Текст книги "24:33:42"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

З донькою Чудовиська ми були надзвичайно схожими. Але вона була бiльш витончена, легка, прозора. Акуратний нiс, тонке хвилясте волосся – таке волосся буває у казкових принцес на малюнках – очi, наче стиглi вишнi. Чорнi брови, що, здавалося, от-от злетять. Снiжно-бiла шкiра. Губи такi чiтко вимальованi, як у дам на гральних картах. Моя бабця казала, що в неї iконописна зовнiшнiсть. В той час я погано уявляла собi, що воно таке: iкони, але про гральнi карти я мала бiльш чiтке уявлення. Вона менi була подiбна на даму з гральних карт. Я не розумiла, як у Чудовиська може бути така гарнюня донька. Батька в неї не було, вона нiколи про нього не розповiдала, а я соромилася запитати. Менi мати давно пояснила, що в усiх дiтей є татусi, але не всi татусi живуть з дiтьми i не завжди дiти бачили своїх татусiв, тому питатися про таке в дiтей не треба.

Одного разу вона сказала: "Ходi м до приярку, будемо на прутинах смажити хлiб та сосиски. В мене багато паперу, який слiд спалити!" Я приготувала вишневi гiлки, загострила їх ножем. На фруктових гiлляках щось запiкати краще, цього мене навчив батько. Наприклад, верба для таких справ зовсiм не годиться, все буде гiрким. А от вiльшина може приємно здивувати, додає цiкавого смаку. Взяла сiрники – поцупила в свого батька. Дiтям бавитися сiрниками не можна! Склала все до рюкзака, туди ж поклала нарiзаний кубиками український хлiб, сосиски. Нiжку вiд старої табуретки, яку я загорнула в кiлька газет, тримала в руцi.

"Слухай, у нас буде величезне вогнище!" Вона радо терла тонкi руки. Вона займалася пiдготовкою вогнища, а я розгублено дивилася на "багато паперу, який слiд спалити". Вона якраз стелила його пiд нiжку вiд табуретки, сухе корiння, яке ми назбирали, та сухi вербовi гiлляки. Це були фотокартки. Старi чорно-бiлi фотокартки.

На всiх знiмках було зображено надзвичайно гарного актора. В тому моєму дитячому розумiннi так мав виглядати Бог. Я була переконана, що Бог має бути красенем, бо я читала античнi мiфи! Чорнi очi, чорнi брови, якi от-от злетять, гарна хвиля темного волосся, вiдкрите чоло, тонкий обрис обличчя, чiткi, наче вимальованi губи. Ось Актор в чорному до п'ят пальтi. А ось Актор в темному пiджаку, можливо синьому, можливо сiрому. В петлицi – квiтка мальви. А на цiй фотокартцi Актор в шикарному капелюсi посмiхається комусь, хто залишився поза фотокарткою, йде парком. А тут вiн подморгує комусь, а сам пiдтягується на турнiку. На цiй Актор збирається щось сказати. А тут Актор насолоджується пахощамi травневих конвалiй.

Вона тернула сiрником, i коли зайнялося його обличчя, я зрозумiла, що це – її батько. Вона була дуже на нього схожа. Якби я не була так причарована ним, я б це збагнула ранiше. Вiн був такий молодий на цих знiмках, наче її брат. Я схопила ломаку та почала лупцювати вогонь, вигрiбати фотокартки звiдти. "А ну, облиш це! – вона штовхнула мене. – Куди ти лiзеш, га?

Що ти про це можеш знати? Так, це – тато мiй, рiдненький татусь! Те ще падло! Облиш, я тобi кажу!" Вона взяла iншу ломаку, якою спочатку почала лупцювати по моїй, аж потiм, вдарила мене, обпекла. Я вiдстрибнула, почала зализувати обпалене мiсце – така в мене була звичка. "Припини це. Ти чого? Я хотiла прибрати вербовi гiлляки, через них сосиски можуть бути гiркими, от i усе". Я злякалася її, в неї був вигляд навiженої. Менi здалося, що вона може випалити менi очi. "Я сама!" Вона витягла гiлляки, потiм ми обiйнялися. Вона дiставала з кишенi своєї куртки його фотокартки та кидала у вогнище.

