Текст книги "24:33:42"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

"Слухай, я запросив Шу в гостi. Ти не хвилюйся, нiчого не готуй-купуй, всього цього не треба, я просто хочу, щоб ви познайомилися. Ми самi все принесемо, вже обговорили меню, це буде сюрприз, але тобi сподобається!" – "Що-що? Що за Шу?" – зашушокався я, наче старий в кашлю, або бугай в очеретi. Батько зазвичай спiлкувався з людьми рiзних нацiональностей, але взяти i притягти додому на вечерю незнайомого китайця? Ще й каже, щоб я нiчого не готував, та я не микитрю нiчого в китайськiй кухнi, курчат вони солодких люблять та солонi тiстечка, чи то не вони? Батько стрекотiв наче з кулемета. "Ну – Шу, а не що! Я ж тобi розповiдав про неї. Не гальмуй! Все тобi треба пояснювати, Мiстере. Я маю на увазi Олександру, зву її Шу, це вiд Шурки. Слухай, якщо в тебе є час, можеш дiстати червонi маки?" – "Цукерки?" – нарештi зреагував я. "Нi, квiти – вона дуже любить. А я ж не знаю, чи можна в Києвi таке знайти, а менi б хотiлося, у Вашингтонi я б запросто, а тут…" Квiти, Шу, о, Боже мiй. Та вiн так нiколи не розмовляє! Шу, Олександра. Ну, авжеж, я її пам'ятаю, як я можу забути її? Серед осiб жiночої статi бiльше за цю Шу емоцiй в батька викликали тiльки улюблена акторка Жульєт Бiнош та Юлiя Тимошенко. I що це значить "познайомитися"? В якому це сенсi? Як i з ким? В якiй якостi? Невже вiн тодi сприйняв мої слова буквально? Чорт мене забирай, чому я не сказав йому тодi, що в мене вже є дiвчина, якщо вiн має на увазi саме таке знайомство? А тепер через моє замовчування реальностi складається iдiотська ситуацiя. "Батьку, слухай, може повечеряємо не вдома, а вийдемо десь в кав'ярню? I взагалi, може виникнути незручна ситуацiя, я тобi цього не сказав, але в мене є… Що ти кажеш?" Вiн говорив про те, що нiколи не думав, що йому буде так легко i радiсно знайомити мене з жiнкою, яку вiн кохає… А потiм почав верзти серiальнi дурницi про те, що взагалi нiколи не думав, що таке на схилi рокiв може з ним трапитися, що взагалi таке буває, що вiн вiдчуває спорiдненiсть душ, що йому надзвичайно цiкаво навiть спостерiгати за тим, як вона рухається, що вона говорить, як прибирає волосся. "Ти розумiєш, вона ж виглядає такою юною, я подумав, що ви – однолiтки, навiть хотiв, щоб ви зiйшлися, бо вона – чудова i ти в мене – орел, аж потiм з'ясувалося, що їй за тридцять. Тридцять три роки. Вона сказала, що я хочу зробити з неї педофiлку, ми так смiялися. I їй подобаються чоловiки, якi хоча б трохи старшi за неї, а я ж старший! Та це – чудо, малий!"

Вiн продовжував нести всю цю романтичну маячню, чим нагадував менi курку, а в мене почалася панiка. Я злився. Блiн, я ж так хотiв, та нi! Я мрiяв! Щоб вiн познайомився з Аделiною. Я нiколи не знайомив його зi своїми дiвчатами, хоча вони в мене були. Не було поштовху знайомити. Навiть не тому, що вiн жив в Штатах. Мої дiвчиська – навiщо вони батьковi? Що вiн мiг менi сказати з їхнього приводу? "В тебе непоганий смак, синку". А в мене нiяких визначених смакiв не було. Бiлявка – добре, сьогоднi буде бiлявка, якщо в неї такi ноги, як у Лiзи. Брюнетка? Добре, тодi буде брюнетка, бо в цьому тонкому бiлому светрику її груди, що не впаковано в лiфчик, темнiють, наче таловини пiд березневим снiгом. Аделiна – iнша справа. Вона справжня жiнка, вона – надзвичайна. Я думав, що це буде сюрприз. Я навiть уявляв собi, як вiн на мене подивиться, як потiм притисне до себе. А потiм я його притисну до себе. Вiн зрозумiє, що я подорослiшав, що я став вiдповiдальним. Бути поруч з такою жiнкою, як Аделiна – вчинок набагато зрiлiший, нiж купiвля нового авто. Аделiна буде стояти та спостерiгати за нами своїми дивовижними видовженими очима. Та, скорше за все, потiм зарегоче, рвучко хитнувши головою, та скаже: "Придурки, якi ж ви обидва придурки", – чим дорiвняє нас iз батьком, i ми теж зарегочемо. Але все котилося бозна-куди. По-перше, Аделiна десь зникла. Я пiдозрював, що вона не любителька знайомитися з батьками, i нiчого попередньо про приїзд батька їй не казав, але Аделiна, – в нiй є щось тваринне, – це вiдчула, залишила бiлий клаптик паперу з лiтерою "П", i все. Цим вона попрощалася й повiдомила, що повернеться. Я навчився розшифровувати її написи. Я й сам навчився спiлкуватися у такий спосiб. "Ще i який П!" – думав я зараз. А по-друге, замiсть того, щоб дозволити сину познайомити батька зi своєю жiнкою, батько тягне свою жiнку знайомити зi своїм сином. Це ж iдiотизм. Це неприродно. Це мене ображає, це несправедливо мiняє нас мiсцями, i я так не хочу!

