Текст книги "24:33:42"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Спочатку я зрозумiв, що вона є таким типом жiнок, якi менi завжди були до смаку. Гарнi стегна, виразнi сiдницi, тонка талiя, може трохи видовжена, довгi кiнцiвки, темне волосся. Таке, в яке кортить зануритися. Ну i, перш за все, – вилицi… майже тi самi вилицi Вiолетти Вайгель, якi пiдкорили мене вiдразу. З нею легко було спiлкуватися, та я навiть не помiтив, як ми слiдом за помаранчовими шаликами румун приєдналися не до тiєї черги на вилiт. Я надзвичайно зрадiв, що є нагода залишитися у Парижi, натомiсть вона поводилась, як скажена iдiотка: гасала, ридала, забивалася у кут. Вона так iстерикувала, що менi конче захотiлося вiддалитися. Але натомiсть я почав бiгати з нашими паспортами та залагоджувати проблему, яка проблемою зовсiм не була. Звiсно, що потiм вона розповiла про свою матiр. Жiнки з нервами, подiбними на гнилi нитки… я таке теж зустрiчав. Були моменти, коли вона дуже мене дратувала, але й моя роздратованiсть у вiдкритому станi була зовсiм iншою на смак.

Правда, вона здавалася менi занадто юною. Я сторонився юних жiнок, почувався незручно, здавався собi майже стариганом. З нею ж я почувався впевнено та весело, поводився наче пiдлiток поруч з дiвчиною, яка його приголомшила тим, що погодилася пiти на побачення: вибрехував якiсь iсторiї на одному подиху, реготав та намагався її причарувати! Та я навiть не думав, як переспати з нею. Зовсiм не було таких думок, що теж було дивним. Менi хотiлося її бавити, i все. I вона бавилася, наче дитина. Ми гойдали одне одного в колисках, i нам було добре. Але з моєї голови не йшла наша рiзниця у вiцi. Коли я побачив Макса, то я подумав – а чого б їх не познайомити? Iнколи я мiркував про те, яка в мене буде невiстка. Шу мене влаштовувала в цiй якостi на всi сто вiдсоткiв.

Я тiшився з того, що ми обмiнялися координатами, бо не хотiв втрачати легкостi спiлкування та шукати ключ для себе. Вранцi я почав ритися в касетах, щоб знайти "Iсторiю кохання". Я завжди милувався Жульєт Бiнош, а Шу була схожа на неї. Взагалi ця аеропортова iсторiя кохання двох незнайомцiв була навiть не натяком, а прямим запитанням: чи ти погоджуєшся, що… Я довго вагався: брати це з собою чи не брати, дарувати чи не дарувати. Можливо, вона подумає, що я iдiот, старий мудак, який любить чiплятися до дiвчат, куди б не летiв, їхав чи ще щось. Щоб не втрачати хист – пiдчеплювати когось молоденького з метою приємно провести нiч. А може – тиждень, а може – мiсяць. I вiдкишкувати свою старiсть. "Кш-кш, Старiсть, бачиш, не до тебе? Я зайнятий, бачиш, яке мене бавить дiвчисько? Тобi це й не снилося, шкутильгай собi далi".

В ресторанi вона поводилася дивно. Я був переконаний, що я для неї нiхто. Випадкова людина, якiй вона винна грошi, тому треба терпiти цей марудний ланч. Вона навiть їсти нiчого не хотiла. Здавалося, що вона взагалi не розумiє, навiщо вона в це ув'язалася, чого смiялася над моїми жартами? Вона так дивилася на мене, що менi здавалося: вона зовсiм не пам'ятає моє обличчя, а зараз сидить та думає: "Боже мiй, який огидний тип". Нестерпно. Адже сама вона була класна. Першокласна. Бiло-зелена смугаста кофтина вiдкривала шикарнi плечi та пасувала їй – "пiд очi". Джинси дозволяли бачити все: стегна, ноги, сiдницi. Джинси закликали все це помацати. Зараз я її хотiв, дуже сильно. Моє дружнє до неї ставлення змiнилося на бажання. Хтось в менi перемикав швидкостi. Я смикався та поводився, як телепень, я був незграбним, тоскним, не знав, що робити з руками. Менi захотiлося пiти геть. Пiти та не думати, що все це вiдбувалося зi мною. Натомiсть я щось говорив, намагався бути цiкавим, але не витримав i пояснив їй, що почуваюся iдiотом, тому що менi подобається пригощати жiнок добрим обiдом, так мене влаштовано. "Вибачте, мене це дратує", – сказав я.

