Текст книги "Сашко"
Автор книги: Леонід Смілянський
Жанр:
Детская проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)
Я мовчав. Михайло Іванович постояв коло мене й пішов далі заглядати в зошити інших учнів. Мабуть, він і без моєї відповіді прочитав мої думки. Все-таки наприкінці уроку я трохи заспокоївся. «Щось Женька наплутала», – думав собі я.
Як тільки пролунав дзвоник, я кинувся до неї. В класі нам би заважали говорити.
Ми вийшли на подвір’я школи, пішли в найдальший куток, де лежало кілька сухих деревин. Женя сіла на колоду.
– Женю, ти щось наплутала…
– Нічого не наплутала… Коли ти нагадав мені, що він кульгає на праву ногу і має високу тонку шию, я дуже швидко все пригадала. Я бачила цього чоловіка у нас два рази, ще коли тут були фашисти. Вони зачинялися з татком у кімнаті, і татусь нікому не дозволяв туди заходити. Так було раз і другий. Я навіть пригадую, що вдруге Кривий заходив до нас якраз у той день, після якого вночі схопили татуся фашисти. Ох, як би я хотіла ще зустрітися з цим чоловіком! Може, він більше розповів би мені й мамі про татка.
– Женю! – вигукнув я, не стримавшись. – Женю! Ти помилилася. Цей чоловік був зрадник… Це він зрадив усіх і вказав на них гестапо. Це він винен у тому, що гестапівці схопили твого батька. Я це напевне знаю, і це я хотів сказати тобі. Я вважав його гестапівським шпигуном, а тепер ще переконався, що він бував серед наших підпільників і зрадив їх. Він запроданець. Він, мабуть, довідався від твого тата, де вони збираються, і повідомив гестапо. А що було далі – ти сама добре знаєш…
– Знаю, знаю, що було потім… – шепотіла вона.
– Женю, ми помстимося, ми помстимося йому! Ми знайдемо цю тварюку, де б вона не ховалася…
По виразу Жениного обличчя я зрозумів, що вона мало вірить у те, що ми це зробимо. Та й сам я не знав, як це здійснити.
Зразу ж після уроків я розповів усе Ромці і Юрчикові. Ми поспішили до дяді Михайла. На цей раз він був дома. Дядя Михайло уважно вислухав нас, щось записав собі в записну книжку і сказав, щоб ми не турбувалися більше цією справою.
Та на всякий випадок ми з Юрчиком наглядали за входом до підвалу. Минуло кілька днів. Кривий не з’являвся. Якось ми повертались гуртом через Собачку. Ми зовсім не поспішали. Ніч була дуже темна, але тепла й запашна. Цвіли тополі, і їх аромат кружив нам голови. Ми дружно співали нових пісень.
Потроху гурток наш розтавав. Було вже пізно. Потім ми пішли стежкою через наш садок і посиділи трохи під шовковицею. Окрім нас трьох, був ще й Гриша. Як чудово було навколо! Так не хотілося йти додому. Вирішили вийти на вулицю нашим подвір’ям. І раптом я помітив при світлі ліхтаря в дворі, що двері до підвалу відчинені.
– Дивіться! – прошепотів я і показав рукою.
Хвилину ніхто не вимовив ні слова. Чути було навіть, як важко дихала Ромка. Мовчки, вражені, оглядались ми один на одного. Звичайно, схаменувся перший я.
– За мною! – скомандував я.
– Єсть – за мною! – вимовила рішуче Ромка, не думаючи, мабуть, про те, що сказала нісенітницю.
Я думаю, у всіх, крім мене, все-таки тремтіли піджилки, бо ніхто з них ніколи не бував у справжньому ділі…
– Я побіжу й гукну батька, – прошепотіла Ромка.
– Швидше, – скомандував я.
Ми почекали Ромку, не наближаючись до підвалу. За дві-три хвилини вона повернулась. Батька не було дома.
Я подав рукою знак моїм товаришам, і ми почали під стіною підкрадатися до дверей підвалу. Потім я обережно заглянув у темний довгий коридор. Звичайно, я не побачив нічого. Але ми були певні, там хтось був і кожної хвилини міг вийти звідтіля.
Всі розташувались по обидва боки входу і з хвилюванням чекали мого сигналу, щоб кинутись на ворога. Хвилини були напружені і прекрасні. Ніколи ми нічого подібного не переживали. Всі притислись до стіни й завмерли, чекаючи. Я був готовий кожну мить вигукнути, як у таких випадках положено: «Руки вгору!», або «Стій!», або «Ні з місця! Ви заарештовані!» В книжках завжди так.