Потiм ми пекли хлiб та сосиски на гiлляках. Вона жадiбно все це поглинала. А я не могла їсти. Коли вона мене не бачила, жбурляла смачнi шматочки у кущi. Менi здавалося, що вiд хлiба та сосисок тягне старим одеколоном. А ще здавалося, що вони зараз заговорять його голосом, акторським, гарно поставленим: "Навiщо ти це дозволила зробити, крихiтко?" Але нiхто нiчого не говорив. Сутенiло. "Коли зовсiм буде темно, їх з'їдять ворони або дворовi собаки". "Я пiду додому", – сказала я. "Хiба не смакота?" Вона мала задоволений вигляд. "Ти куди це?" – "Кажу, що пiду додому. Холодно". – "Давай я тебе зiгрiю, подруго!" Вона полiзла обiйматися. Я вiдсторонилася. "Ти чого?" – "Менi потрiбно додому. Ти будеш тут?" – "Ти що, злякалася?" – "Кого? Бувай!"

Вдома я вiдразу прибiгла у кiмнату до батька. Вiн корпiв над дисертацiєю. Я обiйняла його, вiн знiтився, зняв окуляри, натиснув на кiнчик мого носа. "Ти чого це, пiдлабузо? Якусь халепу вчинила чи потрапила?" – "Нi! Я хочу тобi зробити чай. Мiцний-мiцний, як тобi подобається!" – "Чай?" – "Так!" – "Мiцний-мiцний?" – "Так!" – "У тебе напад господарювання?"– "Так. Тато! Я тебе дуже-дуже люблю". – "Дуже-дуже?" – "Так!" – "I я тебе дуже-дуже люблю, доця! Зараз разом пiдемо до кухнi i зробимо одне одному чай – то класно я придумав?"

Коли настав вечiр, я прокралася до приярку. З залiзною шполою для смiття. На неї я згребла залишки попелу, нез'їденi шматки сосисок та хлiба i закопала все це пiд молодою тополею. "Ти що це робила в приярку? – вона менi зателефонувала вiдразу, як я з'явилася вдома. – Ти тiльки не кажи, що тебе там не було, я тебе бачила". – "Пилосос витрушувала, а що?" – "Нiчого". I вона кинула слухавку.

Вночi менi наснився Актор. Вiн сидiв у фотелi, витягнувши ноги в довгоносих блискучих черевиках. Так було цiкаво: черевики виблискували, в них вiддзеркалювалася моя шафа, але не вiддзеркалювався вiн. Вiн простягнув менi конвалiю. "Вiтаю, крихiтко, – сказав вiн. – Я хочу тобi сказати, що не треба втручатися у чужi справи, особливо, у стосунки батькiв та дiтей, розумiєш? Але… знаєш що? Дякую". Я зiстрибнула з лiжка, серце колотилося. В кiмнатi пахло попелом, конвалiями та чоловiчим одеколоном. "Попелом тягне вiд моїх джинсiв, а одеколон – мого батька. Вiн заходив мене провiдати, чи я сплю. А конвалiї – парфуми мами – вона теж заходила. Вони завжди заходять!" – сказала я вголос впевнено та дзвiнко. "Звiсно, все саме так, якти кажеш. Ти – молодець, крихiтко,", – почула я гарно поставлений чоловiчий голос та провалилась у мiцний сон.

viii)

Сьогоднi з самого ранку в мене страшенно болiла голова. Милиця каже, що голова болить, коли її сповнено гидотними думками. Моя голова з ранку думала про рiзнi речi: про те, чи повернеться коли-небудь Аделiна, i намагалася переконати мене, свого господаря, що телефонувати Аделiнi не слiд; ще вона думала про те, що з кожним днем менi все важче сприймати батька. Вiн мене майже так само дратує, як Клята Шу; звiсно, що голова думала i про Кляту Шу, а як же без неї; а ще думала про те, що говорив Милиця з приводу гидотних думок. Тому вдень я не витримав, сказав шефинi, що менi зле, i пiшов додому. Людина з такою бездоганною репутацiєю, як я, завжди знаходить розумiння у керiвництва.

Вдома я побачив Кляту. Вона сидiла за столом, похмура, зiщулена, i здавалося, що вона зменшилася у розмiрах. Я подумав, що вона схожа на фотокартку невiдомої, що стоїть в рамцi в чужiй квартирi. Наче заходиш, бачиш фотокартку, i не розумiєш, яке вiдношення зображена на нiй жiнка має до цього примiщення. Гiсть запитує: "Хто це?" А господар не розумiє, про що його питають. "Привiт, – втiм промовив до Клятої я. – Бачу, ти вдома. Погано почуваєшся?" Ви здивованi тим, що я вiтаюся? Зараз поясню. Вчора Клята Шу та батько подарували менi дуже зручний комп'ютерний фотель – шкiряний, пружний. Iнiцiатором цього подарунку виступила Клята. Про неї можна говорити будь що, але вона спостережлива: побачила, що на моєму фотелi вiдвалилося одне колiщатко. Я бачив у вiкно, як вони цей фотель тягли. Вдвох пiдтримували його за поруччя, здавалося, що вони несли не фотель, а Короля-невидимку в ньому. Було смiшно i сумно одночасно…