Коли вона простягла менi iдiотський смугастий подарунковий пакунок, я подумав: от i все. Вiолетта Вайгель Вiтовська, що оселилася в її вилицях, сказала менi: "Ну на що ти сподiвався, любий? Ти ж зовсiм не вмiєш поводитися з жiнками. Але не треба сумувати – це вiд народження: хтось вмiє, а ти – нi. Можна було б напрацювати, але на це ти взагалi не здатний". От i все. Там пляшка французького коньяку за вартiстю клятих квиткiв, або шикарнi парфуми, або африканська маска "хенд мейд", та все, що завгодно. Їй незручно залишатися менi винною. Так, її приятель накатав скаргу до "Ейр Франс", але совiсть шмагає її шикарне темне волосся, не дає спати та почуватися вiльною вiд обов'язкiв спiлкуватися з цим марудним старим. Вона зараз вiддасть менi це, зiтхне з полегшенням та пiде. Вона сказала, щоб я не дивився на це при нiй. Бач, яка делiкатна, самiй незручно за свою поведiнку. Я починав вiдчувати пустоту та лють. Лють в пустотi бавилася моїми нервами, рвала їх на шмаття, прикрашала себе. Вона майже побiгла вiд мене. Був би в мене камiнець – присягаюся, жбурлянув би навздогiн. Я думав позбутися пакунку, залишити його у смiтнику. Але не змiг. Тодi подумав, що розшматаю пакунок ще в машинi (вона його ще й скотчем заклеїла!). Не став. Вдома мої колiна цiлував профiль Жульєт, вона збиралася розповiсти менi свою iсторiю кохання, менi здається, я тодi заплакав. Шу я зiзнався потiм, що на неї чекав такий самий дарунок. Я почувався таким щасливим…

З нею було весело. Це найхарактернiша риса наших з нею взаємин. Вона завжди була вiдкрита до будь-яких жартiв, вона смiялася сама з себе, з мене, моїх звичок, навiть з мого благородного iменi. Це виявилося несподiваним, бо iменем я пишався змалечку. Ще б пак. У мене було шикарне iм'я. Євген Бронi славович Вiтовський. Але їй було смiшно. "От чого б я так реготав, Олександро Володимирiвно Квiтко, квiточко моя середнього роду? В мене на вiдмiну вiд декого – гарне iм'я". – "Послухай, але гарне теж може виявитися смiшним. Вслухайся, нi, чекай". Вона вибiгла тодi, а повернулася, вдягнута в чорну сукню, яку задрапувала кiлькома шаликами, волосся вона забрала у величезну скирту. Вип'ятивши груди, вона урочисто промовила: "Єбе Вiтовський". Я навiть не збагнув, а коли збагнув, почав реготати так, що послизнувся на капцi та впав на килим. "Зрозумiв? Так пихато-урочисто. От зараз вiн знiме труси i, увага, шановнi, глядачi. Єбе Вiтовський, сi бемоль мажор! Вашi оплески, дорогенькi!" Нас поєднував смiх, i я був переконаний, що нiхто не зможе здолати або розлучити людей, якi зв'язанi смiхом.

Нiколи б не подумав, що мiй Максимка, самостiйний, добрий та дотепний хлопчик, може бути таким агресивним. Вiн взагалi її не сприймав. Категорично. Дивно, коли я показував йому фотокартку Шу, вiн визнав, що вона приваблива, а потiм поводився так, наче я привiв до хати сатану. Нiколи не думав, що мiй син – егоїст. Ми з дiдом робили все, щоб вiн вирiс порядною людиною, яка розумiє, що не можна дошкуляти близьким, вистачить iнших людей в життi, яким доведеться дошкуляти i якi будуть вимучувати тебе. Про своїх треба пiклуватися. А зараз вiн наче втратив розум. Але я не втручався, не втручався навiть тодi, коли Шу звернулася за допомогою.

Вона довго трималася, я пишався нею. Вона намагалася будувати стосунки, а вiн їх руйнував. Справдi – вони наче гралися в пiсочницi: вона виробляла з пiску пасочки, вiн чекав, поки вона переверне формочку, аж потiм розчавлював пасочку ногою. Я не втручався, тому що знав, наскiльки важливим є цей досвiд, насамперед, для Максима, а ще те, як важливо йому впоратися з цим без моїх порад, настанов та прочуханок. Тим бiльш, що це не допомогло б. Про себе я називав це вiйною Бiлої та Червоної троянд, i був переконаний, що Шу припинить свої масованi атаки задля встановлення дружби з моїм сином, а вiн врештi-решт вгамується.