Ми таки довгенько стояли біля входу. Раптом загупали кроки в підвалі. Ми завмерли на місці. І ось із дверей підвалу вийшов Кривий і зробив два-три кроки по двору. В мене пересохло в горлі, я нічого не міг вигукнути. Гриша клубком підкотився до сторопілого бандита і схопив його за ноги, і ми всі кинулись на Кривого і повалили його черевом на землю. Я притиснув його коліном до землі. Грицько сидів у нього на литках і гатив його щосили кулаками по ногах. Юрчик викрутив Кривому руки назад і тримав їх, сидячи на спині Кривого. У напівтемряві я помітив, що Ромка вхопила злочинця однією рукою за чуприну, а другою, знявши з ноги черевик, вже готова була щосили гатити ворога по спині, та раптом ми всі почули знайомий голос:
– Чи ви побожеволіли!
І ми побачили біля себе дядю Михайла, якогось невідомого нам чоловіка і двох міліціонерів, що виходили з дверей підвалу. Невідомий нам чоловік тримав у руках невеличку залізну скриньку.
– Чого ви кидаєтесь на арештованого? – знову гукнув на нас дядя Михайло, хоч ми вже й попідводились і стояли, нічого не розуміючи. Кривий теж підвівся і стояв, похиливши голову. Ромка таки встигла ляснути його разів зо два черевиком, бо не звикла слухатися батькового наказу з першого разу.
Тоді невідомий нам чоловік із скринькою у руках пояснив нам лагідно і злегка всміхаючись, що ми й справді напали на ворога, служив у гестапо і виказував гітлерівським загарбникам відданих радянських людей, але цей злочинець уже давно заарештований і в усьому признався. А зараз його привезли сюди, щоб він показав, де були заховані ним різні важливі документи. Так закінчилась історія з Кривим.
Сашко, звичайно, міг цілими годинами розповідати різні історії та пригоди, і він би це зробив і зараз, коли б ми мали час його слухати. Щоб переказати всі його історії, треба було б написати ще книгу. І може, варто це зробити колись…
А тепер треба було вже прощатися з ним. Кінорежисер уважно придивлявся до Сашкового обличчя, наче вивчав кожну його рису, кожен рух. І як тільки Сашко на одну мить перестав говорити, Валеріан Дмитрович спитав:
– Слухай, Сашко, ти ж уже забув про маскарад. Адже ти почав нам розповідати про нього…
Сашко здивовано подивився на нас:
– Виходить, я не скінчив розповідати, як я готувався до маскараду?
– Ні ще.
– І про те, як я навчився в бабусі в’язати спицями панчохи?
– Теж не розповідав.
– Я дуже швидко навчився цього, за кілька днів.
Він знову трохи подумав. Очевидно, він хотів перенестися думками туди, до залу, де мав відбутися маскарад.
– І ось настав Новий рік! Маскарад мав початися вдень. Вранці я зробив собі генеральну репетицію. Прийшла Катруся перевірити, чи я готовий. Коли мати і всі побачили мене, цілком перевдягнутого в Орину, ще й розмальованого, щоб моє обличчя виглядало старим, мати сплеснула руками.
– Боже! – вирвалося в неї.
А бабуся оглянула мене крізь окуляри з усіх боків і сказала, що я їй отаким навіть більше подобаюсь. Тут же вона порадила мені, як це робили колись старі люди, нюхати тютюн і чхати. Мені сподобалось. Ми натерли з свіжого березового віника «тютюнового» порошку, насипали його в маленький флакончик з-під духів, і я прорепетирував: насипав на долоню щіпку тютюну, трьома пальцями брав маленькі щіпочки й підносив до носа. Потім заплющив очі, лагодячись чхнути, і нарешті чхнув голосно-голосно. Всі зареготали, бо я зробив це, звичайно, здорово, а Ласун у клітці раптом закричав: «На здоров я! На здоров’я! На здоров’я!»
– От, бачиш, – сказала бабуся, – навіть Ласун згадав, як у старовину нюхали тютюн і чхали. Вже коли він згадав, значити, ти зробив так, як і справді це робили в давнину.