Нi, я нiколи не думав, що батько нi з ким не спить. Вiн не визнавав аскетичного утримування. В мою першу поїздку до США ми з ним разом, штовхаючи одне одного як пришелепкуватi пiдлiтки, вибирали презервативи. I кепкували одне з одного: "Як вашi справи, мiстере Мiнi-пенiс? Чи не завеликий ви собi обрали капелюх?" А менi тiльки-но виповнилося п'ятнадцять, i завдяки батьковi я не нiяковiв i не почувався наче ґвалтiвник чи телепень. Менi не довелося стикатися з пiдозрiло-злими поглядами аптекарш чи касирш в супермаркетах. Милиця менi такi жахи про них розповiдав! Коли я повернувся до України, я був впевненим у собi, а впевнена людина не притягує до себе пiдозрiлi погляди, та й сама на них не концентрується. Я був переконаний, що вiн час вiд часу заводить якiсь романи, я виходив з того, що батько був симпатичний, заробляв достатньо, i пильнував своє здоров'я. Коли я гостював у нього, я чув, як йому телефонувала iнструктор з гiрських лиж, i вiн так i з нею розмовляв, що i тупенко зрозумiв би: мiж цими двома не тiльки i не стiльки лижi, а стовiдсотково – батькiв член. Але щоб отак?

"То ви що, одружуєтеся?" – не стримався я, хоча давав собi слово нiколи не говорити банальних речей. Це була наша домовленiсть з Аделiною – краще не договорювати, але не вимовляти банальщину. Батько, натомiсть, не звернув увагу на еманацiю цього запитання та його банальнiсть, а щиро вiдповiв, що вiн про це думав. "Сподiваюся, ми це владнаємо найближчим часом", – сказав вiн веселим голосом, а менi здалося, що хтось повiдомив мене про те, що я загинув в авiакатастрофi. "О…" – тiльки i вимовив я. "Ну!" – радiсно вiдгукнувся батько.

"Привiт" – прорипiв я Милицi. "Ну, i веселе привiтання.

Ти гриз горiх та вигриз зуби? Чи тобi в рота насцяв голуб – принiс звiстку про мир в усьому свiтi? Що там в тебе сталося, кажи швидше, бо я мушу бiгти на тренування". – "Голуби не сцуть. В мене – нiчого. А от батько збирається одружуватися". – "Голуби сцуть. Опа. Я зараз до тебе приїду". – "Не треба. Вони незабаром з'являться. Менi тiльки тебе бракувало. В мене сьогоднi оглядини, хто б мiг подумати, хє-хє". – "Хє то воно хє. Ну, i як ти?" – "Погано". – "Це нiчого. Не тебе ж оглядають! А Аделiна?" – "Збiгла". – "Ну, це може й на краще, я ж тобi говорив, що твоєму батьку може намаритися, що Аде…" – "Тему закрито. Ти ж поспiшав!" – "Та нiчого. Вiзьму тачку. Слухай, а вона хто? Америкоска?" – "Нi, наша. Пам'ятаєш, я розповiдав тобi, як вiн зняв бабу в лiтаку?" – "В аеропорту?" Милиця – дуже марудний тип, i в нього небезпечно хороша пам'ять. Я не збирався потурати його звичцi все уточнювати: "То це вона i є". – "Так ти ж казав, що вiн вас хотiв знайомити". "То вiн й знайомить. Що тут, на твiй погляд, не збiгається?" – "Це не те саме. Тобто зовсiм не те саме. А скiльки їй рокiв?" – "Наче тридцять три". – "Ого! Тобто вона на дев'ять рокiв старша за тебе?" – "Ну". – "Тобто коли ти був першаком, вона – випускницею, так?" – "Приблизно, i що?" "Блiн, то якби все було навпаки, то вона могла б нести тебе на плечах, а ти дзеленчав би дзвоником на червонiй стрiчцi… Офiгєть…" – "Милиця…" – "Що? Нi, ти тiльки уяви собi, як ти…" – "Пiшов ти". I я поклав слухавку.

