут?..

Я пройшов кілька кроків і спинився біля дверей нашого під’їзду. Звідти я стежив за цією людиною. Як я шкодував, що поблизу не було нікого в наших пожильців. От би ми злапали зараз цього Кривого!..

Тим часом він, погасивши сірника, почав розглядатися навколо і знову побачив мене… Ох же й лаяв я себе потім за свою необережність! Побачивши мене, Кривий раптом повернувся і пошкутильгав з подвір’я на вулицю. Він поспішав. Звичайно, я рушив за ним, ховаючись під стінами. На вулиці я почув голоси. Десь проходили люди. Тоді, не тямлячи себе, я закричав:

– Тримайте! Тримайте його! Тримайте!..

На вулиці біля нас було темно, але я все ж побачив, як якісь постаті бігли на мій вигук. Я пригнувся до землі і раптом побачив, як Кривий пошкутильгав до машини. Авто загурчало, рвонулося з місця і за хвилину зникло. Біля мене стояло двоє чоловіків.

Вони почали питати мене, чого я кричав, а я сказав їм, що ловив злодія, але не сказав, що я ловив колишнього гестапівського шпигуна, бо не знав цих людей і не знав, чи можна їм про це говорити…

– Дивно! – сказав один. – Злодій на машині…

А другий промовив:

– Мабуть-таки, й справді злодій, бо я бачив, як він тікав, почувши наші кроки.

Вночі я довго не спав. Тепер мене мучило питання: чого Кривий намагався пролізти до нашого підвалу? Там щось заховано – не інакше… Але що й де? І раптом згадав, як незадовго до визволення Києва я зустрів Кривого у нас на подвір’ї, коли він вийшов з підвалу. Тим більш підозрілою здалася мені тепер поява Кривого.

Звичайно, я прибіг до школи другого ранку ще задовго до уроків. Мені треба було бачити Женю. Її ще не було. Незважаючи на те, що вона прийшла перед самим початком навчання і що кожної хвилини учитель міг зайти до класу, я покликав її до коридору і сказав:

– Женю, ти повинна ще сьогодні пригадати, де й коли бачила Кривого?

– Якого? – здивувалася вона.

– Хіба ти забула? Того, що ми з тобою якось зустріли в трамваї.

– Сашко, дай мені спокій з ним. Як я можу згадати, коли я вже забула, який він, і не уявляю навіть його обличчя.

– Як забула! – загорівся я. – Та це дуже важливо зараз. Ти навіть не уявляєш, як це важливо. І для тебе важливо, але чому саме – це я тобі скажу потім, коли згадаєш про нього й розкажеш мені.

– Сашко, але ж я забула, який він навіть на вигляд. Я тепер дуже легко забуваю те, що бачу…

– Ну, я тобі нагадаю: він тепер з гострою рудою бородою й з маленькими рудими вусиками. Отакі, як у Чарлі Чапліна, тільки руді. А раніше борідки не було і вуса були не такі. Кульгає на праву ногу. В нього довга тонка шия.

– Діти, до класу! – почули ми раптом голос нашого математика.

Ми побігли на свої місця.

Була знову письмова з арифметики, та я не міг вирішити жодної задачі. Як я не намагався примусити себе, але мозок мій просто відмовлявся зараз думати над задачами. І дивився я не в зошит, а на Женю. Кривий не виходив з моєї голови. Я вирішив після уроків забрати з собою Юрчика й Ромку і порадитися з ними. Треба було щось робити. Але спочатку я хотів, щоб Женя пригадала, де вона бачила Кривого. Це могло б дати нам щось нове про нього.

Мені здавалося, що сьогодні й Женя не зробить письмової. Принаймні я бачив, як вона совалася на місці, нервувала. Вона пробувала писати в зошиті, але якісь думки збивали її. Ось вона раптом замислилась, як це часом бувало з нею. Очі її дивилися кудись угору, в куток класу. Ромка штовхнула її ліктем, щоб вона рішала задачу, але Женя навіть не звернула уваги на неї. Я не зводив з неї очей. Та ось Женя стряхнула головою, наче прогнала якісь прикрі думки, дістала з зошита клаптик паперу й почала швидко писати. Через хвилину я одержав її записку.

«Сашко, я пригадала все про Кривого. Це чудова людина і наш друг. А ти, Сашко, дурник!»

Коли перед цим я не знаходив собі місця, то тепер просто не тямив себе. Все в мене переплуталося в голові, обличчя пашіло, ручка раз у раз випадала з моїх пальців. Мабуть, я мав якийсь надзвичайний вигляд, бо Михайло Іванович, підійшовши до мене, подивився в мій зошит і сказав:

– Що тобі, Сашко? Ти не хворий?

– Ні… – ледве вимовив я.

– Чому ж тоді ти й не починав ще рішати?