Клята Шу теж була здивована або через мою несподiвану появу, або через мої привiтнi слова. "Ну, привiт-привiт, – сказала вона. – Так, щось почуваюся не дуже добре. А ось ти що тут робиш?" – "А я додому прийшов, до речi". – "Це я бачу". – "А ти що тут робиш?" – вона знову дратувала мене, i стриматись я був не в змозi. Буде вона мене ще запитувати, що я тут роблю. Та хто вона така? "Я листи пишу". – "Якi?" – "Ти знаєш, що сьогоднi мiжнародний день жертв насильницьких злочинiв?" Цього я не знав, тому мовчав. Вона теж мовчала, олiвцем креслила щось на папiрцi. "То ти пишеш листи пiдтримки жертвам насильницьких злочинiв?" – "Ну, власне, не самим жертвам. Не по цвинтарях же їх розносити. Їхнiм родичам. В абетковому порядку. Iз зворотньою адресою. Цiєю. I вiд твого iменi. I дописую, що прагну негайної вiдповiдi". "В тебе зовсiм дах поїхав?" – "Слухай, не займай мене, га? Людиною трохи будь, Аналiтик Хрєнiв. Йди собi, всi iншi кiмнати до твоїх послуг. Менi зле". "Може, поговоримо?" – "Про що?" – "Ха, так. Звiсно, про що говорити з таким зарозумiлим хлопчиськом?" – "Я нiколи не казала, що ти – хлопчисько. Тим бiльш – зарозумiле". – "Може й не казала, але думала". – "Та не думала я. Будеш ти менi тут варнякати, що я думала, а що – нi. Я думала, що ти – невдячна мала потвора i що писок тобi начистити слiд. Щоб подумати, що ти – хлопчисько, треба бути добрiшою". Такою агресивною я Кляту нiколи не бачив. Щоб вона менi так цвiкала у вiчi "малими потворами"? Нiколи такого не було, її зброєю була дурнувата посмiшка. "Слухай, давай не будемо зараз поводитися, як дурнi пiдлiтки…" – "Це ти менi говориш?" Шу вiдкинула голову та зареготала.

А потiм стала плакати – так нестримно, так раптово. Цього я зовсiм не очiкував, та я був приголомшений! "Та що, блiн, трапилося?", – я не помiтив, як став трусити її за плечi. "Добре. Ти все одно не зрозумiєш, та i навiщо воно тобi?"

Ось в цьому вона була права, менi це було нi до чого. Але, як це я – i не зрозумiю? Я що, на її думку, бовдур? "А ти спробуй пояснити". – "О'кей. Мене запросили на дитячий день народження". Я загальмував. "Що?" – "Я ж казала: не зрозумiєш. От чого ти шокаєш?" – "А ти б зрозумiла, якби побачила дорослу тiтку, яка ридма ридає, тому що її запросили на дитячий день народження? Народи менi якесь путнє пояснення. Хоча б одне", – пiсля цих слiв вона знову почала плакати. "Тобi випити принести?" – "Давай". Вона рукою витерла собi пiд носом. Так само робив i батько. Зараз вони здалися менi такими схожими, що я подумки посмiхнувся. "Для таких речей треба використовувати носовика". – "Ваша правда, панi Вiолетто Вайгель-Вiтовська", – вiдповiла Клята. I я засмiявся. "Чекай. Зараз принесу якесь порядне питво". – "Та вже не збiжу".

"Розповiдай". – "Це – порядне питво?" – "Ну, чесно кажучи, притяг те, що було. Не мав нагоди пересвiдчитися в його порядностi". – "А що це?" – "Ну… це коньяк, його було небагато, тому довелося розвести вiскi". – "Коньяк, розведений вiскi. Дожилася". – "Якщо тебе це втiшить, то я до такого дожився на дев'ять рокiв ранiше". – "Втiшить, еге". – "Розповiдай". Вона добряче ковтнула. Чоловiчий ковток. "Та тут нема про що розповiдати, якщо чесно. Розумiєш, у моїх друзiв та знайомих, у переважної бiльшостi, вже є дiти, досить дорослi". – "Розумiю. Вони твої однолiтки? Ну так тобi ж уже за тридцять. Це нормально". – "Так, нормально. А в мене от немає, ну, так сталося. А зараз з'явився один". – "Хто? А батько про це знає?" – "Знає, звiсно, полохливий ти мiй захисник батькiвських iнтересiв. Бо я говорю про тебе. Себто це вони говорять про тебе.