Я й не думав дiставати червонi маки, я сам червонiв, наче мак. Спочатку менi було холодно, я випив вiскi з чаєм, потiм чай iз вiскi, потiм чистий вiскi, потiм менi стало спекотно i я вирiшив бiльше чаю не пити. Тут вони й завiтали. Вона в джинсах та чорному светрi, волосся зiбране та гладко зачесане, як на фотцi, яку менi демонстрував батько. I батько. Не пам'ятаю в чому, я на нього не дивився. Не мiг. "Привiт", – сказала вона i простягнула вологувату руку. Нервується – констатував я, навiть без задоволення. Я б теж нервувався. Власний шлунок рвав мене навпiл. "Привiт" – вiдповiв я. "Максим" – додав. Вийшло: "Привiт, Максим", наче привiтався сам i з собою. Почав реготати. Не знаю, як вони реагували на це, не дивився; натомiсть, зробивши слов'янський уклiн, ледве встояв на ногах, i запросив їх до кiмнати. Сам здивувався, а чого, власне, я їх запрошую, це ж батькова хата? Вона була менi схожа на нечепур-циганок, якi вешталися парком та намагалися ошукувати натхненних студенток та викладачок унiверситету, який було розшатовано поруч, та й взагалi довiрливих позаунiверситетських людей. До мене циганки не пiдходили, мабуть, у них упередження щодо чоловiкiв. Скоро довiрливi жiнки скiнчаться, i циганки переключать увагу на недовiрливих жiнок, а вже потiм i на чоловiкiв. "От буде нам тодi щастя", – подумалося менi.

"Ми принесли м'ясо, рибу та соуси". – "Багато соусiв" – додав батько, вiн тримав її за руку. Вони якимось чином примудрялися тримати пакети з м'ясом-рибою-соусами та триматися за руки. Iдiотизм. "Давайте сюди вашi пакунки". Вони одночасно простягли менi пакунки. "Синхронiсти хрєновi", – в мене не виникало жодної позитивної думки. Вона подивилася на скатертину. "Ми можемо це заляпати". – "Зараз, я знаю, де лежить полi етиленова скатертина", – сказав батько, i вони хутко схилилися над шухлядою, тицнувшися лобами. I, звiсно, розреготалися. Скiльки менi ще доведеться це витримувати? Годину, тиждень, все моє життя?

Чорт забирай. Прямо з шухляди вивалилися рожевими кавалками гумовi грiлки. Їх було двадцять шiсть. Батько i Клята Шу дивилися на них, як на представникiв iншої цивiлiзацiї. "Ти їх що, розводиш…" – почала вона. "Для продажу?" – продовжив батько. Вона тицнула кулачком в його грудну клiтину. Мабуть, думала, що це виглядає кумедно. Насправдi це виглядало огидно. Доросла жiнка, яка поводиться, як хлопчисько – мене майже знудило. А вони реготали собi, радiли грiлкам, як дурний миловi. "В п'ятницю не можна стiльки реготати, в понедiлок доведеться плакати", – видав я мамчине прислiв'я. Батько принаймнi реготати припинив, уважно подивився на мене, а вона продовжувала посмiхатися. Мабуть, думає, що я поводжуся, як придурок. То й пiшла вона. "Сiдайте за стiл, я зараз це приберу i витягну скатертину" – сказав я.

Гумовi грiлки були схожi на дохлих камбал. Круглi та рожево-помаранчевi. В Аделiни були проблеми з кровообiгом, грiлками вона намагалася пiдтримати тепло, щоб заснути. Втiм, навiщо я брешу? Аделiна ширялася. I я нiчого не мiг з цим вдiяти. "Це не твоя справа" – говорила вона. А коли вона таке говорила, то саме це мала на увазi. Я поважав її за те, що вона нiколи не грала в статевi iгри. Не кокетувала, не брехала, не намагалася виглядати слабшою або сильнiшою, нiж була насправдi. Коли ширки або грошей на неї не було, а таке час вiд часу траплялося, Аделiну лихоманило, тодi вона вкладалася в лiжко, куталася в ковдри та обкладалася гумовими грiлками. Вздовж всього свого тiла вкладала кругленькi рожевi грiлки, як поросят бiля свиноматки, та ще й перекладала ними тiло. Її худеньке тiло пiд вгодованими грiлками – як я сильно її кохав, особливо я це вiдчував саме в такi моменти. Нестримно та нестерпно, до болю. Коли грiлки холонули, я приносив iншi…