Я пiзно вiдчув, що дещо змiнилось. Я ледь змiг опанувати себе та обiйняти її в той день, коли вони повернулися вночi напiдпитку, страшенно задоволенi одне одним. Веселi, молодi, вродливi. До того ж, так, вони були дуже схожi мiж собою – як я цього ранiше не помiчав! Коли я обiймав її, бо вона кинулася до мене, я спiймав погляд Макса. Це був погляд дорослого чоловiка, якому не подобається, що хтось мацає його жiнку. Цим "кимось" був я. Вiн презирливо дивився на мене, прискiпливо, виразно. Я засоромився своїх голих нiг, якi недоладно стирчали з-пiд короткої футболки, в якiй я намагався заснути (я був схожий на пiдстаркуватого актора, якого примусили грати роль Дзвiночка в дитячiй виставi). Зараз вiн помiтить, що мої ноги не такi пружнi, як у нього. Огидно, як це огидно. Старигань обiймає молоду шикарну жiнку, з якою вiн тiльки що пив вино, сперечався з приводу музики, вони разом смiялися, вона жартома перевiряла його прес кулачком (вона таке полюбляла робити), а вiн смикав її за волосся (у нього був потяг до волосся з дитинства; Вiолетта забороняла йому це робити та лупцювала по руках, а я дозволяв)… Шу смiялася, щось шепотiла, пiдспiвувала, здається, "уна-уна-уна-ун моменто", це було справдi смiшно, вона була кумедна, але я вiдчував, як з кожним "уно" з мене наживо здирають шкiру. Цього не могло статися. Це цiлком могло статися.

Далi почалося пекло. Моє власне. Я його, наче вогнище, сам розпалив у своїй хатi. Що я мiг? Спостерiгати та чекати. Прислуховуватися, принюхуватися. Придивлятися до себе й до iнших. Я почав збiгати та пiдiйматися на свiй поверх сходами, щоб помiтити, коли мене скрутить вiд знесилення. Щоразу менi здавалося, що я бiльш спiтнiв, бiльш захекався нiж ранiше. Це – старiсть. Коли я кохався з нею (а я продовжував кохатися з нею, бо хотiв її надзвичайно), поводився бiльш агресивно, кусав її плечi, вона кричала, вона була майстринею видавати звуки, i менi це подобалося. Я згадував, що Вiолетта привчала себе бути стриманою, використовуючи будь-яку нагоду, в тому числi й секс. Шу гомонiла, стогнала, викрикувала щось незрозумiле, навiть плакала, схлипувала беззахисно, як дитина, а я цiлував її у макiвку чи в сiдницю. Зараз я прислуховувався до кожного її звуку, i коли вона стогнала "ммма", я чекав, дотискував її, входив рiзкiше, щоб вона викрила себе, злочинниця, щоб закричала на всю горлянку: "Макс"… Менi здавалося, що мене вiдразу вiдпустить. Краще знати, нiж мучитися пiдозрами, але бути переконаним, що все так, як ти пiдозрюєш, але не мати певних доказiв. Я божеволiв. Iнколи я уявляв, як вона уявляє, що мої руки, яки блукають її тiлом, це руки Максима.

Звiсно, що я спробував все з'ясувати в неї. Звiсно, що вона вiджартувалася, але я наполягав, вимальовував приклади, згадував її чоловiкiв, на яких на мою думку бiльше був схожий Макс, нiж я, тиснув на неї, скавульчав, розповiдав про довiчну чоловiчу конкуренцiю, а тодi вона запитала серйозно: "А що тебе бiльше хвилює – те, що вiн в цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?" Я вiдчув холодок в районi своєї шиї, натомiсть серце моє палало, всi нутрощi також. Я вибачився, сказав, що наговорив дурниць, а що ще говорити в таких випадках? Вона сказала, що ми можемо повернутися до цiєї розмови ввечерi. Я уявив, як я хутко пiдводжуся та починаю бити посуд на кухнi, кулаком перевiряю на мiцнiсть вiкно, скло летить на мене, на неї, сусiди починають колотити по батареях, щоб ми припинили цей безлад, а потiм я починаю трясти її, намагаючись дiзнатися, що вона приховує, i як вона могла таке зi мною зробити, – як раптом обм'як. Видався собi смiшним та безпорадним.