Тому вони мене з тобою i запросили на день народження. Дитячий. Сьогоднi ввечерi. Вони думали, що це – смiшно. Я навiть посмiялася з ними разом, щоб їх не засмучувати".

"Менi здається, що це не смiшно". Я присiв з нею поруч. "От i менi здається, що це не смiшно". – "Але я б з цього приводу не ридав, як не знаю хто". – "Напевне, це смiшно виглядає, так. Я б сама, якби в мене був iнший настрiй, стан, не звернула б на це уваги. Вiдповiла б, що це – невдалий жарт, та й годi. Але, ти розумiєш… навiть не знаю, чому я все це тобi розповiдаю. Як ти думаєш, чого в мене немає дiтей?" Я про це не думав. Так i сказав. "Звiдки менi про це знати? Може, ти їх не хочеш, не всi люблять дiтей".

"У мене було три викидня. Останнiй – два роки тому, саме в цей день. Насправдi я б не дуже переймалася, тому що мiй чоловiк… в нього були певнi проблеми зi здоров'ям. Але вiн був уже третiй. Це, як вбивство з необережностi, розумiєш? Я ж знала, що менi слiд бути уважнiшою, не ризикувати, не їхати кататися на конях". – "А ти каталася на конях?" – "А я каталася. Я ще тодi думала, а чи не умисно я таке вчинила? I не знайшла вiдповiдi". – "А ти могла б умисно?" Вона, здавалося, мене не чула. "Коли це сталося вперше, я вiдчувала шалену провину, неймовiрну, я не могла вислуховувати нiяких слiв спiвчуття, тому що вважала себе винною в усьому. Зараз я тобi розповiм одну… не дуже приємну дитячу iсторiю, не можу не розповiсти, душу рве, от зараз тiльки ковтну ще цього пi йла…"

Одна неприємна дитяча iсторiя Шу

"Моя iсторiя доволi банальна, але в цiлому вона може слугувати iлюстрацiєю на тему статевої безграмотностi пiдлiткiв вiсiмдесятих рокiв минулого сторiччя. Можливо, зараз, за умов наявностi доступної вiдповiдної лiтератури, це i втратило свою актуальнiсть. В тi часи, коли в мене розпочався статевий розквiт, мало хто переймався питанням контрацепцiї, навiть про презервативи, якi зараз можна придбати бiля кас будь-якого супермаркету, знання були поверховi та мiзернi.

Менi було чотирнадцять рокiв. I статеве життя я вже вела. Я не знала тодi, що треба вiдслiдковувати свої критичнi днi, нiчого не вiдмiчала на календарику, а якби й вiдмiчала – не знала, для чого i що з цим робити. Та й взагалi я довiряла своєму хлопцю тiльки на тiй пiдставi, що вiн був дорослий та досвiдчений. Я була переконана, що вiн все знає, i сам про все потурбується. Про вiрогiднiсть того, що я можу завагiтнити, я не думала. Я була школяркою i не бачила вагiтних школярок. Знала, що деякi дiвчатка з мого класу теж сплять з хлопцями, але не вагiтнiють. З цього всього я зробила висновок, що школярка, в принципi, завагiтнити не може, бо це – неправильно i такого не буває. Я вважала, що те, що в мене дорослий хлопець, є гарантiєю того, що завагiтнити – це не про мене, вiн не якась мала нетяма.

Сигнал тривоги подала моя мати. Ти вже вибач, але тодi не було такої вiдомої на весь всесвiт речi, як гiгiєнiчна прокладка. Зараз дiти про це вiршики складають, сама чула. Тодi жiнкам доводилося користуватися ватою, марлею та ганчiрками. Маму зацiкавило, а чому кiлькiсть вати, марлi та бинтiв, якими я користувалася, залишилася незмiнною. Вона не пiдозрювала мене в тому, що я вагiтна, та хай Бог милує, їй на думку не спадало, що я можу з кимось спати, крiм iграшкових ведмедикiв. Мати, можливо, i подумала, що в мене затримка, але в моєму вiцi це було природним явищем, цикл ще не упорядкувався. Вона просто поцiкавилася, а чи не треба купити ще марлi, помiтила, що марля є, i запитала, чи нормально я почуваюся. Не знаю, як i чим це пояснити, але коли вона почала цю розмову, мене кинуло у жар, тому що я зрозумiла, ЧОМУ. Не знаю, як менi, яка не замислювалися навiть про можливiсть вагiтностi, стало ясно: я завагiтнiла. Але то був факт. Я це зрозумiла. Мене не нудило, нiчого особливого за собою я не помiчала. Але я це знала. Втiм, менi було необхiдно пiдтвердити або розвiяти свої пiдозри. В той час не було такої жiночої забавки, як тести на вагiтнiсть. Залишався один шлях – гiнекологи.