"Максе, а розкажи нам, як ти вперше опинився в Америцi. Пам'ятаєш, як нам тодi було весело?" Батько був надзвичайно бадьорим, грався келихом з червоним вином, постiйно прокручував його в своїх сильних пальцях, клята Шу спостерiгала за ним. Я знизав плечима, я розумiв, що потрiбно було про щось розмовляти, то чого б не про це? Це були теплi спогади. "Вперше я потрапив у США в п'ятнадцять рокiв…" – "Та ти що? Майже, як я! Правда, я рокiв у тринадцять". Вона миттєво перехопила iнiцiативу. Я помiтив, що Клята Шу спiлкується в спосiб, у який працюють порносайти. Варто сказати одне слово (натиснути на одне порносайтове вiконце), вона вiдгукується кiлькома (вiдкриваються штук десять рiзних i спробуй ще все це закрити! Наступного дня кiлька з них знову виникнуть!) "Ну, любонько, ти з мене слова бiльше не вичавиш", – застановив я собi. Батько такого собi не застановляв, вiн повернувся до неї, хотiв слухати її iсторiю. I Клята Шу з нею не забарилася.

Iсторiя клятої Шу про те, як вона вперше приїхала до США

Коли вся наша країна, в якiй ми з Євгеном народилися (на це я зауважив, що теж народився в СРСР, в батька був такий здивований вигляд, наче вiн тiльки про це дiзнався – звiсно, тiльки цi двiйко мали право народитися в СРСР!), докладала всiх зусиль, щоб перетворити холодну наче драглi вiйну на бiльш гарячу страву, керiвним партiйним кадрам припало до думки показати американцям те найкраще, що є в СРСР, а саме – дiтей. Саманта Смiт тодi прилетiла до нас, в США вiдрядили Катерину Личову (я не знав, хто це такi, але себе не викрив). У таку поїздку вiдiбрали й мене.

Нас було десятеро. З цiєї десятки два переможця пафосних тематичних олiмпiад "свiту-мир!", цими переможцями були я та один грузинський хлоп на iм'я Давид. Чим прославилися всi iншi дiти, я не знаю i дотепер. Тобто всi, крiм Марлена. Марлен став моїм другом, дiдусь його був не абиким. Марлен це знав i визначав себе як "блатняк". Ще було п'ять дiтей з Росiйської Федерацiї, троє з яких зовсiм не знали англiйської, бiлоруська дiвчинка Мiла та хлопчик з Казахстану, якого звали Авраг, натомiсть всi до нього зверталися – Андрiй.

Керiвником у нас був Олег – величезний хлопчина, плечi, як екран домашнього кiнотеатру. Працював вiн у Московському мiському виконкомi. Вiн був надзвичайно iдейною людиною, за радянську владу готовий був пащi всiм розiдрати. Спочатку вiн нас всiх зiбрав у Москвi, де сказав нам таке:

1. Вам видадуть речi. Джинси та кросiвки. Не можна брати з собою якiсь старi лахи. В Америцi ж не можна приймати нiяких подарункiв, в СРСР все є i навiть бiльш, нiж усе! Як подарунок можна взяти тiльки книгу, показати менi, я вирiшу: нормальна вона чи нi.

2. Нi з ким не зустрiчатися, нiкуди не збiгати, газети не купувати. Нiяких гумок! Побачу – начувайтеся.

3. Всi вашi грошi, якi вам подарує для цiєї поїздки партiя, будуть у мене. На що ви їх витрачатимете, теж вирiшуватиму я. Вiдразу можу сказати, що це буде їжа.

4. Щовечора я буду перевiряти вас, вашi шухляди та валiзи.

5. Нiчого не купувати.

Я запитала, чому газети та гумки не входять в пункт "нiчого не купувати", а виокремленi, i як можна взагалi щось купувати, якщо грошi все рiвно будуть в Олега, а витрачати їх можна тiльки на їжу? Олег чемно вiдповiв, що якщо вiн почує вiд мене за сьогоднi ще одне запитання, то я нiкуди не поїду. "Особисто потурбуюся про це".

Перед вильотом нам дiйсно видали одяг, ми перевдяглися, видали й сумки, наш одяг забрали. Наче у в'язницi. Тобто тодi я не знала, як воно у в'язницi, але пiзнiше зрозумiла, що виглядало це саме так. У Нью-Йорку нас оселили в дорослому готелi. Я тодi думала, що бувають готелi для дiтей i для дорослих, бо життя подiлялося на дитяче та доросле, я думала, що i з готелями вiдбувається те саме. Всi ми були у захватi. Але нiхто – нi Олег, нi американська сторона, яка нас гостинно приймала, не подумали про те, що в кожному номерi знаходиться мiнi-бар. Обслузi на це взагалi було плювати, вони до нас вихователями не записувалися, а дочекатися чайових вiд нас (я вже не кажу про Олега) – та годi було й думати про таке.