Коли вже настав час мені йти до Палацу піонерів, мати гарненько зав’язала увесь мій маскарадний одяг у хустку і мовчки пильно-пильно подивилась мені в очі. В її очах я прочитав глибоку любов до мене. Я завжди знав, що мати дуже любить мене, але в цю хвилину я це прочитав в її очах, як читають слова в книзі… Як це так?.. Я досі не подумав про неї і не запросив її з собою. Адже зараз в очах її написано, як хоче вона побачити мене на маскараді, як хоче вона зазнати радості за мене, але сама нізащо не скаже мені про це. І я раптом зрозумів, що їй, мамі моїй, дуже хочеться, щоб я син згадав про неї і сам запросив її. Та говорити словами про це було вже пізно, я це відчув. Тоді я обняв її, притиснувся до її обличчя і прошепотів: «Чого ти не збираєшся, мамочко? Підемо, підемо вже… Я тебе зачекаю». І, здається, вона розгадала всі-всі мої думки.
В дорозі вона не дозволяла мені нести клунок з одягом. Всю дорогу несла його сама. Палац піонерів організував маскарад у залі однієї з шкіл у центрі міста.
Перший, кого я зустрів у залі, вийшовши переодягненим із кімнати, був цар Борис Годунов. Я його впізнав одразу, бо не читав цю драму і розглядав малюнок Годунова на цілу сторінку. Можу посперечатися, що цей хлопець використав саме цей малюнок.
– Здоров був, Годунов! – сказав я, вимовляючи слова старечим тоненьким голосом.
– Здорова була, Орино Родіонівно! – відповідав мені цар Борис. – Ти ще жива?
– Богові дяка! Помаленьку… А ти, Годунов, не бачив мого Сашеньки?
– Пушкіна?
– Пушкіна.
– Ще немає. А хто в його ролі?
– Не знаю. Всіх тримають у секреті.
– А як твоє прізвище, товаришко Орино Родіонівно?
– Непитайкіна… А твоє, ваша величність?
– Незнайкін…
– Ну, будьмо знайомі, – сказав я і, взявши Годунова під руку, повів його до залу, де вже було багато піонерів і батьків, і викладачів з різних шкіл. Були і в масках, і без масок. До нас відразу ж підійшов Руслан. Він узяв мене під руку з другого боку, і ми почали ходити по залу, причому я по-старечому кашляв, хрестив собі рота, як це часом роблять старі люди, сутулився і говорив справжнім жіночим голосом. На нас звертали більш уваги, ніж на кого іншого. Я починав по-справжньому входити в роль і захоплюватися, особливо коли помітив, що деякі з учителів, яких я знав, показували на мене один одному й перемовлялися. Звичайно, вони мене не впізнавали. Та й кому б спало на думку, що я переодягнуся в стару бабусю.
В залі стояла висока ялинка, обвішана електричними лампочками, різними іграшками і всіяна «снігом». Біля ялинки живий Дід Мороз розважав дітей пісеньками й різними оповіданнями. Там було чути регіт і захоплені вигуки дітей.
І ось раптом я побачив, що назустріч мені йшов Пушкін. Вся зала наче спинилась, спрямувавши свої погляди назустріч йому. Його всі ждали. Я враз покинув Годунова й Руслана і старечими метушливими кроками поспішив через зал до Пушкіна.
– Сашенько! Сашенько! – вимовляв я замилуваним голосом. – Приїхав, Сашенько, рідненький.
Всі присутні побачили на моєму обличчі навіть сльозу. Адже я вмів робити сльозу на обличчі!
Пушкін обняв мене й поцілував у щоку, а я по-старечому схлипнув у нього на плечі і потім задріботів слідком за ним по залу. Серед присутніх залунали оплески. Не знаю, чи то вони мені, чи Пушкіну. Це ще було неясно.
Ступаючи слідом за Пушкіним, я знімав з його фрака нікому не видимі волосинки. Я помітив, що публіка стежить за нами.
Пушкін пошепки сказав мені:
– Слухай, Орино, ти більше тримайся коло мене. Ми з тобою зуміємо грати так, як треба. Тільки ти, Орино, не занадто валяй дурня. Пам’ятай, я таки Пушкін, а ти всього лише моя нянька.
– Це ще побачимо, – так само тихо відповів я і додав: – Ходімо, Пушкін, на отой диван, я тобі казку розповім.