Потiм була панiка. Така панiка, коли ледь стримуєш внутрiшнє виття. Все палає – обличчя, нутрощi, пах, така пожежа, яку не знаєш, як загасити, серце вистукує перше питання: кому розповiсти, щоб не почуватися самою? Та друге: що робити?

Першим рiшенням, яке я схвалила, було: нiчого не розповiдати батьковi дитини. Це виглядало дивним, але вiн був дуже агресивною людиною, неврiвноваженою, менi здалося, що за цю вагiтнiсть вiн здатний мене скалiчити. Я думала, що вiн може вiддати мене в руки лiкарю-вбивцi, i позбудеться i мене, i дитини. Адже вiн вiв статеве життя з неповнолiтньою. А за це передбачалася кримiнальна стаття. Iнколи його друзi жартома нагадували йому про це. Немає вагiтної "малолєтки" – немає статтi. Немає страху. Звiдки такi думки? Не знаю.

Одного разу вiн вирiшив, що я зрадила йому, пiдiйшов до мене, коли я сидiла на огорожцi бiля мого будинку, за якою були сходи, що вели до пiдвалу, та легко штовхнув мене. Хоча в мене була добра спортивна реакцiя, i я встигла зачепитися ногами за металевий шворiнь огорожки, вiн вдарив мене по ногах так, що вони були позбавленi шворня, i я покотилася сходами, проїхалася по них головою, тiлом. Коли я пiдвелася, його вже не було поряд, поряд була моя подруга, якiй я розповiдала, що бачу чудовi кольоровi кола, що мигкотять наче барвисте пiр'я павича в моїх заплющених очах. Вiн не повертався до цiєї подiї, не просив вiд мене нiяких пояснень, i сам нiчого менi не пояснював. Але вiдтодi в менi народився тваринний страх перед ним. Бачив, як пригинається собака, яку ти хочеш покликати, щоб погладити, а вона, та, що завжди вiдчувала на своєму тiлi камiння та стусани, труситься та вiдстрибує вiд твоєї лагiдної руки? Це те саме. Я iнстинктивно вiдчувала, що йому про це говорити не можна.

Мама з числа порадникiв викреслювалася безжально. Я не могла їй про таке розповiдати. Вона могла з'їхати з глузду не тому навiть, що їй було б шкода мене (хоча мене б їй було шкода), а тому, що вона не захотiла би брати на себе таку вiдповiдальнiсть. Це було занадто для неї. Її маленька порядна дiвчинка, вiдмiнниця, i вагiтна? Та не може такого бути. Її сором не можна було порiвняти з моїм соромом, бо вона почне думати, що була поганою матiр'ю, яка виплекала хвойду. А ще люди. Я нiколи не переймалася думками стороннiх людей щодо мене, а мати будувала своє життя з огляду на думки iнших. На довершення всього вона була викладачем. I що могли сказати з цього приводу люди? Люди сказали б, як вона виховує iнших дiтей, якщо оно в неї самої виросла така блядь? Батьковi я також не могла довiритися. Батько дуже мене любив, йому було б боляче. Його донечка, на яку вiн покладав такi надiї, яка наслiдувала його цупкий розум, вагiтна? Вагiтна, а ще не закiнчила школу? Схибнутися можна. А як далi вчитися, а що робити? Впоратися з цiєю проблемою вiн не змiг би. Менi здавалося, що вiн невiглас в питаннях раптової вагiтностi не те, що доньок, а й взагалi – жiнок.

У мене були подруги. Але мої подруги ще не були жiнками. Звiсно, вони про мене знали усе, але дiлитися такою новиною менi не хотiлося. Незважаючи на те, що двi мої найближчi подруги були старшi за мене, серед нас я вважалася ватажком. Як допомогти вагiтному ватажковi – вони не знали, бо завжди все вигадувала я. Ми могли б разом поплакати, то й усе. Ще був Марлен. Марлен був такою людиною, яка нiчого не соромилася. Ми були з ним вiдвертими завжди. Вiн привчив мене до вiдвертостi. "Якщо ти хочеш щось сказати – кажи, не вагайся. А якщо не хочеш – просто не кажи i все". А ще в Марлена був спритний розум.

Спочатку вiн злякався. Але за якихось хвилин десять опанував себе i почав думати. Вiн перший згадав про Лес, валютну повiю, з якою нас колись познайомив батько моєї дитини. "Я так думаю, що вона повинна на цьому знатися – професiйнi знання i таке iнше… Принаймнi, якби я таким займався, я б знав". "Ну, от я займаюся, але не знаю". "Я маю на увазi не секс як секс. А секс – як професiю. В тебе воно не професiя, в тебе воно для розваги. А до розваг нiколи нiхто не ставиться серйозно, бо вони ж розваги. А от до роботи… До того ж вона старша за нас".