Уявiть собi, що з нами всiма сталося, коли я навмання вiдкрила дверцята мiнi -бару. Ха. Кока-кола в банках, солонi горiшки в яскравих пакетиках, шоколадки, батончики "Марс", фiсташки та алкоголь. Багато рiзноманiтного алкоголю, в дуже зручнiй тарi. Ми вiдразу дотумкали, як воно працює. Випиваєш щось – вранцi тобi ставлять таке саме. Спочатку Олег дивувався, чому ми то кволi, то бадьорi, то на радiо спiваємо соловейками, то на прийняттi в мера сумуємо та не їмо солодке. Вiн не розумiв, як ми проводимо вечори та ранки. Горiлка з лаймом, горiлка з газованою водою, кола з ромом, джин з тонiком, вiскi та содова, кампарi з помаранчевим соком, i все це загриз горiшками, замазав шоколадками – i почуваєшся так незви-иииии-чно. Вiд такого перенавантаження нiжних дитячих органiзмiв та експериментування ми прикрашали ригачками вiдходки. Попри все i завдяки всьому ми були щасливi й могли б щиро дякувати Михайлу Горбачову за наше щасливе дитинство.

Олег виявився не вiщим, може, вiн сам тихо нарубувався в номерах, але збагнув вiн, що ми пиячили, тiльки пiсля того, як отримав на руки рахунки. Вiн впав у лють. У виглядi помсти не видав грошi, якi планував видати нам на покупку сувенiрiв. На бiльше не спромiгся. Звiсно, за нас платити йому не довелося: американцi самi за все заплатили, хоча їхньому подиву не було меж. Пiсля цього Олег потяг нас у свiй номер та три години читав лекцiї про честь СРСР, пияцтво i про те, що вiн про нас напише, куди слiд.

Але це було ще не все. Я довго думала, що б таке привезти рiдним.

Мамi я вкрала з готелю спецiальний прозорий очiпок, щоб не намочувати волосся, коли приймаєш душ. Крiм того, три банки iз джемом та три банки з медом, якi можна було набрати пiд час снiданку. Батьку – кiлька пляшечок з мiнi-бару. Основною проблемою для мене став подарунок для мого улюбленого кузена Янiса. Янiсу на той час виповнилося двадцять два роки. Вiн був людиною, яка два роки охороняла труп Ленiна, тобто був кремлiвським курсантом. Тiльки за це я його обожнювала. I нарештi я придумала. Бiля нашого готелю знаходилася маленька крамничка з пресою та тютюном. Там я i побачила "Плейбой". Я витягла з кишенi всi грошi, якi менi вдалося вирвати в Олега, дещо позичив Марлен, i купила його. Клепок в мене вистачило на те, щоб запакувати його в число "Пiонерської правди", цi газети нам надав Олег, мабуть, щоб ми справляли враження дiтей, якi щоденно читають. I поклала до сумки, у бокову кишеню.

Ми поверталися до Москви через Цюрiх. I проходили там "легкий" митний контроль. Митники чомусь не полiзли у нутрощi моєї сумки, а дослiдили кишеню, викрили "Плейбоя" та витягли його перед свiтлi очi Олега. Який промовистий в нього був вираз обличчя – шкода, що в мене не було фотоапарата. Вiн стояв та думав: "Ну все. Доїздився. Бувай життя, бувай, кар'єро". Митники роздивлялися мене та жваво перемовлялися на своїй незрозумiлiй мовi. Я вирiшила, що мовчати менi не слiд. Тому на добрiй англiйськiй почала рапортувати, що в СРСР взагалi-то сексу немає. "Сексу?" – перепитав хтось i з них. Я пояснила, що сексу не в смислi статi, а в смислi факiнгу. "Оу, факiнг – ноу? Iтс iмпосiбл!" – обурилися недовiрливi митники. "Але в мого брата секс є", – поiнформувала я митникiв. Вони поставилися до цього з розумiнням. "Тому йому важко жити, коли в нього секс є, а в країнi сексу немає". Я з дитинства любила виплiтати логiчнi ланцюги. Олег почервонiв i мовчав, всi решта також. Митники погомонiли деякий час, потiм запросили мене слiдувати за ними. Олег хотiв приєднатися до нас, але вони сказали, що хочуть поговорити зi мною сам на сам. В кiмнатцi менi подарували стос "Плейбоїв", швейцарську паперову порнуху, двi вiдеокасети, порнографiчнi гральнi карти, якi в мене вимолив Марлен, та настiннi календарi з оголеними тiтками.