Хоч ми й не репетирували разом і зовсім не знали один одного, він відразу збагнув і пішов на диван. Ми всілися поруч, я дістав із торбинки недов’язану панчоху, спиці і почав в’язати. Миттю нас оточили піонери. Особливо вони цікавились, чи я справді в’яжу, чи тільки ворушу спицями. Але я в’язав по-справжньому. Потім, коли дітей й дорослих назбиралося навколо нас більше і стало тихіше, я почав розповідати Пушкіну «Казку про рибака й рибку». Звичайно казку я розповідав не всю, а тільки початок, бо треба було тільки показати, що няня Орина Родіонівна розповідає Пушкінові казку. Та коли я замовк, діти почекали трохи, сподіваючись, що я продовжуватиму. Але я мовчав. Тоді Женя, переодягнена в Пушкінську Людмилу, стоячи серед інших, промовила:
– Няню, читайте ще! Дуже цікаво…
– Читайте, читайте! – пролунали голоси. Добре, що я знав усю казку до самого кінця. І, в’яжучи панчоху, я продовжував казку. Я бачив, як слухали мою казку багато знайомих мені дітей і моїх приятелів. Вони не впізнавали мене. Я вже навіть звик до цього. Раптом я побачив у залі Євгенія Онєгіна і Ольгу. Я знав: це переодягнені Юрчик і Ромка. Мабуть, вони щойно зайшли до залу. Побачивши в кутку навколо мене й Пушкіна гурт дітей, вони підійшли теж. Я бачив, як усміхнулась, подивившись на них, Катруся. Їй було цікаво, чи впізнають вони мене. Вона непомітно підморгнула мені, показуючи очима в бік Євгенія Онєгіна й Ольги. Я пильно й сміливо подивився просто в очі Ромці, потім Юрчикові, але вони не впізнали мене. Я це бачив по їхніх очах. Вони навіть не здогадувалися, що я на маскараді, адже я не говорив їм про це. Нарешті я закінчив казку. Діти навколо мене заплескали в долоні. Потім, коли настала тиша, я чув, як Сергій Валентинович і завпед з Палацу піонерів, стоячи недалеко, говорили один одному:
– Головне, що ніхто навіть не знає, як прізвище цієї дівчинки, яка переодягнена в Орину Родіонівну…
Тим часом на естраду вийшов Дід Мороз і розпочав концерт. Він проспівав басом дві дитячі пісеньки. Потім почали виходити піонери. Вони виконували пісні, декламацію, танки. За краще виконання мали видавати премії.
В натовпі мене знайшов Пушкін.
– Слухай, няню, я тобі щось хочу сказати, – прошепотів він мені біля вуха.
Ми вийшли з натовпу й пішли в далекий куток залу.
– От що, Орино Родіонівно: я зараз буду декламувати з естради «Зимовий вечір» Пушкіна.
– Що ж ти хочеш від мене, Сашенько?
– Я хочу, щоб ти сиділа в цей час на сцені й пряла. Тут є прядка. Ходімо, тобі покажуть, як треба на ній працювати. Ну, звичайно, ти будеш працювати не по-справжньому, а все-таки так, щоб здаля здавалося, ніби ти й справді прядеш.
– Ходімо, – радо погодився я.
Все влаштувала Катруся. Вона серед бутафорії Палацу розшукала прядку, десь узяла пасмо конопель і запропонувала цей номер. Я натискав ногою на планку, колесо оберталось, і прядка хурчала. Я вдавав, що сукаю нитку. Хвилинна репетиція пройшла добре. Стоячи позаду полотнищ, що висіли замість декорацій за естрадою, я бачив, як тремтів перед своїм виступом Пушкін.
Хороше виступала з віршами Пушкіна Женя. В одязі Людмили вона була дуже гарна, а голосок у неї був ну зовсім дитячий. Їй багато аплодували, але премії вона не одержала, бо, ідучи з естради за декорації, ще із сцени показала язик конферансьє, який перед виступом дражнив її, що вона, мовляв, обов’язково заплутається в рядках вірша. Вона виконала добре і показала йому язика, щоправда так, що публіка цього не побачила, але жюрі і частина людей у залі все таки помітили і, як потім ми взнали, саме за це й не дали їй премії. Через якийсь там кінчик язика… Якби конферансьє не дражнив її, вона б не показала.
Настала й наша черга. На сцену було внесено прядку й біля неї крісло. Коли розсунулась завіса, мене й Пушкіна зустріли оплесками. Мабуть, ми подобались і так. Я сів за прядку й почав прясти, а Пушкін почав декламувати «Буря мглою небо кроет». Читав він не дуже добре, навіть наплутав в одному місці. Зате я грав так, як було задумано. Доправляв хустку на голові, хрестив рота, удаючи, що мені хочеться спати. Приглядався до нитки в прядці, удаючи старечу далекозорість. На Пушкіна я, звичайно, не звертав ані найменшої уваги, так, як він на мене. А коли Пушкін прочитав рядки:
Или бури завываньем
Ты, мой друг, утомлена,
Или дремлешь под жужжанье
Своего веретена… —
я почав удавати, що задрімав, схиливши голову на спинку крісла.