Вона пiшла на свою роботу, а я сидiв, палив чужi цигарки (залишив хтось з гостей) та уявляв, що вона, можливо, написала йому листа. "Старий щось про нас знає. Надалi треба бути обережнiшими". I його, Максову, нахабну посмiшку переможця… Я вирiшив поїхати на цвинтар, до батька. Потрiбна була його присутнiсть, нехай умовна. Можна було поговорити з батьком i не залишаючи квартиру, але я вийшов надвiр. Навпроти нашого будинку був старий дитячий майданчик – кiлька гойдалок, на яких я нiколи не бачив дiтей, лавка, на якiй в теплу пору сидiв бомж, що читав покети, а ще дерев'янi боввани, однаковi та жахливi на вигляд, яких було врито у пiсок, щоб вони бавили дiтей – це вигадав явний манiяк. На бовванiв пiдiймали лапки дворовi кобелi, хрестилися старенькi, а ввечерi когось i з них обов'язково кликали бути третiм мiсцевi п'яницi. Двох i з них хтось знiс. Вони валялися п'янi в багнюцi. Один вклав голову на груди iншому. Однаковi, як брати-близнюки зi спитими пиками. Груди того, хто пiдтримував голову iншого, були в червонiй фарбi. Поруч i з ними валялася "розочка" з горiлчаної пляшки. "Тут вiдбулося братовбивство", – подумав я. Перед очима, втiм, з'явився Макс. Вiн простягував до мене руки, а я стояв бiля вiкна на кухнi та тримав нiж. "Геть!", – заволав я. "Трррр", – поважно вiдповiла менi ворона. "Я не тобi, панi вороно", – вибачився. "Трррр", – повторила вона. "Може, вона панянка або взагалi пан?", – подумав я, щiльнiше закутався в шалик та пiшов шукати таксi.

На цвинтарi було не дуже тихо. Снували люди. Я поклав цукерки та маленького коника на могилу поруч iз батьковою. Там було поховано малюка. Його ще не встигли назвати, до нього нiхто нiколи не приходив, могила була захаращена, я сам виривав будяки щоразу, коли приходив до батька. Я назвав малого Кирилком. "Привiт, Кирилко", – сказав я, i менi закортiло притиснути до грудей це маленьке тiльце, яке, можливо, так i не притиснула до себе його мати. Я уявив собi лiкаря, руку якого мати Кирилка вiдчула на своєму тiлi i розгубилася, тому що розраховувала вiдчути на собi свого синочка. "Менi шкода, менi дуже шкода, ми зробили усе можливе…" Вiд її вiдчайдушного крику я прийшов до тями та хитнув головою у бiк батька: "Тату, чекай, я… зараз". Батько любив дiтлахiв, вiн мене розумiв. Аж тут я подумав, що Кирилко вирiс. Звiсно, що вiн вирiс, вже скiльки минуло рокiв… матiр Божа… а я весь цей час продовжую тягати йому цi дитячi забавки, з нього, мабуть, глузують всi товаришi, дiвчатка. Але що ж тодi принести? Я наче збожеволiв, почав рахувати, скiльки йому рокiв, ого, майже однолiток Макса. То що тобi принести, Кирилко? Iншим разом я до тебе приведу Шу. "Шу – це те, що потрiбно парубкам твого вiку". Злiсть масажувала моє серце.

"Навiщо ти це робиш?", – спитав я у власної злостi. "Треба трохи прибратися на лiто, можливо, ще рано, але краще приїду двiчi", – промовив до мене хтось. Я озирнувся. До мене промовляла старенька Софiя Аркадiївна. Семена Франсевича, її чоловiка та товариша батька, було поховано поруч з ним, але з iншого, некирилчиного, боку. Я закляк. "Я бачу, i ти пам'ятаєш про батька, Женю. Прийшов, доглядаєш, молодець. А мої – Мiша та Нiнель – не ходять. Не подобається їм тут. Сумно. А от менi з Семеном нiколи не буває сумно. З iншого боку, що вони хочуть вiд цвинтаря – щоб вiн був схожим на балаган?" – "Доброго дня, Софiє Аркадiївно, радий вас бачити, ви у чудовiй формi. Все милуюся вашим волоссям, вiдкрийте менi таємницю, що ви з ним робите? Щороку воно густiшає – я от страшенно боюся облисiти". Софiя засмiялася срiбним голосом акторок тридцятих рокiв: "Женя-Женя, пiдлабузник ви мiй дорогий". Я посмiхнувся.