Все це вони запакували в непрозорий цупкий папiр та передали Олегу з проханням довезти це все до мiсця призначення та передати менi. "Це – подарунки за вiдвертiсть!" – сказали вони. "Що це?" – спитав в мене Олег. "Ну, сувенiрнi календарi з казковими тваринками", – вiдповiла я i майже не збрехала. "Слухай сюди, Саша Квiтко, коли ти нарештi опинишся у своєму Києвi, ото для мене розпочнеться казка", – вигляд в Олега був жалюгiдний – з червоного вiн перетворився на глиноземного, та ще й спiтнiв. Вiн здавався таким вразливим. Втiм, мої сувенiри вiн довiз. Таким щасливим свого кузена я нiколи до того не бачила!

А Олега я потiм побачила в Женевi. Вiн очолював прес-центр Росiйської Федерацiї при ООН i був таким завзятим демократом, за росiйський герб пащi готовий був подрати. А комунiстiв ненавидiв так щиро, що не повiрити в це було неможливо. Завжди вiдзначався рiдкiсною в будь-якi часи принциповiстю.

Вона закiнчила, я хотiв її вбити. Менi теж було про що розповiсти, але хто тут хотiв мене слухати? До речi, в мене iз почуттям гумору все гаразд, можливо, ця розповiдь була кумедною, можливо, припускаю, iншого дня, може, я смiявся б, як навiжений, але не зараз. Менi кортiло побiгти та термiново написати листа невiщому Олегу, щоб вiн приїхав та забрав Кляту Шу до Женеви. Негайно. "Гей, сину, ще вина? Слухай, Шу – професiйна перекладачка. Якщо в тебе раптом виникнуть проблеми з перекладами – звертайся, думаю, що вона тобi залюбки допоможе", – батько. "Так, переклади – моя професiя", – Клята Шу. "Добре – вичавив i з себе я. – Коли менi потрiбно буде щось перекласти з валiзи до шафи, я обов'язково до вас звернуся". I вони знов зареготали дуетом. У Милицi був такий птах – нерозлучник. Поки йому не купили iншого нерозлучника, вiн казився вiд самотностi; єдине, що могло його тимчасово втiшити, було люстерко. Вiн дивився в нього i патякав щось, смiшно крутив своєю головою i тi шився з того, що хтось на нього реагує. Але справдi щасливим вiн став лише тодi, коли йому купили птаха-близнюка. Батько та Клята Шу нагадували менi Милициних птахiв. Треба або посадити їх до койця, або вiдкрити вiкно, може вилетять?

Не можу вiднайти слiв, щоб було зрозумiло, наскiльки вона мене дiставала всiм своїм виглядом. Клята Шу. Але, судячи з усього, вечерю було закiнчено, батько дивився на неї так, наче збирався розпочати нiжнi торкання-цiлування саме зараз, менi хотiлося збiгти. "Що ти робиш?" – я нiчого такого не робив. "Ти тримаєш пальцi в келиху з вином. У мене подiбне робила одна подруга в нервовому диспансерi", – Клята Шу пирскнула. О, то вона ще й лiкувалася, не думаю, що з успiхом, матiр Божа, бiдний тато. Пальцi я витяг. "О, точно, ти бач, дякую. Не помiтив".

Так смiшно, я терпiти не мiг словесних штампiв, не те, щоб нiколи не вживав – вживав, але не навмисно, а зараз подумки не мiг здихатися слiв: "То менi вiдтепер називати вас мамою?" Ще трохи i я це скажу. "Ти на мене так зараз подивився… По-родинному", – раптово почув я. Клятiй Шу було весело. Думаю, що я дивився на неї, як оскарi вськi номiнанти на переможця. З надзвичайною любов'ю, чесними очима. Дивна в неї уява про родину. "Слухай, мамою мене не треба називати, а от на Ви краще не звертатися, краще на Ти, я ж не набагато старша за тебе!" "Ти" ти в мене отримаєш тiльки подумки", – солодкаво посмiхнувся я. "То ви вже йдете?" – спитав. Вона мовчала, теж посмiхалася. Змiя. "Так, ти вiдпочивай, а ми пiдемо до Шу". В Клятої Шу є хата. Ну що ж, це непогана звiстка. "Допомагати прибиратися менi не треба". – "А ми й не збиралися", – сказали вони. Батько луснув мене по плечу, вона пiдморгнула, вдяглися та вшилися. Молодята. Лайно.

iii)

Клоун продовжував менi розповiдати свої iсторiї. Починав одну, повертав на iншу, зупинявся ще на однiй, знову повертався до першої – наче хлопчисько, що стрибає по сходах – весь час нашого випадкового спiвiснування. I коли ми нарештi добiгли до своїх ворiт i нам повiдомили, що вилiт затримується, i коли ми сидiли на незручних крiсельцях та чекали свого лiтака, i протягом всього перельоту. Вiн час вiд часу дивився менi прямо в очi так, що я нiяковiла.