Як зааплодували нам у залі! Пушкін вийшов за декорації перший. Коли я підвівся за ним, щоб іти, новий вибух оплесків прогримів у залі.
За сценою Катруся, одвівши мене вбік, сказала по секрету.
– Сашко, держися, жюрі тебе запримітило. Здається, дадуть премію. Тепер вони за тобою будуть стежити і в залі.
– Все в порядку! – сказав я, підморгнувши. – Я ще свого коронного номера не показував…
– Дивись же, дивись.
Ми з Пушкіним знову вийшли до залу. Концерт незабаром закінчився. Почалися танці. Пушкін танцював, а я ні. По-перше, старій няні не до лиця танцювати. Я міг би зіпсувати цим собі роль. А по-друге, я не вмів танцювати. Я сидів у кріслі й в’язав панчоху. Якісь дівчатка підійшли до мене і всерйоз попросили:
– Няню, розкажіть іще казку.
– Добре, дітки, – відповів я, – добре, рідненькі, сідайте коло мене. Отут. На килимі можна.
Діти посідали коло мене на стільцях і на килимі долі. Про що вам, діточки?
– Про Руслана й Людмилу розкажіть, бабусю.
– Гаразд. Ну ж, слухайте й не гомоніть.
Я почав розповідати своїми словами пушкінську казку. Тим часом ще більше й більше дітей збиралося коло мене. Вже навіть і на килимах, що були навколо, бракувало місця. Тому задні просто стояли, спираючись на плечі один одному.
Всі слухали дуже уважно і цитькали на інших, коли ті пробували щось промовити абощо.
Тут я помітив, що підійшли й дорослі. Серед них були знову Сергій Валентинович і завпед Палацу. А я собі розповідав казку далі наче й не помітив членів жюрі.
Завпед теж не пішла нікуди, а стояла позаду, пильно придивлялась і прислухалась до мене. Я часом відкладав в’язання, щоб воно не заважало мені розповідати з потрібною жестикуляцією, без якої я рідко обходився.
Справді було дивно: в одному кінці залу танцювали під рояль, а тут, біля мене, стояв цілий натовп і слухав мою казку.
Тоді я вирішив продемонструвати свій, як казала Катруся, коронний номер. Зробив довгу паузу, дістав з кишені спідниці флакончик з «тютюном», насипав трохи на долоню. Діти уважно стежили за мною. Деякі потяглися вперед головами, щоб побачити, що це я роблю таке загадкове. Справді, адже вони ніколи не бачити, щоб хтось нюхав тютюн. А дорослі, що стояли позаду, здивовано переглянулися. Адже вони були певні, що перед ними переодягнена дівчинка. Звідки ж вона могла цього навчитися? Та й чи зуміє вона, цебто я, як слід понюхати тютюну… Але всі бачили, як я брав малісінькі щіпки тютюну і, піднісши до носа, глибоко затягнувсь… Діти були просто здивовані. Ніколи нічого подібного вони не бачили. А ті, що читали про це в старих книжках, цікавилися ще більше – як же це робиться?
Нарешті, понюхавши «тютюну», я заплющив очі і чхнув так, що на мить навіть музику не стало чути.
– На здоров’я, няню! – хором вигукнули діти та так голосно, що всі, хто ще в залі не слухав мене, почали дивитись на наш гурт і питати один в одного, що це там за комедія.
А одна доросла громадянка, коли її хтось запитав, що тут діється, відповіла досить голосно:
– Та тут одна актриса з театру розважає дітей казками…
Перед закінченням маскараду до мене підійшла завпед Палацу й сказала:
– Ну, дівчинко, тепер іди переодягнись і приходь на засідання жюрі, бо прізвища всіх, рекомендованих на премії, ми знаємо, а твого ні. Хоч я певна, що й твоє обличчя мені знайоме, але під маскою я його не впізнаю… Там даси відомості про себе.
В роздягальні я швидко переодягнувся в свій постійний одяг, скинув парик і почав стирати фарби з обличчя, бо я був дуже густо підфарбований. Коли я витер обличчя, раптом побачив біля себе кількох піонерів і серед них Ромку. Вона переодяглася раніше за мене.