Софiя Аркадiївна облишила вiник. Вирiшила перепочити та побалакати, подумав я. Вона була симпатичною старенькою. "Як Вiолетта, як Максик?" – "Вiолетта наче непогано, вже доктор наук, невгамовна i гарна. Ви ж знаєте, що ми розлучилися?" – "Хлопчику, я розумiю, що виглядаю як несповна розуму, але ми бачилися з тобою восени, i ще восени я знала, що ви розлучилися дванадцять рокiв тому, якщо я не помиляюся. Чи ви ще раз розлучилися? Зараз шлюбне законодавство так змiнюється, не можна вiдслiдкувати, що та як, i стiльки дурощiв – хто все це розробляє, сказитися можна". Семен Франсевич був вiдомим адвокатом. "А ви стежите за змiнами законодавства?" "Звiсно. Хоча Михайлику це нецiкаво. Дивуюся, як вiн спромогається практикувати, бо був та залишається ледачою дитиною. Хоча, кажуть, на нього є попит. Я нiчого не розумiю в сучасному життi, так… Я розповiдаю про це Семенку. Семенковi завжди було цiкаво, що я думаю про те чи iнше, ми говорили з ним до свiтанку, але я й зараз вiдчуваю, що не все йому сказала… Вибач, Женю, але менi здаааавна здавалося, що Вiолцi нецiкаво з тобою спiлкуватися, їй нi з ким не було цiкаво спiлкуватися, хоча вона завжди була надзвичайно уважна до людей. Дослiджувала нашi реакцiї, чи що? Ти один зараз?" – "Дослiджувала, так. Вона i зараз дослiджує, хоча, може i спинилася, академiка їй i так дадуть. За видатнi заслуги. Не один". Я замовчав. Софiя Аркадiївна теж виявила делiкатнiсть.

"А Максик все аналiзує фiнансовий ринок? Не одружився ще? Як я хотiла, щоб вiн одружився з нашою Юлькою. Але Юлька така дзига. Вже двiчi встигла розлучитися. I це порядна єврейська дiвчинка? Сором. Живе зараз в Нiмеччинi. Знаєш, чим займається? Робить ляльок. З рiзного лайна. Лазить по смiтниках, знаходить гудзики, тканину, старе мереживо, попiльницi, ложки, хутро, пластик, бляшанки, корки вiд вина, гiлки та камiння збирає. I з цього всього майструє цих ляльок. Вже й виставка була. В Берлiнi. Я побоялася летiти. Мiшка зледацюжився, а ще зветься батьком, Карина його якраз вiдпочивала в Iзраїлi, а от Нiнелька поїхала, думала, що причарує якогось нiмця. Не причарувала, але каже, успiх у цiєї дзиги там феноменальний, а ляльки схожi на виродкiв та дуреп.

Що за гойське зайняття, скажи менi? Робити ляльок-виродкiв i з смiття? Хiба людських виродкiв i з смiття бракує? Нiколи менi цього не зрозумiти. Молодь. Тягне їх до паскудства, виклик суспiльству вони роблять. Та це суспiльство мало їх всiх на увазi, використовувало, використовує та використовуватиме завжди саме це: їхнє бажання випхатися нагору за будь-яких умов та паскудити iншим на голови. Юлiя, Юлiя. Хоча, може це й талановито? Не знаю. Не знаю та не розумiю. Я коли дiзналася – довго розмiрковувала, чи говорити Семену, а потiм подумала: та вони там ранiше за нас про таке дiзнаються. Сказала. То був саме той випадок, коли добре, що я не чула його вiдповiдi, можу собi уявити, як вiн нас всiх картав. Вона ж юридичний закiнчила, думали – продовжуватиме династiю, а вона… про що тут будеш говорити… З iншого боку – зараз таке коїться в юридичному свiтi, що краще, можливо, лiпити ляльки з гiвна, ти вже вибач, Женю, стару маразматичку". – "Макс не одружений, нi. Працює аналiтиком, дорослий зовсiм, дуже дорослий. Занадто".

"Щось ти сумний, Женю. Я розумiю, що бiля могили батька не будеш стрибати та рок-н-ролити, але ти все одно дуже сумний. Що тебе непокоїть?" – "Давайте краще я допоможу вам прибратися". – "Женю – це вже нi. Я з цим сама впораюся, менi це в радiсть". – "А можна запитати вас?" – "Краще запитай, iнакше зараз почну гомонiти про рiдних, друзiв, пiнчера свого Розку та сусiду-наркомана – пожалкуєш, що не спрямував мене у потрiбне тобi рiчище". – "Софiє Аркадiївно, я ж вас давно знаю, i Семена Франсевича – i нiколи в своєму життi не бачив бiльш гармонiйної пари. Скажiть, в чому таємниця? Як зберiгати стосунки? Вiд кого це залежить? Як упорядковувати власнi емоцiї, як долати власнi пiдозри? Як вiдчувати одне одного? Як говорити одне одному про все, i не боятися, що тебе хибно зрозумiють, образяться чи образять? Чого вас досi тягне сюди, до Семена Франсевича? Поговорити, посмiятися, пожалiтися? Ви ж не самотня та така екстравертна, вас оточують рiзнi люди, переконаний, що вам цiкавi вашi подруги, але ви все одно йдете сюди".