Тому що мало хто за все моє життя перевiряв у такий спосiб, плачу я чи нi, i чи все зi мною гаразд. Я пам'ятаю, коли була маленькою i була чимось засмученою, i такою вкладалася спати, згодом тихенько до кiмнати входив мiй батько, пiднiмав краєчок ковдри, придивлявся та прислухався – рюмсаю я чи нi. А я намагалася дихати рiвно. Вiн тодi торкався подушки, зазвичай вона була волога, бо я рюмсала, цiлував мене в макiвку i говорив, що все минеться, i не такий вже то був страшний дракон, я сама набагато страшнiша. Батько смiшив мене. Незвичним було те, що зi мною зараз дiйсно було все гаразд.

"Слухайте, а чого б нам не залишитися тут, в Парижi, на нiч? Вип'ємо вина, скуштуємо устриць, погуляємо по територiї аеропортiвського готельчику, поспiлкуємося? Навiщо нам так поспiшати до Києва, у Вас версiї є?" – пролунало несподiвано. Я засмiялася, трохи нервово. "Це було б чудово, але ви не знаєте, яка в мене мама". – "Мама?" – вiн був здивований. Я розумiю, що коли йдеться про жiнку мого вiку, про маму думаєш щонайменше, першими на згадку приходять коханцi, чоловiк, дiти, а не матiр. З чоловiками я розлучилася, дiтей в мене не було, мiй коханець паралельно був чиїмось чоловiком, йому ще бракувало за мене нервуватися, а от мама в мене дiйсно була – одна, єдина i дуже нервова. "Я зараз вам дещо розповiм про маму".

Одна iсторiя про мою матiр

Мiй батько – завзятий мисливець та рибалка. Полювати, правда, вiн припинив пiсля одного випадку, коли вiн заблукав лiсовими-сiльськими дорогами та виїхав на поле, яке було не просто полем, а цвинтарем для корiв. Пiсля того як батько тим полем пройшовся, надивився рiзних коров'ячих решток та проблювався так, що от-от i виблював би внутрiшнi органи, вiн вiдмовився вживати м'ясо та припинив полювати. А рибалити продовжує й досi. Цiкаво, iснують десь цвинтарi для риб? Але я трохи вiдволiклася, в той час, коли стався цей випадок, батько з друзями поїхав на зимове полювання. Вiн виїхав традицiйно в п'ятницю, i сказав мамi, що повернеться в недiлю, бо в понедiлок йому слiд було приступати до роботи.

В недiлю батько не повернувся. I в понедiлок також. Тодi нi в кого ще не було мобiльних телефонiв, зупинятися вони мали намiр посеред лiсу, тобто до будь-якого населеного пункту було бiгти далеченько. Я не дуже хвилювалася, тому що за цi днi стало зимнiше, вдарив хижий мороз, батькова машина, якою вони їхали, була доволi стара, тому я припустила, що вона в них не заводиться i зараз вони розмiрковують над тим, як виправити ситуацiю. Дорослi та кмiтливi чоловiки, з рушницями, горiлкою та харчами, що з ними може статися? Мати так не думала. Мати не вмiла думати позитивно. Коли я затримувалася десь у друзiв на годинку, в мамчиних думках мене вже було зґвалтовано, i саме зараз манiяк думав, куди дiти моє розчленоване тiло. Пiд кущ кинути, скласти в лантух та втопити, чи зарити? Тобто подумки мати була з ним. Одного разу ми з моїм першим колишнiм чоловiком застрягли в лiфтi з нарядом мiлiцiї та простирчали там близько години, мати встигла поставити на вуха дiльничного iнспектора. Мiлiцiонери, що застрягли з нами, їй були за це вдячнi, бо вони їхали за викликом на побутову бiйку: "чоловiк, дружина та сокира". Їх керiвництво матюгалося в рацiї, але нiхто допомогу не викликав та з лiфтерами не домовлявся, а мати майже врятувала їхню репутацiю. Мама збурила дiльничного iнспектора, вiн – лiфтерiв, вони вивiльнили мiлiцiонерiв, тi встигли вчасно, i сокиру побутової бiйки було поховано. Коли мати не знала, де я або де батько, її фантазiя слухняно пiдкидала жахливi картинки, що розважили б Чикатило.