До Лес ми пiшли удвох, ледь її розшукали. Вона не зрадiла, що мусить допомагати вирiшувати менi мою проблему. Злякалася. Кому ж хочеться мати справу з неповнолiтнiми? Але лiкарю зателефонувала та вiдвела мене до нього, поставилася з розумiнням. Можливо, щось пригадала зi свого життя, думаю, що їй було що пригадати. Лiкар запитав, скiльки менi рокiв, загнав мене на фотель, потiм зiгнав мене з фотелю, бо я не стягла трусiв. Потiм сказав, що пiшле мене зараз пiд три чорти, якщо я не розсуну ноги i не дам йому нормально працювати. Потiм сказав, що вiн не Мати Тереза, щоб займатися моїми сльозами та витримувати весь цей безлад. Потiм вiн вже не знав до кого звертатися, та розмовляв то зi мною, то з моєю пiхвою, щоб хтось з нас розслабився.

Нарештi вiн побачив все, що йому треба, та всiвся за стiл. Менi було так боляче, що я не звертала уваги на мої труси в руках Лес. Вона наполегливо їх до мене пiдштовхувала, а я тим часом тримала руками промежину. Вiд тепла бiль вщухав – так здавалося – i тихо плакала. Ноги трусилися зсередини. Все трусилося, навiть серце. Лiкар говорив, що треба ще здати аналiзи, але вагiтнiсть є очевидною. Я не розумiла, до кого вiн все це говорить. Його слухала Лес. Вона спитала, а як щодо аборту? Вiн сказав: а як щодо батькiв? Вона сказала: "Батькiв немає". Вiн запитав: "А грошi є?" "Скiльки?", – запитала Лес. Вiн сказав, скiльки. Я сказала, що грошей немає, вони десь разом i з батьками. Тобто я щось чула. "Подумай, може хтось чи щось i з них з'явиться", – сказав лiкар.

Вагiтностi було трохи бiльше за три тижнi. Одне я розумiла чiтко: батьки не з'являться. А що робити з грошима? Звiсно, можна було їх позичити. Наприклад, у Лес. Але як менi було їх вiддавати? Можна було позичити грошi у батька дитини, не кажучи про вагiтнiсть, але я нiколи не просила в нього грошей. Лес менi сказала, що ще є "бабчинi рецепти", як перервати вагiтнiсть. "Спробуй, чого тобi втрачати? Я сама колись впоралася з цим за допомогою петрушки. I мої дiвчатка пробували".

Довелося йти на ринок. Я була така засмикана, що не витримала i розповiла про все своїм подругам. Як i передбачалося, вони плакали, але зараз менi не потрiбна була їхня порада, я знала, що робити. Менi потрiбна була їхня пiдтримка, тому на ринок ми пiшли разом. Там ми придбали корiння петрушки та материнку. Бабця, яка нам все це продавала, дивилася на нас, невпевнених пiдлiткiв, злими очима. Менi здавалося, що вона викрила нашi злочиннi задуми.

Спочатку ми таємно, у моєї подруги, заварювали корiння петрушки та материнку. Я все це чесно пила п'ять днiв. Я ховала вiдвари в ящику, де зберiгалися протипожежнi засоби. В тому самому ящику, де я колись ховала i вигодовувала слiпе немовля-пацюченя. Вдома вiдвари могли б помiтити. Але нiчого менi не допомагало. Одного ранку я помiтила двi краплини кровi на трусах, але далi цього справа не йшла. Тодi ми вирiшили розпочати операцiю "зрив". Операцiю ми здiйснювали в мене вдома, добре, що всi мої працювали. До школи нiхто з нас не пiшов. З самого ранку я пила материнку та петрушку, бiльше нiчого не їла, потiм дiвчатка наповнили ванну гарячою водою та поставили поруч вiдро з окропом, щоб пiдливати. Доводив воду до кипiння та пi дносив новi вiдра Марлен. До "абортарiю" його не пустили.