"Правий ти, правий, хлопчик. I подруги в мене є, дуже хорошi. I друзi, Семенкiв спадок, та й не тiльки. Я тобi зiзнаюся, в мене навiть є залицяльник, дуже приємний чоловiк, бадьорий такий старигань, я Семенчику про нього завжди розповiдаю… А таємниця? Семенчику подобалася моя вдача перетворювати все в комедiю. Прийде вiн, програв в судi, клiєнти наговорили гидотних речей, похмурий, що тобi сказати. А я пiдiйду i розiграю з цього всього комедiю, i вiн вже регоче, плескає в долонi, фантазеркою мене кличе, попустило. Я так свою онкологiю налякала. Реготанням. Онкологiя подумала: навiщо така пришелепкувата дурепа там, за обрiєм? Та й залишила мене у спокої, вiдступила.

А Семенчик завжди говорив, що я гарна до нестями. I так говорив, що я, дурепа, в це завжди вiрила, а потiм й iншi повiрили, а що в менi гарного було? Двi ноги-сiрники та дупка-картопля. Носате опудало з пишним волоссям. Але вiрила. Й iншi вiрили, залицялися, вiршi присвячували, багато чого було… От що, хлопчику мiй, треба не так вже й багато: довiряти iншим, вiрити собi та жити власним життям". "I все?" – "Все! Бач який. Думає, що це легко. А ти спробуй". I я вперше задихав на всю мiць легенiв. Не тому, що я спробував, i все в мене вийшло. А тому, що я зрозумiв, що в мене вийде, бо я розумiю, що це – правильно. Що я зараз вiдчував? Спокiй та впевненiсть, пiднесений настрiй. Софiя Аркадiївно, та ви – чаклунка, чарiвниця. I красуня! Звiсно що красуня, про це всiм вiдомо! Що вона таке каже, ще батько за нею вмирав…

Шу дивилася на мене мовчки, вичiкувала, тiльки губи були напоготовi – посмiхнутися. Я намагався виглядати спокiйним. Посмiхнувся їй. "Вибач-вибач-вибач", – сказав та поцiлував її в нiс. Їй подобалося, коли я цiлував її в нiс. "А це що в тебе таке?" – "Юкка. Хлопчик. Звати – Бiрд. Буде стояти в тому кутку". – "Ти його покарала?" – "Нi, я його врятувала. А стояти йому там буде зручнiше. Юкки люблять кутки". "Будемо пити каву?" Вiд цiєї пропозицiї вона засмiялася. "А ти знаєш, що в мене є чоловiк?" – "I хто вiн?" – "Дуже недовiрлива особа". Довiряти iншим, вiрити собi та жити власним життям. Я бiльш не прислуховувався, що вона кричить, коли ми кохаємося, я кохав її.

А через мiсяць Максик повiдомив нам, що одружується. На своїй таємничiй валлiйцi. Шу, виявляється, навчила його своєму старому перевiреному методу: як звабити людину светром. I цього разу вiн також спрацював. "Може, через повагу до магiї светрiв (я сказав, що вона може патентувати ще один метод: як звабити чоловiка шаликом i видати книжку: одяг не культ, а засiб зваблення) вiн припинить нарештi воювати з моїми кофтинками?", – реготала вона.

хiv)

Макс зараз був таким кумедним! Вiн був схожий на мого старого спанiеля, який умiв вiдчувати, що за кiлька днiв батько вiзьме його на полювання. Тому вiн поводився, як кумедний бешкетник: бiгав по хатi з висунутим язиком, хвiст його крутився, як маленький пропелер, кiлька разiв на день вiн пiдходив до кожного з членiв родини, щоб повiдомити про своє мисливське щастя, очi його палали, час вiд часу вiн попискував вiд збудження. "Слухай, ти зараз схожий на мого спанiеля…", – почала я i хотiла розвинути свою думку, як Макс образився. "Шу, ну чого ти до нього докопуєшся, бачиш, вiн нервується!" – сказав менi Вiтовський-старший. Вiн теж дуже нервувався. Макс образився i на нього. Вiн сказав, що не нервується i не збирався нервуватися. "Я що, пудель чи канарка, аби нервуватися?" – запитав вiн. Я сказала, що вiн не пудель, тому що вiн спанiель. Макс почав оглядати кiмнату, шукаючи, чим у мене поцiлити. Потiм вiн вийшов на середину i ще раз повторив, що вiн не нервується. При цьому вiн так крутив вказiвний палець лiвої руки, що ще трохи – i я б йому повiрила та спокiйно повезла в травмпункт. Натомiсть ми його своєю прискiпливiстю вже дiстали, сил немає. А за кiлька днiв приїде мати Гаель. "Тобто – Гальки", – гигикнули ми разом з Вiтовським-старшим, i Макс, тицяючи в нас пальцем: "Ви, ви, якi ж ви…" (шкодував, мабуть, що то не револьвер), вибiг з кiмнати.