Ще понедiлок вона якось трималася, хоча дiставала дзвiнками дружин батькових друзiв. Її чомусь втiшало, що й вони не повернулися з полювання. Не знаю, в чому вона вже пiдозрювала батька… У вiвторок в її уявi вже все склалося. Це було помiтно: вона була мрiйлива, запивала "Персен" "Лiдiєю" i навiть читала росiйськi детективи. В середу, коли я повернулася з роботи, то почула, що мати з кимось говорить по телефону. Вслухавшись в цю бесiду, я зрозумiла, з ким. Мати спокiйним голосом замовляла вiнки. Вона погоджувала тканину, довжину стрiчок, сорт квiтiв, тексти написiв, i яким кольором їх виконувати – срiбним чи золотим. Щодо труни вона обiцяла зателефонувати трохи пiзнiше, їй було необхiдно порадитися з донькою. З вiвторка мати була вдовицею. Я видрала телефонну слухавку та повiдомила панi з вiдповiдної контори, що замовлення я скасовую. "А ви, власне, хто?" – запитала вона. "Донька трупа". – "Маєте право". В четвер приїхав брудний батько, галасливий та веселий, який втяг до хати вепра. Вполювали. Звiсно, що машина не заводилася, i всi вони шукали мiсцевих i з вантажiвкою, щоб зрушити її з мiсця, на це пiшло багато часу, бо мiсцевi не великi прихильники вештатися гаями по таких погодах. Про вiнки я йому не розповiдала, але вразило мене це на все життя.

***

"Мене б таке теж вразило – сказав Клоун. – То коли б ми пили вино та дiлилися спогадами про Париж (Ви ж вже були в Парижi? Я знав.), або уявляли, як ми прогулюємося його вулицями, привiтно посмiхаючись парижанам похилого вiку, бо молодi посмiхатися небезпечно, то ваша мати обирала би музику на ваш похорон?" – "Нi, – втiшила я Клоуна. – Музику вона б не обирала. Бо я ще кiлька рокiв тому попередила її, щоб нiякої музики – менi вiд неї зле". – "Амен" – сказав вiн, i ми зареготали.

Важко сказати, коли це сталося. Я не знаю. Спочатку я усвiдомила, що менi приємно на нього дивитися. Просто дивитися i все. Поки ми очiкували лiтак у вiдведеному закапелку, вiн домовився зi спiвробiтниками авiакомпанiї, i вони купили нам в Дютi-фрi двi пляшки якiсного червоного вина. "Хоча б в такий спосiб, наче ми в Парижi…" – "В небi над Парижем" – вiдгукнулася я. В небi над Парижем iз ним було добре. Можливо, це сталося, коли вiн наливав менi вино в пластикову склянку. Можливо, це сталося, коли вiн оповiдав про специфiку своєї роботи. Вiн мрiяв удосконалити зв'язок, щоб Iнтернет та мобiльний зв'язок були доступнiшими, досконалiшими й працювали швидше. А я не знудилася вiд цього! Можливо, коли я усвiдомила, що я вiд цього не знудилася…

Бiльш ймовiрно, це сталося, коли вiн розповiдав, як органiзував святкування свого дня народження. Вiн тодi працював iз французами. I вони платили йому надзвичайно багато за радянськими мiрками, до того ж – валютою! Вiн мiркував, як дати раду цим грошам з урахуванням того, що незабаром буде його день народження, аж один його знайомець запропонував поїхати до Китаю. I вiн подумав, що це – чудова iдея. Тiльки не подумав, що тодi до Китаю люди їхали щось продати та щось купити, а не щось роздивлятися, вбирати в себе схiдну культуру та святкувати свої днi народження. Вiн опинився в колi "човникiв". Це були цiкавi люди, якi вдягалися в три вовняних пальта, а на голову примудрялися натягти по чотири капелюха. Його тричi трусили митники, дивувалися, що в нього нiчого немає, а тодi вимагали грошi. Кiлька разiв – вже в Китаї – вони забували назву свого готелю та бiльш нiж добу намагалися його розшукати, тиняючись смердючими кварталами, аж поки хтось не згадав, що поклав у гаманець невеличку рекламку з його назвою. Мешкав вiн в одному номерi з генералом у вiдставцi та балериною на пенсiї, в яких було активне приватне життя, вони стогнали та рипiли ночами, а зранку йшли торгувати разом. З iншими вони не спiлкувалися. Як сказала, посмiхнувшись до нього осяйно, балерина: "Ми з Iванком люди iншого соцiального зрiзу, нiж весь цей непотрiб, то ж тримаємося одне одного". А вiн все думав, про який соцiальний зрiз вона верзе, якщо всi вони тут, окрiм нього, торгашi?