Я всiлася у ванну. Було нестерпно гаряче, але я терпiла. В руки дiвчата передали менi ручну швацьку машинку "Зiнгер", що залишилася вiд моєї бабцi. Не знаю, з чого її було вироблено, але то була дуже важка машинка. I я почала присiдати з машинкою "Зiнгер" в руках. Менi було зле, було дуже важко, гаряче, ми були запаренi, наче естраднi зiрки на сценi, але я продовжувала механiчнi рухи. Встала – сiла – встала – сiла. Зарядка в пiонерському таборi. I раптом це сталося. Дуже швидко. Спочатку я все ще присiдала, а потiм обм'якла. Впустила машинку, але вона не вдарила мене по ногах. Дiвчата заверещали. Я дивилася на воду, там топилася швацька машинка "Зiнгер", до неї прилипли клаптики червоної матерiї. Потiм вони ледь витягли мене з води, добре, що я була худою. Вони загорнули мене в халат Марленчиної матерi, який вiн спецiально принiс. Халат був дорогий та теплий. Йому потiм за це дiстанеться. В менi розпочинався землетрус. Я слухняно ковтнула пiгулку аналгiну – бiльше в нас нiчого не було, i нас не було проiнструктовано, як поводитися пiсля операцiї "зрив".

Мої друзi сидiли поруч. Хтось бiгав на кухню, щоб принести менi гарячий чай, розповiдали смiшнi iсторiї, а потiм i я почала щось розповiдати. Ми смiялися, потiм я заснула, а коли прокинулася, ми знову розважали одне одного кумедними iсторiями, а я все нiяк не вiрила, що все скiнчилося i що все це вiдбувалося та вiдбувається зi мною.

Чи я почувалася винною перед моїм малям, що прилипло червоними клаптиками до швацької машинки? Нi, я про це не думала. Взагалi. Я тодi навiть не думала про те, що могла б стекти кров'ю, що могла вмерти, що менi поталанило, що могло б все завершитися трагiчно. Про все це я не думала, бо нiчого не знала про можливi щасливi та нещаснi наслiдки операцiї "зрив". Я не замислювалася над тим, що для чогось Бог вирiшив залишити мене на цiй землi. I не знала, що згодом у мене буде доволi часу та випадкiв, щоб про все це подумати.

Знаєш, коли я вже була доросла, коли пережила свiй перший викидень, я побачила, перебуваючи на вiдпочинку в Грецiї, кав'ярню, замiсть столiв у якiй були швацькi машинки "Зiнгер". Я зайшла, всiлася за одну з них, натискувала на ковану педаль, пила джин склянками, думала i плакала. Я потрапила в "зiнгеровий" полон. Швацькi машинки – знаряддя вбивцi – маскувалися пiд столи кав'ярнi та мовчки дивилися на мене – вбивцю. Нам було що пригадати. Я спiймав себе на тому, що тримав її за руку. "Ти пробачила саму себе?" Вона тихо плакала. "Милиця каже, що одне з правил бездоганної поведiнки – вмiти себе пробачати". – "Мабуть, я не з тих, хто вмiє поводитися бездоганно". – "Я теж, i Милиця. Але треба час вiд часу перевiряти – здатний ти поводитися бездоганно, чи нi. Слухай, давай пiдемо i дамо їм прочуханки на цьому дитячому днi народження!" "Ти пiдеш?" – "Ми пiдемо! От зараз ти кинеш рюмсати, а я кину пити. Вдягнемося i гайда?" "Добре". Вона знову витерла пiд носом рукою. "Тiльки не в смугасте", – додав я. "Що?" – "Ну, я тiльки кажу, не вдягай нiчого смугастого". "О'кей. Не буду. Я не знала, що це проблема". – "Та це не проблема. Просто у смугастому ти схожа на Буратiно. Так мають дiти вдягатися: смугасте, смiшне, все таке…" – "Тобто менi це не лiчить i не до вiку?" – "Ну…" "Добре. Нiколи не думала про це".

Зараз ми їхали на день народження, я мовчав i думав, а навiщо я туди їду? Зi мною так завжди: спочатку щось мене настiльки вражає, що я попри все, керуючись поривом, кидаюся щось робити. А потiм жалкую про це. Що я за людина? Керований емоцiями. Можна про мене знiмати стрiчку з такою назвою. "О, зупинiться, будь-ласка, здається, це – тут", – сказала Шу таксистовi.

"Виходимо?" "Так!"

Там, куди ми зайшли, панувала тиша. Я не частий гiсть на дитячих днях народження, але менi здалося, що це неприродньо. Тиша i дитячий день народження – абсурдне поєднання. "Тут день народження мертвих дiтей?", – запитав я в Шу. "Хiба що вони встигли такими стати за останню годину". – "Тобi теж здається, що тут занадто тихо?" – "А ну, давай, зайдемо в тi дверi". – "Давай". I ми зайшли. Зал був не дуже великий, дiтей я там не помiтив. Натомiсть за трьома зсунутуми столами сидiли хлопцi вiд сiмнадцяти до двадцяти рокiв. "Це – дiти?", – запитав я. "Дiти, – сказала Шу. – Але не нашi", – додала вона, i вчасно, бо я вже мав намiр вiтатися. "А їх багато. Сiмнадцятеро щонайменш". – "Ага, не розумiю, що сталося. Наче правильна адреса. Треба запитати в бармена". Я помiтив, що всi цi хлопцi їдять пiццу та п'ють пиво, а ще всi вони мовчки дивляться на нас. Вирячилися, як не знаю на що, а це було неприємне вiдчуття. Я взагалi не люблю, коли на мене так витрiщаються. Навiть одна людина, а тут – така купа.