Через годину Вiтовський поїхав в офiс, а я залишилася наодинцi з невротиками. Вони множилися – один невротик Макс породжував iнших. В квартирi з'явився невротик Милиця, який нервувався, тому що був свiдком, а ще через те, що йому катастрофiчно не подобалася сестра Гаель, яка була дружкою. Вiн звав її "цьоця Лошиця". А ще – невротичка Гаель, яку лякали нашi весiльнi звичаї. "Я розумiю, що тут весiлля робити дешевше, але навiть це мене вiдлякує", – говорила вона менi i одночасно складала гармошкою рукава мого светрика. "Облиште це нервування. Погодьтеся, що весiлля набагато веселiше за похорон", – сказала я. Вони здригнулися. "Слухай, а ти можеш нам розповiсти якiсь кумеднi випадки iз свого досвiду?" – "А вам не час iти замовляти квiти i таке iнше?" – "А їх замовить та контора, яка нам все органiзовує", – вiдповiла ця публiка. "Щасливчики. В мiй час всього цього не було. Треба було шукати тих, хто може дiстати сукню, тих, хто може дiстати гарну фату, перукарiв, квiткарiв – щоб квiти були свiжими. А ви про це взагалi можете не турбуватися". З цим вони погодилися. "Добре, розповiм вам, як я вперше потрапила на весiлля".

Невеличка iсторiя Шу про перше весiлля в її життi

То було весiлля доньки друзiв моїх батькiв. Вона менi вiдразу не сподобалася, тому що не дала примiряти весiльну сукню. Ну що б я з нею зробила? Можна подумати. Сукня була бiла, газова, з рукавчиками, подiбними на плафони угорської люстри, яка прикрашала стелю нашої вiтальнi, сукня рясно була прикрашена бiлими пластмасовими перлинками та штучними рожевими трояндочками. Для мене це були справжнi перлини та справжнi троянди, я млiла, коли їх бачила. З огляду на те, що пихата Марина не дала менi примiряти нi сукню, нi фату, я нишком вiдпорола кiлька перлинок та трояндочок, написала на папiрцi бажання, вирила ямку та поклала весь цей скарб пiд скло. Цей закопаний дитячий мотлох пiд склом називався "секрет". Слiд було сказати, що моє бажання було не дуже хорошим: "Хочу, щоб Марина впала".

От яке то було бажання. I Марина впала. Можливо, тому що двi пляшки шампанського на голодний шлунок – занадто для тонкої знервованої дiвчини, а, можливо, i через чаклування. В тому вiцi я вiрила в друге.

Коли ми зiбралися в палацi, все було урочисто i чудово. Я розглядала фiранки (оксамитовi, бордовi з шовковими китицями). З них вийшли б класнi сукнi для принцес. Фiранки були довжелезнi, i я подумала, що сукнi можна пошити на всiх моїх подруг. Та й фату можна було зробити – з iнших фiранок, газових та прозорих. Я тiльки хотiла запитати маму, чи можна вiдрiзати хоча б один клаптик (щось менi пiдказувало, що вкрасти навiть одну фiранку мати не дозволить), як почула чарiвний жiночий голос, який проголошував: "Дорогу – молодим!" Я подумала, що молодших за мене тут просто немає, i випхалася уперед. Тобто я викроковувала нагору по сходах по чудовому червоному килиму пiд помпезну музику, всi шикувалися i дивилися на мене, як на диво. "Чиє це?" – почула я. "Дядю Володю, приберiть Сашку!" – вiдчайдушно заверещала вередлива Маринка. I мене прибрали. Втiшити мене змiг тiльки лимонний торт. Поки дорослi наливалися спиртним, я встигла з'їсти три шматки.

Свiтла постать вередливої Марини в сукнi з трояндами мене хвилювала. Я все думала, як їй дошкулити. На той час вона вже гепнулася, i я почала вiрити в свою чаклунську силу! Нарештi я зрозумiла як. Мати менi розповiдала, що коли весiлля буде згортатися, Марина вiзьме свiй букетик та кине його в бiк незамiжнiх подруг. Хто перший спiймає його – незабаром вийде замiж. Я подумала, що якби букет вирiшила ловити я, то в цих кудлатих дiвок не було б жодного шансу. Але замiж я не поспiшала. Тому прокралася до столу наречених, взяла букет та вклала туди маленький папiрець, на якому написала чорним фломастером слово – батько всiх матерних слiв. Всього три лiтери, я їх знала. Букет спiймала дружка. Я думаю, що їй конче треба було замiж, бо вона була вагiтною. Мiй напис призвiв до фурору. Хтось реготав, хтось хапався за голову, дружка клiпала очима i запитувала: "Це що, натяк? Це що взагалi таке?" А я думала: "Так вам всiм i треба, якщо не даєте мiряти суконь i не даєте дорогу молодим!" А ще я думала: "Така доросла курка, вагiтна, а не знає, що це таке. З трьох лiтер. Навiть я це знаю". Але вiд пояснень утрималася.