– Сашко?! – здивовано вигукнула вона. – Це ти? Ти – Орина Родіонівна!.. Ха-ха-ха… Ха-ха-ха!..
Вона так реготала, що ніяк не могла спинитись. Аж сльози виступили в неї на очах.
Коли я підійшов до дверей, за якими збиралося на засідання журі, там стояла дітвора і нетерпляче ждала, коли оголосять ухвалу про премії. Я підійшов до дверей і хотів пройти всередину кімнати, але завпед, що стояла біля дверей, сердито гримнула на мене:
– Сашко Жук, ти куди? Ану ж – назад!
– Мені треба дати відомості про себе, – сказав я.
– Тебе всі й так знають – ніяких відомостей давати не треба.
– Але ж ви самі сказали прийти до кімнати жюрі й дати відомості, – наполягав я.
– Як тобі не соромно!.. Сашко! Нічого подібного я тобі не говорила…
– А от говорили…
Мабуть, я це сказав надто голосно, бо з кімнати вийшов Сергій Валентинович і спитав:
– Що це тут за галас? Діти, тихше!
– Та це тут Жук бешкетує, – відповіла завпед. – Думає проскочити на засідання жюрі.
Сергій Валентинович спокійно промовив:
– Сашко Жук, я тебе знаю як зразкового піонера, а ти порушуєш порядок. На засіданні – тільки члени жюрі, а стороннім заборонено.
– Я не сторонній, я – Орина Родіонівна, – заявив я.
– Жук, з дорослими так не жартують. Зараз Орина Родіонівна переодягнеться, і тобі буде соромно, – сказала завпед.
Раптом підійшла Катруся і щось прошепотіла їй на вухо. Завпед відразу пропустила мене до кімнати жюрі і сама зайшла слідом.
– Невже це ти грав няню? – сказала вона. – Ти пробач, Сашко, але в це важко було повірити. Це тільки свідчить, що ти добре вмієш грати ролі. Ой, який же ти молодець!
А директор Палацу спитав:
– Де ж це ти навчився так грати няню?
– А в мене бабуся є, – відповів я, – то я в неї багато чого перейняв. Я хоч кого можу зіграти…
Потім мене про дещо спитали і відпустили. А за кілька хвилин всіх піонерів покликали до залу і з естради оголосили, кому яку дано премію. Читала ухвалу завпед Палацу.
– Сашкові Жуку за роль Орини Родіонівни – першу премію, – прочитала вона і додала: – Іди сюди, Жук.
Я пішов на естраду, і завпед подала мені велику книгу.
– Одержуй, Сашко, – сказала вона і всміхнулась, згадавши, мабуть, нашу суперечку біля дверей.
В залі довго мені аплодували. А потім, після закінчення вечора, коли я йшов з залу, один малюк, певне, ще й не піонер, розчаровано сказав мені:
– То, значить, ви зовсім і не няня…
Я поплескав його по плечу, підморгнув і пішов додому. Не так просто одержувати перші премії…
Книга, якою преміювали мене, називалася «Життя тварин». В ній були чудові малюнки в фарбах, а на обгортці золоті візерунки. Я переглянув у ній всі малюнки і прочитав сторінку про білих папуг з жовтим султаном. Потім я виміняв за цю книгу в Юрчика чудовий пістолет, який стріляв хоч і не справжніми кулями, а малесенькими мідними капсульками, зате мав вигляд справжнього. Та й постріли нагадували справжні. Дуже цінна річ!
…Сашко дістав з кишені пальто пістолет, захоплено подивився на нього і поклав у другу кишеню, розстебнувши при цьому пальто. На грудях у нього виблискувала новісінька партизанська медаль.
Ми навіть не помітили, що давно вже стояли біля воріт будинку, де жив Сашко. Кінорежисер, вислухавши його історії й пригоди, довго мовчав, про щось міркуючи. Потім потиснув на прощання Сашкові руку і рішуче промовив:
– Ну, Сашко, вирішено: війна тоді перешкодила нам поставити картину, в якій грав і ти, але тепер ніщо не перешкодить… Ти в цій картині будеш виступати і гратимеш добре, адже ти будеш грати в ній самого себе.
З несподіванки Сашко розкрив рота, хотів щось сказати та так і застиг, не вимовивши й слова.
Коли ми здаля оглянулись назад, Сашко все ще стояв і зачаровано дивився нам услід.
1950