Бармен вiдiйшов вiд барної стiйки i теж мовчки дивився на нас.

Шу тiльки-но вiдкрила рота, аж потiм передумала, посмiхнулася i сказала: "Я дуже перепрошую, що вас вiдволiкаю, ми пiшли, мабуть що помилилися, не звертайте на нас уваги, приємного вечора". I ми спробували пiти у напрямку до дверей. Тут я вiдчув, що хтось поклав важку долоню на моє плече. Я розвернувся. Це був бармен, а вiн – чоловiк масивний. Бiля дверей встали двiйко мiцних парубкiв. "А ви присядьте, якщо вже завiтали". "Перепрошую, ми помилилися". Я вiдчув, що Шу мiцно тримає мене за руку. "Не треба було помилятися". Вiн навiть не з загрозою це сказав, просто – вимовив звичайним тоном, навiть приязним. "Я бачу, що не треба було помилятися, але так вже сталося". Шу не з полохливих. "Ми перед вами вибачилися за те, що порушили вашу усамiтненiсть, а зараз ми пiдемо, бо на нас чекають дiти". – "Зачекають. Нiчого. Треба вчитися чекати змалку. Давайте, сiдайте, частуйтеся".

Шу зашепотiла, що краще сiсти. Я погодився з нею. Не було нiякого сенсу виявляти агресивнiсть – вони б нас по столах розмазали, якби схотiли. Перед нами виникли тарiлки з шматками пiцци та келихи з пивом. "Хочеться чогось свiтлого", – промовив я. "Еге ж, – пiдтвердила Шу. – Але не пива i не Антона Городецького". – "Не пива i не Антона". Всi решта мовчали, я почувався актором, навiть не театральним, а кiношним. "А що ви тут святкуєте?", – не витримала Шу. З нами говорив тiльки один з них, я назвав його "речником". Речник сказав: "У нас тут клуб". Не знаю, як Шу, а я зрадiв тому, що в них клуб. Звiсно, це мiг бути клуб маньякiв, але в словi "клуб" є щось таке побутово-товариське. "А чого ви такi мовчазнi?" Жiнки все-таки дуже допитливi. "А в нас клуб Лицарiв мовчання. Вам не здається, що наше життя занадто гомiнке?" – "Здається!", – вiдповiли ми з Шу дуетом. "Слухайте, хлопцi, бачите, ми навiть однодумцi з вами, дякуємо за гостиннiсть, але нам, правда, слiд iти". – "Не уявляєте, яку ми отримаємо прочуханку вiд дiтей", – додав я. "А ви бiльше нiчого не хочете?" – "Нi, дякуємо. Скiльки ми виннi за пiццу та пиво?" – "Облиште, ми пригощаємо. Ну, тодi – бувайте". I ми з Шу чкурнули. Двiчi нам "бувайкати" не треба було.

"Що це було?", – запитав я на вулицi. "Не знаю. Лицарi мовчання. Це ж треба… В принципi, може, в цьому щось є, але дослiджувати не хотiлося. Слухай, дякую тобi". – "Та за що?" – "За розумiння. За те, що не став хизуватися та лiзти у бiйку. Я б тодi не знала, що його робити". – "Слухай, може я тобi схожий на телепня, але битися з таким натовпом? Такi розваги не для мене, я занадто помiркований. Хоча, батько тобi не розповiдав про те, як ми подорожували Америкою, коли я ще був малим?" – "Трохи розповiдав". – "Ми ж їздили та ходили усюди навмання i одного разу натрапили на бар у якомусь маленькому ковбойському мiстечку, з якого не можна було вийти, поки не поб'єшся – такi в них були правила. Батько там їм всiм показав! Ми кiлька разiв туди приходили, бо все це виглядало дуже смiшним, я там вперше серйозно бився навкулачки! Ти собi не уявляєш, який то був екстрiм!" – "Добре, що ти тут цього не демонстрував". – "Ну, не та атмосфера. Але чекай, куди ми зараз пiдемо?" – "Думаю, що треба було заходити в тi дверi, що поруч". – "Шкода, що ти зараз про це подумала". – "Не скигли! Все ж минулося".