***

Вони реготали. Великi дiти. "Мати Гаель дуже хоче зрозумiти, якi в нас весiльнi традицiї", – сказав Макс. "Так. Їй це цiкаво. Моя мати нiколи не виходила замiж, тому їй дуже цiкаво, як буду виходити я, тим бiльш – так екзотично. Вона думає, що це повинно бути екзотично". – "Тобто ти та твоя сестра Катрина – позашлюбнi дiти?" – "Так. Безбатченки. Мати виховувала нас сама. Крiм того, в нас рiзнi бiологiчнi батьки. В мене – аргентинець, а хто в Катрини – ми не знаємо. Хочте, я розповiм вам iсторiю про свого батька?"

Невеличка iсторiя Гаель Рейчел Бiнвель про свого батька

В мене була одна фотокартка батька. Велика, справжнiй портрет. Її менi дала мати. Спочатку вона думала, що треба її викинути, але потiм зглянулася та вiддала менi. Я з ним розмовляла – вiн був дуже гарний i завжди менi посмiхався. А мати часто мене сварила. З батьком спiлкуватися було приємнiше. Його звали Андре Карлос Бiнвель. Вiн приїхав в Лондон, щоб влiзти на Бiг Бен, а влiз на мою матiр. Менi вистачало його всмiхненої присутностi в моєму життi. Я була такою дитиною, яку не треба було бавити. Я рано навчилася читати, вигадувала iгри, в якi могла грати сама. Але iншi дiти так не думали. Все частiше я чула, що в мене немає батька, вони дражнили мене, говорили, що я занадто чорна, тому що мене засвiтили як фотоплiвку лiкарi, коли мати народжувала, саме тому, що в мене не було батька. А я говорила, що мiй батько на гастролях, що вiн вiдомий аргентинський музика. Вони менi не вiрили та постiйно глузували. Менi потрiбно було вiднайти справжнiй доказ iснування мого батька, i я його знайшла.

Я замовила в однiй конторi, в iншому районi, виготовити афiшу. На афiшу я помiстила фотокартку мого батька, а також замовила напис: "15-16 травня. Лондонськi гастролi вiдомого аргентинського тенора Андре Карлоса Бiнвеля та гурту "Емiлiя" (так звати мою мати). В кращих пабах мiста. Замовлення квиткiв…" Тут я дала вигаданий телефон. Ну як – вигаданий? Це вiн вигаданий для мене, а для когось вiн – домашнiй чи робочий. Замовила сто штук та розклеїла по своєму району. Бiля коледжу. Бiля будинкiв. Геть усюди. Батько тепер посмiхався менi вдома, коли проводжав у коледж, а потiм весь шлях супроводжував мене своїми гарячими пристрасними очима.

У коледжi почалося. Ажiотаж. До мене пiдходили всi: вчителi, хлопцi старших класiв, мої однокласники. "Рейч, ти вже знаєш? Приїхав твiй батько!" – "Рейч, а в тебе гарненький батько. Моя мати сказала, що вiн – солоденька шоколадка!" – "Чорнявко, гей, мала, це ж твiй батько? А можна нам пiти туди безкоштовно?" – "О, маленька, от вiд кого в тебе таке чудове чорне волосся!" – "А ти знаєш аргентинську, чи вони говорять iспанською?" – "А це правда, що вiн назвав свiй гурт "Емiлiя" в знак вiчного кохання до твоєї матерi?" Я почувалася настiльки щасливою, не можна переказати. Я була справжньою зiркою. Вигадувала iсторiї про батька, про матiр, про кохання. Я вмiла вигадувати iсторiї, це була моя найулюбленiша гра з дитинства. Нiхто не казав, що я – чорна, тому що мене засвiтили, як фотоплiвку, при народженнi. "Бiльше вони не будуть нищити мене", – подумала тодi я. Треба сказати, що з цього приводу жартiв на свою адресу я бiльше не чула, хоча все могло обернутися проти мене, якби мiсцева полiцiя захотiла з'ясувати, хто це псує стiни повiдомленнями про фальшивi концерти неiснуючих виконавцiв.